Позичене обличчя

РОЗДІЛ ДВАНАДЦЯТИЙ

Наступний день Девітт провів у Дубліні. Невідкладний процес вимагав його присутності у Верховному апеляційному суді. Як і передбачав О'Брайн, кримінальна поліція з Дроеди, включившись у розшуки, не просунула справу ні на крок вперед і доручила, нарешті, дальше розслідування інспекторові.

О'Брайн, який добре знав звичаї Кілдара, призначив похорон обох дочок Скроггів на п'ятницю. Цього дня в Реммінгтоні був базар. З усієї округи приводили сюди племінну худобу. Тут збирались артисти маленьких мандрівних цирків, селяни-кустарі зі своїми виробами.

Про час похорону О'Брайн оголосив лиш у п'ятницю вранці. О десятій годині мала початися заупокійна меса, а потім і похорон. Інспектор був певен, що мало хто з мешканців прийде на церемонію.

Але цей розрахунок виявився помилковим. Уже з самого ранку на базарній площі почали юрмитися люди, у переповнених шинках схвильовано шепотілися, сперечалися. Все це нагадало Девіттові той день чотирнадцять років тому, коли було оголошено про початок Другої світової війни. Кілдарців охопило напружене чекання чогось незвичайного.

Повернувшись із Дубліна, Девітт вирушив у тривалу ранкову прогулянку. Його давній знайомий О’Гвінн мав сьогодні на цвинтарі роботу, і він збирався оглянути його халупу за півмилі від старої кілдарської рибальської гавані.

Від Фіннігена Девітт почув про старого гробаря таке, що потребувало з'ясування. Але на дверях халупи висів величезний замок, а два маленьких віконця були щільно запнуті зсередини. Девітт пішов уздовж берега до гирла Інміс, яка, звиваючись між соковито-зеленими луками, впадала в море. Незабаром почалася злива, і Девітт мусив повернутись до Кілдара.

Небо облягли хмари, і з заходу дув поривчастий вітер. З шаленою силою кидав він на прибережні скелі гриви прибою.

Коли він нарешті дістався до міста, то побачив, що запізнився на добру годину: О'Брайн почав похорон раніше, і, коли Девітт прийшов на цвинтар, там уже нікого не було.

Прямуючи до фамільної могили Скроггів, він розглядав старі надгробні камені. В один з них було вмуровано чотири гарматних ядра, напис унизу сповіщав: «Одне з цих ядер винне в смерті нашого хороброго старшини Стівенсона!» На іншому надгробку красувався вирізьблений цап. Напис давав пояснення: «Якщо моє ім’я зітреться, цей цап скаже, як мене звали». Напис ще зберігся. Померлого звали Теофіл Гоут. Гоут — по-англійському «цап».

Кумедний надгробок розвіяв Девіттові похмурі думки, і він, тихо насвистуючи, попрямував до пагорба свіжої землі, але здивовано зупинився на півдорозі: хтось, не видимий звідси, порядкував у ямі. Повна піску і камінців лопата злітала у повітря. Прислухавшись, Девітт вловив ледь чутний скрипучий спів людини, зайнятої своїм похмурим ремеслом. Девітт обійшов пагорб і заглянув униз. Там то опускалася, то підіймалася сіра потилиця його давнього знайомого О’Гвінна. Біля його ніг лежала торба, відома Девіттові ще з першої зустрічі, а на ній два обсипаних піском черепи. О’Гвінн помітив Девітта лише тоді, коли обернувся, щоб узяти пляшку з віскі.

— Ти диви! Знову наші дороги схрещуються! — вигукнув старий без найменшого здивування. — Що ви тепер хочете від мене почути?

Чому зморшкувате О’Гвіннове обличчя справляло приємне враження, Девітт не міг пояснити. Гробар був напідпитку, хміль пожвавлював і звеселяв його.

— Знов шукаємо черепи? — спитав Девітт, ховаючи усмішку.

— Не завадило б ще кілька викопати, — одверто відповів О’Гвінн. — Але ж черепи, як ті гриби в лісі, — більше знайдеш, коли не шукаєш.

— Авжеж, — сказав Девітт, хоч ніколи в житті не збирав грибів.

— День у день стає важче заробляти на хліб насущний, — зітхнув О’Гвінн. — Раніш я знаходив їх на глибині двох метрів, тепер і трьох не досить.

— Щось на зразок пошани до померлих, мабуть, ніколи не прокидалось у вас? — Девітт присів навпочіпки над ямою.

— Тридцять років тому мене аж нудило від цієї пошани, — промовив О’Гвінн з кумедною серйозністю. — Не кривіться, вельмишановний. Я був тоді молодий і в цій справі недосвідчений. Сьогодні я кажу, що в людини безсмертна лише душа. А все інше — брехня. Мертві речі, до яких тільки невиправний дурень може відчути пошану.

— Ось який у вас на все це погляд, — підсумував Девітт.

— Скажіть, нарешті, чого ви хочете від мене? Не для того ж ви прийшли сюди, щоб просто побалакати зі мною.

— А чом би й ні? Я охоче розмовляю з людьми, які розповідають мені неймовірні речі. У житті так багато дивного!

— Наприклад?

— Наприклад, справа з чудовим букетом троянд. Один з моїх працівників розпитував торговця квітами, і той нічого не знає про троянди.

— Він бреше, бо боїться.

– І не бреше, і не боїться. Справа в тому, що п'ять шилінгів, які дав Фінніген, аби ви купили букет троянд і передали Гайлен, ви пропили. Потім «купили» на могилі старого Джерома троянди і продали їх мені. Кожна порядна людина сказала б, що це свинство.

— Тоді йдіть собі своєю дорогою, щоб я міг працювати далі.

Девітт кинув у ямку кілька камінчиків і коротко спитав:

— Хто це був?

— Про що це ви питаєте?

Девітт знову кинув у яму камінчика.

— Майте на увазі, друга з молодих жінок, похованих сьогодні, не загинула б, якби ви не вирішили нажити на деяких своїх спостереженнях капітал. Нажити — це надто м'яко сказано. Ви, старий негіднику, через свою пожадливість дали можливість убивці вчинити ще один злочин. Можете клеїти дурника, розповідаючи про порожні черепи і вкрадені з могил квіти, але не тоді, коли йдеться про людське життя. Смерть Лайн на вашій совісті, і якщо ви не розповісте мені зараз про все, я подбаю, щоб останні роки свого життя ви провели у в'язниці.

Але О’Гвінн не збирався ні в чому зізнаватися і тільки сердито шкірився з ями, і Девітт, охоплений раптовим гнівом, жбурнув йому в обличчя жменю піску.

Старий схопив лопату і замахнувся на нього. Але Девітт вирвав її з його рук. Від ривка круто насипана купа піску почала сповзати, і частина її обвалилася вниз. О’Гвінн опинився по пояс у піску. Вираз обличчя Девітта нагнав на нього страх. Він тільки пробелькотів, що все, в чому звинувачує його Девітт, неправда, що він ніколи нікого не шантажував і все це сталося зовсім випадково.

— Кого ви бачили? — крізь зуби спитав Девітт.

— Я не бачив… Я не міг бачити… Був туман, дощ…

Девітт знову схопив лопату, встромив у пісок, і він знову посипався в яму. Тепер О’Гвінна засипало аж до грудей.

— Якщо ви й тепер не скажете, — пригрозив Девітт, — я засиплю яму, і нікому навіть на думку не спаде шукати вас тут. Гадатимуть, що ви п'яний упали в море або втекли з Кілдара. А коли мине років п'ятдесят чи сто, можливо, ваш наступник викопає ваш череп, вишкребе гарненько в теплій содовій воді і вмонтує в лоба будильник. А душа ваша буде вічно каратися, старий дурню! Отже, кого ви бачили?

Девітт збагнув нарешті, що погрозами старого не візьмеш.

Він кинув лопату вбік, сів на піщану кучугуру. Дивлячись, як О’Гвінн, ніби велетенська мураха, борсався в піску, вигукуючи богохульні прокляття, Девітт зайшовся реготом.

— Ну й вигляд у вас! Коли б тут були діти, вони б спитали: «Що робить унизу цей дідусь?»

— Проклятий шпигун! Якщо я виберуся, то потрощу вам усі кістки! Я перегризу вам горло! Я вирву вам очі!

— Ви й справді кровожерний тип. Тож мій святий обов'язок подбати, щоб, вибравшись із цієї нори, ви опинилися в іншій…

— Скажений собако! — вигукнув О’Гвінн, коли йому вдалося нарешті витягнути одну ногу з піску, хоч і без черевика. Поворушивши пальцями, він заходився видобувати черевика. — Потрібні мені ваші вбивства! Нашого брата, що мусить тут колупатися за півтора фунта на місяць, цікавить тільки одне — як прожити! Гляньте, не шкарпетки, а самі дірки…

— Це я вже давно бачу, — співчутливо мовив Девітт і вийняв гаманець. — Скільки, ви кажете, заробляєте за місяць?

— Копання могил — лише побічне заняття, на думку церковної служби. І забирає всього кілька годин на тиждень…

— Не дуріть мене, О’Гвінн, цим ви тільки шкодите собі…

— Півтора фунта на місяць. Лише в березні та квітні, коли весна забирає на той світ сухотних, мій заробіток зростає до двох фунтів. Та це не щороку.

— Гаразд, два фунти на місяць… Отже, за рік ви заробили б двадцять чотири фунти, — Девітт відкрив гаманця, витяг з нього кілька асигнацій і сунув під ніс О’Гвінну. — Тут ваш річний заробіток. Але ви б мали ще більше, якби не шахраювали! Відповідайте: кого ви бачили?

— П'ятдесят фунтів.

Девітт поклав банкноти назад у гаманець.

— Тоді бувайте здорові!

Не зробив Девітт ще й десяти кроків, як старий покликав його. Він, мовляв, бідний ірландець, і злидні примусять його навіть матір божу за безцінь продати…

— Кого я бачив? — перепитав О'Гвінн, ховаючи гроші в кишеню. — Цього я не можу сказати. Але я можу показати щось варте уваги, коли підете зі мною. Воно вам дещо прояснить.

Девітт допоміг старому вибратися з ями, і той хутенько подріботів до сарайчика поблизу каплички, де зберігалося його знаряддя. Він відкрив ящик, дістав спершу два мішки, потім жорстку маску на дерев'яній ручці. Девітт одразу ж згадав містерію в притулку і впізнав маску: це була та сама, яку старий мім, що грав ангела, тримав перед обличчям. Тиснені з пап'є-маше риси приваблювали добротою, мудрістю.

— Де ви знайшли її?

— На Шулічих скелях, неподалік од входу до тунелю.

– І хто ж тримав її перед носом?

— От саме цього я й не знаю, — промимрив О’Гвінн. — Коли б знав, мав би за це не кілька фунтиків, а разів у десять більше.

— Але хоч що-небудь в особі, яка прокрадалася до шахти, впало вам в око? То був чоловік чи жінка? Рухи її були скуті чи жваві?

— У всякому разі то був не чоловік. Скуті рухи? Ні! Зовсім навпаки. Аби ви бачили, як вона мчала і стрибала по скелях! Швидше за сарну!

— Ви бачили, коли вона вийшла з підземного ходу?

— Так. Я хотів наздогнати її, але про те годі було й думати.

– І все ж таки, хто, на вашу думку, була ця жінка?

— Я думаю те саме, що й ви… — О’Гвінн ухилився від прямої відповіді. — Але що з того, коли немає жодного доказу. Маска — це ще не доказ. Я вже скрізь нишпорив, передусім у притулку, де мій знайомий служить садівником. Нічого не пощастило довідатись!

— А що, по-вашому, вона шукала потай в будинку?

— Не інакше, як заповіт! І тут вона натрапила спершу на Енн, а другого разу на Лайн. Як усе сталося в старій кам'яниці, знає тільки вона сама. А оскільки навіть найспритніший суддя не витягне з неї ні слова, то вся справа залишиться таємницею.

Девітт сховав маску під свій твідовий піджак.

— Чи вмієте ви тримати язик за зубами, О’Гвінн? Коли ви це доведете, матимете щодня по п'ять шилінгів додатково. Подумайте про мою пропозицію, надто після третьої склянки віскі.

Вийшовши з цвинтаря, Девітт попрямував до старої гавані. Він пройшов повз готель, звернув на стежку до Шулічих скель, сів там на камені. Було тепло й туманно, хоч дув різкий вітер. Невеликий вітрильник виринув з-за скелястого берега і перетнув бухту, борючись із хвилями. З повитого туманом морського простору долинали приглушені крики чайок. Поступово різкі пориви вітру переросли в шторм.

Девітта огортала тиха млість, якої він так боявся. Як завжди в таких випадках, заболіла ліва частина голови. Чинити опір напливу болю він не міг, і його охопило чуття безнадії: всі його намагання — зрештою, пусті ілюзії. Із сотень розслідуваних злочинів він зробив лиш один висновок: більшість людей від природи ні злі, ні добрі, ні надто дурні, ні надто розумні, надзвичайно обдарована людина така ж рідкісна річ, як і абсолютно безсовісний насильник. Але що саме формує людей так по-різному — одного робить убивцею, іншого — благодійником, більшість — невдоволеними?

Коли Гайлен сіла біля нього на гостроребрий камінь і Девітт відчув тепло її плеча, йому видалося, ніби він весь час чекав тут на неї. Вона заговорила одразу, без ніякої передмови:

— Я ніколи не любила Енн, а Лайн і зовсім терпіти не могла. Інколи ж я її навіть ненавиділа. Вона вважала, що покликана для чогось вищого і це вище впаде їй манною з неба. Все робила під жалібний акомпанемент: «Ох, навіщо старатися, навіщо напружувати сили?» Та коли я побачила, як їх обох опускають у могилу, все погане відлетіло, пішло в небуття. Обидві вони з'явилися мені в зовсім іншому світлі… Я втратила двох найближчих людей. Незважаючи на те…

— Так, — бездумно мовив Девітт.

— Енн була вульгарне і дурнувате створіння. На жаль, тут нічим не можна було зарадити. Одне-єдине хвилювало її: швидше лягти в ліжко з будь-яким чоловіком!

— Навіть з Фіннігеном?

Гайлен пропустила цей натяк повз вуха. Вона втупилася в море, обличчя її пересмикнулося, за хвилину почулося гірке ридання.

— Мені страшно, що Енн і Лайн більше немає в живих. Я весь час бачу їх там, унизу, в могилі. Мене так мучать докори сумління, ніби це я винна в їхній смерті.

— Не треба докоряти собі, Гайлен!

— Не можу! Хоч і розумію, що ні самокатуванням, ні самозвинуваченням нічого не зміниш!

— Авжеж, нічим тут не зарадиш.

— То чому ви вже дві години сидите тут під мжичкою і мокнете? Про що ви думаєте? Про них?

— Я повинен мати в руках усі докази, довести, як і чому вбито Енн та Лайн, дізнатися, хто це зробив, послати вбивцю на шибеницю, хоч хто б він був.

— Я розмовляла з Лайн по телефону. Ви справили на неї сильне враження.

— Дощ припускає, — сказав Девітт. — Між іншим, вам відомо, Гайлен, що всі гроші, які мали успадкувати три сестри, тепер належать вам?

— Не турбуйтеся, Девітт, я зумію їх використати! Під час телефонної розмови Лайн, сміючись, розповідала (хоч це був силуваний сміх), нібито вона запропонувала вам узяти її з собою до Дубліна. Це правда?

— Коли ви повертаєтесь до Дубліна?

— Ще не знаю. Якщо й повернуся, то ненадовго. Я не люблю Ірландії, її міста мертві — вони живуть лише минулим. Оселюся в Англії, куплю собі будинок серед густого саду і житиму між простими людьми. Ви б узяли Лайн з собою до Дубліна?

— Ні.

— А коли б я вас попросила? — Її сіро-зелені очі блищали, великі м'які уста всміхалися водночас глузливо й спокусливо. Краплини дощу яскріли в рудому волоссі.

— Коли ви в середу прибули в Кілдар, то сказали, що прийшли прямо з поїзда? — спитав Девітт. — Це неправда. Вже кілька днів ви були тут, поблизу.

— Так, я збрехала, — відповіла вона щиро. — Я разом з Фіннігеном була в Реммінгтоні. Це вас влаштовує?

— Не зовсім.

— Чому?

— З Фіннігеном вас і справді нічого не зв'язує, крім любощів?

Гайлен злісно засміялася.

— Побачили б ви його влітку, коли він стоїть на березі моря у самих плавках. Чисто бог! Тоді б ви зрозуміли бідолашну, самотню жінку. Але з цим покінчено. Я вірю, ви захистите мене і візьмете з собою до Дубліна!

— Якщо ви успадкуєте всі гроші, а також материну половину, — я чув, вона дуже хвора і довго не протягне, — то станете багатою жінкою. А багата, молода, вродлива жінка може мати в житті все, чого забажає…

Гайлен сміялася, і якісь холодні, жорстокі нотки бриніли в її сміхові.

— Коли мою матір навіть паралізує, вона і в дев'яносто літ стрибатиме на своєму костурі. Вона жорстока, вона переживе всіх нас…

— Чи всіх, це ми ще побачимо, Гайлен.

Вона швидко повернула голову до Девітта, очі її розширились і дивилися непорушно, по-гадючому. Спитала голосно і неквапливо:

— Гадаєте, це я вбила Енн і Лайн?

— Напередодні смерті я просив Лайн розповісти все, що вона знала про загибель Енн. Я попереджав її, що йдеться не тільки про виявлення злочинця, а передусім про її власне життя. Вона вперто мовчала. Через день Лайн була мертва. Ви зараз точнісінько в такому становищі, Гайлен. Ідеться про ваше життя…

— Що ви хочете цим сказати?

— Якщо це були ви, Гайлен, то я не дам вам утекти. Якщо це не ви, то скажіть, що вам відомо, бо вбивця все ще на волі і ви станете його третьою і останньою жертвою…

— Отже, ви не дасте мені втекти?

— Ні. — Девітт підвівся.

— Але чому? Хіба це справедливо? — Гайлен теж підвелася. — І що таке справедливість? Уявіть собі: ми б відгородилися від сучасності. Обоє, як і зараз, стояли б край стрімкого скелястого урвища, глибоко внизу вирував би прибій, і я була б не Гайлен Скрогг, а одна з жінок, які всемогутньо, божою милістю панують над землями й океанами; а ви були б убогий дворянин, і я звеліла б стратити двох своїх підданих, котрі розгнівили мене. Чи вимагали б ви тоді справедливості від мене? — Вона гірко засміялася. — Якби визнали, як мені набридло належати до тих, що там, унизу, як я прагну звільнитись від буденного життя! Та може статися, вбивця добереться й до мене, але, мій любий апостоле справедливості, все одно від мене ви не дізнаєтесь нічого.

Девітт потер рукою лоба.

— Я не належу до тих мисливців, які, прикриваючись законом, влаштовують облави на беззахисну дичину. Багатьом людям, яких закон називає злочинцями, я допоміг урятуватися з лабетів несправедливого закону. Чи не зміг би я й вам допомогти? Але ви мусите сказати мені правду. Без цього про підтримку навіть мови не може бути.

Він схопився за голову, Гайлен співчутливо спитала:

— У вас болить голова?

— Трішки, — мовив Девітт спокійно, хоч від болю на очі наверталися сльози.

— Я, напевне, була несправедлива до вас. Вибачте, будь ласка!

— Зараз мені конче треба йти, щоб з'ясувати те, що ви приховуєте від мене. Увечері я повернуся, — сказав він і, спробувавши усміхнутися, додав: — Саме такого вечора Лайн потурбувалася, щоб у моїй кімнаті горів камін, поставила на стіл світильник і сама причепурилася.

— Мені теж причепуритися?

— До вечора. — Він одвернувся і швидко попростував стежкою.