Позичене обличчя

РОЗДІЛ ЧОТИРНАДЦЯТИЙ

У Кілдар Девітт повернувся після обіду. Дзвонити йому не було потреби, бо Гайлен дала ключ від готелю. Вже переступивши поріг своєї кімнати, він побачив, що в кінці коридора відчинилися двері й показалася скуйовджена голова Ерріса. Поет, напевне, зіскочив з ліжка, почувши кроки на сходах. Девітт знаком запросив його до себе.

Кімната була прибрана, у каміні горів вогонь, на сніжно-білій скатерті стояла ваза з трояндами і вечеря.

— Ну, що ви з'ясували? — глухо спитав Ерріс. — Спіймали вбивцю?

Цього безвільного, розчарованого, завжди п'яного чоловіка гнітила безглуздість такого життя, але йому бракувало сил змінити його.

Девітт зупинився перед каміном і сказав, не обертаючись:

– Іноді йдеться не стільки про те, щоб схопити злочинця, скільки про те, щоб зрозуміти його.

— Ви надто широко розумієте справедливість, — саркастично зауважив Ерріс. — Боюся, що присяжні, коли одного чудового дня убивця Енн і Лайн стане перед ними, будуть не такі тямущі й чуйні.

Девітт не відповів нічого.

Погода стояла м'яка, вогонь у каміні палахкотів, і Девітт одчинив вікно, щоб впустити прохолодне повітря. Обернувшись, побачив, як жадібно дивиться Ерріс на карафку з вином.

Девітт налив склянку і поставив перед ним. Ерріс ухопив її і підніс до уст. Руки його тремтіли, аж склянка стукала об зуби. Одним духом Ерріс вихилив вино і одразу заспокоївся, в очах зник гарячковий блиск.

— Я припускаю, що ви підозрюєте всіх, навіть мене, — мовив Ерріс серйозно. — Але ви помиляєтесь, дуже помиляєтесь. І знаєте чому? Тому, що я не здатен на таке. Гляньте на мене, що я? Купка попелу, привид, алкоголік, який не може витримати навіть півгодини без спиртного.

— Можливо, все це так, — відповів Девітт. — Проте статистика свідчить, що велику частину злочинів чинять люди з порушеною алкоголем чи наркотиками психікою. Між іншим, що ви шукали в Коннемарі?

— Ах, ви вже й це знаєте? Ну й ну! Я оглядав там фортецю. Мета туристських екскурсій відома. Але, бачу, ви мені не вірите. І справедливо. Можна ще скляночку вина? — Налийте самі.

Знов одним духом вихиливши склянку, Ерріс витер губи й признався:

— Я навідувався в Коннемар, щоб поговорити з місіс Девін, тіткою Гайлен. Вона ладна заприсягтися…

— Я теж розмовляв з нею, — перебив Девітт. — І навіть якби вона все ще ладна була заприсягтися, що Гайлен ніч з вівторка на середу провела в баштовій кімнаті, навряд чи її свідчення зможе відвернути шибеницю, яка загрожує Гайлен.

— Але Гайлен цього не зробила! Ні! — гаряче вигукнув Ерріс.

— Ви були у місіс Девін, бо так само добре, як і я, розумієте, що Гайлен, потрапивши на лаву підсудних, опиниться у надзвичайно складному становищі. Доведуть, що вона в ту саму ніч могла бути тут, що вона мала мотиви для вбивства сестри, і всі побічні докази свідчать про те, що тільки вона, і ніхто інший, вчинила злочин. Можливо, адвокат, який має потрібні зв'язки, витягне її. Але ж підозра завжди лишатиметься на ній, навіть і тоді, коли її виправдають за недостатністю доказів. Та йдеться, зрештою, не про те. Ідеться про те, чи вбила вона Лайн, чи ні.

— Невже так важливо знати, що там трапилось?

— Якщо вона цього не зробила, їй треба допомогти; якщо зробила — наша допомога потрібна їй ще більше.

— Мусимо допомогти їй втекти або щось інше придумати?

— Не можна нікому сприяти у втечі. Тим більше тому, хто вчинив убивство, — сказав Девітт. — Його треба притягти до відповідальності. Так, притягти до відповідальності, але не мститися… Коли б ви хоч раз заглянули у камери в'язниці, ви б зрозуміли мою думку.

— Хіба я не можу уявити собі, хоч і не бачив цього! Гайлен у в'язниці! Як на це піде, я назву злочинцем себе! — нетерплячим рухом Ерріс наказав Девіттові мовчати. — Не турбуйтеся, я все зроблю правильно. Я не буду вдаватися ні в які деталі. Я тупо бурмотітиму під ніс — психопат, внаслідок зловживання алкоголем… Цю комедію зіграти неважко, бо це лише наполовину буде комедія. Знаєте, що то є поет? Знаєте, чому Шекспір зміг створити образи недолюдків, кровожерних королів і катів? Тому, що всі ці люди жили в ньому!

— Вам треба менше пити, — мовив Девітт. — А якщо все-таки це зробила Гайлен… — Він замовк, швидко підійшов до дверей і прочинив їх. За дверима стояла Гайлен.

— Заходьте, — запропонував Девітт. — Хіба обов'язково стояти під дверима, щоб почути нашу розмову. Так буде значно зручніше.

Він підсунув їй крісло.

Її обличчя, облямоване густим рудим волоссям, було сьогодні надто бліде. Цього вечора Гайлен ніби належала до якихось далеких часів, а не до сучасної дійсності з літаками, ядерними реакторами й електричними лініями.

Ерріс висловив це по-своєму.

— Ви сьогодні, Гайлен, красива, як молода відьма. В добу середньовіччя вас спалили б на вогнищі.

Погляд Девітта зупинився на важкому срібному ланцюжку, що прикрашав шию Гайлен. Такий самий ланцюжок носила вона й на зап'ясті. Девітт раптом згадав про перлину; він зовсім забув спитати Гайлен, чи відома їй ця річ. Вийнявши перлину із шухляди, він підніс її до світла, 1 вона заяскріла червоними відблисками. Але Гайлен байдуже мовила:

— Ефектна дрібничка…

— Оскільки ви, напевне, чули все, що ми про вас говорили, — сказав Девітт, ховаючи перлину в конверт, щоб передати О'Брайнові, — то чи не хочете поділитися своїми міркуваннями!

— Я не вбивала своїх сестер — ні Енн, ні Лайн! — відповіла вона гостро.

— А як ви оцінюєте намір Ерріса в разі небезпеки для вас взяти вину на себе?

— Йому не треба так багато пити, тоді він не молотиме дурниць, — відпарирувала Гайлен холодно.

— Вчора я написав свої найкращі вірші, — сказав Ерріс. — Я міг це зробити лише завдяки тому, що всі свої роздуми втопив у віскі. О, ваша розсудливість! Я повісився б від такого життя!

— То повісьтеся — принаймні перестанете верзти дурниці.

Ерріс підвівся.

— Я починаю вірити, що це була ваша робота. — Він зачинив за собою двері.

— Бідолаха, — похитав головою Девітт.

— Недоумкуватий хлопчисько, бридкий п'яниця! — Гайлен здригнулася. — Навіщо такі люди по світу ходять?!

— Він ладен до в'язниці йти замість вас!

— Коли дійде до діла, він полінується навіть листа у скриньку вкинути! Вигадувати, мріяти, обіцяти, поринати у світ фантазії — тут він геніальний. А при першому ж зіткненні з дійсністю від його благородства й сліду не лишиться!

— Ви кохали його колись?

— Дуже. Коли він уперше тут з'явився, я була ним зачарована. Але далі почалася пиятика до нестями, свинство, і все це зображалось як багатство душі…

— Було б чудово, якби ви справді виявилися непричетною до всієї цієї справи! — Девітт обійняв її за плечі і довго дивився їй в обличчя. Уста її ледь затремтіли, і Девітт відчув глибоку вдячність до неї. Це бувало з ним завжди, коли він зустрічав жінку, здатну викликати в ньому приплив життєвої сили. Щось подібне траплялося з ним і тоді, коли щастило прочитати цікаву книгу, прослухати фортепіанний концерт чи побачити прекрасний краєвид. Без усього цього життя перетворилося б на сумну плетеницю днів і ночей. Девітт несподівано збагнув, що Гайлен могла б стати для нього чимось більшим; аніж просто однією з багатьох жінок на його шляху.

— То не я, — мовила нарешті вона. — Присягаюсь тобі, не я.

— Якщо це правда…

— Якщо, якщо! Ти не віриш мені? Чого варте довір'я, яке грунтується тільки на доказах і здоровому глузді?

— Дурниці, — відповів Девітт спокійно. — Ми не маємо нічого іншого, крім розуму, щоб судити про людей і речі. Сліпе довір'я, віра, яка зберігається всупереч розумові, — це наробило вже досить лиха. Я знаю, тобі важко це збагнути.

— А якщо не важко, якщо я можу зрозуміти, і дуже добре? — пожвавішала Гайлен. — Не думай, що тільки ти розчаровувався… Та все ж, кажу ще раз, то не я. І знаєш чому? Мені не було потреби влаштовувати весь цей спектакль. Ще кілька днів тому ми з Лайн гуляли на крутому березі бухти Слайго. Прямовисні скелі височать майже на сто метрів над морем. Огорожа — не вище колін. Якби я хотіла вбити Лайн, найменшого поштовху було б досить… Ніхто й ніколи не зміг би нічого довести. Не виникло б навіть підозри…

— Можливо.

— Бачу, ти не віриш мені. Гаразд. Тоді облишмо розмову. Хто ти такий, власне кажучи, щоб я тебе переконувала? — Її зелені очі гнівно блищали. — Не розігруй із себе господа бога! — Вона зупинилася перед дзеркалом у дверцятах шафи. — Хоч ти й маєш гроші, буваєш у вишуканому товаристві, але нічим не відрізняєшся від інших!

— Чого ти шукала у вівторок увечері в підземному ході? Що ти там робила? Навіщо ти сюди пробралася?

Гайлен скам'яніла від несподіванки, проте не сказала й слова.

— Може, хочеш заперечувати, що була тут?

— Я. Я не була в будинку, — прошепотіла вона.

— А це тобі відоме? — Девітт витяг з-під подушки на дивані маску і простягнув її Гайлен, яка все ще стояла обличчям до дзеркала. Вона тихо зойкнула і відскочила назад.

— Це… Де ти?.. Що це таке?

— Дехто бачив тебе внизу, в підземеллі, з цією маскою в руці.

— Неправда! Я ніколи раніше її не бачила! — вигукнула Гайлен голосно. — Ніякого уявлення про хід я не мала! Це ти сам знаєш!

Щирий тон Гайлен розвіяв сумніви Девітта. Він бачив, як вона вся тремтить од хвилювання, і, незважаючи на те, що поклав собі не давати волі почуттям, Девітт пригорнув її.

… Настала ніч, у кімнаті повіяло холодом, і Гайлен встала з ліжка, щоб зачинити вікно, потім підійшла до столу і зробила собі бутерброд: сміючись, призналася, що зголодніла.

Показавши на червоні троянди, мовила:

— Я ходила за ними аж в оранжерею.

Девітт згадав перший вечір у Кілдарі, О’Гвінна з букетом троянд при виході з цвинтаря й усміхнувся.

З коридора линула церковна музика. Ерріс, самотній у своїй кімнаті, знову заливав сумні думки міцним віскі.