Позичене обличчя

РОЗДІЛ ДЕВ'ЯТНАДЦЯТИЙ

Коли близько одинадцятої Девітт з'явився в бюро, черговий полісмен повідомив йому, що інспектор О'Брайн хотів би поговорити з ним у себе вдома.

Місіс О'Брайн відчинила Девіттові й провела його до вітальні.

О'Брайн був не сам. Біля столу сидів чоловік приблизно його віку, але в сутані.

Обидва товстуни мали кумедний вигляд: ніби за командою, обидва складали руки на животах і крутили пальцями. Впадала також у вічі схожість фізіономій. Маленькі масні очиці гостро поблискували. Побачивши Девітта, вони одразу замовкли.

— Добре, що ви нарешті прийшли, — перервав інспектор коротку мовчанку. — Я вже давно чекаю на вас.

Він одрекомендував Девітта священикові, його превелебності патерові Томасу.

— Радий познайомитися з вами. — Патер простягнув м'яку руку й усміхнувся, хоч було видно, що ніякої радості не відчуває.

Девітт озирнувся. Все дихало затишком: глибокі крісла, килими, багато подушок на канапі, на стінах дешеві олеографії. На одній зображено альтанку із закоханою парою у саду, на іншій — млин біля зарослого ставу. На столі між О'Брайном і патером на аркуші паперу лежала чорна перлина, знайдена Девіттом на дні скрині. Поряд стояла скляна банка, напхана погризеними зеленувато-голубими папірцями.

— Я справді дуже радий, — повторив священик. — Я стільки чув про вас, що мені вже не терпілося побачити вас на власні очі.

Він знову покрутив пальцями і сказав м'яким, але наполегливим тоном:

— Пан інспектор сказав мені, що майже немає сумніву в тому, хто вчинив оті злочини у готелі Скрогга. Я зробив йому одну пропозицію: як духовний пастир, я можу умовити місіс Скрогг, щоб вона, пам'ятаючи про спасіння душі, зізналася добровільно і відверто перед владою могутньої церкви.

— Розумію, — мовив Девітт. — Адже після неї залишаться гроші.

— Нічого ви не зрозуміли, — заперечив священик. — Щодо земних благ церква теж багата і могутня, їй не потрібні кілька талерів старої жінки.

— Тобто десь понад десять тисяч фунтів. Всемогутня церква буде вдячна вам. Чи не так?.. Але з цього нічого не вийде. Не сьогодні завтра ваша грішниця опиниться за гратами і вже не зможе лишити по собі навіть шилінга. На її майно прокуратура накладе арешт і після вироку конфіскує його. Врахуйте це, ваша превелебність.

— Ай-яй-яй, ви сьогодні не в настрої! — О'Брайн спробував звести все на жарт.

З гідним подиву самовладанням священик стримався і сказав:

— На жаль, як і багато інших вельми розумних людей, ви почали з упередженості. Навіть церкву і її святі діяння осуджуєте. Так робить часто і світська влада, а потім усі дивуються, чому дух людський втрачає чистоту. А ці жахливі події в Кілдарі дають поживу всім, хто нападає на церкву. З цим треба покінчити!

Він вихопив з-під сутани газету. То був лондонський «Івнінг пікчерс», бульварний листок. На першій сторінці красувалася майже гола дівчина, напис над нею величезними жовтими літерами сповіщав про гастролі ансамблю французьких дівчат. Внизу повідомлялося про страту гангстера, а праворуч містився репортаж про події в Кілдарі під заголовком «Ірландська трагедія», з фотографіями Енн, Лайн і Гайлен.

— За вісім останніх років у Кілдарі не вчинено жодного тяжкого злочину, — наголосив патер. — Навіщо ж таке писати!

— Ясно, — розлютився Девітт. — Це заважає вашим намірам перетворити Кілдар у містечко-курорт! Але того, що сталося, нікому не вдасться приховати!

— Мені час іти. Я ще хочу сказати дещо інспекторові Вестріку. — Патер підвівся. — Ми ще поговоримо, Вільяме, пізніше.

Він кивнув Девіттові і вийшов. О'Брайн похитав головою:

— Ай-яй-яй, маєте неабияку здатність наживати ворогів! А наш добрий брат Томас дуже лагідна людина, він передусім дбає про добробут Кілдара. Ви б хоч раз відвідали молодіжний клуб, яким він керує. Навіть хулігани, побувавши там кілька разів, стали нормальними хлопцями. Добрий панотець Томас уміє підібрати ключик до сердець.

— Слухайте, О'Брайн, я втомлений і прийшов сюди не для того, щоб теревенити. Ви чудово знаєте, як стоїть справа з підпалом. Злочинець замислив його як убивство.

О'Брайн глянув на картину з тихим ставом та млином і зітхнув:

— Який ви нетерплячий! Але, з іншого боку, це добре…

— О котрій годині приїде комісія з Дубліна? — спитав Девітт грубо.

— Не знаю. Тепер тут командує мій шеф. А комісія нам, власне кажучи, не потрібна. Адже все ясно.

— Ясно! Та чи маєте ви достатні докази, щоб посадити стару відьму?

Із удаваним переляком інспектор підняв руки вгору.

— Девітте! Навіщо ви хочете мене, старого чоловіка, знеславити? Я ж нікому не роблю зла. Хіба ви не помітили, що я найлагідніша людина у світі й потрапив до поліції лише через нещасний збіг обставин? А моє справжнє покликання — бути садівником або придбати зоомагазин і продавати черепах.

— Хай вам чорт, — вилаявся Девітт, але не міг приховати усміху. — Одного не розумію — як ви могли двадцять років працювати поліцейським інспектором у Кілдарі?

— Я ніколи не завдавав начальству такого клопоту, як оце ви мені. Ви як літак, а я… як лагідний лелека…

— Якби щось таке товсте могло ширяти у повітрі, то й бегемот навчився б літати. До речі, там, у банці, либонь, частина майна веселого негідника Скрогга?

— Джером, щоб тільки дошкулити родині, переховував частину своєї готівки у погребі. І що сталося? Пацюки випробували свої зуби на п'яти-, десятифунтових банкнотах! Комедія, та й годі! Тепер, коли я все знаю, мене часом бере сумнів…

— Отже, вам все ясно? — спитав Девітт з викликом. — Це мене радує.

— Я дійшов до всього сам, тільки сам! Я не міг, як ото ви, заплатити понад сто фунтів за розслідування. Інспекторів держава не балує. Навіть проїзд на таксі я не можу включити у службові витрати. А мої помічники? Ви ж розмовляли з сержантом Албіном. Знайшовши мертву курку, він навряд чи визначить, переїхала її машина чи загризла лисиця. А знаєте, чому я одразу збагнув, що Енн вбито?

— Чому?

— Два пальці на її ногах були подряпані.

— Енн протягом кількох днів шукала духівницю і гроші. Того вечора, коли я прибув до Кілдара, вона гадала, що напала на слід, незадовго до смерті батько приносив у свою кімнату драбину, — про це Клагг довідався від служниці Бес, — і Енн вважала, що духівницю заховано десь між кроквами і стіною. Драбина все ще стояла в кімнаті, де вмер старий Скрогг. Енн полізла вгору, і в цю мить зайшла мати. Зустріч кінчилася серйозною сваркою, мати дряпала — хоч як це смішно — голі пальці на нозі Енн, та впала з драбини, і вони почали душити одна одну. Хвора на серце дочка не могла чинити серйозного опору й знепритомніла. Стара схопила її під пахви, потягла до її кімнати. Потім забрала прощального листа Енн. Що трапилось далі, ясно. Запитання будуть?

— Ні, тут все зрозуміло.

— Але довести нічого не можна, — підкреслив Девітт, кинувши погляд на перлину, яка при денному світлі здавалася чорною. — Можливо, мати вже була в будинку, коли я прийшов. Енн, щоб впустити мене, вийшла в коридор, і стара сховалась у великій скрині. Тут вона й загубила оцю перлину.

— Так, саме так, — погодився О'Брайн. — Ця чорна вдень і червона при штучному світлі перлина! Якби ви її не знайшли, Лайн була б жива!

— Можливо. Але ж Лайн і без перлини могла підозрювати матір?

— Могла. Та коли ви показали їй перлину, яку мати знімала тільки на ніч, вона зрозуміла, що стара була тут, у будинку. Лайн почала загрожувати матері. Що ж тоді лишалося робити старій?

— Може, за її дорученням діяв хтось інший — Гаккетт чи Джойс? — спитав Девітт. — Проте вона занадто недовірлива, щоб поставити себе у залежність від когось. Отже, вбила вона сама. З другого боку, якщо й справді стара знає щось таке, що компрометує Гаккетт чи Джойса, могло бути, що один з них насадив шланг на газопровід.

— Це зробила стара, — відрубав О'Брайн. — Але ж немає жодного доказу.

— Коли ви знайшли цю поживу для пацюків? — показав Девітт на погризені гроші.

— Коли обшукував будинок після смерті Лайн. Ви теж скрізь нишпорили, але не здогадалися, що Джером міг понабивати грошима свої старі черевики, — тріумфував інспектор. — А вигаданий проект духівниці — теж блискуча ідея!

— Хто учора ввечері у форді прикривав обличчя маскою? — спитав Девітт.

— Це була стара.

— А вона може водити машину?

— Ще й як. Їздить, як гонщик! Раніше у Скроггів було вантажне авто, і вона блискавкою гасала по вузьких провулках Кілдара.

— Гаразд, припустимо, це була вона, — міркував Девітт. — Але ж пожежу готувала стара не сама. Джойс допомагав їй.

— На жаль, в цьому випадку, Девітте, ви зіграли вельми двозначну роль. — О'Брайн посварився на нього пальцем. — Ви знали, що може статися, і не зробили ніяких приготувань, коли поставили Клагга охороняти будинок. Навіть не визнали за потрібне попередити мене! А за ваше незрозуміле довір'я до кілдарської пожежної охорони вас треба покарати!

— Не базікайте так багато, ближче до справи.

— Я не базікаю, друже. Якщо наш добрий патер дійде до такої думки і повідомить страхове товариство, то вам доведеться потрусити гаманець.

Девітт засміявся.

— Отже, розкриваючи злочин, я став його співучасником. Ще які запитання будуть?

— Найголовніше ми ще маємо зробити: викрити злочинця. Бо де ж тоді справедливість, коли стара Скрогг вільно роз'їжджає у кріслі на колесах!

Девітт відкинувся на спинку крісла і пильно розглядав інспектора. Людина, вдоволена собою і життям! У вільний час він поповнює свою колекцію поштових марок, випорожнює банки, з повидлом, щоб товстішати й далі, а в неділю мирно дрімає у церкві.

Девітт підвівся, ступив кілька кроків і зупинився перед олеографією, на якій зображено старий сад, затишну альтанку і закохану пару.

— Ви тямущий чолов'яга, О'Брайн, — промовив він, обертаючись. — Ви розумні. І незважаючи на це, я не второпаю, як ви, покладаючись лише на самого себе, стільки дізналися про кілдарську трагедію.

І

— Пригадуєте, при першій нашій зустрічі я сказав, що треба знати тутешніх людей, аби знайти підхід до них. Мабуть, я їх таки знаю.

— Тепер я в цьому переконався. Це той священик? — спитав Девітт.

— Частково, — відповів О'Брайн ухильно. — Так уже в нас ведеться, що церква має велику владу над душами і звичаями людей. Це не означає, що всі наші любі громадяни надто побожні люди. Ні в якому разі. Але деякі, — наприклад, стара Скрогг, Джойс, — вірують щиро. А побожна людина сповідається…

— А отець-сповідник не мовчить, хоч повинен мовчати…

— Повинен, повинен! Кожен із нас багато що повинен. Якби ми жили за євангелієм, то не повинні були б заздрити своїм ближнім, брехати, зраджувати дружин, не повинні… Ах! Біс його знає, що ми повинні і чого не повинні. І все одно ми робимо те, що мусили облишити, і полишаємо те, що мусили зробити. Думаєте, патер не із того самого тіста і не в одній з нами печі печений. Звісно, мій друг Томас не прибіг до мене, щоб виказати таємницю сповіді. Але одна чарочка викликає другу, друга — сьому. 1 хто не розбалакається, вливши в себе сімнадцять чарок вишневого лікеру? Навіть глухонімий розповів би мені дещо, якби я мав намір щось вивідати в нього.

— Заздрю вам, О'Брайн, — пожартував Девітт. — Коли я повернуся додому, в Кейп-Флур, то почну жити по-новому. Наберу кілограмів тридцять жиру, почну дистилювати лікерчик, повішу на стіни отакі олеографії. Чом би й ні, коли це приносить щастя?

— Звідки ви знаєте, що я щасливий? — вихопилося в інспектора.

— А хіба ні?

— Так, звичайно… Але я думаю про докази… Ви маєте рацію, у нас ціла купа побічних доказів. Та коли навіть сам інспектор схоче особисто піддати стару чи Джойса, Гаккетт чи Фіннігена найгострішому перехресному допитові, він не витягне з них жодного зізнання. Як примусити вбивцю відчути, що на світі є коли не божа, то людська справедливість? Ну, кажіть же, що ми можемо зробити?

— А йдіть ви під три чорти! — процідив раптом Девітт крізь зуби, вийшов з кімнати, грюкнувши дверима, і, не прощаючись з місіс О'Брайн, яку зустрів у передпокої, подався геть.

Місяць, який учора зник за хмарами (це вельми сприяло появі на голові Клагга чималої гулі і спаленню готелю), сьогодні світив так ясно, що в маленькій кімнатці так званої Перцевої башти туристського замку місіс Девін можна було читати газету. Гайлен розсунула фіранки, і місячне сяйво намалювало на підлозі голубувато-білий чотирикутник з чорним хрестом. Девітт лежав на канапі.

— Чому ти мовчиш? — Гайлен схрестила голі руки під головою, її молоді повні груди біліли у місячному світлі.

— Я міркую, — сказав Девітт. Він трохи змерз і натягнув ковдру до підборіддя.

— Про що?

— Про те, що твоя мати — найхитріша жінка з усіх, яких мені доводилося зустрічати.

— Так, вона жорстока людина, — погодилася Гайлен. — Нам, трьом дівчатам, вона ні в чому спуску не давала. За найменшу провину била і не на жарт.

— Ти й справді не знаєш більше того, що розповіла? — спитав Девітт, не повертаючи голови. — Скажи мені все, бо падалі твоє мовчання нічим не можна буде виправдати, навіть тим, що вона твоя мати.

— Але ж, Патріку, як ти можеш думати, ніби я щось замовчую! — Гайлен натягнула ковдру до плечей, ніжно погладила Девітта і зітхнула. — Дивне відчуття! Люди вважають, що я мертва, а я лежу тут, дихаю і розмовляю з тобою.

Девітт подумав, що коли О'Брайн чи священик справді повідомлять страхове товариство про його причетність до пожежі, це обійдеться йому надто дорого.

— Що ж буде далі? — спитала вона, прикро вражена його байдужістю. — Ах, Патріку! Коли б ти тільки знав, як мені хочеться жити гарно, щедро, цікаво!

Девітт глибоко співчував їй. Він розумів, як гнітило її все дотеперішнє життя.

Пізніше Гайлен сказала те, що, очевидно, весь час не давало їй спокою:

— Як одержу гроші, то ніколи не повернусь у Кілдар.

І після тривалого мовчання:

— Що мені робити, коли ти мене справді кохаєш, Патріку?

— Ти повинна ближче зійтися з місіс Девін. Вона весела, життєрадісна людина, хоч має більше причин, аніж ти, скаржитися на життя. Вона стара і самотня…

— Я теж самотня, — вигукнула Гайлен, стрибнула з ліжка і підійшла до вікна. Її мертвотно-бліде у світлі місяця обличчя, мідно-червоне волосся та блиск зеленуватих очей нагадали Девіттові зауваження Ерріса, що в середні віки її спалили б як відьму.

Він сказав:

— Лягай під ковдру, бо застудишся!

— Облиш мене! Може, було б таки краще для мене лежати замість тої дівчини під попоною.

– Іди сюди, бо застудишся, — повторив Девітт заспокійливо.

Вона плакала біля нього, аж поки не заснула. А Девітт ще довго крутився в ліжку. Місяць уже сховався за лівою кутовою вежею. Лиш вузенька смужка світла ще падала в кімнату, в ній рухалася на підлозі маленька чорна цятка — муха чи павук.

Він обережно погладив Гайлен по спині. Чомусь пригадалися слова з Еррісового твору: «…І не знав, що людина — купка зоряного пилу, обтягнута чудовою оксамитною, теплою шкірою богів…»

Наступного ранку місіс Девін принесла сніданок: грінки, масло, джем, яйця, гарячу каву.

Вона невимушено зайшла до кімнати, підсунула стіл до канапи і сіла скраєчку.

— Про мене, можете спати хоч до обіду — молода любов стомлює. Це мені відомо з французьких романів, — сказала вона. — Але ж ви самі просили мене, Патріку, збудити вас о дев'ятій. Попереджаю: до яєць треба принюхатись. Вони ніби й свіжі, але від тривалого перебування в морозильнику майже кожне третє має неприємний присмак.

Девітт, якого присутність місіс Девін настроїла на радісний лад, сміючись, схопив яйце і розбив його ножем. Воно таки мало не дуже приємний запах, і він задовольнився грінкою з маслом і джемом. А Гайлен попалося свіже яйце, і вона заявила, що це треба сприймати як визнання її переваги.

Через годину обоє сіли в машину і виїхали зі старої розбійницької фортеці. Гайлен умостилася так, щоб її ніхто не бачив.