Право на пиво

Михайло Рашевський Цей старий Новий рік

— Оболонь! Оболоню, друже, ти де пропав? — з вентиляційних ґрат висунулася кошлата голова Михася. Борода войовничо здиблена, брови суворо насуплені, ніздрі роздуті. Йой, які ми грізні! Гнівно зиркнув по сторонах, замурмотав щось мало зрозуміле і поліз назад у вентиляцію.

— Та тут я, тут, — крикнув йому вслід. Якщо можна це назвати «криком». Швидше, «голосним шепотом». — Тихіше, Михасю! Давай скоренько до мене!

— Овва! Що ж ти, нехай тебе Мара забере, досі прохолоджуєшся у своїй вотчині! — Михась нечутно стрибнув на підлогу і відразу Другим стрибком опинився поруч зі мною. — Наші вже майже всі зібралися, чекають на голову, а він від підопічних ніяк не відірветься. Кидай усе до чор… еее… сарайників укупі з клунниками й летімо! Цигель, цигель, ай-лю-лю! Вони тебе ніколи не відпустять, їх же тут мільйон!

Ну, не мільйон, звичайно, але сто сорок душ буде. А якщо живність їхню хатню взяти (тарганів і мурах не рахувати!), то і всі дві сотні набереться. І за кожним простеж, то павутину у візерунки заплети, то коляску з дитиною малою поколихай, то конфорку під чайником забутим вимкни, то сварку втихомир. І що взамін? Склянка молока й окраєць хліба? І то лише одиниці пам’ятають. Мені ці «кисломолочні продукти» і «хлібобулочні вироби» якось байдужі, увага і пошана важливіші. А все ж не кинеш. Бо свої, рідненькі.

Ой, хіба я не відрекомендувався? Вибачення уклінно прошу, шановні. Оболонь. Домовик.

Так, домовик. А що тут такого? Між іншим, захисник, і зовсім не капосник. Ну, іноді, щоправда, проводимо укупі (як це по-вашому) «сеанси групової терапії». Тобто, коли зовсім уже родина розвалюватися починає, і не допомагають наші домовленості, тоді ми галасуємо. Ну, обурюємося просто. Голосно. Явно. І — допомагає! А ви нас за це… як там… Поттер Гейтсами обзиваєте. І неправда. Ніякі ми не Поттери. Це у закордонних домовиків такі клички. Може, ви «Портер» кажете, а ми не розбираємо? Коли «Портер», тоді добре, тоді обзивайтеся. «Портер» ми любимо. Тутешній. Оболоньський. А за Гейтса ще відповісте! Чужинськими прізвиськами та по своїх — некультурно. «Ви ще не відчули щастя групової терапії домовиків? Тоді ми йдемо до вас!» Хе-хе!

Так ось, пощастило мені з будинком. Привалило щастячком. В інших господа, як господа — одноповерхові домівки, з підпіллям і горищем. Одна-дві родини, усе чинно-шляхетно. На додачу — та ж клуня, сарайчик. Коли пощастить, то віла перелітна у гості занадиться. А тут!.. Одне слово — новолад. Мою домівку уже більше трьох десятків років як знесли, а на її місці побудували цю от… крихітку… І замість однієї родини я отримав тридцять. Мої побратими по нещастю розбіглися по околицях — у Теремки, на Червоний Хутір, у звичні їм будиночки. А я залишився на свою голову. Щороку кажу собі: «Досить! Набридло! Я не витримаю!» І щороку відкладаю термін ще на рік. Куди ж я від рідненьких моїх дінусь?

Та ще й Головою усіх київських домовиків обрали. «Ти, — кажуть, — на Оболоні живеш, ти на пиві найкраще знаєшся, отже — бути тобі пивочерпієм». Тобто на зборах наших я пивом завідую. «Оболонню», звичайно. Головний розливаючий. Посада, скажу я вам, знатна. Головне — смачна, хе-хе.

От і зараз Михась, домовик з Подолу, квапив мене на збори. Новий Рік у нас, ось як. Це у вас, у людей він Старим-Новим називається, а у нас просто — Новий Рік. Без Голови ніяк. А без пива тим більше.

— Оболоню, ну полетіли! — Ага, виходить, відьма на деркачі привезла. Таланить. Бо якщо самотужки до урочища Чорторий добиратися, то поки умовиш ворон відвезти Михася на острів Муромець, голос зірвеш. Не тягнути ж подільця на своєму горбі. А ворони ще й на свято напросяться. Вони ж — галасливі, «городські», що з них візьмеш? — Тебе вже всі заждалися! Шубін зі Сходу підземними штреками уже дістався. У нього бочка свого пива, каже, що в нього краще! Це ж треба — у нього — і краще! Це ж образа нашої «Оболоні»! І Чернець із Заходу на хмаринці прилетів. Вгадай, що в нього із собою?

— Пиво?

— Приз у студію! Вгадай, що він каже?

— Що його пиво краще? — я, мабуть, виявляв чудеса магічної кмітливості, бо Михась знову сплеснув руками.

— Два призи в студію! І огірочок! Навіть північні сусіди прилетіли!

Я присвиснув. Давно вже зі стольного граду на далекій Півночі не заїжджали гості. Мабуть, прознали, що пиво наше смачніше і живіше від їхнього зіпсованого банкового сурогату, ось і примчали на своєму Змієві. Так, Новий Рік буде, що треба. Тільки…

— Михасю, почекай. Не можу я зараз.

— Та чому?

— Та прислухайся ти, Нафаню (найстрашніша наша лайка).

— Хм… кішка. У неї ожиріння, і вона думає, щоб іще…

— Не те! — перебив я його. — В іншій кімнаті.

— Дитина. Маленька. Хлопчик. Один. Один? А чому він один?

— У тому й річ, Михасю! Батьки залишили його на гувернантку, а самі пішли в гості. Гувернантка вислизнула до парубка свого. Батьки прийдуть лише за дві години, а дівчина, яка за ним наглядати має, — за годину. І всі вони впевнені, що дитятко спить. І не хвилюються. Я спробував до них дошепотітись, але сам розумієш, як нині важко з цим.

— Розумію. А не спить він чому?

— Теребенька ця… як її… телехвон задзвенів. Батьки забули виключити, він і озвався. А я тоді далеко був, не зміг вушка маляткові прикрити.

— Ах, невдача. А не приспав чому? Чи кваліхвікацію втратив?

— Ой, Михасю, не запитуй. Він бачить нас.

— Та йди ти!

— От щоб мені ні в жисть «Оболоні» більше не попити! (Страшна клятва, чесно!)

— Отже, не лише Пахомич. Ой, погано ж як. (Пахомич — старенький п’яничка, який живе в підвалі. Ми частенько приходимо до нього погостювати. Пивцем почастуємо, у шахи зіграємо. Він нас чомусь «зеленими» називає і «чортенятами». Намагався іншим людям про нас розповідати, але, звичайно, йому не вірять. На його день народження ми влаштували котячий концерт із хором, піснями і танцями. Так, веселитися ми вміємо, хе-хе). Уявляєш, якщо вони УСІ!..

— Щоб ти в язик укусився!

Михась злякано закрив рот, та пізно. Знатиме, як говорити дурниці. Тепер з півгодини ранка на язиці ятрітиме.

— Овово, ню Овово!.. — шепелявив Михась.

Я коротко махнув рукою.

І ми обидва схопилися за голови.

Це для власної зручності ми бігаємо по стінах і лазимо по вентиляційних ґратах такими маленькими, в’юнкими, бородатими дідками. Майже всі з нашої братії зовсім нелюдське обличчя мають. Хто — кішка велетенська, хто — мрець із головою під пахвою, а хто й маленька пухнаста хмарина. Про себе я взагалі мовчу. І тут я збагнув.

— Чекай, Михасю, ти ж такий і є!

— Який «такий»? — але, видно, здогадався вже: очі забігали, ручки засовались, борода сторчма…

— Миха-а-асю, — я витяг з-за пазухи ту саму Бочку. — Ну, виручи, Михасю. Першому тобі наллю по вінця. До Нового три години залишилось!

Домовик засопів, наприндився. Він то кидав погляди на Бочку, то на двері кімнати, за якими один у темряві плакав від страху та самотності малюк Славко. А коли плачуть діти, нам, домовикам, боляче. І коли ви, люди, сваритеся, нам теж дуже зле. Боляче не тільки мені, «реєстровому» домовикові, який зрісся з цим домом усім своїм єством — боляче всім нашим, хто у цей час поблизу. Тільки слова людські колють, не у шкіру, а у душу. Вам добре, ви швидко забуваєте. А нам як, тим, хто загоює рани від слів на поранених душах? Адже це ми вас лікуємо. Своєю добротою і словом правильним. А ви ще й молока з хлібом… невдячні!

— Ну добре, спробую, — Михась облизнувся в передчутті свята (адже пиво до початку свята пити не можна в жодному разі — традиція!) і, заламавши картуза, пішов прямо крізь стіну до дитячої кімнати. Я тихенько прокрався за ним. Але визирати не зважився — раптом помітить мене Славко? Нагостривши вуха, я зачаївся біля самої стіни. Спочатку було чути тільки плач, потім він миттєво обірвався, залишилися лише схлипи. Та ще бурмотіння подільського домовика.

— Ну що ж ти, хлопе, розрюмався? Чи ти не козак?

«Дурень! — прошепотів я йому. — Цьому козакові лише півтора року, він як слід і розмовляти ще не вміє!»

«Сам дурень! — прошепотів у відповідь Михась. — Справжнісінький козак! Йому просто сумно. Він уже виспався, йому гратись хочеться!»

— Ось виростеш, Славку, сядеш на коня, та як поскачеш у степ широкий, та як наздоженеш вітер! Чіпляйся за мене… так… тримайся міцніше… Н-но!

І погуркотіло! По підлозі, по стіні, по стелі. Сопіння й «іржання» Михася розбавлялися захопленими «ух!» і «гук!» Славка. І сміхом. Радісним, веселим сміхом, що солодкою патокою розливався по душі. Запам’ятайте, люди: погані слова нам роблять боляче, а сміх — від ваших образ лікує.

Що вони там роблять?

Я обережно виглянув із стіни. Михась посадив собі на карк малюка і ганявся щосили по кімнаті. Славко вчепився за бороду домовика й аж скавучав від захвату. У слабкому світлі нічника це сприймалося як фантастика. Цікаво, Михась зі своїми «підлеглими» теж так грається? Відчувається досвід, ох, як відчувається.

«Михасю, а з тебе виходить прегарний коняк», — сміявся я пошепки.

«Ой, Оболоню, мовчи! Розповіси комусь — ображусь. Ти краще придумуй своє щось, бо відчуваю — надовго мене не вистачить. Славко тільки розійшовся! А до Нового вже менше ніж три години».

«Михасю, ми всі тобі будемо вдячні. Тож викручуйся сам, а я з нашими поспілкуюся».

«Вдячні», — передражнив Михась. — «Оболонню» розплатишся!»

«Та щоб мені сала з часником більше не нюхати!» (Теж дуже страшна клятва, правда-правда).

І я, вилетівши просто до відьми на деркачі, що привезла Михася, крикнув їй:

— Радо, бери у помічники вітер і лети до нашого урочища. Гукни: «усі враз» — вони зрозуміють! І швидше, Радо!

— Ой, Голово, моргнути не встигнеш! — відьмочка, зойкнувши, зробила крутий віраж і помчала до Дніпра.

Моргнув я, щоправда, разів зо три. І відразу помітив, що летить до урочища кавалькада відьом, і у кожної на мітлі сидить по два-три домовики. Добиралися хто як. Ось Змій з північними гостями, ось на хмаринці ціла делегація циганських домовиків з піснями і бубнами, ось і Шубін примостився — дим від його цигарки, наче із труби паровоза. І віли тут, і русалки весело лускатими ніжками бовтають, і самотній Упир ікла відьмочкам демонструє. Ох і свято ж буде! Давно стільки гостей не збиралося.

— Агов, Голово. Здрав будь, Оболоню! Многая літа! Спокійного дому! — кожен, хто підлітав, кричав вітання. Я відповідав кожному. Майже всі прибули. І печерські тут, і дніпровські, і з Подолу, і з Троєщини. Та що говорити, прибули навіть з Пущі Водиці та Лісного.

Я, як міг швидко, пояснив ситуацію. Домовики, русалки, чугайстри, відьми відразу включилися в обговорення.

І от що ми придумали.

— Дивись які красиві бульбашки, — Михась утворював з повітря барвисті мильні кульки. Славко плескав у долоні, сміявся і намагався ці кульки ловити. Від найменшого дотику кульки лопались, і по кімнаті розтікався запах то полуниці, то ромашки, то липи. Маля і не думало стомлюватися. Стільки цікавого! Дідусь такий маленький, бородатий і зовсім не страшний. А ось домовик уже притомився.

І ось тут!.. Почулися звуки бубонів і гармоній, зі стіни, кружляючи у танці, вийшли цигани. Справжні маленькі домовики-цигани. «Ай-не-не-не, ай-не-не!» Малюк думав було злякатися, але не встиг, бо за мить уже плескав у долоньки і аж підстрибував на своїх сідницях. Було так цікаво і незвичайно! Звідкілясь прискакали пухнасті м’які кролики, дражнили довгими вухами і не хотіли ловитися. Красиві тітоньки з довгим чорним волоссям (відьми) закрутили довкола малого маленький смерч з різнобарвного листя. Воно кружляло, м’яко торкалося вушок, носика, щічок малюка, ніби цілувало. А потім маленька хмарина підхопила його і, огорнувши собою, пронесла просто крізь стіну. На вулиці було не холодно і зовсім не страшно, бо Славко ще не знав страху висоти. Хмарина піднесла його до великого-великого птаха. Ні, звіра. Ні, птахо… птахозвіра. Піднесла і посадила на м’яке пухнасте пір’я просто на шиї. Птахозвір змахнув крилами — і вони полетіли до зірок.

— Онце! — сказав Славко, коли вони проткнули пухнасті хмари і побачили велике червоне Сонце, що заходило за обрій.

Та на цьому передсвяткові дива не скінчилися.

— Ух! — сказало маля, коли тітоньки-відьми на мітлах прилетіли з ним у печеру, стіни і стеля якої сяяли самоцвітами.

— Ох! — зітхнуло воно, коли дівчата-русалки з зеленим волоссям, взявши його за руки, водили по воді, а вода прудко вгиналася і не мочила ніг.

— Ороз! — гукнуло, показуючи на Дідуся Мороза і його оленячу запряжку. Новорічна піч для них клопітна. Повертаючись додому на дідморозових санчатах, маля відчуло себе щасливим. «Ау» — позіхнуло воно і заплющило очі.

— Фу-у-у-ух! — зітхнули ми всі, коли переконалися, що Славко міцно спить у своєму ліжечку, приспаний колисковою у сотню голосів, що виконувалася тихо й акапельно.

Чого тільки не зробиш заради дітей, правда, мами?

Чого тільки не зробиш заради того, щоб швидше попити пива, правда, хлопці?

— З Новим Роком! — кричали ми, коли над далекою Лисою горою, де святкували відьми, магічні салюти злетіли в повітря.

— З Новим Роком! — і домовики цокалися пивом з вілами, чугайстри вже цілували русалок, Упир розповідав страшні історії домов’ятам, а феї співали пісні клунникам і сарайникам.

Я, Оболонь-домовик і грифон в одній особі, Голова цього веселого зібрання, щедро розливав пиво у кухлі, що підставлялися. І не було йому кінця в бездонній бочці. Шубін, жителі півночі і Чернець теж відкрили свої бочки, так що бенкет розгорався. Ось у чому наша особливість — ми п’ємо пиво і кожен новий кухоль, як перший. Добре!

Перший кухоль, звичайно, я налив Михасю. І ми з ним цокнулись за щасливий Новий рік.

І ось уже… Я полетів.

Утім, це зовсім інша історія.

І ще одне. Люди, майте совість, не сваріться у будинку, де живе домовик. Це боляче.

Краще залишайте іноді у куточку пива. Якого? Напевне, ви вже самі здогадалися, що мені — «Оболонь»!