Право на пиво

Ольга Бакк Змій Горинич Оболоньський

«Та як жив під Києвом богатир Добриня Микитович. Та по всьому Києву слава про нього йшла: і привітний, і спритний, і у миру пригожий, і у бою завзятий. Дужий, всемогутній богатир Добриня, а характеру спокійного і лагідного — нікого даремно не скривдить.

У день спекотний, літній та сонячний захотілося Добрині викупатися в Пучай-річці. А про ріку ту слава недобра йде, погана: з першого струмка вогонь січе, з другого струмка іскри сиплються, з третього струмка дим стовпом валує.

Зняв богатир одяг дорожній, зброю на березі склав, у ріку кинувся. Пливе Добриня Пучай-річкою, дивується: «Даремно люди наговорюють. Не люта Пучай-річка. Тиха, немов калюжа дощова». Не встиг Добриня сказати — насупилося небо, хмар нема, але грім гримить та вогонь блискає. Що за дивина?

Підняв голову Добриня і бачить, що летить до нього Змій Горинич, страшний змій з трьома головами. Із ніздрів полум’я б’є, з вух дим димить, мідні пазурі на лапах блищать..»

— Ну, діду, й майстер ти казки розповідати! — у курилці дружно засміялися.

— Це не казка — билина, — чемно виправив дідусь, обличчя якого — добрі короткозорі очі, окуляри на кінчику носа й акуратна гостра борідка — говорило про уроджену інтелігентність, а поношений, але бездоганно чистий костюм у руду клітинку і старомодна краватка свідчили про скрутні життєві обставини.

— Казка, билина — яка різниця! Користі від них — ніякої! — заперечив скептик, який ховався у клубах диму.

— Ти, взагалі, звідкіля тут узявся, розповідачу казок? — грізно поцікавився охоронець, який зазирнув на сміх.

— Я до начальника відділу реклами йшов. У мене до нього ділова пропозиція, а секретарка не пустила. Сказала, що Василь Федорович зайнятий.

— Ділова пропозиція?

— Звичайно, — ображено заморгав старий. — Не годиться ж турбувати дрібницями зайняту людину. Я хочу запропонувати використати Змія Горинича з рекламною метою.

— Дідусю, — скептично посміхнувся найближчий курець. — Ви, напевно, не дивитеся телевізора. Змій Горинич давно рекламує пиво «Три богатирі».

— Дивлюся я телевізор, чому ж не дивитися. Тільки Змій у них несправжній. Намальований, — дідок ласкаво подивився на співрозмовника, як на студента, що плете нісенітницю на іспиті.

— Невже ви можете запропонувати іншого? — єхидно поцікавився «студент».

— Можу! У тому то й річ, що можу! — схвильований, дідок піднявся навшпиньки і змахнув руками. — Справжнього Змія Горинича! Того самого, про якого говориться у билинах! — патетично оголосив він. — Я знаю, де його можна знайти! Тому мені потрібні гроші! — переможним поглядом старий обвів слухачів.

Димові хмари здригнулися від реготу. Охоронець навіть закашлявся, утираючи сльози.

Кілька секунд дідусь, нерозуміюче крутив головою, не в силі збагнути, чому така цікава пропозиція може викликати настільки неадекватну реакцію. Його очі згасли. Похнюплений він стояв посеред кімнати, притиснувши руки до грудей. Сивий чубчик на маківці додавав йому зворушливо-беззахисного вигляду.

— Дідусю, йшов би ти додому, — порадили йому. — Навряд чи Василь Федорович стане слухати твої казки.

Охоронець узяв засмученого старого за руку і повів коридором до ліфта, утішаючи дорогою.

— Тут серйозна, солідна фірма, дядьку, а ти зі своїми казками. Та не ображайся. Ми не з лихого серця, це дійсно смішно. На вулиці XXI століття — комп’ютери, технології просунуті, а ти — казки про Змія Горинича.

— Ой, юначе, — дідок повернувся до нього. — Зачинилися від світу люди у своїх кабінетах, відгородилися від природи технологіями. А казка — ось вона, поруч зовсім — тільки руку простягни.

— Ну так, — з іронією підморгнув охоронець, — а в протягненій руці «зелені» затиснуть.

— Що зелене? Листя?

Ну ти, дідусю, як з дуба упав! Гроші. Вакси. Долари — «зелені». Ти ж за ними приходив?

— Проблема нашого суспільства, хлопчику, в тому, що воно стрімко «позеленіло». Усе вимірюється грошима, — старий ступив у відчинені двері ліфта. — А я хочу врятувати унікальну тварину.

— Яку?

— Змія Горинича, — долинуло з ліфта, що уже рушив.

— Ну, діду, мабуть, клепок у голові не вистачає, — промурмотав під ніс охоронець. — Теж мені, знайшов дитину!

— Треба, треба змінювати концепцію! — начальник відділу реклами ЗАТ «Оболонь» Василь Федорович нервово ходив уздовж кабінету від стіни до стіни.

Співробітники, які сиділи за довгим полірованим столом для нарад, невідривно стежили за його пересуванням. Управо — вліво. Як глядачі за тенісним м’ячиком на корті. Вліво — вправо.

— Наймоднішою і найприбутковішою тенденцією сьогодні є використання у рекламі тварин, комах та іншої зоології. Торгова марка «Будвайзер» за рік злетіла на вершину світового рейтингу, випустивши рекламний ролик із жабами! — начальник, клацнувши пультом, вивів на проекційний екран зображення.

Жирні жаби, сидячи в болоті, бадьоро проквакали: «БУД! ВАЙ! ЗЕР!»

— Можна тільки позаздрити роботі маркетологів цієї фірми! — начальник зробив драматичну паузу. — А ось їхній другий ролик!

Товста жаба витала у хмарах, наче повітряний змій на мотузці, приклеївшись довгим язиком до вантажівки з написом «Будвайзер», що проїжджала повз болото.

— Нещодавно з’явилося повідомлення, що світовий лідер пивоваріння шотландський концерн «Scottish & Newcastle» намірився використовувати для своєї реклами Лох-Несське чудовисько. Ви уявляєте, що це може їм дати? Якщо жаби змогли витягнути фірму на рекламний Олімп, то Нессі просто поховає всіх інших виробників! — начальник різко вимкнув екран. — У нас ще є час, щоб зробити рішучі кроки й утримати «Оболонь» у лідерах. За кілька місяців шотландці обіцяють показати Нессі усьому світові. — Василь Федорович гострим поглядом обвів кожного співробітника.

— Як дивно, — зважився вставити слово Сергій, наймолодший із присутніх.

— Що дивно? — начальник стрімко обернувся до нього, мов хижак, що зачув жертву.

— Та дід один сьогодні приходив, теж про чудовисько розповідав.

— Який дід? Яке чудовисько?

— Дивний такий дід. На психа ніби не схожий, а все про змія балакав.

— Казав, що має ділову пропозицію.

— Стверджував, що знає, де знайти живого Змія Горинича! — перебиваючи один одного, заговорили співробітники.

— І де зараз цей дідусь? — відкарбував кожну літеру начальник.

Тиша була красномовною відповіддю.

Василь Федорович повільно пройшов до свого столу, сів у крісло. Прикрив очі долонею:

— Якщо за дві години ця людина не буде стояти переді мною — можете всі вважати себе звільненими. Час пішов.

— Радий вас бачити, шановний… — зустрічаючи у дверях гостя, начальник зам’явся, очікуючи, поки співрозмовник підкаже йому своє ім’я.

— Олексій Гаврилович Перинкин, археолог, до ваших послуг, — старий манірно вклонився.

— Радий познайомитися, Олексію Гавриловичу! У дитинстві я хотів стати археологом, — задумливо вимовив Василь Федорович. — Мріяв ворушити пил століть, розкривати секрети забутих цивілізацій. Вибачте, за недавній інцидент, мої співробітники повелися легковажно, — він указав рукою на крісло, запрошуючи сідати та продовжити розмову. Сам примостився навпроти.

Секретарка, яка нечемно повелась зі старим під час його першого візиту, привітно посміхаючись, принесла каву.

— Мені повідомили, що у вас до мене ділова пропозиція, — начальник терпляче почекав, поки Перинкин випив чашечку кави, і вирішив прискорити перемовини. — Не могли б ви коротенько викласти її суть?

— Якщо коротенько, — Олексій Гаврилович ненадовго задумався підбираючи слова. — Безліч билин і літописів свідчать про існування Змія Горинича. Його резиденція розташовувалася в Сорочинських горах. Дотепер вчені не прийшли до спільної думки, що це були за гори і де вони знаходились. Але! Достеменно відомо, що окупована змієм територія тягнулася рівнинами до самої Пучай-ріки, так у билинах іменується ріка Почайна. Вона текла з Оболоні на Поділ. Одного разу Добриня Микитович вирішив звільнити стольний град Київ від Змія, що розоряв людей та викрадав дівчат-красунь. А можливо, він вирішив звільнити Забаву Путятивну, племінницю князя Володимира Красне Сонечко, яку викрав Змій. Утім, інші літописи стверджують, що богатир просто випив зайвого на князівському бенкеті і вирішив остудити буйну голову в Пучай-річці, — старий археолог перевів подих, зняв окуляри, неквапливо протер скельця, короткозоро прищулився на начальника, який уважно слухав, і продовжив: — Переплив Добриня ріку. А оскільки сили богатирської у Добрині було без міри, то міг доплисти він і вийти хоч біля нинішнього метро, хоч біля сьогоднішньої райадміністрації, але, ймовірніше, зринув богатир там, де зараз перетинаються вулиці Добрининська і Богатирська. Ну не даремно ж їх так назвали? — дідок хитро посміхнувся. — І налетів тут на Добриню Змій Горинич. Вогнем дихає, крилами вітер піднімає. Бився з ним богатир не на життя, а на смерть, убив чудовисько, повитоптував усе зміїне кодло і назавжди звільнив Київ та Оболонь від Змієвого роду. Хоча, інші билини стверджують, що, ніби, уклав Добриня зі змієм договір і відпустив із миром. Крім того, є дані, що не був Змій таким уже й поганим та гидким, а жив мирно, допомагав людям по господарству, навіть у плуг його запрягали й орали землю.

— Усе це красиві казки!

— Билини, — поправив археолог.

— Нехай будуть билини, — погодився Василь Федорович, подумавши, що не бачить особливої різниці. — Але ми так і не дійшли до суті. Що ви хочете мені запропонувати?

— Як, хіба ви дотепер не зрозуміли? — Перинкин щиро здивувався. — Я знаю, де знайти Змія Горинича!

— Невже? Звідкіля у вас такі відомості?

— Під час ремонту Соловецького монастиря був знайдений невідомий досі літопис, замурований у стіні. Мені пощастило працювати з ним. Це зовсім несподівана версія билини про бій Добрині зі Змієм. У ній говориться, що не убив Добриня чудовисько, а загнав у печеру — темну і холодну, де той і заснув. Заснув і спить дотепер.

— Спить? Тисячу років?

— Мені зрозумілий ваш скепсис, Василю Федоровичу, але рептилії наділені здатністю впадати у сплячку при низьких температурах і таким чином зберігатися дуже довгий час. Природний анабіоз.

— Так, — начальник глибоко замислився. Підвівся, пройшовся по кабінету. Закурив. — Так… Ви стверджуєте, що знаєте, де спить цей оболоньський дракон?

— Не дракон, а Змій Горинич.

— Яка різниця?

— Дракон має одну голову. Змій Горинич, згідно з легендами, був триголовим.

— Три голови? Це добре… Наскільки він небезпечний?

— Як і будь-який хижак великого розміру. Дуже великого розміру. Вогнеликий хижак.

— Вогнеликий? Він розумний?

— Я думаю, так.

— Триголовий, вогнеликий, розумний дракон. Це вже не реклама — це набагато більше! Маючи такого дракона можна… — начальник запалив сигарету і замовк, поринувши у роздуми.

— Ви подумаєте над моєю пропозицією? — зважився потривожити його археолог.

— Розкрутити образ триголового ящера, зробити його брендом, — не чуючи відвідувача, озвучив свої думки Василь Федорович. — Новий сорт пива, безалкогольні напої, м’які іграшки, фільми. Кафе-бари з інтер’єрами а-ля Стародавня Русь. Єдиний у світі живий розумний ДРАКОН, і він — наш! Увесь світ приїде на нього подивитися!

— Я вам допоможу. Я вірю в удачу, — Василь Федорович підхопився, простягнув руку Перинкину. — Дам грошей і організую помічників. Одному вам не впоратися.

— І це Змій Горинич? — голос Василя Федоровича застряг у горлі, він закашлявся. Нервово налив собі води, намагаючись заспокоїтися. Випив. З гучним стукотом поставив склянку, відкинувся на спинку крісла і люто втупився у людей, які були перед ним.

Напроти столу, поруч із дідком-археологом стояв парубок дуже невиразної зовнішності. Кремезний, жилавий, кругловидий, зі скуйовдженим бурим волоссям. Начальнику не вдалося розгледітити колір його очей, тому що незнайомець постійно тер їх кулаками. Тільки зуби у хлопця були відмінні: білі, великі, хижо загострені. Він безперервно демонстрував їх, позіхаючи на весь рот, усім своїм виглядом виражаючи нездоланну сонливість.

— Ви просто з глузду з’їхали! Намагаєтеся підсунути мені невідомо кого, заморочивши голову байками!

— Не байками, а билинами, — боязко поправив Олексій Гаврилович.

Сонний незнайомець знову позіхнув.

— Ви витратили безліч грошей! — почав закипати начальник. — Тільки оренда двох екскаваторів протягом місяця обійшлася нам у кругленьку суму! — він перейшов на крик. — Не кажучи вже про те, скільком довелося заплатити, щоб дозволили розкопки в археологічному заповіднику! — у його голосі з’явилися загрозливі нотки. — І замість дракона приводите до мене якогось бомжа?

— Не дракона. Змія Горинича, — ще боязкіше заперечив старий.

— Князь гнівається? — раптово втрутився у розмову «предмет суперечки».

Його запитання пролунало тихо із присвистом: «Княззсссь гніваєтьсссяя», наче змія засичала.

Від несподіванки Василь Федорович зупинився на півслові.

— Так, гнівається, — підтвердив археолог. — Хоча він і не князь. Не вірить ця людина, що ти, друже, і є той самий легендарний Змій.

— Не княззссс не віритьссс? — прошипів незнайомець, хижо посміхаючись.

Від цієї посмішки, від пильного погляду жовтих очей, що раптово широко розкрилися, начальник, який зіщулився у кріслі, нервово намагався зметикувати, де знаходиться кнопка виклику охорони.

— Сссмачний госсстинецьссс! — вертикальні зіниці жовтих очей здригнулися, розширилися, вбираючи в себе сонячне світло.

Повітря у кабінеті згустилося, пішло хвилями, зметнулося різнобарвними сполохами, закрутилося як смерч, змело дорогою документи зі столів, підкинуло і перекинуло кошик для сміття, карафу з водою і, розчахнувши вікна, вирвалося на вулицю.

— Що за чортовиння? — вилаявся Василь Федорович, обтрушуючи з штанів розлиту воду. — Звідкіля цей сморід? — він гидливо зморщив ніс і підвів погляд.

Напроти його столу, серед аркушів паперу, що плавно кружляли у повітрі, стояв триголовий дракон.

— Ти хто?

Безглуздість цього запитання була настільки очевидною, що чудовисько посміхнулося трьома пащами і підморгнуло правими очима всіх голів.

— Ззздогадайссся!!! — прошипіла середня голова, опускаючись від стелі і розгойдуючись перед обличчям Василя Федоровича.

Ліва голова жадно облизала товсті губи. Права повернулася до дідка, який стояв поруч і погладжував шкірясте крило Змія Горинича.

— Лоссскотнооо!!!

Змій спробував привітно махнути хвостом і розніс на тріски дубовий стіл для нарад. Папір, що снігом покривав паркет, знову злетів у повітря.

— Красень, — прошепотів археолог, проводячи рукою по переливчастій лусці Змія. — Це надзвичайне диво! — у блаженнім захваті Олексій Гаврилович обернувся до начальника.

Той застиг, наче невдалий монумент: вирячені очі, перекошена фізія, рука, яку він підняв для хресного знамення і зупинив на півдорозі під єхидним поглядом жовтих очей чудовиська.

— Ну-ну, припини балуватись, Гориновичу! — дідусь підійшов до середньої голови, став навшпиньки і поплескав по шиї.

Голова нахилилася, довгий роздвоєний язик ковзнув з пащі й обережно торкнувся людської руки:

— Жжжартую!!!

Звільнившись від гіпнотичного примусу Змія, Василь Федорович здригнувся, поспішно перехрестився і обережно запитав:

— Він кусається?

— Дужжже кусссаєтьсссяя!!! — Змій повернув усі голови до начальника й облизнувся трьома язиками.

Раптом підлога під ногами здригнулась. Дідусь ледь утримався на ногах, спершись на бік Горинича. На столі начальника бренькнув телефон — зіскочила трубка. Задеренчало скло у шафах. Задзвеніли пляшки в барі. Низький гул заповнив приміщення, немов у череві Змія включився могутній двигун. Він ніяково переступив з лапи на лапу, зім’явши при цьому парочку крісел:

— Зззмій куссаєтьссяя, осссобливо коли їсссти хххоччче.

Двигун запрацював голосніше. Змій почухав черево лапою, ледь не втративши рівновагу, похитнувся і, розправивши крила, вимів у вікна залишки офісних меблів. Ригнув полум’ям, пояснюючи:

— Ссснідати хххочче зззмій!!!

Стіл начальника задимівся, папір спалахнув і полетів чорними пластівцями, згортаючись у польоті. Заверещала протипожежна система. Змій нервово закрутив головами.

— Боггатире, ссутичччка, битиссся?

— Заспокойся, заспокойся! Нічого страшного, — намагаючись перекричати сигналізацію, заспокоював змія археолог.

Нерви начальника не витримали, він вискочив з-поза палаючого столу, протиснувся між стіною і крилом Горинича й кинувся до рятівних дверей. Перечепившись об хвіст Змія, решту шляху проліз рачки. Зі стелі заюшила вода — то спрацювала система пожежогасіння.

Змій тішився струменям води, підставляючи то один, то інший бік, розводячи крила і здригаючись кінчиком хвоста:

— Дощщщ… чччудово…

Мокрий як хлющ дідусь звернувся до задоволеної рептилії:

— Любий друже, чи не міг би ти перекинутися людиною. Зараз набіжить натовп, ще приб’ють ненароком.

— Мене прибииити? — здивувався Змій.

— Зброя у них сили великої. Не звикли вони зі Зміями спілкуватися. Полохливі дуже. Ти ж не хочеш так швидко померти після тисячолітнього сну?

— Зззмій не бажжжає вмирати! — голови Горинича переглянулися. — Зззгоден, зззроблю як хххазззяїн бажжжає.

— Та не хазяїн я тобі! — відмахнувся старий.

— Хххто жжж ти мені будешшш? — здивувалася рептилія.

— Другом я тобі буду. Сподіваюся, що буду другом, — виправився старий.

— Друг? Що це озззначччає?

— Друг — це людина, яка тебе любить і дорожить тобою.

— Друг-людина любить Зззміяяя? Чччому? — задумливо вимовили голови Горинича хором. — Люди зззавжди казззали — зззмій чччудовисссько погане!

— Ти не чудовисько. Ти справжнє чудо! — запально заперечив йому старий. — Я буду щасливий вважати себе твоїм другом!

— Змій та людина — друзі навіки, — підбив підсумок Горинич вже в людському образі.

— Ох! Як же швидко ти вигляд змінюєш! — здивувався дідусь. — А чому сичати перестав?

— Навіщо сичати, лякати тут нема кого! — усміхнувся юнак. Оглянувши розгромлений кабінет, він розсміявся. — Лякати людей я добре вмію!

Несподівано двері вивалилися — до кабінету ввірвалися автоматники у бронежилетах та касках. Миттєво вони розосередилися по периметру і взяли на приціл старого і Змія. На порозі з’явилася фігура Василя Федоровича, теж у бронежилеті. Із-за його спини злякано визирали співробітники.

— Я радий вітати довгоочікуваного гостя, — звернувся він до Змія, — і запросити на бенкет.

— Бенкет? — здивувався Змій.

— Бенкет на твою честь, — пояснив археолог.

— Бенкет! — зрадів Горинич. — А друг піде?

Василь Федорович покосував на старого Перинкина:

— Як я розумію — ви тепер офіційний представник цього… — він зам’явся, намагаючись знайти правильне слово, — суб’єкта переговорів.

— Так, — підтвердив старий. — Я допоможу Змієві адаптуватися у нашому житті.

Василь Федорович, новоспечений генеральний директор міжнародного пивоварного концерну «Оболонь», ішов величезним парком розваг «Змій Горинич Оболоньський», що вільно розкинувся на високому березі. Без сумніву, його проектувальникам не давали спокою лаври творців «Діснейленду» — кількість атракціонів вражала: «Українські гірки» і «Зміїні каруселі», «Драконові печери» і бої сучасних гладіаторів «Богатирські забави», «Круїз Пучай-рікою на човнах» та багато іншого. Але родзинкою був атракціон з живим Змієм.

Рівно опівдні ворота величезного кам’яного терема у центрі парку відчинялися, і шикарний триголовий Змій Горинич під ревіння захопленої юрби, важко ступаючи, виходив на бруковану площу. Спалахи фотоапаратів затьмарювали сонячне світло. Змій добродушно повертався з боку у бік — позував перед камерами, зблискуючи полірованою лускою, розправляв величезні крила, та, підстрибнувши кілька разів, злітав у повітря. Зробивши коло під скляним куполом циклопічних розмірів, він опускався на землю. Люди, затамувавши подих, чекали головного — богатирської битви з чудовиськом. Учасники чесно відпрацьовували номер — богатирі махали мечами, коні нестямно іржали і ставали дибки, Горинич вертів головами, акуратно махав хвостом і плювався вогнем. Стіна полум’я розбивалася об захисний екран, лоскотала нерви глядачам, але не зачіпала учасників «баталії». Визволивши з полону дівицю-красуню, богатирі їхали, а задоволені глядачі дивилися, як Змій у три ковтки осушує три діжки пива і закушуючи возом в’яленої риби.

Узагалі ж у кожної голови був свій улюблений сорт пива — у першої «Магнат», друга надавала перевагу «Портеру», а третя із задоволенням пила б безалкогольний напій «Живчик», проте мусила вдовольнитися пивом, сорти якого мінялися щодня. Нічого не вдієш — контракт.

Тільки ввечері Змій Горинич міг побути собою.

— Ну, як поживаєш, Гориничу? — поцікавився старий археолог.

— Живу, як бачиш, добре, — відповів Змій, наливаючи гостю великий кухоль. — Працюю. У вигляді триголового справно дихаю полум’ям. Людей лякаю.

Господар приймав гостя у світлиці за масивним столом. Меблі були дерев’яні, стилізовані під старовину, по стінах висіли пучки сушених трав. Полотняні фіранки, лляна скатертина, домоткані постілки, глиняний посуд. Повітря, насичене запахами м’яти, чебрецю і соснової смоли, додавало приміщенню особливої, затишної, невловимо-знайомої атмосфери. Наче ти був колись тут — народився, жив, помер, але тобі знову пощастило народитися і згадати про свій справжній дім.

— Пиво п’єш? — посміхнувся Олексій Гаврилович, спробувавши напій, яким пригощав його Горинич.

— Чого ж не пити? Подібне до браги медової, тільки дужче у голову вдаряє.

— Скажи мені, любий друже, — випивши пива, старий трішечки захмелів, його нездоланно потягло на щиру розмову. — Коли краще тобі жилося — у старовину чи зараз?

— Скажу тобі як другу своєму єдиному, — Горинич важко зітхнув. — Гірко мені. Самотньо. Змія ніхто не любить.

— Як це — не любить? — несказанно здивувався Перинкин. — Сотні людей щодня приходять на тебе дивитися! Фотографії, газети, журнали, фільми! Ти найпопулярніша особистість у світі!

— На Русі Горинича завжди знали, — відмахнувся Змій. — Знали і любили. А зараз знають — але не люблять, — гірко посміхнувся він своєму відображенню в дзеркалі.

— Любили? І хто ж? — вразився археолог. — Напевно я щось пропустив у билинах, — задумливо промурмотав він собі під ніс.

— Та дружина моя, ненаглядна. Вона так пристрасно мене кохала, що життя поклала за кохання своє… мабуть тепер так не кохають…

— Дружина? — Перинкин був вражений невідомими йому фактами з життя Горинича. — Як її звали?

— Забавушка, ладка моя… Ох, і гарна була! — несподіваною ніжністю заговорив Горинич. — Лебідонька… білолиця… очі чорні як ніч, коси до землі, уста солодші за малину. ^— сумно прошептав він. — Найкрасивіша у світі… кращої від неї нікого не було і немає…

Змій глибоко зітхнув, ковтнув з кухля, змахнув непрохану сльозу і занурився у спогади. Ласкава посмішка торкнула його губ.

— Ну, так, звичайно ж, — порушив тривалу паузу старий. — Забава Путятивна! Найкрасивіша дівчина стольного граду! Це ж через неї Добриня викликав тебе на битву? Ти покохав Забаву? Після того як украв? — цікавість Олексій Гавриловича була невичерпною.

— Та не крав я її! — голос Змія зміцнів. — Сама до мене прийшла. Добриня розсердився, що дівиця-красуня залишила його заради мене.

— Ніколи не знав про це! Ось що я кажу, — старий тремтячою рукою зняв окуляри, витер очі. — Ніхто у світі не знав про твоє кохання. У билинах про це нічого не говориться.

— Ну так… так… звісно. Читав на дозвіллі билини ці. В усіх книгах Зміїще поганий та кепський! Слова доброго ніхто не промовив! — Горинич зі стукотом поставив кухоль на стіл, не зважаючи на пляму, що розпливлася на білосніжній скатертині. — Злісні наклепи на рід Гориничів. Від заздрості все це!

— Так, друже мій, я тебе розумію, — важко зітхнув Олексій Гаврилович. — Заздрість, наклеп, кохання, яке не повернути, самотність і порожнеча наприкінці довгого шляху.

Горинич глянув на старого, який зажурився, поклав руку йому на плече:

— У Змія є друг. У друга є Змій.

— Добре, добре! А тепер повільніше. Камера за дзеркалом від’їжджає, далі, далі! Тепер панорама всієї кімнати. Двоє чоловіків за столом. Права камера! Великим планом кухлі з пивом у руках! — режисер за пультом віддавав накази, стежачи одночасно за роботою двадцяти камер, миттю вихоплюючи з калейдоскопа екранів найбільш виграшні кадри.

Василь Федорович сидів у телевізійній студії, до якої потрапляла інформація про кожну секунду життя Оболоньського дива. Звідси змонтований, приправлений рекламою матеріал розтікався по всьому світу. Він сидів і невідривно дивився на монітор. Від туги, що хлюпалася в очах Змія Горинича, Василю Федоровичу самому стало сумно. «Змій Горинич Оболоньський» став найудалішим і найприбутковішим брендом. Але чогось не вистачало. Це незрозуміле відчуття нестачі чогось дуже важливого, потрібного сиділо у свідомості Василя Федоровича, як скалка. Маленька, гостра колючка, яку неможливо витягнути.

— Відмінна сцена, шефе! — вигукнув Сергій. — Дивіться, як задушевно розмовляють. Так навмисне не зіграєш! Вставимо у ролик, га?

Сергій переможно глянув на шефа. Той не поділяв його захвату.

— Щось не так? — здивувався Сергій.

Василь Федорович зітхнув.

— Як ти гадаєш, чим ми займаємося?

— Зараз, чи взагалі? — збентежився Сергій.

— Узагалі.

— Зрозуміло, чим, — посміхнувся Сергій. — Пиво продаємо. Не вгадав?

Василь Федорович подивився на нього співчутливо, і Сергій раптом згадав цей погляд: колись так само дивився на нього дідусь у курилці. Як на студента-двієчника.

— Не вгадав. Зовсім нещодавно я теж так думав, а тепер — ні. Робота, робота. День і ніч. Підвищення обсягів продажу, злиття, поглинання, стратегія розвитку… — Василь Федорович посміхнувся. — Додому прийдеш — єдина радість кіт Казимир.

Сергій співчутливо зітхнув. Усім було відомо, що в генерального директора немає дітей.

— Може, єдине, що я зробив доброго, — Василь Федорович говорив тихо, начебто намагався переконати самого себе, — це допоміг старому здійснити мрію його життя.

По той бік екрана Горинич піднявся, підійшов до дзеркала і простягнув руку до скла.

Василь Федорович підвівся і теж простягнув руку до екрана.

Їхні пальці зустрілися.

Минуле і сьогодення. Людина і легенда. Казка і реальність.

Вони стояли і дивилися один одному в очі…