Право на пиво

Дмитро Тараканов Грім не прогримів

І що ви собі гадаєте? Цей божевільний схопив банку недопитого пива з такою силою, що затріщала під стиснутими пальцями жерсть, — і догори дном перекинув на шинквас. Засичав, розливаючись, напій і двома струмочками потік на підлогу. Олександр про всяк випадок відсунувся далі. Ніколи не знаєш, чого можна чекати від затурканої військкоматом молоді. Такі й заріжуть, дарма що від армії косують. Куди там командос до цих міцно збитих тінейджерів, що під час гоління плекають думку про світове панування…

— І потім я, виходить, перевер-р-ртаю баночку з дитячим харчуванням, яку вже виїв… Нагору денцем перевертаю, подаю мамі консервний ніж та кажу: «Відкрий!» Уявляєте? Яка не по-дитячому конструкторська думка!

— Конструктивна, — машинально виправив Олександр. І поставив безглузде, але дуже доречне в даній ситуації питання: — Ну і навіщо ви її перевертали?

Хлопчина-здоровань сторопів. Він мотнув головою, немов проганяючи очманіння, і старанно тренуючись у міміці, проговорив:

— Ну як же! Мені, мабуть, здавалося, що з якої сторони банку не відкривай, там скрізь буде… е-е-е… вміст.

— Певна річ, — невдоволено підтвердив Олександр. — А навіщо з двох боків одночасно?

І, треба сказати, відразу ж згадав про те, як у дитинстві присмоктував з банки згущенку. Тоді теж доводилося робити дві дірки — через другу поступало повітря. Лежав шестирічний Сашко перед телевізором з банкою згущеного молока біля рота і думав, що непогано б стати директором заводу молокопродуктів.

Став Олександр, щоправда, посадовою особою трохи скромнішою — менеджером, і не на молочному, а на пивоварному заводі «Оболонь». І сидів він тепер у представницькому барі, і присмоктував банкове пиво, і вислуховував не телевізор, а якогось здорованя з максималістськими замашками.

Телевізор, щоправда, теж був. Апарат, плаский і широкоекранний, висів над стійкою бару, кутом обернутий до зали. Голос диктора тихо віщав:

«…повне місячне затемнення сьогодні, 16 лютого, краще буде видно в Харківській і Донецькій областях. Однак і в інших районах країни можна буде спостерігати рідкісне астрономічне явище у проміжку між…»

— Ну, ви не розумієте… Якщо я відкрив з однієї сторони й усе виїв, то треба і з іншої сторони відкрити — і з іншої виїсти!

«Так, ти в дитинстві добре харчувався, — подумав Олександр. — Паштетики… Не те, що я — згущенку біля телевізора…»

— І вдавалося?

— Ну як же воно вдасться? — хрюкав хлопець. — Це ж проти законів фізики! Закон збереження маси та інше… Об’єм у банці один, і якщо я його спустошив, то відкривай хоч збоку, хоч знизу, нічого, крім клятої порожнечі, не побачиш…

Перша твереза думка докучливого гостя зацікавила Олександра. Він зосередився на веснянкуватому переніссі молодого співрозмовника і запитав:

— І що ж ви вчинили?

— Я? Нічого! А що тут можна вчинити? Тим більше, дитячий паштет я вже не їм…

Олександр скрипнув зубами. Він не помилився — перед ним сидів ще тільки початківець, але вже екстерном закінчений псих. І часу на розмови з ним було шкода, і відвертітися не вдавалося.

— Точніше, — поспішив виправитися хлопець, побачивши, що повів розмову не в те річище, — почав не я, а інститут фізики. Вони там щось придумали… Із часом, простором… Загалом, вийшло чудово, тільки в обмежених… е-е-е… межах і тільки з рідиною. Доробити ніхто не може. Чомусь…

Олександр пригнічено зітхнув.

— Hi, будь ласка, вислухайте! — заскиглив хлопець так зворушливо, як може скиглити вовкодав, якому не дали задушити схопленого вовка. — Мені дуже потрібна ваша допомога, мені дуже потрібні ваші гроші… Лише триста п’ятдесят доларів, щоб відкупитися від армії! А цей винахід принесе вам більше! Мільйони! Мене через нього з кафедри поперли, а вас воно зробить багатієм! Повірте!

У їхній бік уже косували зацікавлені працівники заводу, особливо ті, що стояли біля холодильників із продукцією фірм-конкурентів. Шукаючи підтримки, Олександр глянув на бармена.

Бармен, людина, яка знала свою справу і звикла до складнощів з відвідувачами, здається, цього разу розгубився. Точніше, він завмер, як сфотографований, не відводячи очей від перекинутої догори дном банки пива. З банки двома струмочками-змійками, бурштиновими на лакованому дереві, спливав шляхетний напій…

Отут Олександр зрозумів, що напій уже хвилин п’ять як витікав, а до цього його півгодини з успіхом цідив студент-невдаха.

Олександр підхопився й згріб зі столу бляшанку. Густий переливчастий у приглушеному світлі стрижень рідини, як змій-розвідувач з «Безодні» Камерона, заструмів з отвору вертикально вниз і обірвався, не дійшовши до підлоги. Олександр потрусив банкою, і струмочок, немов прив’язаний, покірно задзижчав слідом.

— Неймовірно, — прошепотів він.

— Ну а я що казав?! За це і поперли! — жалібно проголосив хлопець. — За застосування загальнолюдських знань до власних ницих потреб…

І заломив за банку таку ціну, що за неї можна було півлітрову виливати з золота і по всьому периметру інкрустувати діамантами. Куди там цим доларам…

Чутки про новий сорт пива і про нову чудову тару ходили заводом уже два тижні, починаючи з сімнадцятого лютого, і весь цей час ніхто не міг збрехати нічого конкретного. Говорили, що пиво буде відкриватися з двох боків, завдяки новому морфологічному сплаву; що розробляється сорт — «Космічне», розлите в банки з композитів і нанофібрів, які витримують тиск у 300 атмосфер і перевантаження в 25 «же», неминучі при доставці контейнерів на орбіту в балістичних снарядах. Йому ж таки відразу приклеїли аналог «Підводне», яке можна пити в оточенні солоної води, — поверхневий натяг пухирців напою відштовхував будь-які сторонні суміші, навіть слину. Олександр, почувши нову гіпотезу, гідну інституту перспективних розробок, тільки посміювався. І знову, неначе водолаз з «Підводним» у глибину водойми, заглиблювався в працю.

Завісі таємничості призначено було нарешті-таки відкритися під час офіційної презентації партії дослідних зразків перед радою директорів у просторому кабінеті, який повністю відповідав такому випадкові.

Четвертого березня, о п’ятій годині вечора двадцять пар уважних очей буквально прикували Олександра до планшета, поруч з яким на помпезному постаменті розташувалася шухляда з дослідними зразками. Безумовно, директори очікували на байки про «же» і «атмосфери», і на язиці в кожного вертілися давно заготовлені запитання на зразок: «Кого ви вважаєте потенційними споживачами такої продукції, і чи буде вона конкурентноздатною в обраному вами сегменті ринку?» Тому Олександр подумки відповів «Не дочекаєтеся!», згадав понеділок, коли чотири години поспіль з неприхованим задоволенням випробовував зразок і, взявшись у боки, почав:

— Це нововведення викличе величезний інтерес до нашої продукції у всьому світі.

А потім, піднявши дослідний зразок якнайвище, перекинув його догори дном, точнісінько, як заповзятливий здоровань два тижні тому. Утім, не точнісінько. У цьому випадку маркетинговий хід був ефектнішим.

У кабінеті ойкнули, коли дорогоцінне пиво з характерним дзюркотом полилося вниз, і з полегшенням зітхнули, коли струмок завис у тридцяти сантиметрах від підлоги. Точніше, від дорогого і чистенького паласу, на який досі чудом не було пролито тут не каву… Не зупинившись на цьому фокусі, Олександр став крутитися на місці, так що відцентрова сила перевела низку бурштинових бісерин у горизонтальне положення. Потім — «вісімка»…

— Шукшин, Шукшин, досить! — перервав представлення директор технологічного відділу. — Поясніть, як ви це робите.

— А дуже легко! — намагаючись віддихатися після танцю, сказав менеджер. — Коли в банці стає менше п’ятдесяти відсотків умісту чи коли рідина віддаляється далі, ніж на метр, спрацьовує механізм переміщення в часі… Ну, і в просторі.

У залі зашепталися. Хтось пирснув.

— Докладніше про механізм, будь ласка.

— Ну, докладніше я сам не зрозумію, там креслення Кухіна додаються, якісь формули, — Олександр кивнув на товстеньку, завдяки тричі розкопійованому матеріалу всередині, папку. Мовляв, ознайомитесь на дозвіллі. — А моя справа маленька — пояснити комерційний принцип, — Олександр демонстративно відсьорбнув з банки.

І відразу голосно відхаркався, добре хоч, що плювки не досягли дорогого паласу.

— Вибачте, не той зразок.

Відкрив незаймано білу баночку з контейнера, демонструючи новий багаторазовий клапан.

— А навіщо це? — запитав директор з постачання.

— Потім поясню. Головне, що я зараз візьму та й вип’ю півбанки.

Погрозу в кілька ковтків Олександр, звичайно ж, виконав. Не без задоволення.

— Ну то й що? — поквапили його.

Олександр завовтузився зі смужкою спресованої вати. Коли йому все-таки вдалося дістати одну з пакета, він занурив її в почату банку і, витягнувши, показав, скільки там залишилося пива.

— Зовсім мало, — погодився директор з маркетингу, тоном виражаючи повагу до професійних здібностей менеджера — перевтілюватись у споживача.

— А тепер… — Олександр закрив клапан і за секунду відкрив знову. В отвір сковзнула, похитнувшись від сили Архімеда, нова ватяна смужка. — Дивіться скільки у банці пива зараз.

Смужка, що менеджер, немов пробу марсіанського ґрунту, тримав кінчиками пальців, майже повністю зафарбувалася в ясно-коричневий колір.

— Повна, — хором закричали директори.

— Так! Саме так! — підтвердив Олександр. — Коли я закрив клапан, складний, але дешевий у виробництві механізм віддав команду повернути випите мною пиво назад у банку.

— З організму? Зі шлунка?

— Із крові? — здивувався голова дегустаційної комісії.

— Ні, ви не зовсім розумієте… — Олександр тактовно прокашлявся. — Механізм змінює минуле. Причому змінює так, що пам’ятаємо ми саме попередній варіант. Уявіть собі… гм… коробку, в якій лежить п’ять яблук. Ми витягаємо одне, соковите, стигле… Кусаємо. З’їдаємо до недогризка. І недогризок теж з’їдаємо! Тягнемося за другим — і його з’їдаємо. Потім заглядаємо в коробку, а там, як і раніше лежить п’ятірка яблук. Тобто, чотири… Виходить так, що в той час, як ми гриземо друге яблуко, перше зникає з минулого до того, як ми його їли. Тобто, фізіологічно, з’їденого яблука в шлунку немає. Зате на рівні психіки ми пам’ятаємо смак яблука і характерну приємну важкість у шлунку.

Менеджер замовк, розуміючи, що намолов таку нісенітницю, якій позаздрив би тінейджер, який украв цю ідею з університету фізики. Олександр чекав на запитання типу «А чому Ейнштейн до такого не додумався?», але запитання надійшло зовсім іншого роду, що заздалегідь засвідчило успіх проекту «Двічі в одну ріку»:

— І ви думаєте, що такий винахід допоможе у просуванні на ринку пива?

— Безсумнівно! — вигукнув Олександр. — Для чого, по-вашому, люди п’ють пиво?

— Щоб напитися… — жартома сказав хтось.

— Напиваються горілкою, — парирував Олександр. — А пиво п’ють, бо у нього смак, і щоб розслабитися в компанії. Щоб приємно провести час. Проект «Двічі в одну ріку» дозволяє здійснити це без згубних наслідків для організму і без хворої голови над ранок. Точніше, з головою, але здоровою. Ви можете купити банку такого пива, пити його протягом двох годин, і фізично не випити більше ніж півлітри. Це просто чудово в дружній компанії! До того ж вирішується питання обсягу: організаторам пивних вечірок більше не доведеться тягати з собою літрові «торпеди». Ви п’єте пиво, що не закінчується, від якого не п’янієш і яке не обтяжує вас зайвими кілограмами. Елемент легкості. Цим ми убиваємо всіх зайців.

Олександр віддихався, сподіваючись на багатозначне мовчання чи на вибух оплесків. Але, схоже, таке буває тільки в голлівудських фільмах. У «Безодні» Камерона, наприклад…

— Але на ринку вже є безалкогольне пиво. Ми самі таке випускаємо…

— Залиште його вашим водіям! — вигукнув Олександр. — Пиво повинно бути алкогольним. Але ніхто не каже, що алкоголь має залишатися у крові! Нехай він ніжно торкнеться рецепторів, відкладеться природним осадом нефільтрованого елю у пам’яті, полоскоче ніздрі, розширить зіниці… І назад у пляшку.

— А чому ви тоді відпльовувались?

— Е-е! Воно видихається, — визнав Олександр.

— І? — запитав директор з продажу.

— Що «і»? Будь-яке нормальне пиво видихається! Чим більше циклів воно зробить, тим швидше видихнеться.

— І яка межа в цієї рециркуляції? — уточнив генеральний директор.

— Двісті разів.

Отут у залі заворушилися. Правду кажуть, подумав менеджер, що наш народ треба тільки цифрами підганяти. Ефект п’ятирічки, чи що?

— Це підрив економіки! — буркнув хтось дуже по-хазяйськи.

— Звісно, підрив. Ми обженемо всіх конкурентів. Ошукаємо, як дітлахів. Усі їх «кращі традиції пивоварства з тра-та-та року» потонуть у масі нашого товару.

— Не боїтеся промислового шпигунства?

— Уже вжито заходів. Ми одержали патент на «Двічі в одну ріку». А продавати його нас ніхто не підганяє.

— А самі ми як? — запитав директор з продажу. — Тепер замість сотні пляшок у нас куплять лише одну…

— Воно видихається! — повторив Олександр, і з його вуст це пролунало як відоме галілеївське «Вона крутиться!» — Ми зробимо кілька сортів. «Подвійне», «Потрійне», «Почетверинне»… Нехитрі назви, але як у точку!

— А якщо розвинути технологію?..

— На сучасному етапі науки з цим можуть виникнути складнощі. І засобів на ресерчінг — а вони потрібні немаленькі! — поки що немає… Можливо, потім щось зробимо, але поки продукція буде виходити обмежено. Машина часу з проекту «Двічі в одну ріку» може переносити тільки рідини і тільки на незначну відстань.

Олександр дивився в зал, чекаючи на наступне запитання, але всі мовчали і якось мило посміхалися.

«Перемога», зрозумів він, і теж посміхнувся.

Потім роздав дослідні зразки і занурився в дружню атмосферу прихильників пива. І, зрозуміло, в пиво.

Олександр перетнув поріг представницького бару на самоті. Озирнувся і не побачив за спиною нікого, за винятком власного відображення в дзеркальному склі металопластикових дверей. Але у руці віддзеркалення не було дослідного зразка. Стоп… Дослідного зразка чого? Пам’ять мовчала. Але чомусь здавалося, що дослідний зразок може вільно вміститися в руці, він, власне, створений для того, щоб займати це почесне місце…

І навіщо він обернувся? На когось чекав? Адже він прийшов до бару не один, а з кимось… І почував себе так розкуто, немовби ці «хтось» були не просто друзями-співробітниками, а, щонайменше, кабінетом директорів… Маячня.

Добре хоч не кабінетом міністрів, це б уже змахувало не на легке божевілля, а на серйозну параною…

Він відвернувся від дверей і прокрокував до шинквасу.

— Здоров, Шукшин, — привітався бармен. — Щось на тобі лиця немає. Нашого налити?

— Зачекай… — відгукнувся Олександр, почуваючись дезорієнтованим.

— Як скажеш, — знизав плечима бармен і повернувся до натирання келихів.

Олександр відчув легке крутіння в голові і, щоб не впасти, схопився за край стійки.

— Погода, — поспівчував бузковий піджак, з яким Олександр, без сумніву, раніш зіштовхувався в заводській їдальні.

«Погода», — подумки повторив менеджер. Гірко. І тільки зараз зрозумів, що невизначений знайомий говорив не про загальний душевний стан оточуючих, а про метеорологічний прогноз, трансльований по ящику, що висів над шинквасом. Утім, ящиком цей телевізор можна була назвати з великою натяжкою, він швидше скидався на екранований піддон, новенький і широкоекранний.

Дикторка в строгому костюмі мовила:

— Повне місячне затемнення сьогодні, 16 лютого, найкраще буде видно у Харківській і Донецькій областях. Однак і в інших районах країни можна буде спостерігати рідкісне астрономічне явище, у проміжку між дев’ятою і десятою годинами вечора…

— Затемнення подивимося, — зрадів піджак. — Добре, пиво ще надовго вистачить…

Олександр напружився.

Професійним поглядом він вихопив таку ж марку пива, яку поглинав колега. Навіть товстенькі пальці останнього, що закрили частину картинки, не перешкодили йому прочитати ім’я злісного конкурента.

«Хайнікен Неверенд».

По тілу пробіг холодок. Не тільки через неприкрите зрадництво отут, у представницькому барі. Було в цьому «Неверенд» щось загадкове…

Відштовхнувшись від шинквасу, Олександр неквапливо пройшов до заклеєних барвистими рекламними етикетками холодильників.

Написи на етикетках говорили:

«Хайнікен Неверенд». Задоволення улюбленим напоєм не закінчується ніколи!

«Будвайзер 24». Рівно 24 години свіжого пива з однієї банки!

«Бекс. 20000 льє». Вічність кличе! І ключ до неї у твоїх руках!

І два стенди з пивом «Оболонь бездонне» зі звичним слоганом:

«Усе гарне не закінчується. Усе гарне тільки починається».

Словом, ніяких тобі «Кращих традицій реверсного пивоварства з тра-та-та року»…

Такий собі нейтральний слоган, без претензій. Але ж…

Чого це він так рознервувався? Чому ледь ногою скляні дверцята не садонув? Що за маячня? Як могло статися, що реверсне пивоварство «Будвайзер» вигадав іще чотири роки тому?…

Як це вийшло, що не ми перші? Не «Оболонь»? Не він, Олександр Шукшин, менеджер дослідного відділу, який четвертого березня о п’ятій годині вечора доповідав про геніальний винахід директорам «Оболоні»? Не колишній хлопчик, який посмоктував у дитинстві згущенку та мріяв про кар’єру директора молокозаводу?

Повернувшись до шинквасу, Олександр кинув бармену Миколці — ім’я якось саме прийшло на розум:

— Світлого кегового хлюпни.

— Таки вирішив — посміхнувся бармен і, узявши свіжонатертий келих з радіаторним кільцем, наповнив його зі сріблястого краника. — Скільки літрів ставити?

— Чотирнадцять, — буркнув навмання Олександр.

Бармен знизав плечима й відстукав суму на дистанційному калькуляторі, від чого радіаторне кільце на секунду запалилося іскорками.

— Дві вісімдесят п’ять.

Олександр розрахувався.

Потягуючи нескінченну гіркувату рідину, яка ще зберігала присмак мокрої деревини, менеджер думав. Навіщо він прийшов сьогодні до бару? Не випити ж? Може, хтось призначив зустріч?..

— Вибачите, будь ласка. Часом ви не… е-е-е… Шукшин Олександр?

— Так, це я, — сказав Олександр, обертаючись.

Чималеньких розмірів хлопця, заляканого і зіщуленого, немов він десять кварталів пробіг від наступаючих на п’яти співробітників військкомату, Олександр, певно, десь зустрічав. І навіть ця манера гупнутися всією незвичайною вагою на табурет здалася йому знайомою.

— Я вас десь бачив, — не посоромився повідомити він.

— Так, я до вас учора дзвонив… Попереджав.

— Бачив, а не чув! — гість Олександрові не подобався. Хоча про дзвоник він пам’ятав добре — не відкрутитися. Доведеться вислухувати. Хвилин зо п’ять хоча б, для пристойності. — Кажіть, що вам від мене треба.

— Я хочу поговорити з вами про сублімацію, — захоплено почав здоровань. — Знаєте, це коли предмет можна трохи висушити, а потім знову повернути йому розмір, зануривши у воду… Ну, як кукурудзяні пластівці, чи що, тільки на більш молекулярному рівні. Бачите, усе почалося з того, що в дитинстві я дуже любив сухофрукти. І один раз я взя-я-яв нашого пса Буську…

На якусь секунду Олександр уявив, як інакше усе могло б скластися. Не так. Зовсім інакше. Він навіть побачив це у кольорі, перш ніж украдений спогад ковзнув востаннє на великому допрацьованому радіаторному кільці — і зник.

А грім, тим часом, так і не прогримів.