Вадим Тарасенко Бути чи не бути, або А от вам усім

Хай безпотомно йдуть у небуття

Безликі й ниці пасерби природи.

Тобі ж вона не пошкодувала вроди,

І мусиш ти продовжити життя.


Вона тебе різьбила на печать, —

Пора вже й відбиватися почать.

В. Шекспір. Сонет 11

І спати. Може, й снити.

Ось у чім клопіт,

Які нам сни присняться після смерті

Коли позбудемось земних суєт?

«Боже, невже вдалося? Невже я обдурив їх? Ну а Ти, Господи, сподіваюся, не будеш заперечувати?»

Голос, з яким, напевно, Бог головує у Чистилищі, ввірвався у мозок людини: Назвіть своє ім’я, рік народження, громадянство.

— Борис Іванович Сергієнко, 2278 рік народження, громадянин Об’єднаної Росії.


— Ласкаво просимо, Борисе Івановичу, у друге життя, — суворий голос значно потеплішав. Таким тоном, мабуть, проводжають душу, яка летить у Рай.

«Боже, я пройшов!!!»

* * *

— Борис Іванович Сергієнко? — особу, яка говорила по відеофону видно не було. Замість нього на екрані світився відомий усьому людству символ Організації Об’єднаних Планет.

— Так, — горло миттєво пересохло. Серце, ошпарене ударною дозою адреналіну, болісно билось у клітці ребер.

— Повідомляємо Вам рішення Ради Розвитку Організації Об’єднаних Планет, — пальці людини, яка сиділа у кріслі навпроти екрана відеофона стисли підлокітники. Серце здолало бар’єр у двісті ударів на хвилину. — Виходячи з аналізу Вашого життєвого запису, Рада Розвитку Організації Об’єднаних Планет постановляє: «Вважати Ваш Життєвий Запис таким, що не задовольняє критерії на право одержання другого життя. Також Рада Розвитку дякує Вам за довгу і продуктивну роботу на благо Об’єднаних Планет».

Екран відефона згас.

«Ну от і все. Уподібнитися Богові в головному — у безсмерті — мені не вдалося. Що ж, залишається гідно прожити решту життя, — серце повільно-повільно зменшувало темп, хворобливими поколюваннями у грудях виражаючи усе своє обурення подібним стипл чезом, — і вмерти».

Борис Іванович Сергієнко, колишній програміст Об’єднаного Центру керування міжпланетними польотами, а нині ось уже десять років пенсіонер другого ступеню, чекав цієї події і боявся. Втім, цієї події боялися практично всі люди Землі, Марса і Місяця. Ще б не боятися! Адже мова йшла про можливість прожити друге, а там дивися, — трете, четверте… життя. Досягнення генної інженерії, нейрофізіології й обчислювальної техніки дозволили людству у XXIII столітті відібрати у Всевишнього монополію ще в одній галузі — в галузі безсмертя. Але дарувався такий привілей далеко не всім. Обрані визначалися після аналізу інформації, записаної крихітним чипом, що вживлювався у мозок кожної людини в однорічному віці. Цей чип, прозваний «наглядачем», запам’ятовував усе, що думала, бачила, чула, робила людина протягом усього свого життя. Кожен подих, кожна думка, кожен учинок фіксувалися безпристрасною електронною крихіткою. Крім того, цей маленький «наглядач» щомиті контролював працездатність усіх органів людини. І коли щось не так, одразу посилав сигнал тривоги, й розумні машини починали боротьбу за життя та здоров’я своїх творців і володарів. Тож середня тривалість життя людини досягла рівня ста восьмидесяти років.

Раз на рік інформація з «наглядача» скидалася на спеціальний диск. Одна людина — один диск. Головний Комп’ютер Ради Розвитку, або як його ще називали Велика Дитина за його розміри, безапеляційність і безжальність винесених ним рішень, що властиво, як правило, дітям, безупинно аналізував ці диски. І вирішивши, на основі інформації вживленого чіпа, що конкретна людина вичерпує свій життєвий ресурс, він — Головний Комп’ютер — миттєво підсумувавши все погане і добре, що встигла вчинити людина за все своє життя, виносив попередній вердикт — гідна чи не гідна ця людина другого життя.

Вердикт одразу відправлявся в Раду Розвитку на затвердження. Тому, якщо древні єгиптяни з’являлися перед своїм головним богом із записаними на сувої папірусу своїми діяннями, то сучасна людина з’являлася перед своїм головним богом — Радою Розвитку зі своїм диском.

Людей у XXIII столітті нараховувалося аж десять мільярдів і, незважаючи на величезну тривалість їхнього життя, щодня вмирало близько ста п’ятдесяти тисяч людей. Тому Рада Розвитку в переважній більшості випадків просто візувала те, що підсовувала їй електронна машина. Затримки траплялися лише тоді, коли вердикт Головного Комп’ютера був негативний щодо відомих особистостей. Тільки в такому разі члени Ради Розвитку намагалися у щось вникнути.

Зазвичай, усе вирішувала Машина. І лунав суворий, карбований голос у квартирах людей: «… вважати, Ваш життєвий запис таким, що не задовольняє…» або іноді «…задовольняє критерії на право одержання другого життя».

«Так, на мене не витратиться ні грама «прискорювача життя», — колишній програміст за численними фільмами, статтями, книгами добре знав технологію одержання другого життя. Одночасно з повідомленням щасливчикові про позитивне для нього рішення, у Центр Репродукції Людини направлялося замовлення на вирощування клону цієї людини. Генний матеріал для цього брався у людини одночасно з вживленням в нього «наглядача». Але якщо жінці для виношування дитини потрібно дев’ять місяців, то Головному Інкубаторові Центру Репродукції потрібно усього три тижні. Водночас він може «народити» до десяти клонів. Потім клон переміщується в Інкубатор Дорощування, де за сім місяців він досягає двадцяти одного року як на біологічний вік. На все витрачається близько двох кілограмів «прискорювача життя» — чарівної речовини просто надзвичайної вартості, навіть за мірками XXIII століття. За час дорощування у мозок клону вганяється інформація з диску людини. Не вся. Несуттєві дрібниці відсіваються, пройшовши «Фільтри Часу» Великої Дитини. Адже і при звичайному житті теж багато що зникає з людської пам’яті.

Пам’ять про товаришів по школі, університеті, пам’ять про різні події, зустрічі, людей, колись любих, і багато, багато іншого часто безповоротно зникає в таємничих безоднях підсвідомості. Залишається тільки те, що перевищило певний індивідуальний для кожної людини емоційний бар’єр. Як погане, так і хороше. «Переганяються» у новий мозок і останні миті першого життя. Зістарене тіло і мозок присипляють. Процес приспання і заповнення основною інформацією нового мозку йдуть паралельно. І як тільки останній електричний імпульс згасне у старому мозку, що йде в небуття, тієї ж миті копія цього імпульсу вже обживає нове вмістилище попереднього людського «Я». Містком між першим і другим життям, ключем переходу служить уривок з безсмертного монологу шекспірівського Гамлета: «Бути чи не бути». На середині цього уривка старий мозок остаточно присипляють, а новий мозок його закінчує. І перше, що робить людина, яка одержала право на друге життя, — згадує цей монолог.

Весь цей уявний екскурс Бориса Івановича по вже закритому для нього шляху в друге життя перервав виклик відеофону.

— Здраствуй, Борю, — з екрана дивилася літня людина з абсолютно лисою головою. — Здраствуй, Ігорю, — Борис Іванович розслаблено відкинувся на спинку крісла. І, відтинаючи непотрібні загальні слова, відразу додав: — Утішати не треба. Не красна дівиця. Зрештою, таких, як я, переважна більшість.

— Борю, я ознайомився з протоколом у твоїй справі, — співробітник апарату Ради Розвитку Ігор Миколайович Переверзєв запитливо подивився на співрозмовника і, не дочекавшись відповіді, закінчив: — Ти не добрав двох десятих відсотка.

— Дві десяті відсотка або двадцять два відсотки, яка різниця? Людина, яка перескочила край прірви на міліметр і людина, яка перескочила на метр, закінчують однаково. Обоє розбиваються.

— Борю, усього дві десяті відсотка. Борись.

— Але ж цей Великий Бебі розумніший від мене. Якщо він вважає, що я уже відпрацьований матеріал, значить так і є.

Борю, не здавай свій чип. Борись. Борись за своє друге життя.

— Слухай, Ігорю. Ти, наближений до верхів, мешкаєш у Нью-Йорку, скажи мені — чи був хоч один випадок відміни рішення цього Великого Пацана? Не беручи до уваги окремих винятків відносно голлівудських знаменитостей та інших пупів і пупочок землі. А для простого смертного? Мовчиш? Отож бо й воно. Не було таких випадків. Так що, Ігорьочку, зніму я цей чортовий «наглядач» і поживу хоч трохи без щосекундного нагляду і знесилюючих перегонів за цими дорогоцінними відсотками.

— Борю…

— Уже сто сімдесят п’ять років Боря. Тобі що, нудно буде там, у другому житті, без старого друга?

— Мою кандидатуру Великий Комп’ютер ще не розглядав, — розгублено промурмотав нью-йоркський співрозмовник.

— Ігорьочку, ти хоч перед старим дружком не корч із себе святенника. Навіть у глухих марсіанських селищах відомо, що високопоставлені співробітники апарату Ради Розвитку знають паролі доступу до пам’яті Великої Дитини і можуть довідатися свій відсоток на який завгодно момент часу. Хіба не так? — чоловік, який сидів у кріслі, підхопився і підійшов упритул до екрана відеофону. Плазменний екран легко передав навіть дрібне тремтіння зіниць Переверзєва.

— Так, — людина на екрані відвела очі.

— І який твій проміжний результат?

— Сто два відсотки.

— Вітаю, — Борис Іванович відвернувся.

— Борю, — пролунало в нього за спиною, — я розумію твою гіркоту. Але… ну, я не знаю, що ще сказати. Адже тільки дві десяті відсотка.

— Знаєш, Ігорю, — хазяїн квартири знову сів у крісло, — не буду приховувати, мені прикро. Але прикро не тому, що я не пройшов, а тому, що якийсь американець, який прожив життя не краще за мене, одержить друге життя. Прикро, що посередній державний служака має більше шансів прозасідати ще одне життя у розкішному кабінеті, ніж талановитий лікар або інженер продовжити в часі свою корисну роботу.

— Прикро, але нічого не вдієш. Американці більше платять в Об’єднаний Центр Репродукції Людини. Їм і квота більша. Ситуація стара як світ. Хто платить, той і замовляє музику.

— А державні служаки себе, природно, не скривдили, коли приймали «Закон про вагомість професій» для Великого Комп’ютера. Теж старе як світ. Добре, Ігорю. Спасибі за турботу. Але долю, як кажуть, не обдуриш. Мені залишилося небагато, якщо цей Великий Засранець підбив підсумок мого життя. І я хочу це небагато прожити без нагляду. Нехай у мене хоч наприкінці буде суцільний День Веселощів. Віддамся своєму улюбленому хобі — помокарую з моїми ненаглядними мікробами. Я ж, відколи на пенсії, таку лабораторію собі потихеньку змайстрував… Ет, що там говорити. До побачення. До речі, якщо побачиш у наступному житті моїх нащадків, переказуй вітання.

Уже сердито втискаючи кнопку вимикання відеофону в корпус дистанційки, Борис Іванович відчув болісне поколювання у грудях. Ніяких його нащадків у наступному житті Переверзєв зустріти не міг. Сто п’ятнадцять років тому загинув його єдиний син — член першого іспитового польоту гіперпросторового космічного корабля «Надія». Тоді ще люди не знали, що створюючи по область нуль-контініуму перед кораблем, необхідно робити її досить широкою. Інакше збурювання приграничного шару «простір-гіперпростір» може просто зламати корабель. Після втрати «Надії» люди це зрозуміли…

Великий Комп’ютер дав друге життя тільки командирові корабля і штурманові. Інші, отже, не заслужили. Син Бориса Івановича був просто лікарем. Рада Розвитку цей вирок кераміко-металевої машини затвердила. Через півроку злягла дружина Таня. Їй було тоді всього п’ятдесят п’ять. Ні пересадка серця, ні глибоке коригування психоемоційного стану не допомогли. Горе виявилося надто глибоким. У такому порівняно молодому віці набрати необхідну кількість балів для другого життя практично нереально. Що Великий Засранець і підтвердив, винісши їй негативний вердикт.

«Ну нічого, ви в мене ще гопки поскачете», — і, сам не розуміючи кому він погрожує і чого хоче, Борис Іванович Сергієнко вийшов у іншу кімнату.

Яскраво-жовте світило поволі сходило над кам’янистою грядою. Його промені скрадливо наближалися до людини, яка притулилась спиною до могутньої древньої сосни. Борис Іванович любив це місце і часто, особливо після вердикту Ради Розвитку, піднімався до старої сосни. Тут його думки текли плавно, неквапливо. Він уже звикся з думкою, що зовсім недовго милуватиметься звичним пейзажем. Мозок, більше не обтяжений повсякденною суєтою зайнятої людини, ніби накопичував у собі сили, щоб потім «вистрілити» якоюсь добротною ідеєю. Метрів на п’ятдесят нижче від сосни проходила Транссибірсько-тихоокеанська магістраль. І хвилин за десять просто під його ногами промчить красень-експрес. Бориса Івановича завжди захоплювало це видовище. У могутньому, подовженому тілі експреса з округленим носом, який упевнено втискається у чорну пащу тунелю, йому ввижалося щось від глибинних, тваринних інстинктів людини. Почувся віддалений шум і сріблясте інженерне диво, спресувавши під собою могутнє магнітне поле, промайнуло і щезло. Легкий вітерець гойднув крону хвойного аксакала, промені сонця, нарешті, дісталися до людини й опромінили її своїм сяйвом.

«Сосна… експрес… люди, сотні людей», — цього разу разом зі світлом осяяв здогад.

Домашній комп’ютер, здавалося, нескінченно довго вантажився і, нарешті, Борис Іванович побачив те, що шукав. Очі гарячково забігали по тексту: «Так… «…з метою подальшого прогресу людства Рада Розвитку Організації Об’єднаних Планет постановляє: 1. Створити Об’єднаний Центр Репродукції Людини…» не те… «…визначити наступні квоти…» не те… «…з метою об’єктивного вирішення питання репродукції кожної конкретної людини, усім жителям Об’єднаних Планет пропонується вживити чип збору інформації. Вживлення здійснюється на строго добровільних засадах, і за першою вимогою людини чин негайно видаляється. Люди, які не мають чипа збору інформації, розглядатися як кандидати на друге життя не будуть…» так тепліше, але ще не те. Ага, ось: «…Аналізові підлягають тільки вчинки і дії людини. Її думки, слова, вимовлені вголос на самоті, а також інтимне життя є повністю приватною справою й аналізові та розголошенню не підлягають». Ось саме те! Ти ще рано намагаєшся списати мене в утиль, Великий Засранцю. А тепер за роботу і причому роботу за спеціальністю!»

За три місяці в квартирі Ігоря Миколайовича Переверзєва, начальника Європейського Департаменту Ради Розвитку, пізно ввечері пролунав дзвінок.

— Так, — з трудом вирвавшись із солодких обійм сну, відповів хазяїн квартири.

— Привіт, Ігорю. Це я, Боря. Чого екран відеофона не вмикаєш? Невже з Ніною молодість згадали?

— Ти вирішив з’ясувати це питання о дванадцятій ночі? — Ігор Миколайович, нарешті, зметикував, яку кнопку необхідно натиснути на пульті керування відеофоном.

— Ти дивись, немає.

— Ніна зараз хворіє, і щоб її не турбувати, я сплю в іншій кімнаті.

— Вибач, не знав.

— Уже вибачив, але я тебе прошу, Борю, коротше. Зараз північ, і у мене був важкий день…

— І ти смертельно хочеш спати.

— Так, і я смертельно хочу спати. Тому кажи відразу, що тобі потрібно.

— Ігорю, я вирішив поборотися.

— Не зрозумів?

— Я хочу знову вживити собі «наглядача» і спробувати вскочити в експрес «Друге життя».

— Але ти ж його зняв.

— Як зняв, так і поставлю.

— Е-е… чекай. Усе не так просто. Ти ж чотири місяці не був під Контролем. У Законі про репродукції такий випадок не обумовлений.

— То що мені робити?

— Ну… спочатку напиши заяву в Раду Розвитку. А там подивимося. Але я нічого, Борю, не обіцяю…


«… розглянувши прохання громадянина Об’єднаної Росії Сергієнка Бориса Івановича про вживления йому повторно чипа збору інформації і беручи до уваги, що Сергієнко добровільно зняв із себе свій чип і не був під контролем 126 діб, що перешкоджає всебічній, повній і об’єктивній оцінці його життя, Рада Розвитку Організації Об’єднаних Планет постановляє: у проханні відмовити».


«Ну ні, хлопці. Ви так просто від мене не відчепитесь».

«Всесвітній суд з прав людини, керуючись принципами гуманності і презумпції невинності, тобто вважаючи, що оскільки за той час, коли громадянин Об’єднаної Росії Сергієнко Борис Іванович був поза контролем, за ним ніяких негативних учинків помічено не було, отже, їх таки не було, а також, виходячи з того, що в жодному міжнародному законі не забороняється повторне вживлення чипа збору інформації і керуючись демократичним принципом: «Що не заборонено, те дозволено» постановляє:

1. Зобов’язати Об’єднаний центр Репродукції Людини вживити громадянинові Об’єднаної Росії Сергієнку Борисові Івановичу чип збору інформації;

2. З метою усунення виявленої прогалини у Законі «Про Репродукцію» Всесвітній Суд з прав людини рекомендує Раді Розвитку Організації Об’єднаних Планет заповнити цю прогалину. При цьому Суд вважає, що повторне вживления чипа збору інформації після його добровільного видалення варто заборонити як таке, що суперечить положенню про повний і об’єктивний аналіз життя конкретної людини. Тому справу громадянина Об’єднаної Росії Сергієнка Бориса Івановича проти Ради Розвитку Організації Об’єднаних Планет юридичним прецедентом вважати не слід».

«Якщо й існувала обхідна дорога в безсмертя, то вона закрилася, пропустивши одну людину — мене. Втім, я її ще не пройшов».

І був вітряний осінній ранок. Борис Іванович здійснював свій майже щоденний моціон: залишив машину біля підніжжя гряди і з рюкзаком за плечима піднімався на гору. Там, на горі, він звично довго стояв, притулившись до самотньої сосни. Потім, витягнути з рюкзака пляшку «Оболоні», насолоджувався світло-коричневим, з веселими пухирцями газу і піни напоєм. Але цього разу попити пивця йому не довелося. Ще піднімаючись, він зауважив, як стемніло небо і посилився вітер. А коли піднявся на вершину гори, то опинився просто перед неосяжним простором почорнілого неба, покресленого блискавками. Обтяжене вологою, воно все щільніше пригорталося до землі.

«Буря, скоро буде буря!» — Бориса Івановича охопило хвилювання. Синоптики вгадали. Точно передбачили бурю. Мряка стрімко накочувалась на нього. Туга хвиля повітря притиснула до сосни. Борис Іванович глянув на годинник. «За хвилину з’явиться тихоокеанський експрес». Зненацька пролунав тріск, і могутня сосна стала звалюватися йому на спину. «Господи, зараз же експрес! І якщо дерево упаде на нього, то…», — людина закричала, намагаючись зусиллям спини і ніг затримати падіння дерева. Крізь шум і свист вітру почувся гул по зав’язку набитого пасажирами експреса, що стрімко мчав назустріч лиху. Людина кричала… і тримала. Дерево, нарешті віджбурнувши легку людську плоть, стало падати униз. Дві руки намертво, у замок вчепились у щепи зламу. Секунда, друга… Останнє, що побачили людські очі, перш ніж людина з маху впечаталася у валун на краю обриву, був хвіст врятованого експреса, який поринав у тунель. «Устиг». Далі темрява…


День Веселощів — єдиний день на рік, коли відключаються «наглядачі», пульсував феєрверками, карнавалами, музикою і веселим галасом людей. У порожньому кафе сиділи двоє. Двоє старих.

— Ну як, Борю, очуняв? Як рука?

— Так собі. Ескулапи особливо і не старалися. Навіщо? За тиждень усе одно читати «Бути чи не бути». А потім, мені вже зовсім не буде потрібна стара потрощена рука в купі з захаращеною печінкою, підтоптаним серцем та іншими проіржавілими органами.

— Ну, проіржавілою твою голову назвати важко.

— Голова вже теж туго міркує.

— Нічого собі туго. Таке придумала, що навіть Велику Дитину обдурила, — сказавши це, Ігор Миколайович спокійно зробив ковток кави.

За вікнами кафе гримів салют, і спалахи різнобарвних вогнів поперемінно надягали на співрозмовників червоні, сині, зелені маски.

— Щось я тебе не розумію, — на лиці колишнього програміста з’явилася червона маска, його руки стислися в кулаки.

— Борю, спокійно. Я твій друг — це перше. Зараз День Веселощів. У всіх чіпи відключені. Тож про нашу розмову ніхто ніколи не довідається. Це друге. І третє: це я переконав Раду Розвитку затвердити вердикт Великого Комп’ютера.

— А Рада була проти?

— Дехто казав, що справа із сосною й експресом підозріла, і необхідна ретельна перевірка.

— А ти?

— Я сказав: якщо Рада проголосує проти, коли Великий Комп’ютер сказав «так», то це кине величезну тінь на Раду. І так забагато незадоволених, коли Рада говорить «так» для окремих знаменитостей, яким Машина сказала «ні». А тут простий звичайний громадянин, а йому Рада — «ні». Усі говоритимуть, що приберегли місце для когось… гм… значнішого. А вибори до Ради, між іншим, не за горами.

— Як ти зрозумів, що я все це підлаштував?

— У молодості ми обидва займалися важкою атлетикою.

— То й що?

— Борисочку, ти єдиний із усієї нашої секції не кричав, коли виштовхував купу заліза нагору. А під сосною закричав.

— Ну, це не доказ. Мало чого було в молодості.

— Борю, я не Великий Комп’ютер і розслідування не проводжу. Я дуже радий, що ти пройшов. Мені просто муляє звичайна цікавість — як ти зумів перехитрувати цього Великого Засранця?

— Та все елементарно, Ігорю. Усе, що бачили мої очі і чули мої вуха там, на горі, — це добротна комп’ютерна гра. За ті місяці, що я був поза Контролем, я все це і підготував. Спроектував спеціальний шолом віртуальної реальності з вбудованою відеокамерою і маленьким ракетним двигуном. Написав програму, що могла б на реальність, яку фіксувала відеокамера, накладати в реальному часі елементи псевдокатастрофи. Спроектував курточку з вшитими спеціальними пластинами, що мали приводи, які у потрібний момент імітували тиск на спину «падаючої» сосни. У сосну помістив бактерії Xylophyllus sp, які дуже люблять деревину. До речі, моє відкриття знадобилося.

— Яке відкриття?

— Ти ж знаєш, Ігорю, що у мене хоббі досить своєрідне — захоплююся усілякими мікроорганізмами.

— Ну?

— Рік тому, експериментуючи у себе в лабораторії з крихітками Xylophyllus sp — цими великими любителями деревини, я в лабораторну чашку з ними випадково крапнув кілька крапель свого улюбленого пивця.

— «Оболоні»?

— Сто п’ятдесят п’ять років вірний прихильник. Але ми відволіклися. Чашку цю я через власні лінощі не помив, а вранці побачив, що культура цих Xylophyllus sp розмножилася неймовірно, і від тирси не залишилося й сліду, образно кажучи, ні ріжок, ні ніжок. Не Xylophyllus sp, а просто піраньї.

— Ти вже як Флеммінг. Той теж чашку полінувався помити після дослідів. У результаті відкрив пеніцилін і обезсмертив своє ім’я.

— Він ім’я, а я — тіло. Мені здається, другий варіант кращий, га?

— Ти, Борю, я бачу, став циніком.

— Краще мати здоровий цинізм, ніж… не мати нічого, і себе, у результаті — теж.

— Мабуть, ти маєш рацію.

— До речі, я ще з ними кілька місяців експериментував. Виявилося, що у цих безмозкових добрий смак.

— І, як не дивно, збігається з твоїм, — Ігор Миколайович посміхнувся.

— Ти сумніваєшся в моєму аристократичному смакові?

— Ні секунди! — обоє розреготалися.

— Виявилося, — продовжив Борис Іванович, — ці Xylophyllus sp найсприятливіше почуваються в середовищі «Оболоні». Ніякі інші сорти такого ефекту не давали. Отож, засіявши їх у деревину сосни, я щодня приходив туди. Помилуюся сходом сонця, помрію, пофілософствую, поп’ю своєї улюбленої «Оболоні» і ковток — їм. Нехай поласують за моє здоров’я!

— А якби сосна упала завчасно?

— Я в неї загнав метровий штир з ураніту, три десятих міліметра в діаметрі з маленькою ракеткою на кінці, замаскованою під сучок. Такий стрижень не те що сосну, поїзд витримає. Далі все просто. На горі я надягнув шолом на голову, і відразу автоматично включилася програма. Поки я «дивився» удалину, експрес проїхав. Я відразу «подивився» на годинник. Він показав, що до «прибуття» експреса залишилася хвилина. Програма послала радіосигнал на ракетку, укріплену на уранітовому стрижні. Вона цей стрижень висмикнула і закинула його за багато кілометрів в океан. Ну а сосні, ґрунтовно під’їденій бактеріями, нічого не залишилося, як упасти з п’ятдесяти метрів на дорогу. Ну, а мене наприкінці ракетний двигун на шоломі ґрунтовно саднув об валун. Так, що навіть руку потрощив. За правдоподібність довелося заплатити реальною кров’ю. Потім спеціальні затискачі на курточці і шоломі відщебнулися, і той же двигун відніс пластини та шолом в усе той же океан. Обідрана після «змагань» із сосною курточка залишилася на мені. «Наглядач», після того, як мене гепнуло об валун, послав виклик рятувальникам. Оце й усе: закривавлене тіло під валуном, сосна на дорозі і врятований мною експрес з сотнями людей. І Великий Бебі штампує: «Ол райт. Достойний».

— Справді, просто. Тепер подивимося, як до цього поставиться Всевишній.

Борис Іванович здивовано подивився на друга.

— Борю, ти, звичайно, читав нашумілий звіт Інституту Глобальних Проблем «Сліди Бога»?

— Де наводиться купа доказів існування Бога?

— Так.

— Читав, звичайно.

— Основні положення пам’ятаєш?

— Пам’ятаю основне. Ймовірність випадкового виникнення стійкого на довгий період часу Всесвіту є число з такою кількістю нулів після коми, що їх більше, ніж атомів у нашій галактиці.

— І проте Всесвіт існує.

— Отже, Бог — є. То й що?

— До цієї доповіді додавався таємний додаток. Називався він «Гнів Бога».

— І що в тім додатку?

— Там наводиться статистика смертельних випадків з людьми, які одержали друге життя.

— І що ця статистика показує?

— Смертність серед таких людей у п’ять разів вища від середньої. Причому всі вони гинули в результаті нещасних випадків. Як ти розумієш, від хвороб ми б їх вилікували.

— Ти думаєш, що це Бог таким чином виражає своє невдоволення тим, що люди самі вже можуть собі подарувати безсмертя?

— Тоді б він убивав усіх. А так — тільки вибірково. У додатку робиться висновок, що Всевишній забирає тих, хто, на Його думку, не гідний другого життя.

— То що ж ви всім людям голови морочите, Клонували б усіх підряд. А там би Господь розібрався, хто гідний, а хто ні. А цього Великого Засранця в утиль. Патякаєте — засмітимо генофонд, зникне наймогутніший стимул для напруженої, ефективної роботи. Теж мені, охоронці чистоти. Асенізатори срані.

— Ага. І без останніх боягузів залишимося. Тобі не треба нагадувати, скільки коштує один грам «прискорювача життя»? Тепер дуже накладно, Борю, гратися в піжмурки з Кістлявою. Тож не кип’ятися.

— До речі. Висновок про, скажімо так, невдоволення Бога можна легко перевірити.

— Яким чином?

— Знову клонувати кого-небудь із загиблих, оскільки Життєвий Запис зберігається.

— Не один ти такий розумний. Пробували.

— І?

— Угадай з першого разу.

— Зрозуміло.

— Ось тому я й кажу: якщо Бог не буде проти.

— Що ж, поживемо — побачимо.

— Так, поживеш і побачиш, — Ігор Миколайович поставив чашку на стіл і, повернувши голову у бік вікна, став милуватися святковим салютом.

— Не зрозумів. Що означає «поживеш»? А ти?

Старий друг Сергієнка повільно повернув до нього обличчя і ледве посміхнувся:

— А я, Боренько, мабуть, задовольнюся одним життям.

— Не зрозумів?! Ти ж казав, що у тебе вже зараз сто два відсотки. Якого біса? Що за жарти в тебе?

— Ні, Боренько. Це не жарти. Коли я сказав тобі, що, користуючись службовим становищем, так би мовити, я довідався про свій відсоток, я розповів тобі не все.

— То що ж іще? Адже критерій добору один — ці чортові бали. Все! Більше нічого!

Обличчя Переверзєва стало якимось по-дитячому винуватим:

— Я ще подивився відсоток у Ніни…

— Ігорю…

— Без неї, Борисе, я не погоджуся читати ключ переходу. Майже півтора століття разом… За такий час, знаходячись поруч, навіть метали зростаються намертво, а тут люди… Вибач.

— Ігор… — старий друг не найшовся на слові.

— І давай більше не будемо про сумне. Сьогодні свято. Давай краще вип’ємо за твою удачу. І потім, ти ж БІС. То ж кому, як не тобі, прожити життя на біс! І послати до біса цих самовпевнених янкі. Доведи їм, що гроші — це ще не все. І до слов’янської кмітливості їм, як… до Сонця рачки. Офіціанте, два великих «Оболонь-Преміум»!

За вікнами кафе гримів і переливався салютами, буяв День Веселощів.

* * *

Кришталева півсфера відокремила людину, яка лежала у контейнері, від навколишнього світу.

— Назвіть себе, — відразу пролунало під півсферою.

— Громадянин Об’єднаної Росії Сергієнко Борис Іванович.

— Борисе Івановичу, Ви згодні скористатися наданим Вам правом одержати друге життя і прожити його на благо людської цивілізації?

— Згодний.

— Незважаючи на те, що Ви переживете Ваших рідних, близьких, друзів і можете в другому житті залишитися самотнім? — голос продовжував ставити стандартні, широко відомі запитання, як неодмінну частку ритуалу.

— Так. Незважаючи на це.

— Рада Розвитку Організації Об’єднаних Планет дякує Вам за прийняте рішення. Починайте читати ключ переходу.

Під кришталевою півсферою пролунало:

«Бути чи не бути — ось питання».

Мільярди закодованих імпульсів ринули у новий мозок.

«Що благородніше? Коритись долі»…

Відкрилися форсунки упорскування газу, який викликав сон.

— Починаємо відлік часу. До приспання залишилося п’ять секунд.

«І біль від гострих стріл її терпіти»…

— Чотири.

«А чи, зіткнувшись у герці з морем лиха»…

Газ з легким шипінням сочився усередину контейнера, де лежала горілиць оголена стара людина.

— Три.

«Покласти край йому? Заснути, вмерти»…

Мозок стрімко занурювався в легкий, нескінченний сон.

«І все. І знати: вічний сон врятує»…

— Два.

«Із серця вийме біль, позбавить плоті»…

Серце, що слабшало, посилало останні, власне вже непотрібні мілілітри крові по зношених артеріях.

«А заразом страждань. Чи нежаданний»…

— Один.

«Для нас такий кінець? Заснути, вмерти»…

Остання серія імпульсів залишила мозок.

— Зупинка у камері А. Дати запускаючий імпульс у камеру Б.

Чутлива стрілка гальванометра ледве хитнулася праворуч:

І спати. Може, й снити.

Ось у чім клопіт,

Які нам сни присняться після смерті

Коли позбудемось земних суєт?

Новий мозок засвоїв свої перші біти інформації.

Загрузка...