Пригоди. Подорожі. Фантастика - 81

Іван Кирій СТО КЛЮЧІВ

Інспекторові карного розшуку старшому лейтенанту Вознюку останнім часом явно не щастило. Вже більше тижня він займався крадіжкою в школі (обікрадено фізичний кабінет) і ніяк не міг вийти на слід грабіжників, а тут ще одна прикрість (ех, бодай не згадувати!) — мало не з-під носа у. нього втік інший злодій.

А було це так. Вирішив він поїздити вночі по території свого району, побути біля обікраденої школи з пересувною міліцейською групою, щоб побачити, як і чим живуть нічні вулиці, проникнутись їх таємницями, дещо уявити. Сподівався: може, це підкаже йому шляхи пошуку злодіїв. До другої години ночі проїздила група без пригод, а о другій п’ятдесят по рації передали, що в промтоварному магазині по вулиці Будівельників спрацювала сигналізація. За кілька хвилин міліціонер-водій різко загальмував “оперативку” навпроти магазину, освітивши вхідні двері потужними фарами. Ще з машини Вознюк побачив, як за скляними дверима заметушилася чорна постать людини. “Злодій!” — майнуло в голові. Разом зі старшим групи він з пістолетом у руці кинувся до магазину. Але злодій виявився меткіший, перед самим носом у Вознюка вискочив з дверей і побіг щодуху, тримаючи в правій руці чорний портфель.

“Стій! Стій!” — гукнув утікачеві Вознюк. Відчувши, що його наздоганяють, злодій оглянувся й кинув Вознюкові під ноги портфель. Вознюк перечепився за нього і впав, боляче вдарившись грудьми об асфальт. Цих кількох секунд затримки вистачило злодієві, щоб завернути за ріг магазину, перетнути скверик і немов крізь землю провалитись. Поки викликали собаку, пішов дощ, і на цьому все закінчилось.

Вранці на оперативній нараді начальник відділу майор Лужний висловив Вознюкові своє невдоволення й звелів взяти на себе і цю справу.

— Зуміли проґавити злодія — зумійте його й знайти! — заявив категорично.

Не уявляючи поки що, як це можна практично зробити, Вознюк рвучко встав зі свого місця й голосно сказав:

— Слухаю, товаришу майор!

Він усвідомлював свою вину і добре розумів начальника. У місті серед білого дня вчинено кілька квартирних крадіжок, обікрадено школу в їхньому районі, злодіїв і досі не знайдено, а тут така нагода… Може, це якраз і був той злодій, який вчинив усі ці крадіжки…

Одне слово, було від чого переживати Вознюкові.

Переживав разом з Вознюком і лейтенант Коваленко, з яким вони дружили, сиділи в одному кабінеті й розплутали не одну складну справу. Однак, будучи завжди оптимістом, Коваленко тут же заспокоїв товариша:

— Не журись, удвох будемо вести цю справу, я тобі допомагатиму. Як казав бравий Швейк — ще ніколи так не було, щоб ніяк не було, якось воно та буде.

Справді — якось, бо у Вознюка, крім портфеля злодія, в якому знайшли сотню найрізноманітніших ключів від внутрішніх замків, та, крім слідів взуття у тамбурі магазину, більше. не було нічого, за що б можна зачепитися.

Правда, на ручці портфеля і кількох ключах експерти знайшли відбитки пальців злодія, але їх не виявилось у спецкартотеці, що засвідчувало: злодій ще не притягався до кримінальної відповідальності. Ні про що не говорили і сліди взуття злодія. Таких підошов черевиків сорок третього розміру у місті тисячі.

Але з чогось таки треба було починати, і на другий же день Вознюк почав з того, що перевірив схожість фотовідбитків підошов злодія з магазину на вулиці Будівельників і слідів, залишених у фізкабінеті двісті дванадцятої школи на вулиці Челюскінців. До школи злодій заліз через вікно першого поверху, взяв у фізкабінеті магнітофон, два фотоапарати, лінзи та японський транзистор завідуючого кабінетом і виліз теж через вікно. Особливо чіткі сліди підошов черевиків злодія лишились на широкому, пофарбованому білилом підвіконні, коли він стрибав додолу.

На превелику радість Вознюка відбитки тих і тих слідів були ідентичними, що підтвердила й експертиза, і він тепер знав, що фізкабінет школи і магазин обікрала одна людина.

Не менше зрадів цьому і лейтенант Коваленко. Невеличкий на зріст, але міцно збитий, весь ніби натоптаний, він жваво ходив по кабінету, і кругле, дбайливо виголене обличчя його аж сяяло від задоволення.

— А чого? — казав він тоненьким, схожим на жіночий, голосом. — Це вже, можна сказати, щось.

Худорлявий Вознюк скупо всміхнувся у недавно заведені чорні вуса.

— Рано радіти. Більше ж про злодія ми нічого не знаємо. Може, це був гастролер. Шукай тепер його по всьому Союзу, — і глянув на товариша блискучими чорними очима.

Коваленко поторкав товстими пальцями правої руки свого кирпатого носа:

— Одинаки-гастролери зараз не в моді. Наш це, міський злодій, до того ж недосвідчений, коли поліз у магазин із сигналізацією. Або п’яний. З двох одне.

Вознюк з сумнівом похитав головою.

— Так чи інакше, а роботи нам ще дуже багато.

Минуло кілька днів, а в справі “Сто ключів”, як назвав її Вознюк, нічого не прояснилося, хоч вони з лейтенантом Коваленком займались нею до втоми, іноді забуваючи й пообідати. Вони ще раз поговорили з продавцями магазину на вулиці Будівельників, цікавлячись, чи не запам’ятав хто з них якогось підозрілого покупця, з допомогою дільничних інспекторів перевірили тих, хто раніше судився за крадіжки. Але все даремно. Продавці нічого не^могли пригадати, а всі підозрювані мали незаперечне алібі.

Нічого нового не дало й повторне лабораторне дослідження ключів, частина з яких була фабричними.

Тоді Вознюк з Коваленком відвідали старих досвідчених “ключників”, яких у місті проживало п’ятеро і які вже давно “зав’язали”. Але, й ті їм не допомогли. Ніхто з них не міг визначити почерку майстра саморобних ключів (у кожного були свої учні), лише один зауважив, що робота груба і він би не хотів, щоб цей неук називав себе його учнем.

Отже, вся копітка робота Вознюка й Коваленка дорівнювала поки що нулю.

— Ех, був би в нас хоч приблизний портрет, — сказав Коваленко, крокуючи по кабінету із закладеними за спину рукавами. — Хоч би в профіль.

Вознюк тільки важко зітхнув. Женучись за злодієм, він бачив його лише в спину і запримітив, що той був високий, у джинсах, темній нейлоновій куртці (кольору не визначив) і в береті. Ще мав на потилиці довге волосся. Але ж це не прикмети! Вранці він перевдягнувся, підстригся, змінив берет на кепку чи капелюх — і купи його за карбованець двадцять.

Однак перші невдачі не розмагнітили інспекторів. Знову й знову будувались нові версії, складались нові плани, найрізноманітніші варіанти пошуків, не раз вони ставили себе на місце злодія. Вони знали, що наляканий злодій зараз пішов у глибоке підпілля, сховався, мов шкідливий хом’як у нору. їхнє ж завдання — знайти його, витягнути з тієї нори.

Знали вони також і те, що вдвох виконати це завдання їм буде нелегко, тому звернулись по допомогу до всіх дільничних інспекторів свого району, а ті в свою чергу провели роботу з дружинниками, двірниками, в жеках. Хтось щось підкаже, наштовхне на нову думку.

Крадіжка в школі і спроба пограбувати магазин тепер злилися в одну справу, і це, безперечно, полегшувало її розслідування, дозволяло висувати єдині версії, розмірковувати в одному напрямку. Вознюк, наприклад, після довгих роздумів висловив припущення, що злодієм, який обікрав фізкабінет, міг бути хтось із недавніх випускників цієї ж двісті дванадцятої школи.

— Чому ти так думаєш? — поцікавився Коваленко.

— Пояснюю, — жваво відказав Вознюк. — Перше. Злодій добре знав, як можна легко відкрити вікно знадвору, бо шпінгалети в ньому були слабенькі, ледве тримались. Друге. Знав він і де що лежить, бо взяв речі безпомилково. І третє. Той, що втік від мене — юнак років вісімнадцяти-дев’ятнадцяти. Я припускаю таке: він потрапив під чийсь вплив, заборгував йому гроші й вирішив їх роздобути в такий спосіб.

— А ключі? Де він міг узяти стільки ключів? — перебив його Коваленко.

— Логічне запитання, — кивнув Вознюк. — Я думав і над цим. Міг роздобути сам, це не так складно, але ймовірніше ними його забезпечив той чи ті, під чий вплив він потрапив.

— Отже, виходить — за ним хтось стоїть? — перепитав Коваленко.

— Атож, — замислено розгладив свої вуса Вознюк. — Направляє його, а сам ховається в тінь. Таких випадків буває немало, сам знаєш.

— Та знаю, — зітхнув Коваленко. — Псують юнаків, затягують, паразити, в болото. — І тут же перепитав Вознюка: — А не було там, у школі, ще одного злодія? Як же він міг сам донести стільки речей?

Вознюк усміхнувся.

— А він їх склав у рюкзак, начепив на плечі й спокійно вистрибнув у вікно. Тому й сліди підошов на підвіконні виразні лишилися. Від ваги.

Припущення Вознюка видалося Коваленку логічним, і він тут же виявив бажання поїхати до школи й поговорити з директором, учителями про те, хто з випускників двох минулих років де вчиться, працює, хто з них міг збочити, стати на шлях злодійства.

— Гаразд, — погодився Вознюк. — Поїдь, тільки, сам знаєш, поговори делікатно, щоб це не стало образою для школи.

Коваленко запевнив, що все буде якнайделікатніше.

— Зараз же подзвоню в школу, домовлюсь про зустріч і поїду, — загорівся він. Лейтенант був з тих людей, які не відкладали на завтра того, що можна зробити сьогодні.

Та не встиг простягнути руку до телефону на столі, як той голосно задзвонив. Коваленко взяв трубку.

— Слухаю. Ні, це не Вознюк. Зараз попрошу, — і подав трубку Вознюкові. — Тебе.

Говорив Вознюк недовго, вимовив у трубку лише три слова: “Гаразд. Добре. Дякую”, але з виразу його обличчя Коваленко зрозумів: дзвінок цей приніс товаришеві радість.

І не помилився. Вознюкові подзвонили з комісійного магазину на вулиці Суворова: їм здали на термінову продажу японський транзисторний приймач, схожий за прикметами на той, що вкрадено в школі. Вознюк на другий же день після крадіжки попередив усі комісійні магазини міста про можливість здачі крадених речей і попросив негайно повідомити його про їх появу.

— Отже, перша ластівка є, — тепер уже вголос радів він. — Ти, мабуть, до школи не їдь, — звернувся до Коваленка. — З’ясуємо з транзистором — тоді побачимо. А я — в магазин, подзвоню тобі звідти.

— Хто здав? — поцікавився Коваленко.

— Юнак, схоже — студент. Років вісімнадцяти. Є прізвище, адреса. Так що… Одним словом — я поїхав у магазин. — Вознюк за звичкою обсмикнув на собі мундир, поправив кашкет на голові.

— Гадаєш, злодій сам приніс транзистор? — далеко не оптимістичним голосом запитав Вознюка оптиміст Коваленко.

— Звичайно ні, але спитаємо того, хто приніс, де взяв, — бадьоро відповів Вознюк. Настрій у нього помітно поліпшився.

— Скаже — купив у незнайомого на вулиці, а тепер треба гроші — здав, — розмірковував Коваленко.

Але Вознюк не хотів здаватися.

— Нічого, є річ — знайдемо й того, хто її вкрав. Краще побажай мені ні пуху ні пера.

— Бажаю.

— Іди під три чорти! — весело мовив Вознюк і рушив до дверей.

Переодягнувшись дома в цивільне (було якраз по дорозі), Вознюк прийшов у комісійний магазин на вулиці Суворова після обідньої перерви. Транзистор, який йому показали, був саме той, що його вкрали у школі, в цьому можна не сумніватись, хоч і радіти було ще зарано. Не раз і в нього, і в товаришів по роботі траплялось так, що ниточка обривалась біля самого клубочка і доводилось усе починати спочатку.

Та Вознюк не став загадувати наперед, як воно складеться, а вмостився у старенькому кріслі в невеличкому кабінетику завідуючого магазином і став чекати приходу юнака, що здав транзистор. Він мав прийти по гроші, які йому пообіцяли виплатити в другій половині дня.

Минула година, друга, Вознюк перечитав усі газети, які лежали на столі в завідуючого, а юнак не з’являвся.

“Невже щось запідозрив? — подумав. — Догадався, що затримка з виплатою грошей — пастка”.

Хотів подзвонити Коваленку, але утримався — почне кепкувати.

Звівся з крісла, закурив, став ходити по кабінетику, мимоволі поглядаючи на годинник. Лаявся в думці: “Хай йому чорт, як повільно спливає час! Так завжди здається, коли чекаєш!”

Минула ще година. У кабінет якось несміливо зайшов завідуючий, молодий, але вже розповнілий чоловік, і винувато розвів руками:

— Ви знаєте — немає.

— Нічого — прийде, — заспокоїв і завідуючого й себе Вознюк.

І він таки нарешті прийшов. Як було домовлено, касирка одразу ж послала його до завідуючого, мовляв, касу вже знято, нехай він дозволить виплату.

— Чого ж ви так пізно прийшли? — запитав юнака завідуючий, коли той зайшов. — Не знаю, що з вами робити.

— Товаришу завідуючий, — став просити юнак, мнучи в руках приношену кролячу шапку. Був він височенький, худорлявий, в розхристаній нейлоновій куртці, з обвислою спортивною сумкою на плечі. — Студент я, на лекціях затримався… Дуже вас прошу — дозвольте…

— Вибачте, а що вас примусило здати транзистор на комісію, та ще й термінову? — втрутився в розмову Вознюк, що досі мовчки сидів у кутку кабінету. — Таку дефіцитну річ ви могли б продати з рук значно дорожче.

Юнак зам’явся, затупцював на місці, блимнув на завідуючого темними очима, немов питаючи: “А це ще хто такий? Чому він втручається в розмову?” Проте, мабуть, прийнявши Вознюка за працівника магазину, відповів:

— Матеріальна скрута… Я студент, живу з мамою… Вона часто нездужає… Ось і тепер захворіла… Треба гроші… А перепродувати я не вміто… Вирішив — краще через магазин… Чесно кажучи, мені й шкода було здавати… Такий транзистор… Але мама… — І він важко зітхнув.

Вознюк встав з крісла, підійшов до юнака.

— Яз карного розшуку, старший лейтенант Вознюк, — відрекомендувався. — Скажіть, будь ласка, чи давно у вас цей транзистор?

Почувши, що має справу з працівником міліції, юнак розгубився. Худорляве обличчя його зблідло, пелюстки ніздрів трохи довгуватого носа нервово заворушилися.

— А, власне, що трапилось? Яке це має значення? — тихо запитав він.

— Не хвилюйтесь, — заспокоїв його Вознюк. — Річ у тім, що зданий вами на комісію транзистор — крадений. Де ви його взяли?

Для юнака це вочевидь було несподіванкою, сірі очі його округлились і немов заскляніли.

— Як… крадений? — прошепотів.

— А ось так, — відказав Вознюк і, розповівши про крадіжку в школі, вирішив перейти з юнаком на ти, що, знав з практики, викликає в таких, як він, більшу відвертість. — Ти, до речі, в ній не вчився?

— Я-а? Ні, — заперечливо-злякано похитав головою юнак. — Але… Ви що, мене підозрюєте? — Він ще дужче зблід і часто-часто закліпав довгими віями.

З того, як хлопчина був щиро розгублений, довірливо дивився то на завідуючого магазином, то на Вознюка, Вознюк зрозумів — до крадіжки в школі він непричетний, але відповів дипломатично:

— Буду радий помилитись і охоче вислухаю, як до тебе потрапив транзистор, Василю! Здається, так тебе звати?

— Так, Василь Семибрат, — закивав головою юнак і тут же, насупивши ґусті чорні брови, ніби сам себе запитав: — Невже це він?. Невже це він?

— Ти когось згадуєш, Василю? — спокійно, щоб не видатись настирливим, поцікавився Вознюк.

Василь Семибрат зітхнув на повні груди, провів долонею по обличчю, немов хотів щось зітерти з нього.

— Розумієте, тут така справа, — заговорив тихо, дивлячись у підлогу. — Хоч мені й не віриться, але… мушу сказати… Цей транзистор я недавно купив у свого однокурсника Віктора Каплуна. Він же сказав, що його попросив збути транзистор один п’яничка з їхнього будинку. Я спершу не хотів, бо не мав грошей, але Віктор наполіг, бери, мовляв, все одно він його за безцінь зажене. Я позичив грбшей і купив.

— За скільки ж? — поцікавився Вознюк.

— За сто карбованців, — не задумуючись відказав Василь і знову, ще з більшим обуренням, перепитав себе: — Невже це Віктор?

Вознюк пройшовся від столу до дверей, посміхнувся.

— Знайома ситуація. Ти купив у Віктора, а Віктора попросив продати якийсь дядько.

Василь Семибрат насупився, схоже було — образився.

— Ви мені не вірите? Я кажу правду. Хоч зараз ходімо до Віктора, він підтвердить.

— Звичайно доведеться потурбувати твого друга, — сказав Вознюк. — Де він зараз може бути?

— Дома, напевне, — стенув плечима Василь.

— Ти йому казав про те, що здав транзистор на комісію?

— Ні… Незручно якось… Тільки купив і… Ще подумає — баришник я…

“Схоже, хлопець таки чесний”, — відзначив подумки Вознюк і звернувся до Василя:

— Називай адресу свого приятеля і йди додому. Я з ним побалакаю сам. Ти ж про нашу розмову — нікому. При потребі ми тебе викличемо.

Записавши адресу Віктора Каплуна, Вознюк відпустив Василя додому й зателефонував Коваленку:

— Вхопився за кінчик ниточки, зараз піду по ній, — повідомив і коротко змалював ситуацію.

— Ха-ха-ха! — прозвучало в трубці Коваленкове. — А той шкет скаже — купив у під’їзді в незнайомого — і кінці в воду. Ненадійна твоя ниточка, обірветься.

— Не каркай, — відказав йому Вознюк. — Ти сьогодні просто не в настрої. Коли мною цікавитиметься начальство, скажи, де я, і побажай мені успіху.

— Бажаю, — проспівало в трубці. — І підкрути вуса! Кажуть, це помагає.

Однокурсник Василя Семибрата Віктор Каплун, невеличкий на зріст, смаглявочолий, бистроокий, на відміну від свого товариша виявився хлопцем костричкуватим. Коли Вознюк запитав у нього, якого дідька транзистор він продав Василеві, відказав задерикувато:

— Ніякого я дядька не знаю. Транзистор мій, мені потрібні були гроші, і я продав. Хіба що, не можна?

Вознюк посміхнувся з його наївності й запитав:

— Навіщо ж тоді було вигадувати історію з дядьком, брехати Василеві?

Каплун знітився, зам’явся.

— Просто… було незручно казати, що мені потрібні гроші… Я й вигадав… дядька…

Тоді Вознюк запитав, звідки у Каплуна транзистор.

— Подарували товариші на день народження, — уникаючи Вознюкового погляду, відказав той. — Склалися і купили.

— І тобі не шкода було продавати подарунок друзів?

Очі Каплуна забігали швидко-швидко, сюди-туди, мов човники в ткацькому верстаті. Він не знав, на чому їх зупинити.

— А як треба гроші… — видушив нарешті із себе глухо.

Вознюк зміряв його суворим поглядом і цього разу твердо сказав:

— Ось що, Каплун. Годі брехати. У тебе це не виходить. Кажи правду, інакше я затримаю тебе як злодія. Ти продав Семибратові крадений транзистор. А за це, сам знаєш, по голівці не гладять.

Каплун хвилину чи дві нічого не міг сказати, лише кліпав віями й злякано водив очима.

— Крадений? — перепитав нарешті.

— Так, крадений, — пильно дивлячись на хлопця, Вознюк розповів про крадіжку в школі.

Каплун після цього якось зразу зів’яв, де й поділась його колишня задерикуватість.

— Я про це нічого не знав, — став гарячково пояснювати. — Він мене попросив продати… Пообіцяв за це двадцять карбованців… Я й продав… Василеві…

— Хто він? Адреса? — зажадав Вознюк.

— Ми з ним живемо в одному під’їзді… Квартира сто друга… Він… ну, теє… любить випити… Його недавно дружина покинула, — став плутано пояснювати Каплун. — Прізвища я не знаю… Лише звати… дядько Сергій.

— Гаразд, — перебив його Вознюк. — І надалі зарубай собі на носі — міліції треба завжди казати правду. Більше тобі нічого не доручав продати цей дядько?

— Нічого.

З Каплуном було все ясно. Тепер треба поспішати до поки що загадкового дядька Сергія. Що скаже він?

— Ну як? Правда, фрукт? — звернувся Коваленко до Вознюка, як тільки з кабінету вийшов “дядько Сергій”, Шуровський Сергій Іванович, якого вони щойно вдвох допитували.

— Фрукт, та ще й який! — погодився Вознюк, розгладжуючи вуса.

Коваленко пройшовся по кабінету у звичній своїй позі, заклавши руки за спину.

— Що будемо робити? — запитав і тут же сам собі відповів: — Доведеться відпустити. Він твердитиме одне й те ж, а ми його казочки нічим не спростуємо. Кепські наші справи.

Вознюк мовчав, обдумуючи ситуацію, в якій вони опинились.

А ситуація ускладнювалась. Здавалось, кінець був близьким і ось маєш — усе поламалось. Шуровський, якого вони вчора затримали по підозрі в причетності до крадіжки в школі, показав, що справді попросив хлопчину із свого під’їзду — Васька — продати транзистор. Тижнів два тому він знайшов його у сквері на сусідній вулиці. Ішов годині о десятій вечора тудою й натрапив на бійку. Билися троє. Старі чи молоді — не розібрав. Побачивши його — кинулись у кущі, тільки гілля затріщало. Він, Шуровський, пішов собі доріжкою далі, не звернувши на це уваги. Аж раптом неподалік від місця бійки почув тиху музику. Зупинився, прислухався. Роззирнувся — й побачив на клумбі транзистор. Лежав боком і грав. Хотів іти далі, бо догадався — транзистор тих, що билися. Але ж їх і слід прохолов. І перехожих на той час — жодного. Він постояв, постояв і вирішив забрати транзистор. Не пропадати ж такій цінній речі. Все одно хтось би забрав. Коли б він знав, що крадений, звісна річ, не брав би. А так узяв, щоб продати, бо грошей, у нього завжди чортма, випити він, не секрет, любить. За це його й дружина, нехай товаришам із міліції буде відомо, кинула.

От і вся історія. Буденна й проста, цілком реальна. Як у неї не повіриш? І ніяких компрометуючих даних проти Шуровського немає. Перед тим, як викликати його у відділення, Вознюк і Коваленко поговорили з дільничним іспектором. Той охарактеризував його, як тихого п’яничку. Ніхто в будинку на нього не скаржився, дружина теж. Ні в яких підозрілих справах не замішаний. Працював у фірмі “Побут” слюсарем, звільнили за п’янку. Тепер підсобним робітником на ринку. Ні до чого не підкопаєшся.

— Відпустити найлегше, — відказав нарешті Вознюк Коваленку. — А далі що? Лужний уже цікавився, до речі, як. у нас ідуть справи.

— Будемо шукати нових шляхів, — шумно зітхнув Коваленко, зупинившись біля вікна, за яким уже вечоріло.

— А мені здається, Шуровський уміло бреше. — Вознюк і собі встав із-за столу, пройшовся до дверей і назад. — Вигадав казочку, прикинувся наївним, мовляв, п’яничка я, що з мене взяти.

— Що ж ти пропонуєш? — поцікавився Коваленко.

— Пропозиція буде така, — рішуче сказав Вознюк. — Нехай він побуде у нас, а нам треба за всяку ціну дізнатись, чи немає в цього типа Шуровського близького знайомого, точніше спільника, компаньйона, з яким він працює. Або — котрий на нього працює. Шуровський довго слюсарював у “Побуті”, майже щодня бував на квартирах у справі ремонту кранів, батарей, труб. Користуючись довірливістю мешканців, міг підібрати ключі від дверей і тепер, коли минув час і він пішов з фірми, вирішив зайнятись другим ремеслом, знайшовши собі надійного спільника. Логічно?

— Логічно, — погодився Коваленко. — Хоч не зовсім. У школу злодій заліз через вікно, і сліди на підвіконні лише його. Від тебе втік лише один, слідів другого ніде не виявлено.

— А може, він стояв десь оддалік, був на сторожі? — висловлював своє припущення Вознюк далі.

Коваленко посидів якусь хвилину зосереджено.

— Гаразд, приймається така пропозиція, — подивився на Вознюка допитливо. — А в деталях?

— У деталях ось як, — поставив на чистому аркуші паперу одиницю Вознюк. — Сьогодні ж я розпитую про можливого спільника Шуровського у Віктора Каплуна, а ти, — поставив двійку, — з допомогою дільничного з’ясовуєш, де зараз живе дружина Шуровського і розпитуєш про це в неї. Увечері ж зустрічаємось тут і підсумовуємо добуте.

— Товаришу старший лейтенант Вознюк, ви геній! — вийшов із-за столу Коваленко. — Дозвольте потиснути вашу руку.

— Перестань блазнювати! — напустив на себе серйозність Вознюк. — Скажеш гоп, як перескочиш.

Він не ображався на товариша за кпини, бо знав — жартує. Чому б і працівникам карного розшуку іноді не пожартувати!

Як і домовились — вони зустрілися ввечері. Але обидва були невдоволені, бо обом їм не пощастило. Віктор Каплун розповів Вознюкові, що разів зо два бачив з Шуро’вським високого чубатого хлопця, але який він із себе — не міг пригадати, бо бачив поспіхом, на відстані. Коваленко ж лише довідався, де живе колишня дружина Шуровського — у своєї матері, на протилежному кінці міста, — але самої її не застав, поїхала на кілька днів у гості до тітки в село.

— Що ж у нас є? — підсумував Вознюк. — Високий чубатий хлопець? Це все одно, що побачити тінь на стіні. Скільки їх, таких високих і чубатих у місті?.. — Він безнадійно махнув рукою.

Та оптиміст Коваленко не хотів здаватись.

— Стривай, стривай! Ще ж у нас у запасі дружина Шуровського! Коли той високий чубатий був у них дома, вона обов’язково бачила його, тож пригадає, який він. Завтра я до неї їду!

— А чого це ти? — здивувався Вознюк. — Я веду розслідування, я й поїду!

— А я тобі допомагаю, — парирував Коваленко. — Взагалі ж — це наша спільна справа і ніяких заперечень, їду я. Зараз же — гайда по домівках відпочивати! — І, взявши Вознюка під руку, повів його до дверей.

…Кажуть — кожній невдачі приходить колись кінець. Настав він нарешті і для Вознюка з Коваленком. Через день Коваленко зустрівся з колишньою дружиною Шуровського, яка не тільки підтвердила, що високий чубатий юнак був у них дома, а й у деталях пригадала, який він із себе. Худий, носатий. Очі великі, круглі. Нижня губа повніша від верхньої, ніби вивернута. Над верхньою губою ріденькі руді вусики. Вуха відстовбурчені. Брови густі, трохи зрослися на переніссі.

З такої детальної розповіді художнику було неважко зробити портрет і вдосконалити його за допомогою фоторобота.

— Схожий, — сказала колишня дружина Шуровського, дебела, тілиста жінка з першими ознаками старості на обличчі, коли їй показали фотопортрет.

— Спасибі вам, Ганно Степанівно, — подякував Коваленко. — Ви нам дуже допомогли. Вибачте за турботу.

— Яка там допомога, — махнула рукою жінка, — коли ні прізвища, ні імені того патланя не знаю. Весь час називав його мій благовірний — синок. А мені, коли вперше привів, сказав: напарник з роботи. Напарники, трясця їхній матері!

Відпустивши жінку, Вознюк з Коваленком вирішили негайно ж поїхати у фірму “Побут”, де колись працював Шуровський, і поцікавитись особою “патлатого”, показати там його фото. Якщо ж такого у фірмі немає — розіслати фотографії у всі відділення міської міліції, паспортистам і ждати наслідків пошуку.

Через годину вони знали, що такий “патлатий” у фірмі “Побут” ніколи не працював.

Отже, залишався другий варіант.

Перше, що він побачив, переступивши поріг кабінету, це — свій, бувалий, у бувальцях, портфель на столі, якого кинув тієї пам’ятної ночі міліціонерові під ноги, тікаючи з магазину. Як додумався до цього — не знає і досі, а тільки виручив тоді його портфель. “Тепер уже, мабуть, ніщо не виручить”, — майнуло в голові.

— Упізнаєш? — запитав його із-за столу молодий чорновусий старший лейтенант, кивнувши на портфель.

Ще коли його везли сюди, у міліцію, він вирішив зізнатись у всьому, всі крадіжки взяти на себе, знав — одному менше дають. А ще тому, що боявся шефа, той погрожував: коли викаже, під землею знайде і вб’є. Тож і не забарився з відповіддю.

— Упізнаю, — витиснув із себе тихо, відкинувши з лоба давно не стриженого чуба.

— А мене? — випростався за столом старший лейтенант, немовби для того, щоб він краще його роздивився.

Знітився, стенув сутулими плечима.

— Вперше вас бачу.

— Сідай, — показав старший лейтенант рукою на стілець навпроти, — і будьмо знайомі: інспектор карного розшуку Вознюк, від якого ти втік уночі двадцятого жовтня біля промтоварного магазину на вулиці Будівельників.

— Приємне знайомство, еге ж? — втрутився в розмову товстий, повнощокий лейтенант із-за другого столу під стіною, лукаво підморгнувши до нього. І продовжував далі: — А моє прізвище Коваленко. Ми разом шукали тебе. І, як бачиш, знайшли.

Він не знав, що їм обом відказати на це, і промовчав. Лише про Вознюка подумав: “Ти диви, той, що за мйою гнався. От так штука”.

Тим часом Вознюк звернувся до нього знову:

— То як, сам усе розкажеш, чи ставити запитання?

Відказав після паузи:

— Краще питайте.

— Добре, — погодився Вознюк. — Але говорити тільки правду. За брехливі свідчення відповідатимеш згідно із статтею кримінального кодексу. Отже — запитання перше. Хто твій напарник, його прізвище й адреса?

Одвів очі вбік, щоб не зустрітися з поглядом Вознюка, який, здавалось, пронизував його.

— У мене немає напарника.

— Значить, магазин збирався обікрасти сам?

— Сам.

— Як?

— Відімкнути двері ключем.

— Звідки в тебе стільки ключів?

— Деякі знайшов, деякі вкрав, а більшість зробив.

— Тобто виготовив копії?

— Так.

— З яких же оригіналів?

— Брав у магазинах господарчих товарів подивитися замок, непомітно знімав мірку з одного ключа І потім робив копію. Буваючи в квартирах по виклику з нашої контори, газову плиту там “ремонтувати, чи ще щось, теж непомітно від господарів знімав відбитки їхніх ключів.

— Щоб потім обікрасти квартиру?

— Звичайно. Навіщо ж іще?

— І тобі не страшно було красти одному? А якби на той час хтось із господарів повернувся додому?

Усміхнувся, так само дивлячись убік.

— А я йшов у ті квартири, господарі яких виїжджали з міста на тривалий час.

— Як же ти знав про це?

— По заявках у нашу контору, щоб відключили газ з такого числа по таке.

— Ясно. Тепер про магазин. Як збирався його обікрасти?

— Був у ньому не раз, приміряв кілька ключів. Один наче підходив. Я й вирішив спробувати.

— Але не вийшло…

— Не вийшла. Ключ застряв у замку. Ледве витягнув. Та й був п’яний. Випив для сміливості.

— Проте втікав ти — не схоже на п’яного.

— Страх підганяв, де й сила взялась.

— Недарма кажуть — у страху великі очі, — докинув Коваленко.

— А де ти дівся тоді, що ми не змогли тебе знайти? — поцікавився Вознюк.

Знову ледь помітно усміхнувся.

— Пощастило мені тоді. Якби не дощ, знайшли б. Собака привів би. За сквериком, — може, бачили? — будинок зводять. Так я в каналізаційну трубу заліз і пролежав у ній до світанку.

— Справді, тобі тоді пощастило, — погодився Вознюк. — Але, як бачиш, ненадовго. Тепер про школу. Фізкабінет теж сам обікрав?

— Сам. Був колись там по роботі, придивився й… вирішив…

— І всі вкрадені речі уже, звичайно, продав?

— Продав.

— Кому — не знаєш і гроші вже прогуляв?

— Так.

— Тоді, може, хоч пригадаєш, кому й за скільки продав оцей транзистор? — Вознюк поставив на стіл украдений у школі транзистор.

З виразу обличчя було видно, що хлопець одразу впізнав його, на якусь частку секунди розгубився, але тут же взяв себе в руки й відказав:

— Якомусь хлопцеві біля кінотеатру “Аврора” за сімдесят карбованців, здається.

Вознюк уперше за час допиту скупо посміхнувся й погладив вуса. Він уже давно зрозумів, що цей довготелесий патлань бреше, свідомо бере все на себе, викручується, когось приховуючи, й вирішив нарешті приперти його до стінки.

— Дивно, — сказав. — А Шуровський одержав за цей же транзистор вісімдесят.

Почувши про Шуровського, він аж рота розкрив від несподіванки, немов збирався крикнути, але тієї ж миті оговтався.

— Не розумію, про що вц говорите.

— Про Шуровського Сергія Івановича, який називав тебе своїм напарником по роботі, — спокійно пояснив Вознюк. — Мабуть, недаремно так називав?

— Ніякого Шуровського я не знаю.

— І дружини його, Ганни Степанівни, теж?

— Теж.

— Негоже забувати добрих знайомих, у яких обідав, чарку пив. А вони про тебе згадують.

— Кажу ж вам — ніяких Шуровських я не знаю.

— Гаразд, нехай буде так, — погодився Вознюк, — А тепер розкажи — скільки обікрав квартир, де, коли і як?

Помовчавши, став розповідати.

Того, ж дня Вознюк з Коваленком викликали Шуровського.

— Сідайте, Сергію Івановичу, — запросив його Вознюк. — Знову довелося вас потурбувати з приводу транзистора.

— Що, може, спіймали злодіїв? — удавано щиро поцікавився той.

— Ви вгадали, — підтвердив Вознюк. — І треба дещо уточнити.

— От і добре, що спіймали… А я… якщо зможу чимось допомогти… будь ласка, — відказав Шуровський.

— Треба, щоб змогли, Сергію Івановичу, — провадив далі Вознюк, — бо ми з лейтенантом, — кивнув на Коваленка, — ніяк не збагнемо, як то двоє людей продали одну й ту саму річ різним покупцям.

Шуровський часто-часто закліпав побляклими віями, засовався на стільці, ніби йому щось муляло.

— Вибачте, я не розумію…

— От і ми не розуміємо, — розвів руками Вознюк. — Минулого разу ви нам розповіли, що знайшли транзистор у сквері, забрали його й потім продали. А злодій, якого ми затримали, твердить, що цей же транзистор він продав незнайомому хлопцеві біля кінотеатру “Аврора” за сімдесят карбованців.

Шуровського ніби хто голкою штрикнув. Він аж підскочив на стільці і, бризкаючи слиною, закричав:

— Ах сволота! Хотів би я його побачити!

— Прошу, це ми зараз влаштуємо. — Вознюк подав знак Коваленку.

Лейтенант вийшов і за хвилину завів у кабінет “патлатого”. Той, побачивши Шуровського, одвів очі вбік і закляк біля дверей.

— Так оце він, Сергію Івановичу, — звернувся до Шуровського Вознюк, — той юнак, що украв транзистор і запевняє нас, ніби продав його якомусь хлопцеві за сімдесят карбованців. Дивина, та й годі. Він продав, і ви продали… Давайте розберемось. — І звернувся до “патлатого”: — Ти знаєш цього чоловіка?

— Ні, ніколи не бачив, — заперечливо похитав той головою.

Вознюк перевів погляд на Шуровського.

— А ви його теж не знаєте?

— І знати не хочу! Це шантаж! Провокація! — закричав Шуровський, бризкаючи слиною.

Вознюк застережливо підняв руку.

— Тільки без емоцій, Сергію Івановичу. Зараз ми спробуємо все поставити на свої місця. Сідай, — показав “патлатому” на вільний стілець біля дверей, а сам і знову кивнув Коваленку.

Цього разу лейтенант Коваленко не вийшов з кабінету, а лише прочинив двері й покликав когось з коридора.

До кабінету несміливо зайшла колишня дружина і Шуровського.

— Ганно Степанівно, — звернувся до неї Вознюк. — Ви знаєте цього юнака? — показав рукою на “патлатого”.

— Знаю, аякже. Він бував у нас… ось із ним, — кивнула жінка на Шуровського. — Випивали…

— Бреше! Бреше вона! Намовляє! — скипів Шуровський. — Це ви все підстроїли! Я буду скаржитись!

— Тихо! — владно наказав йому Вознюк і звернувся до “патлатого”: — Ганна Степанівна правду каже?

— Правду.

— Отже, із Шуровським ви знайомі?

— Так.

Першою, подякувавши, Вознюк відпустив Ганну Степанівну, а за нею Коваленко вивів “патлатого”.

На якусь мить у кабінеті запанувала тиша. Вознюк мовчки перекладав на столі папери, мовчав і Шуровський. Вознюк чвитримував цю паузу спеціально. Це була його психологічна пауза, у якій він мав перемогти.

Нарешті Шуровський не витримав, засовався на стільці, попросив дозволу закурити. Жадібно затягнувшись димом, звернувся до Вознюка:

— Значить, розповідати?

— Розповідайте, Сергію Івановичу, — відірвався од паперів Вознюк. — Самі ж бачите — діватись вам нікуди.

Шуровський знову кілька разів підряд затягнувся димом.

— Ваша правда, нікуди. Не знаю, що вам казав Валерій, але винен у всьому я. Я затягнув його в це діло, навчив, робити відбитки ключів, дізнаватись, хто надовго виїздив з міста, відмикати підробленими ключами квартири. Він крав, а я підстраховував. Він боявся мене, бо був винен мені велику суму грошей. Цим я його й шантажував. Але останній раз він проявив непослух, пішов на діло сам. Маю на увазі магазин на вулиці Будівельників. Я був тоді дуже п’яний, не пускав його. А він уперся, піду, мовляв, і край, щоб розрахуватися з вамг. Коли ж не явився до мене ні на другий день, ні на тре тій, я зрозумів, що засипався, і вирішив сплавити транзистор, свою долю з украденого в школі, щоб не лишилось речових доказів. Та й випити не було за що… От і вся історія, — закінчив він, припалюючи погаслу сигарету тремтячими руками.

— Невесела історія, Шуровський. — Вознюк підвівся з-за столу й підійшов до вікна, за яким уже сутеніло. — Зіпсували ви хлопцеві життя, собі. А що тому причина?

Шуровський не відповів, жадібно докурював сигарету.