Пригоди. Подорожі. Фантастика - 81

Володимир Єременко ПРО ЦЕ ЗАПИТАЙТЕ В НИХ

— Не дасть! — сказав Клочков. — Не дасть ні всюдихода, ні флаєра.

Він сидів, заплющивши очі й поклавши на бильця крісла свої довгі ноги у величезних крагах. Навпроти нього був пульт, на екрані якого стрибали хитромудрі криві лінії. Крісло стояло поряд з прозорою стіною операторської, і здавалося, що Клочков сидить на горбкуватій буруватій землі, вкритій подекуди мохом.

Віктор тільки-но встиг зняти дихальну маску, і вона теліпалась у нього на грудях, плуталася під ліктями. Віктор раз у раз хукав у долоні, тупотів ногами й крутив головою, намагаючись упоратися з непокірною застібкою капюшона. На його бороді виблискував іній. Оля вже встигла зняти шубу і з насолодою розтирала рожеві долоні. Вона була в светрі і штанях з унтами.

— Ну й холоднеча! — мовив Віктор. — Градусів шістдесят буде. А у вас, звичайно, сонне царство… Чому ти вирішив, що ми по всюдихід?

— Сидимо, дивимось, розуму набираємося. Сьогодні ви неоригінальні. Вчора вранці теж просили флаєр чи всюдихід.

— Зрозумів, Вітю? — сказала Оля. — Я ж казала…

— М-да, — промимрив Віктор, відкидаючи нарешті капюшон. — А я сподівався. Мені б один ма-аленький всюдихід і дві тонни вантажу на найближчому рейсовику. А то ні апаратури, ні матеріалів, працювати нічим.

— А це вже точно не вийде, — впевнено зауважив Клочков.

— Чого?

— Чого-чого? — Клочков неспокійно засовався. — Не вийде! Бо мені потрібні ще п’ять роботів, два енергоблоки, потім ще генератори, балони…

Клочков замовк, здавалося, він одразу образиться, якщо йому заперечать.

— Ясно, одноосібник, — резюмувала Оля. — Сядемо?

— Сядемо, — погодився Віктор і зняв ноги Клочкова з билець крісла.

— Нечема, — мляво зауважив Клочков, кладучи ноги на інше крісло. — Варвар. Чого ще ждати від біолога?..

— Сказав би краще, де Степаненко.

Клочков недбало кивнув на двері, з-за яких чулися голоси.

— І Вельковський там? — спитала Оля.

— І Вельковський, і Скворцов, але до них не підступитись. Зараз там народжується істина.

— Давно?

— Уже години три.

— Ага, значить, скоро, — завважила Оля.

Вона підвелась і підійшла до прозорої стіни. За нею до самісінького обрію лежала закам’яніла від морозу тундра, схожа на застигле море, яке ще недавно хвилювалось. На ній, наче блоки ілюмінації, де-не-де з моху визирали розкішні многокутники сцілл, чимось схожі на морські зірки. Та, що була ближче до стіни, поволі рухалася, ворушачи щупальцями. Віддалік не поспішаючи тяглася вервечка індрикодонтів. Вони летіли на північ. Оля зітхнула і обернулась.

— Куди ж вони поділися? — промовив Віктор загадково.

— Хто? — Клочков розплющив одне око.

— Щасливі деньочки, — сказала Оля. Вона не любила одноосібників. — Мені, певно, треба ввійти, Вітю?

Віктор стенув плечима, погладив густу темну бороду.

— Та він мовчав, і слова не зронивши, — продекламував Клочков.

— Я ввійду. — Оля нерішуче підвелася.

— Та хто ж вони? — ображено спитав Клочков.

Шум голосів за дверима враз став сильніший, загуркотіли крісла; двері розчинилися. Першим вийшов високий, трохи сутулий чоловік у великих окулярах. Губи його були дивно скривлені, від чого все обличчя мало якийсь страдницький вигляд. Віктор ніколи не бачив Вельковського, але багато чув про нього й тому одразу впізнав йоро. Вельковський швидко, ні на кого не дивлячись, пройшов через операторську і зник за дверима кабінету начальника групи. За ним поспішав ще один незнайомець з сердитим, трохи розгубленим лицем.

— Ні, ні, ні, — говорив він голосом, в якому вчувалася нотка обурення. — Вони могли кинути тут хоч сто станцій, але нащо чіпати сонце? Коли ви вважаєте, що воно омолоджене штучно, то поясніть, будь ласка, навіщо вони це зробили. ЄС-22 могло спокійнісінько існувати ще півмільйона років, але вони підновили його, а після цього спокійно пішли. Виходить…

Сердитий незнайомець теж зник у кабінеті, і його монолог перетворився на нерозбірливе мурмотіння. Слідом за ними почали виходити розчервонілі, галасливі люди. Було дивно, як у маленькій залі станції могло вміститися стільки народу. Віктор притиснувсяч до стіни. Мелькали знайомі обличчя, він ледве встигав відповідати на привітання. Олю теж кудись відтіснили. Кожен намагався висловити свою думку.

— Все зрозуміло! — кричав високий юнак із заклеєним пластирем лобом. — Вони теж наштовхнулися на сліди загиблої цивілізації. Спочатку досліджували їх, потім їм це набридло і вони пішли. Станції кинули, не тягнути ж їх із собою.

— Чому неодмінно загиблої? — вигукували з натовпу.

— Спробуй спочатку довести, що вони були, — прогув чийсь бас.

Серед тих, хто сперечався, з’явився худий, завжди блідий Степаненко.

— Розійдіться, розійдіться! — волав він. — Уже ніч, усі аргументи висловлені. Завтра о дев’ятій ми сповістимо про наслідки. Бажаю доброї ночі!

Степаненко озирнувся, мигцем глянув на Клочкова, Той опустив ноги на підлогу і майже розплющив очі.

— Валентине, я ж просив, — докірливо мовив Степаненко.

— Я вже йду, — швидко сказав Клочков. — Ще кілька хвилин.

Степаненко хитнув головою і рушив до кабінету, але Оля зупинила його.

— О, і ти тут! — зрадів Степаненко. — Вчасно, дуже вчасно. — Всі вже йдуть, зараз відбудеться заключна сцена. Ти сама? Ага, Віктор, якщо ти теж до мене, то в тебе ніяких шансів. Щодо транспорту, звичайно!

— Та ви не хвилюйтеся, Станіславе Івановичу…

— Знаєш що… Спробуй домовитися з будівельниками чи геологами. Коли ненадовго, може, й дадуть. їй-богу, нема в мене нічого, вибач… — Степаненко озирнувся і майже пошепки додав: — Вельковський сьогодні, як ніколи, у формі. Про що він думає — сам бог знає. Із Скворцовим посварився. Олю, може, твоя присутність… Ходімо, це ненадовго.

Вони зайшли до кабінету.

— Зрозумів? — спитав Клочков, знову вмощуючись у кріслі. — Домовляйся з геологами. А геологи — це ми, А з нами ти не домовишся, бо в нас програма…

Віктор промовчав. Базікання Клочкова набридало навдивовижу швидко, але дітися нікуди, треба діждатися Олі. Клочков знову голосно позіхнув.

— Дивуюсь я нашим старикам на базі. Знайшли чиїсь станції й одразу стільки галасу. Біологів зібрали втричі більше, ніж усіх інших. Нащо, не розумію.

— І не зрозумієш. Тут не тільки станції. Тут перше високоорганізоване життя, на яке ми натрапили, — сперечатися Вікторові зовсім не хотілось, але чомусь він усе-таки сперечався.

— Знаю, все знаю. Між іншим, через ці станції зірвано будівництво нашої основної бази. Порівняй, яка нам користь від того й від цього. Я б обрав базу.

— Відпочити б тобі, Валю, полетів би ти на Землю…

Клочков пирхнув і одвернувся.

“Може, все-таки попросити? — подумав Віктор. — Ні, не дасть, у нього програма…”

Двері відчинились, і з’явилася голова в сірій вушанці.

— Моє шанування! — мовила голова. — Попутники до Гримучого чи Б10-2 є? Можу підвезти.

— Заходь до нас, Борисе, — сказав Клочков, — поділися враженнями.

— Іду, — одразу погодився Борис.

Він стягнув шапку і боком проліз у двері. В руках він тримав коротеньку товсту трубу в чорному футлярі. Судячи з усього — важку.

— Здрастуй, Борисе. Мені й Олі на Б10, але вони ще з’ясовують стосунки. Ти не поспішаєш?

— Ні, анітрохи! — зрадів Борис. — Я завтра відпочиваю.

Він обережно поклав трубу в крісло.

— Об’єктив кіберконтролера, — поважно пояснив він, — “Цейс”. Робили рік.

Борис сів і пригладив коротенького рудого чуба. З. його веснянкуватого обличчя не зникала безтурботна усмішка.

Віктор знав, що астрофізик Борис Панченко закоханий в Олю і сидітиме тут хоч до ранку. Йому чомусь захотілося, щоб нарада тривала якнайдовше.

— Ти не був? — спитав Борис, дивлячись на Клочкова. — Хіба це нецікаво?

— Яка різниця, — пробурчав Клочков, який не терпів прямих запитань. — Послухаю завтра о дев’ятій. Хіба не ясно, що там могло бути? Вельковський дав можливість виступити всім, а тепер зробить, як захоче сам. І навіть не пояснюватиме чому. На те він і директор.

— Ти жартуєш? Невдалий жарт, — Борис усміхався.

Він усміхався завжди. Віктор пам’ятав, як ще рік тому, коли на всій планеті була тільки одна група, здебільшого біологи, Борис, єдиний фізик у системі, зайшов у радіорубку, де зібрався тоді весь персонал, обтрусив іній з одежі й промовив:

— Друзі, як вам здається, я схожий на божевільного? — На його губах грала безневинна усмішка.

— А що сталося? — спитав Степаненко.

— Я хочу спитати, скільки років цій планетній системі?

— Майже вісім мільярдів.

— А її сонцю?

Усі засміялися.

— Не думаю, щоб набагато більше, — сказав хтось.

— Не більше, — погодився Борис. — Йому сім мільярдів років.

Спочатку, звичайно, ніхто не повірив. Потім перевірили… Вельковський вважав, що ЄС-22 “омолоджено” штучно, але й він, мабуть, поки що не міг розібратися в ситуації, яка утворилася на Валентині.

— Знаєте що, друзі, — сказав Віктор, — адже тепер немає сумніву, що тут колись існувала цивілізація. Мене тепер не полишає думка: куди вони поділися?

Борис стрепенувся:

— Щось нове?

— Сьогодні Оля робила аналізи глибоких нашарувань, виявила сліди плутонію. Надзвичайно багато плутонію. Порівняно, звичайно.

— Але ж його… Але ж його можна одержати тільки в ядерних реакторах.

— Отож-бо. Треба тепер дізнатися, звідки взялися реактори й куди вони потім поділися.

— Дурниці! — простогнав Клочков. — Не було тут ніякої цивілізації. Ті, хто будував станції, могли принести сюди не тільки плутоній…

— Сліди утричі старші від станцій. Ось у чому притичина.

— Я одного не розумію, — Борис розгублено всміхнувся. — Ну, нехай тут жили розумні створіння. Вони дійшли до ядерних реакторів, побудували космічні станції. Що ж могло з ними трапитись? Як вийшло, що після них лишилося тільки щось сумнівне, по якому можна намагатися якось щось зрозуміти? Відтоді минуло триста тисяч років. Це дуже мало, щоб усе зруйнувалося само. Вони ніби спеціально замітали за собою сліди, знищували все, що могло про них нагадати.

— Нащо ж вони лишили станції? Логічніше припустити, що це не їхні станції.

— Виходить якась зловісна картина, — зітхнув Віктор. — А хто ж погрався з сонцем? І нащо? Цікаво все-таки, що скаже Вельковський.

Клочков хотів, мабуть, знову заперечити, але промовчав. На порозі операторської стояв Степаненко.

— Валентине… — м’яко мовив він.

Клочков скрушно зітхнув, підвівся і попрямував до жилих відсіків.

— І обов’язково ввімкни гіпносос, — гукнув йому Степаненко. — Я перевірю!

Клочков, не обертаючись, кивнув і зник за дверима.

— Друку добу від пульту не відходить, — пояснив Степаненко, — геть хлопець змучився. Десь тут має бути газ, роботи вже кінчають буріння. Нам би це згодилося… Але сддіти отак? Автоматика сама зробить, що треба. Друзі, пішли б і ви… Ну який сенс ждати? А Олі, я гадаю, краще лишитися тут.

За минулу годину температура знизилася ще градусів на три. Мінімуму вона досягла десь о другій годині ночі. Обідок дихальної маски відразу вкрився інеєм. Без неї тут було б дуже просто застудити легені. Всюдихід Бориса стояв метрів за п’ятдесят від приземкуватої будівлі бази.

Борис обійшов всюдихід, потім, удав, що помітив якусь несправність, і поліз під днище. Звичайно, він хотів діждатись Олю. Віктор постояв трохи, вслухаючись у дзенькіт інструментів та бурмотіння Панченка, повернувся і поплентав у тундру.

Нічне життя Валентини — четвертої планети системи зорі ЄС-22, було у розпалі. Над головою шелестіли невидимі гарпії й крилатки, вдалині все ще летіла ключем на північ зграя індрикодонтів. Заховавшись у. низинах, сцілли вражали своєю розкішною різноманітністю. Досі Вікторові не доводилося бачити хоч би двох однакових. Звичайно, тут не було і десятої частки того шаленства життя, яке буяло на екваторі, але Вікторові подобалася тундра. Певно, через те, дцо тут природа була бідна, особливо помічалася її економність та мудрість.

Борис виліз з-під всюдихода, обтрусився і підійшов до Віктора.

— Другу станцію ще не обстежили? — спитав Віктор.

— Обстежили. Майже така сама, як і перша — герметична куля без вікон, без дверей. Між іншим, Вельковський вважає, що ніші в них схожі на телекамери.

Віктор промовчав.

— Ех, снігу б сюди! — сказав Борис— І на лижах! Га, Вітю? Ну чого тут немає снігу? Мороз є, а снігу нема.

— Просто, ти змерз, — усміхнувся Віктор. — Побігай, а то зовсім закоцюбнеш.

Тундра в цьому місці полого йшла вниз, вирівнюючись там, де виднілись яскраво освітлені прожекторами величезні стартово-посадочні столи. На одному з них стояв охоплений металевими лапами ферм дослідницький корабель “Гектор”. Над ним піднімався і швидко танув сизий димок, заправка планетарним пальним уже закінчилася. Здавалося, корабель розводить пару перед рейсом.

— Він полетить через сорок хвилин, — сказав Панченко. — Вельковський не боїться запізнитися?

— Ну, це йому не загрожує. По-моєму, Вельковський взагалі може все. Затримати рейс, знищити колонію, І ніхто не заперечуватиме.

— Так, авторитет.

У навушниках пролунав сигнал виклику.

— Здається, нас!

Коли вони підбігли до всюдихода, Оля не поспішаючи сідала в кабіну. Біля бази товпились якісь люди. Вони голосно і збуджено розмовляли. Віктор здивувався, побачивши, “що це начальники груп. Серед них був і Степаненко. Натовп швидко танув.

— На демонтаж піде більше доби, — сказав начальник БУД-1. Поруч, широко розставивши ноги, наче статуя, стояв Клочков. — Ех, шкода, Станіславе Івановичу, стільки встигли зробити. Щоб закопати котловани, треба днів два. Гадаю, ми встигнемо, звичайно, але… шкода…

— Що тут у вас? — тихо спитав Борис.

Йому ніхто не відповів. Начальник БУД-1 сказав ще щось, махнув рукою і побіг до гусеничного грузовика, що стояв осторонь. Клочков підійшов до Степаненка.

— Ви як хочете, Станіславе Івановичу, а я свою групу звідси не поведу. Можете доповідати в комітет, куди завгодно.

— Валентине, — як завжди лагідно мовив Степаненко, — це пуста розмова.

— Тоді поясність, чому, в біса, я мушу іти звідси, не розуміючи, нащо я це роблю?

Степаненко сумно всміхнувся.

— Іди краще до хлопців. Через сорок годин ви повинні бути готові вантажитися.

— Оце так, — мовив Віктор. — Може, все-таки хтось пояснить? Олю, що тут діється?

— Можу тільки процитувати, — голос у Олі був якийсь дивний. — “Усі групи, крім біологічних, мають кінчати роботу й готуватися до евакуації. Біологам дозволяють затриматись, але не більше як на місяць, до остаточного з’ясування економічного балансу. Уникати будь-якого можливого впливу на біосферу планети. Коли підемо, знищимо всі сліди свого перебування”. Наказ Ведьковського.

— Сподіваюсь, ти не жартуєш? — обережно спитав Віктор після паузи.

— Рада б.

Двигун всюдихода запрацював.

— Сідайте!

Всюдихід рушив. Клочков, сидячи на задньому сидінні, сичав і розтирав забите коліно. Він завжди чіплявся коліньми, коли сідав.

— Тобі на бурову?

— А куди ж іще! Складатимемо речі. — Клочков помовчав. — Піду! Досить. До патрулів піду чи до дослідників, там хоч знають, що роблять.

Віктор і Борис мовчали. Вони знали, що Клочков нікуди не піде, але говоритиме про це дуже довго. Засмучена Оля вела всюдихід дуже погано, машина стрибала й розгойдувалась. Клочков учепився за бильця сидіння, щоб не вдарити голову.

— До дідька авторитети! Тут газ за п’ять кілометрів, через півроку ми б уже на самопостачання перейшли б. Ну що може зашкодити нам тут освоїтися? Не розумію.

— Дивно ти міркуєш. А ми самі не могли комусь зашкодити?

— Кому? — Клочков спантеличено втупився у Віктора. — Я людина чемна, якщо я комусь заважаю, то кажу “вибачте”. Агов, тихше там!

Останні слова були звернені до Олі, яка кинула всюдихід по майже стрімкому схилу вниз. Двигун чмихнув, всюдихід сів на амортизатори, шарпнувся вгору і зупинився. Борис ударився лобом об бильце переднього сидіння. Оля вимкнула двигун.

— Технічна зупинка… — тихо мовив Віктор.

Довго сиділи мовчки. Борис тер лоба, а Віктор час од часу починав, страшенно фальшивлячи, насвистувати якийсь марш.

— Гарний же ми мали вигляд, коли Вельковський нам це казав, — мовила Оля, поклавши руки на кермо, а підборіддя на руки. — 3 нас можна було “Тайну вечерю” малювати.

— “Милування” з вас треба було малювати! Не могли спитати, що це за примхи, через які ми звідси тікаємо.

— Ми спитали, та Вельковський глянув на годинник. — “Я б залюбки все пояснив, але, на жаль, не маю часу. Повідомлю з борта корабля”. До речі, чуєте?

Над тундрою пролунав низький гул. Сліпучий малиновий язичок полум’я поповз угору, зникаючи в хмарах.

— Оце й усе!

— Але ж він повинен був якось мотивувати… — розгублено сказав Борис.

— Хіба ти не знаєш Вельковського? Він пояснить, але спочатку примусить тебе донесхочу помучитися.

Вони помовчали.

— Душно чогось, — завважила Оля. — Знаєте що, я вийду.

Вона відхилила пластиковий ліхтар і стрибнула вниз.

— Маску не забудь, обморозишся! — крикнув їй услід Віктор.

Вони перезирнулися з Борисом і теж стрибнули. За ними, невдоволено бурмочучи, поліз Клочков.

— Не полечу я звідси, — раптом спокійно сказав він, з видимим задоволенням розминаючи ноги і руки. — Не полечу, і край!

— Не будь дитиною.

— Нехай і вони не будуть дітьми. Я тут не для себе старався. Дивно! Іти — не йти, невже вам однаково? Ось тобі, наприклад.

— Мені? — здивувався Борис. — Ні, мені, звичайно, неоднаково. Просто нас ще на тому тижні обіцяли, перевести на Фаустину. Дивна планета, кажуть, там перші дослідники трохи не загинули. Галюцинація чи, щось схоже на це.

Клочков пирхнув і відвернувся. Вони втрьох поволі плентали слідом за Олею.

— Звичайно, так не можна, — наче виправдуючись, сказав Борис. — Це навіть якось несерйозно. Директор Інституту Позаземних культур, чудовий фахівець…

— А по-моєму, він має слушність, — голос Віктора звучав несподівано весело: — Бачили ми всі одне й те саме, проте зробив висновок він, а не ми. Він просто дає нам шанс помізкувати. Та ми повинні йому ще спасибі сказати!

— Спасибі! — сказав Клочков. — А що тепер?

— А тепер можна подумати. Є завдання, є сліди високорозвиненої цивілізації, яка зникла триста тисяч років тому; є дві станції невідомого походження — одна на планеті, друга в космосі, ще є “омолоджене” сонце.

— Лишається тільки почитати Конан Дойла і спробувати думати логічно.

— Що ж, спробуємо. Олю, Вельковський нічого більше не говорив?

— Здається, нічого… Так, сказав ще, що не для того вони тут прибирали, щоб ми поганили. Але гадаю, що це не стосується…

— Зрозуміло. Отже, він теж вважає, що вони спеціально замели сліди.

— Та це було зрозуміло й без нього, — нетерпляче мовив Клочков. — Якщо прийняти гіпотезу, що тут взагалі була якась цивілізація. Уявіть собі, що ми пішли з Землі Навіть через півмільйона років там знайшли б купу наших творінь. Не так як тут.

— Ви уявляєте, скільки це праці? — вперше Віктор бачив, що Борис не всміхається. — Все знищити. Це ж на сто років!

— Знайшли тему для розмови! — Було схоже, що Оля серйозно розсердилася. — Кинути Землю, замести сліди. Отже, і Парфенон замести, і Софійський собор? Так?

— Ну, Олю, це ж теоретична суперечка.

— Дурна теорія, — відрізала Оля.

— Ну гаразд, гаразд. Спробуймо з іншого боку, — Віктор зітхнув. — От, наприклад, сонце ЄС-22. Воно на мільярд років молодше системи, його оновили штучно. Ми поки що таке не робимо, хоча теорія про це є. Вони ж навіщось це зробили.

— Чим би дитина не тішилась, — пробубонів Клочков.

— Мені здається, Віктор має слушність, — сказав Борис. — Розум тим добрий, що він розумний. ЄС-22 зістарилося, почало згасати, і це, мабуть, їх не влаштовувало. Просто так нічого не робиться. Сонце мало комусь світити.

— Індрикодонтам, — усміхнувся Клочков. — Або сціллам. І станції теж заради них будували, щоб можна було милуватися, коли заманеться.

— Придумай щось краще.

— А по-моєму, правильно. — Оля нахилилася над яскраво-гарячою семикутною зіркою з бузковими прожилками і простягла до неї руку в рукавиці.

Сцілла занепокоєно відповзла, вона не. любила тепла.

— Подивіться, яка красуня!.Все життя б нею милувалася.

— Діждалися! — сумно промовив Клочков. Він не сприймав цю суперечку серйозно. — Змарнувати стільки сил, щоб сонце ще мільярд років могло світити оцим… Чудова теорія, тільки сенсу не дуже…

— Та ну тебе! — розсердилась Оля. — Раціоналіст… Замести сліди… От через мільйон років вона стане на свої щупальця і спитає тебе про сенс життя. Чи, може, ти теж заметеш за собою сліди?

— Друзі, у мене ідея, — сказав Віктор. Він щасливо всміхався, заплющивши очі. — Точніше, не в мене, а у Олі.

Троє обернулися до нього.

— А я й не помітила!

— На Валентині перший випадок телепатії, — констатував Клочков.

— До чого просто! — Віктор засміявся. — А що коли вони і справді будували станції заради цих самих сцілл! У нас з ними просто різні методи. — Віктор помовчав, розмірковуючи. — Ну, звичайно, різні! Мета у нас одна — контакт. Ми просто прагнемо космічного контакту. Для цього ми вже забрели хто знає куди у всесвіт, витрачаємо на це величезні кошти. А ще зовсім недавно ми не знали, чи є ще де-небудь життя, окрім Землі. Багато хто вважає, що життя, не кажучи вже про розум, — унікальна річ. То чи логічно рватися в космос, нехтуючи своєю “колискою”. Земля вже дала світові людей. А коли б ми дозволили еволюції йти далі, то чи не подарувала б вона нам наших братів по розуму? Мабуть, це логічніше, ніж шукати їх у космосі.

— Зажди, зажди, — розгубився Панченко. — Значить, ти вважаєш, що якби еволюція продовжувалася, вона привела б до виникнення нового виду розумних істот?

— А чому б і ні? Адже одного разу вже так було. Може, істинний сенс будь-якого життя і полягає в тому, щоб породжувати розум?

— Тобто, вони пішли звідси, щоб не заважати еволюції?

— Це тільки гіпотеза. Можете мені не вірити, але, мабуть, саме так було. Вони знищили все, що могло вплинути на природний процес, якщо взагалі було що знищувати, і пішли. При цьому вони не забули й про енергетичні ресурси. ЄС-22 зістарилося, вони його підновили, щоб якнайдовше вистачило. Ну, а станції зовсім не кинули. Певно, вони прилітають сюди раз на тисячу років — глянути на наслідки?

Борис пирхнув і похитав головою. Він уже хвилин п’ять пирхав і хитав головою.

— Все одно я не погодилася б кинути Землю, — сказала Оля. — Навіть якби напевне знала, що колись на ній з’являться розумні… собаки чи восьминоги, чи ще хтось… Невже не можна як-небудь жити всім разом?

— Річ навіть не в тому, щоб кинути Землю. — Борис нарешті вирішив щось сказати. — Уявлення про дім змінюється. Колись домом була печера, потім країна, потім уся Земля. Тепер навіть важко сказати, де наш дім. Мабуть, скрізь, де ми вже пройшли. Я думаю про інше. Не розумію я наших дорогих “братів”. Поки шляхом еволюції який-небудь вид стане розумним, мине добрих півтора мільйона років. За цей час їхня цивілізація досягне такого рівня, що навряд чи їх цікавитимуть “брати”, які тільки-но починають ходити. Адже відстань між ними весь час збільшуватиметься, не забувай про геометричну прогресію…

— Яка справедлива поки що тільки для технічної цивілізації. — Віктор усміхнувся. — Та не дивіться так на мене! Я не пропонував кинути Землю. А вони… Зрештою, це їхнє діло. У них і спитайте!