Пригоди. Подорожі. Фантастика - 81

Леонід Панасенко СЛІДИ НА МОКРОМУ ПІСКУ

Крутійство продюсера вже починало бісити.

— Ні! — різко сказав Рей Дуглас Бредбері. — Я не можу прийняти ваш варіант. Ні, я собі не ворог. Навпаки, я бережу свою репутацію…

Голос продюсера обплутував телефонну трубку, вона нараз стала слизькою, немов гадюка; і у знаменитого письменника з’явилося бажання пожбурити її — до біса!

— Мова йде про малесенький епізод, — скрадливо нашіптувала трубка.

— Уявіть, що оповідання — то. дитина, так часто кажуть, — він із сумом відзначив, що роздратування губить метафору. — Такий собі славнесенький хлопчик, років п’ять-шість йому. При нім усе — руки, ноги, надзвичайно гармонійне створіння. Епізод, про який ми говоримо, і є та ручка, котра затиснула в кулачку нитку характеру. То чого ж я маю калічити власну дитину?..

Письменник вивів велосипед на доріжку, торкнув важілець дзвоника. Тоді прохолодні звуки забриніли на давно не стрижених кущах, ніби крадлі роси.

— Згинь, нудьга, пропади! — вигукнув він і, спершись на педаль-стремено, скочив на уявного коня.

Радісно засвистів вітер. Спиці заряхтіли й розчинились у просторі. Шини припали до землі.

Метрів за триста Рей збавив темп — ні, не злетіти вже, не злетіти! А було ж, було: він розганявся на лузі чи з гори, що біля кар’єру, розганявся й заплющував очі, і тіло його невагомо злітало разом з велосипедом, і маяла чуприна… Було!

Злість на продюсера минула. Людина він не дурна, але безмежно набридлива. Точніше — нудна. Про силу розуму він, може, й має певну уяву, та що він може знати про силу пристрасті?

Велосипед, мов кінь, котрий добре запам’ятав шлях додому, привіз його до річки. Рей часто гуляв тут. Пологий берег, пісок, мокрий і важкий, ніби погані спогади, небалакуча вода. Так було тут кожного ранку. Та сьогодні сонце, напевно, переплутало в гримувальній костюм — замість жовтневого, підбитого туманами, срібним павутинням та холодною росою, одягло серпневий — і річка аж сяяла від задоволення, бурмотіла щось ласкаве й незрозуміле. Чиста далечінь відкрилась обабіч її берегів, і стало чути, як падає листя.

“А що я знаю про. пристрасть? — подумав письменник. — Я бачив у ній тільки первинну суть. Увесь світ, людина, все суще, безперечно, — прояви пристрасті. Що там говорити: саме життя як явище, — це пристрасть природи. Та єї зворотний бік медалі… Я створюю в уяві цілі світи. Це, напевно, найтонша матерія пристрасті, й водночас, хоч як це сумно, я згоряю. Яке безглуздя — пристрасть, народжуючи одне, спалює інше. Закон збереження пристрасті…”

І ще він подумав: для того, щоб розвіяти нудьгу, було б непогано поїхати. Куди-небудь. Подалі.

Він поглянув на небо. Небо зітхнуло, і вздовж річки пролопотів швидкий дощик.

— Дугласе! — неголосно покликали його.

Письменник швидко озирнувся.

Ніде нікого.

Берег безлюдний, а ліс далеко. Там підібралася компанія в’язів, дубків та кленів. У дитинстві він бігав туди по дикий виноград. Це була пристрасть до всього недозрілого — кислющих яблук, зелених пуп’янків суниць…

— Зачекайте хвилинку, — попросив його той самий невидимий голос. — Я зараз увійду в тіло.

Рей нарешті помітив, що повітря за десять кроків від нього якось дивно міниться й струмує, ніби там буквально на очах народжувалося марево.

Наступної миті щось неголосно тріснуло й на березі з’явився високий незнайомець, одягнутий у чорну й довгу подобу плаща. Гостро повіяло озоном.

— Не затісне? — співчутливо поцікавився Бредбері й усміхнувся. — Тіло маю на увазі.

— Вибачте, метре. Мовна неточність. Але це справді моє тіло. — Незнайомець увесь подався до письменника, радо вигукнув. — Ось ви який, виявляється!

“Що це? — подумав Бредбері. — Чернець, який захоплюється фантастикою? Чи… Чи просто надто втомивсь. Я славно попрацював у вересні. Та й жовтень був не з легких. Невже уява розігралася так буйно?”

— Заспокойтеся, метре. — Незнайомець зупинився. — Ви абсолютно здорові. І я так само реальний, як і ви. Вибачайте за ці слова: мені не з руки вчити вас, як треба ставитися до Чуда. Що стосується мого одягу, то це захисна накидка. У вас тут надзвичайно високий рівень радіоактивності. Вдома на мене чекає ретельна дезактивація.

Бредбері вже оволодів собою.

— І далеко ваш дім? — запитав він, уважно розглядаючи незнайомця.

— Далеко, — відказав той. — У дві тисячі шістсот одинадцятому році. Я — Президент Асоціації шанувальників Бредбері. Я прибув за вами, метре. І хочу одразу зауважити — у нас обмаль часу.

— Дякую, я зворушений увагою! — засміявся Рей Дуглас. — Зустріч з читачами? Лекція? Я готовий. — І здивувався, похитав головою. — Дві тисячі шістсот одинадцятий… Невже знають?!

Тепер усміхнувся Президент.

— Вас чекають у всіх Населених світах, — пояснив він, і його бліде лице ледь-ледь узялося рум’янцем. — Це велике щастя, що ми можемо вас урятувати. Ходімо, Дугласе! Ви проживете щонайменше ще вісімдесят-дев’яносто років і напишете купу пречудових книжок. Тільки наш світ зможе дати вашій пекельній уяві справжню поживу. Ви будете перекидати сонця з однієї руки в іншу, немов печену картоплю.

— Про що це ви? — із затамованим болем запитав письменник. — Піти? Зараз? Назовсім? Серед білого дня і сповна розуму?

— Ви вже далеко не юнак, — м’яко зауважив посланець з майбутнього. — Виростили дітей, сягнули вершин слави. Ви вже нікому тут нічого не винні. Коли вам байдуже, що на вас чекають сотні мільярдів моїх співвітчизників, то подумайте хоч раз про себе. Ходімо, Дугласе! У нас лишилося двадцять дві хвилини.

Недільний ранок, який почався для знаменитого письменника з неприємної телефоннрї розмови, нараз засяяв для нього всіма найпрекраснішими барвами, а розгублена думка метнулася додому:

“Як же так? А Маргарет, доньки, онучата… Піти з ним — значить зникнути. Безвісти, без сліду. А з іншого боку — надзвичайно заманливо. Адже те, що відбувається зараз зі мною — справжнісінькі чари. Це виклик моїй пристрасті, моєму мистецтву і таланту. їм потрібен чарівник. Чи маю я право відхилити цей виклик? І що буде, коли я прийму його? Адже я — не що інше, як форма, котру більш-менш вдало заповнив світ. Уже заповнив.

— Чому такий поспіх? — запитав він невдоволено. — У всякому разі я маю попрощатися з рідними.

— Ні, ні, це неможливо! — Президент Асоціації шанувальників Бредбері розвів руками, і на його обличм майнула тінь жалю. — Залишилося сімнадцять хвилин.”

— Але чому, чому?

— Час виявився набагато складнішою штукою, ніж ми уявляли. Безліч причинно-наслідкових зв’язків, історичні тупики… Є взагалі заборонені віки. Там настільки тонкі мережива часу, що ми боїмося до них доторкнутися. Повірте, метре, якщо б існувала така можливість, то ми врятували б усі золоті голови всіх часів і народів. На жаль, це неможливо. Хоча зрідка й трапляються винятки.

— І я якраз той виняток, — похмуро кивнув Рей Дуглас. — Розумію.

— Так. І ми дуже раді цьому. Однак часовий тунель тільки один, і утримувати його ми можемо не більше тридцяти семи хвилин. Наш час закінчується.

— Кого ж ви вже порятували?

— З близьких вам по духу людей — Томаса Вулфа, — відповів Президент Асоціації й зітхнув. — Але він повернувся. Далася взнаки недосконалість апаратури…

— Томас?! — вигукнув Рей. — Та це ж геній з геніїв! Страшенно хотілося б з ним зустрітись. Ах так, я забув…

Письменник розхвилювався, схопив пришельця за руку.

— Тепер я розумію, — бурмотів він, усміхаючись своїй здогадці. — Я все зрозумів. Останній лист Вулфа з Сіетлського госпіталю за місяць до смерті. Як там?.. “Я здійснив довгу мандрівку й побував у дивовижній країні, і я дуже зблизька бачив чорного чоловіка (себто вас!)… Я відчуваю себе так, ніби крізь широке вікно подивився на життя, якого не знав ніколи раніше…” Бідний Том! Йому, напевно, сподобалося у вас.

— Метре! — благально мовив чоловік у чорному. — Зараз не час для жартів. Наберіться ж нарешті рішучості. Чотири хвилини.

— Ні, що ви, — Бредбері нахилився й підхопив велосипед за кермо. Всміхнувся. — Ще якби я міг попрощатись, а так… Потайки. Нізащо!

— Ми любимо вас, — сказав чоловік з блідим обличчям й пішов туди, де повітря мінилося і струмувало. — Ви пошкодуєте, Дугласе!

— Зачекайте! — зупинив його письменник. — Людям справді притаманні слабість і каяття. Я не хочу шкодувати! Знебольте мою пам’ять, ви, напевно ж, умієте Це робити. Заберіть від мене хоча б відчуття реальності подій.

— Прощайте, метре. — Посланець з майбутнього доторкнувся гарячою долонею до лоба Рея Дугласа і зник.

Письменник торкнув велосипедний дзвоник. Срібні звуки розкотилися серед прив’ялої трави, мов крапельки ртуті. Бредбері здригнувся, огледівся довкруж:

“Що зі мною було? Якась прострація. І голова розболілась. Я сьогодні багато думав про Вулфа. І, здається, з кимось розмовляв. Чи, може, це просто здалося? На березі жодної живої душі. Але звідки тоді сліди?..”

Два ланцюжки слідів і справді чітко відбилися на мокрому піску.

“Біс із ним, це не головне, — подумав письменник. — От сюжет про Вулфа таки непоганий… Його забирають у майбутнє за годину до смерті… Там йому дають сто, двісті років життя. Тільки пиши, виспівуй душу. Ні, це немислимо, надто щедро, він потоне в океані часу. Стиснути! До краю, ще, ще… Місяць! Максимум два. їх вистачило на все. Він летить на Марс. І там пише, диктує свою найкращу книгу. А потім… повертається в лікарню, в могилу… Але чим пояснити його повернення — необхідністю чи власним бажанням? Я напишу оповідання. Його можна назвати “Загадковий лист”. Або “Рік Ракети”… Або ще так — “Про вічні мандри та про Землю”.