Пригоди. Подорожі. Фантастика - 81

Олександр Ємченко ВИБУХ НАД ТУНГУСКОЮ

Потужний спалах, обагривши предковічну тайгу, відбився від земної тверді, осяяв півнеба, вийшов за межі планети і полинув міріадами світлових променів у різні кінці Галактики, несучи близьким і далеким світам оповістку про гігантську катастрофу у системі жовтої зірки…

Спливли десятиліття. Планета, на якій стався колосальний вибух, більше сімдесяти разів облетіла навколо жовтої зірки, несучи на собі сліди страхітливого удару, завданого з небесної високості. Що то був за удар? Ось уже багато років кращі мужі науки б’ються над його розгадкою…

Ця людина все своє життя ручкалася з кам’яними вістунами всесвіту, що прилинули на Землю з незглибимих безодень космосу. Двадцять років поспіль вона досліджувала найзагадковіше диво віку — падіння Тунгуського метеориту. Чотири рази очолювані нею експедиції проникали у тайгові нетрі Сибіру й чотири рази поверталися назад, щоразу дедалі більше піднімаючи запону над таємницею гігантського катаклізму, що стався на зорі XX століття у тайговому безкраї.

…Ранок 30 червня 1908 року видався напрдчуд погідним. Сонце, викотившись із-за обрію, розбудило мешканців Хатанги. Пронизливо засвистів бурундук, у верховітті дерев застрибали меткі вивірки. Чуйно стрижучи вухами, лосиха привела малят на водопій. Вийшов на полювання ведмідь. Тайга остаточно прокинулася… І раптом у небі з’явилася сліпуча вогняна куля. Яскравіша від сонця, вона розжарила атмосферу, пронеслася над Сибірською залізницею, промайнула над Ангарою і вибухнула у басейні річки Підкам’яна Тунгуска, неподалік селища — Ванавара.

Пекельної сили струс потоптом пройшовся по глухій тайзі, як траву викосив двохсотрічні мачти сосен, порозкидав навсебіч людські оселі, оглушливим громом рознісся над сибірським обширом. З-під землі вдарила вода. На річках здійнялися величезні вали. Схарапуджені тварини у розпачі заметалися по лісу…

Сибірський катаклізм почула вся планета. Підземні поштовхи прокотилися на багато тисяч кілометрів. Навіть у далекій Австралії затремтіли стрілки сейсмографів. Гігантська повітряна хвиля двічі обігнула земну кулю.

Зникли ночі. Кілька діб поспіль над планетою стояло таємниче примарне сяйво, яке не могли затьмарити навіть густі хмари.

Що ж то було? Що за феномен відвідав Землю? Велетенський метеорит, комета? Зайшла антиречовина? Корабель інопланетян? Нейтронний вістун “чорної діри”? Висувалися найфантастичніші припущення і версії. Земля губилася у здогадах…

Леонідові Кулику йшов тоді 27-й рік. Він теж чув про сибірського феномена, теж дивувався його унікальністю. Але в той час студента Казанського університету хвилювали інші проблеми — він цілковито був зайнятий революційною діяльністю.

…Старовинний Троїцьк. Міська в’язниця. На днях сюди доставили одного пітерського революціонера. Його треба було звільнити за всяку ціну. Час побачень з арештованими. Десятки рідних, знайомих товпляться біля відчинених воріт. У цю мить до в’язниці під’їжджають дрожки. Кучер подає комусь умовний знак. Один із в’язнів вихоплюється з юрби, хутко стрибає на візок, і кучер чимдуж гонить коней. За кілька хвилин утікачі зникають за тюворотом.

Визволення революціонера не минуло для Кулика, а це був він, безкарно. Його заарештовують. Після відбуття покарання молодий Кулик приїздить із сім’єю до Міуса, де влаштовується помічником лісника. Тут, у Міусі, в житті студента настає переломний момент. До міста приїздить академік Вернадський. Вчений відразу оцінив допитливість і жвавий розум високого молодика в окулярах. “Нам прикомандирували дуже симпатичного, жвавого помічника — лісника Кулика, любителя мінералів і природи”, — писав з експедиції Володимир Іванович дружині. Там, в Ільменських горах, між маститим ученим і помічником лісника зав’язалася тісна дружба, яка тривала все життя. Зустрілися люди, об’єднані спільністю думок, відданістю справі, вірністю науці.

Після зустрічі з академіком Кулик переїздить до Петербурга, навчається в університеті, працює в Мінералогічному музеї. Розпочалося життя, сповнене великої творчої праці.

Якби Кулик прибув до Петербурга на кілька років раніше, він напевне зайнявся б дослідженням сибірської катастрофи, і вона, можливо, була б розгадана значно раніше і з меншими витратами сил. Однак життєві обставини склалися так, що на Підкам’яну Тунгуску Леонід Олексійович вирушив тільки через дев’ятнадцять років після падіння вогненної кулі, коли природа вже надійно сховала її таємницю.

Позаду в учня Вернадського вже була перша велика метеоритна експедиція. Буквально ганяючись за кам’яними гостями з космосу, Кулик об’їздив майже пів-Росії. Він побував у Києві й Саратові, Омську і Семипалатинську, Томську і Красноярську, Мінусінську і Канську — скрізь, звідки надходили повідомлення про падіння небесних тіл. До музею було доставлено близько двохсот космічних приблуд.

Тепер настала черга тунгуського гіганта. Залюблений у небо, а ще більше у рідну земну твердь, Леонід Олексійович не міг не зайнятися цим дивом. Він відчував на собі відповідальність перед наукою, історією, перед Вітчизною, на землю якої впав такий рідкісний гість із всесвіту.

— Оскільки це падіння сталося на території Союзу, — говорив Кулик в Академії наук, — то ми перед обличчям історії зобов’язані його вивчити, зафіксувавши всі наявні сліди цього явища. Тунгуський метеорит — грандіозна епопея метеоритної астрономії.

Ванавара зустріла Кулика рожевими спалахами бересту, похиленими дерев’яними оселями, дзвінким ґвалтом метких лайок і приглушеним сапанням оленів. Евенки привітно приймають “довгоногого Люче”, як назвали вони Леоніда Олексійовича. Кулик відкриває мету свого приїзду. Мешканців селища ніби хто підміняє. Вони стали цуратися дивного гостя, котрий кликав їх у “край мертвого лісу”.

Перед експедиційним загоном відкрилося дивоглядне, небачене видовисько. Ніби якийсь косар-гігант пройшовся тут, наче траву, поклав на землю буйний деревостій. Тиша. Ніщо не шелесне. Із завмиранням серця дивився Кулик на цю картину. Йому здавалося, що перед ним лежить не частка рідної впорядкованої планети, а якийсь позаземний шарварок, незбагненний космічний содом. “Приголомшлива картина відкрилася переді мною, — писав згодом Леонід Олексійович. — Тайга, котра ніколи не знала галявин, роздалася навсебіч, і могутні хребти білосніжних гір без будь-якої рослинності заясніли під яскравим промінням квітневого сонця… Ще недавно, як запевняли місцеві жителі, тут синіла тайга, безконечна, суцільна, могутня. Тепер уся вона знищена, повалена на землю, лежить паралельними рядами голих, без гілок і кори стовбурів, звернених своїми вершинами в протилежний від центру падіння бік…”

Це була перша зустріч Кулика з сибірським феноменом. Він навіч пересвідчився в достовірності падіння у районі Підкам’яної Тунгуски якогось небесного тіла. Якого?

Він зважився на відчайдушний крок-вирішив дістатися до місця катаклізму водним шляхом. Досі ще ніхто не наважувався на таке, тож навіть поради чекати не було від кого.

Коли збита з колод дараба відчалила, з берега долинув зловісний голос ванаварського шамана:

— Їдеш, байє? Ну, їдь, їдь…

Минув тиждень, другий… На сімнадцятий день Леонід Олексійович записав у щоденнику: “Шістнадцять днів ішли ми річкою Хушмо вгору, по двадцять разів на день переходячи її… врубуючись у завали нанесених водопіллям колод і переносячи вантаж на руках. Шістнадцять днів боролися ми зі стихією; і що не день — дедалі міцнішало усвідомлення того, що з кожним кроком я наближаюся до заповітної мети!”

Так, мета справді була близькою. Але не знав Кулик, якою саме виявиться ця “мета” і як довго йому доведеться йти до неї…

Ставши табором, дослідники почали вивчати околиці велетенської улоговини. Долаючи густі нетрі бурелому, вони кілометр за кілометром звужували коло досліджень.

— Немає ніякого сумніву, — каже своїм супутникам Кулик, — що ми виявили центр падіння метеориту. Космічний гість лежить десь тут.

Виходячи з попереднього досвіду, вчений сподівався знайти тверде небесне тіло. Велике чи мале — не важливо. Головне, що воно мало бути очевидним, матеріальним, таким, яке можна взяти в руки, як це вже було не раз у метеоритній практиці Кулика. Але… Розкопали одну вирву, другу… Даремно. Дісталися дна однієї баюри, другої… Марно. Жодної брили, ніякого каменю, бодай камінчика чи навіть мініатюрної скалки. Пустка пусткою. Кулик розгубився. Такого ще не було в його практиці.

— Побий мене бог, але я нічого не розумію, — розвів він руками, стоячи по коліна в багнюці. — Такий гігантський вибух, таке класове повалення тайги, а винуватця всього цього хаосу катма.

Натомлені супутники вченого мовчали. Що вони, малоосвічені і далекі від науки люди, могли сказати? Дехто з них гадав, що Люче шукає золотий камінь, і тим пояснювали його наполегливість. Золото є золото…

Кінчався провіант, майже не лишилося патронів. Люди падали з ніг від утоми. Захопивши проби грунту та фляги з болотною водою. Кулик повернув назад. Залишаючи володіння бога Огдп, він був певен, що щз не раз потривожить “край мертвого лісу”…

Рівно через рік Леонід Олексійович знову прибув до Ванавари. Забачивши гостя, дітлахи подалися навстріч:

— Люче приїхав!.. Люче піде до Огди…

Евенки вже не сторонилися Кулика. Вони пройнялися до нього довір’ям. Один тільки шаман затаїв лихі наміри.

— Пливеш, байє? Ну, пливи, пливи, — знову лиховісно крякав він на високому березі, недобрим поглядом проводжаючи через два тижні куликовську флотилію.

І друга експедиція не принесла повного успіху. Коли, досліджуючи район Великого болота, люди остаточно вибилися з сил, Леонід Олексійович вирішує:

— Всім покинути тайгу. Я лишаюся на зимівлю.

— Це явне самогубство, — заперечив Ситін. — Одному тут не вижити.

— Іншого виходу немає, — стояв на своєму начальник експедиції. — Ти, Вікторе, дістанешся до Ленінграда, попросиш у Вернадського організувати нову експедицію і повернешся сюди по зібрану колекцію…

Всі мовчали. Кожен знав: коли Кулик щось вирішиз, його не похитнути.

Через місяць у десятому номері журналу “Всемирный следопыт” з’явилося повідомлення: “Враховуючи виняткові труднощі, котрі постануть на шляху рятувальної експедиції, що вирушає за шукачем метеориту Куликом, редакція “Всемирного следопыта” визнала за необхідне відрядити на виручку Кулика і на допомог Ситіну свого працівника — мисливця-географа, досвідченого журналіста А. Смирнова, який терміново приїхав для цього з Туапсе до Москви і вже виїхав у Тайшет, де він наздожене Ситіна. Будемо сподіватися, що експедиція виконає своє важке, відповідальне завдання і знайде самовідданого вченого живим і здоровим”.

“Будемо сподіватися, — вже вкотре повторював Смирнов, їдучи в купе кур’єрського поїзда Москва — Владивосток. — Живим і здоровим… Дай бог, щоб усе так і було…”

На одному з глухих полустанків, десь біля Новосибірська, до купе зайшов новий пасажир. Це був один із тутешніх промисловців. Познайомилися.

— До речі, — пожвавішав, довідавшись, куди їде Смирноз, пасажир, — у мене для вас є приголомшлива новина. Ось читайте, — і він подав журналісту свіжий номер “Советской Сибири”.

Журналіст, професійним поглядом уп’явся в газетні рядки. “Завідуючий крайлісвідділом Собакін, — читав він, — який розвідував район Підкам’яної Тунгуски, передав, що бачив у тайзі Куликового працівника. Той через гнітючу обстановку пішов од ученого. Кулик залишився сам” у своїй хатині. Йому загрожують бандити. Вони гадають, що вчений знайшов золото, і розпитують евенків, як пробратися до оселі Кулика. У тайзі може розігратися моторошна драма”.

Смирнов кілька хвилин мовчав. Бувалий мандрівник, він знав ціну цієї інформації.

— Ось вам і будемо сподіватися, — гірко мовив він. — Тунгуска — той же Клондайк. Там теж усі марять золотом. Але до чого тут Кулик? Він шукає інше золото…

…Кулик лишився у володіннях бога Огди не сам. Коли всі члени експедиції покинули Ванавару, до Великого болота з факторії прибув мисливець Китян.

— Тільки не подумай, Лексійовичу, — сказав він, — що я полюватиму твого небесного звіра. Моя справа — бити земного — м’ясного і хутряного.

— І за це спасибі, — відповів учений. — Найстрашніше в тайзі — самотність.

Отак і зимували вони: Кулик щодня промацував усе довкіл магнітометром, Китян ішов у тайгу полювати.

…Того дня Китян з першим променем сонця вирушив у тайгу. Вийшов на узлісся. Зненацька поблизу пролунав постріл. Мисливець миттю впав на землю, сховався за деревом. Прогриміло ще кілька пострілів. Над головою просвистіли кулі. Хтось явно важив на його життя.

Китян лежав, аж поки не вщухла стрілянина. Потім відпозз у тайгову хащу. “Тільки б на Лексійовича не напали, — подумав з острахом. — Він же беззбройний зранку на болоті”.

Зачувши постріли, Кулик уже поспішав до зимовища.

— По кому це ти вчинив таку пальбу? — спитав у Китяна.

— Не я по комусь, а хтось по мені, — розгублено відказав мисливець. — Ти, Лексійовичу, мало не осиротів, Цей “хтось” полює на нас, хоче нашої смерті, а точніше, я думаю, твого золота. Вся округа говорить про це.

— От оказія, — сумовито усміхнувся вчений. — Скільки живу, скільки длубаюся в землі — жодного разу не зустрічав отого клятого металу, в очі його не бачив.

— Може таке трапитися, що взагалі його ніколи не побачимо, — недвозначно мовив Китян, щільно зачиняючи за собою двері збитої з колод оселі.

…Настала тривожна ніч. Глухо шуміла тайга. Не спали. Чистили зброю, перевіряли набої. Кожної миті тайгові головорізи могли вчинити напад. Та, певне, присутність досвідченого мисливця їх стримувала.

Вдосвіта обережно прочинили двері. Сипав густий сніг. Потріскували на морозі соснові гілки. Знімалася заметіль.

— Не знаю, що нам найбільше загрожує — зима чи бандити, — невдоволено буркнув Китян і раптом прислухався: за оселею почулися людські голоси.

— Мерщій до хати! — скомандував Кулик.

— Чи є тут хто живий? — пролунало з-за дерев. Кулик упізнав знайомий голос.

— Наші! — вигукнув він.

Справді, це був загін Ситіна і Смирнова.

Ленінград урочисто зустрічав Кулика. Його ім’я стало відоме всій країні. Про мужнього дослідника писала столична преса. Перший номер журналу “Молодая гвардия” у 1929 році відкрився віршем Едуарда Багрицького “Дослідник”, в якому були рядки, присвячені Кулику.

Про дослідження радянського мінеролога, які вперше пролили світло на загадкові сигнали, зареєстровані у багатьох кінцях земної кулі того пам’ятного 30 червня 1908 року, з’явилися повідомлення і в зарубіжній пресі.

— Є путівка до санаторію, — сказав під час зустрічі Вернадський. — Тобі треба відпочити після виснажливої подорожі.

— Відпочити? — перепитав Кулик, нерозуміюче дивлячись на академіка. — Мій санаторій — Підкам’яна Тунгуска.

Так розпочалася третя експедиція. Знову мчав на схід спеціальний поїзд, знову десятки підвод потяглися в тайгу. Коли основна валка прибула до Ванавари, невтомний начальник експедиції вже був на Великому болоті. Він квапився сам і квапив інших.

— Копати й копати! — чулася незмінна команда.

Та дослідники й без цього розуміли свого начальника, бо щодня він першим уганяв у промерзлу землю лопату й останнім залишав болото. Минав час. Викопали безліч ям, з багатьох баюр спустили воду, але не знайшли жодної скалки.

З кожним днем Леонід Олексійович ставав дедалі похмурішим і мовчазнішим. Він тяжко катувався з того, що його розрахунки не справджувалися. Кринов із співчуттям дивився на свого вчителя. Вже вкотре він радив залишити Велике болото і перейти на сусіднє — Південне, де він виявив давно обгорілі залишки евенківської халупи. Та Кулик стояв на своєму:

— Я не піду звідси, поки не обстежу всі вирви. Наука не приймає абияких, якщо хочете, галопних досліджень. Завтра візьмемось за бур. А потім…

…Натужно вгвинчується у вічну мерзлоту вістря бура. Його крутять не бензин і не електрика, а людські руки, втомлені й знесилені, всі в мозолях і шрамах, руки Кулика, Кринова, Оптовцева, Старовського, Афонського… За добу вдавалося пройти п’ять-шість сантиметрів.

— Ні, обухом топорища не переб’єш, — не витримав нарешті Кринов. — Ручний бур — це не метод…

— Зрозумій, Євгенію, — блиснув окулярами Кулик, — Велике болото — це не забаганка моя. Ми маємо дослідити всі місця, де тільки є сліди падіння небесного тіла. Дослідити глибоко, досконало, щоб не було соромно перед наступними поколіннями дослідників. Поспіх — поганий супутник слідопита.

Кринов мовчав. Було видно, що слова начальника експедиції не доходять до нього. Розійшлися, так ні про що й не домовившись. Через кілька днів Кринов рушив у Кежму по харчі. Дорогою вдарив сильний мороз. Мокрий одяг обледенів. До самої Ванавари Євгеній не міг зігрітися. Знесилений організм не витримав переохолодження, і молодий учений зліг. Всю зиму пролежав у ліжку. Ранньої весни повернувся до Кулика. Той ні на день не полишав роботи на Великому болоті. Поглянувши на свого ослаблого, змарнілого помічника, Леонід Олексійович зворушено обійняв його:

— Милий мій відкривачу, їдь додому — до Ленінграда. Тобі треба підлікуватись…

— Якщо він не відпочине, — говорив Кринов, сидячи в кабінеті Вернадського, — Тунгуска його зведе в моги лу.

Володимир Іванович уважно слухав Куликового помічника. Він не запитував про результати експедиції. Його непокоїло інше.

— Так, Кулика треба негайно відкликати назад. Його життя дорожче від будь-яких метеоритів, — академік на мить задумався. — Є одна ідея. А що коли послати па Тунгуску літак, скажімо, Чухновського, того самого, котрий рятував у Арктиці експедицію Нобіле?

— Чудово! Це найкраще, що можна придумати, — зголосився Кринов. — Леонід Олексійович давно мріє поглянути на повалену тайгу з висоти, провести аерофотозйомку.

— Телеграфуйте в Сибір, що на Ангару прибуде літак. Нехай Кулик після польотів повертається разом з Чухновським додому.

“…Внизу розгорнулася яскрава картина. Смарагдово-зелені острови, водна гладінь Ангари. Яскравішими стали всі кольори, всі барви. Плямистим килимом постають перед суцільною зеленою шубою тайги пшеничні, житні, вівсяні ниви. Подекуди вони клаптями врізаються в тайгу, поглинаючи її крок за кроком і заганяючи мерзлоту в глиб грунту. А далі — тайга, тайга й тайга”, — писав згодом про свій перший політ над тайгою Леонід Олексійович.

…Чухновський тримав курс на північ. Погода не сприяла польоту. Темне бескиддя хмар клубочилося попереду. Ввійшли в грозову смугу. Літак погано слухався штурвалу. “До Підкам’яної Тунгуски нам не пробитися. Земля вкривається туманом. Фотографування неможливе. Повертаємо назад”, — передав Кулику Чухновський.

Літак повернувся в Кежму. Чухновський, пам’ятаючи настанову Вернадеького, просить Кулика готуватися до відльоту на Європейський континент. Учений відмовляється. Він сам просить пілота повторити польот. “Прошу льотчика залишитися, — згадуватиме він, — але в нього термінове завдання. Йому треба вранці вилетіти назад. А мені теж пора. Гірко повертатися хисткими трясовинами назад. Хто бодай раз літав, той не захоче плазувати. Але я йду! На мене чекає незавершена праця”.

У володіннях бога Огди, котрі воістину стали куликовською домівкою, Леонід Олексійович лишився з двома робітниками. Дні ставали коротшими й холоднішими. Надходила зима. На Великому болоті космічного пришельця не знайшли. Залишалося Південне болото. “Чи зумію за таких обставин досконало його дослідити? — думав учений. — Це ж неабияка справа. Надто багато поставлено на карту. Треба зібратися з силами. Навіщо марно свічку світити…” Тепер уже обачність вченого взяла гору над затятістю ентузіаста. Через місяць “тунгуський анахорет”, як прозвали Кулика, був у Ленінграді. Уникаючи гучних зустрічей, учений поспішив до Мінералогічного музею. Там на нього вже чекав Кринов.

— Твій час настав, Євгенію! — замість вітання мовив Кулик. — Беремося за Південне болото.

Всього чекав Кринов від свого суворого вчителя — докорів, нарікань, зауважень, адже це він умовляв Вернадеького відкликати Кулика з тайги. Натомість Леонід Олексійович, мов нічого й не було, знову запрошує молодого вченого до співпраці…

Поки вони писали звіт про експедицію, Академію наук СРСР перевели до Москви. Кулик теж переїхав до столиці. Він оселився на 1-й Міщанській. Але тут його рідко можна було застати — більшу частину року він проводив у мандрах. Завдяки йому метеоритна колекція Академії наук стала однією з найкращих у світі. Метеоритний відділ було перетворено у Комітет по метеоритах. Його головою став академік В. І. Вернадський, ученим секретарем — Л. О. Кулик.

Леонід Олексійович часто відвідував Мінералогічний музей. Він любив походжати поміж рядами столів і вітрин, де, немов на параді, шикувалися кам’яні вістуни космосу. Які тільки метеорити тут не лежали! Не було лише…

Нарешті Академія наук дала згоду на організацію четвертої експедиції. Йшов 1937 рік. Кулик відзначив своє 56-річчя. Він давно вже став відомим ученим, написав чудову монографію “Жигайлівка”, був обраний членом Американського метеоритного товариства. Але, як і раніше, в ньому жило молодече завзяття, дух шукача і слідопита. Як і раніше, він жив думкою про тунгуське диво, котре, за визначенням самого вченого, “пройняло все його єство”.

Четверта експедиція тривала протягом трьох років. Головна увага була зосереджена на Південному болоті. Кулик наніс його на карту, вибірково дослідив дно, точно встановив, що колись тут була земна твердь, стояла густа тайга. Але після катаклізму в червні 1908 року на поверхню вийшла вода, утворилося болото. Чи не тут треба шукати осколки небесного тіла?..

Провели аерофотозйомку. Перед дослідниками відкрилася грандіозна панорама. Ділянка поваленої тайги була схожа на овал. її розміри вражали — 40 на 70 кілометрів! “Який же завбільшки мав бути космічний гість, — думав Леонід Олексійович, — щоб спричинити такий вибух, що винищив тисячі гектарів правічного лісу?”

Кулик їде до Москви, виступає на зборах Академії наук. Присутні уважно слухають вченого, розглядають фотографії. Ухвалюється резолюція: “Збори особливо відзначають виняткову наполегливість і ентузіазм, проявлені особисто Леонідом Олексійовичем Куликом у пошуках Тунгуського метеориту… і вважають за необхідне довести їх до кінця…”

Отже, п’ята експедиція… Кулик уже жив її клопотами. Він з головою поринув у підготовку нового прориву в тайгові нетрі. В Академії наук жартували:

— Ніщо вже не може відвернути Олексійовича від Тунгуски. Хіба що все небо обрушиться на Землю…

22 червня на нашу країну обрушилася війна.

23 червня Л. О. Кулик подав заяву про вступ до партії.

26 червня він прийшов на пункт народного ополчення…

Академія наук, стурбована долею професора, звернулася до Наркомату оборони з проханням демобілізувати вченого. З Москви у військову частину надійшла вказівка: відпустити єфрейтора Кулика додому.

— Хіба можна заборонити захищати рідну Вітчизну? — щиро дивувався Леонід Олексійович. — Я — доброволець. Здоровий, повен сил. У всякому разі окопи вмію копати. Двадцять років копав…

Фронт. Перші сутички з ворогом. Перерви між боями. Листи дружині. Кожен з них мав космічне забарвлення.

“28/ІХ. 1941 р…Табір. Намети. Землянки. Величний Чумацький Шлях над головою. Яскраве променисте каміння коштовним безцінним куполом напнуло Землю, і в невимовній красі між ним рівне світло ллють, і величезний золотавий Юпітер, і тьмяно-свинцевий Сатурн, і зловісний оранжево-червоний Марс; він іде попереду всіх цих планет: він раніше від усіх сходить і довго стоїть високо на небі, осяваючи охоплені ураганом війни і безумства землі”.

Тільки він міг писати такі листи з фронту. 6 жовтня 1941 року листування обірвалося…

Оточення. Полон. Поневіряння по ворожих тилах… Одного разу в руки бійців Південного фронту потрапила листівка, скинута з фашистського літака. “До нас у полон потрапив знаменитий учений-астроном Кулик, — говорилося там. — Більшовики силоміць примусили його взяти зброю. Нині він перебуває в німецькому лазареті, де його доглядають лікарі”.

Загарбники хотіли схилити вченого на свій бік. Кулик відмовився служити їм. Фашисти кинули його до тифозного підвалу. Знурений організм не витримав. 14 квітня 1942 року Люче не стало.

Закотилася тунгуська зоря. Але вона немов сонце на небосхилі, немов маяк у нічній темряві осяяла шлях численній когорті наступних слідопитів…

50-ті роки… Проведені дослідження підтверджують куликовську версію — вибух у районі Підкам’яної Тунгуски стався не на землі, а в повітрі, на висоті понад п’ять кілометрів.

70-ті роки… Ретельне вивчення обставин падіння небесного тіла народжує гіпотезу про те, що з земною кулею зіткнулася комета — величезна брила із снігу, криги й пилу, масою не менше ста тисяч тонн.

80-ті роки… Експедиція українських геохіміків і мінералогів виявляє на місці загадкового вибуху… алмазно-графітові зростки неземного походження. Наявність у них важких мінералів свідчить — алмази синтезовані в космосі.

Так що ж то було за космічне тіло, вивченню якого присвятив усе своє життя “сміливий мінералог”, як називав Кулика академік Ферсман? Що завдало такого могутнього удару по нашій планеті?

Академік Г. І. Петров:

“Над тайгою вибухнула голова “хвостатої зорі” — комети…”

Професор О. М. Алексєєва:

“На Землю впав гігантський метеорит, який, вибухнувши в повітрі, розлетівся в друзки”.

Професор І. С. Астапович:

“Наша планета зіткнулася з кометою, котра не приземлилася, а, прошивши по дотичній атмосферу, пішла далі в космос, викликавши над притунгуською тайгою потужні балістичні вибухи”.

Професор Е. В. Соботович:

“Виявлені нещодавно дослідниками Інституту геохімії та фізики твердого тіла АН УРСР тунгуські “алмази” проливають світло на природу сибірського дива. Проте робити остаточні висновки ще рано. Справа в тім, що, як показують дослідження, в епіцентрі нинішнього вибуху є палеократер, утворений понад сто мільйонів років тому, ймовірно, від удару метеорита. Два удари в одне місце — треба ж таке! В обох випадках можливе утворення космічних алмазів. Які саме алмази виявили українські дослідники, покажуть подальші дослідження”.

Думки на грані фантастики:

“На третю планету сонячної системи прилітав міжпланетний космічний корабель з ядерним пальним, але при посадці інопланетяни зазнали аварії…”

“Земну кулю, як голка масло, пронизав убивчий згусток антиречовини…”

“На Землю повернувся шмат планети, що відірвався від неї мільярди років тому — у період формування Сонячної системи…”

Версії, версії, версії… Різні, суперечливі, протилежні. Але всі їхні автори виходять на ті ж позиції, з яких починав він — піонер дослідження тунгуського феномена Леонід Олексійович Кулик. Те, що для нього було аксіомою, нині перетворилося в істину. Сьогодні твердо доведено: над притунгуською тайгою вибухнуло матеріальне тіло неземного походження.

Кулик не знайшов його залишків. Не встиг знайти. Але він досконало вивчив обставини його падіння, вивчив, зберіг і передав своїм послідовникам. Він став одним із засновників радянської метеоритики. Євген Леонідович Кринов, учень Кулика, видатний радянський вчений-метеоритознавець, писав: “Працюючи безперервно під безпосереднім керівництвом академіка Вернадського, який приділяв велику увагу метеоритам і розвитку метеоритики в нашій країні, Леонід Олексійович зміг довести цю нову галузь науки до такого рівня, при якому наша країна щодо цього посідає, безумовно, одне з перших місць у світі… Поповнюючи метеоритну колекцію Академії наук СРСР, Кулик вивів її на одне з перших місць серед кращих європейських колекцій. Він опанував увесь складний комплекс знань про метеорити на рівні найновітніших досягнень науки і був, без сумніву, єдиним фахівцем у нашій країні, так широко освіченим у питаннях метеоритики. Разом з тим він був винятковим ентузіастом у цій галузі, і навряд чи знайшлася б така людина, яка б перевершила його в цьому”.

Ось чому всі астрономи світу зверталися і звертаються до наукової спадщини Кулика. До професора метеоритики звертаються і мужні розвідники всесвіту — космонавти. Вони вивчають космос у космосі, він знався з ним на Землі.