Пригоди. Подорожі. Фантастика - 81

КЛАУС

Страшенно ломило кістки, тиснуло в грудях. У кватирку вповзало вологе смогове повітря. Так, ніби мряку, що стіною стояла за вікном, густо замішали на бензині, мазуті й автоперегарі. Турчак застогнав, відкинув плед і звісив ноги з канапи. Чомусь не міг відірвати погляду від своїх ніг. Жовті, жилаві, з довгими кістлявими пальцями і здоровенними п’ятами. Товсті тромбофлебітні жили оперізували литки, наче вужі.

Так, сімдесят років — це не жарт. Він сидить у цій комірчині віч-на-віч зі своєю старістю, зі своїми болячками і страхом, який ніколи не вщухає.

Страх став його супутникам з дитинства. Турчак не йшов по життю сам, його вів страх. І в школі, коли біг з доносом на своїх товаришів, бо боявся, щоб не подумали погано про нього. І в перші дні війни, коли втік з окопів, бо боявся, щоб не вбило так, як убивало інших. І в полоні, коли пішов служити фашизму, щоб не померти від голоду й холоду, як помирали його товариші. І тоді, коли відправляв у Німеччину сестру Катерину, щоб не запідозрили його у нелояльності до “нового порядку”…

І навіть тоді, коли на його ногах виблискували хромові чоботи, стегна обтягувало мишасто-зелене галіфе, а в руці вигравав сталлю парабелум. Страх, страх, страх… Він сидів у кожній клітині Турчакового тіла. Тіло зістарилося, страх — ні.

Охкаючи й крекчучи, Турчак підвівся з канапи і підійшов до вікна. Зовсім поряд, за маревом мряки плюскотіла річка. Вона не подобалась Турчакові; брудна, каламутна, закута, в каміння. Але коли довго дивитися на воду, то в пам’яті може зринути плесо на Сулі, смарагдові вільхи, струнка лепеха в березі й широкі луки — свідки його далекого дитинства. Такого далекого, що, здавалось, воно вже не його, а когось іншого, кого він знав давно-давно. Так давно, що навіть забув, як того й звати. Здається, Пилип. Авжеж, Пилип. Бо й батька так звали — Пилип. На честь батька його й назвали. Та хіба ж може Пилип зватися Клаусом? А він, Турчак, Клаус, він давно вже не Пилип.

У двері постукали. По Турчаковому тілу побігли міріади мурашок, конвульсивно затіпались руки, на потилиці виступив густий липкий піт. Така реакція на стук у двері була в нього завжди. І Турчак не міг її здолати: він усе життя боявся стуку в двері. Ні, не все життя. Вперше це сталося в сорок другому. В Канавах (так звалося невеличке село над Удаєм) селяни в клубі урочисто відзначали День Червоної Армії. Прийшли з прапорами, портретами Леніна, Ворошилова, Сталіна. Повісили гасло: “Хай живе непереможна Червона Армія!” У Турчака й досі те гасло перед очима. Коли він прибув у Канави зі своїм загоном, людей ніде не видно було, а на клубі вогнищем горіло гасло.

За наказом гауптмана Мольтке всю чоловічу стать зганяли до клубу, а жіночу вбивали на місці. Турчак ішов від хати до хати і вбивав. У одній хаті нікого не було. З сарая долинув плач. Турчак кинувся в сарай. Пусто. З-під ляди в льох почувся зойк. Він відкинув ляду. В неглибокому льосі сиділа жінка з дівчинкою на руках. Поруч тулився хлопчик. Погляди Турчака і жінки зустрілися. Налиті слізьми очі матері благали: не’вбивай. Вона підняла дівчинку на руках і почала вилазити. Турчак стояв над льохом. Жінка поклала немовля на землю, подала руку хлопчикові. Разом вони вилізли з льоху. Турчак рвонув хлопчика за руку і викинув на подвір’я. Жінка впала навколішки. Він вистрелив їй у схилену голову. Дівчинка заплакала. Другий постріл Турчака обірвав той плач: І в цей час Турчак відчув удар в спину. Він ряучко обернувся. У дверях стояло хлоп’я з сапою в руках. Губи малого скривилися, з очей лилися сльози. Він ще раз замахнувся сапою, але опустити її не встиг: Турчак тричі вдарив пострілами в груди. Хлоп’я випустило сапу, з якимсь подивом глянуло на Турчака і впало, наче зрубана шаблею квітка. Турчак переступив через хлопчика і побіг на сусіднє подвір’я. Потім палили чоловіків у клубі. Потім обідали і гауптман Мольтке виголошував тост за “новий порядок” і його солдатів, за таких лицарів, як Пилип Турчак.

Вночі в кімнату, де спав п’яний Турчак, постукали. Його підкинуло. Сидів на ліжку, оповитий густою темрявою. Спросоння не міг збагнути, де він і що з ним. Постукали ще. Турчакові здалося, що за дверима стоять троє: командир з ‘великою червоною зіркою на рукаві і два чекісти із СМЕРШу.[1] І тоді вперше поповзли мурашки по всьому тілу, затіпались руки і потилиця вкрилась липким потом. У темряві маячило обличчя хлопчика з сапою, прострелена голова жінки, лунав плач немовляти і палахкотів вогонь, у якому горіли люди. Турчак завив, заскреготав зубами.

— Що з вами, пане обершарфюрере? — почулося від дверей. — Гауптман просить до себе.

Турчак знесилено впав на ліжку. І потім усе життя його тіпало, коли чув стукіт у двері.

І ось знову стукають. Хто? Він. навіть господарці квартири заборонив стукати в двері.

— Гер Клаус, дозвольте? — почув Турчак хрипкий чоловічий голос.

Важко зітхнув і опустився на стілець.

— Будь ласка, прошу, — голосно вигукнув.

На порозі стояв огрядний довгоносий чоловік. На червоній лисині лежало прилизане тоненьке пасмо пофарбованого волосся. Турчак десь уже бачив це обличчя, але коли й де?

Гість сів, поклав капелюха на стіл, і, хитро посміхнувшись, кинув:

— Ніяк не впізнаєте, Клаус? Не дивно: роки, роки… Це скільки минуло? Ого! Майже сорок. Майже стільки, по скільки нам було під час першої зустрічі… Ну?.. Ну, шарфюрере?..

Турчак знову відчув свою вологу потилицю.

— Гауптман Мольтке?..

— О, у вас ще добра пам’ять, Клаусе, а ви залізли в цю нору і забули про великі діла.

“Чого він тут? — билося в мозку Турчака. — Як знайшов? Хто він тепер?”

Інтуїція підказувала йому, що насувається щось небезпечне. А може, навпаки? Може, він ще комусь згодиться і знову, як колись, матиме гроші, комфорт? Він був непоганим спеціалістом по дрібних провокаціях, консультантом по терору. О, тоді він купався в розкошах. Та настали інші часи. Його господарі дедалі частіше давали завдання, які він не міг виконувати. їх цікавила обробка рядянських людей в антирадянському дусі, вербування ідеологічних агентів, робота в бюро радіостанції “Свобода”, компрометація мирних акцій Радянського уряду… Цього Турчак не вмів. У нього не було ні знань, ні хисту, а підходити до радянських людей (спеціалістів чи туристів) він просто боявся. Боявся, як усе своє життя. І про нього забули. Комфорт закінчився, почалося животіння.

— Чим можу служити? — схилився він до Мольтке.

— Тим, чим і служили, Клаусе, — випустив той цівку диму. — Пострілів було три…

— …з одного ствола, — механічно проказав Турчак і мимоволі підвівся.

Це був пароль на явку. Дуже давній пароль. Він одержав його, коли в сорок п’ятому давав підписку про роботу на американську розвідку. Давав з радістю, бо інакше його б видали радянській адміністрації як колишнього військовополоненого. А Турчак знав, що на нього чекає за криваві справи. Йому сказали, що він має повністю підкорятись людям, які скажуть йому цей пароль, виконувати всі їхні накази, інакше матеріали про його службу в гітлерівських каральних органах потраплять до радянської контррозвідки. Минали роки, але до нього ніхто не приходив. Турчак після того давав ще не одну підписку, служив різним розвідкам, проте паролі були різні. І раптом: “пострілів було три…”

— Поїхали, — вже тоном наказу промовив Мольтке.

Біля невеличкого будиночка на одній з глухих вулиць машина зупинилась. Мольтке не по літах жваво вистрибнув з машини, кинувши через плече: “Йти поруч”. “Наче собаці”, — подумав Турчак і злякався ще дужче. Він відчував себе так, як у далекому сорок п’ятому, коли лаДен був робити що завгодно, аби тільки не опинитись у радянському трибуналі.

Клей, високий, худорлявий, невизначеного віку чоловік, переглядав якісь досьє з газетними вирізками, коли до його кабінету зайшов Мольтке.

— Він тут, — не привітавшись, доповів він.

— Чудово. — Клей закрив досьє і вийшов з-за столу. — Операція виключно важлива. Макс впритул наблизився до об’єкта. На це він, та й ми, витратили довгі роки. Але він нервується. Треба заспокоїти, зберегти важливого агента. Живе Макс легально, на своєму прізвищі, у нього в Росії сила родичів, в активних акціях участі не брав. Ніяких підозр, І ось перед завершенням операції нерви підводять.

— Постарів?

Клей осудливо глянув на Мольтке:

— Усі ми постаріли. У Макса добра школа. Він — реаліст. На початку… На самому початку його роботи на нього виходила Лілі. її засилала ще наша армійська розвідка. Лілі знала координати Макса, він — її. Років з десять-дванадцять тому Лілі не вийшла на зв’язок. Макс затаївся. Проте нічого не сталося. Лілі просто вийшла з гри. Час довів, що без допомоги радянської контррозвідки. Інакше б Макс уже не працював. Він вирішив, що Лілі померла. Судового процесу не було. Через деякий час Макса передали нам. Його включили в архіважливу акцію. Енергетика. Завдання передали через П’ятого. І коли до мети лишився якийсь крок, виникає тривога. І не лише в Макса. У мене теж. Зараз ми можемо ризикувати ким завгодно, але не Максом. Ось чому ми підняли всі наші архіви, щоб знайти людину, яка б знала Лілі в обличчя. Ось чому керівництво цією операцією ми доручаємо вам. Назвемо її просто “Спокій”. Лілі працювати пізно, якщо вона жива. Нам треба встановити точно, чи померла вона. А якщо не померла, то…

— Ясно, шеф, — вставив Мольтке. — Клаус знає Лілі. Як знаю її я. Або ви.

— Мені треба свідчення, що Лілі вже нема. Я не хочу, щоб там була хоч одна людина, яка б знала Макса.

— А П’ятий? До речі, він теж добре знає Лілі по службі в “Зонді”. Може, і йому доручити паралельно ліквідацію Лілі?

— Під його “дахом” така “яскрава” біографія, що він ніколи не розкриється. До того ж виходив на Макса лише раз, дуже давно. Кілька років цей агент. був нічиїм. Зараз його взяли “економісти”. Ним ризикувати не можна, він ще ой як згодиться. А от Лілі… — Клей налив коньяку, випив. — Хай заходить агент. Я ж вас у Союз не пошлю. Хіба що як зірветься у Клауса.

— Не жартуйте так жорстоко, шефе.

— Це не жарт, Мольтке. Втрата Клауса — це не втрата. Коли все складеться добре, він заспокоїть Макса. ї мене. А заради свого спокою я не зупинюсь і перед розлукою з вами. Хіба ви забули, як діє Бур? Ну, де ваш об’єкт?

Мольтке вибіг до зали і вмить повернувся з Турчаком.

— Клаусе, — почав Клей. — Ви чули пароль і знаєте, з ким маєте справу. Вашим шефом стає гер Мольтке. — Клей усміхнувся. — Здається, такий тандем уже існував? Пам’ятаєте, в селі Канави на Україні в сорок другому?

Турчак намагався ковтнути слину, але в горлі було сухо й терпко.

— Бачу, що пам’ятаєте, — вів далі Клей. — Це зараз для вас дуже важливо — загострити свою пам’ять. Від цього залежить ваше майбутнє. До речі, ви читаєте радянські газети?

Турчак знизав плечима, розвів руками, але сказати нічого не зміг. У мозку сотнями голок кололо слово “Канави, Канави, Канави”…

— Даремно, даремно… — Клей підійшов до столу, відкрив досьє і взяв звідти газетну вирізку. — “Радянська Україна”. Це головна газета на Україні. Ось тут. “Із залу суду”. Чекісти спіймали чоловіка, який майже сорок років тому розстрілював євреїв і вбив (ну, застрелив, звичайно) якусь активістку. І ви знаєте, що йому? Розстріл. І написано: “Вирок виконано”. До речі, вони пишуть, що ухвалу суду присутні зустріли оплесками. Я певен, що навіть під оплески земляків вам не захочеться помирати. Чи не так? Бачу, що вгадав.

У Турчака перед очима мерехтіли жовті кола, а голос Куіея долітав звідкілясь здаля:

— Тепер знову про пам’ять. Ви не забули перекладачки з команди “Зонд”. Здається, у вас з нею був навіть невеличкий роман? Не забули?

Турчак не забув. У команду “Зонд” його послало СД в сорок третьому. Там знову доля звела його з Мольтке. Це були спокійні дні. Команда не брала участі ні в боях, ні в акціях проти партизан. Вона дислокувалась на узліссі біля села Ковалівки. З фашистських розвідшкіл у Ковалівку засилали підготовлених для діяльності в частинах Радянської армії агентів. Вночі “Зонд” нападав на село, захоплював агента і німців, що були з ним, і забирали їх у ліс. Вся команда була одягнена в радянську військову форму. Агента “визволяли”, а німців допитували про дислокацію їхніх частин. Якщо агент виказував себе, його розстрілювали, а якщо не розкривався — переправляли далі. Перекладала допит німців русява симпатична дівчина. Називали її Лілі, хоча всі були певні, що то не справжнє ім’я. Турчак у “Зонді” грав роль радянського солдата, який хоче здатися фашистам. Перевірок таких було не так уже й багато, а тому всі “зондовці” здебільшого їли, пили, спали й розважались. Якось Турчак увечері зустрів Лілі на лісовій стежині. П’яненький був. Потягло на залицяння, після якого дві доби стогнав у лазаретній палаті. А на третю вибув із “Зонда”.

— Не забули? — повторив запитання Клея.

— Не забув.

— От і чудесно. — Клей підвівся і впритул підійшов до Турчака. — Зараз ця Лілі живе в Радянському Союзі. У неї інше ім’я, вона стала старшою на тридцять сім років, Але ви знайдете її і впізнаєте…

— Де?

— Там, на вашій рідній землі. Вам дадуть її координати. Правда, багаторічної давності. Але ви — її родич… Певно, брат. Так, брат. І ви знайдете свою сестру.

— Я сестру відправив у фатерлянд ще в сорок першому, — промимрив Турчак.

— Навіщо мені ваші родинні мемуари? І кому потрібна ваша сестра?! Виконаєте завдання — матимете великі гроші. Вибору нема. Не поїдете, звідси не вийдете. Поїдете— зробіть усе, щоб виконати цей наказ. Так от, знайдете свою “сестру”, колишню Лілі. її або її могилу. І повернетеся сюди. Деталі — у пана Мольтке. Шукайте цю жінку, Клаусе! Шукайте жінку!

У Турчака спітніли долоні. Він чекав на що завгодно, тільки не на це: виконувати завдання в Радянському Союзі, бути там, де й досі розстрілюють за колишні злочини…

ЧЕРВОНІ СЛІДОПИТИ

З відділу кадрів Вовку, Лесика й Галю просто виштовхали. Світлана Іванівна ще й нагримала:

— Це — кадри. А їм довідку давай, хто де робить та в кого орденів найбільше. Та й ніколи мені дурницями займатись.

— Ми — червоні слідопити! — вигукнув Вовка.

— Ми героїв шукаємо! — додала Галя.

-, Мбжна до вас, Світланочко? — почулося з порога.

— Прошу, прошу, Ілля Васильовичу, — обернулася жінка. — Щось хотіли?

— Довідку про місце роботи. Дружині в контору. Вирішили в житловий кооператив вступати.

— У вас же й заводська добра. Ілля Васильович розвів руками:

— Добра, це факт. Так дітвора ж приїздить: дочка з зятем і малечею. На більший життєвий простір тягне, — він усміхнувся. — А це що за клієнти до вас? — показав на дітей. — Вирішили влитися в клас робітничий? Ще рано, вчитись треба.

— О! — аж сплеснула в долоні Світлана Іванівна. — Дітки, Ілля Васильович — ветеран. Товариш Супруненко всю війну пройшов. І нагороди має. От вам якраз той, кого ви шукаєте.

— Облиште, Світлано! Який там ветеран. Як і всі мого віку.

— Ілля Васильовичу, — підійшла ближче Галя, — ви воювали з’фашистами?

Супруненко поклав руку на плече дівчинки:

— Воював… Як тебе звати?

— Галя.

— А мене Вовка.

— А мене Олександр, Лесь.

— Воював, діти, воював. Усі тоді воювали, бо час такий був суворий — війна, — Супруненко зітхнув.

— До нас у клас завтра приходьте, Ілля Васильовичу. На зліт піонерської дружини, — запросила Галя.

— Ні, ні, любі мої, ніколи мені… — відмовлявся Супруненко.

Але діти вже обступили його, питали домашню адресу, запевняли, що підуть до директора, щоб відпустив Супруненка на зліт.

— Ну що з вами зробиш! — здався Ілля Васильович. — Домовилися. Коли ярибути?

— Завтра після уроків, о тринадцятій годині. — Вовка дістав записник. — Значить, так. Ілля Васильович Супруненко, ветеран Великої Вітчизняної війни.

— Ну, ви ж орденоносець?

— Орденоносець, орденоносець… До зустрічі, — Ілля Васильович швидко вийшов.

— Яка людина! — захоплено промовила Світлана Іванівна. — Чула, Катю, як він сказав: “Дочка з зятем і малечею”? А то ж не його дочка. Одружився після війни на жінці з дитиною, і живуть як рідні. Війну пройшов, знає горе.

ТУРИСТ

Генерал саме дочитував шифровку про посилення охорони об’єкта, на якому днями мають відбутися надзвичайно важливі випробування, коли на порозі виросла кремезна постать полковника Соколова.

— Дозвольте, товаришу генерале?

— Заходь, заходь, Якове Івановичу. Сідай, будь ласка, — генерал постукав пальцем по шифровці. — Як міняються часи. Здається, зовсім недавно ми ганялися за озброєними бандитами, охороняли мости, електростанції, військові об’єкти, а тепер… Тепер ось наказ про особливу увагу до… технології випробувань на звичайному кисневому заводі. Шукають нове джерело теплової енергії.

У світі не вистачає тепла.

— І не лише як виду енергії, — вставив Соколов.

— Так, так. Отже, Якове Івановичу, на кисневому слід посилити роботу. Насамперед, думаю, треба зустрітися з працівниками, зайнятими по досліду, попередити про пильність. Буває, що знайомому похвалиться про свій успіх, а таємниця і вискочила. І обов’язково хай наші товариші зустрінуться з членами парткому, з комуністами.

— Я сам там побуваю.

— От і добре. І підготуйте додаткові пропозиції по кисневому. Потім доповісте.

— Слухаюсь, — підвівся Соколов.

— А що у вас?

— На підпис. Доповідна по справах розшуку колишніх карателів. Запросила Москва.

— Давайте, — генерал прочитав, хвилину сидів мовчки, потім сказав. — Майже сорок років минуло, а вони ще й досі сидять у шпаринах. У крові, з тавром народного прокляття, а живуть. — Він підписав доповідну, — У вас все?

— Ще одне. Від однієї західної групи відстав турист Оле Онсен.

— Хіба у нас були західні групи?

— Ні. Не повернувся в готель у Дніпрянську. А ми ж сусіди, то інформували й нас. Я доручив капітанові Таранцю тримати зв’язок з “Інтуристом” і Управлінням внутрішніх справ. Певен, що цей Онсен просто десь заблукав. А може, контрабанда чи… “любов”. Вони в цьому не дуже розбірливі…

— І все ж… — генерал підвівся. — І все ж нехай Таранень отримає максимум інформації від сусідів. І зв’яжеться з нашими “міжнародниками”.

ЗУСТРІЧ

П’ятий “Б” почував себе іменинником. Великий плакат повідомляв, що сьогодні червоні слідопити класу зустрінуться з ветераном Великої Вітчизняної війни, орденоносцем, робітником механічного заводу Іллею Васильовичем Сугіруненком.

Дивна річ отакі зустрічі. Ходить людина поруч з тобою, живе звичайним, буденним життям: у магазині купує хліб, їздить у тролейбусі, гуляє з онуками, грає в доміно, ходить на роботу. І нічого в ній немає особливого. Буває навіть вредною: ганяє з дерев, забороняє жбурляти камінці, бігати по газонах. А почне розповідати про війну, про себе, і дивуєшся просто: справжній герой, який стільки пережив!..

— Ідуть, ідуть! — заверещав Лесик.

— Чого репетуєш?! — сердито гукнув Вовка, хоч і самому кортіло крикнути. — Тихо! Скликай усіх до класу…

Коли Єупруненко зайшов, усі встали. Він ніяково усміхнувся і сказав:

— Сідайте, дітки, сідайте.

Пройшов до столу, сів. Поруч з ним сіла піонервожата Ліда.

Вовка вийшов до дошки й урочисто проголосив:

— Починаємо зустріч червоних слідопитів нашого класу з ветераном Великої Вітчизняної війни Іллею Васильовичем Супруненком.

— Усе про себе розкажіть, — попросила Галя.

— Що там про себе!.. — задумливо промовив Ілля Васильович. — Про себе я не буду. Я вам краще розповім про своїх бойових друзів, що геройськи воювали й загинули за ваше щасливе життя.

У класі запанувала тиша.

— Було це в сорок четвертому… — почав Супруненко. — Жорстокі тоді бої точилися. Нашу роту розтрощило артилерією. П’ятеро нас лишилось. Командир Сарадиєв, я, воронежець Іван Петров, сержант Миколайчук і медсестра Лі… — Ілля Васильович опустив очі потім глянув на Ліду, — і медсестра Ліда.

Супруненко обвів поглядом клас. Діти, не кліпаючи, дивилися на нього. Вовка і Лесик щось записували в товсті зошити.

— П’ятеро, дітки, лише п’ятеро… — говорив далі Ілля Васильович. — Аж тут — танкова атака. Сарадиєв наказав приготувати гранати. Залягли ми. Кулемети з танків б’ють, голови не підвести. Дивлюсь: два танки просто на йас суне. А навкруги — вогняне пекло! “До бою!” — скомандував Сарадиєв і першим кинув гранату. Ми — за ним. А танки повзуть, Тоді Миколайчук підвівся і кинувся з гранатами прямо на танк. Гранати вибухнули. Ціною свого життя сержант зупинив танк. Другий танк був уже зовсім поряд, коли Ваня Петров відповз і влучив гранатою в бензобак. Машину охопило полум’я. Ліда побачила, що осколком снаряда поранило командира, й побігла до нього. На півдорозі її скосила кулеметна черга. Від вибуху снаряда “загинув і Ваня, а командир був поранений вдруге. В голову. Коли я перев’язував Сарадиєва, він сказав: “Щасливий, що помираю поруч з такими героями”. І помер. Я поклав мертвого в окопі. І в цей час щось над головою вдарило, штовхнуло мене, притисло до землі, а перед очима червоні кола… Опритомнів я в госпіталі аж через кілька тижнів… Отакий був бій, дітки… Отакі були бійці…

— А як звали Сарадиєва? — запитав Лесик.

— І звання яке мав? — додав Вовка.

Супруненко наче не чув запитань. Він дививсь кудись удалину, в своє минуле. Потім повів головою, наче струшуючи давні й тяжкі спомини, і сказав тихої

— Звання у нього було капітан…

— А як звали? — не вгамовувався Лесик.

— Звали? Точно й не пам’ятаю. Ми називали його “товариш командир”, “товариш капітан”… Прізвище Сарадиєв. А звали… Звали, здається, Муслім…

“Капітан Муслім Сарадиєв”, — вивів у зошиті Лесик.

СЮРПРИЗ

Полковник Соколов дописував доповідну генералові, коли на порозі кабінету з’явився капітан Таранець. “Щось важливе приніс”, — відзначив Соколов, помітивши напругу в очах Таранця.

— Сідайте, — спокійно сказав Яків Іванович. — Слухаю.

— “Турист” не “заблукав”, товаришу полковнику, — намагаючись говорити не поспішаючи, почав Таранець. — Й зв’язався з дніпрянцями. Про те, що Онсен не повернувся в готель, повідомив не керівник їхньої групи, а перекладачка “Інтуристу”, якій впав в око кволий дідок Онсен. Вона ще дивувалася: навіщо в такому віці пускатися в далекі мандри. Коли ж поцікавилась у керівника групи, чому не видно Онсена, той лише усміхнувся: мовляв, не звертайте уваги, пішов прогулятись, знайдеться, наздожене…

— Які ваші висновки?

— Певен, що керівник цей знав, що… ну, Онсен відстане від групи. Комбінація.

— Яка?

Таранець пильно дивився на полковника. “Не все ще сказав, — подумав Соколов, — зараз викладе свій “сюрприз”. Пристрасть Таранця до “сюрпризів” знали в управлінні всі. Така манера в нього була: найголовніше сказати останнім.

— Є “сюрприз”? — усміхнувся Соколов. Таранець підвівся.

— Є, товаришу полковнику, є. Оле Онсен — не турист. Дніпрянці вийшли на слід. З міста він рейсовим автобусом виїхав до Хмелика. Ночував на вокзалі у кімнаті відпочинку.

— Цікаво.

— Ще б пак. І ночував, як Терещенко Василь Петрович.

— Ого!

— Його треба негайно брати! — майже вигукнув Таранець.

— Заждіть, заждіть, — Соколов махнув рукою. — Ви сідайте, капітане. Як це “брати”? Які підстави? І чому ви ставите це питання? Адже “туристом” займаються дніпрянці. Агентство “Інтурист” стурбоване, це зрозуміло. От нехай міліція і займається…

— Ми шукаємо цього “туриста” з сорок четвертого року. Каратель.

Соколов рвучко повернув голову. Таранець підхопився.

— Товаришу капітане, — різко сказав Яків Іванович. — Ви — оперативний працівник, а не театр одного актора. Облиште свої “сюрпризи” і ефекти. У вас є факти?

Таранець виструнчився, на обличчя лягла тінь образи.

— Фото Онсена-Терещенка “Інтурист” передав у міліцію, щоб швидше його знайти. Наші товариші звірили з фототекою розшуку і точно встановили, що цей “турист” — колишній обершарфюрер, учасник винищення жителів села Канави Пилип Турчак. На його арешт є санкція прокурора ще відтоді. Не раз поновлювалася. Крові на ньому багато. Вважаю необхідним арештувати. У справі доказів його вини більш ніж досить. В шістдесят восьмому ми вимагали його видачі, коли встановили, де причаївся. Відповіли, що такого немає. Сліди його зникли. І ось сам* прибув. Не можна гаяти часу.

— Стоп, стоп, капітане! — Соколов замислився. — Давайте проаналізуємо. Дивно виходить. Державному злочинцеві, на совісті якого зрада Батьківщині, звірячі вбивства радянських людей, щастить утекти. Він ховається від кари на Заході.. Його переховують (зважте, капітане!), активно переховують власті, не видають нам. І раптом він їде туристом у нашу країну, де його можуть упізнати і вмить заарештувати. їде туристом, порушує правила туризму, використовує фальшиві документи. На кожному кроці — ризикує. В ім’я чого?

— Потягло на місця, де творив зло, — кинув Таранець.

— Облиште, капітане. Так не буває. Ця наволоч не для того рятувала свою продажну шкуру більше тридцяти років, щоб так нею ризикувати на старості літ. Ні, ні якась велика сила штовхнула Турчака на вояж до нашої країни. Сила, дужча за його тваринний страх. Що за сила? І є підстави думати, керівник їхньої групи знав, що “Онсен” зникне?

— За всіма даними — знав.

-. Це ще раз свідчить, що вони розігрують комбінацію, в. якій неодмінно має діяти Турчак. Саме він. Інакше б цей старий мерзотник не погодився їхати. А ви — “брати”. Заарештувати за минуле ми його можемо, але тоді навряд чи взнаємо, хто й навіщо його сюди прислав. Згодні, капітане? Дивно тільки, чому хазяї злочинця дозволили йому так необачно діяти.

Таранець опустив очі. Соколов натис кнопку концентратора.

— Товаришу генерале, у капітана Таранця виключно важливі дані. Дозвольте? Ясно. — Яків Іванович підвівся. — До генерала, Вікторе Дмитровичу.

Вперше в офіційній обстановці полковник назвав Таранця на ім’я й по батькові.

ПОШТА З БАКУ

Лесику страшенно не поталанило. Коли вже вся підготовка до походу по місцях бойової слави була закінчена, він захворів, Апендицит. Операція пройшла успішно, нічого вже не боліло, але лежати треба ще тижнів зо три.

У похід підуть Вовка, Галя, всі слідопити класу, а він — у лікарні. Добре хоч поруч лежить Алік Алієв, хлопчик із Баку. Він гостював у бабусі й теж захворів. Алік так цікаво розповідав про своє місто, що Лесик наче сам там побував.

І Лесик розповідав Алікові про їхній клас, про пошук, який ведуть слідопити. Вони вирішили спробувати знайти когось із однополчан Іллі Васильовича Супруненка, учасників героїчного бою. Може, хтось залишився живим?

— Алієв! — почулося з порога. — Танцюй: знову пошта з Баку.

У конверті був лист і газета азербайджанською мовою. Алік жадібно читав лист.

— Можна, я подивлюся на газету? — запитав Лесик. — Я ніколи не бачив, як пишуть азербайджанською мовою.

— Дивись, на. Мама надіслала газету, бо там надрукована стаття брата її мами, брата бабусі Хаят. Він — воював. Ми всі йото називаємо дідусь Муслім. Про війну, видно, пише.

— А ти прочитаєш мені, що він пише?

— Якщо тобі цікаво, будь ласка.

Алік взяв газету, зручно вмостився. Лесик приготувався слухати.

— Стаття називається “Ми втрачали друзів бойових”, — почав Алік. — Дідусь Муслім дуже шкодує за товаришами, з якими разом воював і які загинули. Він навіть плаче інколи. Не дуже, не так як жінки, а тільки сльози котяться.

Лесик слухав розповідь Алікового дідуся про буремні воєнні роки.

— “…Ілля Супруненко потрапив у нашу роту перед самим боєм”, — почув Лесик.

— Як, як? Кого він назвав? — аж підхопився він.

— Тут дідусь пише: “Ілля Супруненко потрапив у нашу роту перед самим боєм. Хлопець з України був відчайдушно хоробрий. Вже в першому бою він показав себе як герой. Ми подружилися; Я погано розумів українську мову, він зовсім не знав азербайджанської, але російська мова була для обох рідною. Потім ще були бої. Ілля бився з фашистами, як лев. Перед наступом нас послали в розвідку. Супруненко був поруч зі мною, коли вдарили ворожі автомати. Ми нарвались на фашистські позиції. В тому бою Ілля Супруненко загинув…”

— Як звати твого дідуся?

— Я ж казав. Муслім.

— А прізвище таке як у тебе, Алієв?

— Ні. То тата мого Алієв прізвище. А в дідуся Мусліма прізвище Сарадиєв. Муслім Сарадиєв.

— Сарадиєв? — Лесик підхопився з ліжка. — Ану давай газету. Тут точно написано Сарадиєв?

— Як тобі не соромно, Лесь! — образився Алік. — Я що, не знаю?! Чому ти так кричиш?

Газета тремтіла в руках Лесика, щоки почервоніли.

— Алік… Алік… — Тільки й вимовив він. — Ти розумієш, це ж наш Супруненко. Ілля Васильович… Він не загинув. Він живий! Живе у нашому місті! Працює на заводі. Він — живий! Він думає, що загинув твій дідусь. Він нам розповідав. У класі. Він думає, що капітан Муслім Сарадиєв загинув. А він живий! Ура! Треба написати твоєму дідусеві, щоб він прилетів сюди.

— Дідусь усе покине, аби побачити друга! — радісно вигукнув Алік.

— Але не будемо називати, з ким він зустрінеться, щоб був сюрприз. І Супруненку нічого не говоритимемо. В день, коли прилетить Сарадиєв, беремо Іллю Васильовича і їдемо на зустріч. Це і йому сюрприз! І ось вони— зустрічаються! Обидва вважали один одного загиблим. А ми організували їм зустріч!

ПОБАЧЕННЯ

Страх валив Турчака. з ніг, але він же, отой клятий страх, підганяв його. Ось уже скільки днів стареча потилиця була весь час мокра від холодного поту. Турчак знав, що він вступив у найнебезпечнішу фазу свого завдання. Паперами його забезпечили надійними. Не боявся він і того, що хтось упізнає: старий дід, що шукає свою літню сестру, аж ніяк не скидайся на того, бравого нещадного обершарфюрера, котрий з насолодою вбивав людей. Але це — зовнішність. Він їхав як турист.

І — зник. Це не могло не насторожити радянську туристську адміністрацію. Та й не лише туристську. Його шукають — це факт. Факт і те, що в органах державної безпеки є матеріали про його вірну службу фашистському “новому порядку”. Якщо ці два факти підкріпляться третім, що турист — це він, Турчак, його чекає те, про що читав у “Радянській Україні” Клей.

Клей… Сила в нього велика.

Коли Турчак заперечив Мольтке щодо “відставання від туристської групи”, той визвірився: “У нас нема часу, щоб витрачати його на спеціальну підготовку вашого візиту в рідні краї! Все залежить від вашої оперативності, Клаус. Чим швидше ви знайдете Лілі, впізнаєте її і усунете, тим швидше знову будете в групі, де керівник знає, що ви “любитель” пошвендяти при мандрах”.

Так, усе залежало від його особистої оперативності. В місті, де за останніми (правда, досить давніми) даними мала бути Лілі, він жив третю добу. Старий пароль на явку не спрацював: написане від руки оголошення про повернення загубленого електроліхтаря так і висіло біля рекламного щита, а Лілі у призначене місце не з’явилась. Він простирчав там утричі довше, ніж вимагалося за умовою. Значить, вона таки “пішла в тінь”. І тоді він, Турчак, іменем Клея мав її покарати. А може, вона померла? Отже, перше, що він перевірить — факт смерті. Це можна зробити через органи ЗАГСу.

Симпатична жінка, дуже прихильно поставилась до старенького, що просив подивитись, чи не числиться серед померлих за останні десять-двадцять років його сестра Христофорова Клавдія Сильвестрівна.

— Даних про смерть Христофорової Клавдії Сильвестрівни немає. Значить — жива! А в міліції, в адресному столі хіба ви не були?

Слово “міліція” облило Турчакову потилицю черговою порцією липкого поту.

— Не виходить у мене з адресою. То не так, то того немає… Ви вже даруйте мені, добра душа, чи не могли б ви по телефону у них дізнатися, де живе моя сестриця?..

— Спробуй, дідусю, — майже весело сказала жінка і взялася за телефон. — У мене там подруга працює, колись разом училися…

Турчак уважно прислухався до телефонної розмови.

Коли б ота жінка побачила зараз очі “старенького”! Вони горіли хижим вогнем і водночас відсвідчували холодною кригою жорстокості. “Швидше, швидше!” — билося в скронях Турчака.

— Ну от. Вже можете не хвилюватися, — нарешті поклала трубку жінка. — Є адреса. Зелена, 3, квартира 48. Я запишу.

— Не треба, не треба, — замахав руками Турчак. — Дякую, дякую, — і притьмом вискочив з кімнати.

Таксі скоротило час пошуку. Будинок номер три по Зеленій був п’ятиповерховий, стояв у глибині вулиці. Неподалік автобусна зупинка.

Турчак поволі піднявся східцями. Сорок восьма квартира — це третій поверх. Він піднявся на четвертий і звідти спостерігав за третім поверхом.

Надворі вже смеркалось, але світло ще не ввімкнули. Турчак перехилився через перила і прислухався: хтось підіймався сходами. Немолода жінка. Турчак побачив її біляве волосся, вуха, трохи наче відтягнуті назад, відкритий лоб. Усе таке знайоме. Жінка підійшла до сорок восьмої квартири і почала шукати ключа. По тілу Турчака немов пробіг електричний струм. “Діяти! Діяти! — кричало в мозку. — Це вона! Вона!”

У під’їзді нікого не було. Турчак швидко рушив з четвертого поверху. Жінка вовтузилася з замком. У кишені Турчака щось клацнуло, і похідний ніж перетворився на стилет. Вбивця вже бачив потилицю жінки і уявляв Гїї шию молодою, білою, як у тодішньої Лілі. “Ну, “сестрице”, молись. Турчак б’є без промаху”. Нерви “брата” стиснулися в пружину величезної сили. Далі все відбулось блискавично. Грюкіт дверей. Гострий біль у піднятій для удару руці і — обличчя жінки впритул з його обличчям. Очі, ніс, лоб, губи…

— А-а-а, — завив Пилип Турчак.

Завив, наче хижий звір у пастці.

ПОЇЗДКА

Листоноша зайшов прямо в учительську.

— То листи йшли, — мовив з порога, привітавшись, — а це вже й телеграми почалися. Знову червоним слідопитам п’ятого Б, На цей раз з Баку.

— Коли б ви тільки знали, як діти чекають на цю телеграму, — радісно вигукнула піонервожата Ліда.

На перерві слідопити оточили її тісним кільцем.

— Читай, Лідо, — попросила Галя.

— “Дякую запрошення буду двадцятого рейсом 512. Муслім Сарадиєв”.

— Ура! Ура! — П’ятикласники закружляли по коридору.

— Узнавай, Лідо, коли прибуває літак, — майже тоном наказу проказав Лесик. — Ти, Галю, біжи до Іллі Васильовича і хай чекає нас. Вовко, домовляйся за машину. Дійте!

О чотирнадцятій годині газик, керований райкомівським шофером Юрком, з Вовкою і Лесиком на борту підкотив до будинку по Садовій, 3. На тротуарі стояла Галя, тримаючи за руку Супруненка.

— Просимо, Ілля Васильович, сідайте, — відкрив дверцята Лесик. — Вас чекає приємний сюрприз.

— Що за сюрприз? Мені вже й Галочка про нього говорила, а в чому суть, мовчить. Може, хоч ви, хлопці, скажете?

— Ні, — вигукнув Вовка. — Поки що це таємниця. Ось приїдемо і…

— Тихо! — наказав Лесик. — Вам буде дуже приємно, Ілля Васильович! Поїхали, дядю Юро.

— Куди ж хоч? — усміхнувся Супруненко.

— Вперед! — вигукнула Галя.

Під час поїздки всі змовницьки мовчали. Мовчали, ледве стримуючись. І раптом Галя запитала:

— Ілля Васильович, а ви б хотіли зустрітися з Сарадиєвим?

— Тихо! — закричав Лесик. Та було пізно: таємниця розкрилась.

— З ким? — зблід Супруненко. Усі мовчали.

— Ну, чого ж мовчите, слідопити? — Супруненко переводив погляд з одного дитячого обличчя на інше.

— Кажи вже, коли розбовкала, — з розпачем звернувся Вовка до Галі. — Та що там… В аеропорт їдемо. Сьогодні прилітає Муслім Сарадиєв, ваш колишній командир…

— Він же… Як же?.. — Супруненко розстебнув комір. — Ви що ж… Я сам бачив…

— Він живий! — вигукнула Галя. — Ми знайшли його в Баку. 1 він теж не знає, що ви живі. Ми вирішили вам обом зробити сюрприз!..

Ілля Васильович стиснув рукою шию, поглядаючи якимсь каламутним поглядом то на дітей, то на шофера, то за вікно. Поліз у кишеню, витяг носовичка, витер піт. У руці між пальцями Іллі Васильовича Галя побачила сріблясту лисичку-брелок.

— Сюрприз… — наче собі сказав Супруненко. — А хто ще знає, що ви задумали сюрприз?

— Ніхто! Це була таємниця.

— А що ми разом в аеропорт їдемо?

— Ніхто нічого не знає! — захоплено говорив Вовка. — Всі повинні взнати тоді, коли ви зустрінетесь. Двоє солдатів, що воскресли з мертвих.

Супруненко заплющив очі.

— Воскресли з мертвих… — промовив він і вже не озивався, наче задрімав.

Діти сиділи тихо, тихо. Навіть машина стишила хід і майже не чмихала, як досі робила весь час. Супруненко відчинив дверцята.

— Душно, — проказав і, глянувши на Юрка, усміхнувсь. — Ану, синку, швидше! З другом на зустріч їду! Швидше! Тисни на газ! Давай!”

Машина рвонулась, наче баский кінь. Замерехкотіли прибережні верби. Попереду виднівся місток через річку. Швидкість не зменшувалась. Ось уже й міст. Зненацька Супруненко різко штовхнув Юрка, крутнув кермо праворуч і вистрибнув з “газика”. Впав, перевернувся через голову, глянув на міст і не повірив своїм очам: машина черкнула крилом по перилах і, підстрибуючи, вискочила на пагорб за мостом. Супруненко кинувся в зарості рогози, продерся крізь гущавину й опинився на розвилці доріг. Ішла якась вантажна машина. Супруненко підняв руку. Машина зупинилась.

ДОПИТ

Капітан Таранець щойно закінчив доповідати і чекав, поки Соколов робив якісь замітки в настільному зошиті. Нарешті полковник підняв трубку прямого телефону, підвівся за столом.

— Товаришу генерале, є екстраординарні відомості. “Турист” зробив замах на вбивство жінки. Його затримали сусіди з будинку. Ну, так вийшло… Капітан Таранень у мене. Він пояснює, що ніхто не сподівався на такий крок “туриста”… Ясно, товаришу генерале. Слухаюсь.

Полковник поклав трубку і глянув” на Таранця. Побачивши запитання в капітанових очах, клацнув пальцями і промовив:

— Сказав, що треба було сподіватися. Мовляв, не враховує будь-який крок ворога лише дуже поганий чекіст.

Капітан насупив брови і втупився в підлогу.

— А ще сказав: діяти дуже швидко й активно. Справу доручено слідчому Рябцеву. Негайно допитати, не дати змоги сконструювати версій, які б могли забрати в нас багато часу. І доповідати через кожну годину.

— Єсть! — вигукнув Таранець.

— Що там “єсть”!.. — скривився Соколов і натис кнопку селектора. — Капітан Рябцев? Це Соколов. Знаєте вже? Справа на Турчака у вас? Зараз його доставлять. Ми з капітаном Таранцем теж будемо. Він введе вас в курс останніх подій. До речі, хто цей чоловік, що врятував жінку?

— Інженер Ляшенко. Працює на кисневому. Він на лікарняному був, а з заводу терміновий виклик. Відчиняє двері, бачить, на сусідку ножем замахуються. Не розгубився, скрутив мерзотника. Потім уже сусіди прибігли.

— Треба буде представити до нагороди. А хто потерпіла? З’ясували?

Таранець кивнув головою.

— Отут тримайтеся, товаришу полковник. Потерпіла — рідна сестра злочинця Катерина Пилипівна Турчак, яку він відправив у сорок другому в фашистську Німеччину. Була звільнена в сорок п’ятому. Сюди приїхала десять років тому.

— Сестра?! — полковник Соколов мимоволі опустився на стілець. — Убивав свою сестру? Навіщо? Яка мета? Це що ж виходить: державний злочинець, каратель їде як турист у нашу країну, відколюється від групи, живе по фальшивих документах, знаходить свою рідну сестру і майже на очах у людей намагається її вбити?.. Так може діяти тільки психічно хвора людина. Чогось ми ще не знаємо, капітане. І чогось дуже важливого.

Таранець підійшов до вікна, постояв, потім рвучко повернувся до полковника і швидко сказав:

— Турчак не шукав своєї сестри. Він шукав іншу жінку.

— Іншу? — підвів брови Соколов.

— Так, сьогодні через ЗАГС він цікавився, чи не померла якась Христофорова Клавдія Сильвестрівна. Потім узнав її адресу: Зелена, 3, квартира 48. Там жила його сестра. Христофорової ніхто з мешканців не знає.

— Хто ця Христофорова?

— Ще не встигли з’ясувати, — Таранець розвів руками. — Товариші займаються.

Соколов підійшов до капітана, поклав йому руку на груди і тихо сказав:

— Шукайте цю жінку, Вікторе Дмитровичу. Шукайте. Я відчуваю, що в ній — розгадка безглуздих дій нашого “туриста”. А значить, і ключ до розгадок задумів наших ворогів.

ВІЧ-НА-ВІЧ

За столом кабінету, куди ввели Турчака, сидів слідчий, трохи осторонь — літній чоловік у формі полковника, збоку — молодий капітан.

“Вони хотіли прийти по мене ще тоді, в сорок другому”, — чомусь подумав Турчак.

— Сідайте, — сказав полковник.

— Ваше прізвище, ім’я, по батькові, — звернувся Рябцев до Турчака.

Він витер носовичком мокрого рота, плямкнув.

— Я не знаю, як воно сталося, — тихо почав він. — Наче полудою очі заслало, все скаламутилось у голові…

— Прізвище, ім’я по батькові, — з притиском повторив слідчий. — Назвіть себе.

— Вибачте, — спробував усміхнутися Турчак. — Терещенко Василь…

— Облиште, — перебив його полковник. — І не витрачайте даремно часу. Про Терещенка і про туриста Оле Онсена ви розповісте потім. У вас добра пам’ять, не скаржитесь?

“І цей про пам’ять”, — майнуло в голові.

— Турчак… Пилип… Пилипович…

Він розповідав довго. Брехав, викручувався, плутав, хоч розумів — ніщо не врятує. Але страх за своє життя примушував говорити, говорити, говорити…

— Повернемось до одержаного вами завдання, Турчак, — зупинив потік слів затриманого Рябцев. — Ви їхали сюди, щоб убити людину, яку знали в обличчя, так?

— Їм. треба було точно знати, чи жива Лілі. І, якщо жива, негайно усунути її.

— Навіщо? Яка мета?

Турчак схопився руками за груди:

— Не знаю! Вони не казали. Не знаю! Я кажу правду.

— Нелогічно, Турчак, — обірвав його Соколов. — Ви — державний злочинець, активний посібник фашистів. Ви це знали. І знали, що за це вас чекає кара. їдете туристом, тікаєте з групи, щоб убити людину. Відкрито. Майже привселюдно нападаєте на рідну сестру, вчиняєте замая на її життя. І ви сподівалися, що все минеться, що ніхто вас не зупинить?

— У мене не було виходу, ніякого виходу не було, — промимрив Турчак. — Коли б не послухався Клея, мене в убив Мольтке. Він це вміє робити. Єдиний шанс: виконати їхнє завдання і повернутись. Я їм непотрібний. Я не розумію. У мене не було виходу. Моє нещастя, що я по команді “Зонд” знав Лілі, а їм треба було її позбутися. Для чого — не знаю. А Катерина… Це помутніння. Все переплуталось у голові. Я був певен, що переді мною Лілі. І лише коли мене схопив цей… я побачив обличчя Катерини. Я думав, що вона загинула… А вона — жива…

Турчака била пропасниця. Рукою він тер собі то обличчя, то шию, то груди. Раптом закляк, втупив очі в одну точку і прошепотів:

— Мене розстріляють?

— Міру покарання вам визначить суд, — сухо промовив Рябцев, поглянув на Соколова і, натиснувши клавішу концентратора, наказав: — Виведіть затриманого.

— Шукати нам її треба, товариші, — Соколов підвівся. — І якнайшвидше. За ііією Лілі стоїть щось важливіше, ніж колишня посібниця. І думаю, допоможе нам тут сестра Турчака. Негайно перевірте весь ланцюжок (хай він буде найдовший) обміну квартир з Христофоровою. Так чи інакше, Катерина Пилипівна повинна була знати Христофорову, а Христофорова — це Лілі.

КАПІТАН САРАДИЄВ

Ознайомившись із протоколом допиту Турчака, генерал викликав Соколова і Таранця. Відклавши папери, встав з-за столу, пройшовся по кабінету.

— Державного злочинця, колишнього карателя Турчака викрито. Це добре, — в роздумі почав він. — Хто такий агент Клаус, ми знаємо. Ним може зайнятися слідчий. Але для нас неясно найголовніше: в ім’я чого діяв Клаус, яку мету переслідували його хазяї, посилаючи в нашу країну. Це ще треба з’ясувати. До речі, як він себе поводить?

— Все питає, чи не зглянеться суд’над його старістю. Боїться смерті, — відповів Таранець.

— Вбивати людей не боявся, а тепер… Складність полягає в тому, що Клаус не знав мети свого завдання. В цьюму йому можна вірити. Страх за свою шкуру не дозволив би йому мовчати.

Генерал замовк. Потім після паузи наче запитав самого себе:

— На що вони націляються?

— Ключ може дати ця жінка, Лілі, — сказав Соколов.

— Я попередньо говорив з потерпілою, сестрою Турчака, — вставив Таранець. — Стан у неї ще поганий. Така зустріч з братиком — неабияке потрясіння…

— Упізнала все ж? — перепитав генерал.

— Упізнала. Думала, що загинув… У квартирі, де жила Христофорова, вона опинилась внаслідок обміну. Але хто така Христофорова, не знає. Обмін був багатоступінчатий. Я думаю, треба виїздити по всіх адресах. У кілька міст. Але це — шлях до Лілі.

У дверях з’явився черговий.

— Дозвольте доповісти, товаришу генерале.

— Слухаю.

— Прибув капітан Лозов з карного розшуку. З ніш один товариш. Перепустки були видані за вашою вказівкою.

— А-а, з червоними слідопитами історія. Хай заходять, — розпорядився генерал.і, побачивши, що Соколов і Таранець рушили до виходу, сказав: — Ви, капітане, ідіть, готуйтесь до поїздки, а ви, Якове Івановичу, залишайтесь, Те, що розповів мені Лозов по телефону, дуже цікаво, і не виключено, що вашому відділу доведеться займатися цією справою.

Соколов сів на стілець під вікном. Таранець вийшов. До кабінету зайшли капітан Лозов і невисокий чоловік років шістдесяти із жвавими чорними очима..

— Товаришу генерале, капітан Лозов з карного розшуку. А це Муслім Муслімович Сарадиєв. Дозвольте доповісти?

— Здрастуйте. Сідайте, будь ласка. Це, — показав на Якова Івановича генерал, — полковник Соколов. Попрошу вас, капітане, коротко.

— Слухаюсь. — Лозов сів за стіл, дістав фото. — Червоні слідопити дружили з ветераном війни Супруненком. Він їм якось розповів, що в бою в нього загинув командир Сарадиєв. Діти почали пошук. Виявилося, що товариш Сарадиєв не загинув і живе в Баку. І дітвора вирішила влаштувати Супруненку сюрприз: запросили Мусліма Муслімовича назустріч у Червонознаменське, а Супруненка про те не повідомили. Коли їхали в аеропорт, одна дівчинка не втерпіла і сказала, що зараз Супруненко зустрінеться з командиром Сарадиєвим, якого вважав загиблим. Тоді Супруненко зробив спробу організувати аварію, скинути машину в річку і сам втік. Водій зумів врятувати дітей. Товариш Сарадиєв упізнав на фото Супруненка, але не ветерана війни, а зрадника.

— Зрадника? — підхопився Соколов.

— Так, мерзотника! — темпераментно вигукнув Сарадиєв. — Я б задушив цього перевертня своїми руками! Бандит, сволота, як він міг називати себе ветераном війни?!

— Спокійно, товаришу Сарадиєв, — тепло промовив генерал. — Давайте все по порядку. Пригадайте, коли й де ви зустрілися з цим “Супруненком”?

— Розумієте, справжній Супруненко служив у моєму батальйоні. Він загинув смертю хоробрих. Я бачив це на власні очі. Мене в тому бою тяжко контузило. Опритомнів у селянській хаті, довкола німці стоять, розглядають якісь документи. Почали мене допитувати. Був серед них і цей… — Сарадиєв показав на фото. — Він мені запам’ятався, бо розмовляв з перекладачкою російською мовою. Ще сказав тоді: “Війна для нас закінчилася, фрейлейн Лілі”. Вона кивнула на мене, мовляв, він же все чує. Отоді я зрозумів: це кінець. Били мене, катували, випитували прізвища бійців, а в мене все пливе перед очима, стою мов у тумані, мовчу. Вивели за хату, різонули з автомата… Але, бачте, вижив. Німців того ж дня вибили з села, а мене знайшли напівживого, з шістьма дірками в грудях. Рік по госпіталях лежав, потім знову на фронт. Не думав я тоді, що через стільки років зустрінуся з цим паскудою… Невже він таки втік?..

_ Сарадиєв сидів блідий, нервово то стискав, то розтискав кулаки.

— Заспокойтеся, Мусліме Муслімовичу, заспокойтеся, — поклав йому руку на плече генерал. — Знайдемо. — І до капітана Лозова: — Що зроблено?

— Залізничні і автовокзали перекриті. Працівники карного розшуку розповсюдили фото, — відповів Лозов і твердо додав: — Візьмемо.

ОБМІН

Капітан Таранець ніяк не міг одержати від Аріадни Йосипівни чіткої відповіді. Досить було йому запитати, коли і з ким вона обміняла квартири, як усе тонуло в зливі слів.

— Аріадно Йосипівно, — зупинив він нарешті словесний потік господарки, — я прийшов до вас, щоб вияснити, як відбувався обмін. Хто приходив? Коли?

— І вас не цікавить, давала я в “лапу” чи ні?

— Мене цікавить, хто вам запропонував обмін.

— О, це вам скажу, — господарка підвелася з канапи, грайливо пройшла повз капітана. — Все дуже просто. До мене зайшла сусідка Клавдія Сильвестрівна…

— Як? — підхопився капітан.

— Ви її знали? Чудесна жінка. Вона жила отут поряд, на вулиці Вишневій. Ви б хотіли жити на вулиці з такою ліричною назвою? — господарка явно фліртувала.

— Але ж вона жила в Червонознаменському? — вдав, що не почув її запитання, Таранець.

— Ви й це знаєте? — пройшлась по кімнаті господарка. — Так, жила. Давно. Потім обмінялася з Катериною Пилипівною… Здається, Турчак… Авжеж. Турчак її прізвище.

У капітана тенькнуло серце: невже він зараз зможе вийти на Лілі.

— Точніше, не так, — не вгавала Аріадна Йосипівна. — З Катериною Пилипівною мінявся якийсь чоловік з Червонознаменського, але не на свою квартиру, а на квартиру Клавдії Сильвестрівни. Він пішов у квартиру Катерини, Клавдія — в його, а Катерина — в Клавдії…

В голові у Таранця все переплуталось:

— І як же Клавдія Сильвестрівна опинилась на вашій вулиці?

Аріадна Йосипівна залилася сміхом.

— Ви справді наївний чи прикидаєтесь? — сміялася вона. — То ж усе тільки на папері, щоб заплутати бюро обміну, а фактично Клавдія зразу ж переїхала сюди. Потім була ще серія обмінів, в яку вскочила і я, і Клавдія опинилась у Хмелику.

— А адреси ви Клавдії Сильвестрівни не знаєте? У Хмелику.

— Не знаю. А втім… Вона, здається, листується з Вірою Петрівною… Теж сусідка.

— Адреса!

— Що?

— Адреса Віри Петрівни… Як її прізвище? Тон Таранця злякав господарку.

— Артюшенко, — прошепотіла вона. — Артюшенко. Жовтневий провулок… здається, сім…

— Спасибі! — І Таранець вискочив з квартири.

СЛІД

— Дозвольте, товаришу генерале? — на порозі стояв полковник Соколов.

— Що у вас?

— Є нове. — Соколов сів до столу. — Вчора Рябцев знову допитував Турчака. Клаус згадав “Супруненка”. Він з ним у “Зонді” зустрічався. Обидва знають Лілі. Коли Клаус прибув у “Зонд”, “Супруненко” вже був там. Кличка його була Тихий. Більше нічого не знає. Довелося піднімати в архівах усіх Тихих.

— Знайшли?

— Здається. По золочівському процесу військових злочинців у сорок п’ятому проходив оберштурмфюрер Фогель. Крім каральних акцій, засилав диверсійну агентуру. Він тоді посвідчив, що з групи “Зонд” для засилки в наш тил йому передали агента Тихого. Фогель назвав його Лохом Гаврилом Несторовичем. Справді, Лох Гаврило розшукується як зрадник Батьківщини, що брав участь у каральних діях проти мирного населення. Колишній кримінальний злочинець, добровільно пішов служити фашистам. Справа на нього в Березівці, де він чинив злочини. По фототелеграфу від березівців одержали фото Лоха тих часів. Наші експерти дали категоричний висновок: це “Супруненко”,

— Так… Добре попрацювали, — генерал перебирав олівці. — А тут поки що ні ми, ні карний розшук нічим похвалитися не можемо…

— Фото “Супруненка” розповсюджене. Важко повірити, що він вислизнув з міста… Візьмемо, товаришу генерале.

Генерал встав з-за столу. Підвівся і Соколов.

— Не сумніваюся, що візьмемо, — в задумі сказав генерал. — Але треба взяти якнайшвидше. Зацькований звір здатен на все. Якщо хотів потопити дітей, то тепер ні перед чим не зупиниться. Максимально активізувати дії.

— Слухаюсь!

— Що чути від Таранця?

— Вранці дзвонив. Невтішні відомості. В Хмелику Лілі як Христофорова не з’являлась.

— А обмін? А листування з цією… як її? Ви доповідали…

— Артюшенко.

— Так, так…

— Липа. Артюшенко одержувала лише вітальні листівки від імені Христофорової. Вони вилучені. Написані одним почерком. Не виключено, що писала Христофорова. Але відправляла інша особа…

— Тобто?

— Таранець знайшов її в Хмелику. Сусідка по квартирі, яку мала зайняти по обміну Христофорова. Повинна була, але не зайняла. Тільки в бюро обміну є документи, що громадянка Христофорова виміняла квартиру в Хмелику. Але в місті не прописувалася. Цій жінці сказала, що виїздить на кілька років працювати на Північ, квартира лишається за нею. Дала сусідці двісті карбованців, щоб та наглядала за квартирою, і дев’яносто заповнених листівок на ім’я Артюшенко. Сказала, що це її сестра, хвора, і, щоб її не тривожити, попросила на свята відправляти по листівці.

— Навіщо це їй? Який у цьому сенс?

Соколов здвигнув плечима:

— Зараз важко сказати… Можливо, щоб створити враження, ніби Христофорова спокійно собі живе, а самій відійти в тінь. Чомусь же послали Клауса її вбити… У квартиру давно поселились інші люди, а листівки все йшли.

— Вам не здається, товаришу полковнику, що це забагато — два державних злочинці все ще вільно розгулюють на свободі?

— Про Лілі ніяких відомостей, — розвів руками полковник. — Все, що вдалося знайти в архівах, — це перекладачка Лілі.

— Вона стала Христофоровою — це встановлено, — уголос міркував генерал. — Це за їхніми даними. Клаус їхав убивати Христофорову. Є її словесний портрет. У Хмелику Христофорова зникає. А може, перетворюється на когось іншого? Соколов мовчав.

— Сім’я в неї була?

— Ні, — швидко відповів полковник. — Про це ніяких даних. У документах на обмін: “незаміжня”.

Генерал закурив.

— Стільки років жінка живе сама? Ненадійна конспірація. А втім… Ні, в Хмелику її нема. Інакше вона б сама посилала ті безглузді листівки. Вони могли бути вигадані лише для того, щоб той, хто її шукатиме, шукав у Хмелику. А вона… в іншому місці… Доведеться накривати квадратами. Нам відомий вік Лілі, відомий словесний портрет, відомий час, коли вона мала опинитись у Хмелику… Отже, будемо просити допомогти паспортну службу міліції. В село Лілі не поїде: не в її інтересах привертати до себе увагу. Значить — міста. Не так уже й багато самотніх літніх жінок переїздить з місця на місце. Будемо шукати серед них… А почне хай Таранець на місці: останній її слід вів туди.

ЛІЛІ

Список виявився не таким уже й довгим. Літні жінки справді неохоче міняють місце проживання. Капітан Таранець об’їжджав одну адресу за одною. Він зовсім не сподівався, що йому зразу пощастить, але перевірити треба було все.

У списку лишалося ще шість адрес, коли капітан вирішив зробити перерву. По-перше, пообідати, а по-друге, трохи відпочити від одноманітних розмов.

Побачивши напис “їдальня”, капітан наказав водієві зупинитись. Поряд з їдальнею стояла старовинна будівля, прикрашена ліпними узорами.

— Що це? — запитав.

— Тепер художнє училище, — з готовністю повідомив водій. — А колись, кажуть, був особняк якогось багатія. Історичний будинок! З Ермітажу приїздили, фотографували.

— Справді красень! — сказав Таранець і зайшов до їдальні.

І саме в той час, коли йому подавали у віконце страви, навпроти училища зупинилася літня жінка. Вона стояла біля автобусної зупинки і жадібно дивилася на студентів, що галасливими зграйками вибігали на вулицю. Кілька хлопців оточили біляву дівчину, щось їй жваво розповідали. Дівчина весело сміялась.

Підійшов автобус. Всі місця в салоні були зайняті, але якийсь чоловік, що сидів біля кабіни, підвівся і запросив жінку сісти. Вона подякувала, сіла і заходилася шукати квитка в сумочці. Раптом відчула на собі чийсь погляд, підвела голову й зустрілася з очима немолодого чоловіка, що сидів у третьому ряду під вікном. Якусь мить вони дивились одне на одного. Перед очима жінки за кілька секунд промайнули роки з калейдоскопом облич, подій, зустрічей. Чоловік глибоко зітхнув і відкинувся на спинку сидіння.

Вони вцізнали одне одного — Лілі і Тихий.

Автобус підходив до зупинки. Жінка підвелась і рушила до виходу. За нею йшов чоловік. На тротуарі він трохи відстав. Лише коли опинилась на безлюдній вуличці, пішов швидше.

— Ніколи не сподівався на таке, — почула Лілі. — Веди в тихе місце.

Вона обернулась. Ненависть і страх горіли в її очах.

— Я вас не знаю, — крізь зуби просичала Лілі.

— Знаєш, Лілі, знаєш! І зробиш те, що треба, інакше й тобі — кінець. Про Ковалівку можна розказати дещо… Та й після того не в монастирі була. Ну?!

До маленького будинку з дерев’яною хвірткою вони дійшли мовчки. Жінка дістала ключ, повернула в замку і зайшла в будинок.

— Ти сама тут?

— Я давно сама. — Губи Лілі скривились. — А мене можеш не лякати. Я вже лякана.

— Щось треба робити, — глянув на вікно Тихий. — Щось треба робити негайно. Мене шукають. Думай!

— Думаю. Щось треба робити… Зненацька Тихий засміявся.

— Отак поталанило! Зустріти в автобусі Лілі!.. Я знаю: у тебе лишилися з ними зв’язки. Передай, щоб рятували. Бо тут довго не всидимо. Не врятують, усіх завалю.

Вона гнівно глянула на Тихого.

— Тихий, ти зараз підеш звідси. Підеш геть! І забудеш, що тут був.

— Е ні, тепер ти будеш думати, як мене і себе врятувати! Ти! Бо ти — набагато цікавіша для КДБ, ніж я.

Лілі підвелась, підійшла до шафи, відчинила дверцята.

— Усі ми однаково цікаві, — тихо промовила. — Сідай поїж.

— Діяти треба, а не їсти!

— Не вчи вчену, — скривилась Лілі. — Сідай! Тихий сів до столу. Він таки зголоднів. Поставила тарілку з салом, хліб, дістала з буфету ніж…

Таранець ледве знайшов вуличку, яка була черговою у його списку. Тут мешкала якась Меланова Софія Аврамівна. Залишивши машину на розі вулиць, капітан швидко пішов вуличкою, шукаючи потрібний номер. Ось і він! З хвіртки виходить жінка з чемоданом. Капітан звернувся до неї.

— Ви тут мешкаєте?

Вона зупинилась, глянула на Таранця.

— Тут. А що?

Капітан побачив її очі. В них — шалена напруга. Стоп! Обличчя жінки наклалось на словесний портрет Лілі. Спокійно! Спокійно, капітане!

— Меланова Софія Аврамівна?

— Так, — жінка пильно дивилась на нього.

У Таранця майже не було сумніву: це — Лілі. І все ж…

— Доведеться вам, громадянко, поїхати з нами…

Лілі поставила чемодан і якось стомлено сказала:

— Наволоч!.. Привів хвоста…

Коли сіли в машину, вона закрила очі й тихо промовила:

— Заберете у мене в квартирі труп… Труп нікчеми і падлюки. І не зволікайте з допитом: я хочу розповісти все… Цс буде дуже цікаво, — і губи її затремтіли.

СПОВІДЬ

— Я — не Меланова. І не Христофорова. І не Лілі. Я — Шмагіна Оксана. Про це я кажу вперше. Навіть тоді, в сорок першому, я прийшла до німців під іншим прізвищем. Я любила пригоди, любила дурити всіх і завжди. Ґмала від того насолоду. Я добре знала німецьку і з перших же днів окупації запропонувала німцям свої послуги. Але ця робота мені швидко набридла. Я шукала нових пригод. Навчилася пити, курити, стріляти. Мені вже було байдуже дивитись, як після допиту людей розстрілюють. Це не збуджувало мене. І я нудилась. І раптом мені запропонували піти в спеціальну команду “Зонд”. Це вже було цікаво: я там грала роль радянської перекладачки, допитувала німців. Вся команда була в радянській формі. Гауптман Мольтке був моїм шефом, але я бачила, що й він побоюється мене. Сам чорт мені був не страшний. Хіба що полковник Клейст був для мене недосяжний: розпоряджався мною він. Зараз на Заході його знають під псевдонімом Бур. Він вершить такими, як я. О, Клейст був сильною істотою. Він особисто і розстрілював, і вішав… Десятками. В “Зонді” було розкішно. Чоловіки упадали за мною… Потім почався радянський наступ. Сорок четвертий рік для “Зонда” став фатальним. Спочатку на нас нарвались радянські розвідники. їх оточили, запропонували здатись. Вони відмовились. їх перебили. Отоді й вирішено було залишити мене при відступі. Я хотіла стати шпигункою. Ходити весь час по лезу ножа, ризикувати— мене це неабияк збуджувало. Разом, зі мною залишали ще одного. Кличка — Тихий. Ним займався оберштурмфюрер Фогель. Мольтке передав Тихого у команду Фогеля разом з документами одного з убитих радянських солдатів. Наволоч цей Тихий був неабияка. Він доносив на всіх і на все, рвався до влади, по-звірячому вбивав… Я задоволена, що встромила йому ніж у горлянку. Хоч і через багато років. У тому ж сорок четвертому настав кінець “Зонда”. Клейст і Мольтке разом з Фогелем і нами сховались у бункері. Про нього навіть я не знала. Пересиділи, потім втекли. Я залишилась. Шпигункою. Дали пароль і наказали ждати вказівки. Ждала. І тішилася, що ось я ходжу між вами, розмовляю, живу в квартирі, їжджу в поїздах, і ви не знаєте, хто я. Зв’язок я підтримувала з Максом. Але ніяких завдань мені не давали. Недалеко був і Тихий… його кличку змінили, він став П’ятим. З ним зустрічалась лише раз. Друга зустріч закінчилась ви знаєте чим. Так минуло кілька років. Одного разу я познайомилася з людиною, в яку закохалась. Мені захотілося жити, як усі, забути про своє минуле, викреслити з пам’яті страшні роки. Не вдалося. Переміг страх. Я виїхала в інше місто, де в мене народилася донька. Назвала Оксаною і здаля в будинок немовляти. І життя моє стало нестерпним. Я марила Оксаною. Я стежила за її долею. Знала, хто її взяв з будинку й удочерив. Знала, в яку вона ходить школу і як учиться. Далі так тривати не могло. Мені все остогидло. Не раз хотілося накласти на себе руки. Я порвала з Максом. Не пішла на зустріч раз, удруге… І почала все міняти: Ім’я, прізвище, місце мешкання… Все… Мені здавалося, що я зробила те, чого прагнула: зникла з цього світу Христофорова і з’явилася зовсім інша жінка, літня жінка Меланова, яка жила в місті поряд з художньою школою, де вчилася малювати її дочка Оксана… Меланова мріяла дожити віку, ставши супутником… незримим супутником своєї єдиної справжньої радості в житті — дочки. Не вийшло. Коли я зустріла Тихого, я це зрозуміла. Я гнала його, але він вимагав неможливого: зв’язатися з хазяями, від яких я втекла. Він сказав, що його викрили. Через якихось хлопчаків^ І що його шукають. Я зрозуміла, може бути хвіст… Але не думала, що так швидко…

Шмагіна замовкла і, склавши руки на колінах, дивилася у вікно. Полковник Соколов, капітан Таранець і слідчий теж мовчали. Стенографістка підвела голову.

— Отже, — почав слідчий, — ви вбили Тихого, боячись, що він наведе на ваш шлях і вас викриють. Так?

— Так. І ще тому, що він наволоч, на його руках кров багатьох людей.

— А тепер, — тихо сказав Соколов, — до вас є ще одне запитання.

— Тепер однаково… Скільки завгодно…

— Скажіть, чим ви завинили перед своїми давніми чи сьогоднішніми господарями на Заході, що вони вирішили вас ліквідувати?

— Я знала, що вони не простять мені за Макса, чекала щодня, щогодини. Боялася і вас, і їх…

Полковник дивився на Лілі. Немолода сива жінка, зморшки на обличчі, згорблена спина, згаслий погляд… Людина, яка прожила страшне життя, сама собі обравши такий шлях, шлях зради, підлості, підступу. Не прожила, а проіснувала — у вічному страху, ненависті, облуді.

— Хто такий Макс? — Соколов дивився у вічі Шмагіній.

— Макс? — перепитала вона. — Макс є Макс. Такі, як я — колишні. Він — сьогоднішній. Ми — в тиражі. Він — грає.

КРАХ

Повідомлення про приїзд до міністра представника Радянського посольства не стривожило радника Рапке: черговий діловий візит, не більше. Він широкою усмішкою зустрів радянського дипломата. Той сухо відповів на привітання. Рапке це насторожило.

— Мене уповноважено, — почав дипломат, — передати вам ноту про притягнення до відповідальності військових злочинців, карателів з числа гітлерівських спецслужб, а також про видачу для віддання до суду колишніх громадян нашої країни, які, зрадивши Батьківщину, стали на службу фашизму, викриті у злочинах проти радянського народу і зараз проживають у вашій країні. -Дипломат передав Рапке великий конверт і папку. — Тут повідомлення радянської преси і їх переклади, а також інші матеріали. Зокрема, судових процесів, які нещодавно відбулись і які повністю підтверджують обгрунтованість нашої ноти.

Рапке пересмикнуло.

— Я доповім міністрові й уряду, — витиснув він.

Не встигли за радянським дипломатом причинитися двері, як’ Рапке кинувся до телефону, набрав номер телефону шефа служби безпеки.

— Слухаю, — почулось у трубці.

— Доки? — загорлав Рапке. — Доки це триватиме] Коли ви, нарешті, навчитеся ховати своїх людеіі так щоб ми не одержували ляпасів? Приїздіть сюди і ознайомтеся з черговим “гостинцем”, який підсунули нам росіяни. Знову ваших агентів там судять, а тут викривають нових. Підготуйте інформацію. Термін — одна доба! — Рапке кинув трубку.

Клея і Мольтке негайно викликав шеф. Першим зайшов Клей.

— Там прибув і Мольтке, — сказав Клей.

— У мій кабінет він більше не зайде, — просичав шеф. — Робіть з ним що завгодно. Ось! — він тицьнув пальцем на папку. — Ось яку свиню ви нам підклали своєю нікчемною діяльністю. Мольтке і вас росіяни вимагають судити, а ще видати з десяток ваших “кадрів”, які в минулій війні тільки й знали, що розстрілювали та вішали. Що вони ще вміють? Що? — шеф кричав несамовито. — Мольтке не зайде в мій кабінет, але й не повернеться назад. Робіть з ним що завгодно.

— Але… — спробував вставити слово Клей.

— Мовчіть!.. — грюкнув по столу кулаком шеф. — Ось матеріали судового процесу Турчака. Це ваш Клаус, здається?

— Су… су… судового процесу? — почав заїкатися Клей.

— Так, пане Клейст, судового процесу!

Клей здригнувся, почувши своє прізвище сорокових років.

— Тут цей Турчак такого про вашого Мольтке наговорив, що не судити його не можна. Ви думаєте, наші комуністи мовчатимуть? Ви думаєте, їхня преса та й писаки опозиції не піднімуть лемент на всю країну? А в державній раді хіба не знайдеться депутата, який звинуватить уряд в покриванні вбивць? Цього допустити не можна. Мольтке мусить зникнути. Тим більше, що це він підсунув нам Клауса.

— Я намагався спрямувати операцію…

— Мовчіть! — нетямився шеф. — Доспрямувалися. Клаус не тільки не вбив Лілі, а й сам попався.

— Невелика втрата, — махнув рукою Клей. — Він про Макса нічого не знав. Його розстріляли?

— А ви як думали? — підвів брови шеф. — За вбивство жінок і дітей по голівці не погладять. І це ще не все. На столі в мене лежать матеріали ще одного судового процесу. І знаєте, кого вони судили?

Клей здвигнув плечима.

— Вашу Лілі, — прошепотів шеф. — Ту Лілі, по душу якої ви посилали Клауса. І вона була дуже відверта на процесі. Особливо яскраво звучала її розповідь про дії Клейста. Ви такого не знали? — В голосі шефа прозвучали глузливі нотки. — Ах, знали? Що нам тепер з ним робити? Він живе тут, служить у розвідці і звати його тепер Клей… Лілі правду сказала, пане Бур?

Клей засовався на стільці, хотів підвестись, але шеф стояв надто близько, нависаючи над ним.

— От з Клеєм ми щось зробимо, — зловісно вів далі шеф. — Легально ви — звичайний комерсант. Отож комерсанта Клея ми й кинемо як шматок дохлятини так званій прогресивній громадськості. До суду справа, можливо, й не дійде, але поскубуть вас добре.

— Я працював… — почав Клей.

— Погано! — перебив його шеф і відійшов до столу. — Вкрай погано! Такі, як ви, нездари нам непотрібні. І з Мольтке не здумайте зволікати…

— Операцією з Максом я доведу, шефе, — нарешті підхопився Клей, — що ваш висновок…

Спалахнув сигнал урядового телефону. Шеф ухопив трубку.

Клей не знав, що йому робити. Хоч як неприємно йому було стояти перед шефом, мусив терпіти — його справа ще не закінчилася. Бути ж свідком розмови шефа після того, що йому сказано, теж не годилося. Клей поглянув на шефа. І злякався його вигляду. Той стояв блідий, кліпав очима, важко дихав. Обличчя почало синіти. Шеф повільно сповз у крісло.

— Слухаюсь, — прохрипів він і поклав трубку.

Довго дивився на телефон, потім повернув голову до Клея. Побачивши налиті кров’ю очі, синє від натуги обличчя, розкритий рот, Клей позадкував до дверей. Раптом шеф вистрибнув з-за столу, вмить опинившись біля Клея. Схопив його за вилоги піджака і притяг до себе:

— Ви — тварюка! — сичав шеф. — Дзвонив Рапке. Мене можуть погнати слідом за вами. — І він штовхнув Клея на стілець. — Мало нам ваших Клаусів та Лілі! Мало нам вашого П’ятого! Геть з очей, дурню!

Таким свого шефа він ніколи не бачив.

— Що сталося, шефе? — благально вимовив.

Шеф повільно стиснув кулаки.

— Що сталося, питаєш? — з притиском перепитав він. — Дрібничка, йолопе. Дрібничка! Вашого Макса чекісти взяли на гарячому, коли він намагався передати матеріали про секретні дослідження працівникові нашого посольства, який “випадково” проїздив через Червонознаменське. Макс у них, а дипломата вони випроторили. Тепер про це піднімуть лемент на весь світ. Наш лідер криком кричить, що ні про що, крім миру й дружби, ми не думаємо, а ви із своїм Максом підносите йому здоровенну дулю. Геть! — закричав шеф. — Геть!

Клей приголомшено мовчав і не рухався. І йому, і його шефові, і шефам його шефа було абсолютно ясно; гра програна.