Пригоди. Подорожі. Фантастика - 81

Агоп Мелконян ПОДОРОЖ У ПЕКЛО

Я не люблю темних і дрімучих лісів. Набагато більше мене ваблять рівнини, галявини, де з трави визирають чепурні головки маргариток або хоча б овочеві грядки. То все, мабуть, через те, що я недочуваю на одне вухо й живу в повсякчасному страху, що хижі лісові звірі колись-таки скористаються з цієї вади. А втім, давайте знайомитися, мене звати Алігієрі, з походження італієць, уже кілька днів працюю журналістом у лондонському “Телеграфі, телефоні енд демофоні”, майже новачок на журналістській ниві.

Десь у лісових хащах біля синьоокого озера мешкає мій університетський товариш, доктор Вергілій. Останнім часом його ім’я було оповите таємничістю. Ходили чутки, ніби доктор Вергілій за допомогою підручних засобів долав земне тяжіння, доводив масу свого тіла до нуля, розмовляв навіть із самим Пітерлоу, нерозвінчаним королем чорної магії, приятелював лишень з ігуанами, жирафами, тапірами, не визнавав жінок, спиртного та всіляких інших дурниць. Отже, інтерв’ю з ним викличе неабиякий газетний бум і забезпечить мені репутацію блискучого журналіста.

Востаннє ми бачилися років з п’ятнадцять тому в кав’ярні “Звитяжний Стефан”. Пригадую, тоді Вергілій наплів мені цілу купу бозна-яких нісенітниць: про “психічно хвору матерію”, “темний вимір психопростору”, “елементарний квант магнетизму”, а потім — мов у воду впав. Вергілій чудово вчився в університеті й виявляв неабиякі здібності у біофізиці, але був дивак. Бабуся, в якої він мешкав на квартирі, була впевнена, що в кімнаті Вергілія “чорти збиралися на ради й бенкетували”.

Не скажу, що почувався спокійним, натискаючи ґудзичок дзвінка на дверях Вергілієвого будинку. Але за хвилину моє збентеження посилилось до краю: у дверях виріс молодий симпатичний птеродактиль з натхненною фізіономією і, наче першокласний неаполітанський метрдотель, запитав вишуканою італійською мовою:

— Що бажає синьйор?

Звичайно, я міг би сказати, що передусім бажаю порозмовляти з будь-яким представником гомо сапієнс, та, бувши вихованою людиною, цього собі не дозволив. А що коли птеродактиль — представник жіночої статі?

— Я хотів би побачити доктора Вергілія.

Велетенські парадні двері мало не прищемили мені носа, і переді мною… з’явилися вуста. Так, так, звичайнісінькі вуста з низками зубів, що невідомо в який спосіб для мене й науки випливли з покоїв і зависли за півтора метра од землі.

— Кому й навіщо я потрібен? — спитали вуста.

— Мені, — ошелешено пробелькотів я. За кілька сантиметрів над ними з’явилася пара допитливих очей, які уп’ялися в мене здивованим поглядом.

— Овва, та ж це сам Алігієрі, що колись писав вірші про романтику вуличних музик! Негайно впусти його, Свята Амеліє!

Птеродактиль Свята Амелія вхопила мене за руку й повела до будинку.

Я міг би розповісти багато такого, від чого в кожної нормальної людини волосся стає сторч. Наприклад, на обід там подавали печеню з коників (їх уполювала наша знайома Свята Амелія, що служила у Вергілія економкою). А в розважальній програмі на мою честь п’ятеро вправних тапірчиків будували піраміди, книжкова шафа цитувала Франсуа Війона:

…Нас мочить дощ, проймає кожен м’яз,

І сушить сонце в променях палких,

І хижаки дзьобають раз по раз,

Рвуть волоски з борід і вій брудних…

Та коли на імпровізованій сцені залунали перуанські пісні у виконанні чоловічого хору з дев’яноста дев’яти низькочастотних генераторів, терпець мені урвався:

— Це ж справжнісіньке пекло! — скрикнув я. — Боже збав! Пекло тут по сусідству.

Нехай читач дарує мою нерозважність, але через хмільне бургундське вино мені таки добре загули в голові джмелі, і я бовкнув:

— Невже? Цікаво було б там побувати.

Пригадую ніби в тумані, як ми увійшли до якоїсь камери з написом “Пеклотрон”, натягли на себе блискучі костюми, відтак щось клацнуло, зашуміло, пропливли багатоколірні спіралі, й невдовзі запахло…

Відгонило сіркою і смолою. Протерши очі, я побачив, що стою в довгому темному коридорі. Вздовж стін акуратно вишикувалися великі, вкриті кіптявою казани. Чувся брязкіт і гуркіт важких ланцюгів. Всюди метушилися чорні волохаті створіння з довжелезними дерев’яними вилами в руках. “Ой, леле, то ж чорти!” — майнуло в голові. Кожен із них мав елегантні ратиці, хвіст, вкритий тонкою та довгою шерстю, і роги сантиметрів із чотирнадцять завдовжки. Понад дверима висіла велика дошка з написом:

“Автоматичний душовитискувач”

Скорочено “АД”

Дев’ятий сектор “Страшні грішники”

А також гасло:

“Не допустимо доброго матеріалу до чистилища”

Везувій

Удвох із моїм провідником Вергілієм ми пробиралися поміж казанами. Звідусіль тхнуло вареним і смаленим. Біля кожного казана стояла скринька з інструментом для тортур — обценьками на зуби, бляхарськими ножицями, лещатами на суглоби тощо. А над ними прибито таблички. Я заходився читати:

“Вольтер — худючий і глумильник”

“Жорж Санд — ані чоловік, ані жінка”

“Данте — писав твори, що компрометують нас”

“Ангел Р. — нечуваний диявол!”

“Ампер — вигадав силу струму”

“Байрон — сякий-такий віршомаз!”

“Алонсо — водій міського автобуса”

“Ван Гог — гукнув, що йому все байдуже”

“Паганіні — грав на чомусь”

“Ньютон — поширював чутки, ніби яблука притягають Землю”.

Мені аж дух сперло. Я відчув, що серце мало не вискакує з грудей.

— Невже це про славетного фізика? — пробелькотів я, трохи отямившись.

— Тут усі лише справжні. І, будь ласка, не питай дурниць.

Враз мені на думку спала одна ідея.

— А чи не можна було б?..

Вергілій заперечливо покрутив головою і вказав на напис:

“Балакати з матеріалом і дратувати його заборонено!”

— Але ж, друже, це було б нечуване інтерв’ю!

Вергілій підійшов до найближчого сатани, що вмостився в ультрамариновому кріслі, й щось прошепотів тому на вухо. Кілька хвилин Вергілій, здається, переконував у чомусь нечестивого, вимахував руками, потім обидва подались у мій бік. Я вчув лишень останні Вергілієві слова: “Зроби ласку моєму приятелеві, адже ти не втратиш свого підопічного”.

Добре завченим жестом чортяка занурив довгі вила в казан і заходився енергійно порпатися, я. к ото за моїх дитячих років пекар Джованні перемішував варениці. На поверхню неквапом і знехотя випірнув сам Ньютон (його обличчя я одразу ж згадав із шкільного підручник ка фізики).

З поваги я мусив почати першим:

— Сер, я гадав, що ви вмерли. У відповідь той лиш зареготав.

О ти, лересічний читачу, і ви, популяризатори, вчені фізики, я чув самого Ісаака Ньютона! Запам’ятайте, будь ласка, й перекажіть іншим, що славетний фізик має густий, трохи стомлений голос і щирий заразливий сміх.

— Я помер понад двісті п’ятдесят років тому. Цей факт не викликає в мене жодних сумнівів. А ви живі?

Те запитання, поставлене з майже дитячою прямотою, подіяло на мене, наче вибух бомби. Десь із хвилину не міг опам’ятатись. А й справді, живий я чи ні? Тут з усіма підставами всяк може запевняти, що живий. А втім, чи можливо це стверджувати, коли перебуваєш у пеклі? Я озирнувся на Вергілія. Той кивком голови розвіяв усі мої страхи.

— Живий. А що?

— Так просто. З дитинства маю допитливу вдачу, — кинув Ньютон.

І знову зайшовся дзвінким сміхом. Із найближчих казанів вигулькнуло кілька голів і витріщилися на нас.

— Одразу важко повірити у ваші слова. Лишається тільки додати, що ви живете у двадцятому столітті й на старенькій матусі-землі не маєте ями метр завширшки та два завдовжки, хреста й скромної епітафії від товаришів?

Я намагався будь-що пригадати, чи й справді не маю тих атрибутів. Але згадати так і не зміг.

— Тут, мабуть, якесь непорозуміння, — боязко почав я. — Адже я справді з двадцятого століття. Більше того, пригадую, як ще вчора був нагорі, себто є Європі, поснідав шинкою з яєчнею. Не вірите? А на обід — спагетті в томатному соусі, смачні нівроку… Потім гостював у Вергілія, де тапірчики будували всілякі піраміди. Відтак подолав простір…

— Годі! — урвав мене Ньютон. — Я, може, не дуже тямлю в отих спагетті та геометричних фігурах якихось там тапірчиків, але щодо простору тут діло зовсім інше. Не забувайте, як-не-як я перший пов’язав час із простором. Тож подібні слова — чистісінька вигадка.

— Не вірите? А коли додам, що там, на Землі, є радіо, телебачення, автомати на приготування кави, електрика. Натиснеш вимикача, і засяє світло у 50, 100 ват, залежно від потужності лампочки! Та й ще сила-силенна всілякої техніки: трамваї, літаки, комбайни, міксери, космічні кораблі…

— Які, які кораблі?

— Космічні. Для польотів на Місяць, Марс… Прогулянок із однієї планети на іншу. Вже й “Тайме” цікавиться, чи скоро буде Луна-парк на Місяці.

— Наївне дитя. Ні про який парк і мови не може бути. Адже на Місяці нема атмосфери. А яка сила рухає ті міжпланетні… візки?..

— Доки не подолають земне тяжіння, космічні кораблі рухаються з допомогою ракетних двигунів. Потім…

— А тоді?

— За інерцією. Відома річ, де нема опору, тіло перебуває в стані рівномірного руху…

— Та це ж мій закон! Гей ви, чуєте, що діється, нині за моїми законами літають на інші планети. А що робиться із силою?

— Сила лишається незмінною: F = ma.

— Невже люди пам’ятають його ще й досі, га?

— Цей закон знають навіть діти.

— Не може того бути. Зізнайтесь, ви пожартували. Де ж це чувано, щоб діти? Адже то закон динаміки. Кажете, що люди донині знають, хто такий Ісаак Ньютон?

— Авжеж.

— Чуєш ти, старий чортяко, всі на Землі пам’ятають Ньютона. Щодня всіма мовами люди вимовляють моє ім’я. Ба, навіть діти: Люди двадцятого століття літають на інші планети. А хто відкрив для них закони? Ньютон, цебто я! Цікаво, як тепер учені пояснюють природу поширення світла: хвилями чи частинками?

— Хвилями.

— Невже? Що ж, виходить, тут я помилився? Ви, певне, знаєте, я перший розклав світло в спектр від червоного до фіолетового. Зрештою, я не заперечував і хвильової природи. Та Гюйгенс підняв мене на глум. Отже, хвилі?

— Так. Але й частинки також. Ми називаємо їх фотонами. Світло поширюється з допомогою хвиль і частинок.

— Ти чуєш, старий Гюйгенс? Нумо, підведися, годі ховатися. Чуєш, фотони, або ж, іншими словами, корпускули. Та водночас і хвилі. Виходить, обидва ми мали рацію. Але корпускули також, затям собі! Все це цілком серйозно. Ось цей чоловік щойно прибув із двадцятого століття й оповів мені ці новини. Коли хочеш, вір… Іще гість додав, що формулою F = ma користуються й зараз і літають на інші планети.

При цих словах Ньютон нахилився й прошепотів мені на вухо: “Гюйгенса нема в нашому секторі. Проте я завжди кажу так, аби було кого під’юджувати”.

Люди двадцятого століття здійснюють космічні польоти. А моє ім’я знають і дорослі, і діти. Певне, й тебе пам’ятають, ха-ха-ха, як затятого суперника Ньютона. Завдяки мені ти також увійшов до історії. Фотони, он як! Є й хвилі, але фотони таки важливіші.

Я захоплено дивився на уславленого вченого. Ньютон був украй схвильований, говорив швидко, з коротесенькими паузами, його руки. невпинно малювали в повітрі якісь фігури. Без сумніву, для Ньютона то були хвилини великого тріумфу, жаданої перемоги, невимовного щастя.

— Я працюю, Гюйгенс, а не животію, як ти. Мій мозок не припиняє мислити ні на мить. Усе єство палає бажанням створити щось корисне.

Потім звернувся до мене:

— Ти ще повернешся, еге, ж… туди, назад через простір?

— Звичайно.

— Розумієш, я й зараз веду наукові. пошуки. Нечисті мене катують, а я все одно мислю. Зачекай-но…

Тут Ньютон пірнув у киплячу смолу. З хвилину я спостерігав, як казан перехиляється то в один, то в другий бік, так, начебто в ньому щось ретельно шукають. Невдовзі вчений з’явився на поверхні з якимсь брудним папірцем у руці.

— Передай оце фізикам. Вони все зрозуміють. Скажи, це подарунок од Ньютона. Тут подано фундаментальний закон, найвизначніше відкриття у фізиці. Пильнуй, аби не помітив оцей душогуб.

Обережно розгорнуївши папір, я побачив, що там великими літерами було написано: E = mc2.

— Та ж це формула Ейнштейна!

— Тобто як! Ейнштейн, знову той… з вусами! Ет, шкода, й тут випередив мене. Не приховую, ми не любимо один одного. Саме через нього я й опинився тут. А досі двісті років пробув у раю, розкошував у широкому ліжку з балдахіном, рожевошкірі херувимчики лоскотали мені п’яти лавовими перами, а райський оратор щодня читав мені славоспіви. Моє прізвище навіть було вміщено на райському агіттабло. Потім прийшов отой вискочень і сказав:. “Гей, вставай, твої закони спростовано! Ти навіть не спромігся з’ясувати, що вони придатні лишень для малих швидкостей”. Одне слово, вигнав мене, а сам зайняв моє місце. Гай-гай.

— А ви що ж?

— Нічого. Мусив поступитись. У науці часом і таке трапляється. Та, можливо, незабаром і його спростують. Адже він теж чогось не примітив, чи не так? Зрозуміла річ, життя тут невеселе, до того ж од постійної сирості мене трохи мучить ревматизм. Та я щасливий., що моє ім’я не забуте. Прошу, не розказуй людям, як ти мене бачив…

Дідько нагадав, що час нашого перебування давно скінчився, і підійшов із вилами до Ньютона.

— Постривай! — гукнув учений. — Ще встигну. А ти теж ніколи й не довідаєшся, чому твоя чорна душа не знає втіхи. Перекажи, будь ласка, людям: хай літають і далі! Ньютон завжди з вами!

Останні його слова були адресовані мені. Скінчивши, Ньютон гордо підвів голову, очі йому зоріли натхненням, здавалося, все його єство просякнуте людяністю. По цих словах він зник у казані.

Перед тим як іти, я прошепотів дияволові:

— Приберіть хоча б написа. Адже вже доведено, що яблука теж притягають Землю.

— Знаю, знаю. Але як це зробити? Не можу ж я замінити його — це скомпрометує моє старе керівництво, яке ні бе ні ме в гравітації.

Зворотна подорож була майже миттєвою.

Переклад з болгарської