Пригоди. Подорожі. Фантастика - 81

Андрій Дмитрук ВІДВІДИНИ САМІТНИКА

Сьогодні чудовий день, Елі. Чому ти досі не на озері?

— Рей не повернувся з міста, тату. Коли повернеться, підемо.

— Ну, йди поки що сама, поплавай.

— Я тобі заважаю, тату?

— Ти мені ніколи не заважаєш, дівчинко. Просто я зараз візьмуся до однієї дуже неестетичної роботи.

— Це… настурції, еге ж?

— Та вони, вони.

— Тоді я піду. А ти скажи Реєві, де я… Ой, тату!

— Ну, що таке?

— Я забула тобі сказати. Коли ми з Реєм учора ходили разом по місту, якийсь дідуган біг за мною і гукав мене на ім’я, і в нього текли сльози. Раніше ніколи такого не було.

— А ти що йому сказала?

— Як завжди, коли мене впізнають: “Пробачте, ви помилились”. А він так дивиться, головою хитає і шепоче: “Не вірю, не вірю!”

— Молодець, старий… О, он і Рей підлітає! Біжи зустрічай…

Добра все-таки річ — самітництво! Якби, звичайно, не настурції. На них щороку товстим шаром сідає тля. Ще й ніби дражниться, напасть. “Що, з’їли з вашим збалансованим біоценозом?” Отрути б на тебе!

Андрій Ілліч почав був оббирати м’яку тлю, що розповзалась під пальцями, але скоро зрозумів, що не обчистить клумбу й за ціле літо. Тоді він випростав затерплі ноги, потягся і встав, знову сповнюючись благодушністю. Довкола цвіла його садиба. Заспокійливе дзижчання золотих бджіл на жасмині; струмок, порослий жовтцем та стрілицею і ще якимись ліловими парасольками, і загадкового походження пес Буян, що лежить спозарання в лопухах за струмком на боку з роззявленою пащею. Здох собака, та й годі. А втім, побоювання марні: ось кашлянув, не прокидаючись, певне, якийсь нахабний мурах заповз у горлянку. Мурахи годуються тлею. Знайти б мурашник і запрограмувати на бурхливе розмноження… А потім тікати від мурашиного потопу? Е ні. Цього разу потерплю, а наступної весни… Жодної настурції! Посаджу жоржини, флокси, буде густо й розкішно.

Остаточно заспокоївшись, Андрій Ілліч засунув руки в кишені білих штанів і повернув був додому, коли нараз відчув спиною холод, а вухами — характерне сипле посвистування. За посадкою рожевих кучерявих півоній, за джунглями аґрусу лавірував чийсь білий гравіхід.

— Куди, бодай тебе! — загорлав Андрій Ілліч і кинувся, потрясаючи кулаками, назустріч машині.

Гравіхід, прооравши луг, усією вагою підім’яв аґрус і скінчив свій шлях, наваливши носом гору землі на півонії.

Мабуть, ожив у Андрієві Іллічу, оскільки буття визначає свідомість, патріархальний садовласник з зарядом солі в рушниці й електрифікованим парканом. В усякому разі, Ведерников мало не зірвав голос, лаючи жінку-водія і єдину пасажирку.

Раптом він упізнав цю жінку.

І стало Андрієві Іллічу жарко не по-літньому, а так, ніби всадили йому дозу пірогеналу — стародавніх ліків, від яких кидало, в доменний жар. Руки й ноги обм’якли.

Зовсім інакше бачив він тепер, яких зусиль докладає вона, силкуючись руками підняти ковпак кабіни. Можливо, один гравіхід з тисячі, — нервова, чутлива, немов кінь, майже розумна біомашина, — могла отак вийти з ладу на ходу, стати байдужою і незворушною брилою, схожою на легендарний паровоз. Але теорія ймовірностей не для цієї жінки.

Ведерников, сопучи й обливаючись потом, допомагав відкидати ковпак.

Тридцять років тому він не менше двох-трьох разів на день уявляв собі таку зустріч з Нею. Саме таку, неодмінно пов’язану з якоюсь аварією чи нещасливим випадком, до того ж він, Андрій Ілліч, відводив собі роль рятівника.

Нарешті купол піддався їхнім зусиллям. Жінка присіла, збираючись зіскочити, і простягла руку за опорою. Не можна сказати, що три десятиліття не наклали на неї відбитка, — думав Андрій Ілліч, квапливо підставляючи їй долоню, — одначе, відбиток цей принадний. Нова якість. Чарівність стала величністю, жінка — королевою.

Ті ж самі ощадливо-впевнені рухи великого, гнучкого тіла, і знайомий жмут солом’яного волосся на тім’ї, і свіжість великого рота. Навіть ріжки комірця сорочки, як завжди, довгі й гострі: рукави закачані до ліктів, барвиста дівчача безрукавка, замшеві штани в обтяжку, — може, може собі дозволити!

Звісно, Ведерникова вона не впізнала, проте не здивувалась, коли він назвав її на ім’я й по батькові: Ель на Максимівна. Слава є слава.

Андрій Ілліч запропонував пройти в дім. Так, нинішня техніка омолоджування робить неймовірне: шкіри Еліни не скривдила дряхлість, і серце її билося легко. Чому ж ні голос її, ні хода не були молодими?

…Це більше, ніж утома. Душа надміру обережна, і навіть не здоровий глузд олікує її, а повсякчасна обава будь-якої, турботи. Носимо себе, наче вази з тонкого кришталю. Старість людей, які не знають, що таке задишка, кволість, вікові хвороби…

Еліну видимо потішила садиба. З усією пристрастю до затишку, від прабабусь-домогосподарок успадкованою крізь віки рівності двох статей, — захоплювалась п’ятивіконною червоної цегли “делією”, де виноград ковдрою вкрив південну стіну. Була в захваті від будочки садового душу, малинника, де крізь дику плутанину величезних кущів так і уявлявся ведмідь, що приходить сюди ночами, захоплювалася струмком і собакою. Коли сіли за чорний дубовий стіл на веранді і Андрій Ілліч став нарізати власні ранні огірки, скромно пропонувати хліб, сметану, холодне м’ясо, велика актриса геть розтанула і більше не згадувала про аварійну гравіплатформу. Перед нею сидів чоловік її покоління, цікавий уже хоча б тим, що живе анахоретом; до урочистого вечора в Центрі Віталу залишалося ще вісім годин, політ на гравіході був прогулянковим, — чого б не поснідати й не пообідати в садибі.

Гостре Елінине око побачило з повітря кругле озеро в лісі і човна на ньому. На веслах сидів чоловік, навпроти нього — на кормі — жінка, її крислатий капелюх виблискував, немов сонячний диск.

— Невже й озеро ваше?

— Принаймні поки що на нього ніхто’ не претендує.

— А в човні?

— Мої діти.

— Вони приїздять до вас із міста?

— Ні, живуть зі мною.

Осудливо піднялася брова, — проте Елїна промовчала, оскільки господар явно уникав цієї теми, говорити про дітей йому не хотілось. Вона ще раз обвела поглядом чудернацьку обстановку, ніби вписуючи в неї Андрія Ілліча. Яка глибока, забута давнина! Але нічого декоративного, все таке переконливе. Стругані стовпи веранди з гірляндами сухого перцю. Фігурні — ферзями — стовпчики огорожі. Вицвілий ситець фіранки і за ним — темна кухонька, яка виблискувала перламутром дрібних шибок величезного буфета, пахнула сирою гниллю і яблуками, старим деревом, стеарином.

І все-таки, звикнувши до безкарності, вона не втрималась і висловила докір у непрямій формі:

— А по-моєму, все ж нема нічого кращого за місто. Нехай воно і метушливе, і черстве, — проте це справжнє життя. Місто виковує, — її ніздрі на мить пристрасно роздулись. — І мене воно викувало, я завжди працювала каторожно, іноді просто ридма ридала, хотіла все кинути, а потім розуміла, що не можу інакше. Без цих чашок кави, які п’єш, обпікаючись, де-небудь між лінійним ліфтом і кільцевим експресом…

“Можливо, ви позбавили своїх дітей чогось дуже важливого?” — запитали примружені очі актриси.

“Не судіть поспішно”, — відповіла ухильна усмішка Ведерникова.

…Так, так, я це добре пам’ятаю, Еліно Максимівно, тридцять років тому. Як ви бігали. Не ходили, а саме бігали, і ніколи у вас не було для мене часу. Чи не тільки для мене? Важко сказати, адже я тоді про вас нічогісінько не знав, доходили якісь плітки, та про кого з популярних акторів язиком не мелють? Ви прагнули нічого не пропустити, у всьому брати участь: вітал, психофільми, телевіт, живий театр… Ясна річ, така свідомо-шалена трата життя можлива тільки в місті. В іншому середовищі ви просто перестали б бути собою. Бути собою? Перестали бути, хотів я сказати. Очевидно, будь-яке, найправдивіше повідомлення про ваше інтимне життя — все одно плітка, брехня, по суті. Ну й що, коли ви розлучилися з одним чоловіком — гучне ім’я — і зійшлися з іншим — ще гучніше? Адже це для вас так малоістотно. Я думаю, вас цікавить по-справжньому лише один чоловік, ім’я йому — Глядач. Той самий, для кого ви давно стали символом городянки: діловитої, розкріпаченої, але глибоко вразливої, і загалом не вельми щасливої. І все це при вашій вроді. Ну, хіба не про таку подругу мріють чоловіки, встановлюючи ваші фотоскульптури в квартирах, лабораторіях, салонах зорельотів? Ах, спокуснице, що віддає себе всім і нікому!

Єдине місце, де я вас міг спіймати, — живий театр, кумедна старовинна будівля на горизонті “гамма”, вертикальний стовбур “Північний схід — 33”. Триста років тому в цих жовтих стінах над сходами в мідних купецьких прикрасах двоє чоловіків здійснили революцію в театральному мистецтві. Тому будівлю збережено, і знято з фундаменту, і надійно законсервовано в монблановій висоті горизонту “гамма”. І в ньому досі кожен день ідуть живі спектаклі.

Рівно о 18.30 всередині прозорого стовпа, який мало не товстіший від самого театру, падає капсула лінійного ліфта. На пандусі з’являєтеся ви: шапочка аж на носі, щоб по можливості не впізнавали й не чіплялись перехожі, сягниста хода, руки в кишенях пальта, лікті відставлені, обличчя бліде. Цок, цок, цок — пробігаєте двором до прохідної. Впізнали мене, і — клац! — обличчя, наче лампою-бліц, освітлюється привітною усмішкою, на бігу подаєте тонку прохолодну руку: “Будете на спектаклі? Я дуже рада!”

Це означає — ще десяток хвилин потім, коли розійдеться юрба глядачів і лише кілька постатей застряне біля службового виходу, щоб подивитись на зірку поза сценою, я по-дурному пишатимуся тим, що всі бачать, як я рйзмовляю з вами. Ах, де мої двадцять вісім років! Цок, цок, цок каблучки. Задеренчавши склом, грюкнули двері на прохідній (справжні дерев’яні двері на металічних завісах), і ваша шапочка мелькає силуетом, зникаючи.

…Починав клекотіти самовар, як здоровенний ображений кіт, і чекали своєї черги добірні полуниці в кошичку.

— Скажіть, ви справді мене не пам’ятаєте? Зовсім, зовсім?

Вона поклала виделку і втупилась, не кліпаючи, у благодушного Ведерникова із склянкою в руці. Андрій Ілліч, намагаючись нічим не виказати свого хвилювання, сидів і напружено чекав: ну, впізнай, впізнай же, хай тобі чорт, актрисо, доведи, що є в тобі щось, окрім цілеспрямованості — для себе й іронічної байдужості — до інших?!

Хочеш ти чи ні, але я — твоя молодість.

…Ні, не зрадиш себе, навіть якби давно впізнала. Якщо з самого початку не вважала за потрібне, то тепер уже не здасися. Он у губах і бровах з’являється напівграйливий, напіввинуватий вираз: “Пощадіть, життя таке довге, стільки зустрічей, підкажіть; будьте, нарешті, джентльменом!” Чому, чому досі не вірю я в твою щирість? Горе мені!

— Центр Віталу, — сказав він і назвав точну дату. — Зустріч з молодими вченими, ваша прем’єра: “Погляд згори”.

— Тридцять років, — прошепотіла вона, і Андрій Ілліч мимоволі подумав: чому сьогоднішній, майже не старіючій жінці так само властива ностальгія за минулим, як і її прабабусям, що рано відцвітали?

— Потім ми вечеряли в ресторані Центру. Нас познайомив Ареф’єв. Пілот-розвідник, консультант вашого вітаклю.

Згадала! Не зуміла приховати раптового тремтіння вій. І не Ареф’єва пригадала, а його, Ведерникова, найнедоладнішого з її знайомих.

…Він не пам’ятав добре, про що вони тоді говорили. Так, застільна балаканина, потроху про все. “Біоінженерія? Але хіба може бути щось прекрасніше за людське тіло?” — “Вибачте: якого тіла? Квазимодо чи Дискобола? Діапазон надто великий…” — “Якщо всі будуть схожі на Дискоболів і Артемід, на Землі стане нудно”. — Тоді ми дамо людині пластичне тіло, яке набиратиме різних форм за її волею… Сьогодні ти один, завтра — інший!”

Поговорили про щойно завершений сеанс віталу — вітакль. Розніжений Андрій Ілліч не скупився на похвали, що було до речі: непримітний чоловік навпроти виявився режисером. А втім, начхати було Ведерникову і на режисера, і навіть на запобігливого друга — Ареф’єва. У скромній лимонній сорочці чоловічого крою, з чорним грузинським браслетом на худому зап’ясті, неквапом смакувала поруч крижане вино фантастична жінка і лише з чемності усміхалась на вимучені дотепи Ведерникова. Пахло від неї чимось мигдально-гірким, незрозумілим і п’янким. Андрій Ілліч швидко втрачав голову і відчував, що втратить остаточно, і було йому так страшно й солодко, що він навіть не намагався зупинитись.

…Трохи не найважче було потім, через дванадцять років, коли він зміг відтворити цей запах. Нікому не побажаю — завантажувати цілі комплекси машин, до пуття навіть не вміючи сформулювати завдання. Які букети видавали машини! Одоефектор труїв і глушив Ведерникова жахливою сумішшю мускусу і паленої вовни, м’яти, формаліну, орхідей — чи це одурманений мозок підбирав аналогії?..

— Стривайте, — сказала нарешті Еліна, радісно й розчулено відкриваючи горіхові очі.

Вони були в неї дивнеї форми, правильно заокруглені згори й ніби підрізані прямою нижньою повікою. Через те й сяяти вміли по-особливому. Дорого дав би Андрій Ілліч тоді, тридцять років тому, за такий погляд при зустрічі біля живого театру!

Вона так довго хитала головою, не зводячи зачарованих очей з обличчя Ведерникова, що в того в глибині душі, запізнившись на третину віку, ворухнувся жаль: а чи не рано він тоді відступив? Образився, бач, на черствість, примхливе дитя!

Та Андрій Ілліч був мудрий і зразу зрозумів: роки. Зараз вона — за звичкою до самонавіювання — відчула сентиментальний смуток, а він, Ведерников, виступає в ролі матеріальної прикмети давніх років, поряд з якимись горобцями чи весняними калюжками.

— Я, я, хто ж іще. І під театром стовбичив, і листи вам писав на шести сторінках, і вірші.

— Пам’ятаю, — все ще так само зачаровано дивлячись, співуче сказала вона.

І знову Ведерников зрозумів, що йдеться не про нього, а про молоду Еліну…

…Ти розумниця. Як ти тоді виступала по телевіту! В одній із своїх улюблених кольорових сорочок з довгими ріжками комірця, розпустивши буйне сонячне волосся, ти сиділа в моїй кімнаті, за моїм столом. А ліворуч, упираючись спиною в мої книжкові стелажі, осідлав оксамитовий прабабусин стілець Родайтіс, постійний ведучий “Панорами мистецтв”. У кімнаті стояв неповторний запах твоїх парфумів, дражливий і заспокійливий водночас.

Як завжди, зважуючи кожне слово, ти говорила про те, чому досі існує живий театр, чому не задихнувся цей древній дідуган, що народився у візку Феспіса, навіть під натиском керованих снів — психофільмів, псевдожиття — віталу, який’дає поживу всім п’ятьом відчуттям і його галузі, телевіту, що дозволяє вам з Родайтісом сидіти й просторікати одночасно в мільярдах житлоблоків.

Не так давно під крик рекламних фанфар перші добровольці наклали на свої буйні голови електрокорони субліматорів. Нова ера в мистецтві! Кожен може стати автором, режисером, художником і виконавцем головної ролі! До того ж, на відміну від психофільму, субліматор збереже вам ясну свідомість, дасть можливість оцінювати події; на відміну од вітаклю — дозволить як завгодно керувати сюжетом. Машина лише естетично освоїть ваш задум, наситить його всіма реаліями. На бажання до субліматора додаються інформкасети: “Древній Єгипет”, “Еллада”, “Тібет”, “Планета кристалічного життя”, “Дно океану” і так далі, тож достовірність обстановки забезпечено.

Та все-таки й субліматором не будуть маска, котурни й бутафорський кинджал — ти була тоді впевнена в цьому, і ти не помилилась. Живий театр не претендує на підміну реальності, проте несе в собі те, що не під силу змоделювати ніякій біотроніці, — свободу вибору точки зору. Безпосередня участь у таїнстві, ім’я якому — гра. Біотронні псевдопочуття неповноцінні саме тому, що ти — їхній раб. А тут ти — дитина, якій пропонують вважати килим океаном, а чотири стільці — каравелою Колумба. Асоціації розпряжені й випущені в чисте поле. Актор на сцені — тільки заводій, найактивніший учасник гри.

О, справді, вітакль “Ромео і Джульєтта” дозволить тобі станцювати на балу в домі Капулетті, покуштувати солодкого вина з прянощами і взнати, як тхне мишами і пергаментом у келії Лоренцо. Психофільм за тією ж п’єсою перетворить тебе на ті.гра сімейної честі, Тібальта, або на злощасного дотепника Меркуціо; ти заженеш у чужі груди залізо або відчуєш його в своїх грудях. Субліматор перед “Ромео” взагалі безсилий, хіба що Шекспір дасть тобі привід для власних екзерсисів. Тоді ти переберешся в середньовічну Верону й наведеш там лад: розборониш дуелянтів, перешкодиш цим шмаркачам покінчити з собою і взагалі порішиш обидва ворогуючих табори, для залякування розплавивши променевим пістолетом фонтан на площі.

А в темній коробці живого театру ти зробиш вибір. Чи зачаруєшся божественним віршем, чи встанеш над безоднею шекспірівських проблем, або ж просто й палко оплачеш нещасних коханців.

…Тоді ти захищала життя, — то чому ж так роздратовано обірвала мене в нашу останню живу зустріч? “Мені ніколи, ніколи…” Пробігла, майже не глянувши, До службового входу. Грюкнули двері, а я стояв і чомусь уважно розглядав мідну табличку з птахом — символом театру. О так, чуже кохання гнітить і дратує. Але чи ж можна так демонстративно, не бачачи зблизька? Як Треплєв Машу, що її ти ж і граєш…

Дарма, дарма. Я чекав вісімнадцять років, — відтоді, як зробив… Ті почуття вмерли і випустили нові паростки — я вже тільки батько, не закоханий. Але під свіжою зеленню чорніє мертвий стовбур. Може, я хочу дометатись? Не знаю, не знаю… Просто… не можу не показати їй це…

— Вибачте, одну хвилинку. Я зараз покажу вам дещо, — сказав Андрій Ілліч і встав.

Кивнувши, вона з тим же лагідним, розлученим виразом повернулась до саду. Завмерли приземкуваті шатра яблунь на каркасі гладенько-сірих гілок; кучеряві легковажні клени мерехтіли й перешіптувались, дрімотна павутина пообідньої пори обплутувала все…

До веранди прителіпався двомастий Буян, дивився на гостю прохально й визивно водночас.

— Ти ж не їстимеш огірків, собако, а м’яса вже немає, — розважливо сказала йому Еліна. — І полуниці ти теж не їстимеш. Отож проси в хазяїна.

Почувши ласкавий голос, Буян зіщулив вуха, затанцював, нагинаючи голову, і несамовито замолов хвостом.

— Нічого, нічого жебрати, — твердіше сказала актриса.

їй раптом пригадався Ведерников, який щойно пішов, його глибоко посаджені чорні очі, трохи маніакальна будова лобатого обличчя. Бідолаха, мабуть, вона добряче образила його тоді, тридцять років тому. А що ж лишалося робити? Продовжувати цю дурну історію, безглузді’зустрічі між театром і лінійним ліфтом з чоловіком, якому ти нічого не можеш, та й не хочеш дати? Які всі егоїсти, — адже він, напевне, й не замислювався, що в мене може бути моє, приховане від сторонніх життя, в якому немає місця нікому, крім… крім головних дійових осіб. Я правильно зробила, що була жорстокою, що не лишила ніяких надій. Він вилікувався і щасливо живе на світі, — он який маєток, і дорослі діти катаються в човні. У нього свій п’єдестал, світове ім’я — геніальний конструктор Ведерников, щасливий суперник еволюції.

…Я правильно вчинила — і все-таки вірші він писав гарні. І дуже шкода, що нині не той рік, і не зустрічає мене біля службових дверей високий, трохи сутулий чоловік з тривожними вогнями в очах, який кожним своїм рузеом намагався сподобатись.

Замислившись, вона здригнулась, коли на стіл між тарілками впав пакет з цупкого чорного паперу. Давня давнина, плоскі двомірні фото, — тепер це рідкісне хобі, як, приміром, вишивання по канві.

Андрій Ілліч витягнув перший знімок і показав його Еліні, наче фокусник загадану бубнову шістку: вкрадливо поклавши, різко відсмикнув пальці.

Вона зрозуміла все зразу. Відчула миттєву запаморочливу кволість, холод у пальцях. Втрутилась сорокалітня акторська дисципліна: людина, яка завдала удару, нічого не помітила, хоча й нишпорила очима по її обличчю. “Ти нічого не розумієш, все це просто технічний жарт. Нічогісінько не розумієш. Ти заінтригована, здивована, не більше”.

Поклавши собі нізащо не здаватись, вона весело вигукнула, округляючи брови і навіщось розглядаючи знімок на світло:

— Ого! Як ви це зробили?

На фото була та ж таки веранда, ситцева фіранка кухоньки — і біля самоварного крана, наливаючи чашку, вона, авжеж, вона, Еліна, тільки не така, як зараз, а тридцятилітньої давності, пустотлива, струнка, в якомусь пишно-широкому вигадливому кімоно з величезними квітами по білому!

Все-таки фігура стала куди масивніша. Зараз би вона не перегнулася б таким напнутим луком, не обхопила б руками коліно, притиснуте до підборіддя. А тут — засмагає в човні посеред озера. Недбало кинуто весла. Летить тополиний пух над темною водою.

Удвох вкладають розпушений чорнозем у дерев’яну раму майбутнього парника — задоволений Андрій Ілліч з батьківським схваленням на обличчі і молода старанна Еліна в шортах і вилинялій сорочці з закачаними рукавами.

Ще фото. Над скляним двосхилим парником, щасливо мружачись, сама молодість в особі перемазаної Еліни обнімає за шию сивого нинішнього Ведерникова.

— Невже ви навчились фотографувати мозкові образи? Мабуть, через субліматор?

— Це не мозкові образи, — відповів трохи спантеличений біоконструктор. Чи справді не здогадалась, чи прикидається? А, все одно, недовго тобі капризувати. — Хочете, познайомлю?

“Відступати нікуди. Як я не подумала з самого початку, що в нього всі козирі? Ще секунда, і я стану в його очах посміховиськом”.

— Робот, — сказала Еліна тоном детектива, який викрив страшну змову, і чайну ложку наставила на Ведерникова, наче зброю.

— Більше, набагато більше! Я б сказав — робот-двійник. Ідеальна білкова копія.

їй захотілося впасти на цей подряпаний стіл, що побував у бувальцях, і крикнути на весь голос: “Яке право? Яке ви мали право?!” Пуста істерика. Право художника — користуватися будь-яким матеріалом: глиною, фарбами, словом, гамою нот чи штучними амінокислотами.

— Хочете побачити в натурі? Зараз покличу.

— На озері, в човні?

— Так.

Вона повільно похитала головою — не треба.

Андрій Ілліч засміявся, сів навпроти, — скрипнула епинка плетеного з верби стільця, — схрестив руки на грудях. Ось вони, химерно підрізані знизу, ледь розкосі горіхові очі, в яких уперше за тридцять років я зумів викликати хвилювання: вони зволожилися, сльози збираються над нижньою повікою. З тебе досить, з мене теж, — давай, дзвони в аварійну гравіходів. Тріумф не вийшов. Сумно. Я не створений зводити порахунки. Он сидить, ледве стримуючи сльози, моя давня напіввигадана любов, і я вже почуваюся злочинцем. Кінець грі.

— Ви… щасливі з нею? Вона… дала вам усе, чого ви чекали від мене?

— Ні, Еліно Максимівно. Я робив її в якійсь нестямі, не розуміючи, що задум приречений. Я не зміг головного — покохати. Щоб покохати її, треба було помістити її на ваше місце, і оточити вашою славою, і щоб я чекав біля службових дверей. І щоб мені було двадцять вісім.

— І, можливо, щоб вона ставилась до вас так само, як я?

Помщається… Як це сказано в поета? Вічножіноче… щоб вона побачила, мені треба було привести до порога ні в чому не винну Елі й деструктувати, перетворити на холодець. Але потерпіть, Еліно Максимівно, ця історія закінчиться краще, ніж ви вважаєте, і, можливо, ми станемо найбільшими друзями. Тому що міцна дружба основана на ностальгії по минулому.

— Є категорія чоловіків з собачою вдачею, — але я, на жаль чи на щастя, не з їх числа й не цілую руку, яка б’є. Мені потрібні були ви, але з відповідним почуттям, з ласкою, відданістю, цілковитим розумінням. Двійник усе це зміг.

— Здається… здається, мені все ясно! — дзвінко розреготалась вона, і Андрій Ілліч зрадів, що Еліна відтанула.

— Надто багато солодкого, еге?

— Н-не зовсім.

— То в чому ж річ?

— Я вже казав: у відсутності службових дверей живого театру.

— Ого, який ви марнославний! Невже я вам сподобалася тільки тому, що була відомою актрисою?

Це вже жартівливий турнір. Як добре, добре! Якби все склалося інакше, жорсткіше, я б, мабуть, відчув сьогодні темний тріумф, а потім довго мучився б осадом. Чого доброго, зненавидів би бідолаху Елі.

— Ні. Просто поняття “ви” складалося з усього — зовнішності, голосу, вміння розквітнути на сцені, розуму, слави…

Вона заговорила про інше. Дивилася ніби всередину себе, замріяно й сором’язливо:

— Я раптом чомусь уявила собі театр двійників… Я роздвоююсь, потім я вже в чотирьох іпостасях, і кожна з них втілює іншу рису характеру героїні. Уявляєте? Адже в кожному з нас є кілька “я” — і ось усі вони виходять назовні, сперечаються між собою…

Ніби випливши з глибини зелених осінніх вод, її погляд вернувся до світу і знову ввібрав у себе Андрія Ілліча, веранду, знімки.

— Мені було дуже цікаво знову познайомитися з вами… Андрію. Якщо дозволите, я викличу платформу.

“Хеппі енд”, — тільки і встиг подумати він, почувши тупіт, шарудіння і сміх у малиннику.

Вилетіла на доріжку, перелякавши Буяна й мало не обсипавши лілії, Еліна-молода, босоніж, у майці і брезентових шортах. На шиї в неї стетоскопом теліпалася квітка латаття. Зображуючи мімікою непосильну працю бурлаки, Елі тягла за руку молодого чоловіка, одягненого ще скромніше, зате з мокрими штаньми через плече.

— Тату! Рей упав з човна й не хоче в цьому зізнаватися!

Потім вони помітили гостю. Елі випустила Реєву руку і стала поруч з ним — цибатим, трохи сутулим, з чорними вогнями під карнизом лоба — двійником двадцятивосьмилітнього Андрія Ілліча.