— Неподобство! — незадоволено пробурчав Ґастон д’Альбре, розлігшись на канапі у просторій і водночас затишній вітальні розкішних апартаментів, відведених для Філіпа в палаці наварського короля.
— Авжеж, — обізвався п’яненький Симон де Біґор. — Це дуже неввічливо.
Він сидів на підвіконні, розмахуючи в повітрі ногами. Поруч із ним стояв Ґабріель де Шеверні, готовий будь-якої миті підстрахувати друга, якщо той раптом надумає випасти в розчинене вікно.
Останній з присутніх, Філіп, стояв перед великим дзеркалом і прискіпливо вивчав своє відображення.
— Що неввічливо, це вже напевно, — погодився він.
Усі четверо щойно повернулися з урочистого обіду, що його король Навари дав з нагоди прибуття ґасконських гостей, і на який Марґарита не зволила прийти, посилаючись на відсутність апетиту. Саме з цього приводу Ґастон та Симон висловлювали своє незадоволення. Філіпа ж обурила головно безцеремонність принцеси: адже вона могла вигадати й менш зухвалий привід — скажімо, погане самопочуття.
А втім, він не вважав цей принцесин вибрик лихим для себе знаком — радше якраз навпаки. Добре розміркувавши, Філіп дійшов висновку, що Марґаритина витівка свідчить про надзвичайне роздратування, образу і навіть уражену гордість. Найпевніше, вона все-таки вирішила зупинити свій вибір на ньому — і зараз досадує через це, відчуває себе приниженою, переможеною…
Філіп добродушно всміхнувся своєму зображенню в дзеркалі і дав собі слово, що незабаром примусить Марґариту забути про досаду й приниження, що їх вона почуває зараз.
— Та перестань вже зирити в це бісове дзеркало! — роздратовано промовив Ґастон. — Ото ще франт, усе чепуриться й чепуриться! І так уже гарненький до непристойності. Достоту як дівча.
Філіп перевів на кузена лагідний погляд.
— І зовсім я не чепурюся.
— Ну, так милуєшся собою.
— І не милуюся. Просто думаю.
— Про що, як не секрет?
Якусь мить Філіп вагався, потім відповів:
— А раптом Марґарита виявиться вищою за мене? Адже не даремно мене прозвали Коротуном, я справді невисокий на зріст.
— Для чоловіка, — флеґматично уточнив Ґабріель.
— Зате вона, кажуть, висока для жінки.
— Оце ж біда буде! — глузливо сказав Ґастон. — Справжнісінька трагедія.
— Ну, щодо трагедії ти трохи перебільшуєш, — сказав Філіп. — Але…
— Але в ліжку з високими жінками ти почуваєшся не дуже впевнено, — закінчив його думку Ґастон. — Що за дурниці! Далебі, не розумію: яка, власне, різниця, хто вищий? Особисто я ніколи цим не переймався.
Філіп зміряв поглядом довготелесу постать кузена і гмикнув:
— Певна річ! Навряд чи тобі випадало кохатися з семифутовими красунями.
Д’Альбре реготнув.
— Твоя правда, — здався він. — Про це я якось не подумав. Мабуть, мені не судилося пізнати, яке це задоволення — дрючити дівку вищу за себе.
Філіп гидливо пирхнув. Попри свій великий досвід (а може, й завдяки йому), він усіляко уникав вульґарних висловлювань, коли йшлося про жінок, і без особливого задоволення вислуховував їх від інших.
Симон, що весь цей час сидів на підвіконні, розмахуючи ногами і щось муркочучи собі під ніс, раптом виявив жваву зацікавленість темою їхньої розмови.
— А що? — запитав він у Філіпа. — Ти хочеш переспати з Марґаритою?
Філіп нічого не відповів і лише клацнув зубами, украй вражений безглуздістю питання.
Ґастон здивовано втупився в Симона.
— Це ж треба… — скрушно пробурмотів він. — Хоча я знаю тебе з пелюшок, часом у мене складається враження, що ти клеїш із себе дурня. Ні-ні, я певен, що це не так, а проте враження складається. Не говоритиму за інших, та особисто я не бачу нічого дивного в тому, що Амеліна гуляє на стороні. Ще б пак! З таким чоловіком…
Симон почервонів від збентеження й розгублено заморгав.
— Ти мене ображаєш, Ґастоне. Ну, не здогадався я…
— А про що тут здогадуватися, скажи будь ласка? Передусім Філіп хоче одружитися з Марґаритою, і взагалі… Та що й казати! Хіба не зрозуміло, що коли вже такий запеклий баболюб, як наш Філіп, приїхав погостювати до такої чарівної шльондри, як Марґарита, то без палок-пихалок між ними ніяк не обійдеться.
— Заткни пельку, друже, — ввічливо порадив йому Філіп. — Тебе слухати гидко.
Ґастон осміхнувся й труснув головою.
— Бісова твоя делікатність! — промовив він, знизуючи плечима. — Просто не збагну, як у тобі можуть уживаються святенник та розпусник.
Філіп хотів відповісти, що розпусність буває різна і що розбірливість у словах ще не святенництво, та якраз цієї миті відчинилися двері з передпокою, і до вітальні зазирнув його паж д’Обіак — білявий хлопчина тринадцяти років з вічно всміхненим лицем і легковажним поглядом красивих оксамитових очей.
— Монсеньйоре…
— Ти невиправний, Маріо! — роздратовано урвав його Філіп. — Коли вже навчишся стукати в двері?
— Перепрошую, монсеньйоре, — промовив паж, марно намагаючись зобразити глибоке каяття. — Геть з голови вилетіло.
— Це й не дивно, — прокоментував Ґастон. — У тебе, хлопче, один лише вітер у голові гуляє.
— Що правда, то правда, — погодився Філіп. — Я тримаю його в себе саме через його унікальну недбалість… Ну, чого тобі, Маріо?
— Тут одна панночка, монсеньйоре. Каже, що прийшла до вас за дорученням пані принцеси.
— Он як! — пожвавішав Філіп. — Що ж, запроси її. Не годиться примушувати жінку чекати, надто ж коли вона — посланниця принцеси.
Він улаштувався в кріслі, схрестив ноги і прибрав величного вигляду.
Маріо ширше розчинив двері і відступив углиб передпокою.
— Прошу, панно, проходьте.
До кімнати плавною ходою ввійшла струнка чорноволоса дівчина в ошатній сукні з темно-синього оксамиту і схилилася перед Філіпом у шанобливому реверансі. Ґастон, Симон та Ґабріель привітали її шанобливими поклонами, а Філіп — кивком. Він навіть зробив був порух, ніби збираючись встати з крісла, але останньої миті передумав. З його обличчя зник бундючний вираз, поступившись місцем замилуванню, а в очах запалахкотіли хтиві вогники. Він мимоволі облизнув губи і запитав:
— Мій паж не помилився? Вас прислала пані Марґарита — чи сама богиня Афродита?
Ґастон д’Альбре стиха захихотів. А дівчина ніяково всміхнулась і відповіла:
— Я прийшла за дорученням пані принцеси, монсеньйоре. Її високості дуже прикро через той інцидент…
— Це щодо обіду?
— Так, монсеньйоре. Сьогодні пані була зла… зле почувалася… і так вийшло. Тому вона всіляко перепрошує і висловлює сподівання, що не дуже образила вас.
Філіп зобразив щирий подив:
— Образила? Ради Бога! Я нітрохи не ображаюся. Якщо пані принцеса не прийшла на обід, то вона мала на це підстави. І не мені судити, достатні вони чи ні. Так їй і скажіть.
Ґастон тихенько пирхнув:
— Який лицемір!
Дівчина знову всміхнулась і продовжила:
— Сьогодні ввечері пані принцеса влаштовує невеликий прийом для молодих сеньйорів і дам. Її високість просила запитати, чи не погодитеся ви з вашими друзями та родичами приєднатись до цього товариства.
„Так-так,“ — подумав Філіп. — „Це ще краще, ніж я сподівався. Вечір у порівняно вузькому колі, інтимна обстановка… Але ж чорт! Яка чарівне дівча! Невже Марґарита навмисно прислала її, щоб відвернути мою увагу від своєї персони? Гм, треба визнати, що почасти їй це вдалося…“
— Перекажіть пані принцесі, що ми з удячністю приймаємо її запрошення, — відповів він. — О котрій почнеться прийом?
— За годину після заходу сонця, тобто близько дев’ятої. Її високість пришле за вами своїх пажів.
— Чудово.
Відтак у вітальні запанувала мовчанка. Дівчина й далі захоплено дивилася на Філіпа, сором’язливо всміхаючись. У відповідь він відверто роздягав її поглядом.
Ґастон з байдужим виглядом сидів на дивані і нишком осміхався. Він і заговорив першим:
— Між іншим, панно. Ви мені когось нагадуєте. От тільки не збагну, кого саме.
— Прошу, монсеньйоре? — стрепенулася дівчина. — Можливо, ви знаєте мого брата, Етьєна де Монтіні?
— Атож, це він… Отже, ви його менша сестра — Матильда, якщо не помиляюся?
— Так, монсеньйоре, Матильда. Матильда де Монтіні.
— Гарне у вас ім’я, — сказав Ґастон. — Як і ви вся. Правда, Філіпе?
Той ствердно кивнув і нагородив Матильду чарівливою усмішкою. Вона збентежено опустила очі, щоки її з рожевих зробилися яскраво-червоними.
— Ви дуже милі, панове…
Ґастон підвівся з дивана і розпростав плечі.
— Ну, гаразд, піду попереджу наших хлопців, щоб о пів на дев’яту були вже готові.
— Правильно! — зрадів Філіп. — Неодмінно попередь. І ви, Симоне, Ґабріелю, також ідіть — перевдягніться, відпочиньте трохи.
Обоє скорилися наказові й вийшли з кімнати слідом за Ґастоном. При цьому Симон іронічно посміхався, а Ґабріель чомусь був похмурий і пригнічений…
Коли вони лишились удвох, Філіп ласкаво звернувся до Матильди:
— Прошу сідати, панно. Вибирайте, де вам зручніше. — Він по-змовницькому підморгнув їй, усім своїм виглядом показуючи, що найзручніше місце в нього на колінах. — Офіційну авдієнцію закінчено, тож нам можна не дотримуватися протоколу.
— Дякую, монсеньйоре, — збентежено відповіла дівчина. — Та краще я постою. Тим більше, що мені час повертатися до пані.
— Тоді я теж постою, — сказав Філіп, підводячись з крісла. — І до речі, я вас ще не відпускав.
— Прошу, монсеньйоре?
— Хто буде присутній на сьогоднішньому прийомі? Із знаті, певна річ.
— Ну, передусім, пані Бланка Кастильська. Можливо, що буде її брат, дон Фернандо.
— Он як! — здивувався Філіп. — Ґраф де Уельва вже приїхав?
— Так, монсеньйоре. Її високість якраз давала мені доручення, коли їй доповіли про прибуття пана принца.
— Гм. А мені здавалося, що він мав супроводжувати свою сестру, принцесу Нору.
— Пані Елеонора приїде трохи згодом, разом зі старшим братом, королем доном Альфонсо.
— Навіть так! Цікаво… Отже, на прийомі будуть принцеса Бланка і, можливо, ґраф де Уельва. Ще хто?
— Пані Жоана, сестра ґрафа Біскайського.
— А сам ґраф?
— Ні, він не… мм… Він лише вчора повернувся з Басконії, і в нього назбиралося багато невідкладних справ.
„Ясно,“ — подумав Філіп. — „Марґарита і її кузен так не сприймають одне одного, що навіть уникають особистих зустрічей…“
— Дякую, панно. Продовжуйте, будь ласка.
— З усіх, гідних вашої уваги, лишилися тільки пан віконт Іверо та його сестра, пані Гелена.
— Віконт, як і раніше, дружить з пані принцесою? — поцікавився Філіп. Він неквапно ходив по кімнаті, поступово наближаючись до Матильди.
Дівчина ніяково опустила очі:
— Ну, власне… Загалом, так.
— А ваш брат?
Якщо попереднє питання викликало у Матильди легке і цілком зрозуміле сум’яття, то згадка про Етьєна вкрай збентежила її.
— Перепрошую, монсеньйоре. Боюсь, я не зрозуміла вас.
„Отакої!“ — вразився Філіп. — „Невже Марґарита, всупереч своїм принципам, взяла собі відразу двох коханців?… Проте з цим ми розберемося трохи згодом.“
Він підступив до Матильди впритул і рішуче притягнув її до себе. Дівчина покірно, без найменшого опору, віддалася в його обійми.
— Монсеньйоре!… — швидше простогнала, ніж промовила вона.
— Називай мене Філіпом, любонько… О, Боже, яка ж ти гарненька! Ти просто зводиш мене з розуму! І я справді здурію… якщо зараз не поцілую тебе.
Що він і зробив. Його поцілунок був довгим і ніжним; таким довгим і таким ніжним, що Матильді аж дух захопило.
Потім вони цілувалися жадібно, несамовито. Відсутність досвіду Матильда компенсувала самовідданістю юної дівчини, що вперше пізнала кохання. У кожен поцілунок вона вкладала всю свою душу і з кожним новим поцілунком чимраз дужче п’яніла від захвату, відчуваючи якесь радісне потрясіння.
Філіп підхопив напівнепритомну дівчину на руки, переніс її на канапу і, весь тремтячи від нетерпіння, гарячково став стягувати з неї сукню. Трохи опам’ятавшись, Матильда перелякано відсахнулася від нього й обсмикнула спідниці.
— Що ви, монсеньйоре! — злякано промовила вона. — Це ж… Адже сюди можуть увійти… І побачать…
— Ну, й нехай бачать… Ой, справді! — схаменувся Філіп. — Твоя правда, крихітко. Даруй, я геть втратив голову. Я ж казав, що ти зводиш мене з розуму. — Він обняв її за плечі. — Ходімо, любонько.
— Куди? — злякано спитала Матильда.
— Як це куди? Звісно, до спальні. У ліжечко.
Матильда вирвалася з його обіймів.
— О, Боже! — вигукнула вона, відступаючи все далі від нього. — До спальні?!… Не треба! Прошу вас, не треба…
Філіп спантеличено поглянув на неї.
— Але ж чому? Зараз лише шоста, часу маємо вдосталь і встигнемо гарно порозважатися. Будь слухняною дівчинкою, ходімо зі мною.
Він встав з канапи і рушив до неї. Матильда задкувала від нього, аж поки не вперлася спиною в стіну. Вона зіщулилася, немов зацьковане звірятко; погляд її безпорадно метався по кімнаті.
— Прошу вас, монсеньйоре, — заблагала Матильда. — Не треба!…
Філіп наблизився до неї впритул.
— Треба, дорогенька, треба. Якщо, звісно, я подобаюсь тобі.
— Ви подобаєтесь мені! — палко запевнила вона. — Я… я вас люблю.
— Так в чому ж річ?
— Я боюся… Мені страшно…
Філіп розсміявся і дзвінко поцілував її тремтливі губи.
— Не бійся, зі мною не страшно. Повір, крихітко, я не зроблю тобі боляче. Навпаки — ти пізнаєш стільки насолоди, що тобі й не снилося.
Матильда у відчаї притисла руки до грудей.
— Але ж це такий гріх! — прошепотіла вона. — Страшний гріх…
Філіп усе зрозумів:
„Ага! Вона, виявляється, не лише незаймана, що вже само по собі дивина, вона ще й святенниця. Ніколи б не подумав, що Марґарита тримає в себе таких фрейлін… Гм… А може, вони з нею найніжніші подружки?…“
З розчарованим виглядом він відійшов від Матильди, сів у крісло й сухо промовив:
— Гаразд, можеш іти.
Матильда зблідла. В її очах заблищали сльози.
— О, монсеньйоре! Я чимось образила вас?
— Ні в якому разі. Я ніколи не ображаюся на жінок, навіть якщо вони дурять мене.
— Дурять! — вигукнула вражена Матильда. — Ви вважаєте, що я обманюю вас?
— Атож, ти збрехала мені. Насправді ти не любиш мене. Повертайся до своєї пані, я більше тебе не затримую.
Дівчина знітилась і тихенько заплакала.
— Ви жорстокий, ви не вірите мені. Не вірите, що я люблю вас…
Філіп застогнав. У багатьох жінок сльози були єдиною їх зброєю — але вони вбивали його наповал.
— Ти помиляєшся, — з останніх сил промовив він, намагаючись зберегти незворушний вигляд. — У тебе просто швидкоплинне захоплення. Воно скоро мине, може, й завтра.
Матильда опустилася на встелену килимами підлогу і похнюпила голову.
— Ви помиляєтеся. Це не захоплення, я справді люблю вас… Я покохала вас тієї миті, коли вперше побачила ваш портрет. Пані Бланка багато розказувала про вас… Я так чекала вашого приїзду, а ви… ви не вірите мені!…
Не в змозі далі стримуватися, Філіп кинувся до неї.
— Я вірю тобі, вірю. Я теж люблю тебе. Тільки не плач, будь ласка.
Обличчя Матильди проясніло. Вона поклала свої руки йому на плечі.
— Це правда? Ви любите мене?
— Звісно, люблю, — переконано відповів Філіп і тут-таки винувато опустив очі. — Але…
Матильда швидко притисла долоню до його вуст.
— Мовчіть, не кажіть нічого. Я й так усе розумію. Знаю, що не рівня вам, і не тішуся жодними ілюзіями. Я не дурна… Але я дурненька! Я розпусниця й безсоромниця! Я розумію, що не повинна любити вас, та все одно люблю… — Вона пригорнулася до нього, торкнулася губами мочки його вуха і пристрасно зашепотіла: — Я завжди кохатиму вас. Незважаючи ні на що! Ви для мене єдиний, і нікому іншому немає місця в моєму серці. Завжди, завжди я належатиму лише вам. І нехай моя душа вічно горить у пеклі…
Філіп промовчав, і тільки міцніше обняв дівчину, відчуваючи, як на обличчя йому набігає пекуча краска сорому. Він завжди почував сором, коли вдавалося звабити жінку. Але щоразу, коли він зазнавав поразки, його розбирала досада.
— Мені час іти, — врешті озвалася Матильда. — Пані, напевно, вже зачекалася мене.
— Так, так, звичайно, — погодився Філіп. — Про неї я геть забув. Коли ми зустрінемося знову?
Матильда трохи відсунулася від нього і торкнулася губами до його губ. Її поцілунок був такий невинний, такий невмілий і такий палкий, що Філіп мало не розридався від розчулення.
— То коли ж ми зустрінемося? — спитав він.
— Коли хочете, — просто відповіла вона. — Бо я люблю вас.
— І ти будеш моєю?
— Так, так, так! Я ваша і прийду до вас, коли ви забажаєте… Або ви приходьте до мене.
— Ти живеш одна?
— Так, маю окрему кімнату. Пані дуже добра до мене.
— Сьогодні ввечері тебе влаштовує?
— Так.
— Чекай мене десь за годину після прийому.
Матильда покірно кивнула:
— Гаразд. Я чекатиму.
— До речі, як мені знайти твою кімнату?
Вона пояснила.