Принц Ґаллії

Розділ XLIV

Щойно Бланка вийшла зі шлюбних покоїв, тут-таки поруч з’явився Філіп, і його пальці знову зімкнулися на її зап’ястку.

— Любий кузене, — трохи роздратовано мовила вона. — Прошу, відпустіть мене.

— І не подумаю, моя безцінна кузино, — лагідно, але категорично заперечив він. — Чому б нам не піти разом?

— Хоча б тому, що нам не по дорозі. Я йду до себе.

— Але навіщо?

— Як це навіщо? Пізно вже.

— Пізно? — здивувався Філіп. — Не кажіть дурниць, Бланко. Я ж чудово знаю, коли для вас настає „пізно“.

— Сьогодні я втомилася, — пояснила вона. — До того ж у мене кепський настрій — і вам відомо з якої причини… Дайте мені спокій, прошу вас.

— Нізащо!

— Майте на увазі: з власної волі я з вами не піду, — попередила Бланка. — Ви, звісно, можете застосувати грубу силу, але тоді я чинитиму опір.

— О ні, сонечко, до цього справа не дійде. Раз ви втомилися, я не смію затримувати вас.

— То пустіть! — Бланка смикнула руку, та Філіп хватку не послаблював. — Як же я піду, скажіть, будь ласка?

— Дуже просто — я піду з вами.

Бланка скрушно зітхнула:

— Ви нестерпний, Філіпе!

— Аж ніяк, золотце. Просто я в полоні ваших чарів, і відпустити вас зараз понад мої сили.

Поки вони отак сперечалися, не рушаючи з місця, інші дами й панове вже почали спускатися сходами. Озирнувшись, Марґарита гукнула їх:

— Кузино, принце! Чому відстаєте?

— Кузина Бланка втомилася, — відповів за обох Філіп. — Вона повертається до себе і попросила мене провести її. А я, як ґалантний кавалер, не можу відмовити їй у такій невеличкій послузі.

У відповідь на цю безпардонну брехню Бланка досадливо насупилася, але промовчала. Вона цілком усвідомлювала, що за теперішньої ситуації будь-які заперечення лише погіршать її й без того скрутне становище.

Молоді люди весело розсміялися, побажали їм приємних розваг і подалися своєю дорогою. Та перш ніж їхні голоси стихли, чуйні Бланчині вуха все ж уловили кілька прозорих натяків і непристойних дотепів, з приводу її втоми та Філіпової ґалантності.

— А ви зовсім не змінилися, кузене, — докірливо сказала вона.

— В якому розумінні?… Агов, хлопче! — гукнув він пажа з ліхтарем, який теж відстав від гурту, щоб у разі потреби прислужити їм. — Посвіти нам, будь ласка.

Паж мовчки вклонився і рушив уперед. Філіп та Бланка пішли за ним.

— І в чому ж я не змінився? — повторив своє запитання Філіп.

— Ви лишилися таким самим нахабою, яким були завжди.

— Що за слова, Бланко? Ви мене ображаєте. Який же я нахаба?

— Як це який? Звичайнісінький собі нахаба… А втім, ні, ви не звичайнісінький, а надзвичайний. Ви просто винятковий нахаба.

— Від нахаби чую, — парирував Філіп. — У вас також пір’ячко на писку.

— Та невже?

— А хіба ні? Коли одна знатна пані називає любим свого коханця в присутності дядька свого чоловіка — як накажете це називати? Яскравим взірцем сором’язливості?

Бланка збентежено потупилась і нічого не відповіла. Решту шляху вони пройшли мовчки. Філіп ніжно м’яв її руку в своїй руці, а вона вже й не намагалася звільнитися. Бланчині покої були розташовані в тій же північній вежі, лише на вищому рівні, поруч з покоями Марґарити, Гелени та Жоани. Біля її дверей паж зупинився, чекаючи подальших розпоряджень.

— Дякую, хлопче, — сказав йому Філіп. — Ти вільний.

— Е ні! — негайно зреагувала Бланка. — Стривай. Ти ще маєш провести пана принца.

— Це зайве, — заперечив Філіп. — Я сам знайду дорогу. Йди собі, хлопче.

— Ні, стривай!

— Можеш іти, я сказав.

— А я кажу: стривай!

Паж не рухався з місця і лише одуріло дивився на них.

— То мені можна йти чи ще почекати? — врешті не витримав він.

— Йди, — відповів Філіп, а після чергового Бланчиного „Ні, стривай!“, швидко повернувся до неї: — У чім річ, кузино? Хіба ви не хочете трохи посидіти зі мною, побалакати.

— У мене не той настрі, Філіпе.

— Буде той. Я миттю його поліпшу.

Бланка заперечно похитала головою:

— Це виключено, кузене. Будь ласка, йдіть.

Філіп зобразив на своєму обличчі вираз глибокого збентеження.

— Атож, розумію, розумію. І всіляко препрошую за свою нездогадливість.

Бланка здивовано поглянула на нього, запідозривши якусь каверзу.

— Про що ви? Я не…

— Усе гаразд, забудьмо про це. Я ще раз перепрошую. Зважте, що сьогодні я добряче напідпитку. На п’яну голову попхався за вами, не здогадавшись, що ви просто хотіли відлучитися на хвильку. Звісно ж, я зачекаю на вас тут.

Її щоки спалахнули густим рум’янцем. Вона рвучко розчинила двері і гнівно вигукнула:

— Заходьте, щоб вас покорчило!

Із самовдоволеною усмішкою Філіп уклонився їй:

— Тільки після вас, пані.

Вони проминули вузький передпокій і ввійшли до невеликої затишної кімнати, що правила за будуар. Незважаючи на те, що Бланка провела в своїх нових покоях лише одну ніч, вони здавалися цілком обжитими і вже пахли своєю хазяйкою — в повітрі носився тонкий, приємний аромат жасмину, яким завжди пахло від Бланки і від усіх її особистих речей.

Двері, що вели до сусідньої кімнати, прочинилися і в щілину просунулася голова Коломби, Бланчиної покоївки. Побачивши свою пані з чоловіком, вона миттю сховалася.

Бланка вмостилася на невеличцій канапці в кутку кімнати і помахом руки вказала Філіпові на крісло, що стояло неподалік. Філіп машинально сів, не в змозі відвести від неї захопленого погляду. Він милувався її витонченими, ґраційними рухами, живою мімікою її обличчя, тим, як вона сідає й сидить, — він милувався нею всією. Бланка була одягнена в чудову сукню із золотої парчі, яка вдало підкреслювало її природну привабливість, перетворюючи з просто гарненької на справжню красуню. Філіп відчув, що починає втрачати рештки своєї тверезості.

— Здорово я зіграв на вашій делікатності, еге ж? — лукаво всміхаючись, промовив він. — Між іншим, ви знаєте, як називає вас Марґарита? Сором’язливою до непристойності, ось як. І вона має рацію. Часом ви самі заганяєте себе в глухий кут. Це ваше вразливе місце, і я буду не я, якщо не відшукаю тут лазівки до вашої спальні. Оце зараз я міркую над тим, у чому б такому страшенно ганебному звинуватити вас, щоб ви могли спростувати це лише єдиним способом…

— Припиніть, безсоромнику! — обурено перебила його Бланка. — Негайно припиніть!

Цієї самої миті з Філіповою головою щось сталося — мабуть, далося взнаки випите в шлюбних покоях вино, — і вона геть замакітрилася. Через те він геть перестав думати, що каже, і, відповідно, ще швидше зателіпав язиком:

— А чому „припиніть“? Чи не можна коротше: „припини“? Так буде різкіше, влучніше, вагоміше… і значно інтимніше. Що ти все викаєш та викаєш? Добре ще коли ми на людях, але сам на сам… Та хай йому біс! Ти ж моя троюрідна сестричка. Навіть більше, ніж троюрідна, майже двоюрідна — адже мій дід і твоя бабця були двійнята. Близнюки до того ж. Ну, зроби мені ласку, любонько, називай мене на ти.

Бланка мимохіть усміхнулася. Ця пісенька була їй добре знайома. Щоразу підвипивши, Філіп з гідною кращого застосування наполегливістю починав допитуватись у неї, що ж заважає їм бути на ти.

— Ні, Філіпе, — рішуче похитала вона головою. — Нічого у вас не вийде.

— Ваша високість вважає мене негідним? — уїдливо спитав Філіп. — Ще б пак! Ви ж, пані, дочка і сестра кастильських королів, а я — лише онук короля Ґаллії. Мій рід не такий знатний, як ваш, а мій предок Карл Байстрюк, як це видно з його прізвиська, був незаконнонароджений… Ха! Чорти лисі! Він же й ваш предок! Ми обидва належимо до одного сонмиська покручів…

— Філіпе!…

— Ми з тобою одного поля ягоди, люба моя, — вів далі він, чимраз дужче збуджуючись. — Ми просто зобов’язані бути на ти. І жодних заперечень я не приймаю.

— Ну, а потім ви зажадаєте, щоб ми… зблизилися, так? — сказала Бланка. — Мовляв, якщо ми з вами на ти, то й наші стосунки, як ви висловлюєтесь, мають бути „на належному рівні“.

Філіп демонстративно ляснув себе долонею по голові.

— Ага! От у чім заковика! Не потерпайте, кузино, це легко виправити. Ми можемо спершу зблизитися і лише потім перейти на ти.

З цими словами він одним стрибком пересів з крісла на канапу поруч із Бланкою, ніби ненароком обняв її за стан і пригорнув до себе.

— Що ви робите, нахабо! — вигукнула Бланка, відчайдушно пручаючись. — Що ви…

— Як це що? Йду на зближення, — з незворушним виглядом пояснив Філіп, проте очі його гарячково блищали. Він відкинув з її лоба непокірне пасмо волосся і ніжно поцілував його. — От ми і зблизилися… Гм. Принаймні частково.

— Свиня! Нахаба!

— А ви нечема.

— Та невже?!

— А хіба ні? — вдав із себе здивованого Філіп. — За ким, світло душі моєї, я упадаю останні три тижні? Ясна річ, за вами. І що ж у відповідь? Мене не помічають! Заради кого я відіслав пана де Монтіні до Рима — шкода, що не до Пекіна? Зрозуміло, заради вас…

— Ах! — саркастично мовила Бланка. — Виявляється, це робилося винятково для мого щастя!

— Атож. Він відчутно заважав нашому коханню.

— Так, так, так…

— А у відповідь ви образилися на мене.

— Гай-гай! Яка чорна невдячність з мого боку! — Вона зробила ще одну, втім, безуспішну спробу вирватися з його обіймів. — А я ж бо мусила відразу кинутися вам на шию.

Філіп поважно закивав з задоволеним виглядом пастиря, чий безпутний прихожанин врешті вирішив узятися за розум.

— Отже, ти усвідомила свою провину. Що ж, відрадно… А чи розкаюєшся ти?

— Розкаююся? — щиро обурилася Бланка. — Це вже занадто! Може, мені ще стати навколішки і попросити у вас пробачення?

— Гм… Взагалі непогана ідея.

Згадка про коліна викликала у Філіпа ланцюжок тривіальних асоціацій, що спонукали його до активних дій. Лівою рукою він зробив блискавичний випад униз з явним наміром задерти її спідниці, але Бланка ні на мить не втрачала пильності. Вона відразу хвицнула його ногою і дала йому дзвінкого ляпаса — він відчув себе на сьомому небі від насолоди.

— Безсоромний нахаба! Хтивий самець! Огидний збоченець!

З двома першими характеристиками Філіп, очевидячки, був згоден. У кожному разі, проти них він не мав особливих заперечень, чого не можна було сказати про останню, яка дуже засмутила його.

— Я збоченець? Що ви таке кажете, Бланко?!

— А хіба ні? Як інакше називати вас після тих ваших порад панові де Шеверні? — Бланка аж здригнулася на згадку про те, щó Філіп нарадив Ґабріелеві, покидаючи спальню молодят. — Бідолашна Матильда!

Філіп сторопів. Він випустив Бланку з обіймів і, широко розплющивши від подиву очі, в мовчазній розгубленості дивився на неї, мовби не ймучи віри своїм вухам.

— О, Боже!… — нарешті промимрив він. — Бланко! Що ти знайшла огидного, а тим більше збоченого, в тих моїх порадах? Визнаю, вони були занадто відверті, дуже нескромні, і я, мабуть, учинив негарно, давши їх Ґабріелеві в присутності Матильди й інших жінок. Але називати мене огидним збоченцем… Чорти лисі! — Він схопив Бланку за плечі й хапливо заговорив, пронизуючи її наскрізь полум’яним поглядом: — Ти мене вбиваєш, серденько! Досі я гадав, що Нора була найдрімучіша невігласка з усіх знаних мною жінок, на тебе я навіть подумати не міг — адже ти в нас така розумниця, така вдумлива й розсудлива. Я завжди вважав тебе донезмоги сором’язливою, вкрай потайною, але мені й у страхітливому сні не могло привидітися, що ти така забита, затуркана… Господи, та що й казати! Коли ми з Норою… гм… зблизилися, їй ще не минуло тринадцяти років, вона була наївним та незайманим дівчиськом і не мала ні найменшого уявлення, що значить бути жінкою. Тобі ж незабаром сімнадцять, ти заміжня, маєш коханця — і таке верзеш! Таку дурницю, таку нісенітницю!… Ганьба твоєму чоловікові — а втім, якщо він справді не спить з тобою, це частково виправдовує його. Але Монтіні немає ніякого виправдання. Ганьба йому, ганьба! Він не гідний бути коханцем такої дивовижної жінки, як ти. Твій Монтіні — хамулуватий мужлай.

— Філіпе!

Він зміряв її тендітну постать ласим поглядом і нетерпляче потер руками, ніби наперед смакуючи якийсь вишуканий делікатес.

— Страшенно люблю незайманих, — повідомив він. — А ти справді незаймана. Ти цнотливе й незіпсуте дівча, чисте душею та помислами, гідна вихованка черниць-кармеліток. — Його очі заблищали якимсь дивним, незбагненним поєднанням ніжності та хтивості. — Я навчу тебе кохатися, Бланко. Навчу, що немає нічого сороміцького в тих пестощах, що ними чоловік обдаровує жінку і навзаєм, якщо це робиться з обопільної згоди, дає їм обом насолоду і не шкодить їхньому здоров’ю… Скажи: „хочу“, любонько. Одне-єдине слово чи просто кивок голови — і зі мною ти пізнаєш таку втіху, якої ще не знала ніколи і ні з ким.

— Та ви просто чудовисько! — вражено вигукнула Бланка.

— Так, я чудовисько, — ствердив Філіп, притягаючи її до себе. — Я дракон. Гр!

Він спробував був ухопити зубами її носик. Бланка ухилилась і нагородила його ще одним ляпасом.

— Відпустіть мене, ви, п’яна свинюко!

— Я не свинюка, я дракон. П’яний дракон. А ти знаєш, кохана, що найбільше полюбляють дракони — і п’яні і тверезі? Вони просто обожнюють їсти гарненьких таких, смачненьких дівчат — як от ти, скажімо. А позаяк я дракон, голодний і п’яний дракон, то зараз я тебе з’ї-і-ім! — останнє слово Філіп прогарчав.

Однією рукою він притиснув Бланку до себе, а іншою заходився розстібати її корсаж. Вона пручалася, звивалася, брикалась і хвицалась, проте вирватися з його обіймів їй не вдавалося.

— Припиніть негайно! Я вас битиму.

— Бий, — байдуже відказав Філіп. Він якраз зосередив усю увагу на застібках, які чомусь не хотіли виконувати свого найголовнішого призначення — розстібатися.

— Я кусатимуся, — попередила Бланка.

— Про це я тільки й мрію, — запевнив її Філіп.

— Негідник ти! — сказала вона і раптом схлипнула.

Філіп облишив Бланчин корсаж, узяв її за підборіддя й зазирнув їй у вічі. На її довгих віях, мов краплі роси, блищали сльози.

— Що таке, серденько? Чому ти плачеш?

— Ви… Ти силкуєш мене. Примушуєш…

Він провів великим пальцем по її рожевих губах, які мимохіть напружилися і затремтіли, готові підкоритися найменшому її бажанню.

— А якщо я не силкуватиму, ти погодишся?

— На що?

— Як це на що? Та все на те ж саме — лягти зі мною в ліжечко. Ну, не відмовляйся, сонечко, я ж так тебе хочу. Як нікого іншого досі не хотів — ось так я тебе хочу!

Бланка заперечно похитала головою:

— Ні, Філіпе.

— Але чому, чому? Невже я не подобаюся тобі?

Бланка промовчала. Продовжуючи тримати її в обіймах, Філіп вільною рукою погладив крізь тканину спідниць і сукні її стегно, відтак пробіг пальцями вздовж стану аж до грудей, полоскотав її підборіддя, шию, за вушком… Бланка глибоко й часто дихала, вся паленіючи від сорому й солодкого збудження.

— Невже я не подобаюся тобі? — повторив своє запитання Філіп.

— Та ні, подобаєшся, — тремтливим голосом, мало не благально, відповіла Бланка. Якось само собою вона перейшла на ти, розуміючи, що за цих обставин звертання у множині виглядало б щонайменше комічно. — Навіть дуже подобаєшся. Але я кохаю іншого.

— Пана де Монтіні?

— Так.

— А якби не кохала його, погодилася б стати моєю?

Бланка збентежено опустила очі.

— Так, — після хвилинної мовчанки сказала вона. — Тоді б я погодилася.

Філіп зітхнув і просто поклав руку їй на коліно.

— Ти помиляєшся, Бланко. Насправді ти не кохаєш Монтіні, а просто захоплена ним. Ти не можеш його любити, я цього певен.

— І, либонь, тому, — саркастично мовила вона, — що він мені не рівня?

— Аж ніяк, сонечко. Я з власного досвіду знаю, що кохання не зважає на кастові забобони. Але зараз ідеться про інше.

— Про що?

— Саме про те, як ти сприйняла мої поради Ґабріелеві.

— Це паскудство!

— Отож-бо. Ти вважаєш це паскудством — і не лише те, що я дав ці поради в присутності жінок, а й те, що я взагалі даю такі поради. Отже, ви з Монтіні нічого такого не…

Цієї миті Бланка затисла йому рота рукою.

— Май же совість, Філіпе!

Філіп м’яко, але рішуче прибрав маленьку долоню від свого рота і по черзі обцілував тендітні Бланчині пальчики.

— А тим часом, — продовжував він, ніби нічого не сталося, — пан де Монтіні, наскільки мені відомо, вельми досвідчений юнак. Він не якийсь там шмаркач, який здатен лише на те, щоб залізти на жінку, а за хвилю злізти з неї…

— Замовкни!

— Ні, Бланко, я не мовчатиму, — палко заявив Філіп. — Я відкрию тобі очі на правду. Сама подумай: чим можна пояснити той факт, що на третьому місяці любовного зв’язку з таким гульвісою, як Монтіні, ти все ще залишаєшся незайманим дівчам?

— Я…

— Цьому є лише одне пояснення. Ти не кохаєш Монтіні. У ліжку з ним ти почуваєшся скуто, незатишно, невпевнено. Ти соромишся його — людину, яку ти буцімто любиш! Признайся, Бланко, щó ти кажеш йому в ті ночі, коли… — Філіп зробив паузу й широко осміхнувся. — Одно слово, коли з природних причин не можеш кохатися з ним.

Бланка густо зашарілася, не знаючи, де їй подітися від жагучого сорому, що вмить охопив її.

— Перестань, Філіпе. Прошу тебе…

— Що, правда в очі коле? Зараз ти засоромлена, збентежена, і не лише тому, що я веду з тобою мову на таку делікатну тему, а ще й тому, що нагадую тобі про ту непевну дражливість, яка часом виникає в твоїх стосунках з Монтіні. Таж якби ти насправді кохала його, то не крилася б від нього зі своїми жіночими клопотами. І, тим більше, не вважала б те, що я порадив Ґабріелеві, паскудством. Я майже певен, що ти неодноразово відштовхувала Монтіні від себе, коли він, на твою думку, „заходив надто далеко“, пропонував тобі „сороміцькі ніжності“…

— Годі вже!

Бланка рішуче встала з видимим наміром вказати Філіпові на двері. Проте він випередив її, схопив за стан і силоміць усадовив собі на коліна.

— Відпусти мене, Філіпе! Негайно відпусти!

— Спокійно, пташечко! — суворо мовив Філіп. — Якщо ти зараз же не вгамуєшся, то, присягаюсь, я всупереч своїм принципам зґвалтую тебе. Сьогодні ти так збуджуєш мене, до того ж я такий п’яний, що, мабуть, зважуся на цей вчинок.

— І зганьбиш себе!

— А хто про це дізнається? Та ти радше помреш, ніж комусь поскаржишся. Ще й покоївці накажеш тримати язика за зубами. Чи, може, я помиляюся?

Бланка приречено зітхнула, визнаючи слушність його слів.

— Ні, не помиляєшся.

— От ми й порозумілися, — задоволено констатував Філіп. — Тепер, любонько, вмощуйся зручніше — ти навіть не уявляєш, яку я почуваю втіху, послуговуючи тобі за крісло, — і будь слухняною дівчинкою. Я ж зовсім не хочу силувати тебе. Я взагалі не люблю застосовувати до жінок силу, а до тебе — й поготів. Адже ти найкраща в світі.

— Брешеш! Ти кажеш це всім жінкам, яких хочеш звабити.

— Та тільки не тобі, серденько. Тобі я не брешу. Я просив твоєї руки зовсім не тому, що ти була скомпрометована тими безглуздими чутками. Далебі, якби я одружувався з усіма дівчатами, чия репутація була підмочена через мене, то був би володарем одного з найбільших гаремів у всьому мусульманському світі. Але ж я не мусульманин, а принц християнський, і я збирався взяти собі за дружину ту, що подобалася мені понад усе на світі. Тебе, люба моя, тебе, кохана…

Цього разу йому швидко вдалося розстібнути корсаж і оголити її плечі та груди. Спершу Бланка не могла зібратися на силі для рішучого опору, пам’ятаючи недавню погрозу Філіпа зґвалтувати її, а трохи згодом їй довелося спрямувати всі зусилля на те, щоб утамувати жагу, що нараз збурилась у ній від легеньких, але безмежно ніжних доторків до її шкіри його пальців та губ.

— Філіпе, не треба… прошу… — благально прошептала вона.

— Невже я чимось гірший за твого Монтіні? — запитав Філіп, пристрасно дивлячись їй в очі. — Скажи: чим?

Бланка до болю закусила губу, ледве стримуючись, щоб не вигукнути: „Та нічим!“ — і припасти до його вуст жадібним поцілунком.

Філіп пригорнув Бланчину голову до своїх грудей і зарився лицем у її пахуче волосся. Вона тихо стогнала в знемозі, а її руки дедалі міцніше обхоплювали його плечі. Нарешті Філіп підняв до себе її лице і палко промовив:

— Я люблю тебе, Бланко. Справді люблю. Я дуже шкодую, що ми не одружилися… А ти любиш мене?

Замість відповіді вона заплющила свої імлисті карі очі і трохи розтулила губи. Нахиливши голову, Філіп торкнувся до них своїми губами — а за якусь мить вони злилися воєдино в жагучому поцілунку.

Цілувалася Бланка уміло (щодо цього Монтіні не можна було дорікнути), а її вуста були такі солодкі, що Філіп геть одурів. Він перекинув її навзнак і, не звертаючи уваги на протести, благання та погрози, запустив руки їй під спідниці. При цьому оголена права нога Бланки опинилася між Філіповими ногами, і, швидше машинально, ніж усвідомлено, вона вдарила коліном йому в пах.

Удар вийшов не дуже сильним, але цілком достатнім, щоб Філіп, завивши від болю, зігнувся навпіл і гепнувся з канапи на підлогу. Бланка прибрала сидячого положення, обсмикнула сукню і прикрила оголені груди.

— Коломбо! — голосно покликала вона.

Тут-таки до кімнати вбігла молоденька покоївка. Вона міцно стискала свої тонкі губи, ледве тамуючи сміх, а в її великих чорних очах танцювали лукаві бісики. Вона явно була в курсі всього, що тут відбувалося.

— Коломбо, дорогенька, — сказала їй Бланка. — Пан принц збирається йти. Проведи його, щоб, бува, не заблукав.

Тим часом Філіп, крекчучи, звівся на ноги, але повністю випростатися ще не міг. На його обличчі застигла ціла суміш почуттів — болю, досади, розгубленості й подиву. Покоївка пирснула сміхом і глузливо зауважила:

— Кажеться, монсіньйоре, шо вам нада кой-куди сходить.

— Сама йди туди!… — простогнав він і кулею вилетів з кімнати.

„Цей Монтіні — нахаба, яких іще світ не бачив,“ — роздратовано думав Філіп, бігцем простуючи темним коридором ґалереї, що сполучала північну вежу зі східною, де мешкала чоловіча половина товариства. — „Колись він дограється, що я його порішу. І то незабаром…“

Тієї ночі Бланка лягла спати, відмовившись від приготованої їй теплої купелі. Зазвичай вона милася двічі — вранці і ввечері — і сьогоднішній відступ від правил спробувала виправдати перед собою тим, що дуже втомилася за день, а недавні переживання позбавили її останніх сил. Насправді ж їй хотілося якомога довше зберегти на своєму тілі невидимі сліди Філіпових доторків і поцілунків…