Принц Ґаллії

Розділ XLVIII

Наступного дня події розгорталися в цілковитій відповідності з Ернановим планом, щоправда, з деяким запізненням у часі. Затримка була викликана тим, що більшість Марґаритиних гостей відсипалися після вчорашньої пиятики до другої, а дехто навіть до третьої години, і лише на початку четвертої два десятки молодих людей із сорока семи, що гостювали в Кастель-Бланко, виявили бажання прогулятися в лісі, щоб трохи провітрити важкі з похмілля голови — на щастя, погода стояла чудова, і її погіршення не передбачалося.

Серед тих, хто залишився в замку, була Ізабела Араґонська, яка замкнулася в своїх покоях і під приводом нездужання веліла покоївці нікого до неї не впускати. У перший момент Філіп стривожився, запідозривши, що ґраф де Пуатьє якимсь чином довідався про їх нічну пригоду і жорстоко побив її. Однак трохи згодом стало відомо, що після вчорашнього бенкету в наслідного принца Франції почався черговий запій, і він, щойно прокинувшись, відразу ж викликав до себе віконта де ла Марша та ґрафа Анґулемського — своїх звичайних товаришів по чарці, в їхній компанії швидко налигався і ще до полудня впав у стан повного безпам’ятства.

Не виїхали на прогулянку також Жоана Наварська, Констанца Орсіні, Фернандо де Уельва, Ерік Данський, Педро Оска, Педро Араґонський і ще десятка два вельмож. Попервах від участі в прогулянці відмовлявся й Рікард Іверо, але потім він поступився вмовлянням сестри і змінив своє рішення, тож Ґастонові не довелося навіть натякати Гелені на бажаність присутності в їхньому товаристві її брата.

Заглибившись у ліс, молоді люди розділилися на кілька невеликих гуртів, кожен з яких супроводжували слуги, що добре знали місцевість. Марґарита була єдина, хто не взяв з собою провідника. Кастель-Бланко був улюбленим місцем її відпочинку, з десяти років вона двічі, а то й тричі на рік виїздила разом з придворними в цю заміську резиденцію, часто тут полювала або просто прогулювалася навколишніми лісам і знала їх, як свої п’ять пальців.

Товаришувати їй на прогулянці Марґарита запропонувала Філіпові та ґрафові Шампанському. Цей останній прийняв запрошення без особливого ентузіазму, бо був дуже ображений на принцесу. Минулої ночі, вже після того, як Філіп пішов, Марґарита в’їдливо висміяла одну з Тибальдових поем — на його власну думку, найкращу з усього, що він написав. Талановитий поет і прозаїк, визнаний нащадками найвидатнішою постаттю в ґалло-франкській літературі Пізнього Середньовіччя, Тибальд був нетерпимий до будь-якої критики, та особливо його дратували безпідставні нападки нетямущих дилетантів, до яких він, при всій своїй повазі до неї, відносив і Марґариту. Коли вона розійшлася не на жарт, розбираючи по кісточках поему і водночас відпускаючи ядучі дотепи на адресу її творця, Тибальд просто встав з місця і в гордому мовчанні залишив бенкетний зал. Марґаритині кпини були такі ущипливі, несправедливі і навіть непристойні, що він досі дувся на неї і вельми мляво підтримував з нею розмову.

Філіп також не надто охоче розмовляв з наварською принцесою. Він відповідав їй невлад і знай кидав скоса швидкі погляди на сусідню групу, де був Рікард Іверо. Філіп ніскільки не переживав за успіх Ернанового задуму — в таких справах він цілком покладався на свого друга і був упевнений, що той не схибить. Його підвищений інтерес до цієї компанії пояснювався іншою причиною: крім Рікарда й Гелени Іверо, Ґастона д’Альбре, Марії Араґонської та Аделі де Монтальбан, там була також і Бланка, яка жваво базікала про щось із Геленою, зовсім не звертаючи на Філіпа уваги.

— Агов, Бланко! — гукнула її Марґарита, збагнувши нарешті, в чому річ. — Приєднуйся до нас. Гелено, відпусти кузину — у вас мало кавалерів, а нашій компанії якраз бракує однієї дами.

Бланка поглянула на Філіпа і вже була похитала головою, аж це Гелена з хитрою усмішкою промовила:

— Кузина боїться за свою цноту. Вона просто тане від чар кузена Аквітанського. Учора він трохи не звабив її, і лише відчайдушним зусиллям волі їй вдалося дати відсіч його хтивим домаганням. Отож не дивно, що…

— Припини, кузино! — обурено вигукнула Бланка, вмить почервонівши. — Таке ще скажеш!

Вона хльоснула батогом по крупу свого коня, під’їхала до Марґарити і, з викликом дивлячись на Філіпа, заявила:

— Я анітрохи не боюся!

Філіп поглядом подякував Гелені, яка відповіла йому змовницькою усмішкою, і звернувся до Бланки:

— Я в цьому не сумніваюся, кузино. Щоб мене боялися, я маю бути страшним. А я зовсім не страшний — я сама лагідність і чарівність.

Марґарита розсміялася.

— Хіба це не мило, ґрафе? — сказала вона Тибальду. — Ви не вважаєте, що в нашого любого принца оригінальна манера залицятися?

Тибальд лише похмуро посміхнувся і нічого не відповів.

А Філіп схилився до Бланки і спитав:

— То це правда?

— Що?

— Те, що сказала кузина Гелена. Про відчайдушні зусилля.

Бланка промовчала, всім своїм виглядом демонструючи зневагу.

Гурти молодих людей поступово роз’їхалися врізнобіч і незабаром згубили один одного з очей. Марґарита впевнено вела своїх супутників добре знайомою їй лісовою стежкою. Просувалися вони неквапно і за годину проїхали такий невеликий відрізок шляху, що кожен з них, припустивши коня, міг без особливих зусиль подолати цю відстань за якихось чверть години.

Відчайдушно блазнюючи, Марґарита намагалася розворушити Тибальда, проте всі її жарти він або іґнорував, або відповідав на них кривими усмішками і недоречними заувагами вельми похмурого змісту. Тим часом між Філіпом та Бланкою зав’язалася невимушена розмова. Філіп сипав дотепами, вона відповідала йому влучними добродушними кпинами, раз у раз вони заходилися веселим сміхом. Одно слово, в емоційному плані це двійко становило собою повну протилежність мінорному дуетові Марґарита — Тибальд.

Врешті наварська принцеса не витримала і роздратовано промовила:

— Але ж ви й понура, пане ґрафе! А ще поет!

— Атож, — буркнув Тибальд. — Я поет.

— І де подівся ваш поетичний темперамент? Вовки з’їли? Ви претендуєте на роль супутника всього мого життя, а на ділі виявляєтеся нікудишнім супутником навіть для прогулянки в лісі… А ось протилежний приклад, — вона кивнула в бік Філіпа та Бланки. — Ви тільки погляньте, як розворкувалися наші голубки. Кузен Аквітанський, за його власним визнанням, цілковитий нездара в поезії, він і двох рядків гаразд стулити не може, не кажучи вже про епічні поеми. Але ця обставина зовсім не заважає йому заливатися зараз соловейком.

— Це неправда, що він нездара, — втрутилася Бланка. — У Толедо Філіп складав чарівні рондó[43].

— Дякую, кузино, за ваш схвальний відгук, — ввічливо поклонився їй Філіп, — але ви явно переоцінюєте мої скромні досягнення.

— Аж ніяк! — з несподіваним запалом заперечила вона. — Це ви, Філіпе, дуже самокритичні і вимогливі до себе поднад усяку розумну міру. Він прибідняється, кузино, ґрафе, не слухайте його. Ви знайомі з сеньйором Хуаном де Вальдесом, доне Тибальде?

— На жаль, особисто не знайомий, принцесо, — відповів їй ґраф Шампанський. — На жаль — бо вважаю пана де Вальдеса одним зі своїх учителів і найкращим поетом Іспанії всіх часів. А ваш новоявлений ґеній, так би мовити, цей Руїс де Монтіхо, і в підметки йому не годитися.

— Так от, — продовжувала Бланка, — сеньйор Хуан де Вальдес якось сказав мені, що кузен Філіп має неабиякий поетичний хист, але зариває свій талант у землю. І я цілком поділяю цю думку.

— Бачте, ґрафе, — вставила слівце Марґарита, — які вони зворушливо милі. І як шкода, що вони не одружилися! Справді шкода. Це б усунуло останнє непорозуміння між ними, єдиний камінь спотикання в їхніх стосунках.

— І що ж це за камінь такий? — усе з тим самим похмурим виглядом поцікавився Тибальд.

— Вони розходяться в думках щодо характеру їхньої дружби. Кузина рішуче наполягає на невинності, а кузен Аквітанський… Ні, брешу! Бланка справді наполягає на цьому, але не надто рішуче, а останнім часом аж геть нерішуче. Наприкінці минулого тижня вона призналася мені, що якби не…

— Марґарито! — збентежено вигукнула Бланка. — Та замовкни ж нарешті! Як тобі не совісно!… Ну все, надалі я нічого не розповідатиму тобі, коли не вмієш тримати язика за зубами.

— А ти й так не дуже повіряєш мені свої таємниці, — огризнулася Марґарита. — Все більше шепчешся з Геленою. Втім, і вона неабияка базіка.

— А проте…

— Гаразд, Бланко, даруй, я не навмисно, — вибачилася Марґарита і знов зосередила свою увагу на Тибальдові: — Отже, ґрафе, вам не здається, що ви скидаєтесь на білу ворону в нашому веселому товаристві?

— Гм. Можливо.

— Але чому? Невже ви досі ображені на мене?

— Можливо.

— І все через той віршик?

— Це не віршик, пані. Це поема.

— Нехай буде поема. Яка, власне, різниця!

— Різниця велика, пані. І якщо ви не годні відрізнити вірш від поеми, то й поготів не маєте права судити, наскільки доречно я…

— Ах, не маю права! — з удаваним обуренням перебила його Марґарита. — Ви смієте стверджувати, що я, королівська дочка і наступниця престолу, не годна про щось судити?

— Так, смію. Я, між іншим, онук французького короля, але не соромлюся визнати, що схиляюся перед ґенієм Петрарки, людини без роду-племені, бо справжнє мистецтво стоїть незрівнянно вище за всі суспільні стани. Людина, яка вважає себе вповноваженою судити про науку й мистецтво єдино лише тому, що в її жилах тече королівська кров, така людина — зарозумілий неук.

— Ага! Це слід розуміти так, що я найясніша дурепа?

— Аж ніяк, пані. Просто ви ще дуже юна, і ваша гарненька голівка сповнена кастових забобонів, часом безглуздих і необґрунтованих. Ви вірите в свою винятковість, в свою незаперечну перевагу над іншими людьми, що стоять нижче за вас за походженням, так само сліпо й безумовно, як вірять євреї в свою богообраність. Але і те й інше — несосвітенна дурниця. Так, це правда: Бог розділив людство на знать та плебс, щоб князі правили в створеному Ним світі, а всі інші корилися їм і жили за законами Божими, шануючи свого Творця. Без нас, князів, на землі запанувало б безбожжя й беззаконня, і наш світ перетворився б на царство Антихриста.

— Ну ось! — сказала Марґарита. — Ви ж самі себе спростовуєте.

— Аж ніяк. Я в жодному разі не заперечую богом даного права обраних володарювати над іншими людьми. Я лише стверджую, що позаяк усі люди — і раби, і пани — рівні перед Творцем, то рівні вони й перед мистецтвом, як божественим одкровенням. Королівська кров дає право на владу, славу й багатство, але людина, осяяна небесною благодаттю, якою є талант, отримує щось значно більше — безсмертя в пам’яті людській.

— Навіть так?

— Саме так, принцесо. Мирська слава скороминуща — мистецтво ж вічне. Володаря земного шанують доки він живий, а коли він умирає, прийдешні покоління швидко забувають про нього.

— Не завжди, — зауважила Марґарита, задоволена тим, що їй нарешті вдалося розохотити Тибальда. — Александр Македонський, Юлій Цезар, Октавіан Авґуст, Корнелій Великий, Карл Великий — їх пам’ятають і шанують дотепер.

— Але як їх шанують! Здебільшого як персонажів леґенд, балад, хронік і романів. Так, вони були великими государями, їхні діяння гідні захоплення нащадків — але пам’ять про них не згасла лише завдяки людям мистецтва, що увічнили їхні імена в своїх творах. А стосовно пересічних правителів, то… — Тут Тибальд замовк і розвів руками: мовляв, нічого не вдієш, таке життя.

— Ну, а я? — лукаво всміхаючись, запитала Марґарита. — Мене теж швидко забудуть?

— Якщо, звісно… — почав був Тибальд, та раптом осікся і ніяково опустив очі.

— Якщо, звісно, — жваво підхопила принцеса, — я не стану вашою дружиною. Авжеж, тоді нащадки пам’ятатимуть мене! „А-а, Марґарита Наварська! Це та, з якою був одружений великий Тибальд де Труа? Ну, й вертихвістка ж вона була…“

Філіп, що впродовж останніх кількох хвилин уважно слухав їхню розмову, голосно засміявся, поглядом запрошуючи Бланку приєднатися до нього. Одначе Бланка у відповідь лише вимучила мляву усмішку. Весь її вигляд свідчив про те, що вона відчуває якусь дражливу незручність, на зразок камінчика в черевичку, а її явне збентеження вказувало, що обставини, які викликали в неї почуття гострого дискомфорту, мали делікатний характер.

Перехопивши Бланчин погляд, Марґарита миттю зрозуміла, в чім річ, і притримала свого коня.

— Їдьте прямо по цій стежці, панове, — сказала вона Тибальдові й Філіпові. — Ми з кузиною вас скоро наздоженемо.

Молоді люди поїхали далі, та не встигли вони віддалитися й на тридцять кроків, як позаду пролунав Марґаритин окрик:

— Стривайте, принце!

Філіп зупинив коня і повернув голову. Бланка вже спішилася і розгублено дивилася на Марґариту, яка, залишаючись у сідлі, з підступною усмішкою повідомила:

— У кузини почали терпнути ноги. Певно, в неї щось негаразд з панчохами.

— Марґарито! — майже простогнала Бланка, приголомшена такою відвертістю. Вона, здавалося, навіть не була впевнена, мовлені ці слова насправді чи вони їй лише почулися.

Філіп теж був здивований, проте не настільки, щоб не второпати, до чого хилить принцеса. Ніби викинутий з катапульти, він вистрибнув з сідла і прожогом кинувся до Бланки.

— Правильно! — схвалила його дії Марґарита. — Допоможіть кузині розібратися з цими панчохами… І промасажуйте її затерплі ніжки, — сміючись додала вона і вдарила батогом свого коня. — Їдьмо, Тибальд! Гайда!

Тибальд не потребував повторного запрошення. Він також припустив свого скакуна, і незабаром обидва зникли за деревами. Ще якийсь час здаля долинав дзвінкий та чистий, мов срібні дзвоники, сміх Марґарити, та потім і він стих у лісовій гущавині. Філіп залишився з Бланкою сам на сам.

Вони стояли одно перед одним розчервонілі й захекані — Філіп від швидкого бігу, а Бланка від пекучого сорому і хвилювання. У руці вона судомно стискала держалко батога.

— Залиште мене… прошу вас… — благально промовила Бланка.

Філіп демонстративно роззирнувся навкруги.

— Невже тут ще хтось є, що ти просиш нас залишити тебе?

— Філіпе… прошу, залиш мене… Ну, будь ласка!…

— Це вже краще, — усміхнувся Філіп. — Але не зовсім. Так просто я не піду.

— А що… що тобі треба?

— Як що! А допомогти тобі? Розібратися з твоїми панчохами, промасажувати ніжки. Адже Марґарита просила…

— Марґарита безсоромна! — вибухнула Бланка. — У неї ні сорому ні совісті! Вона розпусна, підла, підступна… Вона… Вона як змія підколодна! Не має ніякого уявлення про пристойність!…

— Ну, сонечко, вгамуйся, — заспокійливо мовив Філіп. — Не варто так кип’ятитися. Марґарита дуже мила дівчина, і даремно ти на неї нападаєш.

— Але вона…

— Забудьмо про Марґариту. Вона заварила кашу, але розсьорбувати її доведеться нам з тобою, і лише нам двом. Передусім займімося твоїми панчохами. Марґарита доручила мені подбати про це, і я не можу зрадити її сподівань. — З цими словами він зробив крок уперед.

Бланка тут-таки відступила на один крок і загрозливо підняла батіг.

— Тільки спробуй, — попередила вона. — І я вдарю.

— Бий, — з готовністю відгукнувся Філіп. — Я чекаю.

Вона замахнулася.

— Зараз ударю!

— Бий! — закричав він тоном християнського мученика доби гоніння. — Бий же! Бий мене!

— Зараз… ось зараз…

— Ну, давай! — Філіп добродушно всміхнувся, зрозумівши, що вона не вдарить його. — В Андалусії мавританські звідники пропонували нам дівчат з батогами, але мені так і не довелося відчути на власній шкурі всю чарівність цієї пікантної розваги.

Бланка у відчаї шпурнула батіг додолу і схлипнула:

— Не можу… не можу…

— І не треба, — Філіп підступив до неї впритул і обняв її за стан, — дівчинко ти моя без батога.

— Філіпе, — млосно прошептала Бланка, поклавши руки йому на плечі. — Прошу, залиш мене

Він ніжно поцілував її в губи, і вона відповіла на його поцілунок.

— Але ж панчохи…

— З… з панчохами я розберуся сама. Залиш мене будь ласка… Іди звідси… Швидше йди!…

— Зрозуміло! — видихнув Філіп. — Виходить, Марґарита обдурила мене. Тобі треба було…

— Ні, ні! — квапливо перебила його Бланка, ще дужче почервонівши. — Зовсім не це… ти помиляєшся…

Філіп притиснувся щокою до її розпашілої щоки.

— Не будь такої соромливою, любонько, — прошептав він їй на вушко. — Ну, що ти як… як не знаю хто…

— Припини! — заблагала Бланка, ладна ось-ось розридатися — Ти помиляєшся! Просто… У мене… просто…

— У тебе місячне? — „допоміг“ їй Філіп.

— Та ні, ні! Таке ще… У мене…

— То що ж у тебе негаразд?

— Підв’язки! — люто вигукнула Бланка, відсторонившись від нього і несамовито трясучи його за плечі. — Підв’язки! От що в мене негаразд! Коломба занадто сильно стягнула їх, і тепер мені боляче… Прошу тебе, йди звідси. Залиш мене! Зараз же!

— Ні, — вперто похитав головою Філіп. — Нікуди я не піду. Я не залишу тебе напризволяще і сам розберуся з твоїми підв’язками.

Він знов пригорнув її до себе.

— Філіпе! — слабко запротестувати Бланка. — Не треба…

Він затулив її рота поцілунком.

— Треба, любонько.

— Не…

— Треба! — знову поцілунок.

— Ну, прошу тебе… — прошептала вона з останніх сил.

Цього разу Філіп міцно поцілував її.

— Ти ж хочеш цього, правда? Хочеш, щоб я допоміг тобі? Так? Відповідай!

Бланка заплющила очі й кивнула.

— Отож-бо! — Філіп опустився перед нею навколішки і підібрав її спідниці. — Авжеж, — ласо облизнувшись, констатував він, — твоя Коломба перестаралася. От недбайлива в тебе покоївка! Прямо як Маріо д’Обіак, один з моїх пажів. Він би з нею знайшов спільну мову, шкода тільки, що вона старша за нього… А втім, що це я таке верзу! Займімося краще твоїми підв’язками. Ану, притримай свої спідниці, любонько.

— Навіть так! — обурилася присоромлена Бланка. — Я ще маю тримати їх, поки ти… ти…

— У мене лише дві руки, сонечко, — спокійно зауважив Філіп. — І якщо ти відмовишся допомогти, мені не залишиться нічого іншого, окрім пірнути тобі під спідниці. Я, звісно, тільки й мрію про це, та все ж… То ти притримаєш чи як?

З важким зітханням Бланка скорилася. А коли Філіп зняв з її ніг підв’язки і відкотив донизу панчохи, вона не втрималася й полегшено зітхнула.

— Так, одне діло зроблене. А зараз ми промасажуємо твої затерплі ніжки, — і Філіп глибше запустив обидві руки їй під спідниці.

Бланка перелякано зойкнула і затремтіла від збудження.

— Що ти робиш, Філіпе?!

— Масажую твої ноги, — відповів він, стогнучи від задоволення.

— Це… це вже не ноги, Філіпе… Хіба ти не бачиш?…

— В тім-то й річ, що не бачу. Підніми свої спіднички, щоб я бачив… Отак… Ще трохи… ще… і ще зовсім трішечки… Ну ж бо!

— Негідник! — схлипнула Бланка і повністю задерла спідниці. — Ось, отримуй! Подавися, чудовиську!

Вона вся палала від сорому і водночас відчувала якусь болісну насолоду, демонструючи перед Філіпом свою наготу.

Філіп облизнув свої враз пересохлі губи і заходився ніжно масажувати… ні, пестити її стрункі ніжки, забираючись все вище і вище.

— Філіпе… що… о-ох!… Що ти робиш?… Припини…

— Але ж тобі це подобається. Тобі це приємно, правда? Тобі дуже приємно, так? Ну, признайся!

Замість відповіді Бланка застогнала і поточилася, втрачаючи рівновагу.

Філіп швидко встав з колін. Обхопивши однією рукою її талію, він притиснув Бланку до себе і провів долонею по її шовковистому каштановому волоссю.

— Ти така чудова, любонько! Ти вся чудова — з ніг до голови. І я люблю тебе всю. Всю, всю, всю!…

Бланка ще міцніше пригорнулася до Філіпа і підняла до нього лице. Її вуста мимохіть потяглися до його вуст.

— Зараз я збожеволію, — у відчаї прошептала вона. — Ти мене зваблюєш…

Філіп легенько торкнувся язиком її губ, потім поцілував її носик.

— Признайся, любонько, ти кохаєш мене? Скажи, що хочеш мене.

Бланка закинула голову і спрямувала свій погляд угору.

— Так! — закричала вона, ніби волаючи до небес. — Так, чудовиську, я хочу тебе! Ти навіть не уявляєш собі, як я тебе хочу!

Філіп весь просяяв.

— Бланко, ти надзвичайна дівчина! — захоплено повідомив він і повалив її на траву.

— Філіпе! — пролопотіла вона, звиваючись. — Що ти робиш?…

— Як це що? — здивувався Філіп. — Я роблю саме те, що ти хочеш. — Він сповз до її ніг і став цілувати їх. — Ой!… Що це з тобою? — Філіп підвів голову і спантеличено поглянув на неї. — Ти трохи не розбила мені носа.

Бланка сіла на траву і обсмикнула спідниці.

— Ти, звісно, пробач, Філіп, але так нічого не вийде, — рішуче заявила вона. — Тут не місце для… для цього.

— Але чому?

— Нас можуть побачити.

— Хто? Пташки?

— Ні, люди. Ця стежина веде до садиби лісника. А раптом хтось тут їхатиме, коли… коли ми…

— А то біда! Нехай бачать нас. Нехай заздрять мені… і тобі також.

Бланка зітхнула:

— Який ти безсоромний, Філіпе!

— Такий вже я є, — погодився він і нетерпляче потягнувся до неї. — Йди до мене, сонечко.

— Ні, — сказала Бланка, відсовуючись від нього. — Тільки не тут.

— А де?

— В замку.

— В замку? Ти мене вбиваєш, рідненька! Поки ми доберемося до замку, я помру від нетерпіння, і моя смерть буде на твоїй совісті. Їдьмо ліпше до садиби лісника. Сподіваюся, там знайдеться місце і для нас…

— Але до садиби ще далеко, — заперечила Бланка. — Щонайменше година їзди. І це якщо не баритися…

— От бачиш!

— Зате замок осьдечки поруч, — швидко додала вона. — Адже ми переважно блукали околицями. Найпізніше за чверть години ми вже будемо на місці.

— А ти не заблукаєш?

— Про це не турбуйся. Я добре пам’ятаю цю стежину ще з минулих відвідин Кастель-Бланко, вона веде прямо до замку.

— А ти не передумаєш?

— Про це також не турбуйся. — Бланка підсунулася до Філіпа і поклала голову йому на плече. — Тепер вже я тебе не відпущу. Тепер нарікай на себе, любий, так просто ти мене не позбудешся. Надто довго я чекала на цей день…

Весь шлях до замку вони подолали майже без розмов. Дорóгою Бланка знай змахувала з вій сльози. Філіп удавав, що не помічає цього, не наважуючись спитати в неї, чому вона плаче.