Принц Ґаллії

Розділ XLVI

По дорозі до східної вежі вони не розмовляли. Ізабела скоса зиркала на Філіпа і чимраз дужче шарілася. У всьому її вигляді, в кожному її порухові відчувалося надзвичайне напруження, ніби вона вирішувала про себе якусь болісну дилему.

Біля дверей її покоїв Філіп узяв Ізабелу за обидві руки і запитав:

— Так ви точно спалили мої боргові розписки чи, може, десь заховали їх?

У відповідь вона зміряла його млосним поглядом і тихо, але пристрасно, мовила:

— Анна просто не розуміє, як їй пощастило з чоловіком. Та я б на її місці й думати забула про дівчат.

Ізабела рвучко притислася до Філіпа і жадібно поцілувала його в губи. Філіп не розгубився й відразу ж обхопив руками її гнучкий стан, проте вона вирвалася з його обіймів і, прошептавши: „Прости мене, Господи!“ — зникла за дверима.

Кілька секунд Філіп стояв нерухомо, прикипівши поглядом до зачинений дверей. Потім поглянув на осміхненого пажа, потім знову на двері, промимрив: „Чорти лисі!“ — й увірвався досередини.

У два стрибки він перетнув передпокій і вихором залетів до кімнати, замалим не наскочивши на Ізабелу. Її обличчя було бліде, як мармур; вона притискала руки до грудей і уривчасто дихала. У напівтемряві кімнати, освітленою лише однією свічкою, її смарагдові очі сяяли, як дві зірки.

„У мене ще ніколи не було зеленооких жінок,“ — чомусь подумав Філіп.

Тут він побачив покоївку, що стояла осторонь попід стіною, і гримнув на неї:

— Забирайся геть!

Дівчина розгублено закліпала очима і не зрушила з місця. Філіп схопив її за плечі і виштовхав до передпокою. Зачинивши за нею двері, він кинувся до Ізабели, міцно обняв її і припав своїми вустами до її вуст.

Він цілував її лице, шию, оголені плечі й руки. Ізабела не відповідала на його поцілунки, але й не опиралася, покірно приймаючи його пестощі. Заохочений її поступливістю, Філіп вже збирався перейти до рішучіших дій і насамперед розстібнути її корсаж, аж раптом вона поклала свою біляву голову йому на плече і тихо заплакала.

Філіп розгубився. Жіночий плач завжди збивав його з пантелику, і щоразу з невідомої причини на очі йому теж наверталися сльози.

Він усадив Ізабелу в найближче крісло, сам опустився перед нею навколішки і стиснув її руки в своїх.

— Не плач, рідна, — заблагав він. — Прошу тебе, не плач. Якщо не хочеш, нічого не буде, я не силуватиму тебе.

— Ні, милий, усе гаразд. Я хочу, щоб ти лишився зі мною. — Вона піднесла його руку до своїх губ і поцілувала її. — Я так хочу тебе…

— Але чому ти плачеш?

— Це так… від щастя.

— Ти щаслива?

— Шалено! Я вже й не сподівалася зустрітися з тобою… Та ось, завдяки Марґариті, ми знову разом, і ти знову цілуєш мене… як тоді…

— Ти ще пам’ятаєш про це? — спитав Філіп, ніжними доторками губ збираючи з її щік сльози.

— Пам’ятаю, любий. Я пам’ятаю все до найменшої дрібниці. — В Ізабелиних очах затанцювали смарагдові вогники. — Я ніколи не забуду той тиждень, що його ти провів у нас в Сараґосі.

— Я теж не забуду…

— Особливо останній вечір, коли ти прийшов до мене нібито для того, щоб попрощатися. І тоді ми ледве не переспали.

Філіп усміхнувся — мрійливо і трохи ніяково.

— „Ледве“ не рахується, Ізабело. — Він міцніше обняв її і притиснувся лицем до її грудей. — Тоді ми дуже злякалися.

— Як? Ти теж?

— Ще б пак! У мене аж жижки трусилися.

— А мені сказав, що не хочеш позбавляти мене незайманості поза шлюбом.

— Треба ж було якось виправдати свій відступ. От я і сказав перше, що спало на думку.

— Подумати тільки! — млосно промовила Ізабела, запускаючи пальці в його золотаву чуприну. — У тебе — і жижки трусилися!

— Тоді я був дитиною, — пробурмотів Філіп, знемагаючи від блаженства; йому було невимовно приємно, коли жінки тріпали його волосся. — Я був невинною, незіпсутою дитиною. Лише за два місяці мені минуло тринадцять років.

— А мені вже йшов шістнадцятий.

— Отож-то й воно. Я гостро відчував нашу різницю в віці, цим зокрема і пояснювався мій відступ тієї ночі. Я бачив перед собою дорослу панночку і боявся, що вчиню щось не так, а ти кепкуватимеш з мене.

— Я б не кепкувала, Філіпе. Бо вже тоді була закохана в тебе і дуже шкодувала, що ти менший за мене. Я вважала твій вік серйозною перешкодою для нашого шлюбу, проте батько сказав, що це не біда, що з плином часу різниця зітреться. Зрештою, моя бабця, королева Хуана, була на цілих п’ять років старша за мого діда, Корнелія Юлія, — і нічого, жили в любові та злагоді. Батько був упевнений, що з нас вийде чудова пара.

— А я гадав, що то була твоя ідея.

— То була наша спільна ідея. Коли я сказала батькові, що хочу стати твоєю дружиною, то думала, що він лише посміється з мене і вже готувалася влаштувати істерику. Та він поставився до цього дуже серйозно. У листі до твого батька, пропонуючи заручити нас, він пообіцяв зробити мене наступницею престолу, якщо твій батько, в свою чергу, відпише тобі Ґасконь. Він вваж…

— Та що ти кажеш?! — перебив її вражений Філіп. Він підвів до неї обличчя і запитливо поглянув їй в очі. — Невже він робив таку пропозицію?

— А ти нічого не знав?

— Ні, не знав. Тоді батько взагалі не розмовляв зі мною, а потім, коли ми помирилися… Думаю, він просто побоявся признатися мені. Побоявся мого осуду… Отуди к бісу! — Філіп досадливо закусив губу. — А як же твій брат? — після секундної мовчанки запитав він.

— Педро не буде королем, — відповіла Ізабела, хитаючи головою. — Це було ясно вже тоді і тим більше ясно тепер.

— Твій батько хоче позбавити його спадку?

Ізабела сумно зітхнула:

— Ти ж знаєш, що чвляє собою мій брат. Тюхтій він був, тюхтієм і лишився. Навряд чи він довго утримається на престолі і, слід віддати йому належне, чудово це розуміє. Педро сам не хоче бути королем. Він панічно боїться відповідальності за владу і цілком задовольняється своїм ґрафством Теруельським. Батько дав йому останній шанс — одружитися з Марґаритою…

— Це безнадійно, Ізабело, повір мені.

— Я знаю. І скажу тобі по секрету, що сьогодні ти посварився з майбутнім королем Араґону.

— З Фернандо?! О, Боже!…

— Тільки нікому ні слова, — попередила Ізабела. — Про це не знає навіть Марія. Для більшої певності батько вирішив дочекатися, коли Марґарита назве ім’я свого обранця, і лише тоді він оголосить Марію наступницею престолу.

— Але Фернандо! — вигукнув Філіп. — Він же віддасть Араґон на поталу своїм друзям-єзуїтам.

— Не турбуйся. Мій батько не старий і ще потанцює на могилі Інморте.

— А якщо…

— Все одно не турбуйся. Марія владна жінка, мабуть, ще владніша за Марґариту, і не дозволить Фернандо втручатися в державні справи.

— Проте вона любить його, — стривожено промовив Філіп. — Любить до нестями. А закохана жінка часто-густо стає рабою коханого чоловіка.

— Так-таки й до нестями? — криво посміхнулася Ізабела. — Дозволь зауважити, що її нестямне кохання до Фернандо ніскільки не завадило їй переспати з тобою — і не один раз, до речі. Марія сама призналася мені.

— Ну, то й що? З її боку це була лише данина моді.

— Де ж пак, данина моді! З її слів я зрозуміла, що вона й зараз ладна стрибнути з тобою в ліжко, досить тобі лиш поманити її. Отак вона кохає свого чоловіка. І між іншим, Марія сама не знає, від кого в неї дочка — від тебе чи від Фернандо.

— Я теж не знаю, — з гіркотою промовив Філіп. — Як би мені хотілося знати це напевно… Ах! — спохватився він. — Ну, чому твій батько не посвятив мене в свої плани? Адже за рік я ставав повнолітнім, і ми могли б одружитися навіть усупереч волі мого батька… Чорт! Тоді б він попручався трохи, та зрештою визнав би мене спадкоємцем без цієї семирічної тяганини. І зараз ми б уже володіли всієї Ґаллією й потихеньку прибирали б до рук Францію та Бурґундію… Як по-дурному все вийшло!

Ізабела знову зітхнула:

— Так, батько утнув велику дурницю. Він, як ти знаєш, дуже обережний і поміркований. Обпікшись на спробі заручити нас за згодою твого батька, він вирішив зачекати і подивитися, до чого призведе змова молодих ґасконських вельмож. А коли стало відомо про твоє одруження, про цей мезальянс…

— Тоді я просто здурів від кохання, — швидко перебив її Філіп. — Я виявив звичайну людську слабість, піддався почуттю, я ладен був навіть відмовитися від претензій на спадок, від своїх владних амбіцій. Я не хотів зрозуміти, що не належу самому собі, що не маю права офірувати державними інтересами ради особистих. А опір батька та друзів лише розлютив мене і змусив закусити вудила. Інша річ, якби ми з тобою були заручені, хай навіть таємно — тоді б усе склалося інакше.

— Так, — сумно погодилася Ізабела. — Тоді б усе склалося інакше. Особливо для мене… Дізнавшись про твоє одруження, батько дуже розсердився — і більше на себе та на мене, ніж на тебе. Він докоряв собі за надмірну обережність і поміркованість, а мені — що я, доросла дівчина, не змогла звабити такого шмаркача, як ти. — Вона нервово хихотнула. — Ось так. Попервах батько хотів звернутися до Святого Престолу з вимогою визнати твій шлюб недійсним, та потім передумав, плюнув на все і віддав мене заміж. — Ще одне зітхання. — Він запропонував мені на вибір дві кандидатури — кузена Фернандо і цього… бр! — Ізабела гидливо здригнулася.

— І ти обрала Філіпа Французького?

— Так…

— А чому його, чом не Фернандо? Тільки тому, що він наступник престолу?

— Ні, Філіпе, не тому. Я вчинила так через тебе. Одружившись, ти поїхав до Кастилії — а я не хотіла зустрічатися з тобою. Тоді я зненавиділа тебе, я ладна була вдавити тебе… Якби ж я знала…

Філіп затулив її рота поцілунком. Він вже чув такі слова від Амеліни і не хотів почути їх ще раз від іншої жінки.

— Минулого не повернеш, люба. Досить гірких спогадів. Ходімо до спальні, у нас дуже мало часу.

Ізабела затремтіла.

— Філіпе… милий…

— Ти не хочеш? — здивовано спитав він. — Вже передумала?

Вона напружилася і зблідла.

— Ні-ні! Я… хочу, але… Тільки не треба поспішати. У нас ще півтори години… навіть більше… Прошу тебе, не поспішай. Будь ласка…

Філіп ніжно торкнувся долонями до її блідих щік.

— Тобі страшно?

— Т-так…

— Ти боїшся перелюбу?

— Ні… ні… Я… я боюся…

— Ти боїшся кохатися?

Ізабела схлипнула — раз, другий, третій…

— Так хіба я коли-небудь кохалася?! — істерично викрикнула вона і вибухнула нестримним плачем.

Філіп не намагався втішити її. Він здогадався, в чому річ, і вирішив, що зараз найкраще — дати їй виплакатися досхочу.

Нарешті Ізабела заспокоїлася і, знай шмигаючи носом, заговорила:

— Мій чоловік — гидка, брутальна, хтива тварюка. Ти ж бо чув, якої пісні він сьогодні горлав — перевізник корів з острова Лув’єр такої посоромиться. Мене нудить від одного його вигляду. Він… він… Щоразу він просто ґвалтує мене. Він справжній нелюд! Він робить мені боляче… — Вона притисла голову Філіпа до своїх грудей. — Боже, як мені боляче! Першої ночі, коли я побачила його… ну, оце… його роздягнутого — я мало не знепритомніла… а він… він п’яний накинувся на мене і… — Її затрусило від нового приступу ридання.

З Філіпових очей також потекли сльози.

— Потерпи, люба, — захлинаючись, говорив він. — Потерпи трохи. Наступного року я стану співправителем Ґаллії і тоді оголошу Франції війну. Час вже кінчати з існуванням кількох держав на споконвічних ґалльських землях — я зберу їх воєдино і відроджу Велику Ґаллію, якою вона була за Хлодвіґа. Я звільню тебе від цього чудовиська, кохана, а його запроторю до монастиря, щоб там він вимолював свої гріхи перед тобою.

Ізабела миттю втихла.

— Це правда?

— Клянуся, я так і зроблю.

— Ні, я не про те питаю. Ти назвав мене коханою — це правда?

— Істинна правда.

— А як же тоді Бланка? А твоя кузина Амелія? А Діана Орсіні?

Філіп зітхнув:

— Ви мені всі любі, Ізабело. Я всіх вас кохаю, навіть не знаю, кого більше. — Він поклав голову їй на коліна. — Я запеклий грішник і нічого не можу вдіяти з собою. Сподіваюся, Господь зглянеться і не стане надто суворо карати мене. Адже Він все бачить і все розуміє. Він знає, що мною керує не хтивість, а любов; що я всією душею люблю кожну жінку, з якою кохаюся. Шкода, що самі жінки не хочуть цього зрозуміти і не можуть простити мене.

— Я розумію тебе, любий, — лагідно сказала Ізабела. — Ти ще не зустрів таку жінку, що могла б заволодіти всіма твоїми помислами, що заслуговувала б на всю ту ніжність, всю ту пристрасть, якими переповнене твоє серце… Я також не претендую на це. Я цілком вдовольнюся тією часткою твого кохання, що припадає на мене.

— О, Ізабело, я тебе обожнюю! — захоплено промовив Філіп, підводячи голову.

Вони довго і пристрасно цілувалися, а потім він подарував їй ту частку свого кохання, що припадала на неї…

Коли добігла друга попівночі Філіп вийшов з покоїв Ізабели і з подивом побачив пажа, що допіру супроводжував їх з бенкетної зали. Хлопчина сидів попід стінкою навпроти дверей, звісивши на груди голову, і час від часу тихо сопів уві сні. Праворуч від нього стояв згаслий ліхтар.

Зачиняючи двері, Філіп навмисно хряснув ними, ледве не задувши полум’я своєї свічки. Хлопчина здригнувся, підняв голову і здивовано втупився в нього. А за двійко секунд, уторопавши, що до чого, швидко схопився на ноги і винувато заморгав.

— Перепрошую, монсеньйоре. Я трохи задрімав.

— Якого дідька ти тут забув?

— О, монсеньйоре! Ви ж не відпустили мене. Я думав, що ще потрібен вам, тому й чекав тут. Я не хотів, щоб ви поскаржилися на мене пані принцесі, останнім часом вона дуже сувора.

— І справді, — кивнув Філіп. — Я не відпускав тебе.

— До того ж, — квапливо додав паж, — я стояв на сторожі.

— Ясненько, — осміхнувся Філіп і віддав йому свічку. — Гаразд, ходімо.

Біля своїх дверей Філіп зупинився і вклав пажеві в руку два подвійні дублони[42]. Хлопець поглянув на монети, і в нього аж очі рогом полізли. Він, звісно, сподівався на солідну винагороду за свою мовчанку — але такої щедрості ніяк не чекав.

— Пояснювати немає потреби? — запитав Філіп.

— Певна річ, монсеньйоре, — насилу вичавив із себе очманілий паж. — Ви лише провели її високість і відразу пішли до себе.

— Ти бачив це на власні очі?

— Аякже! Я ж супроводжував вас — спершу до паніних покоїв, а потім — до ваших.

— От і добре. А те, що могло тобі привидітися уві сні, ти нікому, навіть найкращим друзям і подругам, не розкажеш.

— Звичайно, монсеньйоре. Свої сни я нікому не переказую. От тільки…

— Що „тільки“?! — грізно довідався Філіп.

— Монсеньйоре, — заговорив паж, сам чудуючись свого нахабства. — Ви дали мені дві монети викарбуваним на них вашим профілем…

— Ну, і що?

— Одну з них я хотів би зберегти на згадку, але…

— Ага, зрозуміло! — Філіп видобув з гаманця звичайний одинарний дублон і віддав її безсовісному шантажистові. — Тут теж викарбуваний мій профіль. Тепер задоволений?

— Так, монсеньйоре! — радісно всміхнувся хлопець, який за дві години заробив аж п’ять скудо.

— І врахуй, шибенику: якщо ти надумаєшся вести подвійну гру і спокусишся на монети з профілем Філіпа-Авґуста Третього…

— Монсеньйоре! — з удаваним обуренням вигукнув паж. — За кого ви мене маєте?

— За того, хто ти є, — незворушно відповів Філіп. — Ти знаєш Ернана де Шатоф’єра?

— Знаю. Ваш паж д’Обіак розповідав, як пан ґраф задля розваги вириває з корінням молоді дубки і…

— Так от, приятелю, — перебив його Філіп. — Я не люблю лупцювати дітей, тож коли ти даси волю своєму довгому язику, я попрошу Шатоф’єра схопити тебе за ноги і перекинути через фортечний мур Кастель-Бланко. Він не відмовить мені в цій маленькій послузі.

— Монсеньйоре! Навіщо погрожувати? Я ж шляхтич і даю вам слово честі.

— Так тому й бути, — кивнув Філіп. — Покладуся на твоє слово честі, а ще більше — на твій страх перед покаранням. Тепер іди й будь слухняним хлопчиком.

Паж мовчки поклонився і вже відійшов на кілька кроків, аж раптом осміхнувся і сказав:

— Але й жінка мені наснилася, монсеньйоре! Пальчики оближеш.

— Забирайся геть, шмаркачу! — роздратовано гримнув Філіп. — Оближи спочатку молоко зі своїх губ, а потім уже на жінок облизуйся.