Природний роман та інші історії

Форма і меланхолія. Остап Сливинський

Як виглядає постмодернізм у Східній Європі? Можна довго пояснювати, але краще розповісти невеличку історію.

Так от, один мій приятель вважає найавтентичнішим східноєвропейським постмодерністом свого сусіда, який ще в 90-х роках на перший свій солідний «заробіток» купив новенький чорний «Мерседес». А потім вирішив нарешті облаштувати вдома санвузол, щоб не ходити більше надвір до вітру, і перекрити дах, щоб не розставляти по вітальні тазики для дощівки. Тому «Мерседес» знадобився йому переважно, щоб возити гіпс і шифер. Іншого транспорту в нього не було. Відтоді я так собі й уявляю «постмодерну ситуацію» в наших краях — як дорогий лімузин, з багажника якого стирчить мішок цементу.

Прокляття посткомуністичної Східної Європи — не у безформності, а в тому, що форма і зміст традиційно живуть тут порізно. Повертаючись із подорожі, східноєвропеєць привозить додому форму. І тримає її переважно для гостей, як столовий кришталь у серванті, залишаючи зміст на кухні, для домашнього вжитку. Погано, коли хтось із чужих встигає помітити зміст — це як краєчок білизни, що вистромився з-під одягу. Східноєвропеєць вірить у форму, Форма — це форма його релігії.

Можливо, якраз через те, що постмодернізм у Східній Європі — на кожному кроці, на вивісках і ярликах, у стилі одягу і макіяжу, в назвах кав’ярень, ресторанів, нічних кіосків, перукарень і журналів, у культовій, житловій і офісній архітектурі, у плануванні міст, політичних спічах і щоденних газетах, тут майже нема постмодерної літератури. Точніше, вона є, але вона тут — щонайбрутальніший реалізм.

Тому достатньо просто констатувати: вперше я приїхав до Болгарії 1997 року, в один із найтяжчих років того десятиліття, рік економічного колапсу і гіперінфляції, про що я не знав — мені було дев’ятнадцять, і я не цікавився ні політикою, ні економікою. То була моя перша самостійна далека подорож, замість політики й економіки я шукав музики і пригод, я робив фотографії старим «Зенітом» (ні, не «Смєною», дорогий Ґеорґі, але я б посперечався, що краще) і почувався першовідкривачем. Я відчув Балкани на запах і смак у перші ж години, ще тільки-но переїхавши Дунай і вихилившись із вікна потяга, і дотепер упізнаю цей запах і смак будь-де, вві сні і наяву. Невелика місячна стипендія, яку я мав отримати по приїзді, була розбита на ще менші порції, і нам у страху перед новим витком інфляції виплачували її щотижня. Але ми все одно намагалися чимшвидше витратити ці гроші на все, що можна було купити.

На щастя, йшло літо, на базарах і розкладках з’являлося щораз більше овочів і фруктів, і ми спустошували прилавки, як сарана, щоб наповнити весь посуд, усі ванни й умивальники в студентському готелі яблуками, грушами, персиками і виноградом. Ми почувалися тоді, ніби якісь специфічно балканські Мідаси — усе, чого ми торкалися, перетворювалося на соковиті плоди.

Безперечно, форма у Болгарії в такій самій пошані, як і будь-де у Східній Європі. За кількістю «Мерседесів» на душу населення ця країна поступається, певно, лише Албанії, а за кічуватістю фасадів, обкладинок і вивісок, може, й попереду всіх. Але під цією сухозліткою є ще дещо, і ми тоді, влітку 1997-го, — поміж териконів з овочів і фруктів, які починалися відразу за нашим ліжком і тяглися до самого середмістя, поміж весіль з духовими оркестрами, які крокували просто посеред вулиці, незважаючи ні на які колапси й інфляції, поміж настирливих циганок, які говорили так швидко, що все теперішнє і майбутнє, всі наворожені наречені, гроші та «щастя, щастя» склеювалися в одну суцільну нерозбірливу масу, — відчули це дуже виразно. У глибині, під видимим життям, було життя інше, потужніше, незалежне від пошарпаних реклам на білбордах і сміттєвих баків, щодня ретельно обстежуваних на предмет чогось корисного, і що тяжчими були обставини, то впертіше те життя виходило на поверхню, лише обвітрювалося якоюсь відчайдушністю і меланхолією. Воно мало свої сезони, свої регулярні і незмінні періоди цвітіння і пригасання, після важкої зими («Мусить же хтось описати злиденну зиму 1997-го…») те життя вибухало звичайною радістю, ніби не було ще недавно демонстрацій перед Народним зібранням і поліційних акцій. Воно було як природа — наприклад, як дерево, що волею якихось невідомих для нього вітрів виросло на голій скелі, але знає свої деревні справи — регулярно випускає бруньки, скидає листя, плодоносить, розсіює насіння. Це життя було як вода, що сама очищується, як рана, що сама загоюється.

Тоді ще не було «Природного роману», він вийшов двома роками пізніше, в 1999-му, а я його прочитав іще пізніше, коли про цей твір у Болгарії вже говорили так багато, що не прочитати його було просто неможливо. Не пам’ятаю, звідки він у мене взявся, певно, хтось мені позичив; є такі люди, які завжди носять у сумці потрібні книжки і вручають тобі їх на прощання замість потиску руки. Обкладинка була стилізована під картонку з повирізуваними в ній прямокутними отворами, крізь які було дещо видно: фрагмент плетеного крісла, дерево, кішка, чоловіча голова, малюнок з атласу рослин. Деякі віконця були зачинені. На звороті обкладинки було написано різні речі в дусі: «постмодерна емблема 90-х», «перше в болгарській літературі серйозне розхитування певності…».

Хтось може собі уявити цей текст і як картонний ящик з віконцями — чому ні? Або як сервант із багатьма шухлядами, які одну за одною відчиняєш і з гуркотом зачиняєш назад, шукаючи якусь річ, яку дуже давно туди поклав. Може, й не туди, може, її й не було зовсім. Такі тексти, як «Природний роман», найбільше подібні на речі, їх можна уявляти як завгодно. Хоч рослиною, хоч плетеним кріслом. Більшість усього, що я чув або читав про цей роман, стосувалося Форми. Автори тих рецензій застрягали у наймілкішому шарі твору, були обмануті наперстками дрібних розділів, які миготять перед очима. Піймалися на простий трюк.

Бо цей роман оманливий, як… Як що? Як Східна Європа? З її миготінням вивісок і реклам світових брендів, якими завішане щось інше, не видне неозброєним оком? Нелінійна оповідь, весь цей смак до нібито-енциклопедичності, весь цей постмодерний «anything goes», і легка обсценність, і гра з ідентичністю — все це знаємо, знаємо. Читали Кортасара, читали Павича, Пінчона. Може, читали й «одного Модерного Француза», і вже на першій сторінці підсміхаємося у вус: ми — терті калачі, пошукай когось, кому ще цікаво в таке гратися.

Я думаю, це тест. Тест на, умовно кажучи, «американського туриста» — хай це так, не дуже політкоректно, називається. Який усюди, куди прибуває, шукає того, що йому добре знайоме, шукає звичних для нього знаків і назв. І повертається, в принципі, з тим, що вже знав і раніше. Такий читач не помітить у цьому тексті багато чого.

Не помітить пам’яті — колективної, від якої хочеться втекти подалі, й особистої, куди хочеться тікати, коли важко. Меланхолії. Ні, меланхолію він, мабуть-таки, помітить, бо в сучасній літературі мало є більш меланхолійних текстів. Не помітити він може особливої барви цієї меланхолії — вже не просто східноєвропейської, а суто балканської, відчайдушної й іронічної, яка є дуже далекою від розпачу й апатії, хай би там що трапилося. Тієї самої, яку ми відчули на смак тоді, того нелегкого літа 1997 року в Болгарії. Тієї самої, що каже оповідачеві (одній з його іпостасей) вимріяти собі ідеальний і загалом життєрадісний спосіб самогубства: смачно затягуючись цигаркою на задвір’ях дому, «скурити» себе, перетворити себе на хмарку блакитнуватого диму. Або, міркуючи про те, як жити після подружньої зради, і розважуючи різні способи покласти собі край, зупинитися на канапці з подвійною кавою.

«Апокаліпсис можливий навіть в окремо взятій країні», — пише Ґеорґі Ґосподинов. Це не про Болгарію, я певен. З Болгарією навряд чи щось трапиться, доки планета тримається на своїй орбіті, доки існують весільні духові оркестри, доки земля родить абрикоси, виноград і груші, з яких у перспективі можна зробити ракію, і доки циганки на вулиці смикають вас за рукав.

Можливо, це про нас.

Остап Сливинський