Природний роман та інші історії

Друга історія

Це я мушу вам розповісти, — розпочав Корнель Ешті. — Останнім часом хтось у товаристві заявив, що нізащо б не вирушив до країни, мовою якої не володіє. (…) Мені рідко доводилося переживати подібне, бо, як ви знаєте, розмовляю я десятьма мовами… Точніше, таке трапилося лише один-єдиний раз, коли дорогою до Туреччини я перетинав Болгарію.

Деже Костолані, «Корнель Ешті»

Пасажири всіх нічних потягів, які перетинають кордони Балкан, чимось дуже між собою подібні. Тонкий етнопсихолог дошукувався би відмінностей, але не сягнув би далі, ніж різний ступінь балакучості, різні варіанти спільних у корені лайок, різні марки дешевих цигарок, що їх курять переважно в купе, — ото й усе. Нав’язлива подібність між балканськими народами вже не позначається скептичною панбалканською самовдоволеністю. Після 89-го та мила балкано-слов’янська сім’я, що зібралася на чорноморському узбережжі в ідилічній конфігурації, скажімо, чоловік — болгарин, дружина — чешка, а діти — угорчики, безповоротно розпалася на національні складові. Подібно до людей, які звечора чинили недозволені речі в товаристві, яке уклалося саме таким чином, а наступного ранку боязко уникають одне одного і не можуть нічого пригадати.

Я вже звик, що щоразу, коли подорожую потягом, обов’язково натрапляю на балакучих старушенцій, дідків, які в деталях пам’ятають останні п’ятдесят-шістдесят років свого життя, свекрух із хитруватими невістками й інших подібних персонажів. Гарні жінки завжди сідають до сусідніх купе.

Увійшовши цього разу до купе й побачивши біля вікна красиву шатенку, я негайно зазирнув у квиток, щоб перевірити, чи я, бува, не переплутав місце. Не переплутав.

— Це ж «Балкан-Експрес», так? — запитав я, все ще не наважуючись сісти.

Дівчина кивнула, мені здалося — доволі приязно, і всміхнулася. Помилки не було. Невдовзі потяг рушив. Ми були в купе самі, вагон — напівпорожній. Я вийняв цигарки, запропонував їй, вона подякувала, але видобула з торбинки власні, я підніс їй запальничку. Знав, що треба щось казати, якось зав’язати розмову, але будь-який зачин, ясна річ, видавався мені банальним і заздалегідь приреченим на неуспіх. Я завжди подорожував, утупивши очі в яку-небудь книжку, щоб не бути втягнутим у розмову. Моє перше речення здивувало мене самого.

— Мій дідусь 48 років їздив цим маршрутом. Він був кондуктором, — її погляд видався мені підбадьорливим, і я продовжив. — Дуже пишався однією своєю історією. Він розповідав її двічі на рік, на Різдво й Великдень. То був такий собі ритуал. Він мав шафку, персональну, в якій тримав стару кондукторську сумку. Ми всі знали, що він звідти вийме: старе пожовкле число «Голосу залізничника» за 1939 рік. Розгортає він, значить, це число, простягає мені, і я починаю читати. Читаю одне оповідання, від початку до кінця. Пам’ятаю, що воно займало цілу передостанню сторінку. Автором оповідання був якийсь угорець. Власне кажучи, то навіть не оповідання було, а розділ з роману, але байдуже. Автор розповідав про те, як він кілька годин пробалакав з якимось болгарським кондуктором, не знаючи при цьому ні слова по-болгарському. Кондуктор цього взагалі не помітив, і угорець дуже пишався тим, як уміло він зіграв у всій цій сцені і як годинами насолоджувався говірким болгарином.

Ми всі знали, що той кондуктор — мій дідусь. Знали й те, що в одному місці — там, де він описаний як «повненький болгарин з чорними вусами», — він обов’язково пробурмоче, що тут угорець трохи перекрутив. Коли я закінчував читати, всі замовкали, дідусь запалював цигарку й аж після третьої затяжки розпочинав свою оповідь. Говорив повільно і статечно, маючи себе за майстерного оповідача, а ми щоразу шанобливо слухали. Я з утіхою помічав відмінності від попередніх версій історії, щоразу нові подробиці, якими обростала розповідь.

У цьому місці ввійшов кондуктор і ненадовго перервав історію. Коли він пішов, я запитав жінку, чи ще їй не набрид. Та лише заперечно похитала головою й поглядом заохотила мене продовжувати.

— Отже, дідусь загадково всміхався і викладав свою версію зустрічі з угорцем. Однієї ночі проходив він коридором потяга на Стамбул, було вже за північ, пасажири похропували. Лише у вагоні першого класу курив пристойно вбраний добродій, «низенький, товстуватий, з рудою борідкою», — підкреслював дідусь, ніби бажаючи відімстити за того «повненького болгарина з чорними вусами». Я вже перевірив його квиток і збирався йти, — правив далі дідусь, — але тому явно хотілося поговорити, бо він затримав мене й запропонував цигарку. Запропонував по-болгарськи, щоправда, але щось у його голосі все-таки було не наше. Цигарки мав справді добрі, «з позолоченим мундштуком», такі тоді в наших краях не водилися. Виглядав на чоловіка тямущого і такого вже милого, всміхається мені, не сидиться йому на самоті. Та й мені хочеться товариства, але я ж тільки по-болгарському й трохи по-румунському вмію, то про що нам говорити? Спробував я все-таки до нього болгарською, може, якраз знає, різні бувають люди. Звідки ви, питаю, пане, розумієте по-нашому? Та й за цигарку йому подякував. Той лиш кивнув щось там головою й поплескав мене дружньо по плечі. Я вже тоді розкусив, що він ніскілечки не розуміє по-нашому, тільки чогось не хоче зізнаватися. Його воля, кажу собі, певно, боїться втратити моє товариство.

І тоді мені спало на думку, — казав з притиском дідусь, — пійматися на його гачок. І почав я йому розповідати все, що в мені накипіло. Все можна було тому чоловікові сказати, бо ж він ні слова не розумів. Про армію розповідав, про службу в потягах, про диваків, яких тут зустрічав. Дуже гарно слухав той чоловік. Нам, болгарам, тільки подай перебивати й вигукувати: е-е, це ще що, у мене, знаєш, яка була придибенція… Не даємо один одному історію закінчити. А той пан очима у мене вп’явся і слова не зронить. В одному місці всміхнеться, в іншому кивне, час від часу муркне «так-так». Не завжди до речі, але я йому того не мав за зле. Вдавав, ніби вважаю його земляком, і йому було приємно. Все йому міг сказати. Небагато є людей, яким можеш сказати все. А такого, як то кажуть, і облаяти можеш, і поскаржитися йому — все прийме. Виходить, найкраще люди можуть порозумітися тоді, коли взагалі одне одного не розуміють. І йому приємно, і мені, і нібито й дуримо себе обидва, а все-таки добре нам.

Якщо дідусь надто захоплювався розповіддю, то справа доходила до демонстрування двох металевих ґудзиків (про них і угорець згадував у своєму оповіданні). Дідусь завжди носив їх із собою, то була його найдорожча пам’ятка. Вони були єдиним, що лишилося йому від батька, вбитого під час Балканських війн десь у цих краях. Він батька майже не пам’ятав і дуже дорожив тими двома ґудзиками. Ніколи з ними не розлучався. Показав їх іноземцеві, а той собі почав підкидати їх у руці й сміятися. Для нього то були просто собі ґудзики. Тут дідусь не витримав і розплакався, як мала дитина (то якщо вірити угорцеві), а за версією дідуся, він лише глянув на нього з презирством і негайно відібрав ґудзики. Мало не дійшло до бійки, — переймався дідусь. — Так мене затягла розповідь, аж я сам забув, що він нічого не розуміє. Сам собі підставив ніжку. Потім мені стало незручно, що я так грубо з ним обійшовся, попросив пробачення, але вже не був певен, чи він мене розуміє. Колись ніби й не було всіх тих наших мов, ми їх відкладали набік і чудово одне одного розуміли, а тепер кожен ставить свою мову перед собою, як мур — щоб, не дай Боже, нічого через нього не перелетіло. Ми попрощалися по-людському, але мені дотепер якось прикро.

Таку-от історію мій дідусь розповідав лише по святах, двічі на рік, на Різдво й Великдень. Інших свят він не визнавав. Той чоловік дійсно виявився іноземцем, та ще й яким — угорцем! — вигукував дідусь. Для нього угорці через їхню мову були найбільшими іноземцями. А ще й до того виявився письменником.

Після того випадку дідусь іще тридцять років їздив потягами, але так і не вдалося йому вдруге зустріти того добродія. Так само, як не вдалося ще раз із кимсь так мило потеревенити, — казав він. І на завершення історії, перш ніж промовити «на здоров’я», дідусь виголошував фразу, яку всі присутні за столом уже могли хором продекламувати напам’ять: — Бачите, що значить мова — він думав, що мене обдурює, бо на самоті йому не сиділося, я думав, що його обдурюю, бо й мені самому бути не хотілося, а мова взяла та й обдурила нас обох. Але так приємно мені ще ніколи не було.

Отак казав на завершення мій дідусь, колишній кондуктор, і гукав «на здоров’я».

Жінка навпроти мене й далі дивилася на мене з очікуванням, ніби не хотіла, щоб історія закінчувалася. Я сприйняв її погляд як комплімент — ніколи не вмів і анекдот як слід розповісти, а цього разу, здається, вдалося. Пауза все-таки якось незручно затяглася, ми закурили, і тут вона несподівано простягла мені руку й сказала:

— My name is Kathrin. I don't know your language but it was a great story[20].