Природний роман та інші історії

Восьма ніч

Якоїсь ночі його прадід пас овець далеко від села, на самотинному узліссі. Про щось там замріявся, аж раптом після півночі, у годину духів, щось його вдарило ззаду в плече. Від страху він тієї ж миті оглух і онімів. Ззаду нікого не було. Якась із овець розбешкетувалася й обтерлася об його спину. Решту своїх днів він провів у глухоті й німоті. З цієї історії він завжди сміявся, як дитина. Вівця!

Уже згодом він переказував її як найстрашніше з того, що будь-коли чув. Бо вона що доводить — що смерть не має печаті на чолі… Звичайна вівця.

Одного вечора він, як звичайно, повернувся з роботи. В той час його вже переслідувала прикра думка, що він поволі втрачає слух. Траплялося, що він не чув годинника, телефону, окремих тихо мовлених слів. Над цими його страхами вже навіть починали кепкувати. Він відчинив двері, зсередини вдарив у ніздрі запах трьох переповнених попільничок — попереднього вечора він запросив у гості приятелів, — а далі розтягнувся на канапі й увімкнув радіо, що стояло у нього в головах. Радіо світило, але не видавало ні звуку. Негайно ввімкнув телевізор, там якась жінка читала вечірні новини, але нічого не було чути. Нічого не було чути. Нічого…

І за мить до того, як умерти від жаху, він цілком виразно почув слова «Що, вдаєш, що не чуєш, га?», які долинули звідкись згори, з горішнього поверху, від вічно п’яного сусіди, який регулярно бив свою жінку. То було одкровення. Чоловік підкрутив звук телевізора і чітко почув, як дикторка побажала йому «на добраніч». Потім здогадався, що вимкнений звук — то був усього лише жарт його вчорашніх гостей.

Через сім місяців він справді оглух, цілковито. Ніби на жарт.

Пані та панове,

протягом моїх багатьох, надто багатьох розмов я зауважив, що перевага зазвичай надається індивідуальному перед загальним, конкретному перед абстрактним.

Так пан Хорхе розпочав сьому нічну лекцію, посилаючись на свою «скромну особисту сліпоту». Цей чоловік передбачливо обрав сліпоту темою своєї сьомої ночі, а власне кажучи, й темою всіх своїх попередніх і наступних ночей. Сліпота, шановні пані й панове, як ви самі здогадуєтеся, надає значно більше привілеїв тому, хто нею користується. На відміну від глухоти, від моєї скромної, особистої, часткової глухоти, про яку я вестиму мову восьмої, виняткової ночі нашого семінару, який так щасливо завершується.

Отже, я надто пізно зрозумів, що ми самі все життя з незбагненною впертістю домагаємося тих нещасть, яких доля (називайте, зрештою, як хочете, цю інстанцію) вділяє нам вельми щедро. Пам’ятаю, як ми ще дітьми вигадали гру, в якій потрібно було вибирати одне з двох лих. Що б ти вибрав — залишитися без ноги чи без руки? Природно було вибрати друге, хоч зараз я вже не зміг би до ладу відповісти, з чого випливала така природність. Інший розпачливий вибір слід було зробити між оком і вухом. Що б ти вибрав — залишитися на все життя сліпим чи глухим?

Дев’ятнадцятьма роками пізніше, цілковито оглухнувши на одне вухо і почасти, але прогресуюче — на інше, я усвідомив, наскільки легковажно свого часу віддав перевагу глухоті.

Пані та панове,

згадайте, чи не траплялося вам запрагнути повільного й невмолимого згасання, гідної і вдавано байдужої готовності прийняти те, що накреслене долею? Запрагнути глибокого враження від ваших останніх слів, сльози у вселенському оці, яка цього разу спадає за вас? О, це бажання сповниться, пані й панове. Бог чує всі наші благання, але рідко відрізняє добро від зла.

І от, обравши колись глухоту, я довгі роки намагався виправити непоправне, звільнитися від неї. Діагноз — neuritis acustic, супроводжуваний постійним шумом у вухах, прогресуючою втратою слуху і — як наслідок — можливими порушеннями вестибулярного апарату. Лікарі, яких я обійшов за ці роки, поділялися на дві категорії: відвертих і багатообіцяючих. Перші: «Тепер тобі вже й Господь Бог не допоможе», другі: «Чутливі нервові закінчення справді складно регенеруються, але в нашому розпорядженні — широкий спектр нейромедіаторів, судинорозширювальних і потогінних лікарських засобів. Людський мозок — це…». Зрозуміло, що я обрав останніх, попри їхню підозрілу логорею. Таким чином я прирік своє тіло на довгі процедури з усе новими й новими ліками, які були дедалі сильнішими і, відповідно, щораз більше розчаровували. Я навіював собі, що вся їхня сила — саме у назвах, уводив їх у чудернацькі медитативні практики, повторюючи без кінця: nivalin, duzodril, dibazol, tanakan, betaserc, vastarel і знов: nivalin, duzodril, dibazol… Я вимовляв їх уголос, щоб із зовнішнього вуха вони проникли просто до середнього (auris media), ковзнули євстахієвою трубою, пройшли неушкодженими поміж молоточком, ковадельцем та стременом і віддали свої цілющі фонеми складно влаштованому внутрішньому вухові (auris interna). Там, на початку слизнявого лабіринту, як Мінотавр, лежав Слимак (cochlea), повз якого також треба було пройти, не вбиваючи його, щоб урешті досягти Кортієвого органу, де зачаїлися мертві слухові клітини. Тут мало відбутися чудесне воскресіння. Але фонологічної енергії цих назв було явно не досить. Тому я перейшов до назв альтернативних, екзотичніших, як-от женьшень із бджолиним молочком з узгір’їв Північного Китаю, мумійо з Монголії, підігріта грецька маслинова олія з чебрецем у кришталиках і, нарешті, географічно близькі мені сухі коров’ячі кізяки (підігріті). Врешті-решт я дістався XVII століття і, нишпорячи в якомусь давньому зільнику, натрапив на таке: «Єжели гудет у вусі, наріж свіжаго листу ожини, ізмішай з медом і маслом оливним, підігрій і капни і гусинаго смальцю…». І ще одне, категоричніше: «При глухоті — козію кров і жир вутиний ізмішай і вливай в уші».

Пані та панове, хвороба робить з нас дітей і змушує бігти за кожним блищиком. На сьомий рік мого заздалегідь приреченого лікування я все закинув і віддався їй. Досі ще ніхто так довго не жадав мого тіла, і я більше не міг їй відмовляти. Моє вухо обернулося всередину себе, углиб тіла і, залишене врешті у спокої, почало продукувати власні звучання. Якщо ви прикладете до вуха мушлю мідії або рапани, то матимете приблизне уявлення про них. Чи то вухо вловлювало щось, що є нечутним здоровому слухові, чи, можливо, внаслідок дивних трансформацій хворобою з рецептора воно перетворилося на генератор якоїсь нової мови, нового діалекту, на вухо, яке розмовляє.

Таким чином вухо, панове, обертається спиною до суспільства, як справжнісінький фраєр, як знудьгований денді, як охоплений світовою скорботою романтик. Воно, шановні дами, закривається, як тюльпан, що згортає свої пелюстки надвечір і в негоду. Цей отвір тіла стає щитом, м’яким рожевим щитом, корсетом для нашого внутрішнього світу.

Я збагнув ще одне: втрата слуху повертає світ у близькі, видимі межі, в епоху до телекомунікації. Телефон і радіо виходять з ужитку, глухий стає байдужим до невидимого звуку. Єдина втіха — той невеликий простір довкола, що сягає своїми кордонами видимості вуст, міміки й жестів. Годі, пані й панове, око стає справжнім вухом. Вдивляючись у вуста, що добре артикулюють, око вловлює звук у саму мить його народження, виходу з утроби, в момент, коли звук спромагається на скороминуще тіло, вірніше, на його швидкоплинні обриси.

Так око ловить старанно округлене О, ледь плескате Е, білабіальні вибухи Б, П і так далі. Око-вухо, охо чи вуко.

Однієї ночі, невдовзі по тому, як я відмовився від усякого лікування, але ще тішився рештками слуху, я вирішив зайнятися збиранням звуків, які мені обов’язково треба було почути перед тим, як я остаточно оглухну. Такий собі золотий фонд, повна колекція записів, які довгими годинами глухоти могла б відтворювати пам’ять. Ось невелика частина СПИСКУ РЕЧЕЙ, ЯКІ ТРЕБА ПОЧУТИ, або ЗОЛОТОГО ФОНДУ ГЛУХОГО:

Осінній дощ над яблуневими садами

Дихання двох першої ночі

Звук, із яким тріскає перестиглий кавун

Дзюркотіння струменя чоловіка, який випорожнюється

Шурхіт шовку, що опадає вниз

Протяжне дзижчання мух у сільській хаті близько другої години дня

Хрипіння щойно зарізаного поросяти, яке захлинається кров’ю

Дзенькіт ложечки у порцеляновій чашці з цейлонським чаєм

Позіхання мого батька перед сном

Шарудіння ящірки поміж суниць

Булькотіння казанка на печі, в якій палиться дровами

Поскрипування твердого олівця по паперу

(…)

Насамкінець скажу вам, пані й панове, що звук протокольних аплодисментів не входить у список, з яким ви щойно ознайомилися. Моє вухо вже відмовляється розпізнавати цей звук, а око бачить лише долоні, що змикаються й розмикаються.

Час мені вже розлучатися з вами й повертатися до «Шахріяру», готелю, так люб’язно наданого гостинними господарями цього семінару. Врешті-решт, усі ми тут задля того, щоб оповісти одне одному кілька історій і заплатити за нічліг.

Тієї ночі, коли він зрозумів, що остаточно втратить слух, вирішив завести собі кішку. Читав, що коти мають тонко влаштоване вухо та інші органи чуттів. Цілими днями він спостерігав, як кішка нащулює вуха в напрямку вже недосяжних для нього шумів, і почувався в безпеці, захищений від несподіванок. Любив повторювати, що кішка — то його собака. Так минув якийсь час, і чоловік почав уявляти, ніби це ніяка не кішка, а його власний втрачений слух. Бачив у ній лише одне велике муркотливе вухо, його власне.

Однієї ночі той чоловік раптово зник разом зі своєю кішкою, і більше ніхто їх не бачив. Певний час волоцюги з жахом розповідали, що біля сміттєвих баків і в підвалах буцімто бачили людину з котячою головою, чи, радше, величезну кішку з людським тілом. Але ніхто не дивувався, і це забулося.