Природний роман та інші історії

Білі підштанки історії

Ця історія починається й закінчується одним звичайним і нічим не примітним пранням. Трапилася вона, радше за все, наприкінці 70-х, бо пригадую, що мені було вже тоді дев’ять чи десять років, а жили ми в той час у невеликому будинку з подвір’ям в одному з найменших болгарських міст, розташованому в затінку найменших болгарських гір — Сакару. Колись містечко було відоме тим, що тут розводили верблюдів замість ослів чи якоїсь іншої тяглової худоби, але останній верблюд, кажуть, помер ще в шістдесятих. Жили ми в цьому маленькому містечку біля найменших гір (маленьких, але ж гір — казали в нас) у маленькому будиночку з кімнатою й передпокоєм, з городчиком, де була грядка помідорів, дві черешні біля паркану, між ними — шворки для білизни, а довершував усе квітник із голландськими тюльпанами (то була мамина гордість — лілові, як індиго).

Якось батько розвішував білизну між черешнями, коли до паркана підійшов сусід бай Костадин. Слово «сусід» не дуже пасувало баєві Костадину. Він був благородним сімдесятилітнім старцем, родовитим аристократом, найкращим адвокатом у містечку. Носив просто легендарний халат і прізвисько Бальзак. Прізвисько пішло, зокрема, від того, що бай Костадин досконало знав французьку і прочитав усього Бальзака в оригіналі. Це було занесене до місцевої книги рекордів, і навряд чи коли-небудь хтось би його переплюнув. Що ми тоді знали про Бальзака? Що він був великим ловеласом і пив багато кави, коли писав. Або багато писав, коли пив каву. В усякому разі, в голові з того часу в мене засіла цифра 42. Що то було — сорок два романи чи сорок дві кави на день, не пам’ятаю, але так чи так, цифра викликала повагу. Ця повага поширювалася й на бая Костадина. Прошу зауважити, ніхто не називав його «бай Коста» чи ще фамільярніше — «бай Коце». Ні, він незмінно і до самого кінця залишався баєм Костадином Бальзаком. Носити халат у часи, коли в пошані були плащі, шуби і светри, — то був знак гонору і шляхетності. Я досі його пам’ятаю — довгий коричневий халат зі строгою сірою облямівкою на лацканах, із трьома великими перламутровими ґудзиками і поясом із двома китицями, що нагадували кінчики лев’ячих хвостів.

Через цей халат Бальзак виглядав підозріло в очах нашого сусіда зліва — старшини-міліціонера, якого всі кликали Феліксом Едмундовичем (за його власним наполяганням), скорочено — Чекістом, а позаочі — Довбаком. Він був із тих міліціонерів, яких ніколи не побачиш у цивільному, і ми з братом потай побилися об заклад, що в нього навіть піжама з погонами і маленькою внутрішньою кишенею для нічного пістолетика. Мій брат навіть твердив, що він спить у кашкеті, бо якщо йому насниться старший лейтенант (а які ще сни можуть бути у старшини?), то він за статутом має віддати йому честь, а віддавати честь без кашкета — порушення, це навіть і я знав. Над вхідними дверима свого будинку він звелів написати червоними буквами: «Чекіст мусить мати холодний розум, гаряче серце і чисті руки». І внизу: «Фелікс Едмундович Дзержинський». Однієї вересневої ночі хтось виправив «гаряче» на «гаДяче», і відтоді Фелікс Едмундович став украй підозріливим до цілого містечка, а особливо до найближчих сусідів. Кажуть, цілу осінь він ночами чергував на подвір’ї і аж до першого снігу спав коло дверей, бо в підручнику з криміналістики писало, що злочинець завжди повертається на місце злочину, але то вже інша історія.

Таким чином, наш будинок опинився у буферній зоні між будинком Фелікса Едмундовича (ліворуч) і будинком бая Костадина (праворуч). Усі три будинки стояли на вулиці з гучною назвою «Сергієнка». Якщо про Бальзака ми щось там знали, то про Сергієнка я й досі не маю ніякого уявлення, тому цілком серйозно прошу: якщо хтось володіє якоюсь інформацією про нього, озвіться, я з радістю довідаюся й собі. Бо я впевнений, що немає випадкових назв, особливо якщо це назва вулиці, на якій ти виріс — хай то буде Сергієнка, Макаренка чи Криволапа. Все має значення в педагогіці дитинства.

Ну от, досить було згадати ім’я Бальзака, і вже — кілометровий відступ.

Отже, одного дня мій батько розвішував білизну між черешнями, а тим часом Бальзак підійшов до паркана. Стояв собі з того боку у своєму шляхетному халаті, і батькові стало незручно, що він — у самій майці, з тазом і мотузкою прищепок, перекинутою через плече. Тоді бай Костадин тихо, але переконливо сказав йому, що не пасує такому солідному і красивому чоловікові серед білого дня гасати з тазиком і чіпляти прищепки, як якесь дівчисько. Батькові стало дуже соромно. І вирішив він розвішувати білизну вечорами. Треба було якось прослизнути між Сциллою бая Костадина і Харибдою моєї матері.

Уявляю собі, як він з ліхтарем у зубах — справжнє опудало для кішок — тихенько крадеться з великим цинковим тазом до білизняних шворок під самим парканом бая Костадина. І хтозна, скільки б це тривало, коли б одного вечора пильний Фелікс Едмундович не помітив підозрілого вогника. Як досвідчений чекіст, він не кинувся до нього відразу, а лише потер свої чисті руки і сказав до себе: «О-о, Бальзаче, зараз ти в мене поскачеш!». Він був упевнений, що старий буржуй (інакше він його не називав) шастає ночами по двору, ховаючи то ротатор для копіювання, то револьвери, а то й контрабандну олію — тоді олія була страшним дефіцитом. (Ті халати за які гроші куплені, га?) Наступної ночі нашвидкуруч сформована оперативна група з чотирьох міліціонерів (більше в містечку не було) під командуванням самого Фелікса Едмундовича зайняла позиції біля наших будинків. Але цілу ніч ніхто не з’являвся (моя мама не прала щодня), і на світанку група так само конспіративно зникла. Те саме повторилося наступної ночі. А на третю Чекіст привіз із Елхова справжнього службового собаку. Близько півночі мій батько вийшов із тазом, прокрався до білизняних мотузок, запалив ліхтар, і в цю мить загавкав пес, блиснули прожектори, і четверо міліціонерів на чолі з Феліксом Едмундовичем його оточили.

Уявіть собі цю монументальну живу картину. Собака, що гарчить і гавкає, натягуючи повідок. Четверо міліціонерів із прожекторами. На першому плані — спрямована вперед, ледь нахилена постать Фелікса Едмундовича, в одній руці — пістолет, друга рука неприродно закинута за спину, ніби людина збиралася кинути гранату, але тієї самої миті її підкосила шрапнель. Нарешті, мій батько, що випустив з рук таз, у самих білих підштанках, із патронташем прищепок через плече. Я міг спокійно прогулюватися між цими фігурами і тицяти їх пальцем. У вікнах сусідніх будинків загорілося світло, ми з братом і матір’ю вибігли на поріг. Через одну-дві секунди, коли картина розпалася, Фелікс промимрив щось на кшталт вибачення, батько, кинувши таз, чкурнув до хати, і ми вперше зачинили вхідні двері на замок.

Після того вечора батько набрався відваги і заявив матері, що більше не буде розвішувати білизну. Відтак три дні не виходив з дому. Фелікс Едмундович заробив одразу кілька нових прізвиськ. А бай Костадин похитував головою і повторював: людська комедія, людська комедія…

Отака історія. А яка ще історія могла трапитися наприкінці 70-х у маленькому містечку біля маленьких (найменших) гір, на маленькій вулиці з гучною назвою «Сергієнка», на нейтральній території між Феліксом Едмундовичем (ліворуч) і Бальзаком (праворуч)? Лише в таких місцях і в таку пору, між міліцейською уніформою і буржуазним халатом, можна вихопити на мить справжнє обличчя історії. Навіть не обличчя, а її білі підштанки. Чи варто сподіватися чогось більшого?

1996