Пробуджена Енея Європейський етнорелігійний ренесансЛозко Галина
Європа в античну епоху мала назву Енея...Книга відомого етнолога-релігієзнавця Галини Лозко розповідає про нове відродження рідних язичницьких релігій у багатьох країнах Європи. Авторка показує широкий спектр замовчуваних явищ, які досі залишаються “незручними” для офіційних інститутів, засобів масової інформації та державних структур. Християнство та інші “світові” релігії розглядаються як приховані засоби глобалізації, а відродження рідних етнорелігійних традицій – як єдина альтернатива та надія на порятунок людства. Г. Лозко робить радикальні висновки, але у цій книзі не більше агресії, ніж у “святому письмі”. Книга не закликає до знищення інакомислячих, як це роблять автори Талмуду, Тори, Біблії та Корану. Вона відкриває очевидні факти тоталітарного впливу монотеїстичних релігій на масову свідомість та розглядає релігійну ідеологію під кутом зору національної і расової логіки.
ЗМІСТВСТУП:Вона називалась Енея...Як і для чого написана ця книга
РОЗДІЛ ІЕтнічна релігія як наукове поняттяі духовно-культурний феноменІ.1. Поняття “етнос” та “етнічна релігія”І.2. Поняття “духовно-культурний феномен” та “етнорелігійний ренесанс”І.3. Природність і штучність релігії як сутнісна ознака і класифікаційний критерійІ.4. Арійський політеїзм і семітський монотеїзм як пара світоглядних протилежностейІ.5. Роль етногонії в системі арійських етнорелігійІ.6. Етнічний макро- і мікрокосмІ.7. Етнорелігія як засіб самозбереження етносуІ.8. Втрата етнічної релігії та її історичні наслідки в історії (на прикладі слов’янських народів).І.9. Феномен предківської віри у житті та військовій діяльності Великого Руського князя Святослава
РОЗДІЛ ІІ.Європейський етнорелігійний ренесансІІ.1. Консервативна революція і Традиціоналізм як предтечі етнорелігійного ренесансуІІ.2. Етнічні релігії в Балто-Слов’янських країнах:– Рідна Віра в Литві– Рідна Віра в Латвії– Рідна Віра в Польщі– Рідна Віра в Російській Федерації– Рідна Віра в Республіці Білорусь– Рідна Віра в Болгарії– Окремі рідновіри Словаччини– Окремі рідновіри СербіїІІ. 3. Етнічні релігії в Центральній і Західній Європі:– Друїдизм у Франції– Одінізм: Німеччина, Ісландія, Англія, Норвегія у порівнянні з СШАІІ. 4. Етнорелігії в інших країнах Євразії:– Еллінізм у Греції– Римське язичництво в Італії– Мітраїзм у Вірменії– Пантеїзм у Марі Ел– Пантеїзм у Чуваській Республіці– Відродження корінних релігій фінських і угорських етносівІІ. 5. Світовий Конгрес Етнічних Релігій(World Congress of Etnic Religio – WCER)ІІ. 6. Родове Слов’янське Віче – консолідація слов’ян-рідновірівІІ. 7. Закономірності етнорелігійного відродження
РОЗДІЛ ІІІ.Українська етнорелігія: етапи розвитку та основи реконструкціїІІІ. 1. Поняття “українська етнорелігія” та “реконструкція етнорелігії”ІІІ. 2. Періодизація розвитку етнорелігії на теренах УкраїниІІІ. 3. Релігійні вірування трипільців як автохтонного населення давньої УкраїниІІІ. 4. Ведизм як витокова основа формування арійських етнорелігійІІІ. 5. Витокове “православ’я”: занепад та відродженняІІІ. 6. Основи реконструкції богознавчих та обрядових засад Рідної Віри (на прикладі культу Матері Землі)ІІІ. 7. Відродження морально-етичних та екологічних основ Рідної Віри (на прикладі культу Сонцебога)ІІІ. 8. Астрономічні, археологічні та фольклорні основи реконструкції календаря Рідної Віри
РОЗДІЛ VУкраїнський етнорелігійний ренесансу його видатних постатяхІV. 1. Духовні предтечі і переоцінка релігійних вартостейІV. 2. Володимир Шаян – основоположник Відродження Рідної ВіриІV. 3. Ярослав Оріон: спроба створення громадянської релігіїІV. 4. Лев Силенко – реформатор-монотеїст, ньюейджерІV. 5. Рунвізм як рудимент християнсько-монотеїстичного мисленняІV. 6. Розвиток та згасання Рідної Віри в українській діаспоріІV. 7. Сучасний стан відродження Рідної Віри в УкраїніІV. 8. Деякі негативні явища в сучасному рідновірському русі України
ВИСНОВКИЕтнорелігійний ренесанс як циклічна закономірність:перспективи розвитку
Бібліографія
Вільна думка є основою філософської творчості,вона не терпить і не виносить кайданів.Володимир Вернадський
ВСТУП
Вона називалась Енея...
Європа в античну епоху мала назву Енея... З незапам’ятних часів межа між Європою й Азією проходила по річці Дон (Танаїс). Як сказано в скандинавському географічному трактаті “Круг земний”, Танаїс впадає у “довгу затоку, що зветься Чорним морем. Вона розділяє частини світу. Ту, що на сході, звуть Азією, а ту, що на заході, дехто називає Європою, а дехто – Енеєю” [313. 11].Можливо, ця назва пов’язана з древніми енетами (enetoi), якими правив легендарний Еней. Він був улюбленим сином Богині Афродіти і онуком Зевса, захисником Трої та засновником Риму, куди й переніс своїх рідних троянських Богів. Афродіта, як Богиня-Мати, постійно опікувалась життєвою долею свого сина Енея, рятуючи в його особі увесь божественний рід Дардана. Не даремно, в Італії на її честь було збудовано безліч святилищ Афродіти-Венери, якій, як Богині Переможниці, присвятив свій храм і знаменитий Помпей [463]. Так була врятована ціла Енейська цивілізація, в якій чільне місце займають культури як Гіперборейського, так і Середземноморського кореня, серед яких упізнаємо і наших слов`янських предків. Як писав О. Знойко: “Історики-славісти визнають, що предки слов’ян – венеди брали участь у формуванні Русі і Києва. Венеди, як нам уже відомо, – вигнанці з Трої. Доведено також, що троянці – це етруски, а їхні нащадки заснували Рим (цілком можливо, що Еней був засновником Альба-Лонги і предком матері Ромула і Рема)” [181. 244].Сьогодні наш континет носить назву, нав’язану йому, хоч і дуже давно, прийшлою культурою. А сучасні європейці вже не замислюються над древнім міфом про викрадення Європи, яка й дала цю назву величезному суцільному материку, де живуть нащадки автохтонної Білої цивілізації. Численні мистецькі твори від давньогрецького вазопису до реалістичних полотен епохи Відродження зображують Європу білолицею Богинею, що перепливає море на спині Зевса-бика. Але при детальнішому вивченні виявляється, що насправді Європа була темношкірою дочкою фінікійського царя... Отже, як пише А.Іванов: “європейці відповідно наслідують її семітське походження”? [185.102]. Мушу заспокоїти шановних читачів: не походження – а лише ім’я! Воно, як і багато інших релігійно-міфічних ідеологем, є лише надбудовою над нашим споконвічним материковим базизом. Але ми вже знаємо, яку фатальну роль іноді може мати власне ім’я. Не даремно, в етнічних релігіях багатьох народів існував спеціальний обряд зміни імені. Щоправда, ім’я або прізвище змінювали в разі значних особистих (вікових, станових), історичних чи суспільно-політичних подій. На мій погляд, Європа, або краще Енея, вже стоїть напередодні такого переломного етапу в її історії.Ми увійшли в третє тисячоліття – час, який за зоряним календарем називають ерою Водолія. Кінець ХХ – початок ХХІ ст. позначився прискоренням глобальних процесів, які радикально змінюють людину і суспільство. Як стверджувалось на VII Міжнародній науково-практичній конференції “Слов’янський світ в умовах глобалізації” (Мінськ, 1–3.03.2004), “у результаті науково-технічної революції інформаційні, технічні та технологічні процеси стали протікати швидше від біологічних. Тобто оновлення знань, техніки, технологій нині відбувається швидше, ніж зміна поколінь, що призводить до зміни логіки соціальної поведінки людей” [425].Наслідком цього стало те, що на рубежі другого і третього тисячоліть ми ступили на новий щабель свого розвитку. Мислителям, дослідникам і навіть пересічним громадянам стає все очевидніше, що вже кільканадцять століть людство є жертвою тотальних ідеологій, серед яких релігія займає одне з перших місць. Як вважає український конспіролог М. Сенченко, “Масонські ордени, фінансові структури, міжнародні релігійні організації й секти досить продуктивно управляються латентними (невидимими) правителями і визначають шляхи історичного розвитку людства” [408. 4].Тому нині, коли на карту поставлене саме життя Білого людства, пробуджена Енея знову звертається до споконвічних етнокультурних цінностей своїх предків. Це тільки здається, що етнічні міфи та героїчні легенди канули в Лету, бо їхня спадщина залишила глибокий слід у нашій колективній підсвідомості та генетичній пам’яті. Етнорелігійний ренесанс свідчить, що гряде не просто зміна суспільно-економічних формацій, а значні якісні перетворення в усіх сферах людської діяльності.
Як і для чого написана ця книга
Історія людства є, насамперед історією етносів. Сучасна глобалізація суспільно-економічного життя часто супроводжується об’єднанням етносів із дуже відмінними культурами й ментальністю. Таке об’єднання швидко призводить до асиміляції та етнічного злиття. Сьогодні вже значна частина науковців і державних діячів починає розуміти, що ігнорування етнічними проблемами може стати причиною непоправних втрат і катастроф. Однак, офіційна наука ще не наважується радикально протистояти глобальному пресингу. Як альтернативу глобалістам усіх мастей я пропоную язичницький методологічний підхід до вивчення проблеми: причину всіх політичних, економічних та культурологічних явищ шукайте в етнічному! Глобалісти такий підхід одразу оголосять абсурдним. Насправді ж, абсурдність ситуації полягає в тому, що цю аксіому нам постійно приходиться доводити.В релігії, як і культурі загалом, спостерігається своєрідний вибух нових інтегральних форм і культів, поява глобальних соціо- та етнокультурних “гібридів” у різноманітних поп-американських варіантах, що отримало назву постмодерну [22. 32]. Фахівці визначають основні характерні риси цього стилю: зростання диференціації (соціальної, культурної, релігійної та ін.), полістилістичність, розмитість форм і обрисів тих чи інших ідей, стилів, доктрин [5]. Постмодерну притаманна відмова від чітко артикульованої істини, радикальний плюралізм теоретичних та світоглядних моделей і стилів культури, що в свою чергу спричинює відмову від цілісності, ієрархічної структурованості та гармонійної упорядкованості.Постмодерністська “фрагментарність” світу робить особу беззахисною перед глобальними процесами хаотизації життєвого простору, в якому людині з класичними європейськими стандартами світосприйняття стає холодно і незатишно. Ця навала квазікультурних “цінностей” відносить на узбіччя масової свідомості перевірені часом традиційні національні форми духовності та культури. На цьому тлі відбувається масова дезорієнтація суспільства, але водночас – і вияскравлення духовно самостійних особистостей, які ведуть пошук нових культурних моделей, альтернативних глобальному стилю. Ностальгія за високим духовним минулим своїх предків і турбота про майбутнє своїх нащадків спонукає їх вдихнути нове життя у перевірені часом класичні європейські форми світогляду, шляхетного людського спілкування і порядного, розміреного стилю життя. Наступним етапом має стати презентація нового упорядкованого типу мислення і життєдіяльності, формування соціального інтересу до нього і, нарешті, ідентифікація членів цього напрямку в рамках обраної етнокультурної форми.У глобальних поліетнічних суспільствах уже створено такі теорії етносу, які не вкладаються у рамки нашого класично європейського мислення. Так, у заокеанських визначеннях етносу і нації, нав’язуваних прихильниками глобалізму, спостерігається намагання позбавити ці поняття моноетнічного змісту: на Заході словами нація, етнос позначають політичну (державну) спільноту, незалежно від того, з яких етнічних груп вона складається. Наприклад, у США американцями за національністю (?!) вважають себе всі громадяни, незалежно від кольору шкіри, мови та інших етнічних чи расових ознак. Відбулася підміна понять “громадянство” і “національність”. Такі дефініції, незважаючи на їхню відверту тенденційність, поширились останнім часом і на посткомуністичний світ, який ще не позбувся наслідків інтернаціонального виховання. Слушно пише О. А. Платонов, “Америка – це не держава і не нація. Це просто велика територія, на якій тимчасово проживають вихідці з різних країн. Головне в тому, що Америка позбавлена фундаментальної основи державної міцності – національного ядра, державного народу. Те, що називається американським народом, не становить собою органічну і самобутню якісну визначеність, воно є штучним конгломератом чужих один одному осіб, об’єднаних спільною жадобою до наживи та інстинктивним страхом відповідальності за спільні злочини перед людством” [354. 5–6].Хижацьке природокористування, монопольно високі ціни за управлінську працю, економічний та інформаційний тиск, впровадження високотехнологічних потужностей і включення нових віртуальних просторів усе більше відривають людину від реального життя, породжують безвихідь, фрагментарність людського мислення, меркантильність і подвійну мораль. Світові (інтернаціональні) релігії зробили об’єктом обожнення людину (історичну особу, пророка, “сина Божого”) замість Бога-природи, якого шанували наші предки. В етнічних природних релігіях Творець і його Творіння були нероздільні, тому духовними орієнтирами завжди виступали животворні сили Природи. Однак, спроби світових релігій принизити роль етнічної релігії в житті народів мають двотисячолітню історію і стійку звичку до шельмування і поборювання всього національного.Тим часом, низька екологічна культура як корінних, так і некорінних етносів поставила під загрозу існування здорової людини і здорового довкілля. Чи сталося покращення, вдосконалення людства з поширенням світових релігій – питання риторичне. Але екологічна криза, яка щороку наростає, вже не викликає сумніву. І причини цієї кризи не тільки в дисгармонійних стосунках етносів.На думку екологів, корінний етнос виявляється здатним оберігати свою, врівноважену в процесі його розвитку екосистему тільки в тому випадку, коли він має достатньо високий рівень етнічної енергії, що виявляється в його культурі, освіті, рівні національної свідомості та моралі. За давніх часів це знаходило свій вияв у дотриманні норм етнічної звичаєвості й релігії. Етнічна і расова гігієна була запорукою чистоти етносу. А цілісність і гомогенність етносу були регламентуючими чинниками збереження екосфери.На жаль, сучасні екологи досі ігнорують ідею відродження Рідної Віри як одного з найефективніших засобів збереження рідної землі. В цілому, визнаючи екологічну ідею складовою української національної ідеї [291. 465], теоретики цієї галузі мають дуже обмежену обізнаність як з християнським (по суті, споживацьким) ставленням до навколишнього світу, так і з язичницькими нормами взаємодії людини з обожнюваною природою. Слід звертати увагу на те, що язичництво є витоковою релігією усіх народів Європи, і зокрема, вірою наших слов’янських пращурів.Філософською основою етноекологічного ідеалу може стати ідея всебічної гармонізації мікро- і макрокосму, вироблена ще нашими мудрими предками. З точки зору національної екології порятунок природи можливий лише за умови нерозривної єдності людини і природи, її духовної системи та морально-етичних правил поведінки.Знищення етнічної релігії призвело до порушення еколого-етнічної цілісності і нашої держави України, підірвало життєву основу українського етносу. Християнство принесло споживацьке ставлення до реалій, які здавна були священними для нашого народу. Зв’язок людини з Батьківщиною (Рідною Землею і її природою) має містичний, ірраціональний характер. Таким чином, ідеали збереження Природи співвідносяться з ідеалами етнорелігійного відродження – священного ставлення до Землі і Всесвіту. Саме язичницьке обожнення рідної землі, починаючи з особистісного рівня і до загальносуспільного (державного), може стати гарантом етнічної безпеки, під яким слід розуміти якісно відмінне ставлення до природних багатств, включаючи й раціональне природокористування, і природовідтворюючі технології.Деформація європейського язичницького духу шляхом включення його в християнську парадигму була однією з найбільш згубних подій в усій подальшій історії. Сучасний французький мислитель Ален де Бенуа вважає це явище “катастрофою в повному смислі цього слова” [32. 11]. Така ж катастрофа сталася і в слов’янському світі, зокрема, в Київській Русі.Відвертий осуд світових релігій, у тому числі й християнства, висловлювався різними мислителями ще з кінця ХІХ ст. Ідея відродження етнічних релігійних систем також була відома в Європі близько двохсот років тому. Початок і перша половина ХХ ст. також ознаменувалася етнорелігійним спалахом, який був пригашений Другою світовою війною, католицькою та комуністичною деспотією. Післявоєнна доля репрезентованих ідей до болю проста – вони залишалися закритими для загалу суспільства і певний час перебували в стані, подібному до якогось духовного “анабіозу”.Слідом за розвалом Радянської імперії та відкриттям інформаційного простору, наслідком чого на початку 90-х років ХХ століття стало проголошення незалежності України, ідеї відродження етнічної релігії стали потроху поширюватися серед українців. Виявилося, що подібні рухи існують в різних країнах Європи, і саме з цього часу ідеї етнорелігійного ренесансу наповнюються новим змістом.Отже, моя праця присвячена розгляду такого духовно-культурного явища як відродження етнічних релігій – найбільш радикальних новаторських спроб узгодити життя етнічних спільнот з їхніми природженими (автохтонними) духовними системами. Етнорелігійний ренесанс – один з небагатьох духовно-культурних рухів нашого сьогодення, який може стати альтернативою глобалістичному релігійному засиллю іноземних місій і церков, нівелюючих національну різноманітність людства. Вивчення етнорелігійних рухів дає змогу встановити спільні тенденції відродження природних релігій та визначити місце України в контексті європейського етнорелігійного ренесансу.Концепція релігійного етніцизму, що нині відома лише вузькому колу фахівців-релігієзнавців, викликана прагненням протистояти глобальному біблійному супернаціоналізму (що дослівно означає “наднаціоналізм”, або фактичний “безнаціоналізм”). За останнє десятиліття в Україні сформувався новий напрямок досліджень, спрямований на вивчення етнології релігії. Етнорелігійний ренесанс викликав до життя і нові форми й методи його вивчення.Досі маловивченим залишається і феномен живучості етнічної релігії. Тому дослідникам слід вибрати такий інструментарій і тактику дослідження (метод), таку світоглядну позицію і систему вартостей (аксіологію), таку стратегію пізнання (методологію), які дадуть можливість проникнути у внутрішню сутність досліджуваного явища якомога глибше. На мою думку, це має бути стратегія, яка повинна співвідноситись зі світоглядом автора як носія тих самих цінностей, що і народ, етнорелігія якого досліджується. Ніхто не може проникнути в глибини народного світогляду, менталітету, звичаєвості етносу краще, ніж самі носії даної автохтонної культури.Однак, часто в працях сучасних етнологів натрапляємо на так звані емпатичні методи дослідження етнічних культур. Емпатія – від гр. empatos – здатність співпереживати, проникнувшись чиїмись емоціями чи розумінням ситуації. На думку західного етнолога К. Роджерса, методологію якого використовує російський етнолог Світлана Лурьє: “емпатичне розуміння полягає в проникненні у чужий світ, умінні релевантно увійти в феноменологічне поле іншої людини, всередину його особистого світу значень”. Сама С.Лурьє доповнює цю думку: “Дослідник мусить навчитись бачити очима досліджуваного етносу” [285. 429]. Може така метода й могла б бути застосованою, але далеко не кожен чужинський дослідник професійно володітиме згаданими якостями і добросовісно виконуватиме свій обов’язок з науковою, а не політичною метою.Як слушно помітив російський мислитель Анатолій Іванов, “Не буває “духу”, який переноситься іншими засобами, крім того, що передається через кров. Дух народу одної крові, сприйнятий народом іншої крові, це вже інший дух” [185.37–38]. Чи ммаємо ми право говорити про цілеспрямовану гуманітарну стратегію вивчення етносів заради чистої науки? Тим більше, в наш час, коли програма глобальних “етнологів”, і навіть цілих етнологічних інститутів відверто спрямована на винищення автохтонних етносів та “розчистку” їхніх споконвічних територій. Американці вже навіть не приховують своїх планів, розроблених Сайрусом Венсом та схвалених держдепартаментом США, що по-суті можуть бути кваліфіковані як неоголошена “війна за ресурси в ХХІ ст.” [409; 42].Наприклад, у Москві створено спеціальний науковий (?) Інститут етнології та антропології, що вивчає якусь уявну етнорелігійну “загрозу”. Цілком природно, що серед співробітників цього інституту більше “інтернаціоналістів”, ніж етнічних росіян. Вони здійснюють “исследования по прикладной и неотложной этнологии” в усіх колишніх совєтських республіках, тобто вивчають “неоязычество и истоки национализма”. Відродження Рідної віри непокоїть їх як ідеологія, що здатна “мобілізувати маси на політичні дії”. Наприклад, співробітник В. Шнірельман вважає, що язичництво є нонсенсом, “парадоксальним явищем” у сучасному релігійному процесі. Однак, він збирає відомості про язичників, щоб знати, “якого роду дії можуть мати місце, і проти кого вони можуть бути спрямовані?” [323. 7; 401; 18. 64]. Отож “наукова” методологія подібних закладів цілком прозора, як і їх господарі, що фінансують подібні дослідження.У нас має бути власна національно-екзистенціальна методологія, яка дозволяє розглядати етнорелігійний феномен з точки зору національного імперативу, як феноменальне прагнення етніків до порятунку свого етносу засобами власної етнічної релігії, захисту її від глобальних універсалістських доктрин, спрямованих на асиміляцію і депопуляцію всіх народів Землі. Такий науковий підхід до дослідження етнічної релігії не завжди поділяють офіційні наукові інститути та державні організації, що частіше намагаються дистанціюватися від цієї теми. Тому я, глибоко поважаючи внесок моїх попередників у релігієзнавчу науку і з вдячністю використовуючи їхні здобутки, все ж не буду в цій книзі використовувати словосполучення “ми вважаємо”, прийняте за норму в наукових працях, бо я тут висловлюю свою власну думку щодо етнорелігійного ренесансу і явищ, які його супроводжують, досі не артикульовану жодними офіційними інституціями.Релігієзнавство, на мою думку, є синкретичною міждисциплінарною галуззю науки, а не виключно філософською, адже, окрім самого власне “філософствування”, воно включає історичні екскурси, факти про існування релігійних громад з їхньою звичаєвістю, особистостями своїх лідерів, їхню богословську і видавничу діяльність, їх ідеологію і взаємодію та ін. Оскільки всі ці форми подачі інформації мають свої “жанрові” особливості, то я користуватимусь усім цим різноманіттям, об’єднаним за принципом фактичної кумуляції – нагромадження відомостей (емпіричного матеріалу) про етнорелігійні рухи, і тільки за наявності самодостатнього або надлишкового фактажу (власне “концентрації енергії спрямованого вибуху”), матиму право для висновків, типізації та узагальнень.У наш складний час стає дедалі очевиднішим, що релігієзнавство, і зокрема, його галузь етнологія релігій, стоїть на порозі зміни наукових парадигм. Цей стан можна образно означити таким твердженням: коли ми вважаємо щось “неправдою”, це означає лише те, що наш тип світогляду несумісний з даною істиною. Де та межа, що відокремлює суб’єктивне відображення дійсності від об’єктивного? Адже, як вважав А. Ф. Лосєв, особистість – це “діалектичний синтез суб’єкта і об’єкта в одному нероздільному цілому” [280. 588].Сучасний науковий плюралізм спричинив і продовжує розвивати етнічно окреслені вияви внутрішнього світу особи і колективу. За таких обставин кожна наукова праця несе в собі як елементи суб’єктивізму, так і наукового об’єктивізму. Отже, всяка істина виявляється дієздатною лише в інфраструктурі певного світогляду.Традиційний (читаймо “радянський”) принцип науковості має на меті використання дослідником наукових знань і виключення будь-яких суб’єктивних, інтуїтивних проявів (інтуїція включається лише тоді, коли є суттєвий брак інформації). Тому досить тривалий час, подекуди й нині, у науці превалювали методології так званої “неупередженості, незаангажованості” темою. Таким чином, дослідник мусив утримуватися від власного коментування тих чи інших явищ, а їх оцінка здійснювалась лише в рамках загальноприйнятих парадигм. Наприклад, дослідники ХІХ ст., навіть не будучи заангажовані християнством, все ж були вимушені стверджувати його “загальнолюдську цінність”, а вчені ХХ ст., навіть будучи віруючими людьми, переважно аналізували релігійні явища під атеїстичним кутом зору. І ті й інші були нещирими.Сучасна наукова зацікавленість внутрішніми причинами тих чи інших суб’єктивно-релігійних явищ дає змогу подивитися на релігійний світ індивіда (в даному випадку етніка) через призму адепта етнічної релігії, яким я, як авторка даного дослідження, є ось уже 15 років. Такий підхід може здаватися дещо несподіваним, однак саме він і становить певний інтерес як “погляд на відомі проблеми з іншого боку”, або, точніше, з самої середини, що розкриває нові, часом несподівані ракурси дослідження. Так, “офіційні науковці” докоряють, що моя праця “не наука, а публіцистика” (до речі, публіцисти вважають, що вона надто наукова, щоб вважатися літературним чи публіцистичним твором). Отже, про жанри можна сперечатися, але не будемо, бо головне інше – сьогодні виробляється якісно нова форма подачі інформації та її осмислення.Прецедент такої методології запропонував чи не вперше відомий російський філософ А. Лосєв. Так, у праці “Діалектика міфу” він писав: “Не знаючи, що таке міф сам по собі, не можемо говорити про його життя в тому чи іншому іноприродному середовищі. Треба спочатку стати на точку зору самої міфології, стати самому міфічним суб’єктом. Треба уявити, що світ, в якому ми живемо й існують всі речі, є світ міфічний, що взагалі на світі й існують тільки міфи. Така позиція відкриє сутність міфу як міфу” [280. 395].Якщо, приміром, з точки зору християнина, язичництво є чимось “відсталим”, “диким”, “надуманим”, то з точки зору самих язичників, воно – не вигадка чи гра фантазії, спрямована в минуле, воно – найбільш яскрава сторінка не тільки нашого минулого, але й майбутнього, воно – саме життя, його справжня й істинна дійсність. Такий підхід до вивчення сучасного етнорелігійного ренесансу розкриває можливості для з’ясування сутності язичництва як духовно-культурного феномена. Отже, ця моя книга відображає язичницький погляд на язичництво.Я не обмежую своє дослідження певними хронологічними рамками, розглядаючи процеси виникнення, становлення і розвитку тих чи інших етнорелігій у діахронії, водночас приділяючи належну увагу синхронності різних релігійних явищ. Наприклад, при вивченні історичної трагедії язичництва слід враховувати всі історичні процеси: звідки взялася ідея поширення християнства за межі його природного регіону, коли, ким і як здійснювалося насильницьке охрищення Русі, який опір чинили христоносцям послідовники Рідної віри, якими були наслідки втрати духовної сили руського народу і т. ін. Так, віроломне знищення власної етнічної релігії, здійснене за вказівкою князя-віровідступника, чужа християнська релігія, що бере свої витоки в юдаїзмі (фактично, є його реформованою гілкою), прищеплена народові проти його волі, розглядаються як причини і розпаду Русі як держави, і татаро-монгольської навали, і польської та московської експансії, і інших братовбивчих війн між слов’янськими народами. Віровідступництво – причина найстрашнішої трагедії Київської Русі, і як наслідок – деформація етнорелігійного світогляду її нащадків-українців. Бо саме все це, разом узяте, і стало причиною духовного, історичного та державного занепаду руського (праукраїнського) етносу. Ігнорування хоч би одним з цих елементів, призводить до нерозуміння інших етнічних втрат. Отже, втрату і відродження етнічного світогляду, Рідної віри і обрядовості слід розглядати в динаміці конкретних історичних подій, руйнування і занепаду старих та виникнення й впровадження в життя нових ідей – за принципом циклічності.Оскільки всякий науковий пошук і становлення нового погляду на явища життя завжди супроводжуються деградацією віджилих форм і парадигм, я застосовуватиму критичний метод щодо існуючих світових релігій та їхнього “святого письма”, на який має право кожен дослідник. Бо, якщо критикувати “святе письмо” не можна, то в чому тоді полягає філософське осмислення досліджуваної релігії? І чим відрізняється робота наукового інституту від роботи церковного кліру, де релігійні догми не обговорюються? Мене ніколи не лякало руйнування віджилого, та ще й чужорідного взірця, бо я знаю, що ми маємо чим його замінити. Я впевнена, що відторгнення старих уявлень завжди супроводжується створенням зародків нового світогляду, які визрівають довгий час приховано.Так, багато наших сучасників досі недобачають появу зародків етнорелігійного ренесансу, або не надають їм серйозної ваги, тому й досі ця важлива проблема залишається поза межами дослідницької уваги. Я як авторка цієї праці є активним учасником процесу відродження Рідної Віри в Україні та за її межами, тому застосування принципу описовості сучасних етнорелігійних рухів не вважаю недоліком своєї книги, адже тут подано маловідомий або й зовсім невідомий фактологічний матеріал, а його емпірична основа становить невід’ємну частину дослідження, що вводиться в науковий обіг уперше.Експансія світових релігій на всіх континентах Землі, очевидно, досягла критичної межі. Монотеїстичні, відірвані від сучасного життя релігійні догмати, що виникли від 1400 (іслам) до 2 000 років тому (християнство), нині безнадійно застаріли, оскільки з’явилися спроби переоцінки їх з точки зору природності, корисності, якісності. Хиби “загальнолюдських” релігійних доктрин стають все очевиднішими завдяки доступності інформації про них.За нових умов і суспільно-політичних подій у сучасній Україні, яка не тільки гармонійно включилася в процес загальноєвропейського етнічного ренесансу, але часто і сама його ініціювала, розуміння релігії як етнічного феномена набуває все більшої актуальності. Ідеологічні обмеження недавнього минулого привчали розуміти релігію відокремлено від безпосередньої людської життєдіяльності етнокультурних спільнот, що саме по собі було хибним. Адже все родинне життя, розумова, практична та суспільна діяльність людини тісно пов’язані з духовним чинником (будь то релігія, чи просто уявлення про ідеальне, духовне, високе).Досі серед певних, заангажованих християнськими парадигмами політиків, науковців та культурних діячів побутує упереджене ставлення до етнічної релігії, побоювання крайніх проявів націоналізму, а то й екстремізму з боку рідновірських течій. Проте, рідновіри України – це релігійна група переважно інтелектуального напрямку, патріотичного спрямування, яка значну увагу приділяє вивченню етнокультурних духовних традицій свого народу, його походження та історичної долі, пов’язуючи в причинно-наслідковий ланцюг історичну втрату власних релігійних цінностей з втратою державності. Рідновіри не становлять загрози ні для інших етносів, ні для інших конфесій, доки ті не зазіхатимуть на їхню національну і релігійну ідентичність. Отож, для прихильників глобалізації рідновір’я є небажаним з огляду на те, що язичники не піддаються євангелізації – мають своєрідний імунітет проти чужовір’я. Саме це і не влаштовує затятих інтернаціоналістів.Своє завдання в незалежній Україні рідновіри вбачають у поверненні природовідповідних духовних систем у середовище свого народу з метою захисту, утвердження незалежності і розвитку рідної нації.Водночас, у нових дослідженнях з проблем філософії культури та релігієзнавства нині спостерігається поворот до неупередженого природного обґрунтування етнічної культури не як “надбудови” над базисом, буттям, а як самого способу людського буття у світі, який водночас є і матеріальним (фізичним), і ідеальним (духовним).Недостатня науково-теоретична розробленість проблем відтворення етнорелігійних цінностей як системи, і впровадження їх у практику релігійних громад, часом стає причиною непорозумінь, міжнаціональних і міжконфесійних конфліктів. А державні чиновники, так само як і представники ЗМІ, не завжди володіють необхідною інформацією про основи віровчення, морально-етичні правила тієї чи іншої конфесії, особливо щодо сучасних рідновірських течій (дуже часто кваліфікуючи їх то як нью-ейдж, то як РУНвіру, то навіть як “сатанізм”), чим завдають моральних травм окремим особам і громадам.Нині традиційні християнські церкви прагнуть довести, що релігійність українців є виключно християнською. Церква засуджує язичництво, кваліфікуючи його як “непрощенний гріх”, який прирівнюється до “смертельного гріха” (з виступу ректора Київської Духовної академії о. Димитрія по Українському телебаченню). В цьому висловлюванні криється багато проблем, які можна розглядати як підтекст, але найголовніше – це неприхована наявність антагонізму світової релігії християнства щодо етнічної релігії власного народу. Чому нікому з таких “правильних” науковців не спаде на думку, що подібні церковні настанови суперечать нині діючим законам про свободу віросповідань, і чому наявність у “святих” книгах закликів до фізичного знищення іновірців ніколи не підлягала релігієзнавчій та правовій експертизі? Водночас, аналіз побутової релігійності українців показує, що в Україні ніколи не було християнства в “чистому” вигляді. У релігійності українців настільки багато етнічно рідних (автохтонних) елементів, що цілком правомірно було б говорити про українізацію християнства.З другого боку, зневіра адептів християнства в його “правильності”, очевидність етнічної невідповідності до українського традиційного середовища (що нині спостерігається серед значної частини освічених і обізнаних з Біблією людей), породжує спроби очистити етнічну основу релігії від християнських нашарувань, які найчастіше ототожнюються з витоковим юдаїзмом. Освіченій частині народу стає все очевидніше, що християнська парадигма духовного розвитку вже вичерпала себе і лише гальмує становлення нового світогляду та нових державотворчих процесів.Національний ренесанс у радикально правих формах знаходить власний шлях саме у відродженні давніх богознавчих, обрядових і святкових проявів, які за своїм смисловим значенням є язичницькими. Етнічна релігія, будучи альтернативою світовому пануванню християнства, прагне розширити межі мислення пересічної людини, спровокувати до змін у духовному осмисленні буття, тим самим надавши їй нового досвіду. Розв’язання цієї проблеми допоможе зрозуміти сутність та тенденції сучасного етнорелігійного ренесансу, процесу виникнення нових релігійних течій, а також осмислити прагнення певної частини українців повернутися до традиційних язичницьких вірувань як етнічної релігії вже на сучасному етапі, узгодивши давні віровчення із сучасними умовами суспільного життя.У період становлення української державності, утвердження національної самосвідомості, ідея повернення до етнічної (язичницької) релігійності частиною народу сприймається як ідея відродження національної духовності та збереження національної ідентичності. Тенденція до етнізації релігії, крім України, спостерігається й в інших країнах Європи і світу. Досвід етнорелігійного ренесансу за кордоном все впевненіше спирається на нові праві сили, які нині стають активнішими і впливовішими у світі. Теоретичні розробки язичницьких мислителів минулого і сучасного отримують нове переосмислення, по-новому сприймаються і політичними діячами.Емпіричною основою моєї роботи стали фактографічні дані з фундаментальних праць вітчизняних та зарубіжних істориків, релігієзнавців, етнологів, теологів та ін. Тут також використані мої власні експедиційні дослідження, матеріали фольклорно-етнографічних експедицій, фото, фоно- і відеозаписи народних обрядів. При підготовці роботи я намагалась, у міру можливості, зібрати максимальний обсяг доступних мені джерел про сучасне відродження язичницьких культів у різних європейських країнах.Серед таких джерел чільне місце займають зібрані відомості та власні спостереження за практикою відродження язичницької обрядовості в сучасних етнорелігійних громадах Литви, Польщі, Росії, Білорусі, Болгарії, Канади, а найбільше – відновлення Рідної Віри в Україні. Крім того, я сама, без перебільшення, з 1990 року є активним учасником Відродження Рідної Віри в Україні та ініціатором її офіційного конфесійного оформлення в рамках українських і міжнародних законів про свободу совісті та віросповідань.У цій монографії також представлені інші писемні джерела, архівні матеріали, малотиражні або недоступні широкому загалу: документи Світового Конгресу Етнічних Релігій, періодичні видання сучасних етнорелігійних конфесій різних європейських країн, подекуди з моїми коментарями та релігієзнавчим аналізом. Оскільки досі такого систематичного аналізу рідновірського інформаційного потоку не було здійснено ще ніким, я вважаю за доцільне залишити його у цій праці. Зокрема, мною використані і представлені такі рідновірські видання: “Stragona Lechia”, “Odmrocze”, “Odala”, “Tryglaw”, “Watra”, “Reakcionista” (Польща); “Slowen” (Словаччина); “Druvis” (Литва); “Message” (Франція); “Huginn und Muninn” (Німеччина); “Наследие предков”, “Волхв”, “Русская правда”, “Родные просторы”, “Ярь”, “Перун”, “Белые волки”, “Род”, “Родич”, “Ультра” (Росія); “Українське Відродження”, “Нові скрижалі” (Канада); “Сварог” (Об’єднання Рідновірів України) та неорелігійних груп “Рідна Віра”, “Світло Оріяни”, “Самобутня Україна”, “Слово оріїв”, “Козацька нація” (РУНвіра) та інші.Враховуючи економічні фактори розвитку інформаційних джерел (малопотужність видавничих можливостей сучасних етнічних громад), я залучала новітні засоби інформації, такі як інтернет-сайти релігійних громад, що сприяло модернізації джерелознавчого пошуку. Описи процесу становлення та діяльності окремих громад дозволили знайти параметри для зіставлення певних явищ і тенденцій у європейському етнорелігійному ренесансі.Значна частина вивчених мною джерел носила упереджено критичний, часто конфесійно заангажований характер, де язичництво розглядається як пережиткове явище. Так зазначу, що відвертий негативно-оціночний характер носять і документальні свідчення про різні вияви язичницької віри, авторами яких є християнські проповідники. Я намагалась враховувати як досягнення, так і недоліки попередників, і переосмислювати їх з точки зору доцільності та наукової вартості. Не зважаючи на тенденційність окремих джерел, я використовувала лише фактичні свідчення, а не їх критику.Всі зібрані матеріали склали базу даних, серед яких: історичні відомості про етнічні релігії, наукові археологічні та фольклорно-етнографічні джерела, періодичні видання сучасних етнорелігійних громад, епістолярні та архівні пам’ятки, які дозволяють увести в загальний виклад цієї праці яскраві подробиці відродження етнічних релігій з конкретних країн і регіонів Європи та України і підготувати грунт для ширших узагальнень. Відомості фрагментарного характеру, зібрані мною, потребували упорядкування, осмислення з метою побудови цілісної картини сучасного стану етнорелігійних рухів у Європі в цілому, та в Україні зокрема.Новизна дослідження – у якісно новому позитивному погляді на етнічну релігію (язичництво) як потужний етноінтегративний інститут народу, здатний викликати стимул до самозбереження етносу, і перспективи його відродження в сучасному світі. Введення до наукового обігу значного сучасного фактологічного матеріалу з проблем відродження етнічних релігій в європейських країнах здійснюється вперше. У роботі доведено, що етнічні релігії, на противагу світовим універсальним релігійним системам, залишаються глибинним і неодмінним джерелом національної самобутності і духовної культури. Вони зберігаються і проявляються як домінуючий елемент у побутовій релігійності людей, на рівні обрядової звичаєвості, в релігійній свідомості як спосіб розпізнання “своїх” і відторгнення “чужих”, тобто є ознакою самоідентифікації з власним етносом – у цьому проявляються найважливіші феноменальні якості етнічних релігій.Посилання на наукову літературу подаються в тексті в квадратних дужках: перше число означає порядковий номер у списку літератури, друге число після крапки позначає сторінку; за наявності кількох томів – друге число після крапки (римськими цифрами) позначає номер тому, а третє після крапки – номер сторінки. Посилання на всю працю позначаються лише одним числом (порядковим номером у списку), що подається в квадратних дужках. Періодичні видання позначаються порядковим номером у списку, роком видання і номером випуску. Посилання на кілька джерел відокремлюються крапкою з комою. Посилання на святе письмо різних релігій подається за прийнятою традицією, наприклад: для Біблії – скорочена назва книги, номер пісні, номер вірша; для Рігведи – римською цифрою номер мандали, арабською номер гімну; для Велесової Книги – номер дошки з буквою або без неї.
РОЗДІЛ І.ЕТНІЧНА РЕЛІГІЯ ЯК НАУКОВЕ ПОНЯТТЯІ ДУХОВНО-КУЛЬТУРНИЙ ФЕНОМЕН
І. 1. Поняття “етнос” та ”етнічна релігія”
Здавалось би людство дійшло тієї стадії розвитку, коли рівень універсалізації мав би знівелювати всі етнічні, культурні, звичаєві відмінності між народами. Однак, на тлі все прогресуючої глобалізації, як це не парадоксально на перший погляд, стають все очевиднішими відмінності між народами: причому не тільки мовні, історичні, антропологічні, психологічні, але насамперед – світоглядно-звичаєві, що мають свій конкретний вияв саме в релігії.Вчені з різних країн все частіше відзначають, що “люди, які належать до різних цивілізацій, отримують цілком відмінні уявлення про взаємовідносини Бога і людини, індивіда і групи, громадянина і держави, батьків і дітей, чоловіка і жінки, про свободу і владу, про рівноправ’я і нерівність. Особливо важливими стають релігійні відмінності, оскільки в світі спостерігається новий вибух релігійних почуттів” [73. 5].Приступаючи до цієї важливої теми, необхідно, насамперед, з’ясувати, що таке етнічна релігія, тобто сформулювати її визначення, встановивши її суттєво визначальні риси, притаманні тільки етнічній релігії, і те, що відрізняє її від інших (світових, інтернаціональних, глобальних, “аврамічних”) релігій і явищ. Визначення етнічної релігії не можливе поза визначенням понять етносу та етнічного.Як зазначає націолог Г. Касьянов, нині більшість понять, пов’язаних з нацією та етносом мають “хамелеоноподібний” характер [211. 10]. Очевидно, що використання цих термінів носить ідеологічний характер з пріоритетом глобалістичного забарвлення, що використовується для досягнення політичної мети. Оскільки визначення етнічної релігії тісно пов’язане з визначенням самого поняття етносу, нам не обминути основних сучасних теорій щодо цього поняття.Зарубіжна націологія виробила власні погляди на різні категорії й поняття стосовно етносів і міжетнічного спілкування. На американському континенті під словом етнос розуміють лише національну меншину. Так, наприклад, “Гарвардська енциклопедія американських етнічних груп” тлумачить грецьке слово етнос як нація, або раса, що завжди використовується для позначення сторонніх осіб чи груп [291. 47]. Як бачимо, тут слово “сторонні” означає фізичний масив людей іншого не місцевого етнічного статусу, тобто етнічна меншина, що мешкає в чужому етносередовищі. У “Вебстерівському світовому словнику” знаходимо ще більш відверте тлумачення: “нехристиянська, неюдейська нація чи група; язичники” [589. 499]. Тенденційність у підході до одного з основних термінів сучасної націології очевидна. Не викликає сумніву і її релігійно-ідеологічне забарвлення.В іноземних визначеннях нації помітне намагання позбавити цей термін його моноетнічного змісту: на Заході цим словом позначають політичну (державну) спільноту, незалежно від того, з яких етносів вона складається. Причини цього, швидше за все, криються в тому ж прагненні до якнайшвидшої нівеляції етнічних особливостей, як було зазначено вище.Серед західних вчених не вщухають гострі дискусії і щодо етнічного ренесансу. Як видно з практики використання цього терміну в західній етнології, слово етнічне вживається в новому значенні, відмінному від його витокової семантики. Академік І. Білодід у своїй праці “Мова як ідеологічна боротьба” довів, що способи ідеологічного використання термінології відомі людству здавна (наприклад, латинська калька “поганство” щодо етнічної релігії, або “революція” щодо змін у косметиці чи кухні та ін.). Подібні слова мають на меті компрометацію того чи іншого явища або формування негативної громадської думки про нього, яку можна цілеспрямовувати в потрібному для замовника напрямку [41]. Цілком погоджуюсь з класиком української лінгвістики, щодо використання мови в ідеологічній боротьбі. Тому надання класичним термінам ідеологічно вигідного глобалістам значення я розглядатиму як один з прихованих методів глобальної інформаційної війни.Окрім того, в європейській науковій традиції “феномен соціального буття не пов’язаний безпосередньо з етносом як специфічним соціальним суб’єктом” [477. 9]. Ігнорується факт, що етнонаціональні культурно-ціннісні системи відіграють роль своєрідних безупинних генераторів життя і упорядників життєвого потоку. Західні дослідники переважно спираються на особливості, притаманні менталітету громадян їхніх країн. Так, вони віддають пріоритет правам окремого індивіда перед етнічною громадою. Суттєво відрізняються ментальні риси слов’янських народів, у яких етнічна спілка, громада, колектив має перевагу над окремим індивідом, підпорядковуючи його загальним інтересам [477. 36].Західна наука, сама заплутавши уявлення про етнічне, тепер “скаржаться” на невизначеність терміну “етнічний” та похідних від нього понять. Інститут Держави і Права ім. В. М. Корецького НАН України докладно висвітлює мімікрію цього терміну в “Малій енциклопедії етнодержавознавства”. Так, відомий італійський соціолог і економіст В. Парето ще на початку XX ст. висловився з цього приводу: “Термін “етнічний” є одним з найбільш туманних термінів, відомих соціології. Ми користуємось ним тільки для того, щоб охарактеризувати стан якогось явища, не вникаючи в його сутність. Ті, хто намагаються виправити таке становище, починають з вивчення етимології цього слова” [291. 47].Американська дефініція етносу подана також У. Петерсоном в його статті “Концепція етнічності”, вміщеній у “Гарвардській енциклопедії американських етнічних груп”. Він зазначає, що термін “етнічний” походить від грецького слова “етнос”, котре означає “нація” або “раса” і завжди використовувався для визначення “сторонніх” осіб або груп [291. 47].У новітній науковій і довідковій літературі є чимало спроб вихолощення сутності цього терміну. Згідно “Вебстерівського світового словника”, етнічне – це: “а) те, що стосується спільних фізичних та духовних рис, які мають члени групи, що є наслідком їх спільної спадковості та культурної традиції; б) те, що має або походить від расових, лінгвістичних чи культурних зв’язків зі специфічною групою (ірландською, італійською, німецькою або іншими етнічними групами)” [589. 499].“Словник американської спадщини англійської мови” дає таке визначення: “етнічне – це 1) те, що стосується соціальної групи в середині культурної та соціальної системи, яка домагається або має спеціальний статус на підставі складних, часто варіативних рис включно з релігійними, мовними, спадковими або фізичними особливостями; 2) в більш широкому розумінні особливість релігійної, расової, національної або культурної групи” [291. 47].Деякі специфічно заангажовані автори піддають критиці класичні і язичницькі визначення етносу, оскільки вони суперечать їхнім власним глобалістським концепціям. Наприклад, на догоду спонсорам “Програми з глобальної безпеки” В. А. Шнірельман засуджує сучасних язичницьких авторів, “більшість яких за старою радянською традицією ототожнюють етнічну групу з нацією. Тим самим, язичництво для них тотожне націоналізму або, точніше, етнонаціоналізму” [323. 10].Як бачимо з наведених прикладів, ідеологічні маніпуляції з терміном “етнос” дійсно призвели до посилення плутанини щодо використання похідних від нього термінів “етнічне”, “етнічність”, “етнічна група”, “етнічна ідентичність”, “етнічна культура”, “етнічна релігія”, і навіть недоладно новоствореного “етнонаціоналізму”.У вітчизняному етнодержавознавстві поняття етнос має два основних значення: 1) донаціональна етнічна спільнота; 2) будь-яка етнічна спільнота, включаючи й націю [291. 124].Вважаю за потрібне ствердити, що в цій праці, як і в інших своїх книгах, я свідомо відмовляюсь від американських тенденцій в обґрунтуванні понять етносу, нації та національної релігії, і розглядатиму етнос і націю згідно української інтелектуальної традиції – як синоніми, що різняться масштабом (рід і вид), тобто є категоріями різного таксономічного рівня. Така систематика дає змогу визначити, виокремити і теоретично обґрунтувати видові класифікаційні одиниці (таксони) рід, плем’я, народ, нація як субпідрядні до ширшого поняття етнос, яке в цій системі є загальним родовим для всіх названих вище видових спільнот.Етнос – природне явище. Він формується тисячоліттями і має глибоке коріння кровної й мовної спорідненості та спільності історичної пам’яті, а також зв’язку з конкретною землею – рідним краєм.В українській націології також чітко окреслено і поняття нації. Нація – це історична етносоціальна спільність людей зі сформованою самосвідомістю своєї ідентичності, об’єднана однією унормованою етнічною культурою і національним ідеалом [291. 567–568]. Нація може утворитися за кілька століть за наявності власного державного устрою.Саме етносоціальність як визначальна риса нації відрізняє класичний європейський підхід від новітнього американського розуміння проблеми національного, нав’язуваного всім науковим і державним інституціям. Оскільки Україна щодо складу населення досі залишається достатньо гомогенною державою (близько 70% українців), що на мою думку, є позитивним явищем, вона матиме інший якісний рівень порівняно з етноконгломеративними державними утвореннями типу США. Цей факт і зумовлює своєрідну специфіку в підходах не тільки до самої термінології, але й наповнення її етнічно традиційною, а не новітньою семантикою.Тож маємо сенс звернутися до етимології. Первісне традиційне значення слова етнос походить від грецького ***** (etnos) – громада, плем’я, народ; прикметник ******* (etnikos), що означає плем’янний, народний, язичницький, походить також і від грецького **** (etos) – звичай, що в свою чергу пов’язане з релігійними обрядами (цей зв’язок поясню далі).Отже, за Етимологічним словником української мови, можемо узагальнити, що слово етнос – первісно означало “групу своїх людей”, пов’язаних спільністю походження і звичаєвості [165. ІІ. 173]. Оскільки ознаки цієї спільності зберігаються й на стадії нації, то маємо підстави зараховувати до етносів як донаціональні, так і національні спільноти.Етнос – явище природне, тому актуальною сьогодні є й проблема взаємовідносин етносу й природи (космосу), якій досі не надавалося належного наукового обґрунтування. Біосфера Землі складається з біомаси всіх живих істот та продуктів їхньої життєдіяльності. Етноси, як біологічне, географічне та історико-культурне явище, складають етносферу Землі, яка в свою чергу є частиною її біосфери. Якщо “Всесвіт – це сукупність взаємодіючих енергетичних систем, які розвиваються за єдиними законами”, то й етносфера підлягає тим же космічним законам взаємообміну енергії. В. І. Вернадський стверджував, що сила етносу – в енергії живої речовини біосфери [91. 108].Л. М. Гумільов доводить, що в основі етнічного поділу лежить різниця поведінки осіб, які складають етноси. Кожна особистість створює навколо себе енергетичне поле, яке спрямовує її емоції, психологію й поведінку до певної вібрації біострумів [139. 31]. При взаємодії осіб зі спорідненими біострумами, що можливе в колективі близько споріднених людей, встановлюється єдиний ритм (частота коливань) усієї громади, створюється сильне енергетичне поле даного колективу.Кожен етнос становить собою систему генетичних зв’язків, а отже – має більший чи менший ступінь певних етнічних енергій. Чим сильніша енергія етносу, тим краще живе й процвітає кожен його представник і народ в цілому. Чим слабша його енергетика, тим менш дієздатним стає народ, втрачаючи свою самобутність через поглинення його етнічної енергії іншими етносами.Але природа, це не тільки енергія, це в першу чергу сама земля (етнічна територія), її надра, ріки, ліси, поля, а також астрономічні параметри відносно зодіакального кола. Зберегти природу рідного краю може тільки місцеве населення (автохтони) за наявності хоча б елементарної екологічної культури й патріотичних почуттів. Чужинці, колонізатори, окупанти, як правило, знищують природні багатства колонізованих ними народів. Непоправної шкоди завдають природі війни, стихійні лиха та ін., часто спричинені іноетнічними елементами (окупантами, орендарями, чужинцями) в тому чи іншому краї.У зв’язку з цим нині й виникла нова галузь загальної екології – етнічна екологія, яка вивчає відносини суспільств, націй і природи. Ця галузь користується для досліджень матеріалами етнографії, демографії, антропології, фізичної географії та ін. Зокрема відзначається той факт, що нині в світі поступово затухає еволюція людського організму (процеси природного відбору за фізичними властивостями), бо медицина дає змогу виживати кволим, далеко не кращим представникам людства. Еволюція людини спрямовується більшою мірою в сферу інтелекту, психіки, свідомості, часто за рахунок фізичних параметрів. Однак, етнічна екологія ще мало уваги приділяє вивченню феномену етнічної релігії та її ролі в збереженні природи країни.В українській націології прийнято вважати, що “Етнос – сталий колектив людей, який склався в результаті природного розвитку на основі специфічних стереотипів свідомості й поведінки. Етнос існує як стійка система, що протиставляє себе усім іншим аналогічним колективам людей за принципом “ми – не ми”, “свої – чужі”, “ми такі, а решта – інші” [291. 69].Усвідомлення своєї єдності й самоідентифікація етносу є відображенням компліментарності (термін Л. Гумільова) як підсвідомого відчуття взаємної симпатії та спільності людей. Таким чином, визнання етнічним колективом своєї єдності є головною ознакою етносу як системи.Крім того, безперечно, існують інші важливі ознаки: мова, релігія, культура, територіальна єдність, спільність економічного життя, самоназва ті інші.Самоідентифікація з певним етносом відображає, насамперед, системний зв’язок між людьми, пов’язаними спільним укладом життя, звичаєвістю, світоглядом (що вже носить характер релігійного освоєння простору). Це ототожнення відображає у свідомості людей об’єктивно існуючу цілісність етносу як системи.Етнічна належність людини чи колективу є відображенням певної фізичної або біологічної реальності, а водночас виступає не лише ознакою природи людини, але й продуктом її свідомості.Феномен етносу, на думку Л. Гумільова, належить до біогеографічних, а не історико-соціальних явищ. Однак, цей дослідник відкидає роль етнічної традиції в збереженні етнічного колективу, віддаючи перевагу звичайній інерції: доти, поки інерція не вичерпається, люди, що належать до даного етносу, відноситимуть себе до нього. І при цьому не має значення, чи говорять вони мовою предків, чи дотримуються їхніх обрядів, чи шанують свої древні пам’ятки, чи живуть на землі, яка є їхньою прабатьківщиною. Така позиція відомого етнолога є відображенням глобалістичних тенденцій і концептуально тяжіє до універсалістських доктрин представників так званого “нового світового порядку”.Сучасне розпорошення (фрагментація) етнічного колективу через різноманіття релігійних конфесій (часто чужорідних і не властивих даному етнічному простору) є головною причиною порушення етнічних зв’язків шляхом руйнування компліментарності. Релігійний плюралізм, так само як “мода” на багатопартійну систему суспільства, всіляко заохочувані Заходом і підтримувані державою, нині, на мою думку, виступає руйнівним фактором етно- і екосистеми, шкодить консолідації української нації, гальмує державотворчі процеси.Особа не може бути байдужою до відмінностей між людьми, їх расовими типами, національністю, мовою, статтю, зрештою їхніми уподобаннями, політичними чи релігійними орієнтаціями. Це цілком природно. Всі ці особливості можуть як об’єднувати, так і роз’єднувати людські спільноти. Отже, розщеплення суспільства на безліч різноманітних груп, політичних напрямків та різнорідних релігій завжди криє в собі небезпеку – своєрідну вибухівку, яка до певного часу приспана, однак може спрацювати в екстремальних ситуаціях. Ніякі закони не в силі стримати цю природну енергію, що прагнутиме виходу. У свою чергу, такий плюралізм – явище не природне, а набуте в силу спрямовуючої дії політичних заходів, законів, пропаганди, виховання, або просто “моди”, поширюване через ЗМІ зацікавленими латентними структурами.Внутрішні бродіння в етнічній спільноті спричинюють негативні для народу наслідки – розпад, розпорошення, викликані порушенням традиційних звичаїв, відходу від рідного способу мислення і життя. Натомість, група, яка дотримується етнічного звичаю, сама виступає гарантом збереження своєї етнічної цілісності.Слід визнати, що поза етносом не існує жодної людини. Особа може не знати про своє походження, забути рідну мову (або не володіти нею зовсім), не мати властивих для даного етносу релігійних уявлень, але без поведінки у колективі вона жити не може. А оскільки саме характер поведінки (як ментальний прояв внутрішньої сутності особи) визначається етнічною належністю, то всі люди, як правило, є причетними до етносфери.Генетика переконливо доводить, що поведінка людини на 80% обумовлена її генотипом, і лише на 20% – фенотипом, тобто вплив середовища дається взнаки у чотири рази рідше, ніж природа його спадковості [2. 9].Соціальні й етнічні процеси мають відмінну природу. Якщо суспільний розвиток має безперервний, лінійний, глобальний характер, то етнічний – дискретний, хвилеподібний і локальний. Як правило, розпад імперій і зникнення певного соціуму активізує етнічні процеси. Це переконливо засвідчує й історія етнічного розвитку в Україні і посилення інтересу до власне українського після розвалу Радянського Союзу. Зв’язки, що об’єднують людей в етнос, поширюються не лише в просторі, а й у часі. Відомий етнолог Ю. Бромлей вважає: “Позбавте етнос внутрішніх культурних зв’язків, і він неминуче асимілюється” [66].Міжпоколінна передача знань і звичаїв відіграє роль природного каталізатора етнічної спільноти, з яким не можуть конкурувати ніякі глобальні “вселюдські цінності” чи штучні громадянські закони. Таким чином, без збереження етнічної традиції не можливо зберегти самоідентичність.Сергій Шелухін вважав: “Єдина нація не має двох душ, а значить, і двох психологій, як і здорова нормальна людина, а коли дві психології – то вони вже два народи, дві нації” [534].Про єдиний ритм етнічного колективу маємо нині ряд досліджень етнологів і психологів, зокрема таке цінне спостереження: “Етнос – це пасіонарне поле одного ритму, бо в іншого етносу свій ритм. Саме ці ритми люди вловлюють відчуттям “свого” і “чужого”. Ритм не є природжений, він – властивість не особи, а етнічного колективу. Немовля має успадкований від предків генотип і фенотип, але етнічного ритму в нього нема. Поступово дитя входить до життя, і його біологічне поле починає коливатися в унісон з полями оточуючих” [291. 70].Природжене відчуття “свого” і “чужого” є найсильнішим етнозберігаючим чинником для кожного етніка. Ця риса передається немовляті шляхом своєрідної “сигнальної спадковості”, тобто органічне засвоєння звичаю власного роду, а пізніше – етносу. Саме етнічною традицією регулюються і побутово-релігійні відносини всередині родинного та етнічного колективу. Наявність етнічної традиції в певному соціумі є тим “щось”, притаманним саме цій певній національній спільноті. Це “щось” з окремих елементів культури створює саме цю, а не іншу націю з її особливим світосприйняттям, менталітетом, характером, способом життя. Етнічна традиція відіграє роль специфічного, особливого, неповторного, одвічного, притаманного саме певній, а не якійсь іншій нації.Феноменальна особливість традиції полягає в тому, що вона консервує і відтворює власну духовність у різних формах людського буття і діяльності, продукує не стільки предметно-матеріальні зразки культури, скільки духовно-культурні здобутки особи-етніка. “Етнічна свідомість зберігає пам’ять про древні види занять, огорнутих сакральним ореолом, оспіваних поетичним міфо-фольклорним словом” [477. 23].Переважна більшість народів до прийняття ними світових релігій мала свої власні етнічні системи вірувань, які прийнято називати терміном “язичництво”. Оскільки дехто не погоджується з правомірністю вживання цього слова, його слід визначити перед тим, як застосовувати. У Біблії (Старий заповіт) воно вживається на позначення усіх неєвреїв, що поклоняються іншим Богам, крім Ягве. Те, що юдеї, а разом з ними і християни, надали цьому слову негативного значення, в даному випадку нас не повинно бентежити, оскільки по суті воно правильне – так дійсно називають тих, хто поклоняється своїм власним Богам, а не юдейському Ягве, і не Христосу.Вірогідно, в час свого функціонування у природному середовищі всі природні релігії носили й етнічні назви. Маємо деякі аналоги в інших релігіях. Так, грецьке язичництво з давніх часів прийнято називати “еллінством, еллінізмом”, що походить від старої назви греків “елліни”.Отже, в основі назви релігії – етнонім (назва народу). Можна також з великою вірогідністю стверджувати, що язичництво в Україні також мало назву, похідну від назви народу і країни “Русь”. На Гуцульщині донині побутує приказка: “Поки колядники ходять, поки писанки пишуть, доти наша віра руська буде в світі” [121. І. 270]. Те, що йдеться саме про язичницьку віру, не викликає сумніву (хоча самі інформатори цього можуть не усвідомлювати). Колядки і писанки є реаліями давньої язичницької релігії предків українців, з якими впродовж кількох століть боролася християнська церква, називала їх “поганськими”, але все ж, не змігши знищити цю звичаєвість, змушена була взяти її до свого арсеналу.Визначення язичництва за етимологічним принципом: “віра племені людей, пов’язаних спільним походженням, мовою і звичаєм”. Саме язичництво (як минуле, так і сучасне) повинно вважатися етнонаціональною релігією для кожного з народів, не залежно від того, яку релігію цей народ або його окремі представники сповідують нині.Таким чином, враховуючи цю аргументацію, слід віддати перевагу науковому терміну “язичництво” перед іншими типу “поганство” чи “примітивні вірування”, а також паралельно з ним доцільно вживати “етнічна релігія”.Термін “етнічні релігії” одним з перших використав С. Токарєв, позначаючи ним релігії, які виникли й сформувалися у межах певних держав та етнічних спільнот і не вийшли за ці межі [449. 21]. Серед українських релігієзнавців я активізувала вживання цього терміну в своїй книзі “Українське язичництво”, виданій у 1994 р. [275. 4].Оскільки українське язичництво, будучи натуралістичною (природною) релігією, виробило цілий ряд раціональних звичаєвих норм співіснування людини з природою, воно має велике значення й для сучасної екологічної науки, бо формує не відчужене ставлення до навколишнього, а одухотворене розумінням нерозривної єдності людини з божественним природним началом, їхній взаємозв’язок і гармонію. Саме ці ідеї останнім часом спонукають людей шукати духовні ідеали у вірі своїх предків. Сучасними адептами язичництва етнорелігія сприймається як чинник біологічного і соціально-культурного безсмертя етносу.Можемо узагальнити, що етнічна релігія – це природна автохтонна (рідна) релігія конкретного етносу, що існує на будь-якому етапі його розвитку (рід, плем’я, народ, нація). Етнічні релігії як природну даність має кожен етнос. Термін рідна віра щодо власних язичницьких систем нині застосовують усі слов’янські народи. В даному контексті слово рідна тотожне поняттю власна, автохтонна на відміну від чужих, прийшлих, іноземних релігій, незважаючи на час їх поширення та існування в середовищі конкретного етносу чи їх адаптацію до автохтонних традицій. По великому рахунку, слово рідна за своєю семантикою виявляється тотожним поняттю етнічна, тобто властива тому чи іншому етносу (роду) від народження.Рідна (етнічна) релігія може існувати в різних формах: 1) як законсервована в наукових працях, епосі чи інших фольклорних текстах (фактично мертва, вже не функціонуюча) релігія; 2) як жива і творча релігія з власним віровченням, обрядами і священнослужителями та її сповідниками; 3) як синкретична з чужою (панівною, глобальною) релігією, де виступає переважно у формі обрядових дій, яким надано іншої, відмінної від витокової, духовно-ідеологічної семантики.Якщо етнос – це кровноспоріднена спільнота людей, що має спільну географічну територію (рідну землю), спільну мову (рідну мову), то етнічна релігія – це спільні родові легенди про походження свого народу, спільна світоглядна, міфологічна та історична пам’ять, звичаї та обряди (рідна віра).Отже, етнічна релігія – це автохтонна система світогляду, культів та обрядовості певного етносу, яка існувала або й нині існує, незалежно від того, яку світову релігію прийняв даний народ як офіційну.Як не існує жодного етносу без власної мови, так не існує жодного етносу без власної релігії. Народів, які користуються власною релігією, в кінці космо-історичного циклу (Калі-юги) стає все менше. Однак, здатність періодичного повернення до природних етнорелігійних систем носить феноменальний характер.Грецьке слово etnikos, що має значення “родовий, народний, язичницький”, вказує не тільки на кровну спорідненість, але й на релігійну. Особливістю етнічних релігій є те, що вони виникають природним шляхом у межах певної етнічної території і не поширюються за межі свого етносу. Саме географічний фактор на ранніх етапах формування родової етнічної спільноти є визначальним, бо він зумовлює специфічні, притаманні певній місцевості погляди на світ, на стосунки людей, життя, господарство і побут, які з часом узвичаюються і набувають міфологічних, а згодом і релігійних форм. Вони є самодостатніми для кожного етапу історичного розвитку народів, задовольняють їхні власні духовно-культурні потреби і є засобом самозбереження самобутніх етнічних спільнот.Вивчення еволюції релігій у їх постійному розвитку вірувань, звичаїв, культів, філософських ідей завжди має спиратися на етнотериторіальний принцип – без цього не можливо зрозуміти причин появи тих чи інших релігійних явищ. Так суперетнічна спільнота індоєвропейських народів (біла раса, або так звані арії) мала свої витокові спільні уявлення про духовний світ, які ґрунтувалися на глибоко вкорінених ментальних особливостях світосприйняття, які дуже відрізнялися від релігійних уявлень і традицій східних народів (жовтої раси).У процесі життя етносу його природна релігія зазнає еволюційних змін, вдосконалюється, шліфується, і, якщо її розвитку не перешкоджають якісь зовнішні чинники (поневолення, війни, інші асимілятивні процеси), то етнічна релігія може бути самодостатньою духовною системою на будь-якому етапі життя свого етносу.Досі етнічні релігії існують в Японії (сінто), Китаї (у реформованій формі конфуціанства), Індії (різні форми індуїзму та ведизму), Ізраїлі (юдаїзм) та в інших країнах, хоча деякі з них уже до певної міри реформовані. Нині в багатьох країнах Європи, Азії, Америки почалися процеси відродження етнічних природних релігій, які будуть розглянуті в ІІІ розділі.
І. 2. Поняття “духовно-культурний феномен”та “етнорелігійний ренесанс”
Релігія – феномен духовного життя людства, його світоглядна основа, яка упорядковує щоденне життя і поведінку людини, а також дає змогу спілкування з ідеальним світом (Абсолютом, Вищим Розумом, Богом-Богами) через обряди.За статистикою, нині серед 6 млрд. населення нашої планети 2 млрд. – є сповідниками різних напрямків християнства, 1, 3 млрд. – мусульман, 900 млн. – індуїсти, 350 млн. – буддисти, 102 млн. – сповідники неорелігійних течій та 900 млн. – позарелігійні люди. Однак, багато релігій, не зважаючи на видимі зовнішні успіхи, перебувають у глибокому кризовому стані: “На рубежі століть вони зіткнулися із проблемою загострення, аж до релігійних зіткнень, взаємин між державами, орієнтованими на певні релігійні пріоритети. Зокрема, християнство і мусульманство опинились в епіцентрі таких протистоянь, які вони не в змозі подолати” [379]. На прикладах християнства й ісламу можна передбачити і долю “єдиної всеземної” релігії, ідею якої вже час від часу висувають прихильники глобалізації.Оскільки в самих світових релігіях закладена своєрідна “вибухівка”, яка постійно сіє ворожнечу між народами, то логічно було б спрямувати пошуки шляхів до релігійної гармонії між різними народами в русло їхніх природних релігійно-світоглядних систем. Саме визнання того факту, що світ поліетнічний, а отже і полірелігійний, спонукає сучасне людство виробляти вміння поважати права інших народів на їхнє власне світовідчуття і не нав’язувати свої глобальні релігії всьому світові.Слово релігія не вживалось ні в стародавньому світі, ні в середньовіччі, бо всі народи користувались безпосередніми назвами релігій, які, як правило, були похідними від їхніх етнічних назв, про що вже йшлося вище: індуси – індуїзм, елліни – еллінізм, юдеї – юдаїзм і т. д. На ранніх етапах історії народів їхні релігійні та етнічні межі, а часто і назви, збігаються.Таке ототожнення віросповідної спільноти з етносом має позитивні якості:а) єдність інтересів етносу і його етнічної віри, держави і церкви;б) релігія виконує свою націо- і культуротворчу функцію;в) відбувається природна регуляція морально-звичаєвих відносин;г) забезпечення цілісності та національної самобутності;д) вироблення відпорності глобальним процесам, які, як правило, є ворожими до місцевих (локальних) традицій.Отже, всі ці позитивні якості в цілому забезпечують життя і самозбереження етносу.Нині існує понад 200 визначень поняття релігія, і їх кількість дедалі зростає. І хоча цей термін не досить вдалий саме через його іншомовність і багатозначність, та наука користується ним за традицією, не вдаючись до лінгвістичних уточнень. Часто слово релігія замінюють слов’янським віра. Однак, ці поняття нетотожні. Термін релігія почали вживати в епоху Відродження для характеристики загального поняття віри в Бога незалежно від конфесії (в Західній Європі – близько ХVI ст., а в Україні – близько ХVІІІ ст.).Слово релігія, згідно з сучасними словниками, походить з латинського religio – честь, побожність, благоговіння, пошана; або від religiosus – совісний, благочестивий (за Цицероном, від religere – совість). Священик Григорій Дяченко в 1900 р. дав дещо точніше пояснення: “Релігія – від лат. religo – єднаю, – власне моральний зв’язок людини з Богом, Богошанування” [161. 547].Однак, ці значення, такі популярні в численних словниках, виявляються неточними для з’ясування глибинної сутності цього поняття. Тому, щоб виявити його особливі грані та зрозуміти його глибинне давнє значення, є потреба звернутися до етимології безпосередньо в латинській мові. Слово релігія складається з префікса ре- (лат. re-), який уживається в словах на позначення повторюваної, зворотної чи відновлюваної дії, як наприклад, у слові реанімація (повторне повернення душі в тіло, тобто дослівно – “оживлення”). Корінь ліго- (лат. ligo) позначає спілку, об’єднання, товариство, зв’язок. Тобто слово релігія дослівно означає: “періодичне відновлення втраченого зв’язку” з Богом – космічним праотцем людини. В цьому розумінні поняття релігія є значно ширшим, ніж його переклад нашим словом “віра”.Російський філософ А. Ф. Лосєв дав пояснення антиномії “віри” і “знання”: “Віра, як того вимагає діалектика, не може здійснюватися без знання…, а знання не може здійснитися без віри…”. Синтезом віри і знання він вважав “відання, що рівноправно вміщує в себе і віру, і знання” [280. 584–585]. Саме так розуміють це поняття і сучасні язичники-рідновіри. Оскільки слово “віра” застосовувалось ось уже понад тисячоліття в значенні “релігія”, то воно за інерцією продовжує вживатися і нині, однак йому надають іншого значення. Ось як пояснює це наш сучасник волхв Велеслав: “Наявність віри в існування чогось свідчить, перш за все, про відсутність безпосереднього знання цього предмету. Віра в існування Бога є, насамперед, свідченням відсутності у “віруючого” безпосереднього досвіду Бого-переживання. Воістину, знаючий не вірить, віруючий не знає” [501. 93–97].Віра розглядається як одна з початкових сходинок до богопізнання, вона здатна обумовити будь-який людський досвід, формуючи його згідно власних уподобань. Навіть вільний, необумовлений розум, не знаючи віри, не може обійтися без довіри. “Справжнє богопізнання для язичника в кінцевому результаті виявляється тотожним самопізнанню”, тобто пізнанню своєї істинної – божественної природи. Бог присутній в людині споконвічно, як і людина – в ньому [501. 93–97].За уявленнями наших пращурів-слов’ян, будучи частинкою Бога, людина приходить у земний світ Яви (тимчасове життя), ніби відриваючись на певний час від свого вічного небесного Отця, що існує в Праві (Сварзі – найвищому небі). Не зайвим буде тут згадати українське уявлення про людину, як осколок Сонця, що впав на землю. Проживши праведне життя, цей осколок повертається назад до Сонця, але, якщо людина заплямувала себе поганим життям, її душа (сонячний осколок) згоряє навіки: “Життя людини, її народження і смерть – то відхід від Сонця і поворіт до Сонця. Всеньке життя людське – то змагання повернутися до свого початкового джерела, з’єднатися знов з Сонцем: народитися – відірватися від Сонця, вмерти – повернутися до Сонця” [540. 4. 7].Щоб відновити втрачені в ході життя сили, людина мусить встановити духовний зв’язок зі своїм духовним джерелом, яким є Бог. З допомогою певного обряду (ритуалу), магічних слів (молитви) людина ніби повертається до свого праджерела і в ньому черпає нові духовні сили.Релігія за своєю сутністю є досвідом священного і пов’язана з ідеями існування Всесвіту, пошуками істини та осмисленням і упорядкуванням людського життя. Укладачі “Релігієзнавчого словника” стверджують, що основою будь-якої релігії є уявлення про “надприродне” [378. 297]. Таке твердження, на мою думку, є неточним, оскільки не у всіх релігіях поняття Бога зводиться до “надприродного”. Причиною такого, з точки зору сучасних релігієзнавців “універсального” терміну, став поділ на різні типи релігій, як приміром, її “нетеїстичні” форми. Погодившись з існуванням таких форм релігій (що, на мій погляд, досі лишається в основному кабінетним винаходом), фахівці мусили виробити назву для того “щось”, що є предметом релігії. Дефініція “надприродного” досі залишається даниною нав’язаним термінологічним стереотипам глобального чи християнсько-теологічного характеру. Називаючи все своїми іменами, я буду говорити про релігію як “уявлення про Бога-Богів”, залишаючи тему так званих “нетеїстичних” релігійних форм для окремого дослідження.Чи правомірно ставити питання про “щось”, що існує поза природою. Наша дефініція, однак, не тотожна ортодоксальному матеріалізму, оскільки вона не заперечує існування ідеального як протилежності (бінарної опозиції) матеріальному. Говорити про Бога можемо в значенні “ідеального”, а не того, що ніби-то існує поза природою речей. Оскільки нема нічого надприродного, Бог є початок і сенс кожної релігії. Поняття Бога будемо з’ясовувати через призму етнічних традицій, де він переважно постає як космічний закон (Права, Рита, Логос), тобто не стільки сама природа, як закони, форми і способи її існування.Тоді Бог – є організуюча властивість, притаманна всім формам природи. Невидимий, він, водночас проявляється в кожному “творінні”, і кожне “творіння” існує в Богові. Говорити ж про “надприродне” нема ніякого сенсу, бо природа – об’єктивна матеріальна дійсність у всій багатоманітності та єдності її форм. А ідеальні форми її існування містяться в самій природі як притаманні їй властивості, закони життя Всесвіту. Тобто невидимі самі по собі, вони є видимими в самих творіннях. Якби вони були надприродними, то природа не мала б цих властивостей.Тоді в язичницькій концепції божественне водночас постає і духовним і матеріальним, бо воно стає включеним у широку сферу буття народу і особистості, а саме – духовне життя, сферу духу. Божественне, присутнє в нас самих, розкривається нам зсередини нашого сприйняття, як щось внутрішнє, притаманне нам витоково з самого початку. Таким чином, воно включається в реальність, існуючу в нас самих.Ідеалістична філософія початку ХХ ст., на противагу марксистському матеріалізму, визнавала власне язичницьке розуміння “божественності людини”, те що споконвіку було притаманне слов’янському уявленню про божественне походження “Дажбожих онуків” чи сковородинському “Бог у тілі, і тіло в Бозі, але не Бог тілом, і не тіло Богом” [522].Так, С. Л. Франк писав: “Людину можна прямо визначити, як тварну істоту, яка має свідомий внутрішній зв’язок з Богом; але це знання є разом з тим ніби присутністю Бога в ній самій: людина усвідомлює Бога в собі самій; людина дивиться на себе ніби-то очима Бога і підпорядковує чи прагне підпорядкувати свою волю волі Бога, яка діє в ній. Це підпорядкування, це усвідомлення вищої ідеальної необхідності – на відміну від усякої емпіричної необхідності і від усякого довільного, чисто людського хотіння – і знаходить своє вираження в категорії необхідного, яке визначає людське життя…” [483. 151].Етнічна релігія завжди є традиційною. Цей постулат маємо визнати як аксіому. Поділ на традиційні й нетрадиційні релігії мусить спиратися на чітко визначені категорії: він може застосовуватися лише відносно тієї чи іншої території та нації, але не має чітко окреслених часових меж, тобто не залежить від того, як довго народ сповідує дану релігію. Релігієзнавці не можуть визначити, скільки років потрібно для того, щоб вважати релігію традиційною для конкретно взятої території чи етносу? Приміром, на їх думку, інтернаціональна релігія християнство для України за тисячоліття вже стала тут традиційною, а кришнаїзм – є нетрадиційним, хоча обидві релігії не є автохтонними на нашій землі. Таке твердження позбавлене логіки, оскільки фактично обидві релігії є чужими. До того ж, інтернаціональні релігії не можуть бути визнані традиційними, оскільки поняття традиції тісно переплетене з поняттям етносу – носія традиції, і землі, на якій народжується певна геокультура; а світові релігії постають, поширюються і діють саме як антитрадиційні.Здійснені мною опитування 247 рідновірів щодо їхнього розуміння традиційності дали такий результат: 239 висловилися за те, що світові релігії не можуть вважатися традиційними; 5 – допускають, що за 1000 років християнство вже стало традиційним; 3 – не визначились. Отже, можемо вважати, що, на думку самих адептів Рідної Віри, чужа релігія не може вважатися традиційною, скільки б років вона не функціонувала на чужій території, хоча б з тієї причини, що вона знищує справді традиційну релігію, тобто по суті є її антиподом і антагоністом.Другий приклад: українська етнічна релігія (язичництво, або Рідна Віра) є традиційною в Україні, а рунвізм (неорелігія, силенкіянство) – не має аналогів в українській традиції, бо це штучна (створена автором – “пророком”) неорелігія. Однак, далеко не всі дослідники пов’язують поняття традиційності з автохтонністю й природністю релігії, що було б не тільки доречно, але й логічно.Проблема визначення традиційності релігії досі серед науковців залишається не цілком вирішеною. Вдалим поясненням причин такої ситуації є думка провідних українських релігієзнавців А. Колодного та Л. Филипович: “В Україні – велике розмаїття конфесій. Жодна з них не є для українця єдино істинною “вірою батьків”, національною вірою. Конфесійно поділеною Україна прийшла й до свого нового національного відродження. Строго кажучи, за найбільш традиційну релігію українців можна було б визнати ту, яка існувала на їхній етнічній території до прийняття християнства, тобто східнослов’янські язичницькі культи. Поява численних рідновірських течій відображує саме прагнення певних кіл українства повернутися до витокової релігії етносу” [218. 175]. Тоді, хто ж нам заважає визначити релігійну традиційність саме “строго”?Відродження етнорелігії відбувається в контексті загального національного відродження. За визначенням ““Малої енциклопедії етнодержавознавства”, етнічний ренесанс у духовно культурній сфері означає: відродження етнічної самобутності народу; реанімацію приспаних досі морально-етичних засад, обґрунтування (вироблення) новими поколіннями нових критеріальних норм; ціннісно-культурологічне переосмислення фольклору, епосу й усього духовно-історичного надбання етносу; ренесанс літературно-художньої та науково-технічної творчості народу; оновлення мовно-культурних надбань; повернення до релігійно-етичних цінностей історичного минулого етносу [291. 486].Таким чином, можемо зазначити, що й етнорелігійний ренесанс виявляється наслідком загальних процесів етнонаціонального відродження і його невід’ємною складовою частиною. І хоча Рідна Віра в Україні ще не має масового поширення, сама ідея повернення до етнічної релігії нині набирає сили не тільки в Україні, але й серед інших народів, і вона є перспективою на майбутнє.Етнічна релігійна традиція має виразні ознаки духовно-культурного феномена, явища, яке саме проявляє себе в різних сферах народного життя. Як духовно-культурний феномен, вона виступає одним з обов’язкових, системоутворюючих чинників, що включає всі традиційні види духовної та матеріальної культури, господарства, календаря, обрядів і звичаїв, художньої та виробничої творчості.Феноменальність Рідної Віри полягає насамперед у тому, що вона має здатність відтворюватись у підсвідомості носіїв власної етнічної культури, що відбувається як своєрідне “пригадування” окремими представниками колективного досвіду своїх предків. Через окремі слова (переважно фольклорні), символи, узори вишивки, звичаї чи обряди людина, яка вже обізнана з релігійною трагедією 988 року і має уявлення про давніх слов’янських Богів, здатна самостійно відтворювати світоглядну картину етнічної релігії, ніби читаючи напівзруйновану матрицю. Для таких “прозрінь” необхідний психологічний поштовх.Я неодноразово була свідком таких явищ під час спілкування з людьми різних соціальних і професійних груп. Глибоко переживаючи факт віровідступництва князя Володимира, а з ним і цілого народу, люди часто плачуть, зізнаються, що давно відчували чужість християнської богослужби, аморальність біблійного “святого письма” (особливо Старого заповіту). Водночас, з великим потрясінням пригадували, що їхні бабусі чи дідусі не раз казали “наш Бог – Сонце”, “Бог – не в церкві, а в серці”. Пам’ять літніх людей починала відновлювати різні суттєві деталі культу предків (від уявлень про Всесвіт до побутових поминань і морально-етичних язичницьких правил). Так були пригадані й заповіді, відсутні в християнському Декалозі: “Не бійся! Не проси! Не бреши!” (Південь України, Білоруське Полісся).Нині для України характерне повернення етнокультурних надбань. До характеристики таких явищ застосовують термін етнічне відновлення – за своїм змістом він близький до поняття “етнічне відродження”, “етнічний ренесанс” тощо. Характерними рисами етнічного відновлення як суспільного явища, є, насамперед, процеси етнотворення, тобто характер, зміст, механізми творення етнічних цінностей, етнічного життя в усьому розмаїтті й багатстві форм цього складного суспільно-історичного процесу. Якщо “етнічне відродження” чи “етнічний ренесанс” швидше нагадують злет після кризи, занепаду тощо, то етнічне відновлення – це те, як функціонує етнічний організм, як він оновлюється, за рахунок чого існує. Отже, термін “етнічне відновлення” семантично ближчий до еволюційних, поступових, а не революційних, стресових змін [291. 47].Я ввожу новий на сьогодні термін етнорелігійний ренесанс на позначення явищ повернення до етнічних релігійних традицій (автохтонного язичництва) у широкому розумінні, оскільки відродження етнорелігій нині не є чимось винятковим, але спостерігається у багатьох країнах Європи і світу. І хоча ці процеси перебувають ще лише в зародковому стані, вони мають тенденцію до розширення сфери, зростання кількості адептів, прихильників і симпатиків, поглиблення богознавчих (теологічних) засад, удосконалення культової практики, що вже отримує науково-філософське осмислення в усьому світі. Таким чином, етнорелігійний ренесанс можемо вважати закономірністю в загальноєвропейському етнокультурному процесі.
І. 3. Природність і штучність релігіїяк сутнісна характеристика і класифікаційний критерій
Загально прийнято вважати, що початки релігії виникли в епоху верхнього палеоліту (40–50 тис. років тому) [343. 8]. Оскільки релігії формувалися природним шляхом, то вже на самих початках свого існування вони мали виразно етнічне (родове, плем’яне) і суто географічне походження (місцеві, автохтонні вірування).Проблеми класифікації релігій тісно пов’язані з поняттями етнічного та понадетнічного (позаетнічного). Хоча саме такій класифікації в наукових працях приділяється чи не найменше уваги. Релігії іноді поділяють за кількістю Богів на багатобожні й однобожні, хоча така класифікація не враховує сутнісної різниці в богорозуміннях. Окрім того, досі типовим залишається неправомірний поділ на “вищі” (однобожні) і “нижчі” (багатобожні) релігії [160. 6, 11]. Така класифікація не тільки не може бути визнана науковою, вона свідчить про тенденційний підхід до вивчення одного з головних духовно-культурних феноменів. Судити про релігію давноминулого часу з точки зору сучасності, тим більше, користуючись стереотипними мірками лінійного “прогресу” людства, – невдячна справа, та й навряд чи можна певно пізнати її глибину.Деякі з релігієзнавців виділяють цілий ряд різних передполітеїстичних (протополітеїстичних) форм релігії: анімізм [445], тотемізм [160], полідоксія [253. 329], прототеїзм [253. 329], “чуттєво-надчуттєві форми вірувань” [252]. Всі ці терміни мають більше, чи менше право на існування, але навряд чи можуть претендувати на те, щоб стати критеріями класифікації релігій, адже вони часто поєднуються в різних за походженням, змістом і формою релігіях, і не відображають тих суттєвих рис і ознак, які могли б стати основою класифікації. Характерно, що не всіма релігієзнавцями визнається наявність “нетеїстичних форм” релігії, наприклад, Е. Тайлор заперечує “безбожественні релігії” [445]. Я цілком поділяю цю думку.Слабким аргументом Д. Фрезера, який заперечив теорію Е. Тайлора, є глобалістичне (стереотипно хибне) уявлення про “надприродність” Бога. Він спробував показати велику кількість вірувань і обрядів, ніби-то незалежних від релігійних уявлень про духовні сили. Так, магічні обряди давніх племен він пояснює переконанням людини, що вона сама своїми діями може впливати на природу, а теїстичні релігійні уявлення зводить лише до віри в посередника між людиною і природою, тобто “надприродні” сили [492].Твердження про магію (як “нетеїстичну” форму) і релігію (як “теїстичну” форму) побудоване на піску, оскільки хибним є сам критерій поділу на “природні” і “надприродні” сили. Саме завдяки розумінню природи як цілого і себе як частини цього цілого (божественного) світу давало змогу людині, як за давніх часів, так і донині, шляхом магічних (вони ж водночас і релігійні) дій (обрядів, медитацій) здійснювати свій зв’язок з Богом-Богами. Такий зв’язок досягається завдяки духовному зусиллю (ототожненням себе із Всесвітом) і реальною спроможністю вирішити проблеми, які, тільки на перший погляд, лежать поза межами власне людських можливостей.Тому дефініцію про “надприродність” Бога як головну ознаку теїстичних вірувань ми вважаємо нелогічною і безпідставною, як і сам поділ на “теїстичні” і “нетеїстичні” форми релігії.Що ж стосується поняття “надприродності” Бога, то воно витоково притаманне лише трьом аврамічним релігіям – юдаїзму, християнству й ісламу. В інших релігіях, якщо і знаходимо окремі риси “надприродності” Бога, то вони виявляються запозиченими в ході негативних етнічних контактів з носіями цих релігій. В цьому можна погодитися з Ф. Ніцше: “християнство, до чого б не доторкнулося, все зіпсувало”.Автори посібника “Географія релігій” пропонують свій суто географічний поділ релігій, який аж ніяк не відображає якісних особливостей релігій: світові, регіональні, локальні, місцеві [343. 27]. З них до етнічних наближені локальні та місцеві, а світові та регіональні мають переважно надетнічні риси.Добре, що сьогодні українське релігієзнавство потроху намагається вирватися із заскорузлих, нав’язаних марксистською ідеологією, парадигм. Уже в першому в Україні виданні “Релігієзнавчого словника” А. М. Колодний розглядає релігію як “духовний феномен, який виражає не лише віру людини в існування надприродного Начала, що є джерелом буття всього існуючого, а й виступає для неї засобом спілкування з ним, входження в його світ... надприродне виступає не більш як ідея, тобто щось абстраговане від світу. Відтак заперечується реальна наявність у світі як людей, так і всього Всесвіту якогось Вищого Начала, Абсолютної Реальності, що лежить за світом явищ, утримує світовий процес, пов’язує всі його ланки й відкривається кожному через якесь внутрішнє відчуття його присутності, особливе переживання Священного” (курсив –Г. Л.) [378. 279]. Далі зроблено висновок, що “вироблення релігієзнавчої мови – актуальна проблема сьогодення. Адже саме це дасть можливість вийти за межі звуженого підходу до витлумачення суті релігії лише як віри в надприродне” [378. 279].Для своєї класифікації я буду користуватися термінами: політеїзм, генотеїзм і монотеїзм, які поясню під кутом зору традиційної релігії, уникаючи нав’язаних глобальних стереотипів. Окрім того, моя методологічна парадигма має інший напрямок, альтернативний схемі “лінійного прогресу” – це хвилеподібний або циклічний розвиток культурних явищ, в тому числі й релігії. При цьому період найвищого розквіту тієї чи іншої релігії розглядатиметься як основа (ядро, найбільша концентрація) явища. Чим далі від ядра (в часі та в просторі), тим менша притягальна сила ядра і тим більша сила відцентрової “хвилі”. Таким чином, усяке культурне явище, що досягло свого апогею, має тенденцію до поступового занепаду.Саме ослаблення традиційних природних релігій дало змогу штучним релігійним новотворам запанувати в світі. Однак, штучні релігії мають деякі властивості, що й природні – їхнє існування також обмежене у часі і просторі. Нині, попри видимі зовнішні успіхи, християнство переживає глибоку світоглядно-теологічну і морально-етичну кризу. За законом циклічності, натомість повертаються добре забуті і заново відновлені старі релігії з політеїстичними пантеонами.1. Політеїзм (від грецького polis – багато, Теоs – Бог, дослівно “храм усім Богам”) – релігійна система, яка не обов’язково означає якусь певну кількість Богів, а переважно має філософське вчення про багатопроявність Божественної істоти, кожен вияв якої має окремі імена (Сварог, Перун, Світовид, Дажбог, Лада і т. д.). Часто до цих теонімів (імен Бога) додаються ще й його епітети (як приміром: Перун Вогнекудрий, Сварог Всевишній, Всюдисущий, Могутній, Мати Слава Сонцесяйна, Віща та ін.). Політеїзм є природним світоглядно-релігійним явищем.2. Генотеїзм (від грецького henos – рід, походження і Теоs – Бог) – різновид політеїзму; релігійна система, в якій вироблена певна ієрархія Богів, від Бога-Батька до Богів-синів, які правують різними сферами буття, природи і людського життя. Отже, не можна також провести й чіткої межі між політеїзмом і генотеїзмом. Генотеїзм є природним світоглядно-релігійним явищем.3. Монотеїзм (від гр. mоnоs – один, Теоs – Бог) – релігійна система, яка проголошує ідею єдинобожжя “вищою”, однак з часом, нав’язана чужим народам, не змігши позбутися політеїстичних (язичницьких) світоглядних засад, створює безліч “святих”, які переважно виконують функції етнічних Богів. Таким чином, монотеїзм з точки зору його засновників, “погіршується”. Виявляється, що абсолютного монотеїзму практично не існує. Монотеїзм є неприродним (штучно створеним) світоглядно-релігійним явищем.Як писав знавець еллінізму Ф. Зелінський: “релігійна схоластика уже давно завела нібито основний поділ релігій на монотеїстичні і політеїстичні та визнала останні у порівнянні з першими, “недосконалими”, що знов-таки, дало їй право навіть іслам ставити вище релігії Періклів і Софоклів, тобто довести себе до абсурду. Зріднившись із цим забобоном, читач буде дуже здивований, побачивши..., що вони (елліни) прекрасно відчували, що в галузі божественності єдність і множинність зливаються, і це ставить їхню релігійну свідомість не нижче, а вище нашої схоластики... ” [179. 120].Кваліфікація релігій як “вищих” і “нижчих”, “кращих” і “гірших” – завжди суб’єктивна: для аріїв перехід від політеїзму до монотеїзму є погіршенням (бо перемагає чужа традиція), для семітів – покращення (бо перемагає своя традиція), і навпаки – повернення до власного політеїзму для аріїв є позитивним культуротворчим явищем.Отже, немає релігій вищих і нижчих взагалі, є релігії різні, маловивчені, до кінця не зрозумілі, або в силу певних (найчастіше расових, етнотериторіальних і світоглядно-ментальних) відмінностей, вони не можуть бути адекватно сприйняті окремими дослідниками. Це цілком закономірно.Єдине – як щось розпливчате, некатегоричне, позбавлене всяких конкретних якостей, залишається мертвим доти, поки, ніби промінь світла крізь призму, не переломиться у множинності своїх барв, тільки тоді воно стає рухливим і діяльним. Таким чином, поняття єдиного – адекватне стану хаосу, набуває свого космічного втілення в упорядкованому множинному світі.На мою думку, також немає підстав зміну політеїзму монотеїзмом пов’язувати лише зі зміною суспільних формацій “рабовласництво – політеїзм, феодалізм – монотеїзм”, як це пропонують О. Моця і В. Ричка [318. 54–55]. Така концепція залишається прерогативою послідовників “лінійної” схеми історичного “прогресу” і не враховує суттєвих якісних відмінностей між етнічними спільнотами, їхнім світоглядом і ментальністю. Це своєрідне “кліше”, яке не можна застосувати щодо сучасного відродження етнічних релігій, бо тоді слід дати відповідь: як впливає суспільна формація на сучасні спроби повернення народів до свого витокового політеїзму? За логікою згаданих авторів, вийде, що суспільство після фази “соціалізму” вступило в стадію “рабовласництва”? Тоді нелогічною виявляється і схема “лінійного прогресу” людства. Отже, процеси повернення народів до власних етнічних (звичайно ж, політеїстичних релігій) можемо пояснити лише при умові, що розглядатимемо їх за схемою “циклічності”, в контексті теорії “вічного Повернення”.Крім того, не зайвим буде і розгляд наведеного цими авторами прикладу толерантності античної держави щодо релігій поневолених народів, цитую: “Навіть під час експансії античної держави принципи політеїзму загалом спрацьовували, не входили в суперечність з основними законами рабовласницької формації – захоплюючи нові території, переможці не знищували чужих богів, а вводили їх до сонму своїх”. Причина такої віротерпимості, як зазначають дослідники “загальна рівність усіх громадян, нехай часто-густо формальна й теоретична” [318. 54]. І це за рабовласницького ладу? Про яку “формальну рівність” йдеться? Античне суспільство, як пізніше і феодальне, були строго ієрархізованими становими спільнотами. Причини релігійної толерантності давніх еллінів мають скоріше етно-ментальну сутність – висока духовна культура, культ розуму, сили, краси, самодостатності. Все це не потребувало насильницького накинення своєї розвинутої культури буцімто “відсталим” народам. Це було очевидним.Що ж сталося в суспільних відносинах доби переходу до феодалізму, коли відбулися “кардинальні зміни”, і коли за Біблією: “Кожен, хто приносить жертву богам, крім Бога Одного, підпадає закляттю”? [38. 2 М. Вих. ХХІІ. 19] – ставлять питання згадані автори і не знаходять на нього переконливої відповіді.Але відповідь лежить на поверхні: інший менталітет творців Біблії, в основі якого – релігійна нетерпимість, зневага до чужих народів і намагання вивищитись над іншими. Тобто відмінність полягає насамперед в етнічному світосприйнятті і національному характері. Зауважимо принагідно, що вираз “підпадає закляттю” – це не просто “словесному прокляттю”, як може здатися на перший погляд. Треба враховувати, що український переклад Біблії здійснено відомим християнським діячем і професійним філологом митрополитом Іларіоном (Іваном Огієнком), який досить злагіднено переклав оригінал, хай це залишиться на його совісті. Насправді Огієнківське “закляття” (словесна клятьба) – в оригіналі “заклання”, тобто заколювання “вістрям меча”, як неодноразово пересвідчуємося з численних настанов “Старого Заповіту”. Наведемо те саме місце з Тори (заради точності, не перекладаючи з російської, бо український переклад Тори поки що невідомий): “Приносящий жертвы идолам да будет истреблён – только лишь Богу следует служить” [458. ІІ. 22. 19]. Гадаю, слово “истреблён” буде цілком зрозуміле сучасним читачам? Під “Богом”, звичайно розуміється біблійний, він же і юдейський Ягве (Єгова). Як зазначає один з авторів “Академічного релігієзнавства”: “Так, давньоєврейський бог Ягве (Єгова) постає спочатку як етнічне божество: “Я господь (в єврейському тексті Тори – ім`я Ягве), Бог твій, що вивів тебе з єгипетського краю, з дому рабства. Хай не буде тобі інших богів переді мною” (Вих.20:2-3). Отже, інші боги теж існують, але вони – чужі” [7. 634] (курсив мій. – Г.Л.).Етнічні релігії не мають потреби поширюватися на чужі території. Вони є етнозберігаючим чинником для свого власного народу. Експансія “інтернаціональних” релігій має на меті загарбницькі плани: поневолення народів шляхом накинення їм чужих релігійних доктрин, як правило, шляхом війни. Вся історія християнізації Європи (Хрестові походи, Інквізиція) – красномовне свідчення військово-релігійної глобальної експансії, досвід якої і відпрацьовані впродовж багатьох століть на тисячах жертв методи, що сіяли масову істерію, стали “по суті психологічним аналогом чуми” [28. 146]. Використовуються вони і нині в сучасній політиці. Для виправдання своєї експансії створювалися міфи про “виключність”, “вищість”, “богообраність” релігій і народів, їх “місій” і т. д. Все, що не відповідає християнській (витоково юдейській) доктрині, оголошується шкідливим і прирікається на знищення. Така відверта й очевидна програма глобального підкорення світу.Для моєї роботи найдоцільнішою видалась класифікація релігій за етнічним принципом, до якої я вдавалася вже неодноразово [259. 93–97]. У такій системі маємо два типи релігій з усіма їхніми характеристиками і різновидами:а) етнічні релігії – природні (створені природним шляхом впродовж багатьох століть самим народом, мають астрономічний календар); локальні (місцеві); екологічні (з культом природи); життєрадісні; розвиваються у межах свого етносу і не поширюються за межі етнічної території, бо в цьому немає потреби, адже етнічні релігії існують як засіб самозбереження етнічної самобутності;б) світові (або, точніше, інтернаціональні) релігії – штучні (витворені окремою людиною, пророком, засновником); глобальні (мають міжнародний характер); космополітичні (нехтують національним і проповідують заміну етнічного світовим); відірвані від природи (мають календар за датами життя пророка, незалежний від астрономічних циклів природи); аскетичні (проповідують мучеництво, страждання, фізичні обмеження); місіонерські (прагнуть поширитися серед багатьох інших народів);в) до світових примикають неорелігійні напрямки – штучні (створені на ґрунті існуючих світових, або на ґрунті етнічних, але вже з новим філософським наповненням, мають авторів-засновників); прагнуть стати міжнародними; місіонерські; найчастіше космополітичні; часто синкретичні або еклектичні (суміш різних вчень і моральних настанов), тяжіють до світових.Е. Дюркгайм вважає, що “всі релігії можна порівнювати між собою, оскільки вони є різновидами одного явища, то неодмінно існують головні елементи, спільні для них” [160. 8]. Компаративне (порівняльне) релігієзнавство засвідчує, що між світовими та етнічними релігіями вочевидь більше відмінностей, ніж спільного. Мало того, між цими ідеологічно різними релігіями історично точиться запекла і непримирима боротьба. Таким чином, щоб виявити причини взаємного генетичного несприйняття і протиборства цих систем, яка актуальна і нині, доцільно розглядати природні і штучні релігії як пару генетичних (расово-етнічних), ідейних (ідеологічних) і світоглядних (теологічних) протилежностей (див. таблицю 1). Таблиця 1.Природні та штучні релігії як пара протилежностей
Штучні релігії:монотеїзм (“ліві” рухи) Природні релігії:політеїзм (“праві” рухи)
Створюється штучно засновником (пророком) як світова інтернаціональна релігія:Мойсей, Христос, Магомет Виникає природним шляхом як етнічна, національна релігія, вироблена самим народом впродовж віків
Поширюється на чужі території із загарбницькою метою (збагачення за рахунок інших); створення світових імперій; знищення національних відмінностей Поширюється на власних територіях, які належать народу споконвіку; не виходить за межі свого етносу; існує як спосіб самозбереження етносу
Поширюється місіонерами, іноземцями, часто через військо, насильницькими методами серед інших народів Передається предками роду для молодших поколінь свого етносу як заповіт, морально-етичний закон
Один Бог – узурпатор влади на небі і на землі, “надприродний”, одиничний або винятковий, заперечує інших Богів, карає багатобожників і т. д. Світ як багатопроявна Божественна сутність, розлита в різних стихіях космічного простору, що відображено в багатьох іменах Богів
Зневага і ненависть до сповідників інших релігій, особливо етнічних; релігійний фанатизм: руйнування чужих святинь, знищення священиків, святого письма, чужих святощів Толерантне ставлення до релігій інших сусідніх народів та до їхніх релігійних святинь; віротерпимість, але й засудження зради (віровідступництва) від своїх Рідних Богів
Прагнення об’єднати всі церкви, створити єдину всеземну релігійну імперію з єдиним центром; нетерпимість до національних відмінностей, намагання уніфікувати всі обряди, правила і т. д. Наявність багатьох регіональних святинь та громад, поклоніння різним Богам етнічного пантеону, залежно від традицій своєї місцевості, повага до регіональних обрядів та звичаїв, релігійних почуттів
Регламентація життя віруючих через сповідь, заповіді, пости, страх; проповідь пасивності у земному житті, очікування “царства небесного”; рабська покора перед Богом і перед владою, начальниками, завойовниками Особиста та громадська свобода, активне повноцінне життя, впевненість у власних силах, людська гідність; уявлення про Богів як про Батьків, родичів, друзів, які допомагають; повага і священне ставлення до Рідних Богів
Пригнічення природних якостей і почуттів (умертвіння плоті); страх як наслідок залякування “карою Божою”, “страшним судом”; приниження людської гідності; скорботність ритуалів, церковна жалоба Вивільнення вищих творчих і природних сил людини; моральність поведінки не через страх, а через усвідомлення свого зв’язку з Богами; людська гідність, життєрадісність обрядів, пісень, танців, звичаїв
Віра в бога-людину, сина Божого, історичну особу, якому приписується здатність впливати на життя людей; штучний календар за датами життя пророка чи “боголюдини” Віра в Богів природи-космосу, яка виробляє екологічне мислення і поведінку; календар синхронний з ритмами природи, Всесвіту
В основі цих суперечностей, у першу чергу, лежить різне уявлення про Бога і Богів, сформоване на різному етнічному ґрунті. Володимир Шаян назвав однобожжя “спрощеною людською думкою, грубим перенесенням людської уяви (тут у значенні уявлення – Г. Л.) про одного обмеженого чоловіка, як от володаря або тирана на небесах (на) безмежно складний і многогранний Всесвіт... Суперечність у цілій історії людства між єдинобожжям і многобожжям тут раз назавжди вирішена і розв’язана на нижчому рівні пізнання” [521. 100].Два тисячоліття людство витратило на пошуки штучних універсальних систем, нав’язаних йому невеличким семітським плем’ям, і сьогодні ми з великим сумом спостерігаємо самознищення Білої раси на Землі. Статистика свідчить, що нині у світі 132 млн. язичників. З них 30 млн. – в Азії і 100 млн. – в Африці. У той же час, серед білих європейців лише 0, 2 млн. язичників, які існують у середовищі 540 млн. войовничих християн, тобто людей, ментально неспроможних оцінити нав’язані їм штучні “цінності”, які вони фанатично захищають, навіть не розуміючи їхнього змісту. Чи не тому метиси і мулати перемагають чисельно навіть у європейських державах (пор., напр., Францію)?Епоха занепаду природних релігій почалася від перших реформаторів Будди і Заратуштри в середині І тис. до н. ч. Нам ще невідомо, який космічний катаклізм спричинив зрушення людської свідомості або появу на Землі штучної раси. Арії, розуміючи загрозу релігійних збочень, ще чинили активний спротив цьому нашестю. Так сирійський цар Антиох IV Єпіфан (175–163 р. до н. ч.) переслідував штучний юдейський монотеїзм і відновив язичництво в Єрусалимі. Брагмани-арії в Індії жорстоко карали буддистів, які пропонували відхід від природного способу життя і мислення. Так само і Сасаніди-арії боролися проти юдеїв та християн. У Греції Тора (святе письмо юдейської віри) була перекладена в 250 р. до н. ч. – отже, грекам уже було відоме джерело юдейського нацизму.Давні греки з великою зневагою ставились до юдеїв. Як відверто писав єврейський автор Йосиф Флавій: “тому чимало євреїв ставали греками”, “щоб вижити, вони еллінізувались”. Про це також повідомляє книга Маккавеїв, Повторення Закону та ін. Слід розуміти, що догмати і обряди чужої віри для євреїв не мають ніякого значення. Тому, здійснюючи обряд чужої віри, юдей ніколи не сприймає його серйозно, в душі залишаючись юдеєм. Зміна віри (“вихрещення” єврея) або позірний атеїзм заради досягнення матеріальних благ, кар’єри, чи порятунку власного життя для юдеїв – типове і досить відоме в історії явище (згадаймо Маркса, Лєніна, Лео Таксіля, Розанова чи Ярославського).Природні релігії довго чинили опір насильницькій релігійній уніфікації. У слов’ян цей опір тривав найдовше з усіх білих народів. Інквізиція, розпочавшись у ХІІІ ст., була спричинена релігійною нетерпимістю християнських фанатиків до всього живого і прекрасного. В 1233 р. римський папа Інокентій ІІ доручив єврею Гузману владу над Домініканським орденом і дав наказ “розслідувати”, які язичницькі звичаї збереглися в насильно християнізованих народів, з метою їх викорінення. Цей орден і здійснював подібні “розслідування”: в усій підвладній папі Європі горіли вогнища з язичницькими дерев’яними письменами та віщими людьми. Апогей християнського беззаконня і шаленства інквізиції припав на XV – XVІІ ст.У скельних храмах Карпат, святинях Медоборів та Поділля (Україна), куди перемістився центр Рідної Віри після християнізації Києва, язичницькі богослужіння, здійснювані як професійними жерцями, так і окремими язичниками, тривали ще в XVІІ ст. [393. 115]. А вже з середини XVІІІ ст. християнізм в Україні стає більш поміркованим – синкретизує ті язичницькі явища і звичаї, які не були знищені ним остаточно. В Російській імперії з’являються перші спроби відродження язичництва – у 1810 р. вийшла праця Р. Мархоцького “Возрождение веры предков”, у Центральній і Західній Європі відродились рухи друїдів тощо.Отже, природні і штучні релігійні системи становлять собою пару антагоністичних генетично-світоглядних протилежностей, протиборство яких триває вже два з половиною тисячоліття з перемінним успіхом, що відображає циклічний процес вічного повернення етнокультурних явищ на новому етапі розвитку.
І. 4. Арійський політеїзм і семітський монотеїзмяк пара світоглядних протилежностей
Народів на світі багато, але всі вони належать до чотирьох людських рас (у перекладі з італійської razza – порода) – білої, жовтої, червоної та чорної. Сучасна расологія вже заперечила моногенічну теорію походження людства (нібито від одного спільного предка). Як твердять расологи-полігеністи, раси виникли в різних місцях Землі незалежно одна від одної – від різних предків [64; 4. 345–359; 495]. Нема нічого дивного в тому, що кожна з рас має не тільки різний колір шкіри та відмінні антропологічні риси, а й свої власні світоглядні, ментальні та психологічні особливості, які є основою для творення своєрідних етнічних релігій. Внаслідок штучного змішування самостійних рас, виникло безліч расових “гібридів” (метисів і мулатів). Деякі прихильники окультних доктрин нині навіть висловлюють припущення, що не всі раси належать до людей [410. 17].Термін арійський нині вживають щодо білої раси загалом. До нащадків арійських народів відносять представників семи суперетнічних спільнот білого (європейського) расового типу: скандинавів, германців, кельтів, слов’ян, латинів (римлян), греків, іранців (докладніше назву арії поясню в розділі ІІІ.4).Ще в ХІХ ст. побутувала гіпотеза про походження всіх аріїв з Азії. Однак, друга версія, що, на думку академіка М. К. Любавського “нині все більше отримує послідовників, витоковою батьківщиною так званих арійців була саме Середня Європа, так що слов’яни є в ній автохтонами” [286. 26].Оскільки деякі автори і досі заперечують арійське походження слов’ян, наведу висновок відомого арієзнавця доктора історичних наук Н. Р. Гусєвої: “За даними антропології, тобто науки про фізичні, расові риси та ознаки народів, скіфи, безумовно визнані прямими нащадками аріїв (їхньою іраномовною гілкою), стоять дуже близько саме до слов’ян, а не до германців, а це вже ставить під питання ступінь “чистого” арійства німців”. Н. Р. Гусєва також вказує на спільність лексики слов’янських і арійських народів: “частина давньоарійської лексики увійшла до словникового запасу слов’янських мов, рівно ж як і в скіфську мову і можливо, що деякі слова саме через скіфів потрапили до слов’ян” [141. 31].До семітської групи належать: євреї (ханаанська, палестинська гілка), копти (нащадки давніх єгиптян), бербери (арабські етнічні групи), чадці (центральноафриканські негри), кушити (сомалі, агави, бедауйє), араби (сірійські, іракські, мальтійські), ефіопи (африканські негри) та ін. [471. ІІІ. 191]. Як бачимо, семіти не мають виразно окреслених расових контурів, включаючи як чорні, так і біло-метизовані (расово змішані) типи. Оскільки термін “семіти” позначає велику групу етносів, тому застосування його з префіксом “анти” я вважаю неправомірним, оскільки ні араби, ні кушити, ні копти нікому своїх релігійних поглядів не нав’язували і ніхто ніколи не мав нічого проти цих етнічних спільнот.У контексті своєї праці я вживатиму термін семітський саме щодо палестинської гілки західносемітської (єврейської) етнічної релігії, яка зі свого колись багатого політеїстичного пантеону в середині І тис. до н.ч. виокремила Ягве як головного і “єдиного” Бога. Через юдаїзм, християнство та іслам, як відгалуження від аврамічного стовбура, євреї започаткували непримиренну і відверту боротьбу з многобожниками, нав’язавши свою монотеїстичну світоглядну парадигму багатьом народам світу.Апріорі стан сучасного людства мав би виглядати так, що природні (витоково чисті) раси сповідують етнічні релігії своїх народів і творять свою власну культуру; неприродні раси (штучно змішані) віддають перевагу штучним релігіям, творячи таким чином антикультуру. За термінологією Яна Стахнюка, “вспакультура” – дослівно близьке до російського “культура вспять” або “антикультура”. Чи так воно насправді? І як відбулося перепрограмування білих етносів на невластиве їм світобачення та нав’язані штучні ментально-звичаєві архетипи? До штучних релігій я відношу ті, що мають авторів-засновників: буддизм, юдаїзм, християнство, іслам та інші похідні від них течії.Відчуття своїх расових цінностей закладено в людині генетично. Практично не існує людини, яка не зрозуміла б, не відчула б душею своїх власних расово-відповідних матриць. Якщо хтось не розуміє ролі природної релігії, – значить він генетично належить до представників штучних цінностей, а в його жилах переважає кров штучної раси. Цю очевидну аксіому чомусь постійно ігнорують, або намагаються заперечити. Представники штучного “антисвіту” всіма можливими засобами намагаються поглинути природно здорові спільноти, нав’язуючи їм свої штучні цінності. Боротьба між цими двома протилежними світоглядами триває два з половиною тисячоліття. Щоб зрозуміти, як відбулося світоглядне перепрограмування людства, розглянемо в загальних рисах ті найголовніші зміни в релігії, що сталися протягом цього часу.І. Іманентність і трансцендентність як бінарні опозиції. Загалом за два останні тисячоліття увесь релігієтворчий процес виглядає як постійна боротьба протилежних уявлень про Бога.1. Уявлення про Бога, розлитого в природі, називають іманентністю (від лат. immanens – властивий, внутрішньо притаманний предметам і явищам; той, що випливає з їхньої природи). За арійським світоглядом, Боги – це природа і її закони; вони є у всьому живому: в рослинах, тваринах, людині; Бог – батько, а людина – його дитя. Таке уявлення про Бога ще називають пантеїзмом (дослівно – “всебожжя, всеобожнення”). Якщо Бог в людині, і людина в Богові, то кожен може пізнати його в собі, виявити свої найкращі божественні риси. Не даремно в усіх арійських народів існувало релігійне переконання про їхнє божественне народження. Українці-русичі вважають себе онуками Дажбожими, синами Сварога, дітьми Перуна та ін. [255]. Усі язичницькі арійські релігії мають культ обожнюваних Предків та своїх етнокультурних героїв. В аріїв нема різкої грані між людиною-героєм і Богом. Можемо припустити, що слов’янський культ Дажбога також походить від людини-героя: “Цар Сонце, Син Сварогів, себто Дажбог, був же мужем сильним” [248. 174]. Відносини язичника з Богами подібні до відносин людини з шанованими Предками.В аріїв космогонія (уявлення про Сотворення Світу) зливається з теогонією (Сотворення Богів), що відображає філософську ідею самотворення і саморозвитку Всесвіту. Тобто, за словами А. Лосєва, іманентність “характеризується принциповою відчутністю всякого буття. Але це відчуття можливе тільки тому, що саме буття має таку структуру, яка співмірна з відчуваючим суб’єктом” [281. 25].Для язичника є очевидною релігійна істина: “шкодити природі – значить шкодити самому собі”. Іманентність Богів у язичницькому пантеїзмі вигідно вирізняє екологічну концепцію етнічних релігій від “світових”.2. Світоглядною протилежністю цьому арійському уявленню є дефініція, так званої, “надприродності” Бога, яка в науці отримала назву трансцендентність (від лат. transcendens – дослівно “той, що виходить за межі”. Така концепція Бога має західносемітське (палестинське) походження. Вона також притаманна християнству та ісламу, які походять з одного аврамістичного стовбура. Так юдейський Ягве перебуває поза Всесвітом, тобто існує поза межами “створеної ним” природи. Між євреєм і Ягве виникає дистанція, яку ніколи не можливо подолати, – звідси переконання, що Бога пізнати не можливо. Сотворення Світу семіти уявляють як особисту одноразову дію Бога, а світ як окремий від Бога продукт його творчості. Таким чином, Бог і Всесвіт – абсолютно різні сутності. Отже, євреї “відокремили” Бога від Всесвіту. Тому обожнювання природи у них відсутнє, як звичайно в кочівників, які ніколи не мали власної землі і не були прив’язані до неї ні серцем, ні господарством. Єврейський автор ХІХ ст. писав про це з гордістю: “семіти зуміли уберегти себе від пантеїзму,... в них також відсутнє обожнення героїв” [494. 449]. Отже, у семітів людина і Бог чітко розмежовані, відособлені, вони ніколи не зливаються, тому людина завжди залишається “рабом Божим”. Саме така концепція Бога була нав’язана всьому людству у вигляді “світових” інтернаціональних релігій. Цією концепцією і нині просякнуті всі сучасні філософські й релігієзнавчі праці. Бог недосяжний і непізнаваний, він лише карає людей за їхні провини, люди є “рабами” Бога і т.д.Глибока світоглядна прірва розділяє арійське і єврейське поняття Бога-Богів. Дві тисячі років арійська людина буде балансувати над цією прірвою, роздвоюватися в марних духовних пошуках гармонії своєї душі, навіть відрікатися від “такого Бога” (згадаймо Шевченкове “...а до того – я не знаю Бога!”). Скільки загублених душ, втрачених цінностей, скільки змарновано людських життів, скільки умів, розбитих об “біблійну стіну” відчаю і зневіри!Чи не в Біблії шукав шляхів до Бога видатний український філософ Григорій Сковорода? І не знайшовши в цій книзі нічого святого, він вкладав у неї свій власний арійський зміст, якого там ніколи не було! У своєму творі “Нарцис” Сковорода писав: “Віруймо, що Бог є в людськім тілі. Є справжній він у тілі нашім видимім, неречовинний в речовиннім, вічний у тліннім, один в кожнім із нас і цілий в кожнім. Бог у тілі, і тіло в Бозі, але не тіло Богом, ані Бог тілом” (переклад на сучасну українську мову В. Шаяна) [522].Український філософ Володимир Шаян, аналізуючи духовні пошуки Г. Сковороди, зазначав: “Бог – це ти сам, це божественний первень твойого духа. Бог – це божественний Чоловік. Ти є другом Бога, сином Бога, самим Богом, – ось основна настанова арійського світовідчування” [522].ІІ. Політеїзм і монотеїзм як антагоністичні світогляди.1. Усі етнічні релігії політеїстичні.Арійські політеїстичні релігії, як правило, мають філософське вчення про багатопроявність Божественної істоти, кожен вияв якої названий окремими іменами. Часто до цих теонімів (імен Бога) додаються ще його епітети (як приміром, Всевишній, Всюдисущий та ін., які згодом можуть перетворюватися на власне теоніми, таким чином збільшуючи кількість назв Бога-Богів). В. Шаян не раз висловлював своє здивування цим класичним генотеїзмом наших Пращурів.Він пояснює це явище так: “Сварог є єдиний, всеобіймаючий. Сварог є єдиний, многопроявний. Сварог є многоіменний. Всі інші Боги є многоназивні і тисячоіменні. Вони разом творять Єдину Єдність Всесвіту, Небес, Світу Духів Предків, і Невидимого Світу Прав’я. Ця могутня Всеєдність обнята однією всеобіймаючою стрункою концепцією Сварога, прикметною для Віри наших Прапредків... Закидати нашим Прапредкам “примітивний” політеїзм – це карикатура і глум над правдою про нашу й інші арійські віри, як Риґведа та Авеста” [521. 134–135].2. До монотеїстичних належать, як зазначалося, усі надетнічні релігії (або, як прийнято нині їх називати, світові). Але природна сутність релігії дається взнаки навіть після багатьох століть штучного прищеплення монотеїзму. Так єврейська етнічна віра була початково багатобожною, про що я докладно написала у своїй монографії “Етнологія України: філософсько-теоретичний та етнорелігієзнавчий аспект” у розділі “Витоки етнічної єврейської релігії” [259. 232–236]. Однак, євреї вперше самі ж реформували свою етнорелігію, перетворивши її на етнічний монотеїзм. Іншим народам монотеїзм нав’язувався силоміць (християнство, іслам). Мета впровадження однобожжя для всіх народів відверто прозора: “для Бога нема ні юдея, ні елліна, ні скіфа” – декларація інтернаціональної рівності, але “наш Бог (тобто єврейський Ягве) – Бог єдиний” (один для всіх). Підмінити етнічних Богів “єдиним Богом” (ім’я Ягве – табу!) – ось прямий шлях до духовної експансії.Світові релігії інтернаціональні, космополітичні, часто проповідують аскезу, причому не для власного вжитку, а для тих народів, яким вони нав’язують свій монотеїзм. Ось що пише згадуваний вище Д. Хвольсон: “Не подобаються семітам аскетизм і відлюдництво. До першого вони мало схильні, хоча воно іноді у них зустрічається; а до останнього відчували огиду. Загалом, накладати на себе обмеження, особливо відмовлятися від радощів сімейного життя – це не для семіта. Будеш їсти і будеш ситий, і станеш хвалити Бога – говориться в П’ятикнижжі, але поститися і хвалити Бога – не вимагається від єврея” [494. 464]. Однак, суворі пости були створені саме за зразком юдейських траурних звичаїв спеціально для християн (як знак скорботи за розіп`ятим Ісусом), причому кількість постових днів зростала поступово, почавшись від 40 годин (від “страсної” п`ятниці до “воскресіння”) до 40 днів [51].До монотеїстичних належать також і неорелігійні напрямки – різновид надетнічних, штучних (створених на ґрунті існуючих світових, або етнічних, але вже з новим ідеологічним наповненням, мають авторів-засновників); вони прагнуть стати міжнародними (місіонерські, космополітичні); часто синкретичні, схоластичні або еклектичні (суміш різних вчень і моральних настанов), тяжіють до глобальності.Часто “світова” релігія, яка називає себе монотеїстичною, на ґрунті стійких етнічних традицій не може побороти язичницьких світоглядних засад, внаслідок чого створюється безліч “святих”, які, власне, і заміняють етнічних Богів (навіть можуть мати близькозвучні імена). Це підтверджує язичницький погляд на те, що абсолютного монотеїзму практично не може існувати. Арійське політеїстичне світосприйняття, як квітка-ломикамінь крізь скелю, постійно пробивалося крізь задуху монотеїзму “світових” релігій.Так, В. Шаян писав про наявність генотеїстичних рис у християнстві: “Пригляньмося до явища генотеїзму на ґрунті християнізму. Маємо в християнізмі три Особи Божі, що творять саме генотеїстичну, містичну єдність. Маємо далі цілих дев’ять хорів, духів та множество святих осіб, до яких звертаються християни у молитвах і культі за охороною чи протекцією, або, як вони кажуть, заступництвом за них перед Богом” [521. 230].Тут “дев’ять хорів, духів” у християнстві означає першу тріаду дев’яти чинів ангельських – херувимів і серафимів, що зображаються людиноподібними істотами з шістьма крильми (наявні в юдаїзмі, в християнстві, і навіть у РУНвірі, щоправда, без крил), а також віра в духів, що “...почасти зберігається в розвинутих релігіях, в т. ч. в християнстві” [378. 364, 100; 413. 1362].Ідея монотеїзму виникла і була впроваджена вперше єврейськими рабинами. У середині ХІХ ст. французький філософ-історик Ренан, подавши докладну характеристику семітської раси у своїй праці “Histore ge’nerale et syste’me compare’ des langues se’mitiqes”, вказав, що семіти нездатні розуміти різноманітність, багатопроявність, тому вони інстинктивно тяжіють до монотеїзму. Ця праця викликала жваві дискусії серед сучасників. На думку Ренана, у юдеїв не було ні власної міфології (її вони запозичували в інших народів, причому грубо перебріхуючи), ні науки – її вони також вправно викрадали в інших, ні філософії – вона їм не приносила практичної користі. Єврейський історик Д. Хвольсон підтвердив, що: “Семіти займались тільки тими філософськими питаннями, які, так би мовити, мали безпосереднє практичне значення для життя, і ніколи не філософствували вони навмання про незбагненне... рішення подібних питань не могло мати великого практичного значення для сповідників однобожжя...” [494. 448].Отже, логічний висновок: політеїзм і філософія – це наслідок здатності розуміти багатопроявність. Завдяки філософії арії розвинули вчення про вічність душі, вчення про перевтілення (реінкарнацію), всеобожнення природи, духовну цінність героїзму як вищого вияву шляхетності. Євреї ж до героїчного чину байдужі, їхня віра спрямована лише на досягнення матеріальних благ у цьому світі, бо після смерті тіла юдаїзм не пропонує нічого. У вченні юдаїзму душа вмирає разом з тілом: “немає в шеолі (могилі), до якої ти ідеш, ні роботи, ні роздуму, ані знання, ані мудрості”, тому “краще собаці живому, ніж левові мертвому” [38. Екл. 9:4, 9:10]. Про це ж говорять і єврейські народні приказки: “Найгірше життя – краще від гарної смерті” [168. 152], тобто, простіше кажучи, краще бути живим боягузом, ніж мертвим героєм.Юдею нема чого турбуватися про душу, краще досягати блаженства у земному житті, і зовсім немає ніякого значення, моральними чи аморальними засобами це досягається. Якщо ж ці засоби спрямовані проти інших народів – то саме це якраз і “угодне” Яхве. Чи можна без огиди читати в 5 книзі Мойсея, про те, що єврей може спокійно продавати м’ясо здохлих тварин чужинцям: “Не будете їсти жодного падла, даси його приходькові, що в брамах твоїх, і він їстиме його, або продаси чужинцеві, бо ти святий народ для господа, Бога свого” [38. 5М. 14:21]. Про яку моральність і “святість” можна говорити, читаючи Біблію?Головна мета юдейського монотеїзму – об’єднати і очолити всі народи. Перепрограмування психіки арійських етносів на монотеїзм – це основне завдання виконали винахідники християнства та ісламу силою грошей, вогню і меча. Для успішного здійснення їхньої програми була необхідна уніфікація (уподібнення, одноманітність, стандартність, глобалізація). Усі “раби” повинні мати однакову свідомість. Пропаганда монотеїзму – тенденція до максимального спрощення.І тут нам доведеться визнати ще одну аксіому – будь-яке спрощення системи призводить до її знищення. Ентропія масового світогляду – прямий шлях до зменшення різноманітності. Таким чином, однобожні релігії – це релігії не життя, а смерті етносів! У цьому таїться велика небезпека для людства і навіть Землі як планети. Стає очевидним, що і християнство, й іслам програмують особу рабського типу (своєрідного біоробота, зомбі), роблять її нездатною до виходу із світоглядної безвиході монотеїзму.Відроджувати національну релігію на принципах монотеїзму – це все одно, що підставити шию під нове ярмо, яке виготовили для арійських народів глобалісти. У цьому ж сенсі стає очевидною ще одна підкинута українцям ідея – рунвізм (або силенкіянство), експортоване в Україну на початку 90-х років із США (про нього йтиметься в ІІІ розділі цієї праці) [265. 249–258; 267].Треба було б розпізнати й відчути фальш завезеної ідеї “рідної, української, національної”, створеної “рідним пророком” релігії (щоправда, на ґрунті американського прагматизму і юдейського монотеїзму), однак “національно заклопотані” адепти, зачаровані мітинговим націоналізмом “пророка”, не надали цьому суттєвого значення. Як писав російський націоналіст К. Родзаєвський: “Юда кидає камінь за каменем на шляху переможної ходи нових ідей. Він хоче, щоб паровоз Нового Порядку зійшов зі шпал, він скрізь поспішає прокласти свої шпали, щоб спрямувати рух у хибному напрямку... ” [390. 70]. Нині стає очевидним, що передбачення репресованого мислителя збуваються нині у формі американського “нового світового порядку”.ІІІ. Суттєві відмінності арійського і семітського дуалізму.В етнічних язичницьких релігіях дуалізм (від лат. dualis – подвійний) розглядається як світоглядне проникнення в сутність явищ природи, які складають пари протилежностей: день – ніч, літо – зима, вогонь – вода, праве – ліве, чоловік – жінка, небо – земля, життя – смерть і т. под. Язичницький дуалізм – не просте протиборство сил, але природне взаємодоповнення протилежних сутностей. Вчення про Триглава роз’яснює: “Білобог і Чорнобог перуняться і тим Сваргу удержують, аби Світу не бути поверженому” [255. 11-А]. Поєдинок Білобога з Чорнобогом – необхідна умова існування і розвитку світу. Білобог – Бог дня, світла, активності, життя. Чорнобог – Бог ночі, таємничості, сну, відпочинку, смерті. В язичництві ніколи не було спроб поборювання Чорнобога, це може собі дозволити лише викривлена фантазія сучасних міфотворців.Чорнобог робить земні предмети невидимими в темряві, зате висвітлює небесні світила (Місяць, зорі, сузір’я), вказує душам дорогу до Сварги (Молочна стежка або Чумацький шлях). А це дуже необхідні людині орієнтири: фази місяця допомагають рахувати час, видимість зірок дає змогу передбачати погоду тощо. Не даремно волхв застерігає, що не можна ображати Чорнобога: “Це не може бути ніколи, щоб хтось не втримався і сказав нерозумне про Чорнобога” [255. 22]. Існує припущення, що в давніх Білгородах були храми Білобогові, а в городах на Чорн-, Черн- – храми Чорнобогові [111. 182]. Наші Пращури добре розуміли, що лише завдяки взаємодії Білобога і Чорнобога з’являється рух і час.В арійській прарелігії Світ єдиний. Світло і Темрява – різні якості єдиного Світу, які складають єдину цілість. Язичницький дуалізм також яскраво проявляється в божественних подружжях різних народів: у греків Афіна – Посейдон, Афродіта – Аполлон, у слов’ян Матінка Земля – Батько Небо (Сварог), у японців Ідзанамі – Ідзанакі та ін. До речі, в язичницьких політеїстичних релігіях Богині займають чільне місце поруч Богів, тобто жіночий божественний принцип визнається нарівні з чоловічим.Всі монотеїстичні релігії, як правило, антропотеїстичні (від гр. чоловік-Бог). У всіх монотеїстичних релігіях (юдаїзмі, християнстві, ісламі) нема місця Богині-жінці. Бо жінка в цих релігіях вважається ”сатанинською силою”, “породженням Диявола” тощо. Цікаво, що нині в західному світі подекуди виникають жіночі рухи під гаслами “Бог чи Богиня?”, які висувають концепцію теогінії (з гр. досл.: “Бог-жінка”) [567. 46–51]. Таким чином, антагоністичний дуалізм християнства повною мірою свідчить про несамодостатність монотеїстичної концепції.З появою “пророків” природні Знання починають занепадати, у природний світоглядний дуалізм привноситься штучне розуміння добра і зла, яке виявилось хибним. Так, уже пророк Заратустра вніс поняття “вічного добра” і “абсолютного зла”, причому, за його концепцією, “добро” обов’язково повинно перемогти “зло”. Єдність Світу як природної рівноваги у вченні Заратустри втратила сенс. Пророк Будда закликав до нірвани (припинення перевтілень душі), що виявляється нічим іншим, як звичайнісіньким обманом, оскільки заперечує закони природи (Рити, Прави). Пророк Мойсей вивів Бога за межі природи, отже – протиставив його людині, а також виховав у “богообраного” народу почуття національної вищості і зневагу до інших націй (таке явище, правда, щодо інших народів, ще донедавна називали нацизмом). Наймолодший з пророків Магомет одружився зі старою багачкою і за жінчині гроші зібрав наймане військо, щоб примусити повірити в єдиного Аллаха і в себе – його пророка.Знання стали не потрібні, треба було тільки вірити пророкам. До речі, інститут пророцтва в аріїв невідомий, це виключно семітська прерогатива. Арійським релігіям притаманне Знання у вищому сенсі (відання) і пошана до Вчителя-традиціоналіста, що зовсім не тотожне пророкам-реформаторам.Саме юдейську і християнську форму дуалізму нині взято за основу всіх релігієзнавчих дефініцій. Навіть у філософських енциклопедіях і релігієзнавчих словниках дуалізм розглядається як “протиставлення в різних релігійних вченнях світу надприродного, потойбічного, трансцендентного, невидимого природним, натуральним, видимим, чуттєвосприйманим об’єктам, процесам і явищам” [378. 99]. Нагадаємо, що в етнічних релігіях нічого “надприродного” немає. Отже, якщо словник подає загальні відомості про генетично різні релігії, то однобокість офіційно визнаних парадигм – очевидна. Або ж ця, задана юдаїзмом “надприродність”, має бути нав’язана усім без винятку релігіям як наукова догма.Язичницькій теології двох взаємодіючих начал (“Двоглав” Білобога і Чорнобога) протистоїть християнський антагоністичний дуалізм Бога і Сатани. Християнство перетворило язичницьких Богів на своїх антиподів, надавши їм статусу “сатанинських”. З цього часу всю свою фанатичну ненависть “однобожна” релігія спрямовує на політеїстичні природні релігії. Християнський Бог постійно бореться з Дияволом (Чортом, Сатаною) як із злою силою.Однак у християнській міфології Бог і Сатана виглядають як істоти рівносильні, а, отже, тотожні язичницьким Білобогу і Чорнобогу. Але, на відміну від язичницьких Богів, християнські Боги (!), як уособлення добра і зла, мусять змагатися вже не для рівноваги у Всесвіті, а для повної перемоги одного з них, а саме – Бога “добра”, яким за Біблією вважається Ягве (він же “господь” для християн). Юдейська концепція “добра”, нав’язана іншим народам (як в юдаїзмі, так і в християнстві), була і є дуже вигідною для “богообраного” народу. Хоча з філософської точки зору вона виявляється несамодостатньою не тільки для пояснення природних явищ, але й для пояснення арійських етнічних цінностей.Єврейське перепрограмування уявлень про Бога (семітського Ягве), і ототожнення його з “добром”, протиставило арійських Богів (тобто Богів язичницьких народів), яких за наказом Ягве слід знищувати як “зло”. Вся Біблія наскрізь просякнута закликами до фізичного знищення інших, неюдейських народів, їхніх релігій, святинь, статуй Богів та ін. Навіть єврей Д. Хвольсон, не змігши виправдати біблійного геноциду, визнає, що “кровна помста – це чисто семітична вада”. Далі згаданий автор відкриває нам ще одну рису єврейського національного характеру – “огиду до догматів” [494]. Простіше кажучи, нема такого догмату, якого б юдей не зміг би обійти.Таким чином, категорії “добра і зла” завжди є відносними: що добре для семіта – не завжди є добрим для арія. Отож маємо розпрощатися з комуністичною та християнською мрією про універсальні “загальнолюдські цінності” – їх ніколи не існувало ні в природі, ні в культурі.IV. Локальне і глобальне як протилежні тенденції. Сьогодні ми є свідками великих глобальних зрушень у суспільній свідомості, спричинених як цивілізаційним розвитком, так і економічним тиском “розвинутих” держав на так звані, “слаборозвинуті” країни. Як колись були протиставлені два відмінних релігійних світогляди: локальний і глобальний, що становлять пару світоглядних протилежностей, так нині протиставлені економічні інтереси національних і наднаціональних держав. Воістину світова релігія підготувала добрий ґрунт для економічного визиску народами-хижаками (“богообраними”) народів-ягнят (“рабів божих”). В основі їхніх суперечностей лежить реальна боротьба за життя етнічних спільнот. На думку відомого українського економіста Олега Білоруса, ідеологія глобалізму, як той привид, що замінив собою “привид комунізму”, але він уже бродить не тільки по Європі, але по цілому світу, і поширився він не з СССР, а з Америки. Тому: “... перед нами лише один вибір – всі люди світу повинні впливати на цей процес, а не бути дровами, які в цьому процесі згорять” [42].Глобальні центри створюють свою інфраструктуру, яка дає змогу контролювати свідомість і громадську поведінку людей. Як пише український політик Євген Марчук: “За допомогою спеціальних психотехнологій здійснюються цілеспрямовані зміни масової свідомості з метою закладання певної інформації (від комерційної до світоглядної). За мету можуть ставитися також зміни культурної і навіть етнічної самоідентифікації великих груп людей для включення їх у психокультуру агресора... ” (виділення курсивом моє – Г. Л.) [294. 81].На велику радість агресора, глобальна релігія та інтернаціональне виховання “совєтскіх” часів уже підготували добрий ґрунт для глобальної економіки. Мізерна купка фінансових магнатів (225 чоловік на всю Земну кулю) володіє сумами, що складають майже половину доходів усього людства. Така економіка насправді є “економікою абсурду”, бо призводить до глобальної бідності населення Землі. Бідний і голодний, як відомо, не може бути чимось іншим, крім хіба що рабом. Тільки тепер уже не “рабом божим”, а справжнім рабом свого рабовласника. Як бачимо, сьогодні глобальна ідеологія країн “золотого мільярда” є навіть страшнішою від імперської ідеології “старшого брата”, а завдання глобальних лідерів набагато жорстокіші, ніж плани Лєніна чи Гітлера.Для успішного керівництва людством агресору потрібне створення безнаціонального громадянина – такого собі біоробота – універсального знаряддя в руках глобальних хижаків. Кілька років тому, вже за “незалежної” України, громадян позбавили права мати національність, скасувавши так звану “п’яту графу” в паспортах. Але мета цього “мудрого” рішення – не тільки створення “безнаціонального” громадянина, вона значно глибша – скасування національної еліти (бо тепер національний склад уряду невідомий). Інтернаціональна ідея дала глобалізаторам можливість заховатися між нами. Однак їм не тільки не спало на думку скасовувати національність в Ізраїлі, але навпаки – вони дуже ретельно зберігають її у громадян своєї держави. У будь-якій іншій країні світу вони є “громадянами світу”, а в своїй власній – євреями. Як зрозуміти цей парадокс? Та дуже просто – неєвреї в Ізраїлі не мають тих прав, які мають євреї, та й до керівництва державою їх не допускають.Якщо ж в Україні до уряду й потрапить який-небудь українець, то його свідомість все одно вже вражена “християнськими” (читай “глобальними цінностями”), а отже, він уже включений у психокультуру агресора. Бо з поширенням семітського монотеїзму (навіть у формі християнізму) відбувається зовні непомітна поступова юдаїзація світу.Як стверджує аналітик Палестинського інформаційного центру Олег Попов, “Іудаїзм у широкому сенсі цього слова – це не тільки релігія, а й сукупність ідеологічних і соціальних структур і поведінкових норм, що забезпечують реалізацію “еволюційної стратегії групи”, у цьому випадку – світового єврейського співтовариства” [358. 38].Ця стратегія, якої єврейське співтовариство дотримується досить тривалий час, ґрунтується на генетичній і культурній сегрегації євреїв від неєврейських етносів, стимуляції вищого рівня народжуваності, підтримки в членів єврейської громади уявлення про їхню “богообраність”, інтелектуальний захист доктрин та ідеологій юдаїзму і “єврейських теорій антисемітизму” та ін. Міфологеми так званого “антисемітизму” та “холокосту” завжди “виправдовують” їхнє протистояння іншому неєврейському (“гойському”) світові. Нині єврейський суперетнос, сформований з розкиданих по всій планеті етнорелігійних громад, скріплених ідеологією юдаїзму, перетворився на глобальну всесвітню етнорелігійну суперплемінну общину, з центром у Ізраїлі та США, що стали гарантами безпеки цього сіоністського утворення [358]. Таким чином, глобалізація має єврейське етнічне походження і стратегію свого втілення.V. Прямолінійність і циклічність. Боротьба “вспакультури” (анти-культури) з культурою триває вже понад два тисячоліття [580. 21]. Семітські ідеологи нав’язали світові лінійні схеми розвитку людства, культури і релігії. Так, наприклад, досі вважалося, що релігія розвивається прямолінійно знизу вгору від “примітивного” політеїзму до “розвинутого” монотеїзму, і відповідно, політеїстичні етнічні релігії назвали “нижчими”, а монотеїстичні інтернаціональні (світові) – “вищими”. Тепер же “увесь світ” (а точніше Ватикан на чолі з папами римськими) зайнялися створенням так званих “екуменічних” програм з метою об’єднання людства під однією всеземною глобальною релігією, що ними вважається, очевидно, “найвищим” рівнем розвитку релігії. Наприклад, у США уже тепер покійний папа Іоанн-Павло ІІ неодноразово служив меси, в яких одночасно молилися багатотисячні натовпи католиків, протестантів, юдеїв та інших монотеїстів. Про це з величезним апломбом повідомлялося в усіх світових ЗМІ. Така схема цілком у дусі марксистсько-лєнінської і юдейсько-християнської ідеології.Інтеграція і дезинтеграція, так само як плюс і мінус, становлять протилежні якості суспільних явищ. Як це не дивно на перший погляд, саме про них йдеться в різних давніх міфах. Наприклад, книги Сівілли оповідали про те, що: “деякі (читаймо – “богообрані”) почали будувати страшенну заввишки вежу, щоб з її допомогою досягнути до неба. Але Боги (множина!) наслали вітри і зруйнували вежу, причому кожному народові дали особливу мову (етнічні особливості!)” [234]. Цей же міф, але в інтерпретації Біблії, оповідає про нібито первісну однорідність людства. Сучасні генетики вже довели, що все людство ніколи не було однорідним. Вавілонська вежа, збудована “деякими”, – символ “єдиної всеземної” релігії і панівної ролі цих “деяких” над усіма іншими, а руйнування Богами Вавілонської вежі і “розділення” мов – символ природної дезінтеграції людства. Нині, очевидно, – це єдина альтернатива глобальним процесам і нахабству агресора, що прагне до уніфікації всього людства під дахом “вавілонської вежі” своєї монотеїстичної релігії.Цілий ряд фактів з історії язичницької культури європейських народів свідчить про періодичне відродження Віри Предків навіть у межах двотисячолітнього періоду існування християнства як панівної офіційної релігії. Це – й відродження інтересу до язичництва в середині ХІV ст., і підвищення цікавості до античної грецької філософії, і вільнодумство, і Реформація, і просто поширення “моди” на паркові скульптури античних Богів, аж до будівництва приватних язичницьких храмів окремими представниками знаті: “Деякі вельможі відкрито будували храми язичницьким Богам, на що історики релігії переважно не звертають уваги” – повідомляють автори “Історії язичницької Європи” [346. 354].Отже, схема відроджень і занепадів етнічних політеїстичних релігій матиме вигляд не прямої вертикалі, а швидше – спіралі або кривої, що відображає циклічність розвитку релігії (почергової зміни монотеїзму і політеїзму). Таким чином, сучасний етнорелігійний ренесанс свідчить про закономірність відродження політеїстичних релігій у світі та про тенденцію повернення світогляду етніків до власного політеїзму, етнічної і расової дезинтеграції, водночас – консолідації в рамках свого етнічного і расового генотипу.Антагоністичні стосунки інтернаціональних релігій з національними впродовж двох тисячоліть дають достатньо фактів для таких висновків.1. Щоб зруйнувати “вавілонську вежу” універсалізму, необхідне розділення різних, відмінних за своєю породою (расою), етносів. А водночас необхідне єднання всередині своїх народів за ознаками родової (етнічної) спільності, плекання власних цінностей на власних етнічних територіях.2. Таким чином, стає все очевиднішим, що відродження Віри Предків сьогодні не можливе без офіційного, наукового, неупередженого вирішення юдейського питання, яке є стрижнем шкідливої монотеїстичної ідеології, спрямованої на суцільну глобалізацію людства. На жаль, ми досі лікуємо лише наслідки хвороби інтернаціоналізму. Щоб одужати, слід ліквідувати причини хвороби.3. У цій справі не обійдеться без правдивої, незаангажованої і незалежної релігієзнавчої експертизи Біблії, Талмуду, Тори, Корану, книг, де зафіксовані юдейські, християнські та ісламські доктрини, що мають очевидні ознаки нацизму по відношенню до інших народів та рас. Треба знайти в собі мужність, щоб подивитися правді у вічі та визнати їх злочином перед людством. Висвітлення правди – перший крок до одужання. Як відомо, денне світло знищує нічних примар і привидів.
ТЕЛЕГРАМКанал с обзорами, анонсами новинок и книжными подборками
Книжный Вестник
Бот для удобного поиска книг (если не нашлось на сайте)
Поиск книг
Свежие любовные романы в удобных форматах
Любовные романы
О психологии, саморазвитии и личностном росте
Саморазвитие
Детективы и триллеры, все новинки
Детективы
Фантастика и фэнтези, все новинки
Фантастика
Отборные классические книги
Классика
ВКОНТАКТЕБиблиотека с любовными романами, которая наверняка придётся по вкусу женской части аудитории
Любовные романы
Библиотека с фантастикой и фэнтези, а также смежных жанров
Фантастика
Самые популярные книги в формате фб2
Топ фб2
книги