Його руки, м’які, великі, золотіПростяглися ввись до крайнеба.Хай нині його велич викличе захоплення!Навіть сонце поступається йому своєю роботою.
Так, хай цей могутній Бог Савітар,Повелитель благ, прикличе до життя блага для нас!Розпросторюючи далеко свій образ.Хай він дасть нам поживу, гідну смертних!
Наші пісні-славені кличуть Савітара,Солодкоголосого, з повними пригорщами, прекраснорукого.Хай він дасть нам ясну і високу тілесну силу!Хай захистить нас завжди своїми милостями!(Переклад з російської – Г. Л.) [383. VII. 45. ].
Після Світовида осіннього Земля вступає в період Корочуна, найкоротшого дня, найтемнішої частини року. З цього часу в Колі Сварожому панують Бог осіннього сонця Овсень і зимового – Сивбог (Сивобог). Прийнято вважати, що Овсеневі свята пов’язані з Богом осіннього Сонця (рівнодення). Але по деяких губерніях Росії і Білорусі Овсеня (варіанти імені Авсеня, Усеня, Таусеня) святкували напередодні Різдва. Церковні повчання засуджують стародавній язичницький звичай “кликати Овсеня”. Обряд багато в чому схожий на колядування: величальні пісні і винагорода за них. Овсеневі пісні, як і колядки покликані забезпечити благополуччя всьому дому, його господарю і сім’ї. Деякі дослідники вважають, що Овсень – Бог перехідних періодів Весни і Осені [135. 9].У величальних овсеневих піснях розказується про те, як бояри зрубали сосну для споруди моста: “Кому ж, кому їхати по тому містку? Їхати там Овсеню та Новому року”. Враховуючи те, що новий рік в язичницькій Русі випадав на першого весняного молодика, то цілком можливо, що з ухваленням січневого літочислення овсеневі пісні (як і щедрівки) були перенесені на січень, що ще більш ускладнило сприйняття образу Овсеня.Міфологема Овсеня зберегла відомості про те, що він їздить на швидких конях, що зближує його з латиським Усиньшем, сином Бога неба Дієваса. Іноді в балтійських обрядових піснях згадується два Усиньша, тотожних ведійським Ашвинам і грецькими Діоскурам (синам Зевса). Слов’янського Овсеня супроводить “свинка-золота-щетинка”, персонаж, пов’язаний з сонцем і родючістю. Близькі до цієї міфологеми німецький Бог весни Фрейр, виїжджаючий верхи на вепрі, і скіфський “вепр початкового часу”. Чехи “золотим прасятком” називали планету Венеру, що сходить у “надвечір’ї Різдва”, яку всі чекають, щоб почати обряд. В українських землеробських міфах також згадується “кабан, що носом оре, ушима сіє, а хвостом волочить”. Можна припустити також, що давньослов’янський Овсень за значенням близький сонячним Божествам італійському Ауселю і етруському Усілю [181. 69–72].У Велесовій Книзі є згадки про “Овсяну велику й малу” [255. 37-А], а в обрядах відомі засівання вівсом і викликання Овсеня – “овсяного духа” (напр., у білорусів). Імена Овсяник та Овсеня надавалися дітям, народженим у цей період Кола Сварожого. Сивбог – Бог старості, слабкості, холоду, символізує спад напруги Живи, зимову старість року; він керує періодом від осіннього Світовида до Різдва (зимового сонцестояння), після чого передає владу Коляді.До Коляди готуються заздалегідь: вже на свято Долі (24 листопада, реконструкція з християнської “святої Катерини”) дівчата здійснюють обряд на честь Вишні, Вишени – жіночий аналог Всевишнього. Вони ставлять вишневу гілочку у воду, запитуючи Богиню Долю про коханого парубка. Якщо вишня розцвіте на Різдво, то подружжя буде щасливе. На свято дівочої Долі дівки готують горщик каші й виносять на вулицю зі словами: “Доле, йди до нас кашу їсти!” Закликання Богині Долі має всі ознаки глибокої давнини. Ціле (неподрібнене) зерно обрядової каші вказує на те, що цей вечорничний обряд, який дожив до наших днів, походить з давньої “рожаничної трапези”.30 листопада святом Калити починаються вечорниці, спрямовані через спільні веселощі, пісні, танці, розваги молоді сприяти знайомству парубків і дівчат, вибору пари (реконструйоване з християнського “святого Андрія”). Цей день вважається святом парубочої Долі, яку закликають, умилостивляють подарунками, стравами (каша, вареники). Парубки під час святкових ігор проходять спеціальні випробування на кмітливість, спритність, винахідливість (сміхове табу, відгадування загадок, “поїздка” на коцюбі, стрибання до підвішеної до стелі на червоному дівочому поясі солодкої калити, зрештою ритуальне змащення лоба сажею) – всі ці елементи свідчать про “порубіжну ситуацію”. Фактично, на Калиту відбувалися парубочі ініціації – повноліття, прилучення до жіночої сутності природи, прийом до парубочої громади. Характерно, що калиту випікають виключно самі дівки.Вважають, що слов’янське ім’я Доляна, що означає “Долина дочка”, тобто улюблениця Долі, надавалося дівчаткам, народженим у цей період, а також на свято Долі-Стрічі, Стрітення (1–2 лютого за відновленим язичницьким календарем).Перед Колядою настає період Чорнобога, Бога ночі, темних, войовничих сил, гніву і справедливої помсти. Його статуя, знайдена в Бамберзі, зображала лева з рунічним написом мовою поморських слов’ян: “Царні Бу” (Чорний Бог). У “Слов’янській хроніці” Гельмольда (ХII ст.) є опис обряду, де згадується цей Бог: “Під час бенкетів і узливань вони (слов’яни) пускають кругову жертовну чашу, вимовляючи при цьому… благословення і прокляття від імені Богів, доброго Бога і злого, вважаючи, що всі успіхи добрим, а всі нещастя злим Богом спрямовуються. Тому злого Бога вони по-своєму називають Дияволом або Чорнобогом (Zcernoboch), тобто Чорним Богом” [112. 129–130].Це, очевидно під впливом християнства, трохи переплутане свідчення. Правдоподібніше, що ім’я Дия (пізніше ототожнене з Дияволом) належало Білобогу – Богу денного світла, тим паче, що інше ім’я світлого Бога в даній цитаті не названо.У словенців Чорнобог називався Чарт (лат. Chartus), про що свідчить Віденський напис, знайдений біля річки Сави. Його вважали Богом руйнації, бойової люті, злості. Він уявлявся дуже сильним і войовничим. Чорнобог тотожний арійському “Invicto Deo Arimanio” – непереможному Богу Аріману (Авеста).Зображення Чорнобога з найстародавніших часів мали зооморфний вигляд: лева, вовка, рогатої тварини з чорною шерстю і хвостом. Всі ці бойові символи (лев, вовк), як і роги на шоломах воїнів, мали на меті відлякування ворога. Очевидно, звідси і пізня інтерпретація Чорнобога як Чорта (антропоморфно-зооморфної рогатої істоти, супротивника християнського Бога). Перевертництво – характерна риса обох персонажів, також пов’язана з військовою магією. Крім того, їх ріднять також і залишки колись космогонічного (а нині християнізованого) міфу про Сотворення світу, в якому беруть участь Бог і Біс (по суті, язичницькі Білобог і Чорнобог).Імена, похідні від Чорнобога – Чорновіл, Чорнотур, Чортомир, – надавалися хлопчикам, народженим у третій декаді грудня перед Різдвом. На жаль, християнська ментальність наклала на цей образ свою символіку (як “антипод Бога”), яка заважає розумінню Чорнобога як необхідної врівноважуючої сили космосу, Бога, що сприяє гармонії, упорядковуючи Всесвіт.Від Коляди до Коляди завершується одне коло обрядів і починається нове Коло Свароже.Реконструкція язичницького календаря нині може вважатися цілком завершеною. Далі робота з календарем має поглиблюватись у напрямку вивчення обрядовості, молитовності, піснеспіву та загальної теології Рідної Віри. Крім названих мною свят, є ще чимало інших, пов’язаних з конкретними сферами народного життя, особливо, так званими, професійними днями: свято ковалів, рибалок, мірошників, пасічників, школярів, ткаль, вишивальниць та ін., коли здійснюють обряди “виробничої” магії та різні види пожертв. Однак, загально конфесійний календар Рідної Віри подає найбільш значимі і типові свята для всіх язичницьких громад.
РОЗДІЛ ІV.УКРАЇНСЬКИЙ ЕТНОРЕЛІГІЙНИЙ РЕНЕСАНСУ ЙОГО ВИДАТНИХ ПОСТАТЯХ
ІV. 1. Духовні предтечі і переоцінка релігійних вартостей
Поштовхом до переосмислення свого національного минулого і духовної культури етносу стала діяльність освічених, прогресивно мислячих письменників та української інтелігенції ще в ХІХ ст. Предтечами руху відродження національної релігійної культури по праву можемо вважати: “Руську трійцю” (Маркіяна Шашкевича, Якова Головацького, Івана Вагилевича), Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесю Українку, Юрія Федьковича, Михайла Коцюбинського, Івана Нечуя-Левицького.Досі діяльність “Руської Трійці” дослідники розглядали лише під знаком народництва, не зауважуючи при цьому її виразного язичницького пафосу, адже друзі вчилися у Львівській духовній семінарії. Та проте, їхня збірочка народних пісень “Русалка Дністрова” стала першою язичницькою ластівкою. Ректор, він же і цензор, семінарії Венедикт Левицький не на жарт розсердився на цю книжку і влаштував ціле розслідування, як за скоєння політичного злочину. З однієї тисячі примірників тиражу понад 800 було знищено.Іван Франко в праці “Критичні письма до галицької інтелігенції” високо оцінив цю збірку, назвавши її революційною та пояснивши причину загального переляку: “Передовсім традиція церковна, котра назначувала предмети, якими можна було заніматися, і згори назначувала спосіб та дух її оброблення. Відтак традиція язикова, котра згори осуджувала все писане не по-церковному і не церковним правописом. Оперта на тих двох авторитетах, мусила література стати кастовою, зректися всякого поступу, всякої критики, всякої живої мислі. З релігійного становища вона проскрібувала не тільки свободну думку та свободний суд про діла, але й свободне, чоловіче буття, – бо се все кінець кінців ішло до обавлення авторитету, до перевороту, – до революції” [420. 9].Засновником “Руської Трійці” і натхненником поетів-романтиків був Маркіян Шашкевич (Руслан). Молоді мислителі чи не вперше (1837 рік !) свідомо замінили свої християнські імена язичницькими, за що отримали лише осуд і обурення критиків. Дослідники вважають, що на гурток народознавців мала значний вплив праця Зоріяна Доленги-Ходаковського “Про слов’янщину перед християнством” (1818 р.). Дух слов’янської єдності, яким пройнявся Яків Головацький (Ярослав) у Пештському університеті, його особисте знайомство з Яном Колларом та сербом Георгієм Петровичем, дали натхнення і його друзям, прислужитися на ниві слов’янства. Іван Вагилевич (Далібор) зібрав чимало стародавніх язичницьких колядок, які й сьогодні виконуються рідновірами на свято Різдва. Він також написав “Начерки до слов’янської демонографії”, де вдався до широких аналогій культурних явищ із усього слов’янського світу.“Русалка Дністровая” – збірка народних (значною мірою язичницьких) пісень вийшла друком у Будимі (Будапешті) в 1837 р., бо в Україні на той час видати таку книжку не було можливості. До збірки, крім фольклорних записів, увійшли також і переспіви сербських пісень, і перекладені М. Шашкевичем уривки з чеського “Краледворського рукопису”, написаного поетом В. Ганкою в стилі стародавньої пам’ятки, яка колись добре прислужилася справі чеського національного відродження [394. 109–112].Вірш М. Шашкевича “Згадка” присвячений спогадам про віру своїх предків “передвіцького” часу (тобто дуже давнього, що був “перед віками”). Історичні спогади подано через антитезу: “як весело було колись” і “як то сумно нині в нас”. Поет з ностальгією говорить про вшанування Світовида, купальські таночки дівчат та колядницькі гурти парубків, пісні Люмира і Бояна, Любушин суд, гору Грехіт, де колись стояли храми давніх Богів, а нині “мохи поросли”, красну Ретру і Аркону. Закінчується поетичний твір апофеозом слов’янського єднання:Як слов’яни колись жили –журна думка лиш згадат.Із русина щирой грудив побратимий летить край,побратими де суть люди, –поза Волгу, за Дунай.[517. 31].
Я. Головацького можна по праву ставити поруч з М. Костомаровим як одного з перших в Україні укладачів слов’янської міфології, а його здобутки у цій галузі майже зовсім не оцінені сучасною наукою. Перша його праця “Очерк старославянского баснословия, или Мифологии”, яка вийшла у Львові в друкарні Ставропігійського Інституту вже в 1860 р., була підписана прихованими ініціалами: “составлен Я. Ф. Г-мъ”.У своєму невеликому за обсягом нарисі Я. Головацький виклав найважливіші відомості про “найвищого Бога”, “світопоклоніння”, про Сварожича – Радогоста, Святовида – Дажбога, Яровита, Руєвита, Поревита, Поренута, Перуна, Триглава, Білобога і Чорнобога, Ладу, Лелю та Живу, а також описав особливості слов’янської космогонії, культ дерев, землі, предків, віру в безсмертя душі, язичницьке богослужіння та храми [124].Внесок цих та інших українських письменників у формування поваги до власних національних духовно-культурних основ був надзвичайно вагомим. Саме через їхні художні та науково-популярні твори виховувалась симпатія до рідної міфології серед простого народу. Еволюція поглядів цих людей відбувалася в переважній більшості через ближче знайомство з Біблією, чужість і ворожість якої до нашого етносу могли відчути хіба що дуже освічені й національно свідомі особистості.Розчарування християнською церквою, а також очевидність суперечностей між її моральними настановами і реальною поведінкою пастирів не раз примушувала і Тараса Григоровича Шевченка замислюватись над істинністю християнської релігії. Навіть сьогодні християни болісно затуляють очі на його: “Наробив ти, Христе, лиха! А переіначив людей божих?! Котилися і наші козачі, дурні голови за правду, за віру христову... Упивались і чужої, і своєї крові!.. А получчали? Ба, де то! Ще гіршими стали! Без ножа і автодафе людей закували, та й мордують... Ой, ой, пани, пани-християне!” [530. ІІ. 30].В останні роки свого життя він написав, що “Візантійський Саваоф одурить, не одурить Бог, карать і миловать не буде, – ми не раби його, ми – люде!” [530. ІІ. 287]. Думки про чужість і ворожість Саваофа слов’янському духові виникли у Шевченка не зненацька, очевидно, він довго осмислював цю юдейську іпостась Бога. Як зазначав М. Грушевський: “союз офіціяльної церкви з царським режимом викликав (у Шевченка) огиду і ненависть до сеї церкви і офіціяльної релігії... При слідстві переведенім у 1859 р. про протирелігійні виступи Шевченка, коли він їздив по Київщині, шукаючи собі осідку, один селянин розповів, як Шевченко перед ним грубо вилаяв “Господа Саваота”... Як поет Шевченко ніколи не постаравсь скристалізувати свого релігійного світогляду й звести його до якоїсь системи, тому контрасти між його богохульними висловами про офіціяльного Бога і повними щирого релігійного почуття висказами, де він говорить про свого власного Бога – про той “світ ясний, невечірній”, що не переставав осявати його душу, – вони збили з пантелику дослідників, які підходили до його ідеології, чи його настроїв з надто упрощеною й узькою міркою: атеїст чи православний?.. І зі здивуванням спинялись перед суперечностями, які з такої класифікації виникали” [132. 141–144] (курсив мій – Г. Л.).Нині ж християни різних конфесій сперечаються, чи він був “православний” чи “греко-католик”, приміряючи кожен своє рядно на себе. Отямтеся! Якими ж очима треба було читати його “Кавказ”, щоб не помітити головного – гострої сатири на християнство і його “святую Біблію”? То ж, даруйте за довгу цитату, та не зайве перечитати ці рядки ще й, може, в сотий раз та поглянути на них ще й під цим кутом зору:... На те письменні ми,Читаєм божії глаголи!..І од глибокої тюрмиТа до високого престола –Усі ми в золоті і голі.До нас в науку! Ми навчим,Почому хліб і сіль почім!Ми христіяне; храми, школи,Усе добро, сам бог у нас!Нам тілько сакля очі коле:Чого вона стоїть у вас,Не нами дана; чом ми вамЧурек же ваш та вам не кинем,Як тій собаці! Чом ви намПлатить за сонце не повинні!Та й тілько ж то! Ми не погане,Ми настоящі христіяне,Ми малим ситі!.. А зате!Якби ви з нами подружились,Багато б дечому навчились!У нас же й світа, як на те –Одна Сибір неісходима,А тюрм! А люду!.. Що й лічить!Од молдованина до фіннаНа всіх язиках все мовчить,Бо благоденствує! У насСвятую Біблію читаєСвятий чернець і научає,Що цар якийсь-то свині пасТа дружню жінку взяв до себе,А друга вбив. Тепер на небі.От бачте, які у насСидять на небі! Ви ще темні,Святим хрестом не просвіщенні,У нас навчіться!... [530. І. 246–249].Шевченко запитував: “За кого ж ти розіп’явся, Христе, сине божий?”, і в іншому вірші “Саул” відповідав, що “... царі самі собі побудували храми, кумирні, олтарі. Раби німії поклонялись”. У вірші “Полякам” він стверджує, що “... іменем Христа прийшли ксьондзи і запалили наш тихий рай і розлили широке море сліз і крові. А сиріт іменем Христовим замордували, розп’яли” [530]. Він розумів, що саме нетерпимість християнства до інакомислячих порізнила споріднені слов’янські народи і спричинила братовбивчі війни.В останні роки свого короткого життя поет шукав відповіді на питання, що ж було причиною рабського поневолення нашого споконвіку волелюбного народу:Світе ясний! Світе тихий!Світе вольний, несповитий!За що ж тебе, світе брате,В своїй добрій теплій хатіОковано, омурано(Премудрого одурено),Багряницями закритоІ розп’ятієм добито? (курсив мій. – Г. Л.).Не добито! Стрепенися!Та над нами просвітися,Просвітися!.. Будем, брате,З багряниць онучі драти,Люльки з кадил закуряти,Явленими піч топити,А кропилом будем, брате,Нову хату вимітати.У поезії Кобзаря знаходимо і яскраве передбачення, справжнє пророцтво про відродження свого власного рідного світу:Не смійтеся, чужі люде!Церков-домовинаРозвалиться... і з-під неїВстане Україна (курсив мій. – Г. Л.).І розвіє тьму неволіСвіт Правди засвітить,І помоляться на воліНевольничі діти! (“Стоїть в селі Суботові”)Про духовне переосмислення Кобзаря, на мою думку, свідчить його останній вірш, написаний 14–15 лютого 1861 р., “Чи не покинуть нам, небого... ”. У ньому звучить прощання з цим світом і передчуття далекої дороги “на той світ, друже мій, до Бога”. Тут світла радість поета сягає своїх вершин саме у язичницькому розумінні буття. Тут немає християнської скорботи чи страху, жодного християнського символу чи слова. Натомість – язичницькі образи грецької та римської міфології (Парка-пряха, річка Лета, перевізник Харон) тісно переплелися з образами української Богині Долі, що пряде нитку життя, широкого Дніпра – священної ріки українців, та священного гаю, в якому поет мріє спочити; ось Шевченків рай – Рай предківської віри. Гадаю, що віднесення Великого Кобзаря до предтеч відродження Рідної Віри не буде натяжкою. Він дійсно висловив свій бунт проти юдейського Саваофа і церкви як його ідеологічної структури.Саме через наукові відкриття початку ХХ ст. відбулося переосмислення біблійної міфології Іваном Франком. Його книжка “Поема про Сотворення Світу” досі маловідома в Україні, бо майже увесь тираж цієї праці був спалений християнською церквою. Серед українських емігрантів зберігся один примірник з автографом, подарований пані Сушковій, і книжка була перевидана в Канаді 1918 р. під назвою “Біблійне оповідання про Сотвореннє світа в світлі науки” [485]. В Україні ця праця була надрукована лише в 1982 р. у повному зібранні творів, але лишилася майже непоміченою серед великої кількості публікацій. Друге життя цій невеличкій книжечці дали українські рідновіри, почавши передруковувати фрагменти і окремі брошури, переважно “самвидавівські” [489; 485]. Саме вони й привернули до неї увагу дослідників, зокрема тих, хто вивчає так звану “антисіоністську проблему” [488].І. Франко шляхом ретельного релігієзнавчого, археологічного, текстового, порівняльного аналізу показав методи створення біблійних писань та їхню антилюдяну сутність, бо вже сам побачив ту облуду, яку несли в народ ці книги: “... наша церков, ідучи за оповіданнями жидівських рабінів, стоїть на тім, що ті книги написав сам Мойсей, значить, найперший і наочний свідок усього того, що робилося; те чого він не бачив (отже про сотвореннє та потоп світа, про патріярхів і т. ін.), він написав із оповідання самого Бога... Перечитавши пильно ті Мойсеєві книги, вчені люди швидко переконалися, що признавати їх написаннє Мойсеєм нема ніякої підстави... скрізь у них говориться про Мойсея в третій особі, як про чоловіка постороннього, а в останній книзі оповідається навіть про смерть і похорон Мойсея; значить, сього вже певно не міг написати сам Мойсей” [488. 29–30]. Далі І. Франко вказує ті давні тексти шумерів, вавілонян, з яких були взяті біблійні міфи і перероблені єврейськими рабинами на свій смак: про Адама і Єву, Вавилонську вежу, Ноїв ковчег та ін.Дослідник творчості Івана Франка Василь Яременко у передмові до нового видання цієї його праці пише: “Франко ґрунтовно вивчає Біблію, апологетичну книгу юдейської релігії, у зіставленні з іншими релігіями і віруваннями. Він фактично створює компаративістичне релігієзнавство..., студіює нехристиянські релігії, перевіряє стародавні тексти, зокрема і біблійні, здобутками таких наук, як історія, археологія, природознавство, фізика, астрономія, філософія... Любов до знання і правди приводить Франка до викриття грубої брехні, підробок, ідеологічних фальсифікацій, які руйнують життєву мораль і велич правди, закладених в інших філософіях і світових релігіях, а не тільки в юдейській і християнській” [488. 10–11].Так Франко доходить висновку, що П’ятикнижжя Мойсеєве (воно ж – юдейська Тора) не автентична пам’ятка, а лише ідеологічна компіляція старовавілонських поем “Інума Іліш”, “Книги жерців” та інших, виконана кількома єврейськими рабинами впродовж досить тривалого часу, причому значно пізніше, ніж стверджують фахівці з юдаїки.Крім наукових праць, Іван Франко написав велику кількість художніх творів, де з великою документально-художньою силою передані етнічний уклад життя і українські звичаї, часто в боротьбі з чужорідними елементами різного роду визискувачів та поневолювачів, як наприклад, у творі “Борислав сміється”. Язичницька тематика його творчості з найбільшою силою розкрилася в художньому творі “Захар Беркут”, що має підзаголовок “Образ громадського життя Карпатської Русі в ХІІІ віці”. Головний герой твору – справжній давньоруський волхв Захар Беркут. Показано також вічовий уклад суспільного життя наших Предків, високі моральні якості язичників-рідновірів, побут язичницької громади, яка вже знає про появу християн на Русі, однак, міцно тримається рідного звичаю та Рідних Богів: “Батьки наші казали нам, що до чистого діла треба чистих рук”, “Мудрі права наші походять не від твого князя, а від дідів і батьків наших” [487. 58, 54].Майстерне зображення громадського Віча, молитва Захара Беркута до Сонця-Дажбога, опис язичницької корогви (знамена), з вишитим золотим ликом Дажбожим та срібним ланцюгом, вражають своєю архаїчною правдою. Віче відбувається під старезною липою, з-під якої витікає святе джерело – картина цілком нагадує язичницьке капище, яке ще існує в ХІІІ ст. Кам’яна статуя Сторожа, до якого щовесни дівчата “складають вінки з червоного огнику” – це святиня тухольської громади.Напередодні монгольської навали і наступу християнської моралі на одвічний громадський лад в далекому карпатському селі Тухля, Захар звертається до громади такими словами: “Погляньте, чесна громадо, на те наше копне знамено, котре від п’ятдесятьох літ чує наші слова і бачить наші діла. Чи знаєте ви, що виражають його знаки? Святі і поважні старці, батьки наші, зробили його і передали мені його значення: “... Коли життя наверне супротивну хвилю на громаду і загрозить її порядок, – тоді ти відкриєш громаді, що значить се знамено, а заразом відкриєш, що на нім спочиває наше й нашого духа-опікуна благословенство, що відступлення від тої дороги, яку вказує те знамено, буде найбільшим нащастям для громади, буде початком її цілковитого упадку”... Глядіть на нього, на се знамено наше! З одного здорового пня вироблений весь той суцільний ланцюг, сильний і немов замкнутий у собі, а прецінь свобідний в кожнім поєдинчім колісці, готовий прийняти всякі зв’язки. Сей ланцюг – то наш руський рід, такий, який вийшов з рук добрих, творчих духів. Кожде колісце в тім ланцюзі – то одна громада, нерозривно, з самої природи зв’язана з усіма іншими, а проте свобідна сама в собі, немов замкнена сама в собі, живе своїм власним життям і вдовольняє свої потреби. Тільки така суцільність і свобода кождої поодинокої громади робить усю цілість суцільною і свобідною. Нехай тільки одне колісце трісне, розпадеться само в собі – то цілий ланцюг розпадеться... ”[487. 49–50].Про те, що подумки Франко звертався до Рідних Богів, свідчать деякі його поезії, зокрема, в збірці “З вершин і низин” вміщений вірш “Схід Сонця”, який автор декламував на першому з’їзді “Общества імені М. Качковського” в Галичі 20 січня 1875 р. у великій залі Народного дому. Наведу кілька строф, які є своєрідною молитвою до Перуна:О, сильний предків наших Боже!Ти ж нам іздавна призначивСупроти тьми стояти насторожі.Глянь, ворог тьмою нас укрив.О доки ж, доки виглядатиНам з пітьми ночі світла дня?... О доки ж, доки світ дрімає,Не розкрива зі сну очий?Доки не бачить і не знаєТого, що ти велів, святий?... Збуди, о отче, своїм словом!Сей світ з важкої дрімоти!А хоч би і могутнім громомЗбуди, безсильних захисти! [486. 226].Інтерес до прадавньої релігії у Франка був досить цілеспрямованим. Він шукав коренів арійської мудрості у ведійських текстах, переклав кілька частин Махабхарати українською мовою.На початку ХХ століття і Леся Українка вже зрозуміла всю сутність християнства як чужинської релігії – “рабської віри”, накиненої всім народам. В її поетичних творах знаходимо критичні роздуми над витоками цієї глобальної програми винищення самобутніх культур і глибоке розуміння нищівної суті юдейського монотеїзму, як наприклад, рядки із драми “Руфін і Прісцилла” (із життя римлян ІІ ст. н. ч.): “Наступить той бог єдиний нам усім на шию, мов східний деспот... ” (тут курсив мій. – Г. Л.). Вона, вочевидь, разом зі своїми героями вважала, що було б добре, “щоб цяя секта зосталась для самих рабів... ”Її думки суголосні з поглядами сучасних рідновірів на негативну роль християнства в житті націй. Леся Українка в поетичній формі описала власне філософські проблеми, гідні проникливого релігієзнавця, вона зрозуміла таємну мету глобальної підміни етнічних релігій сурогатом юдаїзму:... мир і згода,гармонія небесна панувалав великім пантеоні. Поки духюдейського народу, мстивий, заздрий,дав невидимий меч своєму синуІсусу з Назарета. З того часупорушилась гармонія всесвітняна небі й на землі. Не видно краювеликій боротьбі, що перейшлана землю з неба, від Богів на люди [468. IV. 118].
... Ся віра зародилась в Палестині,а в тих країнах варварських і східнихуже й самі стихії, мов призводятьдо безміру і дикості в злочинах...... Христос дав не саму любов, а й меч! [468. IV. 120].
Вона устами своїх персонажів засуджує страхітливі методи впровадження християнства: “... Великий жаль, що стільки крові ллється за вашу віру... ”. Вона висловлює вже з відстані часу ті думки, які могли б виникати в людей тієї доби, коли з’являлися лише перші адепти християнства: “Усе, що нам лишилося від славних часів колишніх, все та віра спалить і попіл рознесе на штири вітри... Як далі піде так, ми хутко станем чужинцями у нашім ріднім краю..., бо ваша віра зруйнує працьовитість, а жебрацтво в честь уведе, хоч і не дасть загоди голодній черні, тільки роздратує”. Тих, хто вже охристився, римляни-язичники у Лесиній драмі засуджують: “Хто б подумав, що всі вони вступили в тую секту, в те мертводухе християнство... ” [468. IV. 134]. “Ваша церква не дбає про закон, про славу Риму, вона перейняла юдейський звичай, і віру, і закон” [468. IV. 189].Водночас Лесю Українку, дослідницю волинської міфології, хвилювала доля давніх вірувань своїх Предків. Її знаменита поема “Лісова пісня” – це справжній гімн природі, де живуть сила силенна Богів та духів, відображає сучасні їй вірування волинян, які зберегли багато світоглядних особливостей віри предків [50]. Володимир Шаян писав: “Леся Українка часто думає про “релігію батьків своїх”. Під цим окресленням вона має на увазі дохристиянську релігію України. Зокрема, з рідною матір’ю ці згадки в листуванні досить часті. Мусили бути між ними численні розмови і глибоке спільне розуміння цієї теми. І також під кінець життя Леся обіцяла матері написати поему про Перуна. В одному з листів виправдується, що не могла її написати. Вона дозрівала в її душі” [521. 700–701]. В одному з віршів Леся пише:Коли б кайданів брязкіт міг ударитьПеруном в тії заспані серця,Спокійні чола соромом затьмарить,І нагадать усім, що зброя жде борця!Леся Українка залишила кілька фольклорно-етнографічних праць та записів, серед них цікавий матеріал містить стаття “Купайло на Волині”.Вона вивчала давньоіндійську релігію та переклала кілька ведійських гімнів-славенів з Рігведи: “До ранньої Зорі”, “Гімни Агні”, “Гімн до Сонця”, “Гімн до найвищого Духа Праматма” та кілька “Погребових гімнів” [468. ІІ. 276–283].Залишки слов’янського культу Сонцебога знаходимо і в повісті Михайла Коцюбинського “Тіні забутих Предків”, написаній на етнографічному матеріалі з життя гуцулів (1911 р.): “... з-за гори встає вже Бог-Сонце і вкладає свою голову в землю”; “А коли сонце заходить, ватаг виносить зі стаї трембіту і трубить побідно на всі пустинні гори, що день скінчився миром, що будз йому вдався, кулеша готова і струнки чекають на нове молоко... ” [226. ІІІ. 155].Міф про сотворення землі Богом і Арідником, в цілому відомий з багатьох інших джерел, у повісті Коцюбинського зберігає цікаве уявлення: “Бог все знав на світі, лише нічого не вмів зробити, а Арідник мав силу до всього... ”[226. ІІІ. 157]. Тут маємо залишок язичницького дуалізму: дух – матерія, знання – сила”. Напрошується зіставлення із сутністю Богині Долі, яка, за народними уявленнями “все знає, але не вміє про це сказати”. Ця світоглядна особливість виявляє себе в обрядах дівочого ворожіння на свято Долі: Доля має інформацію, та не має сили, а дівчина має силу, та не має інформації. Вона здійснює ритуал обміну з Богинею: пропонує Долі “мову”, з допомогою якої можливо сприйняти інформацію. Вона називає листочки дерев іменами парубків і кладе собі під подушку. Вранці, витягнувши один з наречених листків, дізнається про ім’я майбутнього подружжя.Культ Вогню, який існує до сьогодні в Карпатах, описаний М. Коцюбинським не лише художньо, але й з етнографічними подробицями. Обряд видобування живого вогню та проходження отари через вогонь вважається очисним: “Ватаг був зайнятий видобуванням живого вогню. Заклавши в одвірки скалку, двоє людей перетягали ремінь, від чого скалка крутилась і скрипіла... і скоро маленький вогник вискочив з неї та запалав з обох кінців. Ватаг побожно підняв вогонь і встромив у ватру, зложену коло дверей... Тепер маєм живий вогонь, а доки ме він горіти, ні звір, ні сила нечиста не озьмеся маржини та й нас, ирщених...” [226. ІІІ. 147]. Не даремно майстер слова порівнює гуцульського ватага зі священнослужителем язичницького культу: “... ватра розгоралась на полонині. Повним поваги рухом, як давній жрець, підкидав ватаг до неї сухі смереки та свіжу хвою...”; ”Високий ватаг, наче дух полонини, обходить з вогнем стоїще. Обличчя в нього поважне, як у жерця, ноги ступають твердо і широко, а дим головешки фурка за ним крилатим змієм. На воротях ватаг кида вогонь... ” [226. ІІІ. 148–149]. Через цей вогонь проганяють худобу. Коли вівці йдуть у загороди, трембітарі, піднявши вгору довгі трембіти сповіщають всю полонину про свято відкриття сезону. Далі твориться молитва: “Ватаг впав на коліна та підняв руки до неба. За ним схилились до молитви вівчарі й люди, що пригнали маржину. Вони прохали у Бога, щоб вівця мала гаряче серце, як гарячий вогонь, який переступала, щоб господь милосердний заступив християнську худібку на росах, на водах, на всіх переходах од всякого лиха, звіра й припадку. Як допоміг Бог зібрати худібку до купи, так щоб допоміг усю людям віддати... Ласкаво слухало небо простосердечну молитву” (курсив мій – Г. Л.) [226. ІІІ. 149; ].З опису всього обряду постає в основному цілісна обрядова картина, яку лише зрідка позначено християнською надбудовою, і яка нині вже виглядає як стильова недоречність. Цінна також відомість про те, що в кінці сезону ватра має згаснути сама, її не можна гасити: “Лишились тільки ватаг зі спузарем. Вони мусять чекати, аж згасне вогонь, той вогонь полонинський, що сам народився, неначе Бог, сам має й згаснути” [226. ІІІ. 160].Саме за його велику любов до Сонця і глибоке розуміння цього давнього культу, М. Коцюбинського названо Великим Сонцепоклонником. У його творі “Intermezzo” маємо кілька задушевних молитов до світила: “Я повний приязні до Сонця і йду просто на нього, лице в лице. Повернутись до нього спиною – крий Боже! Яка невдячність! Я дуже щасливий, що стрічаюсь з ним тут, на просторі, де ніхто не затулить його обличчя, і кажу до нього: Сонце! Я тобі вдячний. Ти сієш у мою душу золотий засів – хто знає, що вийде з того насіння? Може, вогні?Ти дороге для мене. Я п’ю тебе, Сонце, твій теплий зцілющий напій, як дитина молоко з матерніх грудей, так само теплих і дорогих. Навіть коли ти палиш – охоче вливаю в себе вогняний напій і п’янію від нього. Я тебе люблю. Бо... слухай:З тьми “невідомого” з’явився я на світ, і перший віддих, і перший рух мій – в темряві матернього лона. І досі той морок наді мною панує – всі ночі, половину мого життя стоїть він між мною і тобою. Його слуги – хмари, гори, темниці – закривають тебе від мене – і всі троє ми знаємо добре, що неминуче настане час, коли я, як сіль у воді, розпущусь в нім навіки. Ти тільки гість в житті моїм, Сонце, бажаний гість, – і коли ти відходиш, я хапаюсь за тебе. Ловлю останній промінь на хмарах, продовжую тебе у вогні. В лампі, у феєрверках, збираю з квіток. Зі сміху дитини, з очей коханої. Коли ти гаснеш і тікаєш від мене – твою подобу, – даю наймення їй “ідеал”, – я ховаю у серці. І він мені світить.Дивись же на мене, Сонце, й засмали мою душу, як засмалило тіло, щоб вона була недоступна для комариного жала... (Я себе ловлю, що до Сонця звертаюсь, як до живої істоти)” [226. ІІ. 238–239].Письменник тонко відчував і силу Матері-Землі, і силу Богині Води, передавши словесний образ їх культу: “Тепло дихнула в лице пухка чорна рілля, повна спокою й надії. Вітаю. Спочивай тихо під сонцем, ти така ж невтомна, Земле, як я. Я теж пустив свою душу під чорний пар... Ніколи перше не почував я так ясно зв’язку з землею, як тут. В городах земля одягнена в камінь й залізо – і недоступна. Тут я став близький до неї. Свіжими ранками я перший будив сонну ще воду криниці. Коли порожнє відро плескалось денцем об її груди, вона ухала гучно спросоння у глибині й ліниво вливалась у нього. Потому тремтіла, сиза на сонці. Я пив її, свіжу, холодну, ще повну снів, і хлюпав нею собі у лице” [226. ІІ. 239].Кінець ХІХ і бурхливий початок ХХ ст. пробудив національно-визвольні думки української інтелігенції до пошуків національних духовних ідеалів, які б мали своє вираження в релігії. І хоча над багатьма з них ще тяжіли стереотипи мислення недавньої доби, але вже частіше з’являються деякі елементи повернення до етнічних праджерел, напр., у творчості Юрія Федьковича, Юрія Липи, Олега Ольжича. Або, скажімо, твори Василя Пачовського (поеми “Князь Ляборець”, “Храм дітей Сонця” та ін.), у яких він висловив сподівання на появу нових лицарів, що відродять дух Рідної Віри, яким став “Орден” Володимира Шаяна:Клянуся маєстатом Бога СонцяСтворити Володимирів ОрденІ поширить його в глибінь народнюТрійками в військо тисячами звен! [345; 521. 137].Починаючи з 1932 р. у Львові почав виходити літературно-мистецький журнал (спочатку місячник, а згодом двотижневик) “Дажбог”, уже сама назва якого згуртувала молодих письменників-націоналістів і спонукала до переосмислення етнонаціональних проблем [164.ІІ.485]. Серед його редакторів і дописувачів були відомі діячі, такі як основоположник українського націоналізму Д. Донцов, Б. Кравців, Б. І. Антонич, У. Самчук та ін. У журналі друкувалися наукові статті націолога Д. Донцова і етнолога В. Кубійовича, історика П. Скотинського і психолога Е. Пеленського, художні твори та поезії Івана Липи, Василя Пачовського, Ю. Горліса-Горського, Ю. Клена, Г. Косинки та ін.В Україні відомі праці Дмитра Донцова з ідеології українського націоналізму, які в основному позначені християнським світоглядом. Однак, маємо певні свідчення еволюції світогляду цього мислителя від християнського універсалізму до національного ідеалізму, основою якого мала б стати ієрархія та природжені якості людини, на які досі не достатньо зверталася увага дослідників, а саме вплив філософії Ф. Ніцше і Г. Сковороди, зокрема вчення про касти давньоарійського суспільства та ідей Традиціоналізму, що виявився у праці “Дух нашої давнини”, на обкладинці якого – не випадкове гасло: “Мудрість, Благородство, Мужність, Традиціоналізм” [155]. Про переосмислення Д. Донцовим ролі християнства в історії людства також свідчить стаття Д. Донцова “До старих Богів”, опублікована в журналі “Дажбог”, що засвідчувала його поступовий перехід до ідей Традиціоналізму: “Вловити цю нитку традиції, що зачали снувати наші предки, засвоїти собі їх досвід, сконденсований у переказах і чинах, і на цій підставі знайти формулу національного ідеалу – ось яке завдання поставила перед нашою інтелігенцією доля...” [145. 9]. Саме цю мету ставили перед собою і автори та засновники журналу “Дажбог”: “Нашим завданням було згуртувати коло журналу людей близьких нам думкою і змаганням, допомогти виявитися молодим і свіжим силам, що наростають в трудний, проте ж великий час нашої суворої дійсності і стати трибуною націоналістичного слова й думки. В літературі й мистецтві вітатимемо радо все те, що сприяє розвиткові й розростові національної творчості й культури, збагачує й оформлює Духа нації допомагає витворенню й вихованню нового активного типу українця... Не признаємо літератури й мистецтва відірваних від пекучих проблем і змагань сучасності. Водночас нав’язувати будемо до Традиції, до всіх живих і завжди актуальних питань минулого” [145. 1].Серед націоналістичних організацій Галичини поширилося захоплення ідеологією Д. Донцова, який усе міцніше ставав на позиції Ф. Ніцше відносно християнства. Це були переважно освічені молоді люди, члени ОУН та “Пласту”, які відійшли від християнства і “змінили свою віру Христову на віру Перунову”, наприклад, як пише у своїх спогадах Петро Войновський, що тереновий провідник ОУН “Орест Зибачинський став відступником від віри Христової, а навернувся до язичництва, до Дажбога і Перуна” [100. 162]. Це були поки що поодинокі спалахи етнорелігійної свідомості окремих українських мислителів і діячів. Хоча заклик до відродження язичництва як етнічної релігії пролунав відверто і на повний голос лише з вуст професора Володимира Шаяна.
ІV. 2. Володимир Шаян –основоположник Відродження Рідної Віри
Важливою складовою частиною філософської україністики та головною методологічною засадою українознавства є етнічна філософія як спеціальна галузь наукового дослідження. Етнофілософія – сучасний напрям суспільствознавства, що знаходиться на стику етнології (націології), соціальної філософії та історії філософії. Без розвинутої етнічної філософії ментальність народу завжди залишатиметься ущербною, неповноцінною. Синтезуючи закладений в усіх духовних компонентах світоглядний зміст у найвищу понятійно-категоріальну форму його теоретичного вираження, етнофілософія тим самим реалізує теоретичну та історичну самосвідомість певного народу.Нині стають все очевиднішими недавні ідеологічні намагання приписати українській філософії периферійність щодо світового філософського процесу. І хоча ще недостатньо вивчені так довго замовчувані праці наших етнофілософів, проте й вони поступово посідають належне їм місце в системі українознавчих досліджень. Для української науки, культури загалом характерне пізнання праць своїх мислителів лише через багато років після їх написання. Це, звичайно, не могло не позначитись на загальному розвитку етнофілософської думки, бо кожна праця, написана у свій час, має прислужитися своїм сучасникам саме в контексті поточного історичного моменту. Одним із таких маловідомих етнофілософів був професор Володимир Шаян – речник Відродження етнорелігій, названого Панарійством, не тільки в Україні, але й загалом у Європі.З огляду на важливість внеску Володимира Шаяна в українську науку та маловідомі серед широкого загалу сторінки його життя і діяльності, вважаю за потрібне в цій праці подати хоча б короткий життєпис та основні духовні віхи становлення українського філософа.Народився Володимир Петрович Шаян 2 серпня 1908 року у Львові. Батько його був підстаршиною австрійської армії, а за польської окупації Галичини – залізничним службовцем. Мати походила зі стародавнього селянського роду села Добростани на Львівщині.Саме в цьому селі із символічною праслов’янською назвою молодий гімназист Володимир отримав перші уроки рідної віри, де зустрівся із “Тінями забутих Предків”, як він писав уже на відстані кількох десятків років. Запис цих дитячих вражень має ту саму вартість, що й фольклорний запис науковця. Рано спрямував він свій шлях до пошуків Бога: “Я шукав Його найпильніше в старинних віруваннях і мудрості… Я зрозумів, що шукаю пракоренів моєї душі і душі народу. Я шукаю своєї духовної генеалогії” – напише він уже в зрілому віці.Володимир Шаян закінчив з відзнакою Українську Академічну гімназію та Гуманістичний Відділ Львівського університету ім. Івана Франка, де студіював філософію, психологію і педагогіку, расологію, санскритську філологію, порівняльне релігієзнавство, європейські мови і літератури.“Я багато навчився від Гегеля і Гуссерля. Історія є історією ідей, ще глибше – історією релігій. Найправдивішими війнами були війни релігійні – писав він у листах до друзів” [521.19].У спогадах свого дитинства він буде шукати віру Предків і надасть цим пошукам вартості фольклорних записів науковця, хоча тоді він ще не розв’язував найглибших питань теології і метафізики. Він напише: “Я просто був щасливий і веселий… Мати навчила мене, що треба женців привітати голосним окликом: – Дай, Боже, щастя!… Я зрозумів, що це не просто привіт, не просто “добридень” або “цілую ручки”, як у місті, але це – обряд. Що більше – це благословення. Це бажання щасливих щасливим, щоб Бог дав їм щастя. Щастя від того немов прибуває. Душа спалахує відчуттям і усвідомлення пережитого стану щастя” [521. 22].У Добростанах, Володимир Шаян сам вітав женців, “обпалених сонцем, осяяних радістю праці на землі, цим радісним окликом”. Проте, над теологічним змістом цих слів він замислився вже будучи філософом, релігієзнавцем, оглядаючись назад, уже збагачений досвідом своїх наукових праць: “Хто ж є той Бог, що дає Щастя? Він напевно має його пребагато і розсипає такими долонями, повнішими ніж вуйко, коли сіяв зерно у полі, щоб зійшло поле золотим сонячним щастям важкоколосої пшениці. Він мусить бути такий щасливий. Він мусить сам бути Щастям. Це Праджерело і праоснова всякого Щастя”.Пізніше, перекладаючи найстарішу пам’ятку праарійської релігії Атхарваведу, Володимир Шаян зазначив, що це ритуальне благословення живе в українському народі не одну тисячу літ! Це є залишок, або та найглибинніша праоснова арійського гімну Благословення Землі:... Хай нам оре плуг на щастя!Хай ремені в’яжуть щастя!Хай батіг лящить на щастя!Рідній скибі б’ємо поклони!Щастям зернися зорана! [521. 24].Приблизною датою цього гімну прийнято вважати третє тисячоліття до н. ч. Так пізнається глибина й безперервність наших праарійських і праукраїнських традицій.Я відвідала село Добростани на початку травня 1999 року, де зустрілася з родичами Володимира Шаяна по материнській лінії – його братом Іваном Дмитриком з дружиною Марією та сусідом Михайлом Панчишиним. Мене супроводив львів’янин Володимир Дмитрик, рідний племінник Шаяна, який ось уже 15 років є рідновіром. У Добростанах саме був час весняних робіт, у полі та на городах було багато людей. Селяни радо відповідали нам на традиційне тут привітання “Дай, Боже, щастя!” словами “Дякуємо! Дай, Боже, й вам!”.У 20-х роках минулого століття, молодий гімназист Володимир Шаян, як він напише в автобіографії, ще не відав про етногенез Бога і не пов’язував його з генезою свого народу і своєї родини. Він ще “не бунтувався проти жорстокого Яхве із Біблії і навіть не знав його імені”. Влітку, перебуваючи на батьківщині своєї матері, він щиро милувався новою церквою в селі Добростани, що височіла над широким ставом, пишався численими кольоровими образами в дерев’яних рамах, прикрашених паперовими квітами, на які вуйко вказував з повагою: “Це все є Боги”.Для учня гімназії було незвичним вживання слова Боги у множині, але це відкривало таємничі глибини народної пам’яті, відомої його сільським родичам. Він сповнювався почуттям любові до Роду на сільському цвинтарі, де були могили його Предків. Ці дитячі враження він пізніше назве “першими лекціями релігії моїх Предків”. Саме тут він зрозумів, що в рідному селі зберігся той дивовижний старовинний світ Богів, які існують у множині, і що вони, на відміну від християнського Бога, якого пишуть з великої літери, є принижені, власне їх вважають неіснуючими. Саме ці спогади дванадцятилітнього хлопчика, що запали в підсвідомість, згодом формували його долю.Важливою віхою в житті молодого студента стало знайомство з давньоарійськими книгами, з науковим подвигом француза Анкетіля Дюперона, який відкрив усьому світові священні тексти Авести. Понад 80 років серед науковців тривала безглузда дискусія про неавтентичність цих книг, про їх “підробку” нібито самим Дюпероном. В одній з перших своїх студентських робіт Шаян писав: “Сталася злочинна кривда в історії науки… Жалюгідна дискусія не вбила, щоправда, самого життя, але притемнила ціннішу за саме життя працю і пам’ять героїчного ученого”. Він згадує також, що першим з українських мислителів, хто познайомився з Дюпероновим перекладом Авести, був Микола Костомаров.Саме в цих дослідженнях, як і в написах на скелі царя Дарія, Володимир Шаян черпає знання про аріїв та про спільноарійське поняття Бог. Він перекладає ці тексти на українську мову, пише окрему статтю на тему панарійства, яка в той час не могла бути надрукована. І нині в збірнику “Віра Предків наших” вона подана лише фрагментарно з позначкою “ця праця незакінчена” [521. 37].Роздумуючи над історичною долею українського народу, в праці “Проблеми української віри”, В. Шаян писав: “Нарід, який покидає свою віру, покидає свою душу, свої ідеали. Іде на службу чужим Богам. Там може бути тільки рабом або прислужником. Такий нарід зрікається своєї духовної самостійності. Визнає себе меншевартісним... Що втратив народ зі своєю вірою? Він утратив найбільшу цінність, свою героїчну літературу, а враз із нею й свої героїчні ідеали; своє усвідомлення окремішности, свій відмінний і єдиний шлях розвитку, найглибшу основу, джерело власної культури. Чи можна втратити більше?... А скульптура? Статуя Перуна, виконана з золота і срібла, напевно не була замовлена в Греції. Це мистецтво пропало. Заступила його візантійщина... Що ж сказати про мудрість народу, про його космогонію, мітологію, теологію, етику і т.д.? Не зачалася українська культура в 988 р., але пропала. Зачалася культура чужа...” [521. 466–471].Він доходить висновку, що “Відродження нації не може бути завершене без відродження її власної віри, як виразу її відчування Бога...” [521. 477]. У своїй короткій автобіографії він сам згадував: “Датою мого духовного прозріння уважаю 1934 рік, коли постала ідея відродження староукраїнської віри. Перед тим було переживання на горі Грехіт у Карпатах на Гуцульщині. Це місце я вважаю святим для себе і безконечно вертаю до цього переживання, як одного з вибухів святості, визначеному в моїх творах. Я провів ніч у простій колибі в товаристві молодих гуцулів. І там на Гуцульщині я побачив нове обличчя фольклору. Але ідея відродження староукраїнської віри пізніше здобула своє ширше примінення, як ідея “Пан-арійського ренесансу”. Ця назва є темою для ширшої праці, бо ж дехто не розуміє її, а навіть підозрює в космополітизмі. Виразно заявляю, що я – націоналіст” [405. V. 3].Володимир Шаян ще неодноразово згадуватиме про це “чудо Великого Пробудження”, яке сталося з ним у Карпатах: “В 1934 році я вирішив у трьох ночах духової боротьби відновити старинну українську Віру не тільки як поезію, але як живу і творчу релігію” [521. 79]. “В часі мого побуту на горі Грехіт я повністю усвідомив собі, що це важливий крок не тільки в історії України, але й в історії цілого людства” [521. 68].Водночас, він добре знав, як мало джерел рідної віри залишилось у його науковому розпорядженні. Для цього відродження було замало окремих імен Богів, які згадувалися в християнських повчаннях проти язичництва, виключно з негативними характеристиками. Тоді Рігведа і Авеста стали предметом ретельного вивчення для молодого вченого, адже вони хоч і з’явилися в Індії й Ірані, але, як доведено вченими всього світу, взяли своє коріння з північної прабатьківщини – Гіпербореї. Саме на їх ґрунті методами порівняльного релігієзнавства і мовознавства він заклав основи дослідження і повернення етнічної релігії в середовище свого народу.Але Шаян розумів, що це “мусить бути синтез старої віри із наймодернішим становищем науки, а зокрема, філософії”. При кафедрі санскритської філології Львівського університету Володимир Шаян працює над темою “Індра в Рігведі”, перекладає окремі рігведійські гімни безпосередньо з санскриту на українську мову, бере участь у роботі Індійського Семінару, де в 1937 р. виголошує свою доповідь “Ренесанс Пан-арійської мислі”. Термін “арійський”, що його вжив В. Шаян, викликав жваву дискусію. Дехто намагався звинуватити його в прихильності до гітлеризму. Проблему Пан-арійського ренесансу Володимир Шаян розвинув у своїх студіях над текстами Ріґведи і Велесової Книги.“В тому часі, – писав В. Шаян, – я вже читав “Майн Кампф” в університетській бібліотеці, а зокрема, добре собі запам’ятав вимогу забезпечення кожного паростка німецької нації землею на тисячі років. Землею “Бордерлянду” між Польщею та Росією, отже Україною. Я не мав ніяких ілюзій. Звідси моє підкреслення “Пан-арійської Мислі”, себто Всеарійської, в протилежному до німецького тлумачення “арійства” [521. 70].На семінарі був присутній науковий керівник В. Шаяна – професор індійської філології Степан Стасяк, який славився своєю прихильністю до української справи, і який щойно повернувся із наукової подорожі до Індії, де пробув майже рік. Всі чекали його думки про дискусію. Тоді професор сказав пам’ятні слова, що “дискусія, яка тут ведеться, буде вестися впродовж 500 років в історії людства”. Тоді здивовані учасники Семінару прийшли до прийняття висновків молодого В. Шаяна.До початку Другої світової війни В. Шаян працював на посаді асистента кафедри орієнталістики Львівського університету. Перша його дисертація “Індра в Ріґведі”, яка була написана польською мовою, видавалася лише частково. Тут ототожнюється індійський Бог Індра з нашим слов’янським Перуном, думка, яка також буде розвинута у пізніших його працях “Про Перуна знання таємне”, “Студії над Ведійською думкою”, “Священний героїзм” та ін.Після “приходу більшовиків”, як писав Володимир Шаян у своїх спогадах, він “не признавався до своєї праці”, побоюючись “чисток”, які робили “учені з Москви, поставлені для контролі”. Пізніше він назве її “загублена докторська праця, яку я не міг показати чи представити за большевицьких часів: як вам відомо, мене підозрювали в расовій ідеології” [521. 66, 70].5 листопада 1943 р. у Львові Шаян створив нелегальну релігійно-політичну організацію “Орден Лицарів Бога Сонця”, метою якої була боротьба проти Німеччини і СРСР за визволення України. Ідея Ордену постала у Володимира після його наполегливих наукових пошуків матеріалу про нашу давню Віру. Одним з таких джерел була праця Саксона Граматика “Історія Данії” з описом нападу данського князя Вольдемара Першого на слов’янську державу Ругію. Тут є драматичні сторінки про руйнування храму Світовида та твердині Аркона в 1168 році, про що В. Шаян писав: “Було там триста кінних лицарів, що належали до святині і служили Свантевитові на білому коні з прекрасним мечем у руках. Я зрозумів, що Козаччина у своїй неперевершеній структурі була по суті лицарським орденом для оборони буття і життя народу” [521. 79].Володимир Шаян написав також звернення до проводу Організації Українських Націоналістів про те, що “Орден не творить окремої мілітарної одиниці, але включається в політичну і революційну ОУН. Домагається, одначе, свободи релігійного визнання, як теж (про)голошення ідей і віри Ордену” [396. 4]. Ідею Ордену та одноіменного часопису Володимир Шаян повторив уже на еміграції. Можливо, і сучасні язичницькі Ордени в Британії мали за взірець “Орден” професора Шаяна, тим більше, що саме цей, перший часопис під його редакцією виходив англійською мовою і поширювався в Лондоні у 50-х роках ХХ століття [585]. Крім того, його твори на язичницьку тематику в перекладах на англійську, французьку, німецьку, польську, що видавалися в Авгсбурзі у 1945–47 роках, були відомі в європейських країнах. Їх списки він подає у бібліографічних покажчиках [590. 13–15].Зрозуміло, що евакуюватися на Захід В. Шаяна, як і його наукового керівника професора Стасяка, змусив наступ червоних і непевність становища. Своїм заприсяженим лицарям, які не могли евакуюватися, Володимир Шаян дав наказ стати до лав УПА. Більшість з них так і зробили. Вірогідно, саме вони й утворили Повстанську групу імені Перуна, про яку згадується у “Літописі Української Повстанської Армії” (у 8-му та 24 томі): “Повстанча група ім. Перуна між сс. Грабівно і Підзвіринець, Комарнянського району, відбила 4. IX. 1944 р. 7 арештованих зі села Повергів. Із 57 погромників-конвоїрів убито 45, одного полонено” [245. XXIV. 350].Навесні 1944 року Володимир Шаян майже з порожніми руками вийшов зі Львова і попрямував етапами через Перемишль, Криницю, Братиславу, Відень, Авгсбург. Чимало його праць з того періоду або пропали безслідно, або зберігалися в радянських архівах. У праці “Аналіза Влес Книги” В. Шаян шкодував: “Мою працю декількох років – “Індра в Риґведі” я залишив у Львові. Вона разом з матеріялами була завелика, щоб її взяти, тобто везти, чи докладніше, нести в руках. Навіть друкованих праць я не міг забрати. До сьогодні я не міг роздобути “Терпіння молодого гуцула”. Там є відгук оцього вибуху на горі Грехіт. Останній розділ через цензуру був скорочений і злагіднений” [521. 70]. Досі розшуки у Львівському університеті, здійснені племінником В. Шаяна Володимиром Дмитриком, залишаються безрезультатними – його праць чи якихось інших документів поки що не знайдено.Далі була довга виснажлива дорога, життя в таборі для переміщених осіб, а ще далі – загроза примусової репатріації. Українці, які жили в таборі Геттінген, були вкрай стривожені, що їх видадуть більшовикам. Тоді Володимир Шаян написав листа англійською мовою під назвою “Я не можу вернутися” і поїхав з ним до Авгсбурга. Його знання англійської, висока освіченість справили враження на американців, незважаючи на його скромність, а надто – обірваний одяг. Тоді табір відвідав генерал Паттон. Володимир Шаян був його провідником по табору і перекладачем. У листі до друзів він згадував: “Я його супроводжував і показав йому Василя Барку у зробленій ним самим будці із дикти й дощок із заввагою: “Оце є модерний Діоген у бочці” – це є доцент українського університету. Ця й інші картини показані мною, спонукали генерала подбати за новий кращий табір, так зване “Соме-Касерне”. Очевидно, тут важили всі мої вияснення в англійській мові” [14].Одразу після перенесення табору до Соме-Касерне українці згуртувалися навколо Володимира Шаяна. Тут у його кімнатці під номером 76 мешкало четверо однодумців: Михайло Орест, професор Державін, Богдан Війтенко, часом Богдан Онуфрієнко. Закипіла наукова й культурницька праця. Тут постала Українська Вільна Академія Наук (УВАН), університет, гімназія; тут також з’явилися такі видання: “Орден”, “Світання”, “Нова епоха”, “Науково-літературознавчий збірник” та інші.Саме про цей бурхливий творчий час в житті В. Шаяна мені розповів свідок тих подій письменник Микола Скеля-Студецький, який перебував у тому ж таборі і був знайомий з професором. Уже тоді Шаян користувався великою повагою серед української спільноти як людина високоосвічена та духовна. Крім того, Володимир Шаян був на десяток літ старшим і Микола Скеля (як його називали в таборі) із скромності не наважувався зайвий раз турбувати поважного науковця. Спілкувалися вони лише вряди-годи і молодий Микола в ті роки ще до кінця не усвідомив, якою працею займався його товариш по табору. Поет М. Скеля-Студецький повернувся з еміграції в Україну, став членом Національної Спілки Письменників України. Лише тоді дістав праці В. Шаяна і захопився ідеєю Відродження Рідної Віри. Наша зустріч відбулася в Центрі Відродження української культури “Світовид”, організованому мною в 1997 р., що недовго проіснував на Відрадному масиві в Києві (вже через рік центр був ліквідований Жовтневою держадміністрацією). Тримаючи в руках книгу В. Шаяна “Віра Предків Наших”, М. Скеля-Студецький був зворушений тим, що праця його сучасника знайшла своїх послідовників [404. 10. 29].В. Шаян, розуміючи закономірності релігійної еволюції, не ставив завдання відродити віру Предків такою, якою вона була тисячоліття тому: “ця Віра мусить бути модерна, себто згідна із сьогочасним станом справжньої науки, яка вже в тому часі стояла на становищі ідеалізму в питаннях матерії та космосу. Це, отже, мусить бути синтеза старої віри із наймодернішим становищем науки, а зокрема, філософії” [521. 69]. Однак, він і не намагався “реформувати” пантеон предків згідно з існуючими парадигмами, а навпаки – прагнув якомога дохідливіше пояснити сутність арійського розуміння багатопроявності Бога – Богів.Сам В. Шаян, як уже згадувалося, писав, що на нього діяли впливи “німецького ідеалізму, зокрема Шопенгауера та феноменологія Гуссерля”, а також студії над ведійською філософською думкою, спільною для всіх індоєвропейських народів. Не даремно він назвав Відродження автохтонної української релігії “Пан-арійським ренесансом”. Усе своє життя він поклав на те, щоб “відновити старинну українську Віру не тільки як поезію, але як живу і творчу релігію”. Ще пізніше, вже ставши професором, та мабуть в останній рік свого земного життя В. Шаян у статті “Майбутнє України в світлі Книги Велеса” впевнено напише: “Ми є великий історіотворчий рух!”. І далі, розвиваючи цю думку, кине як докір своїм послідовникам: “Може зрозумієте нарешті, що я є знаряддям Духу, що творить нову добу в історії. В тій хвилині неважно, скільки досягну за життя... Важне, що створений почин і засіяне зерно”. Водночас, він ставить вимогу до духовного проводу: “Справжній ПРОВІД має обов’язок стояти на сторожі чистоти ВІРИ-ІДЕЇ та не допускати до нечистих і неморальних методів її здійснення. Він не сміє використовувати темноту “незрячої” маси для позірних успіхів і тим самим ставати на шлях демагогії... бо демагогія зробить нас посміховищем історії...” (курсив мій. – Г. Л.) [521. 146.].В Авґсбурзі в Соме-Касерне Володимир Шаян згуртував навколо себе групу молодих українців, які слухали його лекції, видавали журнали “Орден”, “Нова епоха”, “Науково-літературний збірник”, “Світання” та інші збірники. Він писав про цей активний період свого життя: “Моя кімната сталася осередком численних редакцій, зв’язком УВАН, університету. Около 70 видань вийшло з цієї кімнати. І тут в Авґсбургськім періоді із групи молодих людей я створив другу фалангу лицарів “Ордену Бога Сонця”. Було їх дванадцять, що дістали орденський вишкіл і склали орденську присягу” [396. 4]. Отже, друга група Ордену була створена в Авґсбурзі в Німеччині в 1945 р.Що ж відомо про посвячених Володимиром Шаяном лицарів Ордену Бога Сонця? Повного списку посвячених не знайдено, можливо, його не складали із конспіративних міркувань. Сам В. Шаян у різних листах і публікаціях згадує прізвища або рідновірські імена тих, хто слухав його лекції, але не всі вони були посвяченими. П. Боголюб, очевидно, один з посвячених, писав: “Навколо Володимира зібрався гурт студентів, які цікавилися рідною духовістю та вірою. Дехто із них став членом Ордену (організації відродження рідної віри)... Всіх дійсних членів Ордену не знаю” [46. 21]. Серед посвячених лицарів достовірно відомо прізвища: Богдана Війтенка (якого В. Шаян назвав “найкращим з цілої групи”), Всеволода Герасимовича (“один з найкращих”), Богослова Ліського, Вишати Святославича (якого В. Шаян вважав своїм “духовним сином”), Лева Силенка (посвячене ім’я Орлигора), Петра Роєнка (можливо, він же П. Боголюб, оскільки він згадує, що був зв’язковим між В. Шаяном і лицарями, які лишилися в Німеччині). У своїх листах В. Шаян називав їх лицарями і писав, що вони склали орденську присягу [15].Свідком Шаянової діяльності був Лицар Боголюб (Петро Роєнко), який у 1994 р. відвідав першу Київську Громаду українських язичників “Православ’я”. Зустріч рідновірів з людиною, яка знала Шаяна, виявилася цікавою і змістовною. Пан Петро – дослідник історії української культури. Його праці в цій галузі сягають часів далекої старовини. Співпраця з Володимиром Шаяном, слухання його лекції про Рідну Віру та ведійську релігію залишила свій слід у подальшій діяльності Петра Роєнка. Він оповідав про той духовний підйом, який панував у громаді Шаяна, коли йшлося про Ренесанс Пан-арійської думки. Роєнко певний час редагував часопис “Українське Відродження” у Гамільтоні. Однак, він не завжди був послідовним учнем, зокрема, недбало поставився і до архіву Волхва Шаяна, надісланого йому на зберігання, і до своїх обов’язків зв’язківця.Свою поему “Орден Бога Сонця” В. Шаян присвятив ще одному лицарю: “Вічній пам’яті О. Новаківського – Великого Рицаря Бога Сонця в першу річницю смерти присвячує автор”. Отже, відомо про сімох посвячених лицарів. Лицарем називали також і Степана Кухаря, який був знайомий з В. Шаяном лише листовно – в листі до друзів 12 листопада 1971 р. В. Шаян писав: “Лицаря Степана я не бачив на очі. Його приєднав Роєнко в Австралії”. Про С. Кухаря відомо також, що він надіслав Силенку-Орлигорі працю В. Шаяна “Вступ до санскриту” та деякі твори професора, що містили його виклад віровчення, як він сам писав, “кореспонденційною методою”.У кімнаті В. Шаяна в різний час жили Б. Онуфрієнко, Михайло Орест, проф. М. Державін, але про їхню посвяту нічого не відомо. В різних листах згадуються ще прізвища Василя Барки (поета), професора Кибалюка, Славутича-Зуєвського, Русальського, Балка, Івана Багряного (відомого письменника), Михайла Костевича, який займався пересиланням накладу книжки “Ордену” (в архіві деякі імена відсутні, лише прізвища, або ініціали). Але про їхню належність до Ордену також не можна стверджувати точно.В Архіві В. Шаяна зберігся текст Присяги, яку складали Лицарі Ордену Бога Сонця. Це цінний документ, який засвідчує глибоку розробку Волхвом Шаяном ритуалу посвяти (ініціації лицарів). Він розумів, що “наслідство” або спадкоємність духовної верстви Рідної Віри повинно мати свою безперервну історію. Тільки такі умови його розвитку забезпечують безпосередню передачу Знань і Віри. Оскільки Віра Наших Предків була перервана насильно в 988 р., ціле тисячоліття переслідувалась, переховуючись від офіційної християнської церкви, то, насамперед, слід було відновити розірвану традицію, що й зробив Володимир Шаян у створеному ним Ордені [270; 15].Ще у Львові Володимира Шаяна називали Волхвом. Учасники Індійського семінару були захоплені працею і виступом молодого вченого про Індру, що згодом стало основою його містичної поеми “Про Перуна знання таємне”. Пізніше в листах до друзів він написав: “Я хотів би, щоб Ви зрозуміли, що мої студії такого, як Вам здається, далекого і “чужого” предмету, мали свій смисл в історії мого Духа. Мене називали на семінарі у Львові ВІСЬВА-МІТРОЮ, грізним волхвом Гимнів Рігведи, автором гимнів до Індри. Доля веде мене за руку” [521. 74]. Його, як засновника та головного ідеолога Ордену Лицарів Бога Сонця, дійсно і по праву було визнано Волхвом. Отже, Професор Володимир Шаян вперше після тисячолітньої перерви був проголошений Волхвом, про що свідчить і запис у його Меморіальній книзі, зроблений рукою Лариси Мурович: “Проф. Володимир Шаян – Волхв української національної Віри” [14]. З цього історичного моменту починається Нова доба розвитку уже відновленого зв’язку Предківської Віри з нашим українським народом.Після ліквідації таборів Д. П. (дісплейст персонс – “переміщених осіб”) лицарі роз’їхались у різні куточки світу (переважно в Америку й Канаду), домовившись про матеріальну підтримку організації, а Володимир Шаян продовжив свою наукову діяльність у Лондоні, куди він переїхав в 1948 р. разом з лицарем Б. Війтенком. Згодом зв’язок між ними втратився. В 1971 р. В. Шаян неодноразово звертався до посвячених, пропонуючи відновити діяльність Ордену, та, коли ніхто не вернувся, він писав у листі до друзів, що “примушений бути одним вояком на полі бою”.Лариса Мурович у передмові до збірки праць В. Шаяна “Віра Предків наших” згадує, що в Ордені особливої ваги надавалося не стільки Слову, як Ділу: “Орден культивував проявлення Істоти. В Істоті є потуги куди сильніші, чи складніші, чи більш важливі, ніж Слово. Такою силою в Ордені вважається Лицарський Чин” [521. 14]. До Лицарського Чину, як видно, був здатен далеко не кожен. М. Русич листовно запитав професора В. Шаяна, чи він досі вважає їх лицарями. “Відповідь була: ні!” [396. 5].Як в Україні, так і в еміграції вся наукова і політична діяльність Володимира Шаяна була позначена відданим служінням Україні. Науковий ступінь і звання професора він отримав у травні 1947 р. за праці “Вступ до Ріґведи” і “Пурушасукта (Містерія Жертви)”. На З’їзді УВАН він був обраний Дійсним членом цієї Академії, про що в своїй автобіографічній записці Володимир Шаян написав: “Це по суті титул академіка, мало уживаний у західно-європейській практиці. Я гордий із українського походження мого наукового титулу”.Друга група Ордену була створена в Авґсбурзі в Німеччині. Після капітуляції Німеччини Володимир Шаян був організатором і першим Президентом Європейської Президії Української Вільної Академії Наук (УВАН), а також Вільного університету, який пізніше об’єднався з Вільним університетом у Мюнхені. Довгий час професор Шаян був директором Бібліотеки та Музею ім. Тараса Шевченка в Лондоні, головою Педагогічної Комісії, заступником голови ПЕН-клубу в екзилі, заступником голови Ліги Європейської Свободи, членом Британського товариства Літераторів, головою спілки Українських Вільних Журналістів та ін.Погляди, думки, висловлені в працях Володимира Шаяна, виявилися суголосними нашому часові. На початку ХХІ століття, як бачимо, знову і знову пробуджуються ідеї расової свідомості, принципів ієрархічної будови етнічного суспільства, повернення до природовідповідних релігій. Усвідомлення народами того світового зла, яке нині виступає у вигляді сіоністського глобального монстра, поглинаючого всяку живу етнічну думку, пробуджує в нас генетичну силу спротиву і боротьби за Життя.Найбільшою викривальною силою відзначена праця Володимира Шаяна “Біблія як ідеологія”, видана в 1970 р. в Лондоні в серії “Орден”. Ця невеличка за обсягом студія з порівняльного релігієзнавства досі не вивчається і не визнається ні в наукових колах, ні в церковних громадах, ні в урядових структурах. Чому? Сам автор у вступі дає вичерпну відповідь: “Тому що юдаїзм став основою християнізму, об’єктивне дослідження Біблії, саме як ідеології, натрапляє на величезні труднощі. Можна навіть сказати, що це питання промовчувалося істориками релігій чи екзегетами. Щобільше, об’єктивний дослід цієї теми відразу стрінеться із закидом “антисемітизму”…саме тому, що Біблія є до сьогодні предметом релігійного культу” [520. 2].Шаян на конкретних текстуальних прикладах з Біблії показав, що під загальною назвою Бога криється ім’я юдейського Ягве. Саме до цього “бога” й досі моляться “спантеличені християни”, які внаслідок своєї віри в єдиний авторитет Біблії робляться “сліпими на цей очевидний факт”. На основі свого власного монотеїзму Ягве не тільки заперечує всіх інших Богів, але й дає “богообраним” цілком точну програму винищення всіх інших релігій і народів.З прийняттям християнства народ позбувся свого власного духовного стрижня, втратив імунітет. Розмивання етнічності і природних законів життя неминуче має призвести до знищення такого народу, його асиміляції з глобальним конгломератом.Шаян писав про це так: “Найгірше зло появилося у світі. Зачали мішатися раси, затрачуючи своєрідну думку розвою… Почала гинути правдива віра, а разом з нею лад і право на світі. М’язи запанували над мозком, а стопи головою бути запрагнули. Віз запанував над візником, а бич запанував над рукою, що його тримає. Човенце запанувало над ткачем, а дім запанував над своїм паном. А речі чоловікові – запанували над чоловіком” [521. 281]. Але Володимир Шаян відав, що неминуче “ідеологія злочину стріне відповідь в ідеології Ладу”.Описана картина нагадує нам міфічний період Калі-Юги, яка займає найнижче становище в міфологемі золотого, срібного, мідного і залізного віків. Прогресуюча матеріалізація життя яскраво відображає процес деградації суспільства, його низхідного шляху, що “пришвидшується, як при падінні вниз”. Істини, відомі людям золотого віку, нині недоступні їхнім нащадкам. Але кінець цього темного циклу Калі-Юги одночасно стане й початком нового витка космічної спіралі. Лише поодинокі мудреці володіють таємницею істинних скарбів, що приховані в закономірностях розвитку і занепаду. Володимир Шаян був одним з тих мислителів, що відчули подих грядущих перемін. Він перший в Україні збагнув і своєю працею возвістив прихід Нового Золотого Віку – віку космічного порядку.Він знав, що “Відродження української Рідної Віри є історичною подією не тільки для України, але й для цілого Світу! І тому буде рівнобіжне відродження старої арійської віри серед усіх народів, І навіть тих, що нас зневажають сьогодні і є нашими ворогами. ” [521. 141].
ІV. 3. Ярослав Оріон: спроба створення громадянської релігії
Криза християнства на рубежі двох тисячоліть спричинила пошуки нового національного ідеалу в релігії. Українська діаспора першою включилася до цих пошуків, бо серед українських еміґрантів повоєнного періоду була більшість патріотично налаштованих людей, які тікали від більшовицьких переслідувань, тобто фактично були політичною еміґрацією.Яскравою особистістю був нині покійний Ярослав Оріон (Роман Драґан), автор численних праць з Рідної Віри, який був особисто знайомий з професором В. Шаяном, довгий час листувався з ним та дискутував про шляхи відродження Рідної Віри. Все повоєнне життя Ярослава Оріона пройшло в Австралії, куди він еміґрував. Про його біографію нам лишилося обмаль звісток, оскільки він провадив досить затворницьке життя, вивчаючи джерела та працюючи над своїми книгами, які однак, за його життя поширювалися переважно в рукописах.Лише з початку 80-х років Громада Рідної Віри в м. Гамільтоні (Канада) під керівництвом Старшого проповідника Мирослава Ситника та його дружини Лади Ситник підготували до друку і видали дві праці, які в той час могли бути представлені як теологічні книги Рідної Віри. Звичайно, як розповідали мені самі рідновіри Гамільтону, ці книги не були в повному розумінні “святим письмом”, але офіційні структури з релігійних справ вимагали при реєстрації громад, щоб “кожна конфесія мала свій “байбл”. У той час праці Володимира Шаяна в Гамільтоні ще не були відомими. Отож видрукували книги Я. Оріона і з ними реєструвалися як громада рідновірів.Перу Ярослава Оріона належать ґрунтовні праці “Бог і релігія”, “В дорозі до правди”, “На роздоріжжі”, “Голос Предків” [335], у яких подано докладну критику біблійних переказів про сотворення світу, моральних настанов Старого Заповіту, а також викладене авторське монотеїстичне розуміння Бога.Аналіз праць Я. Оріона засвідчує, що саме його книгами найбільше послуговувався Л. Силенко (зокрема ідеєю монотеїстичної концепції Рідної Віри). Ярослав Оріон ще за життя Володимира Шаяна не раз дискутував з професором листовно про Відродження Рідної Віри, але своїх монотеїстичних переконань не змінив.Він дав докладний виклад своїх роздумів про людину, релігію, еволюцію, космос і природу, свідомість, а також переоцінку релігій світу, зокрема християнства, подав нищівну критику Біблії, зокрема ідеї “спасительства” та ін. Він писав: “Існування Бога – це не доктрина, проголошена тією чи іншою релігією, або філософією, а реальність, як і саме життя” [333. 215]. Людина завжди прагнула пізнати навколишній світ і Бога в ньому. Однак, на думку Я. Оріона, Біблія завжди заважала нам наблизитись до розуміння Бога. Які б прикмети не надавала людина Богові, вони завжди будуть “взяті з нашого людського світогляду. Ми можемо тільки інтуїтивно відчувати Божу присутність. Всевидючість – це видумка християнина, бо християнство навчило нас думати про Бога, як про досконалу і всемогутню особу, яка живе десь там поза видимим світом. Є це примітивне думання. Світ такий складний і такий відмінний від наc самих, що ми можемо думати про Бога тільки як про незбагненну містерію… В кожній деталі природи ми бачимо прояви Бога в космічній творчості. Джордано Бруно сказав гарно: “Бог є в кожному листочку трави, в кожній зернині піску і в кожному атомі, який пливе в сонячному світлі” [333. 219–220]. Ці думки цілком у дусі українського філософа Григорія Сковороди і Володимира Шаяна, яких Ярослав Оріон також цитує у своїх працях.Ярослав Оріон звертає увагу на “історичність” світових релігій: “Християнський і юдейський Бог вважається теологією “Богом історії”, бо він об’явився в означений історичний час і в історичних обставинах. Але історія історичних слідів тут не знаходить, отже залишаються тільки міти. Бог, народжений від земної жінки, не має гідности Бога. Те, що вічне, не народжується” [333. 224]. Проте Оріон, на жаль, не йде далі в своїх міркуваннях, які могли б виявитися плідними. Річ у тім, що він недооцінював значення міфології в релігії, вважаючи її примітивними забобонами. Така думка мала вплив і на творця неорелігії рунвізму Лева Силенка.До значимих думок Я. Оріона слід віднести його впевненість у тому, що “надприродного немає, є тільки знане і незнане” [333. 227, 275]. Ця думка висловлена побіжно і не розвинута далі. Проте вона потребувала б більш розлогих роздумів. У першу чергу, хотілось би звернути увагу релігієзнавців на цю аксіому, якої “чомусь?” (може на догоду християнським теологам?) не хочуть помічати науковці.В усіх відомих сьогодні підручниках, словниках і енциклопедіях поняття Бога пояснюється як “надприродна” субстанція, про що вже йшлося у моєму дослідженні. Такий погляд на Бога логічно може мати дві причини: або це погляд атеїста, який у так званому “надприродному” бачить лише релігійний “забобон”; або модна нині демонстрація “толерантності” до теологів світових монотеїстичних релігій. Як уже неодноразово згадувалося, в природних етнічних релігіях поняття “надприродного” не існує. Отже, наукові визначення поняття Бога не є універсальними, вони обмежені рамками світових релігій. Мало звертають увагу ще й на те, що “надприродні” юдейський, християнський і мусульманський Боги мають цілком матеріалістичні якості.Ярослав Оріон, зібравши кілька томів окремих, часом хаотичних, роздумів про Бога і релігію, так і не дав якогось істотного розуміння етнічної релігійної концепції. Будучи самітником, він не створив також ніяких конфесійних груп, не залишив ніяких послідовників. У його праці “На роздоріжжі”, окрім критики християнства, цілий розділ має назву “Моя Віра”, однак, і в ньому не знаходимо чітко окресленої концепції навіть його (Оріона) власної доктрини. Натомість – знову роздуми про Віру, еволюцію, Біблію, Ісуса, Християнство. Треба так розуміти, що новим станом віри Оріон вважає Бога, Правду, Розум [334. 270–336].Давши таку розлогу критику юдейсько-християнських релігій, сам Оріон так і не зрозумів суті семітичної парадигми Бога. Він писав: “Бог є відмінний від нашої природи і диспозицій, але й непомітно вищий, тому й пізнати його неможливо. Світ існує, отже Бог є остаточною рацією існування, так каже наш розум, а що вище нашого розуму, те недосяжне” (курсив мій – Г. Л.) [333. 307]. Таким чином, Оріон у своєму монотеїстичному переконанні непомітно для самого себе погоджується з юдейською концепцією трансцендетності, позаприродності Бога.Не зважаючи на те, що Оріон подав короткий опис Божественного пантеону наших Предків, його особиста релігійність (як він сам підкреслював) не може в чистому вигляді сприйняти нашу етнічну релігію. Він писав: “Бог, який мені в думках об’являється, це мій єдиний Бог у мойому серці” [333. 307]. Отже, Я. Оріон не ставив своїм завданням ні відродження Рідної Віри, ні тим більше, створення конфесії – його роздуми мали суто індивідуалістичний характер і не йшли далі. Він також не прийняв спроби природного розвитку рідної етнорелігії, розпочатої професором В. Шаяном.
ІV. 4. Лев Силенко – реформатор-монотеїст, ньюейджер
На жаль, в Україну в перші роки незалежності почали проникати не ориґінальні праці В. Шаяна, і навіть не праці Ярослава Оріона, а праці письменника-популіста, знаного під ім’ям Лев Силенко (справжнє прізвище та ім’я досі нез’ясоване, про що скажу окремо), який заснував так звану РУНвіру (абревіатура: рідна українська національна віра).Оскільки РУНвіра, завдяки сучасним законам про свободу віросповідань, нині поширилась в Україні, виникла потреба хоча б у побіжному знайомстві з основними її засадами, тим більше, що багато людей помилково вважають РУНвіру язичництвом (що сам Силенко категорично заперечує) або ж “національною” релігією (як це заявлено Силенком у самій назві). Обидві кваліфікації, як покажемо далі, не відповідають реаліям.Сучасні біографи Л. Силенка пишуть, що нібито ще в таборі “ДіПі” він вирішив створити українське релігійне об’єднання з “ідеалом віри в єдиносущого Господа Дажбога” [243; 496]. Це твердження не відповідає історичним фактам.Зі слів свідків П. Роєнка і М. Скелі-Студецького знаємо, що на початку війни Силенку було близько 20–22 років, у той час, як В. Шаяну 37 років. В. Шаян проголосив ідею Відродження Рідної Віри ще в 1934 році. Л. Силенко ж познайомився з професором В. Шаяном і почав слухати його лекції у таборі в 1945 р. Про це В. Шаян писав в одному з листів до друзів: “Я познайомився з Силенком літом 1945 р. Силенко зложив присягу лицаря. Від того часу я надав йому ім’я Орлигора” [15; 470. 25. 20–21].Отже, сам В. Шаян посвятив Силенка у рідну віру в 1945 р. Не зважаючи на це, Силенко відкрито не демонстрував свою належність до рідної віри (або не сприймав її серйозно) і, коли йому було вигідно, залишався християнином. Так, через два роки після посвячення в рідну віру у часописі “Нове лицарство” (1947. – № 2–3) Л. Силенко писав у своєму зверненні до молоді: “Клянемося у свято Великого Воскресіння Христового принести на жертовник волі Вітчизни молоде життя лицарське. Лицарі, хай буде Воскресіння Христа у душах людських. Лев Орлигора” [470. 25. 22].У кінці 60-х років він нарешті зрозумів, що Рідна Віра в умовах канадської та американської еміграції може бути використана ним з метою власного возвеличення і, можливо, матеріального забезпечення. Однак, він побоювався, що політеїзм віри предків багатьма його земляками буде сприйнятий негативно, адже не даремно християнська церква впроваджувала у їхню свідомість стереотип мислення, що “поганство” – це релігія періоду дикунства. На думку кількох представників української діаспори в Канаді та Америці, з якими я спілкувалась щодо особи Силенка, одним з головних мотивів Силенкової монотеїстичної реформи було прагнення потрапити на сторінки Американської енциклопедії (точна назва не вказується) в якості засновника нового релігійного напрямку, що було б неможливим, якби його релігія була політеїстичною (з приватних листів). У книзі “Святе Вчення. Силенкова Віра в Дажбога”, виданій в АТ “Обереги” назва згаданої енциклопедії також передана поза всякими науковими правилами, отже я процитую так, як є: “Він відзначений і визнаний, увічнений у виданні ”Інтернаціонально Хто є Хто Інтелектуал”. І в цьому виданні за 1981 рік читаємо: “Духовний Учитель і Голова Громад вірних РУНВіри у вільному світі Др. Лев Силенко, син Терентія і Олени Півняк-Силенко, засновник конфесії РУНВіра. Він відзначений в “Нью-Йорк Геральд Трибюн” ” [415. 397]. З цього повідомлення довідуємося ще про одне його прізвище Півняк (можливо прізвище батька), тоді, вірогідно Силенко – прізвище матері. З розповіді його рідного брата Василя, який живе в Україні, а також його близьких земляків з Кіровоградщини послідовники рунвіри знають, що справжнє ім’я Лева Силенка – Іван Терентійович.У кінці 60-х – на початку 70-х років Лев Силенко зробив спробу “реформувати” Рідну Віру, надавши їй вигляду громадянської монотеїстичної релігії для українців діаспори і назвавши її РУНвірою (Рідною українською національною вірою). Л. Силенко при цьому не признавався, що ідея Відродження етнічної релігії належить його Вчителю Волхву Володимиру (як його називали в Ордені).Пройшовши “орденський вишкіл” (термін В. Шаяна) та засвоївши певну кількість знань про віру Предків, Л. Силенко, одначе, так і не зміг до кінця зрозуміти сутність вчення про багатопроявність Бога, яке дав В. Шаян. Йому здавалось зручнішим створити для діаспори просте й зрозуміле монотеїстичне вчення, яке було б легше сіяти в душі відірваних від рідної землі українських людей. Кілька років він мав успіх, проповідуючи своє власне вчення, називаючи себе “Рідним українським Пророком”. Так створилось кілька громад РУНвіри в Канаді та США.Причиною його тимчасового успіху була відсутність поінформованості про справжнього засновника Рідної Віри та його працю, а також недостатній рівень освіти керівників таких громад (оскільки це була еміграція воєнного часу – люди, які через війну не встигли закінчити середню школу, дуже мало з них продовжили освіту за кордоном). Високий патріотизм цих людей був тим благодатним ґрунтом, на якому прийнялася ідея РУНвіри.Однак, через свій нестриманий характер і, можливо, завищену самооцінку, Л. Силенко скоро почав втрачати авторитет серед колишніх прихильників. Тим часом, як кажуть діаспоряни, “правда вийшла на поверхню”. Ще за життя В. Шаяна канадійські друзі листовно просили його розповісти про Л. Силенка. В архіві зберігся лист Володимира Шаяна під назвою “Дещо про Леоніда Силенка (лист до друзів)”, датований 12 листопада 1971 р., в якому, зокрема, В. Шаян писав: “Я познайомився з Силенком в Авґсбурзі літом 1945 р... Силенко зложив присягу лицаря. В той час це була сама лише присяга. Очевидно і на думку не прийшло мені документувати цей акт у той час. Від того часу я надав йому ім’я Орлигори. В Ордені уживав він самого імени Лев через аналогію до Володимира та інших... Силенко (Орлигора) жив у цьому таборі і брав участь у деяких працях чи виданнях, а зокрема в акціях “Ордену”. Він був присутній на зібраннях групи лицарів Ордену, на їх обрядах присяги і моєму навчанні... Мав я клопіт із його загончивістю. Він домагався трактування себе в таборі як якоїсь упривілейованої особи, а не мав ніякого авторитету, навпаки цілу низку негативних застережень... Мав він безсумнівно енергію і ініціативність. Якби був витримав у дисципліні Ордену, тоді можна б стримувати його вибрики. Я вірив у те, що під моїм проводом і наглядом, при стримуванні його самоволі і вискоків, вдасться його вивести на корисну дорогу” [15].Далі в цьому ж листі професор В. Шаян повідомляє, що: “В Америці Орлигора рішився на небезпечний для нього крок проголосити себе “учителем” і “основоположником” Рідної Віри. Маючи під ногами твердий ґрунт мойого вчення про первісну країну поселення першоіндоєвропейців, про старинність слов’янських мов і в тому числі української, зачав без контролі, різного роду видумками і фікціями аргументувати, за які доведеться довго соромитися викликаному ферментові...”. Володимир Шаян скрушно запитував: “Як же міг він заперечити зв’язок із Орденом, якого присягу так ганебно зрадив?” [15].Поширення правди про посвячення Силенка-Орлигори в Ордені, а також видання оригінальних праць Волхва Володимира завдяки діяльності Інституту ім. В. Шаяна, – все це посилило розчарування Силенком серед української діаспори. Громади РУНвіри почали відходити від “Учителя Силенка”, як наприклад, громада ім. Лесі Українки в м. Торонто, яка однак, так і не змогла оформитись конфесійно, проповідуючи довільну інтерпретацію РУНвіри. Подібні явища спостерігались серед рідновірів Канади і в інших містах.Ще в 50-х роках Л. Силенко опублікував кілька брошур спогадів про своє життя в СРСР під псевдонімом Лев Т. Орлигора [336]. У листі-роз’ясненні до редактора журналу “Трибуна” від 3 вересня 1992 р. Старший Проповідник Мирослав Ситник підтвердив, що Л. Силенко називав себе “Лев Тигрович Орлигора”.В. Шаян у своїх листах називає його іменем Леонід Силенко, а Лев, очевидно, також є псевдонімом. Про те, що Силенко до війни звався Леонідом, повідомив також поет Микола Скеля-Студецький, який був з ним особисто знайомий. Маємо також писемну згадку П. Боголюба: “Між заприсяженими був і Лев Орлигора (Леонід К. Силенко). Вже при перших зустрічах виявилося, що він був незвичайний балакун, але бракувало йому доброї освіти. Багато він навчився від В. Шаяна особисто та під час наших (лицарів) зустрічей, коли ми обмінювались знаннями та досвідом” (Боголюб П. – С. 21). Зверну увагу ще на один ініціал “Леонід К. Силенко”, походження якого не цілком ясне. У зв’язку з цим не можу не згадати, що на початку 90-х років у Києві поширилась звістка, що справжнє прізвище Силенка – Кібзаєв. У 1999 р. в архіві Громади м. Гамільтону я виявила письмове свідчення, що Силенко отримував листи від матері за підписом Кібзаєва, звідси – ще один псевдонім [14].З 60-х років Лев Орлигора вже перестав афішувати своє посвячене ім’я, створюючи собі новий імідж і сакралізуючи себе як “Пророка Дажбожого”. Таким чином, РУНвіра (або, за його власним визначенням, “Силенкова віра в Дажбога”) стала новою громадянською релігією, яка не має нічого спільного з політеїзмом наших Предків, тобто давньоруським язичництвом. Сам основоположник РУНвіри пише: “Віра в Дажбога не має нічого спільного ні з паганством, ні з неопаганством, ні з ідолопоклонством” [413. 1348]. Силенко, стверджує, що його віра – це нова, проголошена “Рідним Пророком”, тобто ним же самим, релігія: “Щоб ми, брати і сестри, стали вільними людьми, Господь Дажбог зглянувся на наші страждання і послав нам рідного Пророка, народженого над Дніпром у глиняній хатині, покритій соломою. І він (Учитель Лев Силенко) звістив усім нам Нову Благу Вість. Звістив нове розуміння Господа Всеправедного і Єдиносущного”. У своєму кредо “Я вірую” він відрікається від Рідних Богів: “Не потрібні мені боги більші чи менші, які жили в уяві моїх далеких любих Предків” [416].Перший Собор рунвістів відбувся 5–6 серпня 1972 року в Чікаго (Іллінойс, США), де було заявлено: “Ми не визнаємо жодних поганських чи непоганських богів, тобто ми не є визнавцями многобожжя (політеїзму)... Ми на основі реформованої Учителем Левом Силенком дохристиянської Віри України-Руси є визнавцями Єдиного Бога (Дателя Буття) – Дажбога нашого” [459]. Було також створено ОСІДУ РУНвіри (абревіатура: Об’єднання Синів і Дочок України Рідної Української Національної Віри). Подальші собори рунвістів неодноразово засвідчували, що: “РУНвіра – Віра монотеїстична, і в Ній звеличений абсолютний монотеїзм-Віра в Єдиносущного Господа Дажбога з веління Господа об’явлена рідним Пророком Левом Силенком.... ” [459].Така неорелігія, створена Силенком, може бути “рідною” хіба що самому її автору, а не народові України. У 60-ті роки ХХ ст., коли Силенко створював свою релігію, у США поширилися різні течії “New Age” (згаданий вище Нью Ейдж), які, хоч і різнопланові по своїй суті, могли справити певний вплив і на творця нової релігії (наприклад, уведене в рунвізмі поняття “учителя”).Л. Силенко, як релігієтворець, склав поетичну легенду про своє посвячення в Рідну Віру на могилі за селом: “Мій покійний прадід був волхвом”, “Коли я мав сім років, мені мій рідний дідусь оповідав про Дажбога, якось врочисто і тепло. І слово “Дажбог” ввійшло в душу мою навіки... Віра в Дажбога сама народилась в мені з дій Дажбожих” [413. 1372].Послідовники Силенка в Україні у цілком природному прагненні захистити свого релігійного вчителя висувають аргумент, мовляв, праці Силенка були написані раніше, ніж праці Шаяна. У зв’язку з цим, я мушу навести хронологію діяльності обох авторів. Володимир Шаян народився 2 серпня 1908 р., про що свідчить запис у його “метриці” польською мовою (зберігається в Архіві ОРУ). Релігієзнавчі праці В. Шаяна та його поетичні гімни до Рідних Богів були опубліковані невеликими брошурами ще за його життя (тобто до 1974 р.) – в серії “Орден” у Лондоні та Торонто [520; 522; 523; 525; 526; 528; 531; 101; 102; 103; 104; 105].Силенко, як стверджує його біограф С. Лисенко, а також “Релігієзнавчий словник”, народився в 1932 р. [243. 43; 378. 33] – тобто він молодший від Шаяна на 24 роки! Але ця дата виглядає сумнівною, оскільки Силенко був уже дорослим серед емігрантів згаданого табору в Авґсбурзі літом 1945 р., про що оповіли свідки М. Скеля-Студецький і П. Роєнко. За С. Лисенко ж виходить, що в 1945 році йому мало б бути 13 років! У своїй книзі “Будні нашої епохи”, виданій в 1953 р., Силенко критично описує життя в СРСР як комсомольську молодість [336]. “Мага віра” Л. Силенка вперше була видана в 1979 р. (тобто на 5 і більше років після смерті В. Шаяна). Знайомство діаспори з працями В. Шаяна почалося з 1972 р., коли Лариса Мурович (Тимошенко) зареєструвала в Канаді Інститут імені В. Шаяна і почала інтенсивну діяльність з підготовки і видання його праць. Однак, книга “Віра Предків Наших” В. Шаяна, видана цим інститутом (завдяки Громаді рідновірів м. Гамільтон) лише у 1987 р., вона має 893 сторінки і на сьогодні є найповнішим зібранням його праць, що побачило світ уже після смерті автора.На початку 80-х років, коли обман творця рунвізму став відомим, деякі громади української діаспори в Канаді відмежувалися від Силенка і прийняли вчення Волхва Шаяна. Як стверджує Лев Силенно у книзі “Святе Вчення”, він “навчався в Гайдельберському університеті (у професора Д. Чижевського)” [415. 396]. У зв’язку з великою плутаниною щодо дати народження та прізвища творця РУНВіри (ще за його життя!), мушу висловити й сумнів відносно його освіти. Цілком ймовірно, що він міг слухати лекції професора Д. Чижевського чи Є. Маланюка, але це ще не означає, що він закінчив вищий навчальний заклад.Книга Л. Силенка “Мага віра”, яку він назвав “новою українською біблією”, видана в 1979 р., багато в чому проблематична: у ній значною мірою присутні ознаки літературно-художнього твору, що подекуди перемежовуються популярними повідомленнями про історію України та інших держав, описом життя та ідей релігійних реформаторів Будди і Заратуштри (яких Силенко вважає українцями), – тому її важко віднести як до науки філософії, так і до власне релігії.“Мага віра” написана не науковцем, а швидше публіцистом, літератором, але ніяк не істориком чи філософом. Місцями стиль книги набирає мітингового чи навіть скандального тону. Що ж стосується джерелознавчої бази цієї праці, то вона також виконана не за науковими стандартами, рясніє посиланнями на газети та іншу періодичну пресу; іншомовні джерела вказуються в українській транслітерації без вказівки точних видавничих даних. Структура “Мага віри” не має тематичної послідовності, що нагадує калейдоскоп популярного журналу.Визначення стилю Силенкової “Мага віри” саме по собі становить проблему з огляду на її різностильовість з перевагою літературно-художнього жанру. Про це свідчать, зокрема, типово літературні риси: наявність вигаданих персонажів (створені Силенком образи прабатьків Русі “тата Оря і мами Лель” або образи волхвів Радегаста, Чари, віщого Гугула, Жадана, Богомира, Свадара, який нібито посвячує в рідну віру княжича Володимира) або авторська інтерпретація історичних осіб та приписаних їм діалогів у чисто літературному дусі (напр., місіонер Адальберт, за Силенком, мирно досліджує віру наших предків та їхні звичаї, бесідує з волхвами тощо). Такий стиль нагадує літературні ессе, написані в доступній, чи то навіть наївній манері, пристосованій до сприйняття української діаспори, переважна більшість якої – вже досить літні люди з незакінченою довоєнною освітою. Та й саме неорелігійне вчення Лева Силенка, який уже привернув увагу науковців [217; 496], потребує окремого детальнішого розгляду й з точки зору етнорелігійного відродження.
IV. 5. Рунвізм як рудиментхристиянсько-монотеїстичного мислення
На мою думку, РУНвіра як назва релігії надто претензійна, тому я буду користуватися назвою “рунвізм” для позначення не самої організації чи релігії, а світоглядного явища, спричиненого РУНвірою. Для цього є всі необхідні підстави. По-перше, сам творець цієї неорелігії називав її “рунвізмом”, про що свідчать факти: на початку 70-х років у Канаді видавалися газети “Рунвіст” і “Юний рунвіст”). Зокрема, термін “рунвізм” вживався і самим Учителем і його учнями, про що маємо письмові докази, наприклад: “В науці рунвізму говориться, що людина родиться два рази: перший раз фізично, а другий раз духовно” (виділення курсивом – Г. Л.) [546]. По-друге, назва релігії у вигляді абревіатури та ще й великими літерами, на мою думку, виглядає досить неприродно (в українській мові за радянської влади так було прийнято називати організації, а не явища).Ідеї рунвізму, експортовані в Україну на початку 90-х років, на теренах США і Канади були відомі в основному з середини 70-х років і поширювались у вузькому колі українців, які, за словами Старшого проповідника Мирослава Ситника, “затужили за рідною землею”.Насамперед, з’ясуємо чи є поняття Бога в рунвізмі традиційно українським (слов’янським, арійським). Релігієзнавчий аналіз “Мага віри” показує, що Бог у Силенка не трансцендентний і не іманентний (не пантеїстичний). У рунвізмі є догмати, спільні з юдаїзмом: прагнення досягти успіху і щастя в цьому житті, а не в потойбічному, суворі норми поведінки в Торі і в “Мага вірі”, “богообраність українців” як і “богообраність синів Ізраїлю”, месіанізм [496]. Л. Силенко саме себе подає в образі “українського месії”, “пророка Дажбожого”. Не даремно він пише: “Я посланий до овечок загинулих дому Оріяни (України)” [413. 1145], що тотожне біблійному вислову Ісуса: “Я посланий до овечок загинулих дому Ізраїлевого” [38. Матв. 15:24]. В усіх цих тенденціях помітний вплив на Силенка американського прагматизму як методології, в якій гносеологічні засади зводяться до користі, успіху, досвіду, дії та практики [496].Хоча Л. Силенко дуже часто вживає вислів “наука РУНВіри”, однак йдеться не про “науку” в сучасному розумінні цього слова, а про “вчення”. Історія і філологія Л. Силенка не те що не заслуговує на довіру, а викликає, м’яко кажучи, здивування. Ось кілька прикладів його “науки”: “Тато Орь заснував град з синами Гатусилом, Атівірою, Сумером, Гудеєм, Критом, Горинем, Парсом, Медеєм, Ліпаком, Сакиєм, Сарматом і Каспасом” [413. 323]. “З слова Русасалем постало слово Єрусалим... що значить русів постій, мир” [413. 155]. Князь Володимир, в інтерпретації Силенка, наказує топити у Дніпрі не Перуна (що є історичним фактом), а Дажбога, бо Перун не відповідає силенковій монотеїстичній ідеї [413. 20]: “зайшлаки з перевертнями топлять у Дніпрі святого Дажбога”, “ти ніколи не забудь, що твій рідний Дажбог утоплений”, “У Священному Гаю образ Дажбога. Він зображений із срібла, а вус злат” [413. 363]. Навіть ім’я Лесі Українки, за Силенком, не Лариса, а “Олександра Косач” [413. 1075] – це не відповідає ні історичним, ні філологічним фактам. Впроваджуючи свій монотеїзм, він рішуче відмежовується від етнічної віри предків, вважаючи її нижчою формою релігії: “У Святому Вченні йдуть пояснення про генотеїзм, політеїзм, які є нижчою формою релігії. І про монотеїзм як вищу форму релігії” [415. 398].Мусимо оцінити Силенка як релігієзнавця. Його роздуми про Абсолют, це якийсь набір слів, у яких відсутня будь-яка логіка: “Абсолют замкнутий. Людина хоче бути півлюдиною, надлюдиною, героєм (півбогом) чи просто людиною?... Коли світло видимий чемпіон швидкости, то тоді Абсолют замкнутий, а коли так, то тоді його немає?... ” [413. 48–49]. Коментарі, як кажуть, зайві. Те саме можемо зазначити і про силенкові роздуми на тему, що первинне – дух чи матерія: “Тільки там є Первинність, де є Вторинність. Первинність виникла тому, що Дажбог дав їй умови первинні... ” [413. 66].Твердження Силенка про Будду і Заратуштру як “українців” свідчить саме за себе. Наведу їх лише для ілюстрації, без коментаря. Силенко вважає нібито “буддизм виріс з стародавньої праукраїнської релігії”, а “Юний Будда, отримуючи бойову зброю, став носити військове звання “косак”, що значить – той, хто вдостоєний правом носити косу. Звичайні хлібороби Сакиї не були косаками” [413. 210]. Будда був “скитом”, (в іншому місці “саком” – Л. Г.), бо він має тризуб [413. 208, 210]. Заратуштра у Силенка – також “скит”, який прибув у Персію “з берегів Дніпра з скитською кіннотою в 680 р. до н. е. Він прагнув медиянів і всіх жителів Ірану (Персії) намовити, щоб вони залишили кочове життя і стали займатися хліборобством” [413. 160–163].Силенко також пропонує українцям “змінити свою вдачу”, тобто національний характер (!?), бо вони не вміють підпорядковуватися провідникові. Культ провідника Силенко явно приміряє на себе: “Звелич культ Рідного духовного провідника, воєначальника, то звеличиш сам себе” [413. 1346, 1352]. Силенко сакралізує свою власну особу, граючи водночас роль скромної людини: “Я не творець віри, я основоположник нових понять віри – Рідної української національної віри, і тому люди кажуть: віра силенкова... Віра в Дажбога сама народилася в мені з дій Дажбожих” [413. 1371]. Інститут “пророцтва”, основна прерогатива юдаїзму, дуже імпонує Силенкові, і він накидає його й українцям.Силенкові поняття Раю і Пекла не мають аналогів у слов’янській етнорелігії, а вирішуються на рівні поетичного популізму: “У нас є свій рай. Україна-Русь – наш земний і небесний рай. Рай там, де душа добротна, Пекло там, де душа злочинна” [413. 1350]. Зрозуміло, якого рівня адептів задовольнить таке пояснення Раю і Пекла.Якщо в етнічній язичницькій вірі слов’ян поняття “каяття, сповідь” розглядалися як негативне явище (наприклад, зрада ніколи не прощалася, незалежно від каяття), то Силенко вводить до рунвізму суто християнське поняття “прощення гріхів” і “покаяння”: “Ти, Дажбоже мій, ждеш від зрадників покаяння і готовий ти покаяних, як батько синів рідних, знову під опіку свою прийняти” (силенкова “Молитва раненої душі”) [413. 1390]; ”Я збагнув гріхи мої, Дажбоже мій..., прости мені за необачність мою” [413. 1380]. Ця, з дозволу сказати, “моральна” настанова не тільки не узгоджується із Звичаєвим правом, а й прямо суперечить йому: бо той, хто зрадив один раз, зрадить і вдруге, і вдесяте, оскільки завжди матиме змогу покаятись.Рунвізм Силенка не належить ні до неоязичництва, від якого він відверто відмежовується: “Віра в Дажбога не має нічого спільного ні з поганством, ні з неопоганством, ні з ідолопоклонством” [413. 1348], ні до етнорелігії. Бо як же можна називати РУНвіру “предківською”, “національною”, якщо її ніколи до Силенка не існувало? Тоді закономірно виникає питання: для кого ж тоді вона “рідна”?Як бачимо, проголошуючи абсолютний монотеїзм, Силенко не може обійтися як без християнських стереотипів (напр., наявність у рунвізмі ангелів), так і без язичницького поняття Трійці: “У РУНвірі є адиті (ангели)... Я кажу: ангелам крила не потрібні. Вони завітують в душу людську духом Щастя, Краси, Вірности. Кажучи “мій ангеле”, розуміємо “моє щастя” [413. 1362]. Трійця у рунвізмі носить чисто природний характер і близька швидше до пантеїзму, ніж до монотеїзму: “Дажбоже мій, Святая твоя Тройця – Світло, Вода, Земля – живе в мені і я живу в ній, і життям бороню Святу Твою Тройцю, щоб мати волю на землі, щоб мати віру на землі. І жодним іншим святим Тройцям я не поклоняюсь, бо правдиво є, що всі вони і духом і тілом залежать від Святої Твоєї Тройці, Дажбоже мій!” [413. 1388].Суперечливі погляди Силенка на сотворення людини Богом. Якщо в одному місці він пише: “ми люди не зроблені, а створені” [413.367], то в іншому пише: “людина ще не створена” [413. 1372]. Таких суперечностей, недоречностей і просто необізнаності з проблемами, явищами та історичними джерелами у Силенка сотні. Гадаю, що досліднику, який візьметься за аналіз тексту “Мага віри”, буде непросто розібратися з цією плутаниною, до того ж, така робота є досить невдячною справою.Креаціоністська концепція у Силенка зводиться до того, що Творцем світу є Дажбог, хоча автор часто сам собі суперечить: в одному місці він стверджує, що світ ще не створений, бо “світ вічне самотворіння” [413. 1372], а в іншому він впевнено проголошує, що світ створений Дажбогом: “Дажбоже... Ти є єдиносущним творцем світів” [413. 1378]. Силенко дивується атеїстичним поглядам про відсутність творця: “Є час, є умови, а творця часу і творця умов немає? Є світло, а джерела, яке творить світло, немає?”.Отже і креаціоністська модель походження світу за Силенком виглядає як поетична метафора: “Життєтворчий Дажбоже мій, мільярди років Ти ткав зі Світла чарівний оксамит – готував колиску для розумного життя” [413. 1032]. Силенко, який засуджує міфологію (“РУНВіра – не міфологія”) [Сил. Святе Вчення. 398], сам створює міф про сотворення України і сотворення перших людей – отця Ора і матінки Лель, а також сотворення мови [413. 1032–1034].У розуміння Бога Силенко не вносить нічого нового, не повертає також і старого. Бо сам він не проводить чіткої межі між трансцендентністю свого Дажбога та його іманентністю, і, очевидно, взагалі не знайомий з цією проблемою. Есхатологія Силенка у “Мага вірі” яскраво демонструє його науково-популярну фантазію. На його думку, Земля вибухне [413. 54–55], але людство врятується. Очевидно, що джерелом для цих роздумів стала періодична преса 70-х років (на яку він подекуди й посилається), напр., відомості про те, хто був творцем першої ракети, конструктором першого космічного корабля (згадує про Засядька, Кибальчича, Корольова та ін.). Людство в “кінці світу”, на думку Силенка, врятується, залишивши Землю, переміщенням на іншу планету. Силенко переймається “шуканням майбутніх шляхів людства”, ставить питання: “Чи буде війна за атмосферу в космосі?”, стверджує, що “людина житиме тисячу літ”, “людина заморозить сама себе в розквіті життя в космічному кораблі і летітиме (летітиме заморожена свідомість) п’ять тисяч літ зі швидкістю 300 тисяч кілометрів на секунду, щоб потім самовключилися машини, які б її розморозили і дали їй можливість осісти на планеті нової соняшної системи” [413. 52–54].Дослідникам етнорелігії, та й самим рідновірам, на мою думку, не слід нехтувати істиною, що оригінал завжди кращий, ніж його копія (а тим більше – переробка, чи невдалий плагіат). Джерелом, яке переробив (навіть точніше – спримітивізував) Силенко, є праці професора Володимира Шаяна та Ярослава Оріона, які, на жаль, досі ще залишаються не введеними до широкого наукового обігу.У книзі Силенка помітний досить сильний вплив ідей В. Шаяна. Обидва вони починають свої праці зі спогадів дитинства. Але якщо у В. Шаяна ці спогади носять документальний автобіографічний характер і мають таку ж вагу, як свідчення етнографа (напр., філософське пояснення народного привітання женців “Дай, Боже, щастя!” та ін.), то в Силенка – це легендарно-міфотворчий стиль, де твориться своя власна легенда: нібито його дід був волхвом і посвятив його малого в рідну віру (про це далі).Вплив В. Шаяна, безперечно, відчутний і в маніпуляціях Силенка зі санскритом (до речі, Силенко мав рукопис В. Шаяна із санскриту, переданий йому Степаном Кухарем, про що свідчить один з листів В. Шаяна, згаданий вище). Звернення В. Шаяна до санскриту і Рігведи носить науковий характер (санскрит він вивчав у Львівському університеті і ще до війни мав ряд опублікованих праць із санскритської філології та перекладів Рігведи).Рівень Л. Силенка як санскритолога красномовно засвідчують його власні рядки: “Коли я вживаю слово “санскрит”, я думаю про його первісну дійсну назву “самскрут”. Карби мізинсько-трипільські вважаю самскрутами... З самскрутом плем’я сумеріян (шумерів – Л. Г.) прийшло в Месопотамію, з самскруту постали клинописи” [413. 1362]. “На берестових тесах (дощечках) волхви-писарі вістрями роблять самскрути (з слова “самскрут” постало слово “санскрит” [413. 347]. В. Шаян, ознайомившись з творами Силенка скрушно писав: “Його санскрит – це один великий сором!” [15; 267].Для В. Шаяна ведійська та слов’янська міфологія були джерелом філософського осмислення світу шляхом екстраполяції її на сучасну ідеалістичну філософію. Нині спостерігаємо, що сучасні релігієтворці і навіть релігієзнавці явно комплексують щодо міфології. Однак без міфології не обходиться жодна релігія (навіть християнство й іслам). Важко сказати, що достойніше міфологізації: явища природи (Бог) чи конкретні люди (“пророки”). Отже, міфологія не є показником ні “нижчості”, ні “вищості” релігії. Знаємо також, що Я. Оріон (Австралія), один з перших послідовників В. Шаяна, деміфологізував віру предків і пропонував відроджувати її як етноетичну концепцію, схиляючись до монотеїзму. Праці Я. Оріона, як уже згадувалось, впливали на Силенка, бо й він має упередження щодо давньої міфології, хоча й не має жодного сумніву щодо правомірності творення нової міфології про свою власну персону.Досить штучною й незграбною є й силенковова спроба новотворення рунвістських титулів: “Нам не потрібні ні чужі титули, ні чужі імена, ні чужі релігії, ні чужі авторитети, ні чужі землі, ні чужі ріки, нам потрібне наше – нам передане на віки і віки предками нашими...” [413. 1126]. Однак Силенко не помічає, що суперечить сам собі, коли дає волю своїй фантазії, творячи титули рунвістських духівників, які ніким ніколи не були “передані”: рунтато, рунмама (“рідний український національний тато”, “рідна українська національна мама”), атарунтато (“той, що робить сам себе досконалим”), гетарунтато (“переконливо промовляючий”), магарунтато (“могутній рунтато”), – таких титулів нараховуємо п’ять [413. 1125]; але така титулотворчість йому подобається і Силенко вводить ще й поняття ржіс (“рішитель життя і смерті”) – “найвища степінь духовного і тілесного життя рунвіста. Ржіс – український камікадзе”. Силенко надає одному зі своїх літературних персонажів титул святато – “священний тато Божедар” [413. 321], а також створює свягос – “святу годину самопізнання”. Як бачимо, Силенко полюбляє абревіатури, що саме по собі є досить штучним явищем, від природи невластивим будь-якій мові.Силенко декларує, що в рунвізмі відсутні догми, однак сам він суворо карає тих рунвістів, які творчо підійшли до впровадження рунвізму в Україні (напр., засудження ним рунтата Б. Островського за нововведення в календарі, запровадження свята Перуна та ін.). Таким чином, і сам культ “пророка” стає догмою.Аналіз сучасних етнорелігійних процесів у Європі дає можливість прослідкувати таку закономірність: етнічні релігії народів нині відроджуються як автохтонні автентичні релігії з їхніми політеїстичними і генотеїстичними системами на противагу глобальним (світовим) монотеїстичним релігіям. Відродження етнічних релігій у світі носить характер філософії “нової культури”, яка рішуче виступає проти будь-яких абсолютистських систем, ідей детермінізму і монотеїзму, що породжують тоталітаризм [584. 2; 188. 77].На такому тлі монотеїзм Силенка виглядає не як закономірність, а швидше як пережиток, залишок монотеїстично-християнського світогляду його автора. Дослідники силенкіянства чомусь не звертають уваги на те, що, виправдовуючи свій монотеїзм, Силенко рішуче відмежовується від справжньої етнічної віри предків, згадаємо його десятки разів повторюване: “Не потрібні мені більші чи менші Боги, які жили в уяві моїх далеких любих предків” [416]. Така категоричність релігієтворця якнайточніше показує сутність рунвізму, що можна було б точніше назвати “язичницьким протестантизмом”, ніж “національною вірою українців”.Досі в релігієзнавстві превалювала стереотипна юдейсько-християнска модель, за якою “еволюційним” вважається прямолінійне сходження релігії по вертикалі від політеїзму до монотеїзму, де політеїзм розглядався як “нижчий”, а монотеїзм як “вищий” щабель розвитку. Приймаючи таку парадигму за непомильну істину, Силенко не помітив, що ідеалом цієї вертикалі є мрія про єдину всеземну релігію з єдиним Богом для всіх народів. Таким чином, задекларована ним “рідна, українська, національна” фактично не має імунітету проти юдейської формули: “наш бог, бог єдиний”. Бо після цього для глобалістів байдуже, як ви будете називати Бога, Христосом, Аллахом чи Дажбогом, аби визнали, що він один для всіх. Та й Силенко з цим погоджується.Сучасні дослідження історії релігій накопичили достатньо фактів періодичного відродження і занепаду політеїстичних (язичницьких) релігій навіть у межах офіційного європейського християнства [346]. Ці факти свідчать, що етнічне як духовно-культурний феномен періодично бере гору над світовим (наднаціональним), і саме ця періодичність є закономірністю. Таким чином, на відміну від семітської концепції прямолінійності еволюції релігії (юдаїзм), індоєвропейська концепція (арійський ведизм) розглядає еволюцію розвитку релігії як циклічний (криволінійний) процес, у якому періоди занепаду етнічного політеїзму чергуються з періодами його відродження. Виходячи з цих моделей, рунвізм можемо кваліфікувати так:1. Рунвізм є породженням юдохристиянського монотеїстичного світогляду, що виник на ґрунті американського прагматизму та частково комуністичного атеїзму, з яким Силенко познайомився в середній школі в СРСР.2. Релігійно-філософська концепція РУНвіри не тільки не становить собою національної системи української духовності, але навіть заперечує автохтонну українську систему цінностей (язичництво).3. У контексті світового етнорелігійного ренесансу рунвізм є поодиноким нонсенсом, який випадає із загальної системи циклічного розвитку і його закономірностей, він може розглядатися лише як рудимент монотеїстичного мислення, породженого юдаїзмом і християнством.4. За деякими ознаками, як, наприклад: наявність пророка, монотеїзм, синкретичність, імітація науковості в поєднанні з літературністю та ін., рунвізм можна віднести до рухів Нью Ейдж.5. Рунвізм на початку свого поширення в Україні уже зробив добру справу – відвернув мислячих патріотично налаштованих громадян від семітської релігійної матриці (християнського шаблону), однак він, і це природно, не зміг стати єдиною українською конфесією.6. Прагнучи возвеличити свою персону, Силенко відвернув багатьох свідомих українців від ідеї відродження власної релігії, посіяв розбрат у середовищі рідновірів, єдність яких важко відновлювати.7. Цілком очевидно, що рунвізм не може ні претендувати на статус етнічної віри, ні закласти основи національної ідеології, ні виконати роль альтернативи світовій глобальній релігії.
ТЕЛЕГРАМКанал с обзорами, анонсами новинок и книжными подборками
Книжный Вестник
Бот для удобного поиска книг (если не нашлось на сайте)
Поиск книг
Свежие любовные романы в удобных форматах
Любовные романы
Детективы и триллеры, все новинки
Детективы
Фантастика и фэнтези, все новинки
Фантастика
Отборные классические книги
Классика
ВКОНТАКТЕБиблиотека с любовными романами, которая наверняка придётся по вкусу женской части аудитории
Любовные романы
Библиотека с фантастикой и фэнтези, а также смежных жанров
Фантастика
Самые популярные книги в формате фб2
Топ фб2
книги