Пробуджена Енея Європейський етнорелігійний ренесанс

І. 5. Роль етногонії в системі арійських етнорелігій

Етногонія (від грец. етнос – народ і гонія – народження, походження). На перший погляд це поняття видається тим самим, що й етногенез, однак це не тотожні явища.Як зазначив Ю. Римаренко, етногенез відображає процес “складання, утворення, формування того чи іншого народу, його оформлення як етносу (тобто спільності, що відрізняється від усіх інших)”, а етногонія – “момент самого виникнення (появи) даного народу” (курсив мій – Г. Л.) [291. 61].Таким чином, етногонія виявляється чи не найближче дотичною до спільних родових міфів про походження етносу, що є суто етнорелігійним явищем. Багато народів мали власні етногонічні уявлення, до яких можемо віднести і найдавніші форми тотемізму (походження від божественної тварини, чи рослини), і новіші вірування про походження народу від Богів. Цікавим з точки зору “теїстично-тотемістичного” родоводу є переспів міфа про походження русичів від Дажбога і Корови Замунь: “Дажбог нас народив від Корови Замунь, і були ми кравенці і скіфи, анти, руси, боруси і сурожці, і так стали діди русове” [255. 7-Є]. Фрагмент цього міфа також зберігся в іншому тексті, де йдеться про перебування душ праотців у Сварзі синій (у Раю): “Тут бо Корова Замунь іде до поля синього і починає їсти траву ту і молоко давати. І тече те молоко до хлябів і світить уночі звіздами над нами. І тут бачимо, як молоко сяє нам. Такий є Шлях Права і іного не повинні мати” [255. 8(2)].На думку В. Шаяна, культ небесної Корови бере свій початок від давньоарійських уявлень про Сонце чи Ранню Зорю, які порівнюються з коровою: “Образ цієї Живительки втілений у мітологічну Корову, Добру Матір, яка живить цілі покоління благодаттю свого молока”. Він ототожнює її з авестійськими Земе-Замін або Заміят – “це жива душа Землі, якої метафізична основа і істота (В. Шаян вживає це слово в значенні сутність – Г. Л.) живе вічно в небесах Агура-Мазди. В цих небесах, подібно, як у Сварозі, живуть Ідеї-Сили і Творчі Духи всіх Потуг Світу. Це зовсім (повністю – Г. Л.) пояснює культ Корови Замунь, саме як істоти Землі на небесах. Це вона творить Молочну Дорогу і дає Життя Землі і Небесам” [521. 110].Володимир Шаян доводить, що етимологічно ім’я Замунь близьке до слов’янських зємія (польс.), земля (укр.), зямля (білор.), зємє (латвійс.), замін (давн. і-є.). Таким чином тут можемо прослідкувати найдавнішу космогонічну пару – Дажбог (уособлення небесного сонячного вогню) і Корова Замунь (уособлення живлющої земної вологи).Можна простежити також зв’язок етногонії з етнорелігією на прикладі скіфо-сарматських та східнослов’янських вірувань. Як відомо з Історії Геродота, легендарний Скіф, родоначальник народу скіфів, був народжений Змієногою Дівою, дочкою Дніпра, від Зевса (аналог Сварога чи Перуна). В основі родовідного міфу – та сама найархаїчніша космогонічна пара: Вода (земноводна мати) і Вогонь (небесний отець).В іншому варіанті: прабатько Таргітай народжений тією ж парою Богів. І лише в третьому варіанті міфу скіфи народжуються від культурного героя Геракла і тієї ж Богині-Діви [116. 181–182]. Те, що Геродот наводить три варіанти скіфського родовідного міфу, дає нам змогу прослідкувати шлях його трансформації – від божественного першопредка, до першопредка етнічного культурного героя (людини). Що характерно, самі греки вважали Геракла “скіфським” героєм. Крім того, існує писемне свідчення – напис на кам’яній стелі (вірогідно постаменті) “Гереклес Склавенс” (Геракл Слов’янський) [212. 205, 211], що вказує на етнічну спадкоємність.Як зазначає М. Гримич, “дуже часто у синкретичній свідомості культурний герой виступає одночасно і в ролі деміурга, і в ролі першопредка, як правило, тотемного першопредка” [129. 251]. В етнічних релігіях “ідеальним першоначалом” (за Платоном), етнотворчою силою, як правило, виступає Бог, або богочоловік (етнічний культурний герой). Показово, що семантика грецького слова demiurhos – майстер, художник, митець. Таку ж семантику мають і ведійський Тваштар (творець, золоторукий майстер), і слов’янський Сварог.Божественне народження – одна з головних засад Рідної Віри українців, що бере свій початок з давньоруського язичництва і ґрунтується на легендах про кровну спорідненість слов’ян з Богами. Про це згадує “Слово о полку Ігоревім”: русичі – “Дажбожі внуки”, віщий Боян – “Велесовий внук”.Ці засади докладно розвинуті у Велесовій Книзі (тут я не торкатимусь проблем встановлення її авторства, а розглядатиму її як текст, що містить виклад язичницьких уявлень про світ): “Славимо Дажбога і буде він наш кровний заступник від Коляди до Коляди” (дошка 15-А). Йдеться про родову (кровну) спорідненість русів з Дажбогом. Далі читаємо, що Боги Прави “є нашими Праотцями, бо ж се ми походимо від Дажбога і стали славними від славлення Богів наших” (дошка 24-В); “Боги наші суть великі родичі” [255. 33].Етнічна легенда про народження Дажбожих онуків передує християнському “непорочному зачаттю”, яке розуміють буквально. Язичницькі Рожаниці, запліднені Дажбогом (духовною субстанцією), народжують Дажбожих отрочат, яких приносить Велес (Бог земного, матеріального світу). Міфологема єдності духовного з матеріальним оформлена поетичною легендою, без якої немислима будь-яка релігія; її ідеальна чистота ще не примітивізована, не принижена до конкретних “історичних” осіб, як це зробили світові релігії. Русичі у Велесовій Книзі також називаються “синами Перуна”, “внуками Сварожими”, “дітьми Сонця”, “синами Творця”. Така віра виховує гордість за своє походження, почуття національної гідності, людську самоповагу взагалі.Усвідомлення свого божественного походження відіграє величезну виховну роль, цілком протилежну християнському “рабському” походженню всіх народів (окрім “богообраного”), яке спонукає до покори, страху, почуття безвиході, постійного приниження людської гідності. Рабство було противне слов’янам, про що говорять численні описи руських звичаїв іноземними мандрівниками, які побували в Київській Русі. Як писав М. Грушевський: “Вони наприклад, оповідають про сю Русь, що вона ніколи не піддається ворогам, а в останній біді сама себе забиває, бо вірить, що хто був невільником на сім світі, буде ним і по смерти” [132. 15].Володимир Шаян вважав, що “Життя народу як нації починається від її самоусвідомлення. Міт про Божественне народження є саме моментом народження нації, її Божество є відбиткою пізнання її духової природи” [521. 87]. Отже, Божественне походження народу мислитель пов’язує з системою генотеїзму як поняттям родоводу Богів і їхніх онуків людей.Він пише, що Всесвіт – “Це все є Сварог у безкінечній многопроявності своєї істоти. Він є один і безкінечно множественний у своїх проявах, у своїй творчості. Божественне походження народу – це його духовна метрика народження. У приналежності до Божества, як його синів, нарід визначає і творить свою духовну сутність” [521. 62].“Найвище щастя людини в її Роді. А цей Рід Божественний... Ти є сином твого Бога!” – таке уявлення про родовід дає народові віру у власні сили, прагнення до державотворчості. В. Шаян у легенді про народження Дажбожих онуків знаходить найархаїчніші риси ще передісторичної доби: “коли ж це сталося оте народження нації, народження Українського народу? Смішне питання, оце “коли”. Тоді ще не було історичного часу... Нарід зображує цей час, як час Батька Русі” [521. 64].Міфи про божественне народження мали майже всі народи світу, як арії, так і неарійські народи: арії Індії – від Дьява-Притхіві (парного Божества “Небо-і-Земля”), шумери – від Бога Енкі, германці та скандинави – від Бога Одіна, греки – від Зевса (батька сокровенних езотеричних знань), японці – від Бога Ідзанакі й Богині Ідзанамі, євреї – від Ягве (Єгови).Арійські, слов’янські, в тому числі й українські, міфи про божественне народження не потребують прив’язки до конкретних історичних осіб – важливий сам принцип, сама міфологема Божественного народження, яка виступає своєрідним релігійним кодом.Віра в божественне походження народу, притаманна етнічним релігіям, демонструє свою феноменальну здатність до виховання повноцінного здорового етносу.

І. 6. Етнічний макро- і мікрокосм

Макрокосм – цілісна система уявлень про будову і закони космосу, а також про людське походження, місце і роль людини в світобудові. Уявлення про будову Всесвіту і його закони (Рита, Права та ін.) завжди мають своє етнічне світоглядне і ритуальне вираження в етнорелігії, яке часто не узгоджується зі світовими інтернаціональними релігіями. Іноді ж світові релігії запозичують в етнічних космологічні моделі, наповнюючи їх своїм вже історизованим змістом. Наприклад, Різдво Ісуса Христоса пристосовано до астрономічного свята народження зимового Сонця, а його смерть і воскресіння (християнська пасха), ототожнюється з пробудженням природи навесні (Великдень).У процесі еволюції людства космологічна форма осмислення умов свого існування у всіх без винятку етносів сформувалась не відразу: “Воно йшло двома паралельними шляхами: еволюцією міфологічної й епічної форм осмислення існування в просторі-часі... Властиве древнім моністичне бачення світу включило людину в загальну його картину як органічно пов’язану з ним складову” [291. 53].В етнічних релігійних системах це відобразилося у віруванні, що ціле передує частині, частина знаходить своє пояснення в цілому. Це уявлення породило так зване “антропоморфне моделювання” будови Всесвіту, уявлення його як величезної космічної істоти. Така модель найяскравіше відображена у Ведах. Космогонічний Гімн про Пурушу розповідає про гіганта (purusha – людина, чоловік), принесеного Богами в жертву. Він описаний як тисячоглавий, тисячоокий, тисячоногий. З частин його тіла виникли елементи Всесвіту, а також постали чотири касти: з уст – брахман (жрець), з рук – кшатрій (воїн), зі стегон – вайшья (виробник), з ніг – шудра (робітник, раб).Справді, Пуруша – це Всесвіт,Який був, і який буде.Він також владарює над безсмертям,Тому що відроджується від жертовної поживи.[384. Х. 90. 2].Володимир Шаян, аналізуючи цей гімн Рігведи, запитує: “Може Всесвіт підлягає якимось дивним, незбагненним законам жертви?” І сам же далі відповідає: “Містерія сотворення є та сама біля розпаленого вогню його жертви, та сама в розпаленім вогні його волі, мислі і чину, та сама, що в макрокосмічному “станься!” Він відкриває єдиний ритм космічної творчості, і на цій основі побудує систему своєї жертви. В основу кожної його жертви ляже думка про паралелізм і магічну тожсамість макро- і мікрокосмосу” [521. 847, 862].В основі жертвопринесення – прагнення появи нового стану світу, творення нової реальності, де жертва є свідомим актом волі і дії, спрямованим на досягнення нового стану. Творчий акт Пуруші, що є водночас і самопожертвою, кладе початок весняним ритуалам жертовного оновлення Всесвіту в усіх арійських релігіях. Як пише М. Еліаде, він “стає прототиповим: з цього часу всі жертвоприношення суть його повторення, що відтворюють жертву, вівтар і навіть наслідки того першого жертвоприношення. Інакше кажучи, відповідно до свого макрокосмічного зразка здійснювана людиною мікроскопічна дія відтворює світ з кожним новим жертвопринесенням, творячи як in illo tempore, не тільки всіх живих істот, небесні тіла, три світи і самих Богів, але і субстанцію трьох Вед” [543. 222].Давні арії (індоєвропейці), мали досить розвинене уявлення про природні космопланетарні процеси і ритми, різноманітні форми живої речовини і їх природні функції, про життєдіяльність і деміургічну, перетворюючу роль самої людини.Це відобразилося в уявленнях про макрокосм, як Світове Дерево (Дерево Життя) – універсальний знаковий комплекс, що становить космологічну модель світу.На думку І. Музики, “Макрокосм космопланетарного середовища на Землі, організованість її біосфери, мікрокосм людини, що віддзеркалює цю організованість у своїх соціально-природних проявах (напр., ритуалах), взаємодія макрокосму і мікрокосму різноманітно інтерпретувалися у традиційному антропоекологічному досвіді. Згодом інтерпретації набули характеру якісних особливостей. Саме ці особливості стали вирішальним фактором у формуванні самобутнього менталітету окремих етносів, визначенні напрямків еволюції їх матеріальної і духовної культури. Насамперед це стосується становлення, діяльності, мови, символічних форм культури етносів” [291. 53].Володимир Шаян узагальнює, що кожен етнос є лише частиною в цілісній структурі макрокосму і відіграє роль цеглини, без якої космічна споруда неможлива. Космогонічний міф “є тільки знаряддям, мітометафорою, що має дати вираз філософській ідеї. Макрокосмос – це sacrificium universale” [521. 865].В українській етнорелігії збереглися обрядові релікти космогонічного жертвопринесення: спалювання солом’яної ляльки на Масляну (Колодій), спалювання солом’яного Купайла, похорон Ярила, потоплення Марени (на Купайла), ритуальна смерть яких осмислюється як творення нового життя (воскресіння).Етнічний мікрокосм – це “система уявлень, визначених особливостями етнічної ментальності, про будову людини, її психо-фізіологічну організацію і пов’язані з цим космопланетарні, природно-екологічні фактори” [291. 54].Витоковою ланкою мікрокосму прийнято вважати психофізіологічні стани людини. Уявлення древніх, зокрема грецьких гностиків, візантійців, досвіду культової і обрядової практики шаманів, індо-тибетського буддизму, даосизму та інших релігійно-культових систем, а також даних біології й психофізіології людини стали основою досліджень етнічного мікрокосму.Уявлення про людину як мікрокосм, про основні стани її життя були притаманні усім етносам ще за давніх часів, бо вони відповідають уявленням про космопланетарні ритми репродукції самої людини. Це насамперед, вшанування Богів родючості (репродуктивних функцій). В релігійно-культових комплексах і традиціях, складовою яких вони були, концентрувався екологічний досвід і емпіричні знання етнічних груп про періодичність сонячно-місячних циклів та пов’язаних з ними біологічних законів життя і біології самої людини.Саме через них, на думку П. Флоренського, відбувається “медитативне сходження до Абсолюту”, метою якого є злиття мікрокосму людини з “вогняним океаном” універсуму. Під час такого злиття свідомість, як приймач, настроюється на сприйняття польових аспектів фізичної реальності, які є сукупністю фундаментальних фізичних взаємодій” [291. 54].Український філософ Григорій Сковорода відзначав єдність мікро- і макрокосму в тандемі людини і Бога, їхній взаємній співпраці і взаємопроникненні: “Віруймо, що Бог є в людськім тілі. Є справжній Він у тілі нашім видимім: неречовинний – у речовиннім, вічний – у тліннім, один у кожнім з нас, і цілий у кожнім. Бог у тілі і тіло в Бозі, але не тіло Богом, ані Бог тілом” [522. 88].Як вважають представники містичного напрямку, Бог – це такий стан свідомості людини, якого можна досягти, відкривши в собі усвідомлення всієї багатоманітності персональностей і поєднавши це усвідомлення з власним “я”. Так, приміром, консервативний революціонер Алістер Кроулі вважав, що людина і Бог становлять одне ціле. Мету свого життя він вбачав у тому, щоб “викласти методи, з допомогою яких людина може набути божественності”, показати, що “існує лише одне принципове визначення мети будь-якого магічного ритуалу – це союз мікрокосму і макрокосму... або, кажучи містичною мовою, союз з Богом”. Подібні думки висловлювали Майстер Екхарт: “Буття Бога повинно бути моїм буттям. Бог і я – ми одне”; Микола Бердяєв: “Відкрити до кінця людину – значить відкрити Бога”; Новаліс: “Ми – діти Бога, небесне насіння. Прийде той день, коли ми будемо тим, чим є наш Отець” [71. 30–33].Таким чином, священний сенс етнічних ритуалів у щорічному повторенні світотворчого ладування Всесвіту, у відтворенні й оновленні цілісної картини світу. Уявлення про те, що без ритуалу не зійде Сонце, не проростуть рослини, не відновиться життя – лежить в основі найдавніших форм релігії. Завдяки відновленню етнічного мікрокосму відбувається психофізіологічна активізація “космічного несвідомого” в людині і етнічному колективі. Переживання ритуального поєднання з Всесвітом (Богом-Богами) з новою силою мобілізує еволюційні резерви етнічної спільноти.Для такої мобілізації еволюційних резервів важливе значення мають як календарно-обрядові священнодійства, так і тріумфальні церемонії. Тріумфальні обряди широко відомі в релігії давніх греків і римлян. Вони влаштовувались в час величних перемог того чи іншого імператора, як демонстрація його честі й слави, потужності очолюваної ним держави. Такі церемонії належним чином справляли потужний вплив на психо-емоційний стан народу, підвищували рівень пасіонарності окремих індивідів та всього етносу в цілому. Як видно, етнічна релігія має великі духовно-культурні резерви для активізації пасіонарного процесу, які невичерпані ще й сьогодні.Кожна людина несе в собі свій власний образ Бога, незалежно від того, чи ця людина філософ-богослов, чи простий прихожанин будь-якої церкви. Тому доречно було б розглядати своєрідність людської релігійності як многоликість індивідуальних “засвоєнь” і “відображень” релігійних істин. Таким чином, множинність індивідуальних виражень божественного може бути пізнана через аналіз релігійних поглядів особистості, за умови максимально точного відтворення її мікро- і макрокосму, її особистої картини світу. Це власне те, що відображає “суб’єктивний бік релігії”.Однак, всякі спроби дослідження суб’єктивної релігійності натикаються на великі труднощі – вузькість джерельної бази. Адже більшість текстів, які використовуються дослідниками релігій, створені в надрах “офіційної церкви” і носять полемічний чи повчальний характер. Таким чином, тексти, написані “вченими-богословами”, мають переважно звинувачувальний зміст, спрямований проти народних “забобонів”, “поганства”, “єретиків” тощо. Це не дозволяє повною мірою проникнути в сутність системи народного мікрокосму, відчути живий голос конкретного індивіда з його релігійним суб’єктивізмом. Тому для дослідника велику цінність нині представляють позацерковні авторські тексти. Наприклад, у вивченні мікрокосму рідновірів я можу використовувати приватні розмови з віруючими, їхні статті, листи, писемні роздуми, які становлять великий інтерес для дослідників.Мені доводилось спостерігати появу почуття святості в людей християнського віросповідання, коли вони споглядали статую Світовида, або перебували на язичницькому молебні біля нього. Незалежно від того, чи вкладається такий образ Бога в канони їхньої церкви, не замислюючись, як би до цього поставились християнські священики, люди приєдналися до рідновірської молитви за Україну: “це ж древній Бог!” – такою була мотивація їхньої поведінки. Відчуття себе частиною українського етносу стало головним у тому духовному єднанні, незалежному від конфесії.Зв’язок макро- і мікрокосму переконує в тому, що природа і людина безкінечні і рівнопотужні. Акад. В. Вернадський, розуміючи нерозривність зв’язку людини з природою, пояснював сучасний відрив людства від дійсності як штучне явище: “нерозривний і кровний зв’язок всього людства з рештою живого світу забувається, і людина намагається розглядати себе окремо від живого світу буття цивілізованого людства. Та всі такі спроби штучні і неминуче розлітаються, коли ми підходимо до вивчення людини в загальному зв’язку її з усією природою” [291. 54].Лишилось лише визнати причину цієї штучності, яку Ален де Бенуа вбачає в юдо-християнстві, де “ідея творення включає в себе радикальну відмінність між творцем і творінням та трансцендентність творця”. Таким чином, Бог неначе викинув світ із себе, тому світ уже не є частиною Бога. Далі філософ пише: “Отже, відношення між Богом і світом – це відношення причинності, а не тотожності і не прямої еманації. Біблія відкидає будь-яку іманентність, будь-які еманації, будь-який пантеїзм, будь-яку ідею безперервного зв’язку між першопричиною і її породженням” [33. 23].Штучність монотеїстичних “релігій смерті” робить свою справу повільно, але її наслідки очевидні. Так, Ф. Ніцше висловився про те, що християнство відірвало Бога від природи і перетворило його у ворога життя, в той час, як Бог насправді – є утвердженням життя і захоплення життям. Нерозривний зв’язок мікро- і макрокосму щоразу з новою силою доводить феноменальні властивості етнічних релігій, вічно живих і зрозумілих на кожному етапі існування своїх етносів. Тільки в язичницьких релігіях Всесвіт одухотворений, бо його душа божественна, а його сутність в самому його існуванні. Світ не створений, він вічний і незнищенний. А душа людини – частинка божественної субстанції. Язичництво здатне вилікувати світ від монотеїстичного прокляття, за словами А. Бенуа “засипати онтологічне провалля, що відокремлює Бога від його творіння, повернути життю його суперечливу різноманітність” [33. 24].

І. 7. Етнорелігія як засіб самозбереження етносу

Завдяки цілеспрямованій діяльності церковних структур та при підтримці державних інституцій впродовж кількох останніх століть склався стереотип мислення, що християнство – “своя” релігія. Нині така дефініція поширюється через ЗМІ, не гірше нав’язливої реклами, що в нормальних людей уже викликає алергію. Стереотипи мислення самі по собі становлять феномен, який породжує релігійний фанатизм, нездатність до переосмислення історичних реалій, навіть за наявності цілком відвертих фактів. Людина, заангажована християнством, стає ніби сліпою і глухою: “Це тільки одна з багатьох систем впливу на свідомість, підсвідомість та здоров’я української нації, етносу, генотипу” [237. 46]. Така тенденція “підриває безпеку людини в усіх її формах, в тому числі і в формі використання інформаційної і психотропної зброї і засобів впливу на людей... Ідеологічний диктат і ідеологічне насильство над людиною через вплив засобів масової інформації. Сила переконання людей через сучасні ЗМІ носить вбивчий характер” [42. 33–34]. Такої ж думки дотримуються дослідники М. Сенченко, В. Лисичкін, Л. Шелепін: “Маси людей, якими керують ЗМІ, можуть виступати проти власних інтересів. Поняття свободи стає ілюзорним. Імперія Зла веде людство прямою дорогою до інформаційного рабства” [409. 89].Людина з достатньо високим рівнем національної самосвідомості (незалежно від рівня освіти), здатна збагнути розміри трагедії насильницького впровадження чужої релігії і побачити прірву, в яку падає її народ. Поштовх до переосмислення свого релігійного минулого дає насамперед читання самої Біблії, де людина на власні очі пересвідчується в її ворожості до всіх етносів, крім “богообраного народу”. Юдейський етноцентризм, біологічна нетерпимість до інших народів, такі очевидні в текстах “святого письма”, довгий час злагіднювався проповіддю церкви про християнство як “віру любові і милосердя” і не піддавався сумніву переважно через народну неграмотність.Освічені верстви, очевидно, ніколи особливо й не вчитувалися в Біблію, бо інакше, як можна пояснити надмірну християнську зашореність таких високоінтелектуальних особистостей минулого, як скажімо, історик М. Костомаров, або наших талановитих сучасників П. Мовчана чи В. Яременка? Адже навіть для простої людини, яка шукає Бога в Біблії, відкривається жахлива картина тисячолітнього обману, вона глибоко переживає цю кричущу несправедливість. Це зміг переосмислити ще наш філософ Г. Сковорода, щоправда уже наприкінці свого життя, написавши працю “Ізраїльський змій” [522; 419. 336–372].Мені довелось зустрічатися з людьми, які живучи на віддалі від столиці, в свої 80 і більше років зуміли побачити ту прірву, яка лежить між зовнішнім прикриттям християнства і його справжньою сутністю, наприклад, письменник Михайло Іванченко чи шевченкознавець Микола Куделя. Можуть це зрозуміти і діти, які виховуються в родинах рідновірів. Їх уже не примусять у школі вчити напам’ять християнські молитви, бо вони мають здатність чинити опір нав’язуваним поглядам, які суперечать їхньому світосприйняттю. А це вже неабияка мужність для дитини – вміння протиставити себе колективу, щоб зберегти людську гідність.Перша захисна реакція на чужовір’я – намагання уберегти молодше покоління від всепроникаючої християнізації. Так, рідновірка зі Львова пише: “У мене є 4-річна внучка, відвідує дитячий садок. За характером бунтівлива, непокірна, але допитлива, завжди у всьому хоче бути першою. Боюсь, що християнство покалічить їй душу. Львів майже увесь пронизаний християнством, особливо до “Миколая”. Я хотіла б поступово виховувати її в дусі язичництва” [255. 364–365].Переосмислення релігійних вартостей відбувається за умови отримання достовірної інформації: “Вже тривалий час крізь чужинську інформаційну блокаду долітають крихти повідомлень про Вашу подвижницьку працю на ниві відродження Рідної Віри…” – пише чоловік з Володимир-Волинського [14].Сумнів, який викликає Біблія в людини арійського типу, спонукає її до пошуку нових джерел знань. Найчастіше такі сумніви виникають серед українців, які вперше починають знайомитися з християнським віровченням, без церковної підготовки, тобто їх сприйняття безпосереднє, не заангажоване психологічною настановою “християнство – є добро”. Відчуття, близьке андерсенівському персонажу, коли виявляється, що “король голий” – саме так можемо охарактеризувати стан розчарування, який часто-густо переживають люди, шукаючи Бога в Біблії.Показовим з цього приводу є лист матері Левка Лук’яненка, який він наводить у своїй книзі “Не дам загинуть Україні”: “Я шукаю заспокоєння хоч би у псалтирі та євангелії, та не знаходжу там нічого доброго для душі, бо там усе пишеться злостиве, яке мені стоїть поперек горла. Мене бере злість на тих, що писали, і з Бога зробили пугало, що всіх карає та знищує, крім своїх ізбранників, а ми іноплемінці, а не євреї, і ніколи не догодимо тому Богові, якого описали у святих книгах” [284. 280–281].Далі, як правило, відбувається пошук інших джерел, переосмислення так довго і наполегливо нав’язуваних стереотипів мислення. Ось як прийшла до Рідної Віри рідновірка з Івано-Франківська: “Ваш часопис “Сварог”, з яким я мала щастя ознайомитися, змусив мене подивитись на все, що є в цьому світі, зовсім іншими очима. Мені нарешті вдалося вирватися з тієї брехні, якою ми обплутані, ніби павутиною, неймовірно довгий час. Я починаю прозрівати і стараюсь донести світло правди до всіх, хто іде по життю разом зі мною, а особливо найближчих мені людей – моїх батьків та чотирьох дітей. Мій чоловік абсолютно згодний з тією переоцінкою духовних цінностей, яка зараз має місце в нашому житті” [255. 364].Етнічна специфіка міститься переважно в духовно-культурній сфері. Вимивання, вихолощення етнічного із сучасного життя викликало відповідний інстинкт самозбереження – прагнення до своєрідної компенсації за цю насильницьку деетнізацію, що закономірно вилилося у спробу відродити свою власну етнічну релігію.Християнство й іслам нині стали двома світовими релігіями, які прагнуть заполонити увесь світ. Така універсальна програма має свою приховану концепцію національного нігілізму у всесвітньому масштабі, про що писав В. Шаян: “Отже, всі нації – якщо це було б можливим – мали б стати одним стадом овець під одним пастирем в Римі... Це діялося зокрема серед загарбницьких народів, де християнізм ширився силою меча, заганяючи інші народи, як овець, у спільну стайню” [521. 877].З розумінням кричущої невідповідності чужої релігії своєму етносу до національно свідомої людини приходить прагнення за будь-яких обставин виправити цю світову несправедливість. Таким чином, етнічна релігія стає стимулом до вироблення своєрідного етнічного імунітету. Про свої особисті переживання щодо релігії написав і основоложник Відродження Рідної Віри професор Володимир Шаян: “Саме тому, що я бачив таку загрозу в історії – саме тому, що я бачив ролю християнізму в українській історії чи то за доби Візантії, чи то за доби могутності Риму, чи то за доби могутності Третього Риму – себто Москви. Підкреслюю сто разів – саме тому – я вирішив відновити і пробудити до нового життя нашу старинну дохристиянську віру” [521. 878].Етнічна релігія, без сумніву, скоро стане потужним етнозберігаючим чинником. Тотожність віросповідної спільноти з етносом – найбільш природний стан його існування, коли на ділі здійснюється єдність інтересів народу і його народної віри, держави і власної національної церкви. Так етнічна релігія виконуватиме свою націо- і культуротворчу функцію. Її захисна роль полягатиме у виробленні міцного імунітету проти засилля чужих форм світосприйняття та чужих критеріїв цінностей. Етнічна релігія, природно, вироблятиме свою власну систему морально-звичаєвих відносин, завдяки якій здійснюється і природний звичаєвий контроль над громадським і особистим розвитком та суспільним життям етнічної спільноти. Така система запобігає деградації етносу. Етнорелігія багатьма лідерами язичницького руху бачиться, насамперед, як засіб біологічного і соціально-культурного безсмертя своїх етносів. Відродження етнічних релігій нині є лише першим кроком до створення монорелігійних етнополітичних спільнот, які в недалекому майбутньому виявляться ідеальною формою духовного і політичного (державного) устрою і щасливого природовідповідного життя сучасних націй.

І. 8. Втрата етнічної релігії та її наслідки в історії етносів(на прикладі слов’янських народів)

Процес втрати етнічної релігії не можливо зрозуміти без осмислення історичних фактів, тому з цією метою мені прийдеться торкнутися головних трагічних подій в історії слов’янства, без яких картина занепаду етнічних цінностей була б неповною. Слов’яни – автохтонне населення Європи. Спільність походження слов’янських народів, близькість їх мов дають можливість виявити спільні риси етнічного світогляду, культів, звичаїв, а також становлять інтерес для реконструкції етнічної релігії нині. Значною мірою християнізація (а особливо поділ на слов’ян-католиків і слов’ян-православних) посилила не тільки процеси дезинтеграції слов’янського суперетносу, але й спричинила безліч братовбивчих війн і, загалом, стала причиною ослаблення етнічного імунітету.Серед войовничих сусідів слов’ян найактивніше приймали християнство готи (уже в кінці ІV ст. вони були християнізовані), але скоро під ударами так званих “гунів” готська держава розпалась. Готський правитель Вінітар, який воював з антами в 475 р., порушивши закони тогочасного міжнародного права, під час мирних переговорів убив князя антів Буса (Божа) та розіп’яв на хрестах сімдесят руських старійшин. Так виглядала “християнська мораль” у ті далекі від нашого дослідження часи, однак у пам’яті слов’ян вона залишила глибокий слід. Звичайно, така поведінка адептів нової на той час релігії християнства викликала природний спротив як чужовір’ю, так і його носіям та всіляким місіонерам.Слов’янські війни проти християнізації, та й взагалі їхній вплив на політичні події римської історії ІІІ – ІV ст., а також їхнє розселення на візантійських землях добре відомі українським і російським історикам [61; 59; 227; 463].Такі війни провадив і відомий, але малозгадуваний, рутенський князь Одоакр (Одонацер). У 457 р. він розбив державу північно-германських племен, які вторглися у басейн Дунаю [366. 634]. У латинських джерелах відомий, але проігнорований нашою офіційною наукою факт захоплення цим князем римського престолу. Дійсно, 23 серпня 475 року слов’янин Одовакар (Одонацер) став королем Італії. Ім’я його, на думку багатьох вчених, не має лінгвістичних слов’янських аналогів, з якими його можна порівнювати, тому серед дослідників виникає суперечність щодо етнічного походження Одонацера. У різних іноземних джерелах його ім’я має десятки варіантів написання: Одонацер, Одоахр, Одовахар, Одоахрос, Одокрехім та ін. [255. 186, 271].Канадійський автор Павло Крат, який присвятив свою історичну розвідку українським старожитностям, пояснює етимологію його імені від слов’янського вакар – “пастух, проводир”, яке з плином часу було латинізоване [227. 160]. Однак, слов’янське походження Одонацера засвідчене написом, що лишився на могилі убитих ним християнських ченців, похованих разом з їхнім єпископом (нині територія Австрії): “Odoacer Rex Rhutenorum” (Одоакер – Цар Рутенів). Цей напис вигравіюваний на мармуровій плиті, встановленій у катакомбах “Монашої Гори” колишнього м. Ювавума – фортеці в провінції Норік, яка за своє багатство і величні палаци була названа “Північним Римом” (нині Зальцбург). Фортеця межувала зі слов’янами, з якими Рим вів нескінченні війни.Оскільки досі ці факти не введені до наукового вжитку, наведу текст напису повністю: “Року Божого 477 Одоацер, король Рутенів, Гепідів, Готів, Унгарів та Герулів, виступаючи проти церкви божої, благочестивого Максима з його 50 учнями, що молилися з ним в цій печері, за сповідання віри жорстоко мучено та скинуто вниз, а провінцію Норікум мечем і вогнем спустошивши”. Ця плита, як твердять місцеві туристичні проспекти, була вмурована в стіну катакомби, де відбувалися моління перших християн, у 1525–1535 рр., а ці відомості взяті з Літопису Готфріда Вінтерберського ХІІ ст. [240. 13–14].Користуючись багатьма латино- та англомовними джерелами, П. Крат описав життя славетного руського, а згодом і римського царя (князя). Наступ Римської імперії на слов’янські землі в часи імператорів Непота і Августула відбувався разом з поширенням ними християнства. Отже йшла запекла боротьба слов’ян з духовним і фізичним поневоленням. Під проводом короля Одоацера, який об’єднав багато слов’янських та інших племен, язичники знищували перші осередки чужовір’я на своїх землях.Факт його розправи над християнськими місіонерами свідчить, що на початку своєї бойової та політичної кар’єри Одовакар був язичником. Він пробув на італійському престолі понад 14 років (за іншими даними – 17). За цей час, як твердять історики церкви, він прийняв аріянство – відомо, що християни вважали його “єретиком” [227. 160].Ще за часів Богдана Хмельницького наша вітчизняна історія була краще поінформована про героїчну боротьбу і політичну діяльність короля Одонацера. Сам гетьман Хмельницький був високоосвіченою людиною і згадував руського героїчного князя Одонацера як зразок для підняття бойового духу козаків у своєму “Білоцерківському універсалі”: “Навіть стародавній Рим, що може називатися матір’ю всіх європейських міст, який володів багатьма державами й монархіями і пишався колись своїми шістьмастами сорока п’ятьма тисячами війська, в давні віки взяла й чотирнадцять літ тримала далеко менша проти згаданої збірна бойова сила русів із Ругії від Балтицького, або Німецького помор’я, на чолі яких стояв тоді князь Одонацер, – сталося це в 470 році після Різдва господнього. Отож ми йдемо за прикладом наших давніх предків, отих старобутніх русів, і хто може заборонити нам бути воїнами і зменшити нашу лицарську відвагу!” [90. 82].Остроготи, очолювані християнином Теодориком, запекло воювали з Одонацером. Кілька важких битв відбулися між ними: перша – на річці Ізонці близько Аквілеї 23 серпня 489 року, друга – над річкою Адигою біля Верони того ж року. Війська Одонацера були розбиті, з рештою свого війська він замкнувся в місті Равенні і вів тривалу оборону. Місто охопив виснажливий голод, і Одонацер мусив запросити перемир’я. Римський єпископ “помирив” Одонацера з Теодориком і спонукав до “дружньої зустрічі”. Прийшовши в гостину до Одонацера, Теодорик підступно вбив його, всадивши ножа в спину. Падаючи Одонацер скрикнув: “Боже, де ж правда?” [227. 160–169]. Життя та діяльність короля Одонацера ніде в сучасних навчальних закладах не вивчається. Його війна з християнством – свідчення етнорелігійної боротьби слов’янства в V ст.Як переконливо доводить історик Павло Тулаєв, після готсько-слов’янських війн слов’яни були відомі під їхнім звичним іменем венетів та антів [463]. Гунські війни V ст. спричинили переселення антів і склавинів на Нижній Дунай, південний його берег, де вони започаткували південно-слов’янську гілку. Саме про це повідомляють візантійські джерела, як про загрозу слов’янського нашестя на Візантію. З Балкан анти проникають далі у Грецію і Малу Азію, про що візантійський імператор Костянтин Багрянородний записав у своєму щоденнику: “Послов’янилася наша земля і стала варварською” [442. 7]. Ці свідчення переконують в тому, що пасіонарність слов’янських племен в середині І тис. н.ч. була досить високою.Серед дослідників ХІХ – ХХ ст. побутували часті згадки грецько-слов’янських впливів та релігійних запозичень. М. Сумцов навіть назвав одну зі своїх статей “До питання про вплив грецького і римського весільного обряду на малоруське весілля”, у якій автор ствердив, що ці звичаї поширилися саме зі слов’янських земель до греків, адже як стверджує дослідник: “В часи великого переселення народів слов’яни проникли у найвіддаленіші кутки еллінського світу на європейському материку, в Македонію, Епір, Елладу. У восьмому столітті країни ці іноді прямо називалися слов’янськими: Тerra Slavonika... Візантійські письменники VIII, ІХ, Х ст. скаржаться на слов’янізацію Греції” [442. 7].Склавини ж вирушили до верхів’я Дунаю, Лаби та Салє (Заале), і, змішавшись з місцевими слов’янськими племенами, утворили плем’яні групи ободритів і лужицьких сербів. Подунавські слов’яни започаткували західнослов’янську гілку. Крім цих плем’яних культур знаємо Лука-райковецьку культуру, яку ототожнюють з деревлянами, бужанами, волинянами, уличами, тиверцями і хорватами, а також Волинцівську і Роменську археологічні культури, що отожнюються з сіверянами. Ці племена, що мали спільне походження, склали етнічну основу Київської Русі. Величезний слов’янський суперетнос мав свою етнічну релігію з багатьма її регіональними особливостями.Слов’яни важко піддавалися християнізації та найдовше з усіх європейських народів чинили організований опір папським ордам військових місіонерів, або повставали проти уже охрищених князів. Така поведінка народу – яскраве свідчення вірності рідним традиціям, багатьма дослідниками пояснюється лише як відсталість, неосвіченість. Хоча з точки зору сучасного рідновірського руху – таку боротьбу прийнято ставити за приклад.Перші звістки про християнізацію окремих слов’ян маємо близько 743 р.: Карантанський князь Борута відправив свого сина Горазда та племінника Готимира здобувати християнську освіту до нещодавно заснованого монастиря Чімсі [95. 32]. Перше охрищення окремих слов’ян відбулося не раніше початку ІХ ст. (слово хрищення я пишу через и, бо воно походить не від слова хрест, а від грецького імені Христос). Між 818–825 рр. охристився моравський князь Моймир; у 821 р. – князь ободритів Славомир; у 831 р. – масове хрищення частини населення Моравії; близько 830 р. слов’янський князь Прибина наказав освятити християнську церкву для себе і своєї жінки-баварки. Прийняття ним християнства мало свої політичні та майнові причини – він отримав ленне володіння у Нижній Паннонії, де збудував собі нову резиденцію [95. 41–42]; 846 р. охристився моравський князь Ростислав, щоб мати підтримку від короля Людовіка; 865 р. – охрищення болгар; 880-ті рр. – охрищення сербів і хорватів; 880 р. – охрищення чехів; 894 – охрищення князя Борживоя (Чехія); 955 р. – охрищення руської княгині Ольги; 966 р. – охрищення польського короля Мєшка і його підданих; 988 р. – офіційне примусове хрищення Руси князем Володимиром; 1168 – насильницьке охрищення полабських слов’ян [63]. Ось неповний перелік головних фактів наступу християнства на слов’янські країни.Навіть дуже заанґажовані християнством дослідники все ж не можуть заперечити, що охрищення майже всіх народів відбувалось силовими методами, часто супроводжуючись кривавими розправами з непокірними, спаленням язичницьких святинь, статуй Богів, руйнуванням традиційних народних храмів. Митрополит Іларіон (Іван Огієнко) писав: “треба думати, що хрищення позакиївської України розтяглося не на один десяток літ; нову віру таки густо полито кров’ю українського народу, що боронив батьківську віру... У нас, звичайно, прийнято думати, ніби християнство легенько заводилося собі серед українського народу. Справа була ніби так, що князь Володимир наказав охриститись, а вдячний народ зараз же відцуравсь віри батьків і прийняв християнство. Насправді ж справа відбувалася зовсім не так. Мирного прийняття християнства не було, народ завзято боронив свою віру, скрізь були бунти, й часто доводилося христити народ у власній крові його, доводилося христити його вогнем і мечем...Загал народу навіть у Києві не хотів христитися й голосно плакав, коли тягли Перуна. Але в Києві Володимир мав наємне вірне військо, а тому крикунів проти нової віри легко могли відправляти у Дніпро за Перуном; багато повтікало в глухі місця, багато поховалося, а ще більше сиділо мовчки, не виконуючи нової віри (бо й не вміло), тільки викупавшись у Дніпрі...Стара українська віра своїми представниками перед Богом мала так званих Волхвів. Волхвів було в нас дуже багато; хоч і не були вони власне класом жерців, бо й кожен старший в родині виконував у нас обов’язки жерця, але все-таки, як слуги свого Бога, мали Волхви великий вплив на народ. Ось ці наші Волхви й завзялися боронити стару віру перед загрозою нового християнства. Волхви були з простого народу, жили разом із ним, а тому їхня аґітація проти християнства була сильна і реальна. Це через них наш народ так уперто та довго боронив стару віру, а почасти доніс її й донині” [331. 55–63] (виділення курсивом – Г. Л.).Всі відомі факти про охрищення тих чи інших слов’янських князів мають спільні характерні риси: приниження людської гідності з боку місіонерів та християнських правителів, зневага до язичників, своєрідне бойкотування тих, хто ще дотримувався віри своїх предків. Наприклад, коли чеський князь Святополк трапезував зі своїм двором, князя-язичника Борживоя разом з його оточенням посадовили на підлогу, як раба. Це нібито офіційна версія про причину охрищення Борживоя. Відомо, що його жінку Людмилу охристив знаний місіонер Мефодій під час відвідин Праги. Людмила стала ревною християнкою, однак, Борживой не був таким набожним. Дослідники сходяться на тому, що не він перший охристив усю Чехію, а вірогідно, це зробив його дядько Спітигнєв [95. 112–113].З усіх слов’янських народів, чи не найдраматичнішою була доля полабських слов’ян, які мешкали між річками Лабою, Сале (Заале – притока Ельби) та Одрою (нім. Одер), і за походженням були близькі до наших праукраїнських Предків. Нині ця територія належить Східній Німеччині, включаючи Берлін, Гамбург, Лейпціг, Дрезден. Оскільки історія цих слов’янських народів ніде не викладається, а їхня доля майже невідома навіть освіченим людям, подаю коротко основні відомості.У VІІ ст. тут жили плем’яні утворення ободритів, вільців-лютичів та інші, значно менші, племена слов’ян: ваґри, полаби. Основою плем’яної етнічної самосвідомості, і зрозуміло, патріотизму цих слов’ян була етнічна релігія, що спиралася на культ місцевих язичницьких Богів (в хроніці Гельмольда – “Боги тієї землі”) а також на рідні святилища і касту авторитетних жерців [112]. Висока повага до жерців у суспільстві, в усіх сферах життя, їхня організаторська роль у житті народу сприяли стабільності і стійкості етнічних культів впродовж досить довгого часу.Однак, франки, що були сусідами полабських слов’ян на заході, постійно намагалися схилити їх до християнства. З іноземних джерел відомо про те, що франкам нібито вдалося охристити ободритського князя Славомира, який відбував у них заслання як непокірний васал, і в 821 р., будучи вже відпущений додому, в дорозі, раптово захворівши, нібито велів себе охристити в надії на порятунок. Цей сюжет виглядає досить схожим на типові ранньохристиянські “міфи” про охрищення знатних людей заради особистого порятунку (згадаймо легенду про раптову сліпоту руського князя Володимира, який, нібито охристившись, зразу прозрів). Однак, повідомлення про князя Славомира закінчується невтішно: він помер, а його охрищення ніяких наслідків для всього народу не мало.У свідомості полабських слов’ян конфесійна та етнічна належність були взаємообумовлені. Християнство вони сприймали як релігію своїх ворогів-франків і германців, а війни з ними пояснювали як боротьбу їхніх місцевих плем’яних Богів з “німецьким Богом”. Тому їхні часті військові сутички з германськими племенами не тільки були головною перешкодою для християнської місіонерської діяльності, але й зміцнювали плем’яні культи полабських слов’ян.Навіть у християнських джерелах іноді пробивалися правдиві повідомлення про реакцію слов’ян на проповіді місіонерів. Так, описано, що один слов’янин, сліпий старець, почувши про “чудеса святого Генріха”, скептично промовив: “Цей Генріх – німець і тому допомагає тільки німцям, а для мене і мого племені він ніколи не здійснить ніякого чуда чи благодіяння” (“Чудеса святого Генріха”, 1165–1170 рр.) [365]. Ось просте народне пояснення, воно не потребувало іншої арґументації чи особливого доведення. Це була аксіома. Таке твердження спиралося на глибоку віру в те, що етнос має лише кровноспоріднену духовну підтримку, на якій ґрунтувався і загальнослов’янський культ предків.Жадібність германських феодалів була головною причиною, що спонукала їх не стільки охрищувати слов’янські племена, скільки отримувати від них більше податків. Саме через це в 20–60-х роках Х ст. почалося інтенсивне підкорення полабських слов’ян німецькими королями, а християнство було лише вигідною ідеологічною зброєю (чи то просто політичною ширмою), що служило ніби ідеальним виправданням за знищення етнічних релігій, які християнство проголошувало примітивними, нижчими від себе. Звідси нав’язане всьому світові уявлення про те, що християнство нібито є своєрідним “просвітництвом”, порятунком “темних варварів”.У 948 р. германці заснували два єпископства на слов’янських землях – Хафельберґ і Бранденбург, а в 968 р. – Ольденбург і Маґдебург. Слов’янські князі не брали участі в цих заходах, хоча й не могли нічого їм протиставити. Християнські хроністи, прагнучи видати бажане за дійсне, писали, що єпископ Ольденбургський “народи ваґрів і ободритів омив у священному джерелі хрещення” (Гельмольд), а Адам Бременський писав, що нібито “був охрищений весь народ язичників”. Історики ж стверджують, що все це є великим перебільшенням [365. 190].Трагедія Київської Русі 988 року описана більш-менш докладно, як науковцями, так і істориками церкви, але все під одним і тим же кутом зору – як “прогресивне явище”. Таке однобоке і звужене подання в сотнях книжок і підручників, курсів і спецкурсів, теле- і радіопередач має вкрай негативне значення, породжуючи хибні стереотипи мислення, зашкарублі штампи, що за своїми наслідками можуть дорівнятися до сучасного психотропного зомбування народів.Український дослідник М. Ю. Брайчевський у своїй ґрунтовній праці “Утвердження християнства на Русі” піддав критиці надто звужені погляди щодо наслідків християнізації, вказавши, що офіційна позиція “істинно православної платформи надто переоцінювала значення релігійної реформи Володимира, приписуючи їй універсальне значення. Згідно з усталеною тезою, нібито з утвердженням християнства починалася справжня історія давньоруської цивілізації, попередній час тонув у темряві невігластва і дикунства... Виходило, що тільки з 988 р. почалось кам’яне будівництво, писемність, література, філософія, зародки позитивних знань, просвіта, образотворче мистецтво, музична культура. Така тенденція справедливо відкинута...” [63. 242].Насправді ж, християнські проповідники скрізь натикалися на спротив і насмішки місцевого населення. Мовний бар’єр скрізь був перешкодою для християнської проповіді, а впертість латинників була просто фанатичною. Типовий приклад, з монахом Бозо, який примушував слов’ян співати латинське “кіріє елейсон”, а ті почали сміятися, бо їхньою місцевою говіркою це означало “вільха в кущах”. Однак, і проповіді слов’янською мовою виявлялися малоефективними. Тоді місіонери з допомогою війська насильно охристили частину сорбів, хоча християнська догматика була для них чужою і незрозумілою. Тому сорби продовжували виконувати свої етнічні обряди, поклонятися гаям, озерам, джерелам, як це робили багато століть їхні предки. Насправді, щоб навчитися боятися християнського Бога, в нього треба спочатку повірити. Тоді в 1004–1009 р. єпископ Віґберт наказав вирубати Священний гай і побудував на його місці християнську церкву. Однак, і це не сприяло створенню церковної організації, така організація була створена тут лише в кінці ХІІ ст., а в Лужичах – лише в ХІІІ – ХIV ст.Причини своїх нещасть, важких матеріальних податків і засилля німецьких маркграфів полабські слов’яни вбачали саме в духовній зраді своїх Богів. Через це в Північному Полаб’ї вже в 983 р. прокотилася хвиля слов’янських повстань проти німецько-християнської експансії. Повстанці зруйнували єпископські резиденції в Хафельберзі, Бранденбурзі, Ольденбурзі, Гамбурзі, де “спалили і зруйнували дощенту всі церкви, не лишивши по той бік Лаби і сліду християнства” (Адам Бременський).У 1004 р. Бруно писав: “Нестримне плем’я язичників-лютичів скинуло з себе іго християнства і поспішило в слід інших (читаймо, “своїх”) Богів, яким заблудженням воно страждає й досі”. Так само негативно про етнічних Богів писав і Тітмар: “Замість Христа... віднині шануються різноманітні культи бісівської єресі”. Звичайно, християнська ідеолоґія уже на самих початках свого існування виробила спеціальну негативно-оціночну термінологію стосовно етнічних релігій і культів тих народів, які вона хотіла підкорити [63].Успіх цих релігійних повстань ще більше зміцнив плем’яні культи в ХІ ст. і утвердив етнічну свідомість північно-полабських слов’ян. Зросла роль жерців. У лютичів центром політичного плем’яного об’єднання стало святилище Сварожича в Радогощі (або Ретрі). У першій половині ХІ ст. язичницький плем’яний союз лютичів був ще крупною військовою силою. Часто до його допомоги зверталися правителі Чехії, Польщі, та й сам імператор, які ворогували між собою. При цьому християнські правителі часто були змушені поблажливо ставитись до язичницьких звичаїв і жертвопринесень, а також рахуватися із думкою жерців. Коли якийсь саксонець пошкодив статую слов’янської Богині, імператор виплатив жерцям 12 фунтів срібла для відшкодування збитків [365].Германський правитель Генріх ІІ уклав угоду з лютичами-язичниками проти польського короля-християнина. Тоді єпископ Бруно закликав Генріха об’єднатися з Болеславом Хоробрим проти лютичів, щоб їх охристити. Та всі спроби були марними. Святиня в Ретрі стала надплем’яним центром всього західнослов’янського язичництва. Якщо якийсь князь приймав хрищення, народ розцінював це як загрозу рідному плем’яному Богу. Це означало вихід такого правителя з родової релігійної спільноти, а отже – втрату права на етнічну спільність зі своїм народом. За таких обставин зовнішні й внутрішні сутички в державі набували характеру не тільки міжконфесійної, але й міжетнічної ворожнечі.Почастішали вбивства народом своїх охрищених князів, або їх вигнання з країни. Тому князь ободритів Готшалк в 1043 р. намагався навернути свій народ до християнства шляхом особистої проповіді рідною мовою, він відновив церкви й монастирі. Однак, така діяльність князя викликала величезний опір і ненависть народу. В 1066 р. піднялось язичницьке повстання під проводом Блусса (зятя князя Готшалка) і жерців. Хвиля величезного народного гніву прокотилася всією країною. Народ забив князя-християнина і разом з ним усіх його прибічників, хто не схотів відректися від чужої віри [286. 93].Гельмольд повідомляє, що визнавці слов’янської віри схопили єпископа Мекленбурзького і провели “для ганьби” по всіх городах словенських, а потім обезглавили в слов’янській метрополії Ретрі. Язичницькі храми почали відновлюватися. Був запрошений з острова Рюген князь Круто, який у бодричів підтримував язичництво. Ці події звели нанівець усі намагання латинських місіонерів і охрищених ободритських князів насильно охристити свій народ. Син Готшалка Генріх уже побоявся продовжувати відкриту політику батька щодо християнізації. Але йому вдалося підступно погубити князя Круто і з допомогою німців утвердити свою владу над бодричами і лютичами. Та його спроби насадити християнство не вдавалися. Він зачинився в Старому Любеку, який став єдиним опорним пунктом християнства в Полаб’ї.Землі між середньою Лабою і Балтикою в ХІ ст. були своєрідною заповідною зоною етнічної релігії всього слов’янства. Величний храм у Ретрі був релігійним центром всіх північно-західних слов’янських народів, які ще трималися своєї етнічної віри. Компроміси не визнавалися, адже етносу загрожувало духовне знищення. Коли двоє місіонерів з Чехії ризикнули поїхати в Ретру з християнською проповіддю, вони були ритуально страчені [365 ].Тільки в 1068 р. єпископ Хальберштадський знищив святиню лютичів Ретру. На знак приниження віри слов’ян він вчинив наругу над священним конем Бога Святовита (на якого ніхто не смів сідати), – єпископ Бурхард повернувся на ньому верхи в Саксонію.Конфлікти між місіонерами і язичниками не припинялися впродовж кількох століть. Християнські хроністи навмисно описують жорстокість і “кровожерність” язичників, щоб викликати до них ненависть. Слов’янські князі, охристившись, ненавиділи свій народ, який все ще тримався віри батьків. Король стодоранів Прибислав-Генріх запекло боровся з опозицією жерців храму Триглава. Відомо, що в 1125 чи 1128 рр. князь Лотарь ІІІ спалив лютицький храм Триглава (можливо це в тій самій Ретрі). Держава лютичів розпалася. Після цих драматичних подій політична сила і вплив слов’янської віри були підірвані.Встановлені християнські єпархії засуджували язичників до страти за порушення ними християнських норм життя. Наприклад, Карл Великий у так званому “Саксонському Капітуляції” встановив правила покарання для своїх підданих, в тому числі й завойованих слов’ян усієї імперії: “Хто з неповаги до християнської віри порушить піст святої п’ятидесятниці, поївши м’яса, – буде покараний смертю... Хто спалить по язичницькому обряду тіло померлого і спалить на попіл його кості, – буде страчений на смерть. Хто із племені саксонського буде надалі ухилятися від хрищення, не з’явиться для здійснення над ним цього таїнства, бажаючи залишатися в язичницькій вірі, – буде скараний на смерть” [498; 214. 424].Острів Рюген (Rujana – слов. Руян), що нині належить Німеччині, відділений від континенту протокою Штрельзунд (Strelasund), що походить зі слов’янського “стріла”. Він має три великі півострови: Ясмунд, Віттов, Мьєнхгуд. Тут були два великі релігійні центри. Один з них, Карентія, знаходилася на півдні острова і мала святилища трьох Богів. Їхні імена дійшли до нас у зіпсованому іноземними переписувачами вигляді: Рінвіт, Турупід, Пурувіт (очевидно малися на увазі: Руєвит, Триглав і Перун). Другий храм, велична Аркона, розташовувався на півночі на самому краю півострова Віттов (найвища точка 200 футів над рівнем моря). Аркона, що була заснована в ІХ – Х ст. залишалася центром слов’янського язичництва ще довго після падіння інших святинь під натиском ворожих похрищених германців. Як пише відомий історик О. Пріцак про святиню Аркону: “Храм Свантевита і його верховний жрець, найвідоміший, що змагався за владу з королем” [366. 634]. Сам автор-християнин навіть не помічає абсурдності свого твердження: “найвідоміший” жрець, ім’я якого чомусь (?!) не залишилось в історії!Слов’янська держава Ругія на о. Руяні була зруйнована внаслідок постійних ворожих нападів саксонських королів Еріха, Вальдемара І та ін., керованих християнськими єпископами. Як писав В. Шаян “цілий христоносний похід був піднятий проти держави цього острова і твердині старослов’янської віри” [521. 198]. Після зруйнування Ретри (1068) і до 1168 року цей храм понад сто років залишався релігійним центром не тільки балтійських слов’ян, але й усієї Слов’янщини. Сюди приїздили також руські купці, щоб принести дари Богам.Саксон Граматик повідомив про чотири спроби підкорення непокірних язичників (у 1136, 1159, 1166, 1168 рр.), з яких удалась тільки четверта, керована архієпископом Абсальоном. У цій нищівній війні взяли участь данські війська під проводом князя Вальдемара І, а також померанські війська Казимира і Богіслава, які сподівалися отримати для себе кращі наділи землі в разі перемоги. Оборонці винесли на мури своєї твердині священне знамено, яке називалося “Станіца” і за звичаєм мало виноситися лише в час вирішальних битв. Ця “Станіца” була у величезній пошані, що “майже дорівнювала маєстатові усіх Богів” [521. 198].Данці підпалили дерев’яні стіни оборонної вежі. Численні оборонці кидалися у вогонь, вважаючи за краще вмерти, ніж потрапити в духовне рабство. Священне знамено згоріло в полум’ї. В цей час данський князь Вальдемар велів винести крісло, щоб, сидячи перед своїм шатром, спостерігати хід битви. За його наказом вояки Есберн і Суно вдерлися до храму і зрубали статую головного Бога Святовита, винесли всі скарби святині. Саму статую порубали на дрібні шматки й запалили вогонь, на якому готували собі їжу. Такою була трагічна загибель останніх язичницьких твердинь.В кінці ХІІ – ХІІІ ст. германці завоювали землі слов’ян до Одри і створили там християнські єпархії, зруйнувавши всі святині природної релігії підкорених слов’янських племен, убивали й спалювали жерців, які були носіями етнічних знань, а разом з ними спалювали їхні книги, написані на дерев’яних дощечках.У слов’ян (поляків, русів, чехів, моравів та ін.) існувало своє письмо “азбука” (від назв перших літер “аз”, “буки”, “віди”, що означало “я букви відаю”), та й самі “буки” походять від назви дерева, на якому писали. Саме цю азбуку пізніше, може й несправедливо, назвуть “кирилицею” на честь християнського місіонера, який проповідував чужу віру слов’янською мовою. Негативне ставлення латинської церкви до місцевих слов’янських мов посилилось після розколу 1054 р. Поділ церкви розділив слов’янську писемність за релігійною ознакою – на латинників і “схизматів”. Початково ж усі слов’яни вважалися “схизматами” через їхню власну писемність.Боротьба католицької церкви зі слов’янською азбукою закінчилася латинізацією чехів, поляків та інших слов’ян (впроваджено латинку, яку поляки називають “абецадлом” від лат. “а, в, с”), і як наслідок – відчуження навіть на мовному рівні колись споріднених народів. А це призвело також і до збільшення питомої ваги іноземних священнослужителів у церквах. Свою слов’янську азбуку зберегли тільки східні слов’яни та болгари: інші західні слов’яни, що зберігали довгі століття свою азбуку, нині внаслідок американізації Європи поступово переходять на латинку. Однак, церковнослов’янська мова, якою користувалась східна церква, також була чужою для русичів і гальмувала розвиток народної мови й світської писемності.Відомо, що упродовж всього ХІІІ ст. ще тривали виступи народу проти своїх духовних поневолювачів. В грамоті папи Інокентія ІІІ в 1210 р. говориться про слов’ян, які “воюють з католицькою вірою, бо отці їхні, як і вони, були язичниками, і були насильно вигнані з їхніх земель бранденбурзькими графами” [365. 187–203]. Саме з часу християнізації почалася масова колонізація слов’янських земель німецькими колоністами, яка майже розчинила в собі слов’янський етнічний компонент, асимілювала полабські племена наших прародичів. Ще в ХІХ ст. деякі полабські слов’яни (лужичани) зберігали свою етнічну пам’ять, нині ж вони майже повністю германізовані, асимільовані. У Другій світовій війні німці планували цілковите знищення цих слов’ян, хоча це їм не вдалося. Нині в Німеччині прийнято закон про сприяння розвиткові цієї національної меншини. В Інституті лужицьких студій при Лейпцігському університеті вивчається історія, мова та культура цього народу, існують школи, товариства та різні заклади, які мали б піклуватися про розвиток лужицької мови та культури. Однак, у чужій державі це стає все проблематичніше.Автори Велесової Книги повідомляють, що князі Аскольд і Дір “були у греків хрищені”, бо вони не були русами: “ці князі не є наші”. Напевно, етнічні суперечності правителя з підданим йому народом були новим на той час явищем. Наші Пращури ще не могли уявити такого неприродного суспільства, де б усі народи були перемішані в єдиному інтернаціональному казані, в якому не може бути спільних уподобань, загальної єдиної для всіх моралі та відносин. Тільки в своєму етнічному Домі діють спільні закони, порядки, звичаї, єдиний біоритм усіх членів спільноти. Тому й причини поганого життя народу давні автори вбачали насамперед у тому, що князі “не є наші”. Мотивація політичних заходів і вчинків правителів може бути пояснена насамперед через їхню етнічну належність (а це – й характер, і менталітет, і виховання, і освіта, і стереотипи етнічної поведінки, і потаємні якості, і багато іншого).Досі не достатньо вивчені язичницькі рухи, що мали місце після офіційного хрищення Русі, і ті храми, які функціонували аж до XVII ст. включно. Так само недостатньо вивчені антихристиянські рухи і повстання, що відбувалися після насильницького охрищення Київської Русі. Ці проблеми належно не осмислені ні істориками, ні релігієзнавцями, ні етнологами.Чи слід тоді дивуватися, що історія близьких нам етнічних спільнот досі не вивчається ні в школі, ні у вузі? І хто дасть відповідь на питання, чому не виховуємо ми своє майбутнє покоління на прикладах героїчної боротьби народу за збереження свого етнічного світобачення, своєї духовної культури? Чому не згадуємо про наших слов’янських героїв, розіп’ятих на хрестах історії, спалених на вогнищах інквізиції, закатованих в ім’я того ж біблійного “інтернаціоналу”? Хто постарався, щоб наші діти нічого цього не вивчали? І чому замість цього в освітніх закладах наша слов’янська молодь повинна вивчати “історичні” міфи чужого біблійного народу, та ще й як окремий предмет, до того ж – не як пам’ятку давно минулого, а як морально-етичні настанови сучасного?Світові релігії (у тому числі християнство) скористалися здобутками попередніх цивілізацій, хоча й значно спримітивізували первісне природне світобачення етнічних культур, перенісши ознаки природних явищ на конкретну людину (сина Божого), що в результаті згодом стало й причиною відриву людини від природи, розбалансованості системи “Права – Ява – Нава”, яка на слов’янському етнокультурному ґрунті зберігалася аж до середини ІІ тисячоліття н. ч. Загальний характер розвитку людства нині має виразну тенденцію переходу від культу природи до культу штучних цінностей. Така глобальна трансформація людської психіки не витримує штурмового натиску лжецінностей, які входять у протиріччя з натурою людини і навколишнього середовища. Історичні наслідки християнізації слов’ян ще й донині не осмислені з точки зору етнічної екології.Цей перелік історичних подій мені потрібен був для констатації факту і введення його в науковий обіг – надмір наведених прикладів свідчить про християнський етноцид слов’янських народів.Звернемось до сучасних осмислень етнічної ситуації в світі і місця слов’ян у цих процесах. Ось що пише польський філософ: “Біологічне підґрунтя Польщі, а також усієї Слов’янщини та Арії нині під загрозою. Всі наші народи нині вимирають. Одночасно з біологічною деґенерацією шириться і духовне виродження, глибокий занепад, свідома шкідлива поведінка. Мільйонам афроазіатів уможливлено і полегшено осілість у Європі, Америці, Австралії, що посилюється під впливом засобів масової інформації – пропаганда бастардизації (змішування, гібридизації – Г. Л.) людських націй і рас. Все це для нас становить найбільшу загрозу. Якщо не зупинити це, то загинемо. Космополітична ідеологія і універсальна релігія виразно посилюють цю загрозу. Відсіч може дати тільки рідне визнання органічного зв’язку з рідним народом. Але вже викривлений християнством народний характер унеможливлює поворот Польщі на шлях розвитку. Щоб стався перелом, слід обов’язково виховати принаймні хоч одне покоління вільне, не отруєне переверненими вартостями, санкціонованими юдо-християнством” [437].У відповідь на глобальні виклики штучної цивілізації посилюються тенденції до інверсійних процесів у свідомості індивідів та суспільних груп, що виявляється в підвищенні інтересу до природного єства своїх етносів та їх етнокультур, в тому числі й етнорелігій. Для відродження суперетносу потрібен “етнокультурний вибух”, як поштовх для чергового відродження – треба щоб стан занепаду (застою) поступово переріс у стадію динамічного розвитку. Наші державотворці мають враховувати, що наше спільне родове коріння і культурне надбання можна використовувати з метою самозбереження слов’янських народів. Задля цієї мети придатні всі націотворчі міфи і художні твори, які вчать шанувати свій народ і своїх єдинокровних братів слов’ян, і зокрема, ідея відродження Рідної Віри, бо саме через пошану до свого рідного можна навчитися поважати культуру інших. Як стверджував великий слов’янолюб Н. П. Аксаков, “Всеслов’янство завжди було, є і буде простим історичним та етнографічним фактором” [8. 23].Слов’яни, як уже згадувалося, – автохтонне населення Європи, велика суперетнічна спільнота. Наш суперетнос сягає своїм корінням багатотисячолітніх глибин, він має свою самобутню духовну культуру та народні звичаї, узгоджені з власним слов’янським менталітетом. Близькість наших мов, спільні риси етнічного світогляду, релігійних культів, звичаїв, свідчать про єдине родове коріння.Під слов’янською етнокультурною я маю на увазі природну автохтонну культуру слов’янських етносів, створену ними на власних територіях, засобами рідних мов, рідного світогляду та господарської діяльності, розвиненої на рідній землі. Над усіма цими видами культури, як правило, пріоритетне значення має духовна культура, яка була водночас і морально-звичаєвим регулятором життя наших народів. Йдеться, звичайно, про автохтонну етнорелігію. Зрозуміло, що без Духа тіло не живе: так само не живе народ без власної одухотвореної духом предків системи світогляду і знань.Втрата слов’янами Рідної релігії через насильницьку християнізацію (а особливо поділ на слов’ян-католиків і слов’ян-православних) посилила процеси дезинтеграції слов’янського суперетносу, спричинила безліч братовбивчих війн і, загалом, ослабила етнічний імунітет. Втрата рідної природної релігії – стала причиною втрати родової пам’яті.Загрозу і шкідливість перетворення слов’янської свідомості християнством усвідомлював князь Святослав, розцінюючи його як засіб поневолення духу слов’ян. Тому він боронив від Візантійської християнської експансії не тільки Русь, але й народи Подунав’я, намагаючись об’єднати слов’ян в єдину імперію. На жаль, його життя трагічно обірвалося в 972 р., а його син Володимир не зрозумів ідейної боротьби свого батька і віддав Русь на поталу візантійським християнізаторам. Уже перші його укази після охрищення Русі спрямовані на винищення слов’янських звичаїв і релігійних традицій [472. 1–4].Історичні наслідки християнізації слов’ян ще й донині не осмислені з точки зору слов’янської етнічної ідеології. Християнство здійснювало зовнішній тиск і зовнішнє втручання у внутрішні справи язичницьких держав, підкоряючи їх духовно і політично, воно було, насамперед, засобом політичної експансії. Існує прямий зв’язок між прийняттям християнства і втратою самостійності держав, їхнім політичним ослабленням (пор.: у свідомості народу татаро-монгольське нашестя в Русі розглядалося як покарання за зраду Рідних Богів).Всупереч існуючому в науці стереотипу, мушу заявити, що християнство не сприяло і розвитку писемності, а навпаки – загальмувало розвиток етнічних мов та роз’єднало єдину колись слов’янську писемність не тільки за релігійними конфесіями, а ще й за типом азбуки, насильно впровадивши латинку.Етнорелігія несе в собі культурний досвід багатьох поколінь своїх етнічних предків і становить собою основу історичної й генетичної пам’яті етносу. Християнство перервало цей живий ланцюг міжпоколінної передачі етнічних знань і родового досвіду. Християнський етноцид слов’янських народів посилив етнокультурну і морально-звичаєву деградацію слов’ян, і тому християнство має розцінюватися як велика історична трагедія, а не як “благодать”, про яку досі розповідають тисячам школярів і студентів зі шкільних та університетських кафедр і мільйонам прихожан з церковних амвонів.Повернення етнічної пам’яті – складний і тривалий процес, бо історія близьких нам етнічних спільнот досі не вивчається ні в школі, ні у вузі, а якщо й вивчається, то все під тим же християнським кутом зору. Слов’янські мислителі здавна забили тривогу, побачивши загрозу знищення слов’ян. Але чому досі не перевидані праці Шафарика, Колара та інших слов’янських просвітників? Бо глобальні маніпулятори людською свідомістю диктують нам свої правила гри: все, що пов’язане з національною культурою, вони піддають остракізму, висміюванню, звинувачують у відсталості або фальсифікації. Натомість пропонуються інтернаціональні космополітичні лжецінності, світові глобальні релігії рабства, збочення і наркоманія, які призводять до виродження народів, втрати людської гідності.Для порятунку слов’янських цінностей Зорян Доленга-Ходаківський ще понад сто років тому закликав етнографів поспішити зібрати той безцінний скарб – народні знання, традиції та ремесла, які ще можна встигнути врятувати. Зібрати можна, та як повернути їх у природне середовище? Саме відродження етнічних релігій – шлях до повторного вживляння в народ його природної душі. Нині можемо констатувати початок Слов’янського етнорелігійного відродження. З 1998 року відновилися Міжнародні Всеслов’янські з’їзди, а з 2002 – міжнародні Родові Слов’янські Віча.Відродження етнічних релігій сьогодні – це нова ознака сучасної культури, одна з найбільш радикальних новаторських спроб узгодити життя етнічних спільнот з їхніми природженими (автохтонними) духовними системами.

І. 9. Феномен предківської віриу житті та військовій діяльностіВеликого Руського князя Святослава

Досі дослідники християнізації Русі зовсім не приділяють уваги вивченню антихристиянської позиції язичницького князя Святослава, пояснюючи її лише консервативністю, небажанням його займатися державними справами тощо, і зовсім не звертають уваги на феноменальний зміст його релігійності. Так американський дослідник християнізації слов’ян А. П. Власто подав надто поверховий погляд на його постать; і взагалі не показав повної картини тих етнічних суперечностей, що склалися в уже тоді поліетнічному Києві. Його знання про Святослава обмежуються лише тим, що князь-язичник згадується як лідер “військової касти, яку він очолював”, однак автор не аналізує ні згаданої ним так званої “язичницької реакції”, ні причин релігійної боротьби [95. 298–299]. Тим не менше, війна Великого князя Святослава з Візантією на теренах Болгарії була відчайдушною спробою створити заслін християнській експансії не тільки на Русь, але й у Слов’янщину загалом. Саме в цьому сенсі постать князя Святослава є знаковою і потребує окремого наукового висвітлення.Відомо, що варязька частина княжої дружини була частково охрищена. Це були лише найманці. Для чого їх наймали? Не вистачало руських воїнів? Чи можливо в цьому були свої політичні міркування, які, значною мірою, криються в етнічному походженні самих правителів. Досі невідомим залишається походження княгині Ольги, дивує поліетнічність Володимирового “гарему” і відповідно, його нащадків. Напрошується запитання, чому стали можливими такі інтернаціональні уподобання князя Володимира, хто і навіщо їх виховав у нього? Чому саме він зміг виносити й втілити ідею “поголовної” християнізації (абсолютно чужу етнічному мисленню) і присилувати до неї народ на ціле тисячоліття? Без розв’язання цих складних питань не можна зрозуміти справжніх причин історичних явищ, а отже і розв’язати сучасні не менш складні етнічні, культурні й суспільні проблеми.У 2005 р. минуло 1040 років перемоги Русі над Хозарським каганатом. Сьогодні після тисячі років хрищення Русі, навіть не зважаючи на 70-річний радянський атеїзм, вже стало звично спостерігати, як відомі політики, від нардепів аж до президентів, моляться в церквах, ставлять свічки, стоять на колінах, цілують руки церковним ієрархам і т. д. У католицькій церкві навіть існує обряд, коли папа римський для спокутування гріхів миє ноги своїм кардиналам та іншим підлеглим особам. Заклики до любові й всепрощення стали невід’ємною частиною усіх їхніх проповідей як найвищий прояв християнських чеснот. Не так було за часів Великого князя Київського Святослава Хороброго. Подібне приниження вкриває людину ганьбою на все життя. Правитель держави ніколи не цілував руку священику, не повзав на колінах перед образами на очах у всього народу.Таки Святослав чимось суттєво відрізнявся від своїх нащадків. Зрозуміло – язичник. Але нині – яке блюзнірство! – вже й християнська церква перебирає собі монополію на постать славетного князя, влаштовуючи молебни, освячення пам’ятників, проведення конференцій. Мушу довести до відома церковних і політичних діячів історичну неправомірність і релігійну неетичність освячення пам’ятника Святослава християнськими священиками. Тут не йдеться про те, щоб не згадувати чи не славити його заслуги взагалі – це можуть здійснювати цивільні установи чи будь-які інші вдячні нащадки. Але якщо існує якась, умовно кажучи, міжрелігійна етика, то кожна людина має після смерті поминатися (ритуально!) саме сповідниками та ієрархами тієї релігії, в якій вона перебувала за життя. Всяке здійснення обрядів (будь то на могилах, чи біля пам’ятників, чи ще деінде) іншою конфесією слід сприймати як наругу над пам’яттю покійного героя.В історії відомі подібні прецеденти. Так, католичка Анна-Алоїза Острозька в 1636 р. перехристила за католицьким обрядом свого покійного батька князя Олександра Острозького, що за життя був православним. Обряд здійснили, розкривши гробницю. Під час перехрищення було навіть змінено ім’я покійного: “Єзуїти крестили в свою віру кості і водою покропили і ім’я перемінили Станіславом” [25. 137–138]. Сьогодні такі дії були б співвіднесені з поняттям “релігійний фанатизм” – “(від лат. fanaticus – шалений, відчайдушний) – доведена до крайньої міри відданість релігійним ідеям, прагнення неухильно дотримуватись їх у практичному житті, нетерпимість до інших вірувань та іновірців” [378. 353]. Крайнощі релігійного фанатизму проявляються в настирливому нав’язуванні своєї віри іншим, релігійному бузувірстві (термін, див. там же), знищенні релігійних реліквій, храмів іншої віри та ін.Нестримне зрощення держави з церквою, що суперечить нині діючій Конституції України (стаття 35), спонукає досить спритних науковців створювати і свої кон’юнктурні гіпотези, про якесь (нібито ще невідоме історичній науці) “хрищення князя Святослава”. Така версія виглядає нелогічно і неприродно: якби такий факт був, то він аж ніяк би не пройшов повз увагу християнського літописця.Але тут навпаки, літописець акцентує увагу на тому, що князь відмовлявся христитися, не зважаючи на настирливі умовляння матері княгині Ольги: “Живяше Ольга со сыном своим Святославом, и учашет его мати креститися, и не брежаше того, ни в уши внимаше; но аще кто хотяше волею креститися, не браняху, но ругахуся тому. Неверным бо вера крестьянская – уродьство есть” – повідомляє Повість врем’яних літ. Для монаха Нестора наш князь був “невірним”, тобто “не віруючим в Ісуса Христоса”. Чи означало це, що він був безбожником (атеїстом)? Ні в якому разі. Він сповідував віру в Перуна і Велеса, тобто був язичником.Це твердження нам необхідне для розуміння саме релігійних аспектів боротьби князя Святослава з Візантією, зокрема його болгарських походів. Релігійні переконання Святослава цілком узгоджені з його мужнім образом князя-воїна, якого Михайло Грушевський назвав “запорожцем на престолі”. Він був справжнім руським лицарем, відданим слов’янській землі та її рідним традиціям.Прижиттєвого портрета Святослава не збереглося. Ми маємо тільки докладний словесний опис зовнішності князя, зроблений візантійським дияконом Левом. Саме, користуючись цим документом, художники досить точно зображують його мужнє слов’янське обличчя з проникливими блакитними очима, довгими вусами і світлою запорізькою чуприною, сережкою у вусі (що в ті часи було символом його високого роду і приналежності до військового стану), в білосніжній сорочці, накритій княжим плащем-корзном і, звичайно ж, з мечем і щитом у руках [239. 78].Звідки ж у Святослава така глибока повага до віри Предків, яку за поняттями військової честі не можна зрадити? Адже мати не раз поверталася до питання про зміну релігії, про що літописець розказує так: “Ольга часто глаголаше: “аз, сыну, Бога познах и радуюся; аще и ты познаеши Бога, то радоватися начнеши”. Он же не внимаше того, глаголя: “како аз хощу инъ закон один приняти, а дружина моя сему сміятися начнуть”…Он же не послуша матери и творяше норовы поганьскыя…Се же тому гнівашеся на матерь”[355. 98]. Про його клятви рідним Богам неодноразово читаємо в літописах: “так маємо клятву від Бога, в якого віруємо, в Перуна і у Волоса” [355. 118].Хто ж виховав княжича в традиціях рідної язичницької релігії? Ми маємо лише дані про те, що його вихователем був якийсь Асмуд (варяг?), а воєводою – Свенельд [65. ХХIХ. 274]. Хоча в письмових джерелах майже нічого не мовиться про його дитинство, окрім згадки першого метання списа на війні проти древлян, ми можемо гіпотетично припустити, що при княжих дітях, звичайно, були спеціальні наставники, вчителі різних галузей знань і навичок, у тому числі й священнослужителі. Чи значить це, що духовним вихованням юного Святослава займалися волхви? Очевидно, що так. Цей звичай, сформований багатовіковими традиціями, не могла порушувати навіть княжа сім’я. Тим більше, що й Ольга до 955 року була язичницею. Охристилася вона тоді, коли Святослав був дорослим і на його ідеологічні та духовні погляди вона вже вплинути не могла.У 955 р., повертаючись додому з Константинополя, вона з острахом говорила: “Мої люди погане, і син мій, – уберіг би мене Бог від усякого зла” [355. 94]. Непевна згадка наших літописів про те, що Ольга тримала свого “пресвітера потаємно”, підтверджує думку літописця про те, що Святослав гнівався на матір за зраду рідної віри. Окрім наукових відомостей, існує ряд літературно-художніх творів, де описане дитинство і юність Святослава, і де з більшою чи меншою ймовірністю проступає цілком логічна версія саме волхвівського виховання спадкоємця Київського престолу [304; 127].Саме жрецька еліта вивчала і зберігала культурно-історичну спадщину і була зобов’язана розвивати ідеологію свого роду і його майбутню стратегію. Правитель країни звичайно сполучав у собі функції верховного жерця і головнокомандуючого війська. Святослав знав, що народ повинен слідувати Шляху, заповіданому Предками, бо будь-яке відхилення від цього Шляху смерті подібне. Ці знання (тотожні священному віданню) лежать виключно в релігійній парадигмі етнічної віри (в даному випадку слов’янського язичництва) і ніякими раціональними способами не можуть бути доведеними, оскільки вони становлять своєрідний духовно-культурний феномен.Вітчизняні описи його воєн і їх причин, на відміну від візантійських хронографів, украй лаконічні й фрагментарні. Чому ж наші літописці були такі скупі, що не залишили докладних повідомлень про життя і подвиги прославленого князя? Говорячи про Повість врем’яних літ, не можемо не згадати висновок Івана Франка щодо літописця, якому приписали авторство цього історичного твору: “Печерський монах Нестор, від якого нам лишилися два агіографічні твори “Житіє Бориса і Гліба” та “Житіє Феодосія”, не має нічого спільного з авторством Київського літопису і належить лише до ряду агіографів, а не істориків” [490. VI. 7]. Агіографи – то лише вид церковної літератури, до якого належать житія всіляких “святих” та отців церкви. Такі агіографи при численних переписуваннях літописних зводів додавалися до загального полотна історичних оповідей, а деякі з видатних постатей просто вилучалися переписувачами. Отже, відповідь достатньо проста: християнські ченці не хотіли зберігати відомостей про героїчного князя-язичника, бо вони не вписувалися в їх моралізаторські роздуми про “велич віри християнської”. Однак славетність цієї постаті не змогли затьмарити навіть критичні опуси літописців. А скільки язичницьких літописів, що оспівували подвиги прадідів, було спалено за вказівкою тієї ж християнської церкви!Візантійські джерела, що доповнюють наші знання про Святослава Хороброго, містять дані, які з точки зору християн, “компрометують” руського князя. Наприклад, оволодівши візантійськими містами, Святослав жорстоко знищує “розсадники чужовір’я” – християнські церкви. Диякон Лев писав про це відверто: язичницьке військо Святослава (в оригіналі “скіфи Святослава”) наводило жах на Візантійську, вже повністю християнську, імперію. Після розправи Святослава з жителями Філіпополя, де він посадив на палі понад 20 тисяч полонених християн, греки і болгари добровільно здавали свої християнізовані міста переможцям-язичникам.Детально описане також поховання за звичаєм рідної віри полеглих слов’янських воїнів: вночі руси зібрали тіла загиблих, розпалили безліч багать і віддали їх вогню (не закопали в землю, як би це зробили християни!). При цьому зробили жертвопринесення: вбили полонених чоловіків, жінок, немовлят і пустили їх на води Дунаю. Також приносили в жертву Богині Смерті чорних півнів. Візантійський літописець пояснює це так: “Скіфи шанують таїнства еллінів, приносять за язичницьким обрядом жертви і здійснюють возливання по померлих, навчившись цьому чи то у своїх філософів Анахарсиса і Замолксиса, чи то у соратників Ахілла” [239. 78]. Що стосується терміну “таїнства еллінів”, то він означав усі власне язичницькі обряди, а не тільки грецькі. За відомостями стародавніх істориків, Ахілл був вихідцем з узбережжя Меотиди (Азовського моря). Дійсно, релігійні традиції дружини Святослава зберігалися від найдавніших предків саме як священні ритуали касти воїнів. Пізніше відомий Храм Ахілла (нині о. Зміїний у Чорному морі) був присвячений поминанню полеглих і вважався місцем перебування душ героїв.Тут доречно буде також нагадати, що після жорстокої і нерівної битви, яка відбулася напередодні християнської паски 971 р. і закінчилася значними втратами дружини (за словами літопису, “все войско погуби”), Святослав прозрів причину поразки – етнічно і релігійно змішане військо русів і варягів, язичників і християн, що не мало єдиної душі, божественної аури і харизми, втратило містичну підтримку рідного Бога Перуна. Відомі його сповнені смутку слова, сказані на військовій раді: “Загинула слава, яка йшла слідом за військом росів, що легко перемагали цілі країни, якщо ми тепер ганебно відступимо перед ромеями…”. За відомостями Василя Татіщева, Святослав наказав дружинникам-християнам поклонитися язичницьким Богам, але ті не підкорилися. Великий князь “толико рассвирепе, яко и єдиного брата своего Гліба не пощаде, … наипаче на пресвитери яряся… посла(л) до Києва, повелі храми християн розорити і сожещи. І сам скоро поиде, хотя вся христиани ізгубити” [446. І. 110–11].Розкопки П. Толочка, В. Харламова і Я. Боровського 1975 року в Києві під підлогою будинку № 3 по вулиці Володимирській (т. з. будинок Трубецьких) дозволяють припустити, що Володимирове капище 980 р. було побудоване на руїнах християнської церкви: “чимало тут валунів, квадрів червоного кварциту, шиферних плит (з обробленими гранями), уламків голосників та штукатурки з фресковим розписом” [450]. Можливо, це була церква, збудована княгинею Ольгою і зруйнована Святославом. Тоді, свідчення В. Татіщева, в розпорядженні якого були невідомі нам списки давніх літописів, може виявитися правдивим.Як правило, у всіх язичницьких народів війнам передували моління в храмах Перуна, Зевса та інших Богів війни. Похід Візантії проти Русі починався великими урочистими молебнями в християнських церквах, де сам імператор і його військо молилися про Перемогу. Поблизу військових таборів також встановлювалися намети з культовими атрибутами для молінь воїнів. У слов’ян-язичників (ще від скіфських часів) існувало поклоніння священному мечу – символу Перуна-громовержця, Бога Прі й Перемоги. Можна припустити, що й останньому бою Святослава з ромеями в Доростолі передувало славлення Перуна, тим більше, що відбувся він під час язичницького свята слов’янського Бога Війни (за реконструкцією рідновірського календаря, свято випадає на останньому тижні липня, у християнстві замінене “святим” Іллею-громовержцем) [261. 92]. Почавшись переможно для русів, битва була програна не тільки внаслідок малочисельності війська, але й через погодні умови. Під час бою здійнялася буря з громом і блискавками, що заважала супротивникам бачити один одного. У пітьмі візантійці нібито угледіли над своїм військом лицаря на білому коні, що допомагав разити супротивника (тобто росів-скіфів). Проте, релігійна міфологема божественного вершника, що веде військо, має язичницьке походження у всіх індоєвропейських народів (пор. божественний кінь Святовида в храмах Аркона, Ретра та ін.). Військова релігійна містика слов’ян була пов’язана з появою воїнства Перунового, очолюваного лицарем на білому коні. Святослав же вважав, що Перун не прийшов на підмогу його війську.Прадавній, ще скіфський культ Арея (Ареса) – Бога Війни, занепадав. Поклоніння священному мечу, що колись досягло вершин досконалості у скіфів [54], тепер же не допомагало через релігійну роз’єднаність війська. На літописних мініатюрах, що ілюструють події часів князя Святослава, є зображення військово-культового шатра, як приклад язичницько-християнського двовір’я: над жертовником висить не тільки меч, але і дошка з розп’яттям. У пізніших літописах вже знаходимо зображення військових молінь біля ікони діви Марії, здійснюваних під керівництвом християнських священиків. Тут навіть воїни зображені у вигляді повзаючих на колінах рабів, що для дружини князя Святослава вважалося б найбільшим гріхом і ганьбою. Язичницький кодекс честі вимагав від дружинника (княжого гридня) не тільки дотримання ієрархії, але й збереження військової честі та гідності. Перуна вітали піднятими вгору мечами і закликали його на допомогу стоячи, показуючи готовність до бою, доблесть і воїнський дух.Культ Перуна у княжому середовищі був настільки розвинутим, що юнаки, яких готували до воїнської звитяги, цілком переймалися містичним трепетом перед цим грізним і справедливим Богом Прі й Перемоги. Відомо, що образ Перуна стояв у самому княжому подвір’ї на Старокиївській горі. Деякі дослідники вважають, що згадана статуя Громовержця знаходилась на тому місці, де нині позначене капище, розкопане В. Хвойкою (біля Музею Історії України). Повість врем’яних літ подає опис дерев’яної статуї Перуна зі срібною головою та золотими вусами, а Густинський літопис суттєво доповнює цей образ: його ноги були залізні, очі – з коштовних самоцвітів, у руці він тримав кам’яну стрілу, інкрустовану яхонтами. Перед статуєю Бога палав вічний вогонь, який волхви підтримували постійно під страхом смерті [142].Під час війни попереду війська несли бойовий прапор (корогву, станицю) як символ Божества, що веде до бою. Це повинне було встановлювати священний зв’язок з Богами Війни, причому присутність Перуна і Матері Слави (прообраз Покрови) виступала запорукою Перемоги, надихала воїнів, у тому числі й допомагала полеглим героям досягти Лук Сварожих (тобто Раю).Саме в європейських язичницьких релігіях якнайповніше розроблена етична концепція Смерті і Безсмертя, героїзму, перевтілення і вічного життя. Навіть наш християнізований літописець не міг не захоплюватися силою духу руських воїнів і записав промову Святослава перед нерівним боєм з греками: “Уже нам нЬкамо ся дЬти, и волею и неволею стати противу: да не посрамимо земли Руские, но ляжемы костью ту, и мертвый бо сорома не имаеть; аще ли побЬгнем, то срам нам; и не имам убЬгнути, но станем крЬпко, аз же пред вами пойду. Аще моя глава ляжеть, тоже помыслите о себЬ”. И ркоша вои: “идеже глава твоя ляжеть, ту и главы наша сложим” [355. 112].Володимир Шаян відзначав, що на цьому героїчному тлі біблійна концепція “страху божого” і упокорення перед “волею божою” виглядає убого і приземлено, якось матеріалістично, як і “метафізика смерті” в юдаїзмі, повторю вже згадувану цитату: “немає в шеолі (на тому світі), куди ти йдеш, ні роботи, ні роздумів, ні знання, ні мудрості… Краще собаці живому, ніж леву мертвому” [38. Екл. 9:2–4, 10]. Як бачимо, екзегеза безсмертя душі як в юдаїзмі, так і в його галузі християнстві, явно зганьблена. Замість неї – страх смерті і виживання за будь-яку ціну, навіть ціну ганьби і приниження.Хіба міг Святослав і його найхоробріші вої прийняти таку релігію? Можна думати, що великий князь Святослав був високоосвіченою людиною свого часу, аристократом по народженню і по духу. Він, безперечно, був поінформований про сутність релігійних доктрин юдаїзму і християнства, усвідомлював їхню генетичну спорідненість, бачив ту духовну загрозу слов’янським народам, що нависла над усією Європою. Подальші христові походи, інквізиція і полювання на відьом, які вирували ще кілька сторіч після Святослава, довели, що він багато-що передбачав точно. Мислителі, починаючи від Ф. Ніцше і до наших сучасників французьких філософів Алена де Бенуа і Гійома Файя, дійшли висновку, що християнізація Європи була однією з найбільш згубних подій у всій історії, “саме катастрофою у власному значенні цього слова” [32. 11].Археологічні дослідження поховання князя Святослава на острові Хортиця суттєво доповнюють наші знання про релігійну військову традицію. Острів Хортиця (спочатку Хортич) відомий археологам як одне з найдавніших священних місць України. Тут знайдені десятки капищ, які датуються, починаючи від II тис. до н. ч. і пізніше. Слов’янські святилища на о. Хортиця згадувалися Костянтином Багрянородним, вони відомі також в давньоруських літописах. Тут князь Святослав прийняв свій останній бій з печенігами, в якому загинув смертю хоробрих і був похований тут же неподалік на горі, що нині зветься Вознесенською.За повідомленнями одного з учасників експедиції, професора Михайла Мюллера, який емігрував до Канади, а також директора Запорізького краєзнавчого музею Г. Шаповалова, поховання знайдене археологом В. А. Грінченком у 1927 (або 1930) р. при будівництві металургійних заводів-гігантів Запорізького промислового комплексу [309; 310; 515]. Тут знайдений військовий могильник близько 50 курганів. Серед них і вірогідне поховання князя. Воно було обгороджене круглою кам’яною кладкою площею 29 кв. м, де на глибині двох метрів знаходилося поховання-спалення, що складалося з обпалених кісток, залізних стріл і каміння.Поряд був знайдений т. з. “Кічкаський скарб”, проткнутий трьома шаблями. Ці шаблі, на думку М. Міллера, мали на меті завороження могили або ж символізували особливий статус покійного воєначальника, князя. “Скарб”, похований поряд із загиблим, свідчить про язичницький ритуал похоронного жертвопринесення цінних речей своєму улюбленому воєначальнику. Тут були не тільки залізні атрибути воїнів (наконечники стріл, вудила, стремена, пряжки від кінського убрання, але й золоті та срібні ювелірні прикраси луків, шабель, піхов, військові емблеми як руського виробництва, так і трофейні візантійські та болгарські). Усі речі мали сліди перебування у вогні, багато з них розплавилися. Як відомо, в язичницькому похоронному обряді кожен, хто прийшов попрощатися з померлим, приносив йому своєрідний останній “подарунок”, який кидали у вогонь, де спалювалося і тіло покійного.Правда, деякі болгарські вчені схильні думати, що це поховання болгарського хана Аспаруха (по знахідці його емблеми – срібного орла) [515]. Але М. Міллер вважає, що тут був похований князь Святослав, а орел – трофей-навершя одного з переможених Святославом болгарських легіонів. Переконливим його аргументом стала також знахідка корабельних цвяхів – свідоцтво про поховання князя в ладді, що було слов’янською язичницькою традицією того часу. Про те, що тут відбувалися жорстокі бої русичів, говорять також численні знахідки мечів, кольчуг, наконечники списів і стріл слов’янського типу, безліч людських кісток і черепів, а також декілька затоплених кораблів. Ніс одного з них прикрашала фігура невідомого чудовиська. Вважають, що тут була остання стоянка флоту Святослава.Пам’ять Святослава Хороброго вшановують і сучасні українці. Одним з перших підняв тему героїчного князя-язичника професор Володимир Шаян, опублікувавши ряд статей в англійській пресі ще в 1972 р., тобто до 1000-річчя загибелі Святослава. У 2001 р. Об’єднання Рідновірів України заснувало Орден Святослава Хороброго як нагороду за Відродження Віри Предків в ознаменування 1030-річчя з дня загибелі Великого князя [467]. Незабаром і Нацбанк України випустив пам’ятну срібну монету “Святослав” [404. 13–14. 3], а Міжрегіональна Академія управління персоналом спорудила перший в історії пам’ятник нашому славетному князю [56. 23–24]. Тодішній президент Л. Кучма трохи спізнився – вже слідом за цими справді народними ініціативами, він видав указ про будівництво пам’ятника Святославу, для виконання чого в Києві був проведений конкурс на кращий проект монумента. Було представлено декілька десятків цікавих скульптурних робіт, проте з якихось незрозумілих міркувань ідея затихла. Тоді деякі автори стали встановлювати свої скульптури за власною ініціативою, як наприклад, пам’ятник на Пейзажній алеї, недалеко від Історичного музею, або суто народна ініціатива спорудження такого пам’ятника в Карпатах.Нині на місці останнього бою і загибелі прославленого князя Святослава стоїть скромний знак-обеліск з поржавілою табличкою: “Пам’ятка історії. Охороняється державою. Ймовірне місце загибелі Київського князя Святослава Ігоровича в 972 р.” [404. 13–14. 40].Відома також дата трагічної події – 8 березня 972 року [370. 140], що також дає привід для роздумів. Враховуючи кочовий спосіб життя племені пацинаків (печенігів), чиїми руками було здійснено вбивство Святослава Хороброго, їх східне (можливо, зв’язане із залишками Хазарського каганату) походження і дикі звичаї (виготовлення ритуальних чаш із черепів супротивника), а також період юдейського свята помсти (Пурім) можемо припустити і мету розправи.Отже, підведемо підсумки: з коментаря літописця нам відома (хоча і побічно) думка князя Святослава про християнську віру, його небажання приймати хрищення, а значить неможливість зрадити рідну етнічну релігію, що розкриває високий етичний аспект особистості Святослава. Розгром Хазарії був початком боротьби з іновірцями, що пригноблювали слов’ян-русів на сході країни (в даному випадку з юдеями), а візантійські війни на Балканах – логічним продовженням цієї боротьби – тепер уже з християнством як відгалуженням юдаїзму, що принесло занепад духовної культури слов’янських народів. Так, Святослав Хоробрий, який вів справжнісіньку Священну війну проти чужовір’я, що насувалося, становив значну загрозу експансивним намірам не тільки Візантії. Це могла бути помста і за розгром Хозарського каганату з його юдейською релігією, і за війни з візантійцями, носіями дочірньої від юдаїзму релігії – християнства.Вихований у дусі рідної віри, Святослав ясно усвідомлював загрозу християнського нашестя. Він розглядав його як засіб поневолення духу слов’ян. Оскільки загроза насувалася з Візантії, Святослав Хоробрий намагався побудувати заслін від християнського ярма в Болгарії на Дунаї, об’єднавши слов’янські племена в єдину імперію. Після загибелі Святослава роз’єднані слов’яни не змогли протистояти німецьким племенам, які під виглядом пропаганди “християнської благодаті” і користуючись фінансовою й військовою підтримкою Ватикану, завойовували все більше слов’янських земель.Важливі висновки зробив ще А. Чертков: “Війна Святослава проти болгар стала найважливішою подією Х століття. Успіх цієї війни міг істотно змінити на багато століть політичний склад європейських держав, дати рішучі переваги слов’янського елемента над німецьким, а численне слов’янське плем’я поставити пануючим над рештою Європи” [504. 17].Великий князь Київський Святослав до кінця залишився вірним слов’янському Роду, духовним традиціям рідної країни, а значить – істинним патріотом і державотворцем, який повинен бути прикладом для нинішніх і прийдешніх правителів слов’янських держав. Не дарма його світлий образ став символом відданості Рідним Богам.Оскільки Рідна слов’янська віра нині відроджується в багатьох країнах, Святослав Хоробрий, як останній язичницький князь Русі, рідновірами по праву визнається особистістю, що символізує вірність рідній традиції. Такими ж знаковими постатями визнані князь Ніклот у Польщі, князь Володимир Расате в Болгарії, загиблі від рук христоносців, князь Гедимінас у Литві, рівно як і славетна жінка-філософ Гипатія (Іпатія) – хранителька Александрійського мусейона в Греції, по-звірячому розтерзана християнськими фанатиками (415 р.). Вони були останніми хранителями рідної віри у своїх країнах, після їх відходу почався занепад язичницьких релігій Предків.

РОЗДІЛ ІІ.ЄВРОПЕЙСЬКИЙ ЕТНОРЕЛІГІЙНИЙ РЕНЕСАНС

ІІ. 1. Консервативна революція і Традиціоналізмяк предтечі етнорелігійного ренесансу

Феномен етнічного дедалі більше привертає увагу фахівців. Стає очевидним, що без збереження етнічного розмаїття світу виживання людства буде поставлене під сумнів. Національне буття народів висуває на перший план і проблему методологічного забезпечення наукових розробок з питань історії та теорії етносу. Постає також завдання виробити єдиний категоріально-понятійний апарат та єдину методологію теоретико-етнологічного пізнання.Оформлення етніцизму як наукового напряму почалося з 60-х pp. ХХ ст. у зв’язку з активізацією досліджень з етнічної проблематики, викликаною феноменом так званого етнічного відродження, що проявився у безлічі етнічних конфліктів майже в усіх багатонаціональних державах. Дискусії навколо співвідношення етнічних і економічних факторів у процесі політизації етнічних спільнот виявили певні розбіжності серед етніцистів.Ряд спеціалістів обстоюють тезу про самодостатність етнічної ідентичності для політизації етнічних груп, інші – про рівнозначну роль економічних і етносоціальних мотивів політичної поведінки людей. Найбільш відомі етніцисти Е. Геллнер, Е. Сміт, Дж. Ротшильд, У. Коннор не завжди одностайні в питаннях етнічного. Теоретичні положення етніцизму активно використовуються фахівцями з історії. Зокрема, стосовно української історії їх застосовували у своїх дослідженнях Р. Шпорлюк, Б. Кравченко, Т. Раковсько-Хармстоун й ін.Однак, відоме в європейському світі релігійне підґрунтя етніцизму, що формувалося саме на релігійних доктринах Консервативної революції і Традиціоналізму початку ХІХ – середини ХХ ст., на пострадянському просторі досі лишаються мало знаним навіть фахівцям.Причини цього надто складні. Очевидно, що глобальні програми підкорення всього людства купкою світових олігархів, як правило, завжди ґрунтувалися на уніфікації релігійних ідей, інтернаціоналізмі, нав’язуванні вигідних для світового панівного клану стереотипів мислення. Будь-які національно-патріотичні змагання у всіх глобалістів (як комуністичного, так і капіталістичного ґатунку) викликали якийсь патологічний страх. Тому довгий час націонал-соціалістичні рухи подавалися в публікаціях неодмінно з негативними ідеологічними ярликами “фашизму” та “нацизму”. Такі оціночні підходи чисто кланового характеру, нав’язані всьому “прогресивному людству”, не давали змоги виявити справжню сутність як Консервативної Революції, так і Традиціоналізму.Так звані світові або, точніше, інтернаціональні релігії та матеріалістичні доктрини нав’язали народам спрощену прямолінійну схему “розвитку” людства знизу вгору, від “нижчого” до “вищого”. В академічній науці усталилася думка про “науковий прогрес”, за якою нібито сучасні академічні знання ближчі до істини, ніж знання давніх мудреців.Насправді така схема є хибною, бо заперечує природні закони розвитку людини, суспільства, духовної культури. Сучасний стан духовності людства свідчить швидше про деградацію (не прогрес, а регрес). Впровадження в життя інтернаціональних та демократичних ідей призвело до втрати природної суспільної ієрархії всередині етносів, і як наслідок – етнічний, релігійно-духовний та ідеологічний хаос у людських спільнотах, посилення пріоритету матеріального перед духовним.На противагу цій деградації окремими мислителями були висунуті ідеї порятунку цивілізації, повернення до перевірених часом етнокультурних вартостей. Ідеям консерватизму, що виник як реакція на Велику французьку революцію, і поширенню в Європі ліберальних ідей, було протиставлено збереження (консервація) традиційних цінностей. Термін “консервативна революція” вперше вжив письменник Томас Манн.Якщо девізом ідеологів Просвітництва та буржуазних революцій було “Свобода, рівність, братерство”, то для консерваторів ці гасла стали “втіленням всього згубного, того, що знищує встановлений всевишнім порядок і руйнує основи життя” [126. 9]. Ідеальним суспільством, на думку консерваторів-традиціоналістів є цивілізація, в якій надаються пріоритети: якості – над кількістю, загальної ідеї – над егоїстичним інтересом, духу – над матерією.Ідеологами консерватизму стали філософи Жозеф Де Местр (праця “Роздуми про Францію”, 1796), Луї Де Бональд (праця “Теорія політичної і релігійної влади в громадянському суспільстві”, 1796), Едмунд Берк (праця “Роздуми про революцію у Франції”, 1790) та ін. На противагу просвітителям, які прагнули перебудувати світ на основі “свободи, рівності та братерства”, консерватори проголошували ідею природженої недосконалості людини, внаслідок якої не може бути досягнута рівність людей, оскільки це суперечить волі Бога, порушує віками встановлений порядок, ієрархію. Так, Едмунд Берк писав, що “ніяке суспільство не мислиме без ієрархії, так велить природа, в якій нерівність – основа порядку”, рівність же повинна існувати лише в галузі моралі та доброчинності, бо всі однаково зобов’язані виконувати свої обов’язки [126. 9; 491. 15].Теорії лінійного “прогресу” консерватори протиставляли поступовість еволюції, покращення життя і розумних реформ при неодмінному збереженні вже існуючого, перевіреного віками. Отже, вони не відкидали будь-яких нововведень взагалі, але визнавали розумні і послідовні зміни.Саме, коли традиційна культура почала зникати, на рубежі XVIII – XIX ст. народ (Volk, Folk) стає об’єктом інтересу європейських інтелектуалів. Праці Й. Гердера та братів Грімм сприяли позитивному ставленню вищих верств до “народної культури”, яку Гердер назвав “Kultur des Volkes” на противагу “вченій культурі” – “Kultur des Gelehrten” [34. 2–7]. На думку цих інтелектуалів, як пише сучасний дослідник Пітер Берк: “Народ був природний, простий, невчений, інстинктивний, ірраціональний, закорінений у традиції й ґрунти певного регіону, позбавлений почуття індивідуальності (індивідуум був “розчинений у спільноті”). Декого з цих інтелектуалів, особливо наприкінці XVIII ст., простолюд цікавив, як щось екзотичне, натомість на початку XIX ст. вже сформувався певний “культ народу” – в тому сенсі, що інтелектуали стали ідентифікувати себе з ним і навіть намагалися його наслідувати” [34. 8].Величезної популярності в Європі кінця XVIII ст. набули поезії Оссіяна, які були перекладені на десятки мов від іспанської до російської. Вони збурили духовні сили багатьох європейських народів, проникнувши до глибин народної пам’яті і показавши живучу силу етнічних традицій для всіх суспільних верств. Володимир Шаян писав про цю непересічну для європейської культури подію так: “Ні, це не все. Далеко не все, щоб дати уявлення про розміри оссіянізму в Європі, де Оссіян здобув славу, рівну чи більшу від Гомера, Шекспіра, Вальтера Скотта, Бернса чи Уордсверта...”. І хоч, як виявилось, постать Осіяна як “барда ІІІ ст.” була вигадана шотландцем Джеймсом Макферсоном, Шаян продовжує: “без найменшого сумніву можна ствердити, що ці поеми створили справді нову добу в історії європейської літератури... Вольфґанґ Гете, якого вважають найбільшим поетом і духом Німеччини, написав дослівно: “Оссіян витиснув з мого серця Гомера”. Від того часу Гете, класик чи псевдокласик, став Гете романтик! Отже, саме під впливом Оссіяна, як сам засвідчує, він відвернувся від псевдокласицизму та став одним із співтворців європейського романтизму [527].Як пише П. Берк, до прихильників Оссіяна належали не тільки німці Гердер і Гете, а й французи Наполеон, і Шатобріан. Піднесення культу народу і традиціоналізму стало своєрідною реакцією на Просвітництво з його елітизмом та зневагою до традиції. Зокрема, Шатобріан написав книгу “Дух християнства”, у якій цілий розділ присвятив “неофіційній” релігії простолюду, в якій вбачав вираз гармонії між природою та релігією [34. 5, 10]. Ідеями відродження своїх етнічних цінностей у ХІХ ст. були наснажені Вук Караджич, Зорян Доленга-Ходаківський, Франтішек Палацький, Александр Афанасьєв та багато інших мислителів. Вони повертали до життя призабуту духовну спадщину своїх народів.У кінці ХІХ ст. німецьким мислителем Фрідрігом Ніцше була відкрита ідея Вічного Повернення всіх речей. Ф. Ніцше сприйняв цю ідею як одкровення, але він не хотів, щоб воно перетворилось на релігію, а він сам – на пророка чи одержимого. Ніцше розумів небезпечність фанатизму. Про важливість цієї ідеї для майбутнього людства, свідчить його запис, зроблений для пам’яті про час і місце її постання: “Ідея Вічного Повернення, ця вища формула утвердження, найвища, яку тільки можна осягнути, датується серпнем 1881 року. Я накидав її на листку паперу з написом: “На висоті 6000 футів над людиною і часом. Я гуляв цього дня в лісі вздовж озера Сільваплана: біля величезної скали у формі піраміди, неподалік від Сюрлея, я зупинився. Тут мені спала на думку ця ідея” [279. 6. 41]. Метафізика вершин як способу виходу за межі сучасних людських умов з метою відкриття давніх духовних коренів арійської душі, душі воїна, була розвинута послідовниками Ф. Ніцше й Ю. Еволи, як практиками-альпіністами, так і політиками (правими радикалами).З часу появи цієї ідеї історія стане для Ніцше іншою. Він повірив, що з допомогою “великої ідеї” буде створена нова людина майбутнього. Він відчував: “я ходжу серед людей, як серед уламків майбутнього”. Віднині його прагнення з’єднати ці уламки в єдине ціле стане смислом його життя [412. 12–15].Ідеї циклічності розвитку культури в культурософії не нові. Ними займалися ще давні мислителі. Так, давньогрецький історик Полібій (ІІ – І ст. до н. ч.), автор “Всесвітньої історії” в 40 томах, володіючи величезними енциклопедичними знаннями, не міг не бачити певних закономірностей історичних і культурних процесів. Він одним з перших згадує ідею циклічності, яка, на його думку, має свої закономірності в появі великих особистостей, здатних впливати на розвиток подій і культурних явищ.Ідею циклічності висловлював також китайський історик Сим Цянь (І ст. н. е.) [291. 88]. Чергове повернення до цих ідей є додатковим свідченням їх закономірності. Для Ф. Ніцше вона стала початком переосмислення духовних вартостей християнства. Саме Ф. Ніцше надав цій ідеї новітнього звучання і спричинив поштовх до переосмислення світогляду “новими правими” ХХ ст.Світове панування “аврамістичних” релігій, таке очевидне для Ф. Ніцше, було все ще непомітним для широкого загалу. Вже у 1888 р. виходить друком його праця “Антихрист або прокляття християнству”. Автор розуміє, що цю книгу він “писав не для загалу. Може бути, ніхто з моїх читачів ще й на світ не народився… – мені належить саме прийдешнє” – зазначає він у передмові [327. 330].Думки, які не раз підсвідомо, як невиразна тривога, виникали в умах освічених людей при близькому зіткненні з християнством, у Ф. Ніцше вперше отримали логічну словесну оболонку: “Християнство оголосило нищівну війну вищому типу людини, воно відмовилося від усіх основних інстинктів цього типу: сильна людина зробилася непотрібною людиною, людиною, від якої всі відцуралися. Християнство зіпсувало розум духовно сильних натур: воно навчило відчувати вищі духовні цінності як гріховні” [326] (Тут цитую за перекладом з російської, оскільки українське видання “Основи” подає досить “злагіднений” переклад критики християнства).Як альтернативу космополітичному богу християнства Ніцше пропонує кожному народові мати “власного Бога”: “Народ, який ще вірить в самого себе, має також і свого власного Бога. В ньому він шанує умови, завдяки яким він піднявся, – свою шляхетність. Хто багатий, той хоче давати; гордий народ потребує Бога, щоб жертвувати”. Ніцше вбачає в християнстві релігію “хворих” і нежиттєздатних: “Ні мораль, ні релігія не стикається в християнстві ні з якою точкою дійсності: царство боже, страшний суд, вічне життя – це світ чистих фікцій. Після того, як поняття “природа” почали протиставляти поняттю “Бог”, слово природний зробилося синонімом слова недостойний, негідний… Християнське поняття бога – бог хворих, розумово відсталих – одне з найспотвореніших розумінь Бога, які тільки існували на землі; це бог, який оголошує війну життю; природі, волі до життя!”Він відкриває очі пересічних людей на сутність християнства як секти юдаїзму: “Біблія взагалі знаходиться поза всякими порівняннями. Щоб не загубитися тут зовсім, необхідно перш за все пам’ятати, що ти знаходишся серед юдеїв. Християнин є юдей другого, навіть третього ступеня. Християнин – це юдей, тільки вільнішого віросповідання, він може не обрізатися… він є логічним продовженням юдаїзму”.Ніцше вперше за всю історію християнства проголошує йому свій вирок. Це було криком його душі: “я засуджую християнство, я висуваю проти християнської церкви найстрашніше з усіх звинувачень, які тільки будь-коли проголошували… Християнська церква нічого не залишила незайманим, до чого б не доторкнулася, – все спотворила. Вона знецінила всяку цінність, усяку істину перетворила в “брехню”, в “неправду”, все чесне – в “підлість”… Це вічне звинувачення проти християнства я хочу написати на всіх стінах, де тільки воно є…”Сам він стверджував, що його “Переоцінка християнських “цінностей”, – це намагання наблизити перемогу протилежних, шляхетних цінностей” [327]. Ніцше один з перших мислителів присоромив християнство з його примітивним “святим письмом”, культом мучеництва і застарілими догмами юдейського монотеїзму. Так, французький мислитель Ален де Бенуа пише, що “Ніцше передбачив настання епохи, коли такі слова як месія, іскупитель (спаситель) чи святий будуть вживатися як образливі або для позначення злочинців” [33. 16].Пошук нових шляхетних цінностей отримав свій яскравий вияв в ідеях традиціоналізму як вічних духовно-культурних матрицях. Консервативна Революція – це насамперед, сукупність ідей, спрямованих водночас на перетворення світу (революція) і на збереження (консервацію) багатої духовно-інтелектуальної спадщини предків. Тобто вона має на меті захист традиційних цінностей радикальним шляхом. Отже, це – або революційність мислення, або революційність способу діяльності.Інакше пояснює смисл цієї назви дослідник І. Гордеев: “оскільки процес соціального занепаду зайшов надто далеко, і норми справжньої сакральної цивілізації практично сховались за обрієм, то “крайнє праве” може стати і лівим, а консерватизм перестає корелюватися з істинним традиціоналізмом. Тоді він змикається з революцією, з усіма силами, які протистоять ветхій системі. Звідси виведено поняття “Консервативна революція, а “нові праві” можуть називати себе “консервативними революціонерами” [126. 11].Виразним представником консервативної революції в Німеччині був Освальд Шпенглер (праця “Захід Європи”, 1918–1922), який вважав, що Європа на шляху до загибелі, бо вона є раціоналістичною цивілізацією, в якій вищі духовні цінності неупинно деградують. Отже, перехід від культури до цивілізації означає насамперед смерть душі народу. Кілька великих мегаполісів, у яких зосереджується все життя, знищують навколишнє традиційне суспільство, розпочинаючи “вік вивихнутого часу”.Яскравий спалах Фрідріга Ніцше, який провістив смерть християнської релігії, в руслі езотеричної, аристократичної думки викликає значний інтерес до езотеричних знань: аріософії (Герман Вірт), давньо-індійської культури, проблем походження людських рас (граф Гобіно), язичницької релігії предків (В. Шаян, Я. Стахнюк), рунічної традиції (Гвідо Фон Ліст). “Німецька міфологія” Якоба Грімма стала поштовхом до виникнення народних груп (“фьолькіше”), ліг і орденів, що поставили за мету відродити давню культурну і релігійно-магічну Традицію.Німецька Консервативна Революція була лише одним з напрямків загальноєвропейського руху. До цього інтелектуального руху також належали і деякі слов’янофіли (Сорель і Баррес у Франції, Унамуно в Іспанії); а також Парето і Евола в Італії, Лоуренси і Честертон у Великобританії та ін.В 1949 р. в Базельському університеті була захищена наукова дисертація німецького філософа Арміна Молера за темою: “Консервативна Революція в Німеччині” (одним з його наукових керівників був К. Ясперс). Пізніше А. Молер видав цю працю у вигляді монографії. Книга з 1950 року витримала вже п’ять перевидань, вона споряджена біографіями понад 350 вчених, письменників, політичних діячів, що мали те чи інше відношення до Консервативної Революції, а також має велику бібліографію (300 сторінок), що можна назвати цілою енциклопедією цієї проблеми. У передмові до праці автор пише, що він хотів допомогти Правим інтелектуалам усвідомити, якою багатою духовною спадщиною вони володіють [571. 5].Він стверджує, що неправомірно розглядати Консервативну Революцію виключно як доктрину націонал-соціалізму. А. Молер виділяє кілька напрямків Консервативної Революції: “фьолькіше” (навмисно не перекладається, щоб не було плутанини з так званими “народниками”), молодоконсерватори, націонал-революціонери, селянські рухи та незалежні молодіжні напрямки.Мислителі кінця ХІХ – початку ХХ ст. підняли на поверхню “циклічну доктрину” розвитку культури, яку можна вважати повним запереченням ідеї “прогресу людства”. На думку Р. Генона, матеріалізація суспільних відносин набирає загрозливих форм, вона прогресує, постійного збільшуючи швидкість, ніби камінь, кинутий вниз. Природні знання та істини, які в золотому, срібному та мідному віках були доступні всім, стають все менш зрозумілими, або й зовсім недоступними людству. В залізному віці число тих, хто володіє цими знаннями, стає все меншим [114. 15].Хоча сам Генон згодом скотився до протилежних “цінностей”, однак він одним з перших помітив, що занепад філософії і її перехід до раціоналізму збігся з останньою стадією греко-латинської цивілізації, поширенням християнства і “розсіянням євреїв”. Язичництво із цілісної системи знань (відання) перетворилося у безліч окремих “уламків”, які збереглися лише у вигляді забобонів, що втратили свій глибинний зміст. Він вважав, що керує зміною циклів занепаду і відродження велике “щось”, що Р. Генон називає Принципом. Цей Принцип співвідноситься з “Чистою духовністю”, він є породжувачем духовних імпульсів, які поступово деградують, відходячи все далі від свого “породжуючого Принципу”. Лише той, хто прагне до істинних знань, може заново відкрити у собі духовність вищого Принципу. Приховане стане знову видимим у кінці циклу, який одночасно виявиться і початком нового циклу [114. 15].“Принцип єдності істини” є основою справжньої метафізики. Від цієї єдності витікає ієрархічна підпорядкованість різноманітних форм її проявів, тобто істин приватного порядку, і ця ієрархія в міру віддалення від “єдиної істини” падає все нижче і нижче, поки не перетвориться на лжу і облуду. Первісна “єдина істина” – це, так звана “примордіальна” (витокова) традиція, яка несе в собі понадчасовий синтез усієї істини людського світу. Вторинними прикладними істинами є традиційні і релігійні форми, які, незважаючи на свою зовнішню відмінність, внутрішньо приводять до однієї й тієї ж мети. Р. Генон приходить до висновку, що в решті решт, подрібнення істини доходить до тієї межі, коли вона перетворюється на свою протилежність [114. 22]. Зрештою, і сам Генон став підтвердженням власної доктрини, змінивши свої природні орієнтації.Однак, кінець старого світу буде водночас і початком нового. Таким чином, скарби вищої мудрості не можуть бути втраченими для людства остаточно. Кінець ІІ – початок ІІІ тисячоліття супроводжується не тільки регресом та кризою сучасного світу (кінцем старого циклу), але й початком відродження етнічних духовних систем у багатьох країнах, тобто початком нового циклу. Не обминули ці процеси і слов’ян: Україна, Білорусь, Росія, Польща, Болгарія, Сербія, Чехія, Словенія мають уже свої релігійні общини сповідників етнічного (язичницького) культу. Закономірно, той, хто прагне до істинних природних знань, може відкрити їх у собі як генетичну етнічну матрицю.Рідновіри України для обґрунтування своїх доктрин спираються на праці своїх національних предтеч. Уже в 60-х роках ХІХ ст. великий український мислитель Тарас Шевченко у вірші, присвяченому Ликері Полусмаковій, задовго до Ф. Ніцше, висловив сумнів відносно універсальності “візантійського Саваофа”, протиставивши йому народне розуміння Бога (треба розуміти “Бога природного, істинного”), якому не потрібні “раби”. У вірші Шевченка антитези Саваоф і Бог, раби і люди, очевидно виступають не лише поетичними метафорами, а й несуть логічно вмотивоване смислове навантаження:Не хрестись,І не кленись, і не молисьНікому в світі! Збрешуть люди,І візантійський СаваофОдурить! Не одурить Бог,Карать і миловать не буде:Ми не раби його – ми люде! [530. ІІ. 287].