Пробуджена Енея Європейський етнорелігійний ренесанс

IV. 6. Розвиток Рідної Віри в українській діаспорі

Українська діаспора, розчарувавшись у “пророкові”, стала шукати інші шляхи відродження Рідної Віри. Люди, здатні до лицарського чину, знайшлися, хоча й не довелось їм зустрічатися особисто з професором В. Шаяном.З поетесою Ларисою Мурович (Тимошенко), яка виявила велику повагу до староукраїнської віри, професор познайомився листовно в кінці 60-х років. У 1968 р. вона, натхненна ідеєю відродження Рідної Віри, відновила журнал “Світання” в Канаді. Разом з інженером Нестором Роговським Лариса Мурович заснувала в м. Торонто і зареєструвала офіційно в канадійському Уряді Інститут імені Володимира Шаяна ще за його життя. Ларису Мурович і Нестора Роговського Володимир Шаян вважав “героїчно посвяченими”, написавши: “цих двоє карпатських буковинців є моїми найкращими людьми в Канаді. Їм моя безсмертна вдячність і любов. Найбільша пошана”. Своїм лицарем В. Шаян вважав також поета Левка Ромена, якого Лариса Мурович згадує як одного із співзасновників Інституту. До групи сподвижників цього Інституту належав також Смеречинський (ініціали невідомі), якого згадує доктор Ю. Лісовий у своєму листі до М. Ситника від 7.01.1983 р. [14].Закипіла творча робота невеликого осередку Інституту. Збіркою коштів 28 його членів були видані праці Володимира Шаяна “Найвище світло”, “Найвища Святість”, “Григорій Сковорода – лицар Святої борні”. В. Шаян був безмежно вдячний своїм друзям і щасливий з їхньої відданості ідеї Відродження Рідної Віри. Водночас, він, як міг, листовно застерігав їх не спокушатися кількістю навернених “неофітів”: “Масу нам потрібно, але потрібно Авторитету як основи гієрархії і ладу... Зерно таке, як і ядро. Яке ядро, такий майбутній рух. Самозванчі амбіції збудять хаос. Хаос зможе опанувати тільки Духова Сила. Орден зможе створити тільки уроджений до цього. Орлигора – це збунтований учень. Так скоро він матиме своїх збунтованих учнів... Я не шукаю малодухів, але Лицарів” (лист до друзів від 25 серпня 1972 р.) [15].На початку 70-х років В. Шаян від значного напруження та перевтоми часто хворів на серце, кілька разів перебував у шпиталі, де продовжував писати: тут була написана і його праця про Велесову Книгу. Канадійські друзі, занепокоєні станом здоров’я вченого, вирішили перевезти В. Шаяна до Канади, влаштувавши йому догляд і кращі умови для життя та праці, однак цьому планові не судилося здійснитися. Відчуваючи близький кінець, Володимир Шаян з болем писав: “Передо мною багато праць. Може встигну докінчиити деякі... Праця про Великого Бога... Праця про Перуна. До неї багато матеріалів... Праця про Богиню Світання готова в руках і у присвяті Ларисі Мурович, що вже здобула Безсмертя в нашій історії. Поки що доведеться кінчити. Мушу написати ще іншого листа в загальних справах. Їх є стоодна... Зворушений Вашою любов’ю та відданістю у важких годинах проби, Ваш Володимир. Лондон, 12.VII.1974 [521. 75]. А 15 липня 1974 р. професор, Волхв Володимир Шаян відійшов у Вічність.На його похорон до Лондону приїхали друзі з Канади, серед яких була вірна ідеї Ордену Лариса Мурович та кандидат на Волхва Мирослав Шкавритко, який і здійснив поховання Вчителя за обрядом Рідної Віри. Лариса Мурович була призначена розпорядником архіву В. Шаяна, який вона упорядкувала і передала на збереження до Канадського Державного Архіву (всього 12 “картонів”), а бібліотека В. Шаяна була передана Інститутові його імені.Рідновіри України гідно вшанували життєвий подвиг Великого Волхва Рідної Віри, нагородивши його посмертно Орденом Святослава Хороброго в 2001 р., заснованим на честь 10-річниці Незалежності [404. 13–14].Ще за життя в Лондоні Володимир Шаян неодноразово застерігав кандидата на Волхва М. Шкавритка, який друкував у “Канадійському фермері” статті Л. Силенка, про поверховість силенкових знань: “Можна дискутувати про віру з малограмотними, але санскрит, а ще більше порівняльна лінгвістика і етимологія – це сувора наука університетського типу” [15]. Згодом і М. Шкавритко зрозумів хибність шляху, запропонованого Л. Силенком.Оскільки Волхв Володимир не встиг висвятити кандидата М. Шкавритка, було вирішено відновити безперервність духовної верстви Рідної Віри обрядом Соборного Рукопокладення.29 липня 1978 р. на Святковому зборі рідновірів у Вінніпезі (Канада) відбулося освячення через Соборне Рукопокладення Волхва Мирослава Шкавритка. У передмові до збірника матеріалів цього Собору Любомир Вільховецький писав: “Після майже тисячолітньої духовної неволі і перерви відновлено фактично і юридично... безперервність зростання і розбудови Рідної Віри Предків” [89. 9–10].Організаційним Комітетом Собору було вироблено і затверджено статутні основи щодо духовної верстви: “Про Закон Рідної Віри”, “Волхв Рідної Віри”, “Про юридичність освячення”. Зокрема, за цими матеріалами, визнається два стани Акту освячення Волхва в Законі Рідної Віри: 1) “стан природнього зростання”; 2) “стан виїмкової потреби” (виняткових обставин – Г. Л.).Стан “природнього зростання” – це висвячення Волхвів безпосередньо Верховним Волхвом при асистуванні інших Волхвів (коли розвиток Рідної Віри є безперервним). Стан “виїмкової потреби” (за виняткових обставин) – “такий стан, що може постати лише у висліді насильства, боротьби, накиненої ворогом війни, чи у висліді катастроф, епідемій, пошестей і інших фізичних пораженств, мусить бути направлений для відновлення континуїтету (безперервності, суцільності – Г. Л.) природного зростання... Рідної Віри через соборне рукоположення. Юридичність цього соборного рукоположення заключається в тому, що в народі, його звичаях, способі життя, практиці морально-етичних принципів Рідної Віри зберігається в своїй основі Закон Рідної Віри і тому цей Закон як вияв загальної волі, може бути правно переданий удостоєному обранцеві з-поміж народу через Акт освячення” [89. 9–10].Волхв Мирослав Шкавритко очолив громаду, незалежну від Л. Силенка і став наступником Волхва Шаяна, якого він поховав за Рідновірським Обрядом і урну з прахом якого привіз до Канади, де було згодом було здійснено перепоховання на Рідновірській ділянці кладовища в м. Гамільтоні Старшим Проповідником Мирославом Ситником. Володимир Шаян заповідав поховати його на Гуцульщині, на горі Ґрехіт у Карпатах, де до нього вперше прийшло прозріння й ідея відродити Рідну Віру в Україні. Але він розумів, що за радянської влади це буде неможливо.Волхв Мирослав Шкавритко видавав часопис “Канадійський фермер”, а згодом “Нові Скрижалі”, мав періодичну програму на Канадійському радіо, писав свої роздуми про Рідну Віру під назвою “Наука Рідної Віри”, які публікував у своєму часописі. Однак, через брак освіти, він так і не зміг осягнути глибину вчення Волхва Володимира Шаяна про багатопроявність Сварога.Волхв Мирослав Шкавритко заповів поховати його в Україні, що й було виконано його вдовою Галиною-Зоряною Шкавритко. Священні знаки і клейноди Волхва Шкавритка (нагрудні знаки, “Свядолю”, особисті речі та частину архівних матеріалів) вона передала на збереження Громаді Українських Язичників “Православ’я” через Волхвиню Зореславу (нині зберігаються в Об’єднанні Рідновірів України).У 1981 р. Громада Рідновірів м. Гамільтон відійшла від РУНвіри Силенка і проголосила себе послідовниками Волхва Володимира Шаяна. Ця Громада ще за кілька років до цього купила будинок для Храму Рідної Віри, відомий як перша після тисячолітньої перерви “Святиня Дажбожа”, а також перереєструвалася як самостійна рідновірська (язичницька) конфесія. Багато праці і сил віддали члени цієї громади для видання праць професора і Волхва В. Шаяна.Очолив цю Громаду Старший Проповідник Рідної Віри Мирослав Ситник, якого можна по праву назвати героїчно посвяченим, як і Ларису Мурович. Саме його невтомною працею і допомогою його дружини Лади Ситник побачили світ численні видання основоположника Відродження Рідної Віри Волхва Шаяна, а також праці Ярослава Оріона, квартальник “Українське Відродження”. Понад двадцять років Старший Проповідник Мирослав Ситник здійснює богослужіння і проповіді Української Рідної Віри в Святині Дажбожій, у родинах своїх побратимів і посестер, поширює видання основоположників, надає жертовну і благодійницьку допомогу для розвитку Рідної Віри в Україні. Саме така конкретна праця і може вважатися тим Лицарським Чином, якого так прагнув від своїх лицарів Волхв Володимир Шаян.Чимало жертовної праці доклали у справу Відродження Рідної Віри інші рідновіри цієї громади Яр Голубицький з дружиною Марійкою, вдова Волхва М. Шкавритка Галина-Зоряна Шкавритко, Миролюб Петронюк, Григорій Сірик, Наталка Бриль, Марія Колькін та інші рідновіри. Нині покійні проповідник Славин Яворський і Роман Кміть були жертводавцями на видання найбільшої збірки праць В. Шаяна “Віра Предків Наших”, що побачила світ у 1987 р. в Гамільтоні.Громада Рідновірів у Гамільтоні повністю відновила духовний зв’язок з основоположником Відродження Рідної Віри, прийнявши доктрину багатопроявності Бога-Богів, осмислену в працях Волхва Шаяна.Старший Проповідник Рідної Віри Мирослав Ситник та рідновір Яр Голубицький нагороджені Орденами Святослава Хороброго – високою нагородою Рідної Віри, заснованою Об’єднанням Рідновірів України на честь 10-ї річниці Незалежності України і увічнення пам’яті останнього руського князя-рідновіра [404. 13–14].Інші громади в Канаді і США так і не змогли оформитися в конфесію української Рідної Віри послідовників Волхва Шаяна, хоча і серед них є окремі визнавці язичницького напрямку. Серед них цікавою особистістю є Зорян Рекуха: він листувався з Володимиром Шаяном, якого вважав своїм духовним батьком, займався індійською йогою та поезією, присвятив кілька своїх поетичних творів Волхву Володимиру. І нині в своєму поважному віці він не складає зброї, роз’яснюючи сутність Рідної Віри і шкідливість монотеїстичних “реформ”. Таким же палким прихильником і жертводавцем Рідної Віри є Михайло Семенець.У Європі також були відомі пропагандисти Рідної Віри: Микола Скрипник та Борис Ребіндер (Голландія, Франція). Обидва багато писали про Рідну Віру, зокрема дослідження Велесової Книги [376; 363. 42–56]. Найбільше долучився до цієї праці Микола Скрипник, завдяки якому були віднайдені в різних країнах світу і опубліковані архіви Ю. Миролюбова з текстами Велесової Книги. Нині саме ці матеріали вважаються єдиним джерелом для дослідження цієї пам’ятки [98].В Австралії також живуть українці, прихильники язичницької концепції Рідної Віри, відновленої Волхвом Шаяном, однак вони теж не оформлені конфесійно: Володимир Літинський з дружиною Оріяною, Іван Головацький, Марія Лукеш, Федір Габелко та інші. Зокрема, Володимир Літинський, роздумуючи про шляхи Відродження Віри Предків, писав: “Я не раз ставив собі питання, чому Лев Силенко, замість штучно створеної назви “рунтато”, не відродив нашої прекрасної праісторичної назви волхв?” [247]. Молодше покоління української еміграції в Австралії, так само, як і в Канаді, не продовжує традицію Рідної Віри.В Англії та Німеччині також живуть поодинокі українці прихильники Відродження Рідної Віри, але вони теж не утворюють громад. Всі вони підтримують зв’язок з Київською Громадою “Православ’я” та з Релігійним центром ОРУ в Києві, передплачують язичницький часопис “Сварог”.

ІV. 7. Сучасний стан відродження Рідної Віри в Україні

Ідеї відродження Рідної Віри проникли в Україну разом з національним піднесенням на початку 90-х років. Першим поштовхом до переосмислення християнського минулого стало повідомлення “Літературної України” про те, що ніби-то існують десь в Канаді язичницькі громади Рідної Віри. Для декого з українців цього було достатньо, щоб включилася генетична пам’ять. Інакше я не можу назвати цей процес, який нині не піддається раціональному аналізу.Я не тільки як релігієзнавець, але і як живий свідок та учасник цих подій, очевидно, маю право описати їх у своїй праці. У той час національно свідома інтелігенція шукала шляхів до відродження автокефальної церкви, вважаючи її “своєю”. І тут, як грім з ясного неба, усвідомлення того, що у нас була справді своя власна віра, Рідні Боги, яких ми колись давно, хай навіть з примусу князя Володимира, зрадили... Паралельно з цим, у суспільстві відбувалась інтенсивна “релігійна обробка” українців біблійними подарунками, якими був завалений офіс Народного Руху України. Ці Біблії безкоштовно роздавалися всім, хто хотів прилучитися до “слова Божого”.Однак, читання недавно ще “забороненого плоду” викликало сум’яття: якщо це писання було колись недоступне для пересічного громадянина, то тепер у читачів виникало сотні запитань. Найперше, що викликало сумнів – так це юдейське наповнення “суперкниги”. З кожною сторінкою занурюєшся в абсолютно чужий юдейський світ, з відверто “не нашим” менталітетом, де патріархи “богообраного” народу з їхніми приземленими проблемами і ницими почуттями вже через кілька сторінок починають викликати якщо не огиду, то принаймні алергію... Книга перестає бути “святою”. Натомість приходить гіркота і почуття тисячолітньої облуди, якою обплутано світ. Для багатьох з нас це був справжнісінький шок. Але у мене особисто не було спустошення, була віра в те, що існує щось вище, рідне, чого ми не знаємо чи давно забули... Так з’явилось прагнення згадати Рідного Бога і помолитися біля його старовинного кам’яного образу, століттями намоленого нашими предками. Ми вже були готові до читання праць В. Шаяна.І нині, коли комусь дуже хотілось би “не зачіпати” християнство, я не можу обминути цей, власне найголовніший, етап становлення язичницького світогляду моїх сучасників. Бо без усвідомлення цього підступного тисячолітнього обману, людина не може стати рідновіром. Це усвідомлення з’являється тільки ціною такого особистісного переживання і переосмислення всієї історії християнства, коли розкривається правдивий погляд на те, що сталося з нашим світоглядом, коли людина вже не в змозі миритися з таким станом речей і залишатися в рабському стані.Праці Володимира Шаяна, з якими я познайомилась у Товаристві української мови ім. Тараса Шевченка, стали першим дороговказом [529; 521; 523]. Це було великим духовним відкриттям – виявилося, що цей прорив уже зроблено. Сам Шаян писав, що йому вистачило “кількох ночей духової боротьби” для усвідомлення цього Шляху. Я не вагалася, я вже була язичницею всією своєю сутністю і всім своїм єством. Тепер треба було позбутися християнських стереотипів, які закладалися в мою свідомість десятиліттями. Процес відбувався швидко: читання Біблії, книги Шаяна “Віра Предків Наших” і Силенкової “Пероцінки духовних вартостей”, яка потрапила в Україну раніше, ніж його “Магавіра” [414]. Все розклалося в логічний ланцюг. Сумнівів не було – треба відроджувати Рідну Віру в усій її автентичній багатогранності. Великий жаль викликали писання Лева Силенка і його сакралізація себе як “пророка Дажбожого”: цей сором і тепер проймає мене всякий раз, коли хтось назве мене “рунвісткою”. І нині я, при всій моїй повазі до друзів-рунвістів, відверто стверджую, що силенкіянство – хибний напрям! Якби Л. Силенко залишив тільки свою “Переоцінку духовної вартості”, це було б великим благом. Але “Магавіра”, на мою думку, значно знизила його роль у відродженні Віри Предків. Однак, скільки людей, не замислюючись, підуть за монотеїзмом новоявленого “пророка”! Як слушно застерігав В. Шаян: “Не уживайте слова пророк легковажно. Це важке слово. Воно обернеться проти вас, лжепророки, що хочете повести народ манівцями чужих ідей і ідеологій” [521. 530].Вже створювалися поодинокі громади РУНвіри. Я вела гострі дискусії з їх лідерами, показувала праці В. Шаяна – марна справа! Монотеїзм в’ївся в голови пересічних, поки що поодиноких, адептів рунвізму, які не хотіли нічого знати про багатобожжя, а важезна “Магавіра” манила їх до себе як магнітом. Її постійно завозили та присилали в Україну, а далі почали масово видавати й інші книги та статті Л. Силенка (це було схоже на своєрідний добре профінансований месіанізм). А у нас, окрім праці Шаяна (з невеликого тиражу якої нам дісталося усього 15 примірників), є величезна кількість важкодоступних неопрацьованих фольклорно-етнографічних джерел, які треба ще вивчати, систематизувати і подавати в прийнятному для рідновірів вигляді. Цієї роботи ніхто на себе не хотів брати, бо за висловом письменника Михайла Іванченка, “плуга перти – нелегка справа”. Саме тому й продовжувати справу Волхва Шаяна виявилося небагато охочих.У 1993 р. я з кількома однодумцями у Києві створила Громаду Українських Язичників “Православ’я”, яка офіційно зареєстрована (перша реєстрація 1995 у міністерстві юстиції; повторна 1997 р. – у міському Управлінні релігій і культів). Уже в 1994 р. наша Громада “Православ’я” вперше згадується в газеті “Шулявка”, де описане язичницьке свято Рідва, здійснене в Бібліотеці № 13 [362]. А в 1995 р. замітку про святкування Вербиці нашою громадою вмістила всеукраїнська газета “Час/Tame” [79]. Назву “Православ’я” я пояснила в своїх ранніх публікаціях у кількох журналах і газетах [263; 264]. Насамперед група сподвижників зайнялася науковим пошуком автентичних джерел Рідної Віри, почали здійснювати язичницькі Богослужби переважно на природі, а в 1995 р. на Купайла видали перший (тоді ще самвидавівський) випуск релігієзнавчого часопису “Сварог”. З того часу опубліковано десятки книг і сотні статей про Рідну Віру. Ідея відродження Віри Предків припала до душі багатьом пробудженим українцям. Нині рідновіри-язичники мають свої осередки в кількох містах України, і входять до Релігійного центру Об’єднання Рідновірів України. Через упереджене ставлення місцевих властей до українського язичництва, справа реєстрації наших громад досі посувалася повільно. Осередки Рідної Віри вже існують у Києві і Київській області (с. Клавдієве), Харкові, Львові, Чернігові та Чернігівській області (м. Корюківка), Миколаєві, Запоріжжі, Кам’янці-Подільському, Полтаві, Чернівцях, Жовтих Водах, Лубнах, Тернополі та інших містах і селах України.Громади Українських Язичників мають свої Статути. Основою свого віровчення вважають теологічні праці В. Шаяна, а також сучасні видання “Волховник”, молитовник “Правослов”, збірку священних текстів Велесову Книгу та ін. Ґрунтуючись на давніх фольклорних джерелах та народних правилах моралі українського народу, Громада Українських Язичників “Православ’я” уклала Символ Віри, Застороги нащадкам та Заповіді сучасною українською мовою, які затверджені Першим собором рідновірів України в 1998 р.У Статутах наших громад вказано, що ми вважаємо себе спадкоємцями і правонаступниками етнічної віри, яка була офіційно заборонена князем Володимиром у 988 р. Членами язичницьких громад є переважно творча інтелігенція, науковці, письменники, викладачі, художники, композитори, які вважають своїм завданням відродження та реконструкцію давніх національно-релігійних обрядів та звичаїв і впровадження їх у життя й побут українського народу. Так за кілька років своєї діяльності громада зібрала значний науковий матеріал і видала кілька богознавчих та богослужбових книг Рідної Віри: “Волховник”, “Правослов: молитви до Рідних Богів”, свого релігієзнавчого часопису “Сварог” [258; 255; 404].Язичницькі громади гуртуються восновному навколо Київської громади “Православ’я” та Релігійного центру Об’єднання релігійних громад Рідновірів України (який ми називаємо коротко – ОРУ), духовним провідником якого я стала волею долі, прийнявши посвяту під рідновірським ім’ям Волхвиня Зореслава. Як представник ОРУ я була учасником Світового Конгресу Етнічних Релігій. Об`єднання Рідновірів України існувало вже у 1995 р., про що повідомляв наш часопис “Сварог” [404.2].Українські язичники вважають Володимира Шаяна основоположником руху Відродження Рідної Віри, продовжуючи його справу. Якщо В. Шаян заклав філософсько-теологічні основи віровчення, то ОРУ нині продовжує їх та працює ще й у практичній площині: створення громад, вивчення і впровадження традицій в обрядову практику рідновірів, укладання молитовників, требників (збірників обрядів), навчальної літератури для віруючих рідновірів, виробленням канонів, моральних засад тощо. Ця робота спирається на наукове дослідження автентичних джерел, на збереження справжніх зразків обрядовості й звичаєвості, відновлення світоглядних основ і моральних цінностей.При ОРУ було створене Національно-культурне товариство “Світовид”, яке займається популяризацією знань про духовну культуру наших пращурів, вивченням обрядових пісень і танців, а також молодіжне Братство “Сварга” (яке нині перебуває на стадії офіційної реєстрації). У 1997–1998 рр. у Жовтневому районі м.Києва, за проектом Відділу культури цього району, ми створили Центр Відродження української культури з одноіменною назвою “Світовид”, де в 1997 р. була розгорнута виставка-музей Велесової Книги. У цьому Музеї були представлені рідкісні видання Велесової Книги, копії дощечок, архівні матеріали та живописні ілюстрації до неї. Сюди приходили вчителі з учнями, щоб отримати консультації чи провести уроки з українознавства. Однак, цей Центр, як і Музей було ліквідовано адміністрацією Жовтневого р-ну м. Києва, про що повідомляла газета “Столиця” [221].І сьогодні, через сім років, я можу твердо сказати, що це сталося через упереджене ставлення до Рідної Віри, тобто через релігійну дискримінацію, а не через “відсутність фінансів” (бо фахівці цього центру працювали на 0,25 ставки, одержуючи по 25 гривень на місяць!).Нині найважливішим завданням ОРУ стало навчання священиків Рідної Віри. Як визначити, чи здатний учень стати волхвом або жерцем? І взагалі, чи можливо навчити волхва? Багато що залежить від генетики, спадковості, але природжені якості необхідно розвивати. Ми самі постійно вчимося і розвиваємося. Без цього неможливо відродити стародавню традицію і надати їй сучасного вигляду.Крім того, потрібні спеціальні наукові розробки. А це праця не з легких, і не кожен здатний її осилити. Для навчання жерців і богословів Рідної Віри я зі своїми однодумцями в 2002 році заснувала Українську Духовну Академію Рідновірів і зареєструвала її в Державному Комітеті України у справах релігій як вищий духовний навчальний заклад. Створено програми, методичні розробки лекцій, обрядової практики та ін. Нам ще належить надати духовному закладу академічного вигляду, що нелегко за відсутністю власного приміщення, коштів, обладнання. Тому поки що у нас щорічно підвищують свій освітній рівень від 10 до 20 голів громад та обрядодіїв. Навчання здійснюється заочно і в таборовому режимі (літня сесія).Жерцям не достатньо одного тільки посвячення в Рідну Віру. Після навчання і проходження практики в своїх громадах, ми здійснюємо обряд їхнього посвячення в жерці. Для жрецького стану розроблено спеціальний обряд. Він відрізняється від звичайного посвячення в Рідну Віру. Це вже значно вищий і відповідальніший статус посвячуваного. За Манавадхармашастрою (11. 172), обряд Посвяти – ніби “друге народження”, тобто народження нової якості. У Ведизмі є таке положення, що “брагман, який не пройшов ініціації, нічим не відрізняється від шудри” [542]. Санскритське dvija, dvijati – епітети брагманів. Вважається, що людина, яка не долучилася до знань, нічим не відрізняється від тварини. Той, хто долучився до знань, набуває свого другого народження [13. 564]. Така священна традиція “двічінароджених”, і ми її продовжуємо. Після спеціальної підготовки, вже посвячено 12 священиків Рідної Віри – створюється жрецький суспільний стан етнічної релігії. З такими здобутками язичницька конфесія відзначила 70-ліття Відродження Рідної Віри, започатковане Першим Великим Волхвом Володимиром Шаяном.Нині в Україні спостерігається деяке пожвавлення рідновірського руху. За останнє десятиліття ми вже побачили, хто на що здатний, визначилися якісні конструктивні напрями і лідери, відсіялися “тимчасовці” і провокатори, почався процес співпраці різних рідновірських напрямів. Наприклад, 8 березня ОРУ спільно з товариством Оріїв “Перунова рать”, сотнею імені князя Святослава та іншими провели Тризну по славетному князю Святославу і освятили його пам’ятник. Подія мала великий загальнонаціональний резонанс, була показана в інформаційному випуску Першого каналу телебачення. Ми одержали новий приплив людей, які хочуть бути з нами і вважати себе рідновірами. Відбулася також наукова конференція (фестиваль) “Буття українців”, присвячений споконвічним традиціям Предків, – у цьому заході взяли участь десятки рідновірських організацій.Основні засади віровчення української Рідної Віри викладені в Символі Віри, де коротко сформульоване наше Богорозуміння. Він читається віруючими, як і щоденні молитви, що є свідченням їхньої належності до Рідної Віри, і є обов’язковим при обряді посвячення в Рідну Віру. Символ Віри складається з чотирьох правил (канонів) віровизнання та кінцевого гасла, в яких йдеться про віру в усіх українських Богів, єдиних у Сварозі, в їхню вічність і незнищенність, у триєдність світів Права, Ява і Нава (Богів, людей і предків), про божественність народження українського народу (Дажбожих онуків), про вічне життя і перевтілення душ. Кінцеве гасло “Наша Віра правдива, бо Право славимо!” означає природовідповідність Рідної Віри життю свого народу, де Право – є синонімом божественного закону, правди, праведності, справедливості. Символ Віри затверджений Першим Всеукраїнським собором Рідної Віри 25 серпня 1998 р.Морально-етичні заповіді рідновірів викладені в Засторогах нащадкам – це сформульовані сучасною українською мовою стародавні норми моралі Рідної Віри, якими має керуватись кожен рідновір у своєму повсякденному житті, щоб жити у злагоді зі своєю совістю і своїм народом. Головна ідея Засторог відображає насамперед національні цінності й пріоритети: вірність своєму Роду і Народу, збереження його самобутніх традицій, рідної мови, рідних святинь, природи рідної землі. Як найвищі цінності людської особистості визнаються збереження чистоти роду, працьовитість, чесність, активна позиція в житті, взаємоповага між представниками свого і сусідніх народів, але водночас і людська гідність, відпорність всьому чужому, засудження рабства й зверхності, чужопоклонства, неприпустимість зради. Серед рідновірів нема п’яниць, розпусників, наркоманів, збоченців, тих, хто веде неприродній спосіб життя. Між людиною й Богом взаємовідносини довіри, а не страху: Бог – батько, отже рідновіри – не “раби божі”, а Дажбожі сини й онуки. Рідновіри виконують Застороги не з примусу чи “страху Божого”, а з власного переконання, що слід чинити справедливо й чесно, як мовив Ору Сварог: “Ви сини Творця, і поводьтесь як сини Творця, і будете як діти мої” (Велесова Книга). Застороги прийняті громадами рідновірів з 1993 р. і затверджені Першим Всеукраїнським собором Рідної Віри 25 серпня 1998 р.Головним гаслом Рідної Віри вважається триєдність: Рідна Земля – Рідна мова – Рідна Віра. Земля як територія – є важливим націоутворюючим елементом. Її найчастіше розглядають історично першим і універсальним, етнічно визначеним предметом праці. Хоча етнодиференціюючим чинником вона є не сама по собі. Це етнічно-визначений спосіб її включення в культурно-господарську діяльність, спосіб організації трудової діяльності автохтонного населення. Отже, Рідна Земля – не просто певна ділянка поверхні. У ній закладені корені етносу – могили предків, які бережуть для нащадків пам’ять поколінь. Етнічна територія дискретна, сакральна.Рідна мова в Рідній Вірі визнається священною мовою для даного народу. Нею здійснюються всі славлення, звернення до Богів, ім’янаречення. Все етнічне Богознавство викладається рідними мовами слов’янських народів, які добре розуміють один одного без посередництва англійської чи німецької. Рідна Віра – найголовніша структурна частина цієї тріади, бо в ній закладений сам дух нації, без якого народ позбувається свого єства.

ІV. 8. Деякі негативні явищау сучасному рідновірському русі України

Різноманітність форм відродження язичництва має свої як позитивні, так і негативні сторони. З одного боку, вона свідчить про багатство, невичерпність традиційних форм релігійності, з другого – гальмує процеси консолідації етносу, посилює несприйняття інакомислячих, а іноді й відверту ворожнечу між лідерами та окремими громадами. Таким чином, через недоступність для рідновірів засобів інформування про свої організації, їхню діяльність, віровчення, спостерігається організаційна, вірознавча та ідеологічна розпорошеність окремих громад. Сильне природне прагнення багатьох українців повернутися до Віри Предків та інформаційна блокада з боку державних ЗМІ спричинили поліваріантність язичницьких віровчень, що виникають стихійно в різних осередках.Розпорошеність сил, у свою чергу, стало причиною відсутності доцентрових об’єднавчих рухів у межах своїх країн. Складність відродження Рідної Віри полягає, насамперед, у тому, що в автентичному (чистому) вигляді віросповідні й культові особливості Віри Предків зникли, її провідна духовна верства давно знищена, тому й створився певний простір для спекуляцій не тільки язичницькими міфами, обрядами, але й привласнення титулів, створення різного роду особистих “легенд” (від чудесного “знаходження скрижалів”, до “посвячення в Рідну Віру прадідами” та ін.).Оскільки відродження Рідної Віри нині перебуває на стадії становлення, а традиції, які могли б якоюсь мірою дисциплінувати обрядовість, календар свят, морально-етичні та кастові норми, ще не до кінця вивчені й засвоєні, тому в деяких амбітних осіб виникає потреба в їх створені. Там, де мала б бути наполеглива, трудомістка і тривала праця, часто виникає скороспіла дешева імітація “всевідання”. До того ж, у язичництві, на відміну від юдаїстичних релігій, жорсткі догмати взагалі відсутні, і це також певним чином впливає на вільну, а часом безвідповідальну, міфотворчість і спекуляції.Поєднання усієї множинності різних видимих причин все ж не розкриває суті проблеми. Адже багато невидимих на перший погляд явищ, переважно, залишаються поза увагою як дослідників етнорелігій, так і послідовників етнічних культів. У свій час консерватор-традиціоналіст Юліус Евола застерігав своїх послідовників від страшного явища “підміни цінностей”. Свої погляди на процес підміни він висловив у праці “Окультна війна”, де подав її точне визначення: “В рамки даної проблеми входить уявлення про окультну війну, тобто тіньову війну, що її ведуть ті сили, які можна позначити як сили світової підривної діяльності. Ця війна ведеться такою зброєю і розвертається в таких обставинах, які сучасна історіографія абсолютно не враховує. Для їхнього розуміння необхідна трьохвимірна історія, яка, крім двох вимірів площини, що включають видимі причини, факти і дійових осіб, враховує також вимірювання глибини – таємне вимірювання таких сил і впливів, участь яких часто носить вирішальний характер, і які не можливо звести до чисто людського рівня як індивідуального, так і колективного” [451. 10].Не вдаючись до опису цих латентних сил, Ю. Евола подає класифікацію тактичних прийомів, які застосовуються у війні глобалістів з традиціоналістами. Серед них: тактика субституції (заміщення одного іншим, звичайно функціонально схожим, пропаганда підробок під традицію і підміни понять); тактика інверсії (перевертання, викривлення істинних віровчень); тактика рикошета (спонукання до підриву авторитету інших традицій чи їхніх лідерів, що в результаті рикошетом віддає по самих зачинщиках); тактика розбавлення (навіювання стереотипних уявлень, наприклад, про демократію, чи прогрес людства, хибність яких не дає змоги виявити справжні причини явищ); тактика змішування принципів з їхніми представниками (занепад традиційних інститутів стався внаслідок виродження їх представників, отже через змішування принципів з людьми); тактика узурпуючого проникнення (чужі сили, проникаючи в організацію, створюють таємний ґрунт для скандалів, внаслідок чого спрямовують увесь рух в абсолютно протилежному напрямку, а його мету викривлюють до цінностей, протилежних тим, які були притаманні рухові з самого початку) [451. 10–13].Одним з негативних явищ, яке побіжно торкається язичницького руху, на мою думку, є й неправильна термінологія, що зміщує поняття Рідної Віри до маргінесу. Наприклад, визначення етнорелігійного руху як “неоязичництво”. Через таке неточне визначення сутності релігії часто стаються непорозуміння, як у науковій літературі, так і серед журналістів ЗМІ. Наприклад, автори довідника “Нові релігійні течії в Україні” [158. 17] помилково віднесли до неорелігій і автохтонне українське язичництво – Рідну Віру, яка насправді є традиційною конфесією і ні до яких класифікаційних груп Нью Ейджу не належить. Однією з причин такого класифікаційного нонсенсу стала хибна термінологія – нове (власне, чергове) відродження етнічних релігій отримало назву “неоязичництво”.Цей термін не влаштовує і самих рідновірів-язичників через префікс “нео”, бо саме по собі таке сполучення є алогізмом, хоча б тому, що за такого називання Рідна Віра виглядає не тотожною, а навіть протилежною традиційному язичництву. Тому рідновіри-язичники вважають, що термін “неоязичництво” є юридично некоректним, оскільки позбавляє їх спадкоємних прав на етнічність, автохтонність, традиційність їхньої конфесії.Про це свідчить і твердження згаданих авторів, коли вони описують риси, притаманні НРТ: “безденомінаційність, універсалізм, поліконфесійність, синкретизм, мобільність, денаціоналізаційність (за винятком неоязичництва)” – (курсив мій – Г. Л.) [158. 25, 55]. Цей виняток якраз і свідчить, що явище Рідної Віри не тільки іншого ґатунку, але прямо протилежне НРТ. Виникає питання: чи автори цього не розуміють, чи роблять цілеспрямовану дію для формування заздалегідь заданого стереотипу? Рідна Віра зовсім не належить до “нових” релігій і має іншу мету.Кабінетними вигадками сучасних релігієзнавців також є “ладовіри” “ягновіри” та ін., які до Рідної Віри не мають ніякого відношення, та й окремої конфесії вони не становлять [158. 20]. Ці назви з’явились на початку 90-х років як умоглядні новотвори окремих письменників (О. Шокала, В. Рубана), і в рідновірському русі не прижилися. Оскільки релігієзнавцям хотілося якомога ширше охопити всю різноманітність рідновірських течій, ці відомості, разом з іншими, потрапили до “Релігієзнавчого словника” [378. 176]. І далі вони поширюються з книжки в книжку, бо науковцям легше взяти готове академічне видання, ніж дістати оригінальне джерело: віровчення рідновірських конфесій. Ці назви з’являються і в підручниках релігієзнавства, однак за 15 років ці новотвори так і залишилися мертвонародженими.Найбільш негативною тенденцією в рідновірському русі є намагання латентних структур спрямувати цей рух до різних сурогатних форм, щоб перешкодити їхньому природному розвитку. Такими є інглінги, “анастасійці”, “вєдісти”, рідновіри-монотеїсти та ін., далеких від витокового арійського політеїзму чи слов’янського пантеїзму.З цією метою вони використовують різні форми залучення окремих осіб на створення різноманітних груп, фінансують нові “віровчення”, привласнюють ідею відродження етнічної релігії, створюють засоби інформації, запозичуючи вже існуючі назви громад, заголовки книжок і статей язичницьких авторів, щоб тим самим дезорієнтувати і розпорошити й без того незначні сили патріотів-націоналістів. Відбувається цілеспрямована підміна витокових ідей Рідної Віри, з’являються новітні лжепророки, “першоволхви” і “патріархи всія України-Руси” (Арій, Патер Дий та ін.). Наприклад, поширена спекуляція назвами “Коло Свароже”, “Православ’я”, “православні рідновіри”. Такі легковажні “активісти” без усяких наукових підстав беруться реформувати язичницький календар, підставляючи свої власні назви, а іноді й дати, тим самим дискредитуючи саму ідею відродження астрономічного рідновірського календаря. За давніх часів календар належав до сфери сакрального і втручатися в нього не мав права ніхто, крім спеціально призначених жерців.До таких рухів, які певною мірою дискредитують відродження Рідної Віри в Україні, на мою думку, належать: РУНвіра (віра Лева Силенка, монотеїстична неорелігія); СРУВ (Собор рідної української віри, монотеїстична течія Олега Безверхого); писання так званого “верховного патріарха всієї України” Арія; так само й “Родове Вогнище православної віри” (що “запозичило” назву “православ’я” в Київської та Полтавської громад Українських Язичників). Ці угрупування займаються різного роду психотехніками, гіпнотичним навіюванням, медитаціями та нашвидкуруч створеними власними “бойовими мистецтвами”. Такі деструктивні утворення цілеспрямовано вносять розбрат, плутанину і дезорієнтацію в середовище рідновірів та дезинформацію в інформаційний простір. Отже, тут задіяні вказані ще Ю. Еволою тактики підміни традиційних цінностей. Рідновірам слід мати воістину залізну стійкість і проникливий розум, щоб розпізнавати ознаки псевдорелігії та її носіїв-підбурювачів.Нині на стадії трансформації перебуває, так званий, ФУР (Форум Українських Рідновірів), спочатку сформований з рунвістів та окремих язичників, що були вигнані з ОРУ за порушення морально-етичних норм. Ця структура за аналогією до Родового Слов’янського Віча, поміняла свою назву на “Віче Українських Рідновірів”, дала правильну оцінку окремим своїм членам і взяла курс на об’єднання зусиль з ОРУ. Вірогідно, заслуга в цьому належить молодіжній громаді Товариство оріїв “Перунова рать” та її лідерам Будимиру Бабичу і Божедару Марчуку. Отже, паралельно з хаотичним розмаїттям язичницьких конфесій, навіть незважаючи на інформаційну блокаду, все ж таки відбувається природне вияскравлення лідерів рідновірського руху та їх нова структуризація.Об’єднання Рідновірів України (ОРУ) як “традиційна конфесія-спадкоємиця релігії Київської Русі” (що зазначено в її Статуті) та Віче Українських Рідновірів (ВУР) відмежовуються від лжеязичницьких організацій та течій і вважають, що їх засновники скеровані на цілеспрямоване руйнування єдності рідновірського руху. Дійсно, ці суперечки створюють негативний імідж Рідній Вірі, дискредитують її, бо пересічні громадяни не хочуть розбиратися, “хто правий, хто винуватий” і “чому розпалася РУНвіра”. Саме ця недоречна назва, на жаль, приліпилася і поширилася на всіх рідновірів, які не мають нічого спільною з Рунвірою.Отже, на сучасному етапі ледь накреслилась тенденція до структуризації рідновірських громад за якісним принципом, спрямована на пошуки форм співпраці між дійсними рідновірами та рунвістами. Головним критерієм стали морально-етичні якості лідерів та їхня здатність до взаєморозуміння. Так, спільно з Об’єднанням Рідновірів України, представники Віча українських рідновірів, Козацької Сотні імені князя Святослава, Звичаєвого козацтва України та деяких інших язичницьких громад м. Києва провели спільне богослужіння – Тризну по Великому князю Київському Святославу Ігоровичу біля його пам’ятника, який освятили за рідновірських звичаєм. Накреслено ще ряд інших духовно-культурних заходів, у тому числі, ведеться й планомірна робота щодо вимог про надання рідновірам земельної ділянки для будівництва храму Рідних Богів, що просувається з великими труднощами через цілий ряд згаданих у цій праці причин. 24 серпня 2005 р. здійснено урочисту Ходу “За Рідну Віру” та Мітинг біля пам’ятника Великому Кобзарю в Києві, в яких узяли участь десятки громад рідновірів з багатьох міст і сіл України.

ВИСНОВКИЕтнорелігійний ренесанс як циклічна закономірність:перспективи розвитку

Людина – лише маленька клітинка великого організму свого етносу. Відомо, що організм існує завдяки зв’язку всіх його клітин, а кожна клітина виконує свою функцію і не суперечить іншим клітинам. Так живе і весь етнос. Коли ж якась частина організму починає псуватися, перестає виконувати свою функцію, тоді тіло хворіє, і гине в результаті повної розбалансованості своїх клітин. Нині європейські народи поділені на сотні конфесій, розхитані різними політичними партіями і розбавлені різними “національними меншинами”. Вони втратили моноетнічність і монорелігійність, а також власні національні еліти (в значенні національних аристократій), які завжди вважалися найголовнішою запорукою процвітання етносів. Збереження саме цих цінностей є головними засадами Рідної Віри. Цілісність етносу можливо відновити шляхом очищення організму від шкідливих ідеологічних ін’єкцій і повернення (звичайно, поступового) до природних захисних засобів власної віри – етнічного імунітету.Порятунок українського народу можливий за умови відновлення, відживлення всіх його природних етнічних компонентів у локальних межах власної етнічної території, і насамперед – відродження Предківської природної релігії. Одночасно відбуватиметься відродження братніми слов’янськими народами та іншими націями їхніх етнічних цінностей на їхніх власних територіях. Таким чином, відбудеться поступове відродження всієї Білої раси. Завдання кожного етніка (носія свого етнічного генотипу) – робити посильний внесок у життя свого етносу, підтримувати етнічну і расову солідарність.Сучасні язичники розуміють необоротність історичних подій і неможливість повернення до тих форм релігійності, які існували перед офіційною християнізацією Русі. Водночас, відстоюючи переваги етнічного над світовим, вони усвідомлюють, що це власне етнічне при еволюційному поступі мало б видозмінюватися природним шляхом, згідно зі всебічними змінами суспільного і родинного життя народу і держави.Сучасний етнічний ренесанс постає як подальший розвиток процесу генетичної селекції в середині етносів. Нині в багатьох народів світу відбувається пошук національного “Я”, як на рівні всього етносу, так і на рівні окремих представників етно-національних спільнот. Таке відродження, почавшись у духовно-культурній та соціально-побутових сферах, має знайти своє логічне продовження у політичній та економічній галузях.Як правило, ренесансна смуга в еволюції етносу – це час оживлення його історичного менталітету, час оціночного погляду народу на самого себе; відновлення історичної пам’яті; героїзація минулого; перегляд системи культурного освоєння світу, освіти та виховання.Для повноцінного життя українського етносу необхідно створити всі умови формування соціуму з яскраво вираженим культурологічним “вибухом”. Потрібне відновлення усталених комунікативних міжпоколінних зв’язків у соціально-побутовій сфері – відродження забутих звичаїв, традицій та норм побутового спілкування людей. Безперечно, що повнокровне національне виховання можливе тільки в національно здорових сім’ях, як і в справді національних державах.Співіснування Рідної Віри з іншими конфесіями неоднозначне. Міжнародні правові акти щодо свободи совісті і віросповідань, як правило, декларують рівні права усіх релігій. Однак, при ближчому спілкуванні з представниками різних релігій на світових конгресах все очевиднішим стає зневажливе ставлення адептів різних течій аврамістичних релігій до етнорелігійних рухів у світі, свідоме їх ігнорування, а іноді – й неприхована ворожість. Християнство і язичництво завжди були і залишилися світоглядними антиподами, що ґрунтуються на принципово відмінних ціннісних і морально-етичних засадах та моделях релігійної поведінки. Численні факти з життя та релігійної діяльності громад етнічних та світових релігій у світі, опубліковані в засобах масової інформації, не дають надії на мирне співіснування протилежних релігійних світоглядів – “світового монотеїзму” та “етнічного політеїзму”.Саме ці сутнісні характеристики виступають основними орієнтирами релігійної “якості”, що становлять пару протилежностей, між якими не можливі мирні компроміси, і які ніколи не можуть бути подоланими, на відміну від “внутрівидового” порозуміння в межах монотеїстичних релігій (наприклад, кроки президента В. Путіна щодо ісламізації Росії – спроба мирного співіснування ісламу й ортодоксального християнства, двох аврамістичних релігій).Що ж до етнічного боку формування та розвитку націй, то його основний зміст складає процес консолідації, “стягування, згущення” в різних площинах (соціальній, побутовій, мовній) національного організму на певній соціальній базі, подальше цементування внутрішньої національної єдності, вільної від соціальних антагонізмів. Консолідаційні процеси залежно від історичних умов можуть набувати різної форми і глибини, проте їх результатом завжди виступає більш повний прояв національних ознак, включаючи територіальну, мовну та культурно-побутову спільність, а також зростання національної самосвідомості. І як би ми не ставилися до цього, національний момент продовжує відчутно впливати на соціальні процеси, що далеко не завжди враховується в суспільній практиці.Наведених у цій праці фактів появи і діяльності язичницьких громад (у понад 20 розглянутих мною країнах) та їхньої обрядової практики впродовж майже всього ХХ століття цілком достатньо, щоб констатувати початок етнорелігійного ренесансу в Європі. Фактологічний матеріал дає мені право зробити науковий висновок про закономірність процесу відродження етнічних релігій (за схемою циклічної повторюваності ідей, явищ, тенденцій), а також співвіднести його з містичним одкровенням Ф. Ніцше про “Вічне Повернення” всіх речей і явищ.У результаті дослідження етнорелігійного ренесансу в європейських та інших країнах, я дійшла таких висновків:1. Перехід від політеїзму до монотеїзму не був закономірним еволюційним явищем у межах однієї релігії, а був збігом негативних етнічних контактів та історично-політичних обставин. Насаджений силоміць як чуже етнічне явище, монотеїзм лише замінив природну етнічну віру штучною “світовою” і тим самим поставив її під загрозу повного знищення.2. Універсальні (так звані “світові” або “інтернаціональні”) релігії використовуються і цілеспрямовуються світовими латентними структурами як засіб глобальної інформаційної війни проти етнічної різноманітності світу.3. Всьому науковому світові нав’язана хибна методика вивчення релігійних процесів, яка не дає змоги побачити проблему в цілому: дослідження юдаїзму і християнства провадяться окремо одне від другого, що до певної міри приховує від дослідника, що християнство є логічним продовженням юдаїзму і становить собою глобальний біблійний проект створення так званого “нового світового порядку”.4. Лише комплексне вивчення аврамічних релігій (юдаїзм, християнство, іслам; сюди ж належить і комунізм, що має всі ознаки громадянської релігії) та їхньої антагоністичної спрямованості на подавлення всього етнічного (язичництва, рідної віри, національної самобутності всіх народів) дають змогу розпізнати основні риси, напрямки і методи спланованої побудови світового рабовласницького суспільства (“нового світового порядку”), де рабами стають етнічні спільноти, а господарями – інтернаціональна юдаїстична мафія.5. Внаслідок впроваджуваного плюралізму політичних і релігійних доктрин, цілеспрямовано знижується (руйнується) рівень гомогенності корінних європейських націй, що призводить до зниження компліментарності, підвищення внутріетнічних та міжетнічних протиріч, фрагментаризації свідомості – посилення енергії розпаду.6. Оскільки в самих універсальних релігіях закладена “вибухівка”, яка постійно сіє ворожнечу між народами (юдаїзм, ортодоксальне та католицьке християнство, протестантизм, іслам та ін.), то логічно було б спрямувати пошук релігійної гармонії в русло природних етнічних систем за принципом “єдність різноманітного”, що й проголошується Світовим Конгресом Етнічних Релігій (WCER).7. Штучне цілеспрямоване вихолощення етнічної специфіки з духовно-культурної сфери, викликало стихійний етнічний протест за принципом самозбереження націй – своєрідну компенсацію за деетнізацію, що проявило себе у вигляді народних спроб відродити свої власні витокові релігії (рідну віру).8. Поняття, виражене словом “рідна” в його застосуванні до того чи іншого народу, є тотожним поняттю “етнічна”; отже, рідна віра (етнічна релігія) – це автохтонна система світогляду, культу та обрядовості даного народу.9. Відродження рідних релігій серед багатьох європейських народів – нова якісна ознака ідеології радикально Правих рухів у Європі, альтернативна глобалізації і “новому світовому порядку”.10. Традиційні язичницькі (автохтонні) релігії є невід’ємною складовою частиною національної культури і мають бути включені у загальнодержавні програми етнокультурного відродження та отримати державну підтримку.11. Природно, що всі народи відмінні між собою, – саме тому етнорелігійний ренесанс позначений багатоманітністю. Кожен етнос з його рідним мікрокосмом є лише цеглинкою в космічній структурі макрокосму; він по-особливому віддзеркалює та інтерпретує макрокосм, що виявляється в якісній різноманітності і унікальності кожної з етнічних традицій.12. Етнорелігії (язичництво) – природний генератор духовного життя етносів і упорядник їхнього життєвого простору та морально-звичаєвих відносин, де гарантом цілісності етнічної спільноти виступає сама етнічна група з її усталеними етнічними звичаями і цінностями Роду.13. Феноменальність рідної віри полягає в тому, що вона консервує, а за сприятливих умов – самовідтворює власні етнічні цінності: таке відтворення може відбуватися у підсвідомості носіїв власної етнічної культури як своєрідне “пригадування” окремими представниками колективного досвіду своїх предків.14. Зв’язки, що об’єднують людей в етноси, поширюються не лише в просторі (Рідна Земля), але і в часі (традиції Предків і їх розвиток нащадками), отже, багатотисячолітні духовні традиції, що склалися природним шляхом, мають переваги перед матеріалістичними глобальними релігійними доктринами, виявляють більшу життєздатність, і тому вони мають властивість періодично відроджуватись.15. У процесі життя етносу його природна релігія зазнає еволюційних змін, вдосконалюється, шліфується духовними провідниками, входить в кров і плоть народу своєю обрядовістю, світоглядом, моральними нормами поведінки. Якщо розвитку етнічної релігії не перешкоджають якісь зовнішні чинники – війни, поневолення, окупації, якісь асимілятивні процеси, – то рідна віра може бути самодостатньою духовною системою на будь-якому етапі життя свого етносу, навіть на самому модерному.16. Ототожнення віросповідної спільноти з етносом має свої позитивні якості і очевидні переваги над “плюралістичною” поліконфесійністю громадян однієї країни: єдність інтересів людини, суспільства і держави, зниження конфліктності на релігійному ґрунті, консолідація всіх державотворчих елементів.17. Тільки маючи власну національну віру, народ здатен зберегти свою самобутність, державність, справжню незалежність, етнічну ідентичність.18. Політеїстична віротерпимість Рідної Віри до інших етнічних релігій виявляється справжнім контрастом до монотеїстичної нетерпимості світових релігій, що звичайно, позитивно впливає на розвиток відносин з сусідніми народами. Цінність політеїзму можуть зрозуміти лише ті вчені, державні діячі та всі громадяни, які звільняться від монотеїстичної парадигми, нав’язаної глобалістами.19. Сьогодні етніцизм є альтернативою вульгарно-матеріалістичному розумінню суспільних процесів, обумовлених виключно соціально-економічними мотивами. Всеохоплююче проникнення етнічної ідентичності в усі сфери суспільного життя свідчить про домінування етнічних цінностей над “класовими” та економічними.20. Глобальні “ідеологи” не можуть не розуміти загрозу їхнім планам з боку етнічних релігій. Ними вже розробляються методи протидії етнічному прозрінню. Головна їхня методика – підміна природних цінностей, спотворення чи вихолощення основного їх змісту. Вони розробляють власні ідеологічно-релігійні сурогати, які прищеплюють у середовище вже пробуджених етніків. Такими новотворами є “інглінги”, “вєдісти”, “ньюейджери”, “мертвоводники”, “віртуальні язичники” та інші квазірелігії, створювані різними спецслужбами. Держава має розробити систему захисту від подібних лжепророків і новітніх лжевчень.21. Етнічна релігія: прогноз і перспективи розвитку. Виходячи з того, що здатність до переосмислення духовних вартостей притаманна, насамперед, людям з високим потенціалом етнічної самосвідомості та достатнім загальноосвітнім рівнем, – у недалекому майбутньому можемо очікувати поступового утвердження етнорелігії як елітарної (аристократичної) духовної культури, повністю очищеної від християнських пережитків.22. Далі, згідно закономірностей окреслених Ю. Еволою, природним чином сформується суспільна ієрархія нового постхристиянського суспільства. Етнічна релігія створить світ власних цінностей, які виявлять свої очевидні переваги над догмами відживаючих, нівелюючих особу і етнічний колектив, релігій. Ці етнорелігійні цінності стануть престижними завдяки своїм ідеалам, естетиці, стилю життя, людським якостям.

Список використаної літератури

1. Абаев В. Культ семи Богов у скифов // Древний мир. – М., 1962.2. Авдеев В. Генетический социализм // Наследие предков. – 1997. – № 4.3. Авдеев В. Расовое мышление древних греков // Наследие предков. – 1999. – № 6.4. Авдеев В. Б. Расология. Наука о наследственных качествах людей. – М.: Белые альвы, 2005. – 528 с., илл.5. Авдеева И. Эпоха постмодерна // Наследие предков. – 2000. – № 8. 6. Аверинцев С. С. Теология // Философская энциклопедия. – М., 1970. – Т. 5. – С. 611.7. Академічне релігієзнавство / За наук. Ред. Професора А. Колодного. – К., 2000. – 864 с.8. Аксаков Н. П. Всеславянство. – К.: ООО “Издательство Аратта”, 2004. – 188 с.9. Аничков Е. Язычество и древняя Русь. – СПб., 1914.10. Антихрист: Антология. – М., 1995.11. Антонович В. Чари на Україні. – Львів, 1905.12. Араратская мифология (Священные предания Арарата). – Второе дополненное издание. – Пер. Э.Тадевосян. – Издатель: Языческая община “Арорди”. – Ереван, 2004. – 76 с.13. Артхашастра или наука политики. – пер. с санскрита, изд. подготовил В. И. Кальянов. – М.: Наука, 1993. – 795 с.14. Архів ОРУ (Релігійний центр Об’єднання Рідновірів України) // Приватне зібрання Г. Лозко.15. Архів професора В. Шаяна // Канадський Державний Архів, фонд МG 31 H 100.16. Арутюнов С. С. Народы и культуры: развитие и взаимодействие. – М., 1989.17. Асов А. Мифы и легенды древних славян. – М.: Наука и религия, 1998. – С. 320.18. Атеней. Русский международный журнал. – 2001–2005. – № 1–6.19. Атхарваведа. Избранное / Перевод, комментарий и вступительная статья Т. Я. Елизаренковой. – М., 1976. – 406 с.20. Афанасьев А. Поэтические воззрения славян на природу: В трех томах. – М., 1994.21. Бабич Я. Ведичний світогляд: до питання подальшого розвитку // Рідна Віра – духовна сутність слов’ян. Матеріали І Міжнародної науково-практичної конференції. – К., 2005. – С. 38–42.22. Бабосов Е. М. Структурная архитектоника культуры в условиях глобализации // Славянское вече. Материалы международной научно-практической конференции “Жизнеутверждающее мировоззрение и здоровье нации”: Минск, 13–19 декабря 2000 г. – Минск, 2002. – С. 28–32.23. Бандрівський М. Місце петрогліфів в наскельному мистецтві Карпато-Балканського регіону // Скелі й печери в історії та культурі стародавнього населення України. Наукова конференція. Львів, 2–3 лютого 1995. – Львів, 1995. – С. 7–10.24. Бащу Микаел. Сказание за дъщерята на хана. – България, София, 1997.25. Бевзо О. А. Львівський літопис і Острозький літописець. Джерелознавче дослідження. – К., 1971. – 200 с.26. Безверхий В. История религий. – М., 1998. – 140 с.27. Безверхий О. Наука Рідної Віри. – Вінниця, 1993. – 41 с.28. Бейджен М., Ли Р. Инквизиция / Святая инквизиция: хранители веры или палачи прогресса. – М.: Эксмо, 2003. – 352 с., илл.29. Белей Л., Белей О. Словник старослов’янсько-український. – Львів, 2001.30. Белова О. В. Этноконфессиональные стереотипы в славянских народных представлениях // Славяноведение. – 1997. – № 1. – С. 25– 32.31. Белые Волки. Альманах для славянской души. – Новосибирск, 1999. – Пилотный выпуск; Вып. 1.32. Бенуа А. Де. Как можно быть язычником. – М.: Русская правда, 2004. – 240 с.33. Бенуа А. Де. Язычество // Атака. – № 99. – С. 16 – 24.34. Берк П. Популярна культура в ранньомодерній Європі. Переклад з англійської. – К.: УЦДК, 2001. – 376 с.35. Бестужев Г. Р. Язычество, цивилизация и новый мировой порядок // Славянское Вече. Материалы международной научно-практической конференции “Жизнеутверждающее мировоззрение и здоровье нации”. – Минск, 13–19 декабря 2000 г. – С. 252–260 (354 с.).36. Библейская энциклопедия. Труд и издание Архимандрита Никифора. М., 1891. – Репринтное издание. – М.: ТЕРРА, 1990. – 902 с.37. Бирлайн Д. Ф. Параллельная мифология / Пер. с англ. – М., 1997.38. Біблія або книги святого письма Старого і Нового Заповіту із мови давньоєврейської й грецької на українську наново перекладена. – 988–1988 ювілейне видання з нагоди тисячоліття християнства. – США, 1988. – 1528 с.39. Білецький Л. Основи української літературно-наукової критики. – К., 1998.40. Білецький Л. Історія української літератури. – Авгсбург, 1947. – 328 с.41. Білодід І. К. Мова як ідеологічна боротьба. – К., 1970.– 98 с.42. Білорус О. Глобалізація і соціальна доля людини в ХХІ столітті // Київська старовина. – 2002. – № 1.43. Білявський Л., Падун М. Етнічна екологія // Етнонаціональний розвиток України. – К., 1995.44. Бобель С. Політика державного націоналізму // Універсум. – 1996. – № 7–8.45. Богданович А. Пережитки древнего миросозерцания у белоруссов. Этнографический очерк. – Гродно, 1895.46. Боголюб П. Відродження української духовости і віри // Українське Відродження. – 1989. – Ч. 25. – С. 21.47. Богород А. Веснянки // Сварог. – 1996. – № 4; 1999. – № 9.48. Богород А. Ідеологічна боротьба навколо писанки // Сварог. – 1996. – № 4.49. Богород А. Календар в історії народів // Сварог. – 1997. – № 5.50. Богород А. Міфологічний світ “Лісової пісні” // Сварог. – 1999. – № 9.51. Богород А. Піст для “оглашенних” // Сварог. – 1996. – № 4.52. Богород А. “Старий” Новий рік // Сварог. – 1998. – № 7.53. Бойко Б. Україна: остання війна за незалежність. – Коростень: Вечірній Коростень, 2005. – 158 с.54. Болтрик Ю. Святилище Арея в урочище Носаки // АИУ 1976–1977. Тез. Докл. XVII конф. ИА АН УССР. – Ужгород, 1978.55. Бонгард-Левин Г., Грантовский Э. От Скифии до Индии. Древние арии: мифы и история. – М., 1983.56. Бондар В. Національна гордість українців // Українська культура. – 2003. – № 8. – С. 23–24.57. Боряк О. Міфологічні персонажі – охоронниці правил поведінки людей // Фольклор у духовному житті українського народу: регіональні наукові читання, Львів, 24–25 січня 1991 р. – Львів, 1991.58. Бочковський О. Вступ до націології. – К., 1998.59. Брайчевський М. Археологічні свідчення участі східних слов’ян у політичних подіях римської історії ІІІ–ІV ст. н. е. // Археологія. – 1953. – Т. 8.60. Брайчевський М. Вступ до історичної науки. – К., 1995.61. Брайчевський М. К вопросу расселения славян на византийских землях // Византийский временник. – 1961. – Т. 19.62. Брайчевський М. Перше (Аскольдове) хрещення Русі 860 // Наука і культура. Україна: Щорічник: Т-во “Знання”. – К., 1989. – Вип. 23. – С. 266–277.63. Брайчевський М. Утверждение христианства на Руси. – К., 1989.64. Брока П. Человечество: один вид или несколько? // Атеней. – 2001. – № 2. – С. 28 – 33.65. Брокгауз Ф. А., Ефрон И. А. Энциклопедический Словарь. – Т. ХХIХ. – С. 274.66. Бромлей Ю. В. Очерки теории этноса. – М., 1983.67. Булашев Г. Український народ у своїх легендах, релігійних поглядах та віруваннях. – К., 1992. – 416 с.68. Буниатян А. Индоарийская ведическая традиция в Армении // Мифы и магия индо-европейцев. – М., 1995. – Вып. 1. – 255 с.69. Бунатян К. Про періодизацію історії первісного суспільства // Археологія. – 1989. – № 1.70. Бунатян, К. П., Мурзін В. Ю., Симоненко О. В. На світанку історії. – К.: Альтернативи, 1998.71. Буше К. Радикальный реакционер // Атака. – № 99. – С. 30 – 33.72. Българска митология. Енциклопедичен речник. Съставител Анани Стойнев. – София, 1994. – 400 с.73. Вайнтруб И. В. Священные лики цивилизаций. – К., 2001. – 512 с.74. “Варвары”. Сборник статей по истории древнего мира: составитель и редактор П. В. Тулаев. – М., 1999. – 304 с., илл.75. Василевичаюс Л. Древние священные места Литвы. Жемайтия // Наследие Предков. – 1999. – № 6. – С. 63.76. Василенко Г. Велика Скіфія. – К., 1991.77. Василенко Г. Руси. – К., 1990.78. Васіна З. Український літопис вбрання. Науково-художні реконструкції. 11000 років до н.е. – ХІІІ ст.. н.е. – К.: Мистецтво, 2003. – Т. 1. – 448 с.79. Ващенко О. “Не я б’ю – Верба б’є...” // Час/Time. – 1995. – 24 березня.80. Вебер М. Напрями і щаблі релігійного заперечення світу // Вебер М. Соціологія. Загальноісторичні аналізи. Політика. – К., 1998. – С. 457–458.81. Ведическая культура. Печатный орган общин Ведической Культуры России. – Вып. 1. – Март 2004. – 44 с.82. Велеслав. Вещий словник: Славления Родных Богов. – М.: Институт общегуманитарных Исследований, 2005. – 384 с.83. Велеслав. Книга Велесовых Сказов. Русские Веды: Голубиная Книга. – М.: Институт общегуманитарных Исследований, 2005. – 384 с.84. Велеслав. Обрядник. – М.: Институт Общегуманитарных Исследований, 2003. – 96 с.85. Велесова Книга // Пер. Б. Яценка. – К.: Індоєвропа, 1995.86. Велесова Книга. – Пер. А. Асова. – Москва, 1994.87. Вєлєсова Книга І део. Превод и коментари Радивоjе Пешиh. – Белград, 2000. – 198 с.88. Велецкая Н. М. Языческая символика славянских архаических ритуалов. – М., 1978.89. Велике свято вільних духово українців. Про історичний акт освячення Волхва в законі Рідної Віри. – Канада, 1983.90. Величко С. Літопис. – К.: Дніпро, 1991. – Т. 1. – 371 с.91. Вернадский В. Биосфера // Избранные сочинения. – М.–Л., 1950. – Т. 5.92. Вернадский В. Начало и вечность жизни. – М., 1989.93. Вернадский В. Размышления натуралиста. Пространство и время в неживой и живой природе. – М., 1975.94. Вишенський І. Вибрані твори. – К.: Радянський письменник, 1972.95. Власто А. П. Запровадження християнства у слов’ян. – К.: Юніверс, 2004. – 496 с.96. Влескнига І: Влескнига. Пер. с древнерусского Н. В. Слатин. Словарь имен и терминов Влескниги. – Омск, 2000. – 240 с.97. Влес Книга. Переклад А. Кирпича. Публікація Олеся Білодіда // Дніпро. – 1990. – № 4.98. Влес Книга. Літопис дохристиянської Русі-України в 7 томах. – Лондон, Гаага: “Млин”, 1968–1975 (на правах рукопису, тексти дощечок, переписані Ю. Миролюбовим).99. Возняк М. Історія української літератури. – Львів, 1920. – Т. 1.100. Войновський П. Моє найвище щастя. Спомини. – К.: Вид. Ім. О. Теліги, 1999.101. Володимир. Баляда лісового шуму. – Лондон: Орден, 1965.102. Володимир. Баляда про Святослава. – Лондон: Орден, 1965.103. Володимир. Гимни Землі. – Лондон: Орден, 1967.104. Володимир. Повстань, Перуне! – Лондон: Орден, 1967.105. Володимир. Священний Героїзм. – Лондон: Орден, 1964.106. Волощук Р. Синоніми на позначення понять “батько” і “мати” в українських народних жартівливих і танцювальних піснях Наддніпрянщини // Українська народна лексика. – Дніпропетровськ, 1973. – С. 86–91.107. Волхв. Журнал Венедов. – 1994. – № 2 (9); 1998. – № 2 (20); 2001. – № 1 (23).108. Вопросы этногенеза и этнической истории славян и восточных романцев. – М., 1976.109. Всесвіт. – 1988. – № 10.110. Вълчев Йордан. Календар и хронология. – България, София, 1999.111. Гаврилов Д. А., Наговицын А. Е. Боги славян: язычество, традиция. – М., 2002.112. Гельмольд. Славянская хроника. – М., 1963.113. Генинг В. Этнический процесс в первобытности. – Свердловск, 1970.114. Генон Р. Кризис современного мира. – М.: Историко-религиозная ассоциация “Арктогея”, 1991. – 160 с.115. Герби та землі України. Календар на 2001. – К.: Такі справи, 2001.116. Геродот. Історії в дев’яти книгах. – К., 1993. – 576 с.117. Гесс Р. Избранные речи. – М., 2004. – 205 с.118. Гитлер А. Моя борьба / Пер. с немецкого с комментариями ред. – М.: Витязь, 200. – 598 с.119. Глагау Э. Разоблачение мошенничества с понятием “антисемитизм”. – Международное 4-е издание (перевод с немецкого). – Baunatal, 2000. – 36 с.120. Глушак А. С. Світоглядні особливості переходу від язичництва до християнства (на матеріалах Криму і України). – Автореф. дисертації на здобуття наукового ступеня доктора філософ. наук. – К., 1994. – 44 с.121. Гнатюк В. Колядки і щедрівки. – Львів, 1914. – Т. 1.122. Гнатюк В. Нарис української міфології. – Львів, 2000. – 264 с.123. Голіченко Т. С. Слов’янська міфологія та антична культура. – К., 1994. – 92 с.124. Головацький Я. Ф. Виклади давньослов’янських легенд або мітологія. – К.: Довіра, 1991. – 96 с.125. Горбацкий А. А. Введение в историю религии. Курс лекций. – Брест, 2003. – 160 с.126. Гордеев К. А. Идеология “новых правых” в Западной Европе. Дипломная работа: МГУ им. Ломоносова (на правах рукописи). – Научный руководитель Андерсон К. М; научный консультант Тулаев П. В. – М., 2000.127. Горностаєва М. Дажбожа криниця // Сварог. – 2003. – Вип. 13–14.128. Горнунг Б. В. Из предыстории образования общеславянского языкового единства. – М., 1963. – С. 35.129. Гримич М. Традиційний світогляд та етнопсихологічні константи українців. – К., 2000. – 380 с.130. Гринченко Б. Словарь украинского языка в 4-х т. – К., 1997.131. Грозный Б. Протоиндийские письмена и их расшифровка. Хеттские народы и языки // Письмена. Альманах. – Рига: Лингвистический клуб, 2002. – Вып. 1.132. Грушевський М. З історії релігійної думки на Україні. – К., 1992.133. Грушевський М. Історія України-Руси: В 10 т. – К., 1991 – 2000.134. Грушевський М. Історія української літератури: В 6 томах. – К., 1993. – Т. 1.135. Грушко Е., Медведев Ю. Словарь славянской мифологии. – Н. Новгород: “Русский купец”, “Братья славяне”. – 1995. – 368 с.136. Гудзь-Марков А. В. История славян. – М., 1997. – 488 с.137. Гудзь-Марков А. В. Пантеоны Богов индоевропейцев и прапантеон. – М., 2001. – 208 с.138. Гуменна Д. Минуле пливе у прийдешнє // Слов’янське віче. – 1998. – № 1. – С. 8 – 78.139. Гумилев Л. География этноса в исторический период. – Ленинград: Наука, 1990.140. Гумилев Л. Этногенез и этносфера // Природа. – 1970. – № 1. – С. 46– 55.141. Гусева Н. Р. Об арийстве мнимом и реальном // Наследие предков. – 1997. – № 4.142. Густынская летопись // ПСРЛ. – 1845. – Т. 2.143. Давидюк В. Первісна міфологія українського фольклору. – Луцьк, 1997.144. Давня історія України: В 3 томах. – К., 1998.145. Дажбог. – 1935. – № 1, 9.146. Даниленко В. Энеолит Украины. – К., 1974.147. Данилов В., Мочалова И. Арийская империя. Гибель и возроджение (Евангелие от ариев). – М., 1998. – 462 с.148. Декларация Уральского Сообщества // Вестник Традиционной Культуры: Статьи и документы. – Под ред. Докт. Филос. наук А. Е. Наговицына / Сост. Д. А. Гаврилов. – Серия: Языческое наследие. – М., 2005. – Вып. 3. – 192 с.149. Денисов П. В. Религиозные верования чуваш. – Чебоксары, 1959.150. Добровольский А. А. Наш храм – родная природа // Славянское Вече. Материалы международной научно-практической конференции “Жизнеутверждающее мировоззрение и здоровье нации”. Минск, 13– 19 декабря 2000 г. – Минск, 2000. – С. 264–285 (354 с.)151. Доброслав. Язычество как волшебство. – М.: Издательский центр “Слава!”, 2005. – 304 с.152. Доброслав. Мать-Земля. – М.: Издательский центр “Слава”, 2005. – 240 с.153. Домников С. Д. Мать-Земля и Царь-город. Россия как традиционное общество. – М.: Алетейа, 2002. – 672 с.154. Донини А. У истоков христианства. – М., 1989.155. Донцов Д. Дух нашої давнини. – Дрогобич, 1991. – 342 с.156. Другий Світовий Конгрес Етнічних релігій // Сварог. – 1999. – № 10. – С. 4.157. Дугин А. Философия традиционализма. – М., 2002. – 624 с.158. Дудар Н., Филипович Л. Нові релігійні течії в Україні. Огляд, документи, переклади. – К., 2000. – 132 с.159. Дюринг Е. Еврейский вопрос. – М., 1999.160. Дюркгайм Е. Первісні форми релігійного життя. Тотемна система в Австралії. – К., 2002.161. Дяченко Г. Полный церковнославянский словарь. – М., 1900.162. Енциклопедиjа Вук Карациh. – Larousse. Белград, 1978.163. Енциклопедія Трипільської цивілізації в 2-х томах. – К.: Платар, 2005.164. Енциклопедія українознавства. – Мюнхен, 1946. – Т. 2.165. Етимологічний словник української мови (ЕСУМ): У 7 т. – К., 1989–2003. – Т. 1–4.166. Етнічний довідник. – К., 1996. – Ч. 2. – 172 с.167. Етнонаціональний розвиток України. Терміни, визначення, персоналії. – К., 1993.168. Єврейські прислів’я та приказки. Серія “Мудрість народна”: Збірник 49. – К.: Дніпро, 1990. – 256 с.169. Жарникова С. В. Исторические корни календарных обрядов. – Вологда, 2003. – 84 с.170. Жарникова С. В. Архаические корни традиционной культуры русского Севера. Сборник научных статей. – Вологда, 2003. – 96 с.171. Жерар К. Много, много Богов. Жизнь как произведение искусства // Атака. – № 777. – С. 13–15.172. Жлоба С. П. Народная педагогика Полесья: по материалам этнографических исследований. – Брест, 2002. – 328 с.173. Забашта Р. Ідоли Ставчанського святилища (нові іконографічні факти й історичні паралелі) // Скелі й печери в історії та культурі стародавнього населення України. Наукова конференція. Львів, 2–3 лютого 1995. – Львів, 1995. – С. 38 – 41.174. Забашта Р. Скельний комплекс у с. Буші Вінницької області (до проблеми історичної інтерпретації археологічних матеріалів) // Скелі й печери в історії та культурі стародавнього населення України. Наукова конференція. Львів, 2–3 лютого 1995. – Львів, 1995. – С. 41–44.175. Зазнобин В. М. “Разговор по существу” (Концепция Общественной Безопасности “Мертвая вода”) // Славянское вече. Материалы международной научно-практической конференции “Жизнеутверждающее мировоззрение и здоровье нации”. Минск, 13–19 декабря 2000 г. – Минск, 2002. – С. 106–118.176. Зайцев А. И. Греческая религия и мифология. Курс лекций под ред. Л. Я. Жмудя. – СПб., 2004. – 208 с.177. Залізняк Л. Л. Нариси стародавньої історії України. – К., 1994.178. Зелинский Ф. Ф. Древнегреческая религия. – К., 1993. – 128 с.179. Зелинский Ф. Ф. Эллинская религия. – Минск, 2003. – 330 с.180. Зинухов А. Анахарсис. – Харьков, 1993.181. Знойко О. Міфи Київської землі та події стародавні. – К., 1989.182. Золотов Ю. М. Изваяния языческих Богов на Руси (письменные известия и устные предания) // СА. – 1985. – № 4. – С. 234–326.183. Золотослов. Поетичний космос Давньої Русі. – К., 1988.184. Зореслава. Поклонися Сонцю на істоку // Сварог. – 1998. – № 8.185. Иванов А. М. Голос в пустыне. – М.: Приложение к журналу “Атеней”, 2005. – 136 с.186. Иванов А. М. “Европейская Синергия”: идейные установки и деятельность // Наследие предков. – 1999. – № 7. – С. 10–22.187. Иванов А. М. Новым правым – тридцать лет // Наследие предков. – 2000. – № 8. – С. 24.188. Иванов А. М. Туле-семинар // Атеней. – 2001. – № 1. – С. 77.189. Иванов В., Топоров В. Исследования в области славянских древностей. Лексические и фразеологические вопросы реконструкции текстов. – М., 1974.190. Иванов П. В. Дни недели (к малорусской этнографии). – Харьков, 1902.191. Иванов В. В. К этимологии балтийского и славянского названий Бога грома // Вопросы славянского языкознания. – М., 1958.192. Иванов Йордан. Культ Перуна у южных славян. – М.: Ладога, 2005. – 48 с.193. Іванченко М. Дивосвіт прадавніх слов’ян. – К., 1991.194. Іларіон митрополит. Дохристиянські вірування українського народу. – К., 1992.195. Искаков Б. И. Славяноевразийство, европейская интеграция и глобализация // Славянское вече. Материалы международной научно-практической конференции “Жизнеутверждающее мировоззрение и здоровье нации”: Минск, 13–19 декабря 2000 г. – Минск, 2002. – С. 90–106.196. Истархов В. Удар русских Богов. – М., 1999. – 408 с.197. Истархов В. Что такое время, пространство, материя // Атеней. – 2004. – № 5. – С. 66–80.198. Истархов В. А. Что такое “Мертвая вода”? – М., 2005. – 112 с.199. Історія української культури: У 5 томах. – К.: Наукова думка, 2001. – Т. 1.200. Історія західних і південних слов’ян (з давніх часів до ХХ ст.) / За ред. докт. іст. наук, проф. В. І. Ярового. – К.: Либідь, 2001. – 630 с.201. Казаков В. Именослов. Словарь славянских имен и прозвищ. Четвертое изд. – Калуга, 2002. – 240 с.202. Казаков В. Мир славянских Богов. – М.–Калуга, 2000. – 160 с.203. Казаков В. Славянское обрядовое питание. – Калуга, 1998. – 64 с.204. Казасова Розмари. Малки тайни за щастие. – Габрово, 2002.205. Казасова Розмари. Тайни, баилки и гадания. – Габрово, 2003.206. Календарные обычаи и обряды в странах зарубежной Европы. Весенние праздники. – М., 1977.207. Калинский И. Церковно-народный месяцеслов на Руси // Зап. Русского Геогр. Об-ва по отд. этнографии. – СПб., 1977. – Т. 7.208. Кампанелли П. Возвращение языческих традиций. – М., 2000.209. Карабанов В. Священне основы нации. – СПб., 2005. – 172 с.210. Карпенко М. Велесова Книга: переспіви / Передм. Б. Яценка, В. Шевчука. – К.: Український центр духовної культури, 1998. – 180 с.211. Касьянов Г. Теорії нації та націоналізму: Монографія. – К.: Либідь, 1999. – 352 с.212. Классен Е. Новые материалы для древнейшей истории славян вообще и славяно-русов до Рюриковского времени… – СПб., 2003. – 244 с.213. Книга Велеса. Поетичний варіант М. Костенка. – Полтава: Полтавський літератор, 1998. – 176 с., іл.214. Книга для чтения по истории средних веков / Под ред. Виноградова П. В. – М., 1898. – Т. 1.215. Климишин И. А. Календарь и хронология. – М.: Наука, 1985. – 320 с.216. Кожолянко Г. Язичницькі вірування – основа національної свідомості українців // Питання стародавньої та середньовічної історії, археології й етнології. – Чернівці, 2001. – Т. 1. – С. 256–266 (362 с.)217. Колодний А. РУНвіра (Рідна Українська Національна Віра). – К., 2002. – 64 с.218. Колодний А., Филипович Л. Релігійна духовність українців. – Львів, 1996. – 184 с.219. Колядник. Збірка найдавніших українських колядок. – К.: Сварог, 2003.220. Коробка Н. И. Образ птицы, творящей мир в русской народной поэзии и письменности. 1. Сказание о Тивериадском море и колядки о двух голубях, творящих мир // Изв. Отд. Рус. Яз. и слов. Имп. АН., 1909. – Кн. 4; 1910. – Кн. 1.221. Корсварож Я. “Світовид” дарує світло! // Столиця. – 14 березня 1988.222. Косарев М. Ф. Основы языческого миропонимания: По сибирским археолого-этнографическим материалам. – М., 2003. – 352 с.: ил., фото.223. Костомаров Н. Славянская мифология. Вибрані праці з фольклористики й літературознавства. – К., 1994. – 384 с.224. Котляревский А. А. Славянские древности. – Древности юридического быта балтийских славян. Опыт сравнительного изучения славянского права // Сборник ОРЯС. – СПб., 1895. – Т. 1. – С. 1 – 206.225. Кочергина В. А. Санскритско-русский словарь. – М., 1996.226. Коцюбинський М. Твори в трьох томах. – К.: Дніпро, 1989.227. Крат П. Українська стародавність. – Торонто, Канада – Буенос-Айрес, Аргентина, 1958. – 285 с.228. Крисаченко В. С. Українознавство. Хрестоматія-посібник. – К.: Либідь, 1996. – Кн. 1. – 353 с.229. Кто и зачем нас изучает // Наследие предков. – 2000. – № 8.230. Ку Клукс Клан. Белое движение в США. – М., 2001. – 72 с., фото, илл.231. Кулагіна Г. М. Синкретизм дохристиянських вірувань та православ’я в Україні. Автореферат на здобуття наукового ступеня кандидата філософських наук. – К., 2000. – 16 с.232. Кулаковский П. А. Праздник “Слава” у сербов // Русский вестник. – 1883. – Т. 167. – № 9.233. Куликов С. Нить времен. Малая энциклопедия календаря с заметками на полях газет. – М., 1991.234. Купер Б. После потопа. Ранняя история Европы. – Симферополь, 1998. – 256 с.235. Курочкін О. Українські новорічні обряди “Коза” і “Маланка”. – Опішне, 1995.236. Кюнен М. Воля порождает Богов // Атака. – № 777. – С. 27 – 30.237. Лалак О. Криза влади. – К., 1996. – 64 с.238. Лебедєва З. Наші друзі марійські язичники // Сварог. – 1995. – № 3.239. Лев Диакон. История. – М., 1988.240. Лева А. Розвідка про князя Одоацера // Українське Відродження. – 1989. – № 25. – С. 13–14.241. Леру Ф. Друиды. – СПб., 2003. – 288 с.242. Липа Ю. Призначення України. – Львів, 1992.243. Лисенко Т. Учитель Силенко. Його родовід, життя і Віра в Дажбога. – К.: Обереги, 1996. – 544 с.244. Літопис Руський. За Іпатським списком переклав Л. Махновець. – К., 1989.245. Літопис Української Повстанської Армії. – Торонто, 1995. – Т. 24.246. Літвінка В. Традыцыйны светапогляд беларусау на мяжы тысячагодзяу // Славянское вече. Материалы международной научно-практической конференции “Жизнеутверждающее мировоззрение и здоровье нации”: Минск, 13– 19 декабря 2000 г. – Минск, 2002. – С. 26–28.247. Літинський В. Лист-сповідь // Сварог. – 1998. – № 7.248. Літопис Руський / Переклад Л. Махновця. – К.: Дніпро, 1989. – 591 с.249. Літопис Української Повстанської Армії. – Торонто, 1980. – Т. 8, 24.250. Ліцьвінка В. Каляндар свят і абрадау беларусау. 2004. – Беларускі саюз фалькларистау. – Мінск, 2004.251. Ліцьвінка В. Святы і абрады беларусау. – Мінск, 1998. – 190 с.252. Лобовик Б. Вірування давніх українців та їх пращурів. – К.: Український центр духовної культури, 1996. – 48 с.253. Ловмянский Г. Религия славян и ее упадок (VI–XII вв.) / Пер. с польского М. В. Ковальковой. – СПБ., 2003. – 512 с.254. Лозка А. Беларускі народны каляндар. – Мінск, 2002. – 240 с.255. Лозко Г. Велесова Книга. Волховник. – Літературний переклад, релігієзнавчий коментар, словник на 8500 слів. – К.: Такі справи, 2002. – 368 с.256. Лозко Г. Витокове православ’я: занепад та відродження // Сварог. – 2004. – № 15–16.257. Лозко Г. Володимир Шаян – основоположник відродження Рідної Віри // Християнство і духовність. Збірник матеріалів другої міжнародної наукової конференції циклу наукових конференцій “Християнство: історія та сучасність”. – К.: Знання, 1998. – С. 178–184.258. Лозко Г. Волховник. Правослов. – К.: Такі справи, 2000. – 144 с.259. Лозко Г. Етнологія України. Філософсько-теоретичний та етнорелігієзнавчий аспект. – К.: АртЕК, 2001. – 304 с., іл.260. Лозко Г. С. Этнорелигия как естественная альтернатива глобализации и ассимиляции славян // Культура XXI века. Четвертый международный конгресс-фестиваль мировой и национальных культур / Под ред. В. Н. Пруса. – Ялта, 2005. – С. 91–94.261. Лозко Г. Коло Свароже. Відроджені традиції. – К.: Український письменник, 2004. – 222 с.262. Лозко Г. С. Коло Свароже як філософська парадигма виходу із суспільної кризи // Український світ. – 2005. – № 7–9. – С. 40– 42.263. Лозко Г. Право славимо! // Українська культура. – 1995. – № 1.264. Лозко Г. Право славимо! // Людина і світ. – 1995. – № 9.265. Лозко Г. Проблеми врегулювання міжконфесійних відносин (на прикладі релігійного життя громад Рідної Віри і РУНвіри в Україні) // Екуменізм і проблеми міжконфесійних відносин в Україні. – К., 2001. – С. 249–258.266. Лозко Г. Різдво Сонця Непереможного // Українська культура. – 2000. – № 1. – С. 34 – 35.267. Лозко Г. Рунвізм як рудимент монотеїстично-християнського світогляду // Філософські обрії. Науково-теоретичний часопис НАН України. Інститут філософії ім. Г. С. Сковороди – Полтавський державний педагогічний університет ім. В. Г. Короленка. – 2002. – № 8. – С. 165–183; а також: Атеней. Русский международный журнал. – 2003. – № 3–4. – С. 41–47.268. Лозко Г. Сакральна символіка птахів у слов’янській етнорелігії // Минуле і сучасне Волині і Полісся: народна культура – шлях до себе. Збірник наукових праць / Матеріали Волинської обласної науково-етнографічної конференції, 10–11 квітня 2003 року, м. Луцьк. – Луцьк, 2003. – С. 94–98.269. Лозко Г. Святослав Хоробрий // Сварог. – 1999. – № 8, 10.270. Лозко Г. Священний смисл присяги на тлі суспільного хаосу // Сварог. – 2003. – № 13–14.271. Лозко Г. С. Слов’янська етнічна релігія і Велесова Книга // Велесова Книга – пам’ятка української культури: Матеріали Всеукраїнської конференції “Велесова Книга – пам’ятка української культури” / Міністерство Освіти і Науки України; Київський Міжнародний університет. – К., 2005. – С. 34–43.272. Лозко Г. С. Трипільська культура й українська ментальність // Гарт. – 1994. – № 9.273. Лозко Г. Україна: етногенез – культурогенез – ментальність – геокультура // Сварог. – 1995. – Вип. 2. – С. 16.274. Лозко Г. Українське народознавство. – К.: АртЕК, 2004. – 472 с., іл.275. Лозко Г. Українське язичництво. – К.: Український центр духовної культури. – 1994. – 98 с.276. Лозко Г. Українське язичництво як джерело побутового релігійного синкретизму. – Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата філософських наук. – К.: Інститут філософії ім. Г. Сковороди НАН України, 1996.277. Лозко Г. Христианство как инструмент глобализации (насильственное крещение славян и его последствия; языческий Спас – Бог плодородия) // Славянское вече–3: Материалы международной научно-практической конференции “Славянский мир в условиях глобализации”. – Минск, 2005. – С. 156–173.278. Лонго Э. Боги говорят каждому народу своим языком. Об актуальности идей Гобино сегодня // Атака. – № 104. – С. 50–51.279. Лонго Э. К столетию со дня рождения Юлиуса Эволы. Интервью В. Авдеева // Наследие Предков. – 1999. – № 6. – С. 41–43.280. Лосев А. Ф. Диалектика мифа // Из ранних произведений. – М., 1990. – С. 395–655.281. Лосев А. Ф. Эллинистически-римская эстетика. – М.: Мысль, 2002. – 704 с.282. Лосский Н. Бог и мировое зло. – М., 1991.283. Лубський В. І. Релігієзнавство: Підручник. – К.: Вілбор, 1997. – 480 с.284. Лук’яненко Л. Не дам загинуть Україні. – К., 1994.285. Лурье С. В. Историческая этнология. – М., 1997.286. Любавский М. К. История западных славян. – М., 2004. – 608 с.287. Людство і віра: Всесвітня історія народів і релігій: Енцикл. – довід. Вид.: у 4-х т. / Авт. – уклад. Г. Щокін. – К.: МАУП, 2002.288. Мабир Ж. Общество Туле // Атака. – № 104. – С. 62–70.289. Макаров М. Древние и новые божбы, клятвы и присяги Русские // Труды и летописи ОИДР, учрежденного при Имп. Моск. Ун-те. – М., 1928. – Кн. 1. – Ч. 4. – С. 184–218.290. Максимов С. В. Нечистая, неведомая и крестная сила. Куль хлеба. – Смоленськ: Русич, 1995. – 672 с.291. Мала енциклопедія етнодержавознавства. НАН України. Ін-т держави і права ім. В. М. Корецького; Редкол.: Ю. І. Римаренко (відп. Ред.) та ін. – К.: Генеза, Довіра, 1996. – 942 с.292. Маринкович-Обровська А. Рідна Віра як основа національної ідеї – особливий розгляд сербської звичаєвої спадщини // Рідна Віра – духовна сутність слов’ян. Матеріали І Міжнародної науково-практичної конференції. – К., 2005. – С. 91– 96.293. Марченко Г., Томенчук Б. Скельне календарне святилище біля села Багна Чернівецької області // Скелі й печери в історії та культурі стародавнього населення України. Наукова конференція. Львів, 2–3 лютого 1995. – Львів, 1995. – С. 54 – 56.294. Марчук Є. П’ять років української трагедії. – К., 1999.295. Марчук О. Бойове мистецтво “Прав” // Рідна Віра – духовна сутність слов’ян. Матеріали І Міжнародної науково-практичної конференції. – К., 2005. – С. 65–69.296. Матвєєва Н., Голобородько А. Святі і свята України. Календар церковних свят і народних традицій. Словник-довідник. – К.: Український центр духовної культури, 1995. – 240 с.297. Махабхарата. Рамаяна. Пер. с санскрита. – М.: Художественная литература, 1974. – Т. 2. – 608 с.298. Маш А. Г. Сокровища Ретры. – М., 2006.299. Мечковская Н. Б. Язык и религия. – М., 1998.300. Милош С. Милоjевиh. Одломци историjе Срба. – ИКП Никола Пашиh. – Београд, 2000.301. Минин И. Теоретические основы национал-социализма // Атака. – № 777. – С. 31–36.302. Миролюбов Ю. Ригведа и язычество. – Мюнхен, 1981.303. Миролюбов Ю. Русский языческий фольклор. – Мюнхен, 1982.304. Миролюбов Ю. Сказ о Святославле Хоробре, князе Киевском. – Аахен, 1986, – Кн. 1, 2.305. Мистика. Религия. Наука. – М., 1998.306. Мисько Ю. Язичницькі храми західних і східних слов’ян: спроба порівняльного аналізу (на археологічному матеріалі) // Питання стародавньої та середньовічної історії, археології й етнології. – Чернівці, 2001. – Т. 1. – С. 182–201 (362 с.)307. Митев И. Полъх от Туле. – Русчук: Общество Дуло, 2003. – Кн. 3.308. Міколейко З. Сліпий в Яссах. Еліаде і фашизм // Ї: Незалежний культурологічний часопис. – 2000. – № 16. – С. 81–101.309. Міллер М. Могила Князя Святослава. – Канада, 1951.310. Міллер М. Могила Князя Святослава // Український голос, 27 жовтня 1976.311. Міфи народів Латинської Америки // Сварог. – 2001. – № 11– 12.312. Мифы народов мира. Энциклопедия в двух томах. – М., 1997.313. Младшая Эдда. Серия “Литературные памятники”. Изд. подготов. О. А. Смирницкая, М. И. Стеблин-Каменский. – Ленинград: Наука, 1970.314. Мозола Й. Поховання у давніх слов’ян та посмертне життя // Рідна Віра – духовна сутність слов’ян. Матеріали І Міжнародної науково-практичної конференції. – К., 2005. – С. 24– 27.315. Монета “Святослав” // Сварог. – 2003. – Вип. 13– 14.316. Морозовський Р. Суперкнига: сценарій катастроф. – К., 1998. – 41 с.317. Моторин318. Моця О., Ричка В. Київська Русь від язичництва до християнства. – К., 1996. – 224 с.319. Мурович Л. Дерево Рідного Роду. – Торонто, Канада, 1984.320. Наследие предков. Журнал правой перспективы. – 1995–2000. – № 1–8.321. Наливайко С. Індоарійські таємниці України. – К.: Просвіта, 2004. – 448 с.322. Нельга О. В. Теорія етносу. – К., 1997.323. Неоязычество на просторах Евразии. Составитель сборника В. Шнирельман. – М., 1999. – 179 с.324. Нечуй-Левицький І. Світогляд українського народу. Ескіз української міфології. – К.: Обереги, 2003. – 144 с.325. Ницше Ф. Сочинения в 2-х томах. – М., 1997. – Т. 2.326. Нітше Ф. Антихрист. Публікація і переклад з російської Світояра // Сварог. – 1995. – № 2.327. Ніцше Ф. Так казав Заратустра; Жадання влади / Пер. з німецької А. Онишка, П. Таращука. – К.: Основи, Дніпро, 1993. – 415 с.328. Новик Е. С. Опыт о магии // Традиционные верования в современной культуре этносов. – СПб., 1993.329. Оберлехер Р. Кочевники и земледельцы // Атака. – № 72. – С. 14.330. Овсянико-Куликовский Д. Психология национальности. – М., 1922.331. Огієнко І. І. Українська церква. – К., 1993. – 284 с.332. Опис відзнаки Рідної Віри Орден Святослава Хороброго // Сварог. – 2003. – № 13–14.333. Оріон Я. Бог і релігія. – Гамільтон, Канада, 1984. – 408 с.334. Оріон Я. В дорозі до правди. – Гамільтон, Канада, 1991. – 336 с.335. Оріон Я. Голос Предків // Велесова Книга – Волховник / Літературний переклад, релігієзнавчий коментар Г. Лозко, словник на 8500 слів. – К.: Такі справи, 2002. – С. 33–41.336. Орлигора Л. Т. Будні нашої епохи. Трилогія. – Лондон, 1954.337. Орфей. Языческие таинства. Мистерии восхождения. – М., 2001. – 421 с.338. Основы вероучения древней религии марийского народа // Вестник Традиционной Культуры: Статьи и документы. Выпуск № 3. – Под ред. докт. филос. наук А. Е. Наговицына / Сост. Д. А. Гаврилов. – Серия: Языческое наследие. – М., 2005. – 192 с.339. Отреченное чтение в России XVII–XVIII веков / Отв. редакторы А. Л. Топорков, А. А. Турилов. – М.: Индрик, 2002. – 584 с.340. Павленко Ю. Дохристиянські вірування давнього населення України. – К., 2000.341. Павленко Ю. Історія світової цивілізації. Соціокультурний розвиток людства. – К., 2000. – 360 с.342. Павленко Ю. Передісторія давніх русів у світовому контексті. – К., 1994.343. Павлов С. В., Мезенцев К. В., Любіцева О. О. Географія релігій. – К., 1998.344. Пандей Р. Б. Древнеиндийские Домашине обряды (обычаи) / Пер. с англ.. А. А. Вигасина. – М.: Высшая школа, 1990. – 319 с.345. Пачовський В. Князь Ляборець // Сварог. – 1996. – № 4.346. Пенник Н., Джонс П. История языческой Европы / Пер. с англ. – СПб., 2000.347. Петров В. П. Заговоры // Из истории русской советской фольклористики. – Ленинград, 1981. – С. 77– 142.348. Петров В. Мітологема “сонця” в українських народніх віруваннях // Етнографічний вісник. – К., 1927. – Кн. 4.349. Петров К. П. Роль мировоззрения в устойчивом развитии человечества в современных условиях // Славянское вече. Материалы международной научно-практической конференции “Жизнеутверждающее мировоззрение и здоровье нации”: Минск, 13–19 декабря 2000 г. – Минск, 2002. – С. 141 – 144.350. Писаренко Ю. Г. Велес-Волос в язичницькому світогляді давньої Русі. – К., 19997. – 240 с.351. Пискорский М. Новый славянский национализм в Польше // Атеней. – 2001. – № 1. – С. 58– 61.352. Платар. Колекція предметів старовини родин Платонових та Тарут. Каталог. – К.: Издатель, 2004. – 256 с.353. Платов А. Славянские руны. – М., 2001.354. Платонов О. А., Райзеггер Г. Почему погибнет Америка. Взгляд с Востока и Запада. – М.: Изд-во Эксмо, изд-во Алгоритм, 2005. – 448 с.355. Повість врем’яних літ: Літопис (За Іпатським списком) / Переклад з давньоруської, післяслово та коментарі В. В. Яременка. – К., Радянський письменник, 1990. – 558 с.356. Полідович Ю. Образ хтонічної істоти, що живе у печері в скіфському логосі Геродота // Скелі й печери в історії та культурі стародавнього населення України. Наукова конференція. – Львів, 2–3 лютого 1995. – С. 78 – 80.357. Полонська-Василенко Н. Історія України. – Т. І. – Мюнхен, 1972.358. Попов О. США і глобалістські концепції єврейського етносу// Персонал. – 2005. – № 12. – С. 38– 50.359. Посошков И. М. Книга о скудости и богатстве. – М., 1937.360. Потебня А. Язык и народность // Эстетика и поэтика. – М., 1976.361. Потребовский С. Задруга // Наследие предков. – 2000. – № 8. – С. 30 – 32.362. Починок А. Різдво Коляди // Шулявка. – 1995. – 29 грудня.363. Пошуки Велесової Книги. Листування М. Скрипника у справі Велесової Книги // Лозко Г. Велесова Книга. Волховник. – К., 2002. – С. 42– 56.364. Пригожин И., Стенгерс И., Порядок из хаоса. – М., 1989.365. Принятие христианства народами Центральной и Юго-Восточной Европы и крещение Руси. – М., 1988.366. Пріцак О. Походження Русі. Стародавні скандинавські саги і Стара Скандинавія. – К.: Обереги, 2003. – Т.2. – 1304 с.367. Проблемы этногенеза славян. – К., 1978.368. Прокл. Первоосновы теологии. – М., 1993. – 319 с.369. Прокопий Кесарийский. Война с готами. – М., 1950.370. Просвітницький календар “Пам’ятні події в Україні”. За ред. Акад. Української академії історичних наук П. Панченка. – ВУТ “Просвіта”, – К., 2002.371. Путинцев С. Осторожно! Попова инфекция // За Русь! Вестник Русского национально-освободительного движения. – 2005. – № 2 (47).372. Раковски Георги С. Съчинения. Т. 1 – България, София, 1983. – С. 311– 315.373. Расате Ш. Езичеството. – Русе, Болгария: Изд. Общество Дуло, 2002.374. Расате Ш. Ние, Болг-Ариите – Русе, Болгария: Изд. Общество Дуло, 2002.375. Расате Ш. Жрецтво – справжня національна еліта // Сварог. – 2004. – № 15– 16. – С. 23– 24.376. Ребіндер Б. Влесова Книга: Життя та релігія слов’ян. – К.: Бібліотека українця, 1995.377. Релігієзнавство: Навч. посібник / За ред. С. А. Бублика. – К., 1998. – 496 с.378. Релігієзнавчий словник / За ред. професорів А. Колодного і Б. Лобовика. – К., 1996. – 392 с.379. Релігійна панорама. Інформаційно-аналітичний журнал. – 2000 – 2004.380. Речи Варга. Перевод с норвежского. – М., 2002. – 192 с.381. Речь Волхва Любомира марийским язычникам // Вестник Традиционной Культуры: Статьи и документы. Выпуск № 3. – Под ред. докт. филос. наук Наговицына А. Е. / Сост. Гаврилов Д. А. – Серия: Языческое наследие. – М.: 2005. – 192 с.382. Ригведа. Мандалы I – IV. – Издание подготовила Т. Я Елизаренкова. – М., 1989.383. Ригведа. Мандалы V – VIII. – Издание подготовила Т. Я. Елизаренкова. – М., 1999.384. Ригведа. Мандалы IX – X. – Издание подготовила Т. Я. Елизаренкова. – М., 1999.385. Римаренко Ю. Національний розвій України. – К.: Юрінком, 1995. – С. 62.386. Рідна Віра. Часопис рунвістів України. Число 1. 10995 рік Дажбожий, 1995 рік ери Хр.387. Рідна Віра – духовна сутність слов’ян. Матеріали І Міжнародної науково-практичної конференції. – К., 2005. – 128 с.388. Род. Журнал Союза Славянских Общин Славянской Родной Веры. – № 3. – 2004. – 80 с.389. Роджерс К. К науке о личности // История зарубежной психологии. – М., 1986.390. Родзаевский К. В. Иуда на ущербе. Мир перед освобождением. – М.: Паллада, 1997.391. Родные Боги. – М.: Институт общегуманитарных Исследований, 2001.392. Родные просторы. – Газета Союза Венедов. – Ленинград-СПб, 1990– 2002.393. Рожко М. Скельні групи Медоборів та використання їх у минулому // Медобори і духовна культура давніх, середньовічних слов’ян (Матеріали наукової конференції до 150-річчя виявлення Збруцького “Святовита”). – 1998.394. Русалка Дністрова (Фотокопія з видання 1837 р.). Вступна стаття О. Білецького. – К.: Дніпро, 1972. – 136 с.395. Русанова И., Тимощук Б. Языческие святилища древних славян. – М., 1993. – С. 11– 16.396. Русич М. Дещо із життєпису Володимира // Альманах Світання. – 1974. – № 3.397. Русская историческая библиотека. – СПб., 1880. – Ч. 1. – Т. 6.398. Русский языческий манифест. Общество “Вятичи”. – М., 1997.399. Рыбаков Б. Язычество древней Руси. – М., 1988. – 784 с.400. Рыбаков Б. Язычество древних славян. – М., 1994. – 608 с.401. Рыжакова С. И. Dievturiba. Латышское неоязычество и истоки национализма. Исследования по прикладной и неотложной этнологии. – М.: Институт этнологии и антропологии, 1999. – Документ № 121.402. Салмин А. К. Система верований чувашей. – Чебоксары, 2004. – 208 с.403. Сахаров А. Сказания русского народа. Русское народное чернокнижие, русские народные игры, загадки, присловья и притчи, народный дневник, праздники и обычаи. – Спб, 1885.404. Сварог. Релігійно-історичний та науково-пізнавальний часопис Об’єднання Рідновірів України. – 1995–2005. – № 1–18.405. Світання: Квартальник поезії, літератури, мистецтва, ідеології та філософії. Головний редактор Володимир Шаян. – Торонто, Канада. – 1969 – 1974.406. Сєдов В. Избранные труды: Славяне. Древнерусская народность. Историко-археологические исследования. Ин-т археологии РАН. – М.: Знак, 2005. – 944 с.407. Селецкий А. Колдовство в Юго-Западной Руси. – К., 1886.408. Сенченко М. Латентні структури світової політики: Нариси з конспірології. – К.: МАУП, 2003. – 312 с.409. Сенченко М. Суспільство знищення – стратегічна перспектива “демократичних реформ” // Дніпро. – 2005. – № 5–6.410. Серрано М. Золотая раса // Атеней. – 2001. – № 1.411. Серрано М. Наше мировоззрение. Сборник статей. – М., 2002. – 140 с.412. Серрано М. Ницше и Вечное Возвращение // Атеней. – 2001. – № 1.413. Силенко Л. Мага віра. Велике світло волі. Співвідношення віри, науки, філософії, історії. – Гамільтон, Канада, 1979. – 1428 с.414. Силенко Л. Переоцінка духовної вартості. – Оріяна, 1990.415. Силенко Л. Святе Вчення Пророка й Учителя Лева Силенка. – К.: Обереги, 1995. – 399 с.416. Силенко Л. Я вірую // Рідна Віра. Часопис рунвістів України. Число 1. 10995 рік Дажбожий, 1995 рік ери Хр.417. Скелі й печери в історії та культурі стародавнього населення України. Наукова конференція. – Львів, 2–3 лютого 1995. – 128 с.418. Скобелев Э. Славянский мир в Четвертой мировой. – М.: “Слава!”, 2005. – 40 с.419. Сковорода Г. Вірші. Пісні. Байки. Діалоги. Трактати. Притчі. Прозові переклади. Листи. – К.: Наукова думка, 1983. – 544 с.420. Слабошпицький М. З космосу слов’янської теогонії // Передмова до кн.: Головацький Я. Виклади давньослов’янських легенд, або міфологія. – К.: Довіра, 1991. – С. 3 – 11.421. Слава! Вісник Родового Слов’янського Віча (українська версія). – 2003. – № 1; 2005 (українсько-російська версія). – № 3.422. Слава! Вестник Родового Славянского Веча (русская версия). – 2003. – № 1; 2004. – № 2.423. Славянский Ведический Календарь Коляды Даръ. На 7511 и 7512 Лета от сотворения Мира в Звездном Храме с 22 сентября 2002 года по 20 сентября 2004 года. – Элиста: АПП “Джангар”, 3003. – 48 с.424. Славянское вече. Материалы международной научно-практической конференции “Жизнеутверждающее мировоззрение и здоровье нации”: Минск, 13–19 декабря 2000 г. – Минск, 2002. – 355 с.425. Славянское Вече–2. Материалы международной научно-практической конференции “Жизнеутверждающая культура славянской цивилизации” и международного семинара “Концептуальные проблемы славянской цивилизации”: Минск, 29 ноября – 3 декабря 2002 г. – Минск, 2003. – 394 с.426. Славянское Вече–3. Материалы международной научно-практической конференции “Славянский мир в условиях глобализации (философско-мировоззренческие и этнокультурные проблемы)”: Минск, 1 – 3 марта 2004 г. – Минск, 2005. – 434 с.427. Словник іншомовних слів. Головна редакція УРЕ АН УРСР. – Київ, 1975.428. Смирнов С. Покаяние земле // Смирнов С. Древнерусский духовник. – М., 1913. – С. 225– 283.429. Сміт Е. Національна ідентичність. – К., Основи. 1994.430. Снегирев И. Русские простонародные праздники и суеверные обряды. – М., 1837 – 1839. – Вып. 1–4.431. Соколова В. К. Весенне-летние календарные обряды русских, украинцев и белорусов. ХІХ – начало ХХ в. – М., 1979.432. Соловьев А. Н. Язычники славят природу // Славянское Вече. Материалы международной научно-практической конференции “Жизнеутверждающее мировоззрение и здоровье нации”. – Минск, 13–19 декабря 2000 г. – 354 с. – С. 260–264.433. Сосенко К. Культурно-історична постать староукраїнських свят Різдва і Щедрого Вечора. – К., 1994.434. Cперанский Н.. Слово почитателям древней культуры. – Троицк, 1996. – С. 112.435. Спиридон Йеросхимонах. История во кратце о болгарском народе словенском – Габрово, 2000.436. Срезневский И. Святилища и обряды языческого богослужения... – Х., 1846.437. Сташко з Вроцлава. Відродження польської рідної віри // Сварог. – 1999. – № 10. – С. 6–7.438. Стрижак О. Кельти і Україна // Наука і культура. Україна: Щорічник: Т-во “Знання”, вип. 23. – К., 1989. – С. 266 – 277.439. Стурлусон С. Старшая Эдда. – М.; Ленинград, 1963.440. Стурлусон С. Круг земной. – М., 1980.441. Стурлусон С. Младшая Эдда. – Ленинград, 1970.442. Сумцов Н. К вопросу о влиянии греческого и римского свадебного ритуала на малорусскую свадьбу. – К., 1886.443. Сумцов Н. Очерки истории южно-русских апокрифических сказаний и песен. – К., 1887.444. Сумцов М. Писанки. – Х., 1892.445. Тайлор Э. Б. Первобытная культура. – М., 1989.446. Татищев В. История Российская. – М.; Ленинград, 1962. – Т. 1.447. Тилак Б. Г. Арктическая родина в Ведах. – Перевод с английского Н. Р. Гусевой. – Изд. Братья Тилак. – Гайквар Вада, г. Пуна, 1956.448. Тодоров Я. Болгарський пантеон // Рідна Віра – духовна сутність слов’ян. Матеріали І Міжнародної науково-практичної конференції. – К., 2005. – С. 65– 69.449. Токарев С. А. Ранние формы религии. – М., 1990. – 622 с.450. Толочко П., Боровський Я. Язичницьке капище в городi Володимира // Археологiя Киева: Дослiдження i матерiали. – К., 1979.451. Толстая С. Время как инструмент магии: компрессия и растягивание времени в слав. народной культуре // Логический анализ языка. Язык и время. – М., 1998.452. Толстая С. Полесский народный календар. – М.: Индрик, 2005. – 600 с.453. Толстой Н. Очерки славянского язычества. – М., 2003.454. Толстой Н. Покаяние земле // Русская речь. – 1988, – № 5. – С. 132– 139.455. Топорков А. Происхождение элементов застольного этикета у славян. Этнические стереотипы поведения. – М., 1984.456. Топоров В. О ритуале. Архаический ритуал в фольклорных и раннелитературных памятниках. – М., 1988.457. Топоров В. Прусский язык. – М., 1975 – 399с.; 1979 – 352 с.; 1980 – 384 с.; 1984 – 439 с.; 1990 – 424 с.458. Тора (пятикнижие Моисеево). – Редактор русского перевода П. Гиль. Под общей ред. Проф. Г. Брановера. – Иерусалим: “Шамир” – Москва: “Арт-Бизнес-Центр”, 1993. – 1135 с.459. Тридцятиліття об’явлення святої віри в Єдиносущного Господа Дажбога // Рідна Віра. Часопис рунвістів України. Число 1. 10995 рік Дажбожий, 1995 рік ери Хр.460. Трубачев О. Indoarica в Северном Причерноморье. – М., 1999.461. Тулаев П. Афина и Атенеи // Атеней. – 2001. – № 1.462. Тулаев П. Варвары // “Варвары”: Сб. статей по истории древнего мира и средневековой Европы. – М., 1999. – С. 163 – 190.463. Тулаев П. Венеты: предки славян. – М., 2000. – 172 с.464. Тулаев П. Генеалогия Афины // Атеней. – 2002. – № 2.465. Тулаев П. Как это было // Слава! – 2004. – № 2.466. Тулаев П. Семья Гиперборейских Богов // “Варвары”: Сб. статей по истории древнего мира и средневековой Европы. – М., 1999. – С. 117 – 140.467. Указ про заснування Ордену Святослава Хороброго як відзнаки за особливі заслуги у Відродженні Української Рідної Віри // Сварог. – Вип. 13–14. – К., 2003.468. Українка Леся. Зібрання творів у дванадцяти томах. – К.: Наукова думка, 1975.469. Українська літературна енциклопедія. – К., 1995. – Т. 3.470. Українське Відродження. Релігійний квартальник Об’єднання Українців Рідної Віри. – Гамільтон, Онтаріо. – Канада, 1982–1992.471. Український радянський енциклопедичний словник у 3 томах. – К., 1986.472. Уставы. – М., 1808.473. Фай Г. Всемирный переворот. Эссе о новом американском империализме. – М.: Слава!, 2005. – 160 с.474. Фай Г. Язичництво – це майбутнє світу. Інтерв’ю бельгійському журналу “Антейос” № 16, 2001 р. Переклад з французької А. Іванова, за публікацією ”Атеней”. – № 5. // Сварог. – 2004. – № 17– 18, – С. 54– 60.475. Фаминцын А. Божества древних славян. – СПб., 1995. – 364 с.476. Фатюшина Н. Ю. Історіософський аналіз уявлень про надприродне у віруваннях слов’янського населення давньої України. Автореферет дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата філософських наук. – К., 1999. – 18 с.477. Феномен нації. Основи життєдіяльності / За ред. Б. Попова. – К., 1998. – 264 с.478. Феньев Ф. White Power. Религиозные аспекты белого расового движения // Наследие Предков. – 2000. – № 8.479. Филипович Л. Етнологія релігій. Теоретичні проблеми. Вітчизняна традиція осмислення. – К., 2000. – 333 с.480. Филипович Л. Етнологія релігій: традиція вітчизняного релігієзнавчого осмислення і теоретичне вирішення проблем співвідношення релігії та етносу. Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня доктора філософських наук. – К., 2000. – 36 с.481. Філософський словник. За ред. чл. – кор. АН СРСР, акад. В. І. Шинкарука. – К., 1986. – 800 с.482. Флоренский П. Сочинения: В 4-х томах. – М., 1994.483. Франк С. Духовые основы общества. Введение в социальную философию. – Париж, 1930.484. Франко І. Біблїйне оповіданнє про Сотвореннє Сьвіта в сьвітлї науки. – Вінніпег, Ман., 1918. – 118 с.485. Франко І. Біблійне оповіданнє про Сотвореннє Сьвіта в сьвітлї науки. – Вінніпег, Ман. – Перевидано І. Піснюк, 1993. – 88 с.486. Франко І. З вершин і низин. Вірші та поеми. – К.: Радянська школа, 1990. – 576 с.487. Франко І. Захар Беркут. Образ громадського життя Карпатської Русі в ХІІІ віці. – К. Н Дніпро, 1974. – 172 с.488. Франко І. Поема про Сотворення світу / Іван Франко на позвах із старогебрейськими і новітніми рабинами. Передмова проф. В. В. Яременка. – К.: МАУП, 2003. – 120 с.489. Франко І. Сотворення світу. – Чернівці, 2001. – 112 с.490. Франко І. Студії над найдавнішим Київським літописом // Зібрання творів у п’ятдесяти томах. – К., 1976. – Т. 6. – С. 7.491. Французский консерватизм ХІХ – ХХ веков. – М., ИНИОН, 1989.492. Фрезер Д. Золотая ветвь. – М., 1980.493. Харитонова В. Заговорно-заклинательная поэзия восточных славян. Конспекты лекций. – Львов, 1992.494. Хвольсон Д. Характеристика семитических народов // Русский вестник, 1872. – № 2.495. Хить Г., Долинова Н. Расовая дифференциация человечества. – М., 1990.496. Хміль Т. Проблема духовності в етико-релігійному вченні Лева Силенка. Автореферат канд. дисертації. – К., 2001.497. Хобзей Н. Гуцульська міфологія. Етнолінгвістичний словник. – Львів, 2002. – 215 с.498. Хрестоматия памятников феодального государства и права стран Европы. – М.: Государственное издательство юридической литературы, 1961.499. Циолковский К. Э. Очерки о Вселенной. – Калуга, 2002. – 384 с.500. Чайканович Веселин. Мит и релігія у срба. – Изданье СКЗ, Белград, 1973.501. Черкасов И. Родолюбие. – М., 1999. – 120 с.502. Черкасов И. Родные Боги. – М., 2001. – 336 с.503. Черкасов И. Родноверческий Искон. – М., 2002. – 208 с.504. Чертков А. Описание войны великого князя Святослава Игоревича против болгар в 967– 971 годах. – М., 1843.505. Чмихов М. Кургани як явище давньої культури. – К., 1993. – 144 с.506. Чмыхов Н. Истоки язычества Руси. – К., 1990.507. Чокроборти Дж. “Игор-гатха” – “Слово о полку Игореве” // Весть. – Москва – Дели, 1987.508. Что думают ученые о “Велесовой Книге”. Сборник статей. Составитель А. Алексеев. – СПб.: Наука, 2004. – 240 с.509. Чубинський П. Мудрість віків. – К., 1995. – Кн. 1.510. Чубинський П. Труды этнографическо-статистической экспедиции в Западно-Русский край. – М.; Пб., 1872–1877. – Т. 3–4.511. Чудинов В. Реабилитация славянских надписей. – М.: Изд. центр научных и учебных программ, 1999. – 48 с.512. Чудинов В. Славянская мифология и очень древние надписи. Научный доклад. – М., 1998.513. Чудинов В. Руница и тайны археологии Руси. – М.: Вече, 2003. – 432 с.514. Шавли Й. Венеты: наши давние предки. – М., 2003. – 160 с., илл., карты.515. Шаповалов Г. Могила Святослава – в центрі Запоріжжя // Сварог. – 2003. – № 13–14.516. Шапошник В. Польський етнорелігійний рух. Язичництво і неоязичництво в сучасній Польщі за матеріалами видань польських нових Правих // Сварог. – 2001. – № 11–12. – С. 7– 9.517. Шашкевич М. Твори. – К.:Дніпро, 1973. – 192 с.518. Шаян В. Аналіза Влес Книги. – у кн.: Віра Предків Наших. – Гамільтон, 1987. – ст. 38– 147;519. Шаян В. Архів. Канадський Державний Архів при Парламентській бібліотеці Канади (Оттава). – Фонд MG 31 H 100.520. Шаян В. Біблія як ідеологія. Студія із ділянки порівняльного релігієзнавства. – Лондон: Орден, 1970. – 30 с.; або: Шаян В. Біблія як ідеологія // Сварог, 2004. – № 15– 16. – С. 58– 66.521. Шаян В. Віра Предків Наших. – Гамільто, Канада. – 1987. – 894 с.522. Шаян В. Григорій Сковорода – лицар святої борні. – Лондон – Торонто, 1973. – 111 с.523. Шаян В. Джерело сили української культури. – Лондон, Торонто, 1972.524. Шаян В. Культ Бога-Сонця в “Поученії Володимира Мономаха”// Українське Відродження. – 1991. – Ч. 31. – С. 8–12.525. Шаян В. Найвище Світло. Студія про Сварога і Хорса. – Лондон, Торонто: Орден, 1969.526. Шаян В. Найвища Святість. Студія про Свантевита. – Лондон, Торонто: Орден, 1971.527. Шаян В. Оссіян правдивий та неправдивий // Світання. – 1970. – № 10 (16).528. Шаян В. Проблема української Віри. – Лондон, Торонто, 1972.529. Шаян В. Українська символіка. – Гамільтон, Канада: Українське Відродження, 1990. – 35 с.530. Шевченко Т. Повне зібрання творів у дванадцяти томах. – К.: Наук. Дум., 1990.531. Шевченко Т. Тризна. Переклад Володимира Шаяна. – Лондон: Орден, 1963.532. Шевчук В. Мислене дерево. – К., 1989.533. Шедеври Платар. Колекція старожитностей. – К., 2004. – 160 с.534. Шелухин С. Україна – назва нашої землі з найдавніших часів. – Прага, 1936. – 248 с.535. Щепаньский Т. Язичництво – віра національного проводу // Сварог. – 2001. – № 11– 12. – С. 10– 12.536. Щербаков В. Асгард и ваны // Дорогами тысячелетий. – М., 1989. – Кн. 3.537. Щербаков В. Асгард – город Богов. – М., 1991.538. Широкова Н. С. Кельтские друиды и книга Франсуазы Леру // Леру Ф. Друиды. – Пер. с франц. Цветкова С. О. – Предисловие к русскому изданию. Широкова Н. С. – СПб., 2003. – 288 с.539. Штанко О. Портрет Князя Святослава // Сварог. – Вип. 17–18. – 2004 (на обкладинці).540. Шухевич В. Гуцульщина. – Львів, 1904. – Т. 7. – Ч. 4 // Матеріяли до українсько-руської етнології.541. Эвола Ю. Оккультная война // Атака. – № 104. – С. 10–13.542. Эвола Ю. Языческий империализм. – М., 1994.543. Элиаде М. Священные тексты народов мира. – 1998. – 624 с.544. Элиаде М. Трактат по истории религии. – М.: Алетейя, 1999. – Т. 1–2.545. Этнические проблемы истории Центральной Азии в древности. – М., 1981.546. Юний рунвіст. – Ч. 21. – Вересень 1970.547. Яворницький Д. Історія Запорозьких козаків. – Львів, 1990, т. 1.548. Яновский Р. Г. Образование и духовно-нравственная безопасность // Славянское вече. Материалы международной научно-практической конференции “Жизнеутверждающее мировоззрение и здоровье нации”: Минск, 13– 19 декабря 2000 г. – Минск, 2002. – С. 33 – 39.549. Ярь. – Газета Союза Венедов. – Санкт-Петербург. – № 1– 2.550. Васиh Bacoje Бобан. Народни музеj Лепенски Вир. – Београд, 2005.551. Barbaricum//////........................552. Blot Y. L’Heritage d’Athena. Les racines grecques de l’Occident. Editions Les Presses Bretonnes. – Saint-Brieus, 1996. – 350 p.553. Brastinu E. Cerocslis. Dievtursbas katechism. – ASV, 1932. – 11966.554. Creed of Iron. Wotansvolk Wisdom. – 14 Wordl Press, 1997.555. Dievturiba // Latviesu konversacijas vardnica. – Riga, 1929. – Т. 3. – sej. 5603– 5604.556. Dokalnis J. Vienibu uz latviska pamana // Labietis. – 1935. – № 3.557. Druvis. 1992 Vasara. Leidzia Baltu Tikejimo Bendruomene Romuva. – Vilnius, 1992. – 16 s.558. Druvis. 1996 Vasara. Leidinys apie senaja Lietuviu Tikyba. – Vilnius, 1996. – 26 s.559. Vaitkevicius V. Senosios Lietuvos Sventvietes. Zemaitija. – Vilnius, 1998.560. Huginn und Muninn. – 1996. – № 7.561. Kowalik A. Kosmologia Dawnych Slowian. – Zaklad Wydawniczy ”Nomos”. – Krakow, 2004. – 544 s.562. Latviesu dievturibasatjaunojums. – Riga, 1925.563. Leshia Stragona. – 1997. – № 2; 1999. – № 4.564. Luczkiewicz S. Dlaczego nie be, de, chrzescijaninem. – Rzecznik, 1999.565. Lozko Halyna. Rodzima Wiara Ukrainska. – Wroclaw: Topozel, 1997. – 128 s.566. Mala encyklopedia filozofii. – Bydgoszcz, 1996. – 572 s.567. Marsi McDonald. Is God a woman? Women of all faints are searching for the feminine faceof God // Maclean’s. Canada’s weekly newsmagazine. – April 8. – 1996.568. Mafchens G.U. Die Gottesdientftlichen Ulferfhumer der Obotriten, aus dem Tempel zu Rhetra... – Berlin, 1771.569. Message. Du groupe druidique des gaules (ageto druidicas commenias celtogalatiion. – № 37.570. Message. Du groupe druidique des gaules (ageto druidicas commenias celtogalatiion. – № 56.571. Mohler A. Die Konservatove Revolution in Deutschland 1918 – 1932. – Stuttgart, 1999.572. Odala///////////......................573. Potrzebowski Stanislaw. Zadruga. Eine volkiche Bewegung in Polen. – Institut fur angewandte Sozialgeschichte. – Bonn, 1982.574. Reizegger Gerhoch. Globalisierung = Tod! Die inneren Antribskrafte der Globalisierung // Deutchland und Russland. 2005. – p. 52–58.575. Roerich Y.N. Tibetan-Rusian-English Dictionary with Sanskrit parallels. – Moscow, 1985. – T. 4.576. Securius. – 2001. – № 4– 5.577. Sloven: Obcasnik obcine Perunov Kruh. – Traven 2003, cislo 2. – 8 s.578. Slowinski Z. Teologia Poganska // Wrzesien 2002. – № 9 (177), s. 12– 19.579. Stachniuk J. Czlowieczenstwo i kultura. – Wroclaw, 1996. – 262 s.580. Stachniuk J. Chrzescijanstwo a ludzkost. – Wroclaw, 1997. – 228 s.581. Strzelczyk J. Mity, podania i wierzenia dawnych slowian. – Poznan, 1998. – 258 s.582. Szyjewski A. Religia Slowian. – Wydawnictvo WAM. – Krakow, 2003. – 270 s.583. The Book of Vles (Vles Knyha) – copyright by Victor Kachur – Columbus, Ohio, 1973.584. The Oaks. The official publikation of The World Congress of Ethnic Religions. – 2000. – № 2; 2001. – № 3; 2003. – № 4.585. The Order. Religious and philosophical thought. – Nr. 3. – 1950.586. Trinkunas J. Of Gods & Holydays. The Baltic Heritage. – Vilnius, 1999.587. Tryglaw. – 1992. – № 5.588. WCER News. World Congress of Ethnic Religions. – Newsletter № 1. – August 1999.589. Webster’s new world dictionary. – Toronto, Canada. – 1996. – P. 499.590. Wolhodymyr. The Ballad of the Broken Windows. – “Svitannia” – the Dawn. – London, 1970.