Пробуджена Енея Європейський етнорелігійний ренесанс

В іншому його вірші “Світе ясний” звучить відвертий протест проти одурманення людської свідомості церквою, знецінення нею людської природи, яку “багряницями закрито і розп’ятієм добито”. Водночас, Кобзар закликає народ до просвіти:Просвітися!.. Будем, брате,З багряниць онучі драти,Люльки з кадил закуряти,Явленими піч топити,А кропилом будем, брате,Нову хату вимітати! [530. ІІ. 286].Досі дослідники вбачали в цих словах лише “атеїстичні” або антицерковні погляди Тараса Шевченка, ігноруючи конкретну спрямованість його роздумів саме проти “віри христової”:Нащо вже лихо за УраломОтим киргизам, отже, й там,Єй же богу, лучче жити,Ніж нам на Украйні.А може тим, що киргизиЩе не християни?Наробив ти, Христе, лиха!А переіначив?!Людей божих?! КотилисяІ наші козачіДурні голови, за правду,За віру христову,Упивались і чужоїІ своєї крові!..А получчали?.. Ба де то!Ще гіршими стали,Без ножа і автодафеЛюдей закувалиТа й мордують... Ой, ой, пани,Пани християне!.. [530. ІІ. 30–31].Як бачимо, поет відверто звинувачує християнство в погіршенні людини, у псуванні природної людської сутності, в безкінечній братовбивчій війні за релігійні доктрини, коли “за віру христову” близькі по крові слов’янські народи взаємознищували один-одного. Останній прижиттєвий вірш Тараса Шевченка “Чи не покинуть нам, небого...” [530. ІІ. 308] свідчить про його прихильність до природної язичницької віри. Він згадує і міфічні ріки, якими переправляються покійні до Раю (Лета, Флегетон, Стікс), які порівнює з рідним Дніпром, і давньогрецьку Парку-пряху, і перевізника Харона, а також і рідний “предвічний гай”, і “могили-гори на степах”, тобто те, що вже пов’язане саме з українським розумінням сакрального світу предків.Вічне Повернення, відкрите Ф. Ніцше, не залишило байдужими до цієї ідеї й мислителів-традиціоналістів ХХ ст. Так, румунський релігієзнавець Мірча Еліаде, якого небезпідставно називають “пророком нової позацерковної духовності”, розвиває ідею циклічного часу як найбільш вартісного, тотожного з космічним, священним, міфічним часом, і заперечує глобальну схему лінеарного часу.В його інтерпретації – історія (послідовність реальних фактів) суттєво програє перед міфом (знанням закономірностей і законів Всесвіту). “Знати міф – значить наблизитись до таємниці походження всіх речей. Інакше кажучи, людина дізнається не лише про те, яким чином усе виникло, але також і про те, яким чином виявити це і відтворити, коли все зникне” – писав він [308. 101]. Отже, міф безчасовий, він долає рамки зовнішнього об’єктивного світу, відкриваючи світ ідеальний.Мірча Еліаде перетворив релігійний символізм в один з найвпливовіших ключів осмислення культури. Він обґрунтував ідею “культури смерті”, як культ самопожертви заради ідеї. Ця тема знайшла своє відображення і в працях українського мислителя В. Шаяна, досліджена на слов’янських джерелах: “Смерти немає! Існує тільки Вічне Життя!” [521. 119–126].Будучи духовним лідером правого екстремізму, М. Еліаде очолював антидемократичні, антихристиянські праві рухи, натхненні язичницькими традиціями. Він засуджував “американізм”, спадщину юдаїзму і християнства. Однак, його “культурний антисемітизм” був цілком у сфері духу, ідеї, культури, а не в сфері біологічній. Так, християнство розглядається ним як “семітська матриця”. Вартісними він вважав тільки “релігії космосу”, тобто природні етнічні релігії.М. Еліаде зробив значний внесок в осмислення язичницької концепції часу (священного і буденного). Священний час традиційної релігії, періодично перемежовуючись з буденним людським часом, насправді не є якимись відокремленими часовими відтинками. Через постійну повторюваність ритуалів, він має здатність постійно “з’єднуватися”, утворюючи суцільне поле священного і становлячи цілісну форму одвічної міфічної сучасності. На його думку, юдаїзм втрутився в цей природний порядок буття і часу, десакралізуючи його і освячуючи лінеарний час (тобто історію). Через християнство відбулася “юдаїзація” (історизація) релігії – сплав Ісусового месіанства зі “священною” історією Ізраїлю.М. Еліаде в самій історії вбачає механізм занепаду, дегенерації та псування. Стаючись, вона позбувається свого священного змісту, своєї метафізики: віддаляється від Традиції, де вічність забезпечують лише міфи і ритуали періодичного відродження. Юдохристиянство, на думку мислителя, позбавило космос святості: він став об’єктом наукових досліджень, світ опанований технічною цивілізацією, людина відірвана від космічного ладу, священне знищене профанним, віра у вічність життя підірвана страхом смерті [544].Польський мислитель Ян Стахнюк, як уже згадувалось, назвав цей духовний регрес людства “вспакультурою” (wspakultura) – “культура навиворіт”, антикультура або псевдокультура [579. 126]. Він також обґрунтував причини розпаду культури і присвятив цій темі кілька своїх праць. Зокрема, в книзі “Християнство і людство” один з розділів він назвав “Християнство як прихована вспакультура”. Вихід з цього тупика Ян Стахнюк вбачав у необхідності “здемаскувати хворобу вспакультури” [580. 24].Консервативна революція – особливий світоглядний феномен. Його історія вже налічує кілька століть. Значний вплив на європейський етнорелігійний ренесанс на початку ХХ ст. справили і нині продовжують впливати на язичницькі рухи, праці італійського мислителя барона Юліуса Еволи, одного з ідеологів Консервативної революції. І хоча нині очевидні суттєві хиби концепції Еволи (наприклад, його негативізм щодо жіночого начала в релігії), в цілому ним висловлені слушні думки про цінності арійської культурної традиції, расові та кастові проблеми, окультні методи підміни цінностей та ін.У своїй книзі “Повстання проти сучасного світу” (1934 р.) Ю. Евола докладно викладає принципи традиціоналізму і Консервативної революції. Він розглядає позитивні ієрархічні цінності істинного світу Традиції (з великої літери) та етапи її деградації. Причини занепаду сучасного світу він вбачає в переході влади від однієї касти до іншої (нижчої), що викликає руйнацію ієрархії і породжує суспільний хаос. Найстрашнішими зразками такого виродження він вважав держави СССР і США.Глибоко вивчаючи проблеми етносу і раси, Евола пише ряд праць: “Синтез расового вчення”, “Зауваження з приводу расового виховання” та інші. Однак, він не був “біологічним расистом”, і вирізняв “расу тіла”, “расу душі”, “расу духу”. У своїй передмові до італійського перекладу “Протоколів сіонських мудреців” Евола пише, що єврейство в цілому аж ніяк не є джерелом антитрадиційної чи антисакральної стратегії, а лише становлять собою жертву темного впливу ще страшніших і глибше прихованих антидуховних сил. Дійсно, в консервативно-революційних колах ХІХ – ХХ ст. термінами “єврей” і “єврейство” позначали не стільки національну чи релігійну належність, скільки особливу соціально-політичну і соціально-економічну силу. Консервативні революціонери боролися проти “єврейства” як проти рушійної сили капіталізму (позикового капіталу, процентів, гендлярства, біржових спекуляцій) і комунізму (інтернаціоналізм, універсалізм, гра в демократію, знищення становості, тобто втрата суспільної ієрархії та ін.). Він наводить відомий вислів єврейського автора Отто Вайнінгера: “Комунізм – це явище єврейське, соціалізм – арійське” [542. 147–157].Його книги “Фашизм, критика справа”, “Язичницький імперіалізм” та ін. продовжують тему Консервативної революції та перспектив її розвитку. Аристократ за походженням, Евола не прагне переконувати чи навертати читача в свою віру, він чудово розуміє, що його думки не для всіх зрозумілі й прийнятні. Він писав для тих, хто належить до одного з ним типу: до “обособлених людей”, до носіїв сакрального; він був зацікавлений у “пробудженні сплячих”. Він вірив у те, що нові чисті сили знищать релігійне лицемірство, і настане час духовного оновлення. Але зазначав, що це оновлення не можливе без відновлення ієрархії, перемоги форми над хаосом.У своїй праці “Язичницький імперіалізм” Евола показує механізм знищення греко-романського світу хвилею семітських народів, які принесли хаос, ненависть до всякої ієрархії. Він приходить до висновку, що “духовна семітизація” греко-римського світу, а слідом за ним і всієї нордійської раси сталася через християнізацію. Це вивело на арену боротьби касту шудр (темну касту крішна) і демонічну касту асур’я. Ці сили, втілившись у християнстві, знищили Дух. Відтепер не Герой став архетипом, а “святий”, смиренно схилений в рабській покорі. Починає домінувати воля до кількості і ненависть до ієрархії та якості [542. 20–21].Евола розглядає також проблеми десакралізації держави: через християнізацію суспільство забуло, що політичні проблеми невіддільні від релігійних. Імперський принцип ієрархії змінився християнським “рівність”. Замість королівської ієрархії нині держави мають тимчасову світську владу. Отже, сучасні держави є анти-аристократичними. Вони можуть вирішувати завдання господарчі, мілітаристські, але цілком позбавлені будь-якої компетентності в духовних проблемах. Вихід Евола бачить в звільненні від пережитків демократичної і “представницької” системи, відновленні абсолютного синтезу двох видів могутності – політичного і сакрального, матеріального і духовного.Така система вимагатиме створення еліти – справжньої, в якій не авторитет залежить від посади, а посада – від авторитету. В арійській ієрархії відмінність вищих каст від нижчих полягала насамперед в їхньому “другому народженні”. Арья (на відміну від шудри) був двіджа – “двічі народжений”, тобто такий, що пройшов обряд ініціації. Ведійські книги (зокрема, “Манавадхармашастра”: 11. 172) стверджує, що “брагман, який не пройшов ініціацію, нічим не відрізняється від шудри” [542. 78].Вчення про касти стало відоме в Європі з перших публікацій Рігведи в перекладі на німецьку мову в 1870 році. У 1905 р. вперше були опубліковані перекладені індійським вченим Р. Шамашастрі на англійську мову, спочатку окремими уривками, а пізніше книгою, тексти Артхашастри (Науки про державний устрій). Нею свого часу зацікавився навіть Й. Сталін, давши наказ Інституту сходознавства АН СРСР зробити російський переклад книги. Тому не дивно, що початок ХХ століття ознаменувався своєрідним ренесансом арійських духовних і політичних систем у багатьох європейських країнах.Вчення Артхашастри про касти містить “Закони” для всіх варн: “Закон для брагмана – вчення, навчання, жертвопринесення для себе і для інших, роздача дарів і їх отримання... Закон для кшатрія – вчення, жертвопринесення, роздача дарів, добування засобів до життя військовою справою і охорона живих істот.. Закон для вайш’ї – вчення, жертвопринесення, роздача дарів, землеробство, скотарство і торгівля... Закон для шудри – послух і ведення господарства у послусі в двічінароджених, ремесло і акторство... ” [13. 17]. Далі йдеться про закон для домогосподаря, для учня, для того, хто усамітнився в ліс (арійський прототип монаха), щоб пізнати істину, закон для подорожнього, закон для всіх: “відсутність насильства, правдивість, чистота, відсутність заздрості, незлобивість, прощення і терпіння”. Тут же проводиться головна ідея суспільного порядку: “Дотримання кожним свого закону приводить на небо, до вічності. При його порушенні світ гине від змішування каст” [13. 18]. Тому найпершим законом для царя було дотримання ієрархії і недопущення порушень цього закону.Безперечно, Ю. Евола був знайомий з цими давньоарійськими текстами, які поклав в основу своєї програми відродження Язичницької Імперії.Головним принципом цієї імперії, на його думку, має стати її органічність. На противагу “лівому” (механізм) він протиставляє “праве” (організм); штучному складанню розрізнених елементів (ліберально-демократичне суспільство) протиставляє живу, цілісну і якісну істоту (язичницьку імперську організацію). Отже, його ідеальна Язичницька імперія – це вища ідейна сакральна ієрархія як єдиний організм [542. 43].Головною книгою його життя прийнято вважати “Повстання проти сучасного світу”, яку нові праві вважають “центральною класичною працею з традиціоналізму”. В ній Евола виклав принципи традиційної Консервативної революції, позитивні ієрархічні цінності світу Традиції, а також показав етапи деградації Традиції і генезу сучасного світу [126. 19].Ці філософські ідеї розвивали інші мислителі, в тому числі слов’янські, які прийшли до висновку про неминучість відродження етнічної духовної культури як живої і дієвої релігії.В Україні основоположником відродження етнічної релігії став професор Володимир Шаян (про якого йтиметься в цьому ж розділі далі) – філософ, санскритолог, релігієзнавець і поет. На його думку, етнічний міф є запорукою збереження етносу. Усвідомлення свого божественного походження (“ми – Дажбожі внуки”) виховує гордість, людську гідність і заохочує до активної життєвої позиції. Етнічний міф – сукупність уявлень про походження народу, його героїв, звичаїв та обрядів, які надають смисл життю. Саме етнічний міф, на думку В. Шаяна, є основою Традиції.Слов’янський міф про походження народу: “ми стали славними, славлячи Богів, і тому названі слов’янами” – це основа самовизначення общин, племен, народів, усього нашого суперетносу. Ця міфологема, як бачимо, тісно пов’язана з етнічною релігією – язичництвом. Саме вона поєднує минуле, теперішнє і майбутнє наших народів, бо міф – це сукупність священних спогадів наших Пращурів. І ніякі біблійні міфи (з претензією на історичність) не можуть замінити нам рідних природних етнічних міфів.Згадані мислителі визнають і відверто заявляють, що світові релігії, сформовані на грунті юдейського монотеїзму, є зразком спрощення етнічної картини світу. А всяке спрощення за логікою речей – шлях до виродження і смерті. Оскільки природна релігія політеїстична, а всі язичницькі Боги розлиті в Природі і в людині (іманентні), то кожна людина може розглядатися як син Бога, його друг, його часточка. Таким чином Боги – наші Предки, наша Земля, наша Природа. Отже, шкодити Природі – значить шкодити самому собі. Звідси випливає і вищість статусу Рідної Віри порівняно зі світовими (штучно історизованими) релігіями, бо язичництво не тільки духовна, але й екологічна система порятунку етносів.Шаян також показує, як світові релігії винесли Бога за межі Всесвіту, зробили його потойбічним (трансцендентним), чим завдали руйнівної шкоди не тільки світогляду, але й моральності здорових етносів. З появою християнства зникає культ сміливого національного героя, і на перше місце виходить культ “святого”-мученика. Сини Богів стають “рабами божими”, рабами чужої релігії і згодом рабами чужого етносу. Замість сміливої особистості з активною життєвою позицією віддається пріоритет слухняним, боязким, слабовільним масам. Матерія перемагає Дух.Володимир Шаян знаходить паростки світогляду “всебожжя” на українському ґрунті ще в українського філософа Григорія Сковороди: “Не бійся вмерти тілесно, бо будеш кожної хвилини терпіти смерть духовну”. Саме Сковорода пригадав істину, що Бог присутній не тільки у Всесвіті, але і в кожній людині, отже, кожна людина може знайти божественні задатки в собі і реалізувати їх для покращення світу [522. 88]. Ця концепція була не тільки запереченням християнського монотеїзму, але і суперечила всій Біблії, яку Г. Сковорода влучно назвав “потопом зміїним”, а її зміст “брехнями” підступного змія.Поява таких думок серед мислителів різних народів свідчить про настання нового етапу в духовній культурі етносів – чергове Повернення етнокультурних духовних цінностей.Сучасні рідновіри пояснюють цю закономірність природною алегорією. Відомі властивості води вічно обертатися: з неба – на землю, з землі – у річку, з річки (пара) знову підіймається у небо. Такий Вічний кругообіг притаманний не тільки воді, але і душам людським, і тим ідеям та ідеалам, які вони приносять з собою. Отже, Відродження Рідної Віри – це, на думку сучасних язичників, закономірний природній процес як початок нового циклу Часу.Традиція – сукупність стандартів поведінки, що передаються через механізм умовного рефлексу, сигнальної спадковості. Як вважав український психолог Д.Овсянико-Кульківський, все, що діє на підсвідомому рівні, зберігає енергію нації [330. 6]. Сюди належить і рідна мова, і рідна традиція, і етнічне середовище.Етнічна традиція – це ієрархія стереотипів і правил поведінки, культурних канонів, політичних та господарських форм, світоглядних настанов, характерних для даного етносу, яка визначає своєрідність кожного етносу, його місце серед інших народів.Традиція формується у період молодості етносу, коли він активно виробляє навички пристосування до навколишнього середовища (етнічного й природного). Етнічна традиція може бути порушена, коли з’являється негативний етнічний контакт. Таким негативним етнічним контактом для багатьох країн Європи стало насильницьке впровадження універсальної християнської релігії, яка скрізь виступала як чужоетнічна ідейна надбудова над автохтонними культами і обрядами.Сучасний етнічний ренесанс у багатьох країнах Європи, як правило, супроводжується і релігійним відродженням. Народна релігійність скрізь має етнічне забарвлення. Світові релігії з їх космополітичними (інтернаціональними) ідеями вже не задовольняють сучасне покоління насамперед своєю штучністю. Первісно релігійні спільноти були тісно пов’язані з етнічними ідентичностями. Але світові релігії прагнуть переступити й скасувати етнічні кордони. Як свідчить історичний досвід, вони часто вимушені пристосовуватись до характеру, ментальності, звичаєвості завойованих ними етнічних спільнот, проте, згодом вони стирають (нівелюють) їхні етнічні відмінності. Отже, в кінцевому результаті призводять до втрати етносом релігійної і національної ідентичності. Наприклад, греко-католицька та українська автокефальна церкви в Україні, де українська мова є чисто зовнішнім прикриттям: хіба можуть вони вважатися національними, якщо проповідують чужі догмати, моральні й духовні цінності, чужу історизовану міфологію та ін. Очевидно, що мова сама по собі ще не є ознакою національної церкви.Таким чином, для націй питання релігії постає як проблема етноідентифікаційної ознаки: “ми – українці”, “ми – поляки”, чи “ми – французи”. Етнічні релігії знищувалися і викорінювалися вогнем і мечем по всій Європі та далеко за її межами. Приміром, християнство сягнуло і в Сибір, і в Африку, і в Америку. Знищення національних релігій в час формування і становлення самих націй є національною трагедією для багатьох європейських країн. Нині можемо лише з прикрістю констатувати, що в українців, як і в інших сучасних народів, відсутня релігійна ідентичність.Такі стереотипи: “поляк – католик”, чи “українець – православний” нині вже не відповідають дійсності. Але далеко не кожен сучасний історик наважиться стверджувати, що саме християнство знищило Римську імперію, Візантію і Київську Русь. За влучним висловом Ярослава Оріона (Драгана), наше “тисячоліття темряви” ми поділили з Європою. Нині деякі країни Європи, збагнувши масштаби втрат, намагаються очистити і відродити етнічну релігійність як ознаку самобутності своїх націй.

ІІ. 2. Етнічні релігії в Балто-Слов’янських країнах:

Рідна Віра в Литві

Язичницькі рухи в Балтійських країнах – досить помітне явище етнорелігійного і культурного відродження. У Литві, яка нині взяла на себе функції міжнародного Центру з відродження язичницьких рухів, діє кілька рідновірських громад. На думку литовських адептів етнічної релігії, Литва, як і інші Балтійські країни, була християнізована відносно пізно порівняно з іншими європейськими країнами, і це дає литовцям натхнення для сучасного відновлення язичництва. В деяких регіонах, зокрема в Жемайтії, язичницька релігія протрималась аж до XVII ст., про що свідчать писемні джерела [559].Священні місця давньої Литви докладно описані як культові сакральні об’єкти. До них належать гаї, гори, ріки, джерела, в той чи інший спосіб пов’язані з народними легендами, міфами, повір’ями про перебування в них Богів або славнозвісних героїв, померлих предків тощо. В одній тільки Жемайтії їх налічується понад тисячу. Це 350 гір, 250 священних каменів, 100 струмків, 80 дерев, 50 озер, 50 джерел, 50 гаїв та лісів, чимало лугів, галявин та боліт, які докладно описані в книзі Вікінтаса Ваіткевічіуса [75. 63].Основоположником руху відродження литовської етнорелігії був містик, драматург і філософ Вільгельм Стороста (1868–1953). Його язичницьке ім’я Відунас відображає прагнення до духовного пізнання (видіти, відати). Слово “відун” литовці пояснюють як “ясновидець; той, хто бачить ясно”. Народився він в с. Іонайчай, неподалік від Клайпеди в родині євангеліста-місіонера і вчителя народної школи. Скоро родина переселилася до Калінінградської області. Навчався Відунас у кількох місцевих школах, вчителював, слухав лекції в різних університетах Німеччини – Грейфсвальді, Галлі, Лейпцігу, Берліні, де вивчав філософію, релігію, міфологію, санскритську, англійську та інші мови. В Лейпцігу він познайомився з теософією, а згодом сам заснував теософський гурток (1902) у Тільзіті.Він вперше в Литві зробив спробу поєднати теософію з литовською пантеїстичною традицією. Головною особливістю його творчості і філософії є духовні та моральні основи існування людини – принципи, які Відунас втілив у своїй особистості, в своєму способі життя. Його постать часто порівнюють з Махатма Ганді.Він жив у той час, коли вже була зруйнована культура нащадків давньої балтійської Прусії, яка стала поліетнічним суспільством з глибоким балтійським культурним і етнічним субстратом. У XVI ст. у Кенігсберзі з’явилися книги литовською і пруською мовами, які були тут автохтонними. В цьому краї було багато освічених людей, які розвивали місцеву культуру. Лише в ХІХ ст. стався поділ за мовною ознакою, внаслідок якого І. Кант став німцем, Н. Копернік – поляком, а Відунас – литовцем. За освітою і громадянством Відунас вважався німцем, але за духовним самовизначенням він обрав литовську національність. Це самовизначення виникло за умов германізації, що посилювалась і все більше нівелювала місцеві литовські (балтські) особливості. Відунас глибоко відчував і розумів, що насильницька германізація означає, насамперед, зникнення багатої спадщини балтської духовної традиції, що мала особливе значення для всієї Європи.Його книга німецькою мовою “Sieben Hundert Jahre Deutsch-Litauischer Beziehungen” (Сімсот років німецько-литовських відносин), видана в Тільзиті 1932 р., стала своєрідною відповіддю на пишні святкування німцями в 1930 році 700-річчя початку завоювань пруських і литовських земель германцями. Ці завоювання, як відомо, надихало і спрямовувало римське папство, отже, експансія носила, насамперед, релігійне прикриття, як це було і на багатьох слов’янських теренах. У книзі неупереджено розглядаються не тільки причини історичних відносин двох народів, але й цінності та недоліки обох культур, які автор наважився порівняти. Крім історичного тла, він подав аналіз глибинних понять духовної гармонії, людяності, моральних цінностей, почуття краси, відносин людини з природою, батьківщиною, предками.За цю книгу гітлерівський режим засудив Відунаса до тюремного ув’язнення, незважаючи на те, що праця носила миролюбний науковий характер. Праці Відунаса, що містять явні симпатії до етнічної язичницької релігії балтів та критичне ставлення до насильницької католизації народів, і досі співвітчизниками сприймаються неоднозначно.В трилогії “Вічний вогонь” (1913) особливо яскраво викладена концепція Відунаса щодо буття нації: “Окремі люди, нації і навіть віки уявляються мені як особливі прояви Великої Таємниці” – писав він. Духовна основа буття “Велика Таємниця”, яку в драмі символізує вічний вогонь, джерело життя і творення – це і є Бог, Абсолют, а Світ – є лише сферою його проявлення.Героїня драми вайділуте (служителька Вогню) на ім’я Грожвіда молиться до Сонця словами: “Звертаюсь до тебе, Дочко Вічного Бога! Палахкотиш ти вогнем – і в моєму серці виникає прагнення полум’я, прагнення злиття з Вогнем Вічним…” В іншому місці твору Грожвіда пояснює своїй матері, чому вона стала жрицею Вогню: “Бажаю бути поруч зі священним Вогнем, Вічним Божеством, якого ми тільки маленькі вогники”. Домашні вогнища, що палають в кожному домі давніх прусів, є дочірньою часточкою Сонця, про що йдеться в іншій молитві: “Дочка Бога, миле Сонечко, освяти своїми променями маленький вогник нашого вівтаря, щоб він і під покривалом попелу не погас і вночі іскрився, а вранці разом з тобою пробудився…”Відунас не випадково обрав тему драматичного знищення національних святинь католицькими місіонерами. Вона дала змогу вияскравити головну проблему – тісну взаємопов’язаність етносу з його власною духовною культурою, що постає як єдиний етнозберігаючий чинник, від якого залежить життя і смерть даного народу. Водночас, очевидність невідворотності трагедії, спонукала до пошуків нової міфологеми – збереження і пронесення крізь довгі століття невгасимих іскор етнічного вогню до слушного часу. Так, інший персонаж твору, перший волхв Криве, відає, що наближається розгром святилища Ромуви і пояснює, що треба робити, щоб зберегти вічний Вогонь: “Ти, Грожвіда, цієї ночі охороняєш Вогонь. Але ти поглянь угору на зорі. Як вони світять незапалені, так і в нашому жертовнику Вогонь невгасимий. Він вічний, його не треба запалювати. І навіть, коли наш жертовник буде зруйновано, ти будеш бачити цей вогонь, як своє життя”. Один із захисників святині Ромуви Айтра говорить: “Якщо ми не залишимо Богів наших прадідів, то і вони нас не залишать”. До святилища звертаються поселяни і просять жаринки з жертовника. Так, жінка з віддаленого селища звертається: “Біла голівонько святого Дідуся, дай мені жаринок із жертовника Вічного Вогню, бо на жаль, у нас погас святий вогонь”. Перенесення Священного Вогню з жертовника Ромуви по хатах простих селян, збереження його в серцях вірних і посвячених людей – головний пафос твору Відунаса.Саме вогонь у нього набуває особливої ваги як елемент давньої балтійської релігії. Місцем дії в трилогії не випадково обрано одне з найвеличніших язичницьких святилищ Прибалтики – Ромува (нині місцевість у Калінінградській області), ім’я і символіка якого, відроджені Відунасом, справили значний вплив на сучасний рух рідної віри “Ромува”, що, поза сумнівом, постав під впливом ідей і творчості видатного філософа.Безумовно, значний вплив на Відунаса справила давньоіндійська філософія, яка приваблювала його своїм практичним спрямуванням. Ці давні світоглядні засади він пов’язував з балтсько-індоєвропейським минулим і спільною культурною спадщиною народів Європи. Відунас, залишившись патріотом своєї нації, писав литовською мовою. Його праці могли б стати універсальним посібником для відродження етнічних культів багатьох європейських народів. Однак, лишившись письменником малої нації, Відунас став литовським національним ідеологом. На жаль, його праці не перекладені на інші мови, досі залишаються маловідомими, що збіднює загальну картину етнорелігійного відродження всього краю (колишньої Прусії).Останні роки свого життя Відунас провів у Німеччині, де й помер в 1953 р. Його останки в 1991 р. були перепоховані на сільському кладовищі в м. Бітенай біля священної гори Рамбінас на березі Німану. Під час обряду перепоховання попереду скорботного ходу палав священний вогонь, який несли рідновіри “Ромуви”. Ідеї Відунаса мають значний вплив на сучасних язичників Литви.Відунас (Вільгельм Стороста) був ініціатором святкування традиційного язичницького Свята Роси (тотожного нашому Купайлу) ще в кінці ХІХ ст. Його послідовники продовжили традицію святкування Роси, популярність якого щодалі зростала серед народу. Однак, ці народні гуляння були оцінені Радянською владою, як прояви націоналізму. Внаслідок чого й були припинені.В 60-х роках ХХ ст. спостерігалось деяке пожвавлення, була створена асоціація “Рамува”, метою якої стало збереження місцевої культури. Однак, ненадовго – в 1971 р. вона була розпущена через обвинувачення у “вовлечении в религиозную группу”. В 1988 р. “Рамува” відновила свою діяльність як “Асоціація Литовської Етнічної Культури”. Нині вона має свої групи в п’яти литовських містах, які тісно співпрацюють з організаціями захисту навколишнього середовища. Одна з головних засад “Рамуви” – відновлення поваги до природи і збереження єдності людини з довкіллям.“Рамува” включає в себе також молодіжну організацію і релігійну асоціацію під назвою “Ромува”, що ставить собі за мету реконструкцію і популяризацію литовського фольклору і ритуальної діяльності. Литовці видають свій язичницький журнал “Ромува”, що друкується у Вільнюсі, таким чином утворюючи центр Литовського язичницького руху. Видавці журналу – Асоціація “Рамува”, Асоціація Відуна і Пруський Клуб.На етнокультурні рухи в Литві нині значний вплив мають емігранти литовського походження. Оскільки завдяки новому законодавству будь-який литовець, що мешкає в іншій країні, є одночасно і громадянином Литви, президентом країни став американець. Якщо за радянських часів етнонаціональні рухи, в тому числі й “Ромува” переслідувались, то нині до них виявлена значна увага з боку Литовського уряду. Традиційна конфесія рідної віри визнана офіційно і отримала підтримку держави. Оскільки чимало націоналістичних лідерів опинились в еміграції, найчастіше в США, то нині саме звідти поступає інформаційна і фінансова допомога етнічному відродженню.Литовські рідновіри шанують також праці своєї співвітчизниці, емігрантки в США, Марії Гімбутас (1921–1994) – дослідниці язичницького минулого людства. Там же, в США видається і часопис литовських язичників ”Лабієтіс”.Нині головним жерцем рідної віри в Литві обрано і визнано на державному рівні Йонаса Трікунаса – голову Світового Конгресу Етнічних Релігій. Діяльність, основні засади “Ромуви” він описав у своїй книзі англійською мовою “Про Богів і свята. Балтійська спадщина” (Вільнюс, 1999) [586].У 1990 р. був створений Пруський Клуб, що об’єднав язичників Литви, Латвії, Німеччини, Польщі. Метою цього клубу є відродження стародавніх свят і ритуалів. Пруський клуб співпрацює з німецькою організацією “Толкеміта”, заснованою в 1980 р. для відновлення забутої пруської культури. В 1984 р. литовський лінгвіст із Каунаса Летас Палмаітіс і відомий російський спеціаліст з давньої балтійської культури Владимир Топоров опублікували матеріали, що стосуються спроб відродження мертвої пруської мови (багатотомний словник пруської мови В. Топорова виходить друком, починаючи з 1975 р.) [457].

Рідна Віра в Латвії

Інтерес до давньої Прусії поширений також і в Латвії. Предтечами латиського релігійного відродження став рух “младолатишів” другої половини ХІХ ст.: Юріса Алунана і поета Мікеліса Крогземіса (Аусекліса). Це був час національного піднесення, зростання інтересу до власної латиської історії. Під впливом національних рухів європейського романтизму з’явились і спроби реконструкції давньої латиської релігії.Ю. Алунан написав художній твір про давнє латиське місто Труса (на околиці Кенігсберга), куди збирався люд з усіх навколишніх земель: датчани, шведи, руси, естонці, фіни. В його статті “Боги і духи, яких давні латиші колись шанували” (1858 р.) уперше зроблена спроба описати латиський пантеон Богів.Послідовником Ю. Алунана став Мікеліс Крогземіс, який належав до гуртка петербурзьких латишів і досліджував етнічний пантеон. Верховним Богом вважався Прамшанс – предок інших Богів, його жоною уявлялась Лайма. Інші пари Богів: Постниєкс або Пушкайтіс (насилаючий тьму і хвороби) і Скаде, а також Ашлавс (батько світла) і Ліга. Однак пантеони обох письменників-ентузіастів були визнані досить фантастичними і довго не проіснували.У 1912 р. було засноване Латиське етнографічне товариство, метою якого був збір і публікація матеріалів з давньої латиської історії. В 1917 р. вийшла друком книжка Юріса Леца “Давньолатиське богошанування і щоденна краса душі”, у якій він, зокрема, закликав: “будемо ж знову шукати під порогом хати нашого Бога пропалі заповіді, пригляньмося до наших народних пісень, наших народних переказів – і знайдемо в них давню віру нашого народу, нашого старого латиського Дієвса, який єдиний здатен оновити народ у праці і доброчинності” [401. 5].У 1920-тих роках інтерес до давніх вірувань посилюється. Початком відродження Рідної віри в Латвії вважається заснування руху під назвою “Дієвтуріба” (Dievturiba). Про цей рух “Латиський енциклопедичний словник” повідомляє: “течія, що має на меті відновлення давньої латиської релігії” [555. 5603–5604]. Зазначається також, що його послідовники до християнства ставляться “як до чужого і ворожого” для латишів явища.Засновником ”Дієвтуріби” став талановитий всебічно освічений Ернест Брастиньш (1890–1942) – полковник Латвійського війська, історик, археолог, художник, поет, знавець фольклору, ідеолог латиського націоналізму. В 1915 р. він закінчив Вищу Школу Мистецтв барона Штигліца у Петербурзі, після чого вступив до Павловського військового училища, а по закінченні його очолив стрілецький полк. Після отримання Латвією незалежності в 1918 р. він став завідувачем Військовим музеєм у Ризі, а згодом працював у експедиції Міністерства Освіти і в Ризькому міському технікумі викладачем історії графіки та живопису.Він заклав основи вивчення латиського народного орнаменту, що було продовжено його послідовниками Єкабом Біне, Едуардом Паегле, Янісом Судмалісом. Головною справою свого життя Ернест Брастиньш вважав відродження латиського духу серед латишів. Саме для цього він і заснував “Дієвтурібу”. У 1925 р. вийшла друком його книжка “Відродження латиської дієвтуріби”, центральними ідеями якої було: “необхідність своєї власної латиської релігії”, “латиші останні відпали від своєї релігії і найперші до неї повернуться знову” [556. 57].Першим його однодумцем і соратником у відродженні дієвтуріби став інженер К. Брегжис. Цього ж року вони видали маніфест “Відновлення латиської дієвтуріби” з підзаголовком “Короткий опис історії, мудрості і прославлення”, який став документом, що свідчить про перші пошуки латисько-індійського історичного минулого і культурної єдності. У маніфесті зазначалося, що давня арійська релігія найкраще збережена в Індії, а оскільки ці вірування “близькі до наших і допоможуть відновити затемнені місця в нашій дієвтурібі” [401. 7; 562. 5].Тоді у Міністерстві Внутрішніх справ Латвійської республіки 26 липня 1926 р. вони зареєстрували Общину Латиських Дієвтурібів (Latvju dievturu draudze), до якої увійшли Ю. Коса, К. Брегжис, В. Еглітіс, Я. Дамбергс, Є. Біне, А. Гоба та інші.Назва Dievturiba походить від двох латиських слів: Dievs – Бог і turet – мати, тримати, що слід розуміти як “богошанування Дієвса”. Для кожного дієвтура це означає: “свідчити про Дієвса латиським способом: восхваляти Дієвса, розуміти Дієвса, і цим керуватися у житті” [401. 11].У 1931 р. К. Брегжис у своїй брошурі “Вчення латиської релігії описав чотири божественних закони (шанувати і мати Бога, сім’ю, землю і майно) та 14 доброчинностей-заповідей: “будь доброчинним, цнотливим, радісним, мудрим, красивим, скромним, щирим, спокійним, слухняним, шанобливим, уживчивим, люб’язним, милим і добрим”, а також слід виконувати родинні обряди [401. 8].Своєрідною “біблією дієвтурів” стали три томи латиських народних пісень (дойн). Перший з них “Latvju Dievadziesmas”, виданий 1928 року, містив пісні про Дієваса та інших Богів і міфологічних персонажів – Лайму, Юмиса, Усиньша, Сонце, Місяця, дочок Сонця, синів Дієваса. Другий том “Latvju tikumu dziesmas”, виданий 1929 року, включав пісні про доброчинності, працелюбність, добро, честь, любов. У третьому томі “Latvju gadskartas dziesmas” (1929) були вміщені календарно-обрядові пісні. З виробленого першими дієвтурами календаря нині використовуються лише відновлені народні назви місяців.Засновники Дієвтуріби не змогли повністю позбутися нав’язуваних тисячоліттями монотеїстичних доктрин, тому спочатку намагалися надати їй вигляду, близького до генотеїзму, тобто релігії, у якій визнається існування багатьох Богів, але основні поклоніння здійснюються одному з них. Бог-Дієвс розуміється як “джерело і початок усіх відчутних і мислимих світів”. Дієвс – Небесний Отець, подібний індуїстському Вішну, грецькому Зевсу, слов’янському Сварогу (Роду, Дию). Він – Бог-творець, всезагальний родитель і повелитель, податель закону вищої доброчинності. Дієвс має подвійну природу: він одночасно і дух, і матерія, батько і мати, добрий і злий. Всі протилежності поєднуються в його сутності. Дієвс – вищий розум, який впливає на окремих людей, визначає їхню особисту долю.Богині Лайма і Мара виступають як його прояви у Всесвіті, що єднають його з усім іншим світом. Синами Дієвса є всі небесні світила і світлові явища: Місяць, Перконс, Аусекліс, візничий Сонця Усиньш і світлий Яніс. Цікаво, що Перконс, так само як і литовський Перкунас, і слов’янський Перун, означає не тільки ім’я Бога, але і саме небесне явище грому [191]. Усиньш – тотожний ведійським Ашвинам. Вказівка на те, що його свято 23 квітня, зближує його зі слов’янським Ярилом.Таким чином, сама природа етнічної релігії довела неспроможність монотеїстичної концепції, бо скрізь, де з’являлися інші Боги і Богині, довелося б робити своєрідні відступи від однобожжя. Навіть те, що сам Дієвс мав подвійну природу, тобто поєднував у собі дух і матерію, чоловіче і жіноче (зображався одночасно чоловіком і жінкою) свідчить про природний дуалізм латиської етнічної релігії. І решта Богів та Богинь мають цілком теїстичний вигляд.Мара – Земна мати, одна з жіночих іпостасей Дієвса. Щоправда, християнство наклало на неї відбиток своєї культової традиції – Діви Марії. Однак, дієвтуріби вбачають у ній поєднання великої кількості різних жіночих божеств, як: Мати Води, Мати Моря, Мати Лісу, Мати Молока, Мати Могили, Мати Велій (духів покійних, Мати Чуми та ін.). Всі ці іпостасі Мари Брастиньш об’єднує в три основні: Небесна Мати, Мати Природи та Мати Людей. Оскільки всі предмети мають своїх матерів, то Мара пов’язана з усіма предметами, особливо з багатством, домашніми тваринами; вона покровительствує жінкам і є берегинею родючості. У народній обрядовості їй присвячені “п’ятницькі вечори” (вечір напередодні п’ятниці), що споріднює Мару зі слов’янською Мокошею (синкретичний образ св. П’ятниці). Їй також присвячені і християнські “богородичні” свята.Мара буває добра і зла. Злою вона виявляється тоді, коли людина вмирає, бо настає час відбирати в душі тіло, яке Мара надала їй при народженні.Лайма – провідниця Світового Закону-Долі, тотожна ведійській Лакшмі. Вона Богиня Щастя, розпорядниця людської долі, посланої Дієвсом; від її імені походить і саме слово щастя – laime. Цілком виразні згадки про неї збереглися в латиському фольклорі: “Мила Лайме, дочка Діевса, приходь творити пісні. Говори пісні, співай сама про молодих, про старих”. Через цю Богиню діють закон і порядок, тому вона близька до ведійської Рити і слов’янської Прави. На думку Е. Брастиньша, Лайма самостійно не може змінити в долі людини нічого, призначеного Дієвсом, бо вона пов’язана з Дієвсом, як рука з тілом.Існує ще дві Богині, тісно пов’язані з долею – Декла (захисниця дітей) і Карта (покровителька родючості). Вони як слов’янські Рожаниці, або грецькі Мойри, чи римські Парки. Крім того, латиській міфології притаманне дуалістичне уявлення про добру і недобру долю – Лайме і Нелайме (Щастя і Нещастя – пор. з укр. Доля і Недоля): “Дві лайме на світі: одна добра, друга зла. Обидві треба прожити, і в добрі, і во злі” [401. 14].Крім “добрих” Богів, Брастиньш називає й “злих”: Велнаса, Йодса і Накталей. Найбільше дістається Велнясу, якого ототожнюють з духом покійника, Чортом. Часто його прикликають у гніві. Вважають, що він боїться хреста, його вбиває Перконс. Так само і Велняс, Йодс – істота з царства душ, протилежна Дієвсу. Однак, він не такий “злий” як Велняс. Він має своїх коней і собак. Йодси вважаються душами воїнів, і з’являються на небі у вигляді сяйва під час битв. Його жіночою парою є Накталі – вірогідно, Богиня Ночі. Вона боїться знака зірки, тому мандрівники, що подорожують уночі, прикрашають коней зірчастими попонами.Найвищими цінностями Дієвтуріби вважалися рід і добро, любов і єдність, людська гідність і честь. Календар свят узгоджений з річними сонячними циклами – зимовим та літнім сонцестоянням та весняним і осіннім рівноденнями. Щодня дієвтури проводжають Сонце (Saulcelite) спеціальними піснями. Найбільшими святами річного кола є Масляна (Metenis), Великдень (Lieldiena), День Усиньша (початок літа), ніч Яніса (23–24 червня, маківка літа), Велика Мара (збіг з Успінням Богородиці – 15 серпня) “День Мартина” (початок зими – 14 листопада) і Різдво (Ziemassvetki). Всі ці свята дієвтури визнають як язичницькі і такі, що до християнства не мають ніякого відношення.Засновник Дієвтуріби Брастиньш був одним із перших ідеологів латиського націоналізму. Він вважав, що “Дієвс вказав латишам зберігати свою релігію, щоб навчити мудрості й інші арійські народи”. У такому висловлюванні нема ніякої “богообраності” і “месіанства”, хоч деякі налякані інтернаціоналісти і тут розгледіли загрозу своїм космополітичним доктринам [401. 20]. Подібні погляди мав і Володимир Шаян відносно відродження української Рідної Віри: “Коли наша віра і наші храми постануть у Святому Київі, то яка ж більша слава, коли ця Святиня буде також Святинею для інших націй, що з нами боролися, чи будуть боротися за самоствердження націй і їх волю та державність рівночасно”. Він пояснював, якщо наша віра “відродиться і зачне жити як староукраїнська, вона рівночасно зачне жити, як старослов’янська. Щобільше! Вона рівночасно зачне жити, як протоіндоєвропейська. І це станеться само собою, як тільки розвалиться християнізм. А він вже видимо розвалиться і кінчиться” [521. 882–883].Культуру націоналізму Е. Брастиньш вважав першою із турбот держави, бо нація – “це вища мудрість, божественна настанова” – писав він у статті “Латиськість як нова доброчинність” (1931). І досі прискіпливі дослідники його творчості морщаться, читаючи його твердження, що “Войовничий націоналізм в усіх його проявах – ознака здорових і сильних народів” [401. 21]. Твердження цілком правильне – у сильних народів сильніший інстинкт самозбереження. Залишається тільки дивуватися, чому ці дослідники не обурюються, читаючи біблійні програми винищення “неугодних” народів нацією “богообраних”, і недобачають у ній войовничого нацизму?Дієвтури з самого початку свого заснування об’єднувалися в громади. Перші громади склалися в Ризі, Лієпаї, Єлгаві. Місця для поклонінь Дієвсу і Марі – переважно священні гаї – Рамава (Ramava). Тут збиралися на свята, ховали і поминали покійних, виконували культові пісні і танці, набиралися піднесеного почуття ладу і доброти. Рамава “висушує сльози повсякденності, вгамовує біль днів перебування в рабстві. Напівміфічна-напівісторична Рамава Прусії зі священним дубовим гаєм – тільки мальовничий символ усіх незліченних “рамув” релігійних свят древньої Латвії, які існували всюди, незалежно від того, чи були вони втілені в особливих гаях і пагорбах з ідолами, чи жили тільки як скороминучі почуття в емоціях мас на святах... ” [553. 114].Розвиток ідей Рідної віри в Латвії було припинено зненацька на кілька десятиліть. Одразу після приєднання Латвії до СРСР в 1940 р. Дієвтури опинилися одними з перших серед репресованих, а “їхня історія була назавжди викреслена з радянської історіографії” [401. 23]. Поновити свою діяльність вдалося литовським емігрантам в 1975 р., коли був прийнятий новий статут організації, що стала називатися “Latvju dievturu sadraudze”. Активну участь у відродженні руху дієвтурів взяла латвійська діаспора в Канаді, Австрії, Німеччині, Англії. Донька Арвіда Брастиньша, Мара Грін очолила видання язичницького часопису “Лабієтіс”, а її чоловік Маргертс Грін нині є керівником “Latvju dievturu sadraudze”.На теренах Латвії рух поновився 18 квітня 1990 р. Нині організація об’єднує 15 громад в Ризі та інших містах Латвії. Очолює це Об’єднання Яніс Брікманіс. До Правління “Latvju dievturu sadraudze” входить 12 осіб. За усними повідомленнями провідників руху, в Латвії сповідників Дієвтуріби нині близько 500 чоловік, всього в світі – їх близько 1000. Організація утримується за рахунок членських внесків.Нині єдність Дієвтуріби порушена, вона розпалася на кілька незалежних громад, які конфліктують на ґрунті різного розуміння основ віри. Це громади “Намейсіса”, “Вієстурса”, “Буртнієкс”, “Сідабрене”. Ці общини дотримуються радикальних безкомпромісних поглядів на відродження рідної релігії. Як пояснює один з лідерів “Сідабрене” доцент Латвійського університету Карліс Томариньш, їх відтогнення від основних організаторів Дієвтуріби викликає “містична налаштованість, всілякі забобони, розмови про енергії”, адже серед давніх латишів цього не було [401. 27]. Очевидно, інші молодші організації дієвтурів дотримуються традиційної автохтонної форми релігії, і не сприймають нововведень, що тяжіють до неорелігійного протестантизму, привнесеного в Дієвтурібу діаспорянами.Крім суто релігійних громад існують у Латвії мистецькі групи, які мають близькі до Дієвтуріби цілі. Наприклад, музична група “Раса” (керівник музикознавець Валдіс Муктупавелс) ставить своїм завданням відновлення і популяризацію пруської мови і культури, збереження латвійського культурного надбання і включення його в сучасне культурне життя народу. Група “Раса” грає на традиційних балтійських музичних інструментах, досліджує залишки музичних форм, які можуть походити від пруського фольклору. Музиканти групи “Раса” намагаються стати сучасним втіленням легендарних пруських шаманів і співців – Vaidelotes, як вони називалися пруською мовою.

Рідна Віра в Польщі

Релігієзнавці переважно відносять Польщу до моноконфесійних країн, мовляв, тут всі поляки сповідують католицтво [125. 134]. Незважаючи на сильну католизацію країни, етнорелігійні рухи в Польщі мають дуже велике розмаїття: від культурологічних, до власне релігійних, і навіть політичних груп і об’єднань, які тим чи іншим чином дотичні до ідеології відродження слов’янських духовно-культурних основ. Польські язичники, як і інші рідновірські рухи та організації, належать до нового Правого спрямування.Основи відродження польської рідної віри були закладені інтелектуалами націоналістичного напрямку ще в ХІХ ст. Вони написали ряд праць, у яких відобразилося прагнення відновити зв’язок польського народу з його древнім слов’янським корінням. До них належать праці Броніслава Фердинанда Трентовского (1808–1869) про етнокультурне виховання слов’ян. Він створив пантеїстичну систему, в центрі якої знаходиться людина, наділена божественними атрибутами. Насильницьке впровадження християнства він вважав “фатальною перемогою Азії над Європою”, що мала надзвичайно тяжкі наслідки для Польщі.Зорян Доленга-Ходаковський – відомий в Україні польський дослідник фольклору та етнографії слов’ян, автор знаної праці “Про слов’янство до християнізації” – ще в 1818 р. вперше висловив переконання, що польська культура не може ґрунтуватися на християнстві, вона повинна повернутися до своїх витоків, до лехітської язичницької віри [573; 361. 30–32].В ХІХ ст. у Польщі існувала ціла когорта мислителів, митців, письменників, які піддавали гострій критиці католицтво, пропонували повернутися до витокової слов’янської релігії. Це – гурток “Жевонія” Августа Бєловского (1806–1876) та Домініка Магнушевского (1810–1845); поет Рішард Бервінский (1819–1879), який проклинав зрадників рідної віри; Юліуш Словацкий (1809–1849) давав критичні оцінки католицтву.Наприкінці ХІХ ст. серед прогресивно мислячих поляків поширились нові віяння в культурі та мистецтві, спрямовані на пошук місця Польщі в європейському світі, дискусії про етногенез, національний характер та роль католицтва в історії країни.Вперше про небезпечність римо-католицького Ватикану для Польщі заявив у своїх творах видатний поет Станіслав Виспяньский (1869–1907). У своїй драмі “Легіон” він рішуче виступив за створення могутньої Польської держави, за расову чистоту Польщі, за стару язичницьку віру. Цей твір у Польщі замовчується, бо Міцкевич змальований у ньому як зрадник свого народу і “сіоністський агент” [361. 30–32].Ці мислителі ще не ставили своїм завданням сформувати власне сам язичницький рух чи створити конфесію. Їхній внесок у розвиток ідеї відродження язичництва стосувався насамперед національної культури. Але ці предтечі сприяли виробленню нового ідеологічного напрямку духовного відродження етносу.Серед політиків тієї доби можна назвати Романа Дмовского (1864–1939) та Зиґмунда Баліцкого (1858–1916), ідеологів польського націоналізму. У праці Р. Дмовского “Думки сучасного поляка” (1903) піддано критиці національний характер поляків, причиною чого є несумісність національної етики з християнською релігією.Коли в 1918 р. Польща після 123 років її анексії трьома царствами нарешті отримала незалежність, стала бурхливо розвиватися національна патріотична думка. Саме в цей час з’явились дві видатні постаті, праці яких лягли в основу сучасних польських нових правих. Це Ян Стахнюк (Стойгнєв) і Станіслав Шукальский (Стах з Варти).Ян Стахнюк народився на українській землі (м. Ковель) 13 січня 1905 р. Вчився в Познані, написав ряд праць, зокрема “Героїчне народне співтовариство” (1935). Головна тема цієї книги – подолання економічної відсталості Польщі, неодмінною умовою чого має бути повний розрив з католицтвом.Він заснував журнал “Задруга”, що мав підзаголовок “Часопис польських націоналістів” і виходив у Польщі з 1937 до 1939 р. Під час Другої світової війни брав участь у Варшавському повстанні 1944 р., був ідейним керівником підпільного журналу “Зрив”, з допомогою якого видав книгу “Проблема тоталітаризму” (1943, перевидану видавництвом “Топожел” у 1999).Ще за молодих літ Ян Стахнюк перебував під сильним впливом ідей Ф. Ніцше, який, як відомо пишався своїми польськими коренями. В літа зрілості Стахнюк сформував цілісну систему філософських поглядів, на яких і нині ґрунтується відродження польського язичництва. У своїх працях він відверто заявив, що католицтво (як і християнство загалом) сприяло руйнуванню здорової етнічної самосвідомості слов’ян і призвело Польщу до втрати національної самобутності.У своїй праці “Слов’янський міф” він писав: “Польща, як і вся Слов’янщина, вже тисячу літ не живе власним життям… І лише зараз стало зрозуміло, що Польща і польське – це не християнські ідеали… Пора вже пробудитися від тисячолітнього жахливого сну і позбутися підсунутих духовних вартостей юдохристиянського походження замість знищених своїх” [563. 2].Католицькі кола ще після виходу його першої праці розгорнули наклепницьку кампанію проти Яна Стахнюка і його “Задруги”, звинувативши журнал у “богохульстві”, але суд над ним не відбувся, бо почалася війна. У 1946 р. вийшла друком його основна праця “Людство і культура”, а в 1948 – “Антикультура”, в якій показані спільні корені так званих “світових релігій”. Ці книги були вороже сприйняті як католицькими, так і комуністичними колами. Наступну працю Яна Стахнюка “Майбутнє слов’янства”, що започаткувала новий цикл, видати вже не вдалося, не видана вона й досі. У 1949 р. Стахнюк і його соратники Яніна Клопотська (художниця) і Богуслав Стемпіньский були звинувачені в “створенні фашистської організації” й арештовані. Прокурор Беніамін Вайсблех вимагав для Стахнюка смертної кари. Суд завершився лише в 1952 р. Яна Стахнюка засудили на 15 років, але в 1955 р. звільнили, він вийшов з тюрми тяжко хворим і в 1964 р. помер.Зупинимось докладніше на філософських поглядах “Задруги”. Її основою був “еволюційний пантеїзм”. Згідно цьому вченню, предтечами якого були Геракліт, Джордано Бруно і Броніслав Трентовский, світ, у якому діє іманентна космічна воля, перебуває в постійному безперервному розвитку, що не має ні початку, ні кінця. Разом зі світом розвивається і воля. Людина – частина цього світу, і її покликання – активна участь у його розвитку.Один із старійшин польського язичницького руху Сташко Потребовский так обґрунтував цю особливість Всесвіту: “Незважаючи на свою безмежність і багатоманітність, світ становить собою велике органічне ціле, що поєднує в собі моністичні і плюралістичні риси. Космічна воля і світ – лише два боки єдиного буття. Матерія має також і духовний характер, а дух – водночас і матеріальний. Людина займає центральне місце у світі і бере участь у його творенні.Як Всесвіт, так і людство має ієрархічну будову. Найголовнішу роль у людстві виконує народ. Народ і людина – як дерево і листя. Свою мрію про безсмертя людина може здійснити в потомстві і в творчості. Головна ознака людства – воля до творчості, божественний елемент, що єднає людину зі світом. Завдання людини – розвивати цю волю, але це завдання важко виконати, оскільки людина належить до двох сфер: біологічної та культурної” [361. 30–32].Ян Стахнюк вважав, що давні греки першими переступили поріг, що відділяє натуралізм від культури, створивши “індивідуалістичний міф”. Цей період, на його думку, почався з Гесіода і закінчився Протагором. З появою Сократа грецька культура зазнала краху: замість ідеалу загальної “калокагатії” (тілесної і духовної досконалості) на арену вийшов ідеал одного “мудреця”.Яна Стахнюка з повним правом можемо назвати основоположником теоретичного обґрунтування “антикультури” (wspakultury). Він зазначає, що періоди антикультури, регресу, заперечення культури, як правило, значно довші. Це “найнебезпечніша хвороба людства, спрямована проти космічної волі”. Антикультура з’явилась ще перед греками, коли індоаріям не вдався перехід від натуралізму до культури.Серед різних видів антикультури Стахнюк особливо виділяє буддизм, індуїзм, християнство й іслам. Він вважає, що хвороба антикультури зробила неможливим втечу людини з цього антикультурного кола, бо “церква цементує цю систему на тисячоліття”. Церкви, як правило, засновують “генії занепаду”, такі як Будда, Христос чи Мухаммед.“Здатність кожної антикультури до поширення ґрунтується на спокусливих гаслах, які обіцяють стражденним людям швидке вирішення їхніх проблем. У той час, як справжня культура закликає до творчого напруження, антикультура звільняє від напруження, від пристрастей, від бажання підкорити собі світ” [361. 30–32].Буддизм розглядається як одна з найдавніших систем антикультури, вищою метою якої є звільнення від життя. Індуїзм, що виник як наслідок накладання буддизму на ведизм, також зосереджений на нігілізмі, що підсилюється спіритуалізмом і моралізмом. У новішій тотальній антикультурі ісламу ці елементи діють у пом’якшеному вигляді, що сприяло арабським завоюванням VII – VIII ст.Найбільше критичному аналізу в працях Стахнюка піддається християнство, зокрема католицтво. Постхристиянську антикультуру він уявляє так: “Наступний етап – спроба синтезу усіх світових релігій або нове “супероткровення” якого-небудь “внука божія”.Він передбачив майбутню перемогу нової культури: “Носієм цієї культури може бути тільки народ як творче співтовариство. З часом найпоширенішим типом людини стане “homo creans” (людина творча). Боротьба культури проти антикультури починається із зіткнення світоглядів. Вихідною точкою буде бажання повернутися на твердий ґрунт природи. Потім неодмінно треба буде позбутися від релігій у їх нинішній формі. Виникне нова конфесія типу колишньої природної (натуралістичної) релігії. Вона буде заснована на почутті зв’язку людини з Космосом і Всесвітом. Поділ світу на “хороше небо” і “погану землю” зникне так само, як поділ людини на “хорошу душу” і “грішне тіло”.Станіслав Шукальский, талановитий художник-авангардист, в 1929 р. створив творче братство “Плем’я рогатого серця” (Szczep Rogate Serce), яке займалося розробкою традиційних образів слов’янської історії. Всі члени братства переважно були прихильниками панславізму. На противагу єврейським впливам у культурі вони висували ідеологію расизму. Слов’янську культурну спадщину, яка своїм корінням сягає глибокої давнини, коли предки поклонялися рідним язичницьким Богам, Станіслав Шукальский вважав єдиним справжнім мистецтвом.Серед польських основоположників рідновірського відродження можна назвати ще Станіслава Якубовского, художника-мислителя.З наукових праць про слов’янське і польське язичництво не можу не згадати книгу відомого польського дослідника середньовіччя професора Хенріка Ловмяньского “Релігія слов’ян та її занепад”. Головною вадою цієї праці, на мою думку, є те, що автор заперечує первісний політеїзм індоєвропейських племен, зокрема, він вступає в наукову полеміку з французьким вченим Ж. Дюмезілем. Х. Ловмяньский називає первісну слов’янську релігію “полідоксією” (поєднанням магії, демонології, культу померлих предків і культу природи), на основі яких пізніше ніби-то розвинувся культ неба, “прототеїзм” і лише потім – політеїзм [253. 39].Серед мислителів польського правого руху слід відзначити філософа і етнографа, ветерана “Задруги” Антоні Вацика, нещодавно померлого 95-літнього соратника Яна Стахнюка. Доля Антоні Вацика також, як і Я. Стахнюка, пов’язана з Україною. Він народився в м. Кам’янці-Подільському, закінчив факультет права Львівського університету. Його книжки з проблем відродження рідної віри широко відомі у Польщі “Міф польський”, “Філософія польська”, “На погибель католицтву” та інші. Вся його діяльність втілювала в життя гасло “Задруги”: “Відкатоличити, ународовити, вдосконалити поляка!” [404. 11–12. 19]Мені, як дослідниці слов’янського язичництва, пощастило зустрітися з А. Вациком у Вроцлаві в 1998 р. Ми спілкувалися у нього вдома на тему відродження Рідної Віри серед слов’янських народів. Це була людина високого інтелекту, шляхетного вигляду навіть у своєму поважному віці, він мав світлий розум і добру пам’ять. На згадку про нашу зустріч Антоні Вацик подарував мені “Філософську Енциклопедію”, видану польською мовою, вказавши, що тут є відомості про Володимира Шаяна як українського етнічного теософа [566. 480]. Молоді польські рідновіри розповіли, що ще в 90-річному віці Антоні Вацик піднімався на священну гору Слєнжу (Соботку) і по кілька днів жив там серед природи, навчаючи молодих рідновірів. Тут досі шанують його пам’ять: його учні назвали кам’яну брилу, біля якої він жив, “Скеля Вацика”.Інтелектуальним лідером і основою сучасного язичницького руху в Польщі стало видавництво “Топожел” (Wydawnictwo Toporszel), очолюване його засновником і директором, справжнім слов’янським любомудром, Ждіславом Словіньским. Він видає переважно праці праворадикального і язичницького спрямування, серед яких кілька книг Яна Стахнюка, в тому числі й неопубліковані раніше, праці Антоні Вацика, переклади польською мовою робіт нових європейських Правих.У цьому ж видавництві у 1997 р. вийшла і моя книга “Українське язичництво” в перекладі Антоні Вацика, який був хорошим знавцем української мови. Ждіслав Словінський – польський інтелектуал, має чи не найбільшу в Польщі приватну бібліотеку слов’янських древностей та язичництва. Назва видавництва “Топожел” – неологізм Станіслава Шукальского, – поєднання двох польських слів топор і орел. Емблема видавництва також створена цим художником: логотип нагадує водночас “обоюдогостру” сокиру і орла (державний символ Польщі).Ждіслав Словіньский також пише наукові дослідження з історії та релігії слов’ян. Його статті та філософські нариси “Місце людини у Всесвіті”, “Кочівник і землероб” друкуються в польських язичницьких журналах [576. 5]. Політичним виразником поглядів “Задруги” намагалась стати партія УСН (Унія Сполична Народова), але на думку Ж. Словіньского, політична діяльність приречена на фіаско, доки в Польщі не відбудуться культурні переміни.Дослідженню язичницького богознавства присвячена праця Ж. Словіньского “Teologia Poganska”, у якій автор ставить проблему ренесансу Рідної Віри як свідомої релігійності, що повинна спиратися на теологію язичництва і такий виклад етики та есхатології, щоб люди, шукаючи онтологічного утвердження і духовного опертя своєї екзистенції, знаходили її в множинності світу рідних Богів [678. 12]. Словіньский вбачає головну мету язичницького відчуття святості у зв’язку з природою, коли людина може вільно відчувати свою єдність зі світом і, пробуджуючи генетичну пам’ять, єдність з предками. Він справедливо вважає, що в часи, коли така єдність була можливою, суспільства досягали високого рівня культури, а коли такий зв’язок втрачався, починався занепад духовних культур. Містика відчуття повноти свята стає можливою, коли пізнаються істинні засади нашого тіла і психіки, коли пізнаються закони Прави, які творять поступ культури. Без сакралізації живої природи і космосу в цілому не може відбутися кристалізації духу і свідомості, як складового елементу того великого організму, яким є Всесвіт.В 1991 р. з ініціативи національного ідеолога Анджея Вилотека у Варшаві була заснована Національна група концептуальних досліджень (Narodjwy Zespol Koncepcyjno Studyiny, NZKS), головною метою якої стали дослідження індоєвропейських і слов’янських коренів польської культури і філософії. До цієї групи увійшли різні діячі, включаючи і членів довоєнної організації “Плем’я рогатого серця”, а також вчені із Польської академії наук, такі як професори А. Чарновский (язичник, нині покійний) [351.58–61]. Всі, зазначені вище особи, групи й організації не ставлять за мету створення язичницької конфесії, але тісно співпрацюють з нею.Офіційно зареєстрованою в Департаменті внутрішніх справ Польщі (в 1996 р.) стала суто релігійна організація “Родзіма Вяра” (Rodzima Wiara), очолювана Станіславом Потребовскім. Нині “Родзіма Вяра” має п’ять регіональних громад з трьохступеневою організаційною структурою (земля, область і гніздо). Вона здійснює язичницькі календарні свята, родинні обряди (пострижини, весілля, похорон). У березні 2000 р. відбувся другий з’їзд “Союзу відродження ісконної віри”, а в березні 2004 – третій, який відбувся в Щецині (до речі, в залі Об’єднання Українців Польщі). Нині це найбільш авторитетна язичницька організація в Польщі.Станіслав (Сташко) народився в Бресті, вільно володіє українською, російською, німецькою і нині, за його словами, є “єдиним у світі перекладачем з польської на африканс”. У 1957–67 рр. він служив у військовій авіації Польщі. Через непорозуміння з комуністичними властями деякий час він проживав у Німеччині та кілька років – у Південній Африці (ЮАР), що значно вплинуло на кристалізацію його расового світогляду. Він жартома, але не без гордості називає себе “громадянином Преторії”. Пан Станіслав – автор праці про довоєнну “Задругу”, що вийшла німецькою мовою в Німеччині “Zadruga – eine voelkische Bewegung in Polen”, яку він захистив як наукову дисертацію [573]. Нині С. Потребовскій працює вчителем гімназії і є одним з авторитетних лідерів польського праворадикального руху.Польське визнання віри “Кредо язичника”, опубліковане в 1996 р., нині поновлено. Подаємо повністю його текст у перекладі на українську, отриманий від Станіслава Потребовского на Слов’янському Родовому Вічі у Києві влітку 2003 р.:“1. Рідна віра поляків ґрунтується на спадщині лєхітів, інстинкті, розсудливості, досвіді, розумі й науці. Бути якомога більше причетними до її розквіту – наш обов’язок.2. Рідновіри вшановують Богів, як і всі арії, вшановують Сонце і Всесвіт, Матір-Землю, нашу родительку і всю Природу.3. У законах Природи постійно відкриваємо божественні сили, що правують Світом. Всіляке життя існує згідно з цими законами. Ми повинні їм підпорядковуватися. Отже, сповідуємо віру в життя згідно з законами Природи.4. Сонцю, найближчому нам вогнищу ієрархічного, безкінечного, вічного і живого Всесвіту, завдячуємо всім на нашій землі. Разом з землею, водами, рослинами і тваринами ми є Його частинкою. Лише людина усвідомлює це, – через що на ній лежить відповідальність.5. Звичаї та обряди є частиною життя нашої конфесії. Шануємо рідну спадщину лєхітів. Будемо спадщину Предків берегти, примножувати і збагачувати.6. Нашим існуванням завдячуємо батькам і старшим Предкам. Їх шануємо, а пам’ять передаємо майбутнім поколінням. Ці покоління забезпечують вічну тривалість народу, його постійне відновлення, якщо вони відроджуються.7. Життя є боротьбою, як і боротьба – життям. Боротьба – це рух до вдосконалення, прагнення вперед, подолання опору. У боротьбі нас підтримують інстинкти. Такими є закони Природи, вони незмінні, і стосуються кожної людини й кожного народу.8. Тіло і дух творять нерозривну і взаємно обумовлюючу єдність і цілість. Це два боки і первістки цього самого буття. Рідновіри, підкреслюючи рівну вартість обох, прагнуть до їх рівномірного, сталого й одночасного вдосконалення.9. Поступ кожної людини і народу визначає їхній характер. Він же є витвором спадкових рис, а також оточення, впливу середовища і виховання. Мірою цінностей людей і народів є їхній доробок і лише згідно з ним оцінюємо їх.10. Помилитися і провинитися може кожний з нас – буває таке в житті. Помилку й провину можна виправити, а стерти можна власними ділами. Такі споконвічні основи лєхітів, балто-слов’ян і всіх аріїв.11. Горе й страждання застерігають нас про небезпеку, а також пробуджують захисні сили тіла і духа. Вони викликають не лише потрясіння, але й допомагають оздоровленню. Вони не є ані добрими, ані поганими. Так проявляються закони Природи. Народження і смерть особистості є необхідними для постійного підвищення якості Роду, Народу. Вони не є ані карою, ані нагородою. Наша участь у творчому розвитку Всесвіту забезпечує нашу безсмертність.12. Безсмертя досягаємо через нащадків і творчу діяльність, яку дає нам найбільша радість життя. Творчість у народі й для народу визнаємо піднесеною і найвартіснішою.13. Лєхітські етичні основи спираються на божественні закони Природи. Найвищими цінностями є знання і сила, розум і здоров’я, правота і міць, відповідальність і життєвість, гідність і ретельність, витривалість і відвага, вірність і сильна воля, гордість і вправність. Поборюємо у собі неуцтво й слабкість, глупоту й хворобу, засуджуємо вагання, фальш і підбурювання, страх і податливість, покору й пасивність. Прагнемо до Величі, Міцності, Краси, Правди й Добра.14. Життєдіяльність згідно з законами Природи і прилучення до вічного розвитку Всесвіту придає життю кожного з нас значення його величі й святості, яке виходить поза буття особистості.15. Польський лєхітський народ і його сусіди разом з іншими балто-слов’янськими народами належать до великого роду арійського люду Європи. Прагнемо відновити розірвану в минулі віки єдність між ними, а також єдність між нашим походженням і віросповіданням, щоби на ній ґрунтувалося духовне й матеріальне буття народу. Польща-Лєхія-Балтославія-Арія – це наше покликання. Слава їм!16. Вічно розвивається всеохоплюючий Бого-Всесвіт – слава Йому! Почесним покликанням є дієва участь у цьому розвитку і постійне збільшення цінності життя, щоб його робити ліпшим і гарнішим, щоб воно було домінуючим чинником згідно з творчою Волею Всесвіту.Нехай Добре стає Ліпшим, а Могутність – безкінечною!”Польські язичники називають себе прадавнім ім’ям своїх предків – лєхіти. Звідси і назва країни – Лєхія, і назва язичницького журналу “Страгона Лєхія”. Горазд Драгомир Богданович пояснює, хто такі лєхіти: “Це не просто релігійна меншина, а зародок нового етносу. В історії вже бували випадки, коли незначні етнічні чи релігійні групи завойовували панівне становище над величезними біомасами, на зразок тієї, в яку перетворилися сьогодні поляки, що перестали бути нацією” [572. 6].У Польщі вже зареєстровано п’ять язичницьких громад: Великопольська (Познань), Малопольська (Краків), Сльонска (Вроцлав), Поморська (Щецин, Кошалін), Мазовська (Варшава) [465].Відомі в Польщі також спроби перетворити традиційне польське язичництво на реформований монотеїзм (на чолі зі Свантевитом) на зразок української РУНвіри з Дажбогом. На початку 90-х років заснований, так званий, “Родзімий Костел Польскі”, який включає в себе всіх бажаючих, незалежно від віросповідання. Тобто сюди можуть входити католики-двовірці, які поклоняються Ісусу і Свантевиту одночасно, не вбачаючи між ними різниці. Рідновіри-язичники Польщі дистанціюються від цього неприродного угрупування.Крім суто релігійних язичницьких громад, у Польщі створено чимало громадських організацій, які стоять на ідеологічних засадах язичництва. Молодіжні праворадикальні організації, які є прихильниками Рідної Віри, мають переважно політичне і військо-патріотичне спрямування. Так, організація “Ніклот”, названа на честь західно-слов’янського князя ободритів Ніклота, який вважається останнім язичницьким князем, що боровся за незалежність свого племені ободритів (західні слов’янські землі нині на території Німеччини) і героїчно загинув у бою в 1160 р. “Ніклот” – товариство захисту Традиції та культури, створене 1998 р. Його організатором і натхненником є Томаш Щепаньский. Мета товариства – культурна експансія, яка “дасть відсіч капіталістичному і соціалістичному рабству” і переможе антикультуру. “Ніклот” виступає проти змішування культур, мов, рас і народів, проти будь-якого релігійного універсалізму, який на думку його членів, є протиприродним. Натомість – віддається пріоритет і повага усім етнічним релігіям інших народів.Одним із суттєвих політичних питань, які ставлять члени цієї організації залишається німецька проблема. Річ у тім, що німецька економічна експансія стає все помітнішою на Заході Польщі. Молоді “ніклотовці” вважають її “прихованим німецьким економічним вторгненням на територію Польщі”. “Ніклот” також провів ряд мітингів і демонстрацій антинатовського спрямування. Вступ до Європейського Союзу, на думку членів організації, означає нову окупацію Польщі.Головний осередок “Ніклота” знаходився в м. Щецині, а нині у Варшаві. Друкованим органом товариства є метаполітичний журнал “Триглав” (Tryglaw), на обкладинці якого гасло: “Слава Польщі! – Слава богатирям!”, що нагадує наші українські патріотичні традиції (Слава Україні! – Героям слава!).Організація “Орден Задруга”, яка існує в польському Помор’ї, також об’єднує язичницьку молодь, що стоїть на засадах польського націонал-соціалізму. Як говорить один з активістів Ордену: “на жаль, більшість поляків католики, інші ж дивляться тільки на Захід: ліберали, соціалісти, соціал-демократи. Коли в Польщі впав соціалізм, з’явилась мода на західні субкультури, але на щастя, ми швидко зрозуміли, що це тупик. Ми стали створювати новий тип організації, яка зможе протистояти цьому… Ми вважаємо, що попереду політики повинна йти особлива культура, тому що без цього не можна створити таку політику, яка переможе… Така ідеологія повинна стати єдиною для всіх людей білої раси” [18. 1. 71]. Члени Ордену носять чорну уніформу, рясно споряджену язичницькою символікою: коловратом (свастичним знаком), пряжками з емблемою “Топожел” та ін. Мають свій часопис “Секуріус”.Язичницькі організації Польщі видають багато періодичних збірників, через які поширюють свої погляди та ідеологію. Серед них особливо відзначається “Lechia Stragona” – часопис “Товариства Відродження Рідної віри”, що виходить в м. Познані (є чотири випуски). В журналі публікуються переважно дослідження предківської релігії та матеріали з життя нових язичницьких громад. Так в одному з випусків викладені принципи “Рідної віри”, що ґрунтуються на розумі і логіці. Світ, у якому ми живемо, є вічним і незнищенним. Ця віра не знає догматів, вона розвивається у міру пізнання законів природи. Згідно цих законів, смерть неминуча і необхідна, фізичне безсмертя – тільки в нащадках, духовне – в їхній пам’яті. “Рідна віра” включає в себе поклоніння Богам, сонцю і роду, обожнення всієї світобудови. Мета “Рідної віри” – відновлення арійської єдності [18. 1. 64].Журнал “Одала”, названий так за одноіменною руною, що означає єднання роду, виходить з 1995 р. У своєму зверненні до читачів редакція зазначає: “Ми – голос наших духовних коренів, які зобов’язують нас боротися за нашу націю і расу. Наша боротьба це боротьба небагатьох проти більшості… Ми вважаємо, що людина без національності неповноцінна. Ми – нащадки аріїв і піднімаємо прапор арійської віри, який закликає нас бути чесними.Честь перестала бути важливим елементом сучасного світу, зруйнованого в процесі загальної дегенерації… Наша земля в небезпеці. І вона чекає героїчних захисників, як ніколи раніше. Вони, подібно до ведійських кшатріїв, не зважаючи на смерть і руїни, приведуть нас до відродження… Такі цінності важливіші перш за все в боротьбі за Польщу, але також за свободу всіх слов’ян і аріїв!” [572. 6; 18. 1. 58].Багато уваги на сторінках “Одали” приділено осмисленню основоположних праць Юліуса Еволи (наприклад, інтерв’ю з Мартіном Шварцем, редактором австрійського часопису “Кшатрія”), де наводиться думка Еволи про християнство як релігію, що “каструє потенціал еліти вищих людей”. М. Шварц називає ідею Еволи про відродження язичницького імперіалізму піднесеною ідеєю “сакрального фашизму” на відміну від гітлерівського нацизму. Тут друкуються також праці Ю. Еволи “Американська цивілізація” (1945), “Таємниця виродження” (1938), розділ з книги “Язичницький імперіалізм” (1928), а також стаття З. Міколейка про нього [572. 6; 308].Виразну політичну язичницьку позицію займає журнал “Секуріус” (Securius). Привертають увагу погляди, висловлені в статті “Польський національний соціалізм”, де говориться, що Польща нині перебуває на грані денаціоналізації. Якщо раніше головним ворогом Польщі була римсько-католицька церква з центром у Ватикані, то нині в хід пущені всі засоби, перш за все ЗМІ. Польські націонал-соціалісти визначають націоналізм як “активний патріотизм”. Вони ставлять за мету очищення польського національного характеру від неарійських нашарувань: “Бути арійцем значить бути язичником”. Водночас підкреслюється, що польський націонал-соціалізм не має нічого спільного з неарійським соціалізмом, тобто марксизмом: “ціль марксизму – створення безкласового суспільства, після чого настане кінець історії”. Одна з публікацій журналу присвячена слов’янським “хонсникам” – аналогу вікінгів.Вплив ідей Ю. Еволи відчутний і в інших публікаціях цього часопису. Так, у статті “Національний соціалізм як елітарна теорія суспільства” зазначається: “Нема ніякої “народної культури”; культуру завжди створює еліта. Початок культурної роботи рівнозначний включенню механізмів суспільного відбору. На сучасному етапі важлива не кількість, а якість людського матеріалу. Якість – це те, що відрізняє нас, як арійців, від інших рас” [576. 5].Часопис Вроцлавської громади Рідної Віри “Барбарікум” (Barbaricum) повністю присвячений саме язичницькій Традиції. Його редактор археолог Войслав Войніцкий. На обкладинці першого випуску – зображення Світовида зі словами: “Давні Богове не відійшли, ми мусимо навчитися бачити їх знову” [551. 1]. На сторінках цих журналів привертають увагу публікації “Язичницьке повстання на Полаб’ї”, “Слов’янські імена”, “Арійський культ вогню”, “Збруцький Світовид”, “Архетип слов’янської влади”, а також про деякі язичницькі ритуали [551. 1, 2].Отже, польський рідновірський рух ХІХ – ХХ ст. має різноманітні форми і вияви в сучасному світі. Він спирається на основоположні праці як польських, так і зарубіжних мислителів, але наповнюється саме польським національним духом дуже повільно. Обрядовість і календар, а також створення активно діючих громад ще перебувають у стані формування. Однак, польському рідновірському рухові ХХІ ст. притаманна активна політизованість, а іноді войовничість, що можна зрозуміти, враховуючи сучасну історичну ситуацію глобальної загрози нашим народам.

Рідна Віра в Російській Федерації

Етнічні релігійні вірування росіян сформовані переважно на основі слов’янського язичництва, незначною мірою позначеного деякими угро-фінськими елементами. Відродження російських етнічних культів нині спостерігається по всій Російській Федерації, хоча ці процеси досить нерівномірні і часто неоднозначні.Перші організації язичницького напрямку виникли в колишньому Ленінграді (нині Санкт-Петербург) на початку 90-х років під назвою “Союз венедов”, “Федерация Славяно-горицкой борьбы”, які на початку не були власне релігійними об’єднаннями. Ці організації видавали свою газету “Родные просторы”. Першою виразно релігійною організацією була “Нижегородская областная языческая община”, яка в 1992 р. об’єднувала не стільки росіян, скільки представників кількох корінних етносів Поволжя, але вже з 1994 р. про неї нічого не відомо навіть самим російським язичникам, можливо вона перестала активізуватися.У 1993 р., після переломних подій російського політичного життя, з ініціативи язичницького просвітителя Доброслава (Алєксєя Добровольського) в селі Вєсєньово Кіровської області відбулося Купальське свято, яке росіяни вважають своїм першим язичницьким з’їздом. З того часу такі Купальські з’їзди стали традиційними.Біографія цього російського просвітителя достатньо показова для розуміння процесів становлення язичницького руху в Росії. Народився він 13 жовтня 1938 р. у Москві в родині службовців. Батько – Добровольський Олександр Іванович, родом із запорізьких козаків, помер, коли синові було 12 років, устигнувши все ж засіяти в його душу добре насіння. Мати Наталя Василівна Салова виховувала сина одна. У 1956 р. А. Добровольський, що тоді працював вантажником у друкарні, подав заяву про вихід з комсомолу, а в 1957 разом з друзями створив “Русскую Национально-Социалистическую Партию”.Через рік всі члени партії були арештовані, Алєксєй був засуджений на три роки ГУЛАГу. В таборі він познайомився з колишніми білогвардійцями, соратниками Краснова, Шкуро, Власова. Після звільнення в 1961, працював у букіністичному магазині, що давало змогу молодому вільнодумцю підвищувати свою самоосвіту. В 1963 р. Добровольський увійшов до підпільної групи НТС, яка провадила “боротьбу з комуністичним режимом”. Кілька разів був арештований радянськими КДБ та МВС, засланий у табори, тюрми та психлікарню. У 1966 вступив на бібліографічний факультет МГИКу, але не закінчив його через черговий арешт.В 1969 р. після смерті матері та бабусі на гроші, виручені від продажу старовинних меблів та прадідівських ікон, Добровольський купує цілу бібліотеку. Він вивчає праці Олени Блаватської. Власне язичництво як обожнення природи він сповідував з раннього дитинства, але заглибився у вивчення Рідної Віри лише на початку 70-х років. Одночасно знайомиться з парапсихологією, історією відунства, вивчає незвичайні можливості людського організму, здійснює сорокаденне голодування.У 1986 р. Добровольський залишає Москву і поселяється в зеленому містечку Пущино, де розробляє власну систему цілительства шляхом вдихання квіткових ароматів. У 1988 самвидавом виходить його книга “Арома-Йога”, а в 1989 – “Стрелы Ярилы”. В 1989 р. він здійснює самопосвяту під язичницьким ім’ям Доброслав. З цього часу він проводить багатолюдні язичницькі свята, виступає з лекціями про Рідну Віру [151. 3–10].В 1990 р. Доброслав разом зі своїми дорослими синами Родоставом та В’ятичем поселився в занедбаному сільці Вєсєньово в Шабалинському районі Кіровської області, і з того часу веде натуральне господарство. Родостав завів пасіку, а В’ятич запровадив виготовлення традиційних дерев’яних ковшів, братин, гусел.Заслуги Доброслава перед російськими язичниками досить великі. Саме він склав перший короткий слов’янський іменослов, язичницький місяцеслов, затвердив коловрат (восьмипроменеву свастику) як символ відродження російського рідновір’я. Доброслав має почесне свідоцтво номер один “Русского Общества Охраны Природы”.22 червня 1997 р. на Вічі Об’єднаного з’їзду язичницьких общин Доброслав був проголошений “вождем русского Освободительного Движения, имеющего целью избавление Народа – Родины – Природы от чужеродной кабалы” [151.5]. Доброслав листується з багатьма своїми учнями, сподвижниками, розкриваючи перед ними сокровенну сутність язичництва як найглибшого, гармонійного і піднесеного світогляду.Його роздуми про закони життя рідновіра містять багато повчального в плані морально-етичних та екологічних норм співжиття людини, суспільства і природи. Так, він радить своїм учням: “Турбуйся лише про те, щоб узгодити свої вчинки зі своїми переконаннями. Людина гине, коли вступає в гендель зі свою совістю. Муки сумління в прямому смислі завдають невиліковних ран внутрішній сутності людини.Будь чесним з самим собою. Чесність робить людину цілісною. Коли людина думає, говорить і робить одне і теж, то її сили зростають втричі.Честолюбство – не вада, бо воно природне, безкорисливе і великодушне. Але остерігайся марнославства: воно малодушне, заздрісне і спустошливе. Слава тікає від того, хто її домагається, і сама віддається тому, хто не підлещується до неї” [151. 276].Калузька община, утворена у вересні того ж року учнем Доброслава Вадимом Казаковим, обрала раціональний шлях відродження рідної віри і прагне об’єднати всі рідновірські течії Росії. Цьому рухові притаманні деякі вульгарно імперські риси. Так, своє об’єднання в 1997 р. вони назвали “Союзом Славянских общин” (ССО) і запрошують вступати до нього представників інших слов’янських народів.Вибір терміну росіяни пояснюють так: “Власне віросповідання ми називаємо Славянство, а його послідовників Славянами. Саме слово “Славянин” означає “славлящий Богов”. Так сталося, що етнічна самоназва народу Словене (тобто “ті, що вміють говорити зрозуміло”) злилася з його релігійною самоназвою Славяне” [320. 6. 9].У цьому твердженні лідери ССО припустилися суттєвої помилки. Згідно сучасної, прийнятої в науці термінології, слов’яни – це суперетнос, тобто етнічна система, яка об’єднує кілька близьких територіально та генетично, мовно і культурно народів. Складовими суперетносу є етноси (чи нації). Нині слов’янами є 16 народів, у тому числі й українці, білоруси, поляки, чехи, словени ті інші. Таким чином, керівники ССО перевищили “свої повноваження”, взявши на себе “місію” об’єднання усіх слов’ян.Яку роль грає термінологія в житті народів, ми вже добре знаємо. Отже, не маючи нічого проти дружніх стосунків між слов’янами, ні українці, ні білоруси, ні поляки, ні чехи не поспішають скористатися пропозицією росіян вступати в ССО.Община в’ятичів (Калуга) вживає й відповідну термінологію щодо сповідників язичницької віри, які вступили в ССО, називаючи їх “славянами”. Тому в газеті “Вятич” можемо зустріти такі вислови як “в Москве живет один славянин”. Така “гра слів” виглядає несерйозно, особливо на тлі тієї значної роботи, яку здійснює згадана община і її лідер Вадим Казаков для відродження власне російського язичництва.Російські общини ССО, очолюваного Вадимом Казаковим, вживають у своїх моліннях так званий “славянскій язик”, що викликає певну недовіру з боку компетентних філологів. Однак, читати молитву, та ще й сучасною мовою, рідновіри ССО вважають за порушення язичницьких правил. Старійшина читає молитви напам’ять, виконує обрядодії просто, природно, без особливої театральності.Так, для освячення оберегів, їх достатньо покрутити над полум’ям, промовивши кілька звичайних слів-прохань до Вогню-Сварожича, щоб посвятив ці речі. Під час богослужби і на братчині рідновіри п’ють “мед” (яким найчастіше буває саморобне пиво або квас), передаючи один одному дерев’яний ківш, що називається “братиною”. Однак, ігрова основа язичницьких свят, яку розвивають ці общини, приваблює молодь до участі в язичницьких обрядах. Звичайно, сакральна обрядова основа відродження релігії в росіян буде ще вдосконалюватися.Нині Калузька община виготовляє спеціальні ритуальні напої, які називають слов’янським медом. Шиють полотняний національний одяг, прикрашаючи його барвистою тасьмою. В лісах росіяни ставлять дерев’яні статуї Богів (Чури), біля яких відзначають свої свята. Храмів поки що не будують з відомих причин, однак мають дерев’яні капища. Лідер ССО Вадим Казаков добрий організатор, автор кількох книжок про рідну віру “Именослов”, “Славянское обрядовое питание”, “Мир славянских Богов” та ін. [201; 202; 203].Серед провідних общин Російської Федерації також Московська община “Родолюбие”, Обнинська, Іжевська, Брянська та Рязанська громади. Самі по собі процеси етнічного відродження релігійності в Росії є закономірним явищем.І хоч існує кілька спроб повернути етнорелігійні процеси в інтернаціональне русло (напр., общини так званих “вєдістів”), деякі з них пропонують навіть християнсько-кришнаїтську версію релігійного шляху. Одначе, в їхніх доктринах під назвою “арійського відродження”, насправді криються універсалістські ідеї “общечеловеческой религии” [147]. Їхні праці загалом дуже сумнівної якості, і досі аж ніяк не впливають на відродження справді етнічних релігійних культів у Росії.Неоднозначні процеси відбулися і в “Союзі Венедів”, які також вважають себе “конфессиональным Советом Ведического вероисповедания, а не языческой религией” [392. 1 (54)]. У 2003 р. із Союзу Венедів були виключені двоє активних членів за так зване “українофільство”.Почалося з того, що члени “совета волхвов” В. К. Федосов та А. Б. Тищенко (обидва родом з України) надрукували в журналі “Волхв” повний переклад на російську мову праці Володимира Шаяна про Велесову Книгу під назвою “Вера забытых Предков” [107. 1 (23)]. Ця публікація керівниками “Союза Венедов” була сприйнята вкрай вороже. Так, у газеті “Родные просторы” було опубліковано інформаційне повідомлення, підписане як “совет волхвов”, у якому, зокрема, говориться (для документальності наведемо мовою оригіналу): “весь перевод (Велесової Книги – Г. Л.) подается как база для создания украинской нации, имеющей свою древне Украинскую веру” [392. 1 (54)].Авторів повідомлення надто стурбували деякі патріотичні вислови Володимира Шаяна, наприклад: “Киев здесь ясно обозначен как скипетр Великой державы Руси-Украины”, або “Староукраинская держава”, “Споконвечная миссия Украины”. “Совет волхвов” обурюється: “О какой древнеукраинской вере может идти речь, если само слово Украина появилось не более 300 лет назад”. Далі пускаються в хід уже достатньо заяложені аргументи про Україну як “окраїну”, опуси давно забутого російського історика Іловайського, і зовсім невідомих дописувачів про те, що мовляв: “нашим врагам украинство нужно для расчленения и уничтожения России”. Ще більш тенденційним виглядає висновок: “Чтобы ослабить Россию, поляки, австрийцы, папский Рим и даже чехи изобрели Украинский народ, а смесь русско-польского языка назвали украинской литературной мовой… Казалась бы очевидные вещи для венеда, занимающегося изучением истории, в этом нет никакого открытия. Однако, совету потребовалось приложить усилие, чтобы убедить Тищенко и Федосова хотя бы немного умалить восхваление Украинской нации” [392. 1 (54)].Так у “Союзі Венедів” стався розкол і утворилося дві організації під цією назвою. Венеди, очолювані В. Федосовим і О. Тищенком, досі залишаються активними діячами відродження Рідної Віри і зберігають дружні стосунки з українськими рідновірами.Нині можемо кваліфікувати “славяно-русский ведизм” як одну з форм сучасного Нью-Ейджа в Росії. У 2002 р. в Геленджику був проведений перший з’їзд керівників слов’янських і російських “ведичних общин”. 1–3 вересня 2003 р. у Воронежі відбулося друге зібрання під назвою науково-практична конференція на тему “Ведическая культура Руси”. Її організатором став ветеран національно-визвольного руху, засновник “Русской партии”, газети “Русские ведомости” і директор видавництва “Витязь” – Віктор Іванович Корчагін.На конференцію приїхало близько ста делегатів, які заслухали 20 доповідей. Сам організатор сформулював власне визначення “Русского Ведизма” як “національної ідеології, заснованої на традиційному і сучасному Знанні”. Він закликав присутніх спілкуватися на містичному рівні з Рідними Богами, і поділився особистим релігійним досвідом. Пропозиція скласти короткий пантеон із семи Богів, визначити яких намагалися шляхом голосування не була підтримана делегатами.Голова Ведичної общини м. Воронежа А. М. Гончаров запропонував свою ідеологічну програму у вигляді “Кодекса слов’янина”, як проекту для обговорення. Ці вісім заповідей були обговорені і затверджені (наводимо їх текст повністю):1. Всевишній єдиний, Богів множество. У кожної Землі – свій покровитель. У кожного народу – свій Бог.2. Пам’ятай про Наву. Живи в Яві за законами Прави.3. Оволодівай знанням, законом і зброєю. Борись з невіглаством. Учись у смерті жити, у життя – умирати.4. Продовжуй життя Роду. Безсмертя – є Життя.5. Бери в подружжя діву роду Слов’янського. Люби в жінці здатність бути матір’ю.6. Не дозволяй прийшлим володіти твоїм Правом, твоєю землею і надрами. Зберігай і захищай Русь-матінку.7. Відкинь скверну, п’яняще і дурманяще. Не вдихай яд – тютюн. Бадьорись Сурою – напоєм Богів.8. Братам Слов’янам бажай здоров’я і добробуту. Друга – вітай. Ворога – зневажай.Історик і військовий теоретик В. М. Дьомін із Омська (автор популярних книг ”От Ариев к Русичам”, “От Русичей к Россиянам”, “Война и вооруженная борьба”) торкнувся деяких актуальних проблем національного руху і висловився за створення російської партії на ведичній основі, закликав освоювати нові методології, у тому числі в галузі расової теорії, а не обмежуватися текстами на зразок “Велесової Книги” чи “Славяно-арийских вед”.Учасники конференції неодноразово підкреслювали, що Росії потрібне не відродження релігії, а розвиток сучасних наукових знань – не віра, а відання. У кількох доповідях наголошувалося на негативній ролі РПЦ, яку порівнювали з “древом, у якого до юдейського стовбура прищеплені християнські гілки”.Історик і видавець журналу “Атеней” П. В. Тулаєв, який повідомив нам про цю конференцію, виклав своє розуміння ведичної традиції, збереженої не тільки в російському фольклорі та народних обрядах слов’ян, але й в класичних творах арійської мудрості, таких як “Авеста”, “Рігведа”, “Артхашастра”, “Магабгарата” та ін. Він наголосив, що “арійська традиція” і “арійський міф”, складений під впливом філософії Ф. Ніцше і німецького націонал-соціалізму, – це не одне й те саме. Крім того, “росіяни – не арії, а слов’яни, тому ми в першу чергу повинні освоювати свою слов’яно-російську спадщину, що включає не тільки давні знання, але і сучасну науку”. П. Тулаєв також виступив проти “нового талмудизму”, тобто пояснення світу за якою-небудь однією книгою. Він зазначив, що “Для родовєда сама Природа і Рідна історія – відкриті книги і священні тексти. Тому слід оволодівати діалектикою, біологією, антропологією, сучасною технікою, без яких не можна зрозуміти не тільки Богів, але й навколишній світ” (зі щоденника конференції, рукопис) [14].Конференція ведистів у Воронежі прийняла резолюцію, в якій висвітлені головні питання, що обговорювалися. Бурхливі протести присутніх викликала пропозиція вилучити із вжитку слово “язичництво”, а також прийняти пантеон із семи Богів. Голосування з релігійних проблем виглядало досить комічно і показало неготовність на даний момент прийняти оптимальне рішення.Досить активними в рідновірському русі РФ є громади “Давньоруської Церкви Православних Старовірів-Інглінгів”, які “грали першу скрипку” на цьому з’їзді. Група засновників під керівництвом А. Ю. Хіневича (Асгардська Слов’янська община) уже склала і видала кілька томів “Славяно-арийских вед” (видавництво “Аркор”, м. Омськ), у яких викладені “Закони Рита”, “заповіді Патера Дея” (псевдонім Хіневича) та ін. Громади інглінгів є у багатьох містах Росії. Вони відверто відмежовуються від язичників і наполягають відмовитися від вживання самого терміну “язичництво”, замінивши його “ведизмом”, “ведичною культурою”. Інглінги-старовіри виготовляють родові домашні вівтарі, здійснюють моління біля дубів. Вони проповідують культ Роду, зміцнення багатодітної сім’ї, здоровий спосіб життя – що привертає до них увагу багатьох сповідників. Серед священиків багато жінок-волхвинь, берегинь. Так, наприклад, Волхвиня Веста з общини “Родовичі” має цілу програму євгенічних заходів, яка включає культову магію, що “здійснювалася в храмі жриць (12–15 тис. до н. ч.), виявленому на Кубані”.Однак, напориста пасіонарність цієї групи заслуговує того, щоб придивитися до неї більш прискіпливо. Патер Дей (Хіневич) був висвячений якимось отцем Владіміром, керівником старовірської секти. Своє ім’я він пояснює, що це не “той” Бог Дий, а лише його “земне втілення”. Авторитарність Хіневича в общинах інглінгів незаперечна. З його біографії відомо, що він воював у Афганістані. Насторожує те, що він, проповідуючи певні морально-етичні та побутові норми життя общинників, сам у побуті не виконує їх: наприклад, закликає не їсти м’яса, не палити цигарок, але сам їсть м’ясо і палить тютюн, многожонець (хоча многожонство він активно проповідує “для збільшення кількості дітей”). Релігійну кар’єру Хіневич почав з католицтва: захистив дисертацію у Ватикані. Проповідувати почав у республіці Марі Ел (нібито марійське язичництво), далі створив громаду в Омську. Особиста релігійна “легенда” Патера Дея: він нібито знайшов золоту табличку з таємничим “святим письмом”, на основі якого секта вже видала багатотомне зібрання свого вчення.Структури стровірів-інглінгів організовані, войовничі та напористі, нетерпимі до традиційного рідновір’я. У своєму журналі “Ведическая культура” відверто пишуть: “Язычество – это извращение, уход от Ведической культуры, поклонение одному или нескольким Богам материального мира, исполнение их воли, вместо прославления Весвышнего и жития по Его Заповедям, изложенным в Ведах. Яркой формой проявления язычества являются современные мировые религии” [81. 1. 4]. Не будемо аналізувати фактичні помилки, звертаємо тільки увагу на свідомо спотворене розуміння язичництва і намагання принизити традиційну релігію слов’ян. Ще одне дивацтво або свідомий нонсенс: інглінги позитивно ставляться до Й. Сталіна, шанують і виправдовують його як “арійця”. Вони міфологізують навіть його прізвище Джугашвілі: “джу” – сила, могутність, “швілі” – рухливість. Цей та інші факти дають привід вважати, що напрямок створений якоюсь із спецслужб для послаблення і компрометації традиційного язичницького руху [371]. На цій підставі, наприклад, Держкомрелігії Білорусі заборонив реєстрацію цих громад у своїй державі (з повідомлень учасника Міжнародної науково-практичної конференції “Духовна сутність слов’ян”, Київ, 2005). Спекулюючи на культі родини, любові, природи і Батьківщини, інглінги створюють свою “слов’яно-арійську систему”, яку можна віднести до Нью-Ейджу.Про це свідчить штучність новоствореного “Ведического календаря славян”, у якому рік починається чомусь не за слов’янською традицією навесні, а за юдейським зразком з осені, доба не з ночі на ранок, а з вечора на ніч: “Новолетие до этого отмечали в день осеннего равноденствия... Сутки начинаются с вечера одного дня (с 18. 00 – в зимнее время и с 19. 00 – в летнее время) и длятся до вечера следующего дня”. Місяці інглінгів (яких всього дев’ять) називаються чудернацькими іменами невідомого походження: рахмат, айлет, бейлет, гейлет, дайлет, элет, вэйлет, хейлет, тейлет [423. 4–7].Походження “славяно-ариев” пояснюється своєрідними міфами новітнього виробництва: “Роды х’Арийские прилетели из Созвездия Ориона 273897 лет назад. Роды Свага – голубоглазые Святорусы прилетели на Мидгард из Созвездия Лебедя (Макошь или Ковш Большой Медведицы) 211689 лет назад…” [423. 33]. Далі описуються антропологічні ознаки різних родів, як наприклад, “русичів-рисичів” (назва від кольору очей рисі), зі “срібними”, блакитними, зеленими та карими очима, а також різних ворогів, яких перемагає Тарх Перунович Даждьбог [423. 39]. Інглінги також поклоняються “Йоге-Матери”. Штучність подібних новотворів, така очевидна для освічених людей, часто непомітна для молодих довірливих громадян, яких приваблює новизна й таємничість або просто екзотична форма розваг. Общини інглінгів численні, що викликає закономірне занепокоєння. Свої праці Хіневич підписує як ”Його святійшество Патер Дий – голова Давньоруської Інгліістичної Церкви”. Абсурдність самої назви інглінгів на слов’янському мовному грунті викликає подив, оскільки “інглінги” – родова назва англо-саксонського походження, вірогідно від імені скандинавського Бога Інги-Фрейра – родоначальника племені інгевонів (“Сага про інглінгів” розповідає про Фрейра як предка королівського роду інглінгів) [312. І. 512; 312. ІІ. 572].Автор новоствореного віровчення стверджує, що для написання “Славяно-Арийских Вед” ним було взято за основу “х... Арійський рунічний текст”(?), нібито написаний на дощечках з дуба, берези, кедра і ясеня. На нашу думку, подібні псевдоязичницькі рухи створюються певними структурами з метою компрометації дійсно етнічного рідновір’я слов’ян і відволікання людей від етнічної релігії.Російський рідновірський рух, різноманітний у своїх формах і проявах, представлений багатьма періодичними виданнями: газета “Вятич”, що відображає погляди ССО; часопис правої перспективи “Наследие предков”, який уже нині втратив свої виразно язичницькі позиції через зміну редакційного складу; газета “Родные просторы” та журнал “Волхв”, друковані органи “Союза венедов”, а також нова газета “Ярь”, що стала конфесійним виданням “Союза венедов” вже після його розколу (головний редактор – А. Б. Тищенко, заст. ред. – В. К. Федосов).Газета “Русская правда” (редактор А. Аратов), що виходить у Москві, займає дуже виразні антиюдейські і антихристиянські позиції, однак, часто друкує матеріали шовіністичного або провокаційного характеру (наприклад, просталінські публікації). Вона не може вважатися повністю язичницькою, хоча й друкує чимало матеріалів з історії російської етнорелігії. Ця газета не ставить за мету відображення діяльності релігійних громад ні ССО, ні інших общин РФ.Серед молодіжної читацької аудиторії активно діє “самвидавівський” сказатель (журнал) “Перун”, який видають язичницькі організації м. Новокузнєцка.Значним інтелектуальним явищем російського праворадикального руху став часопис “Атеней”, що вирізняється на тлі малотиражних язичницьких видань своїм академізмом, енциклопедичною повнотою та різнобічністю. Журнал засновано в 2001 р. як російське міжнародне видання, що продовжує давні багаті традиції шанування Афіни – античної Богині мудрості й справедливої війни.Засновник, видавець і головний редактор його – історик і лінгвіст Павло Володимирович Тулаєв, автор багатьох праць про давню культуру слов`ян [461; 462; 463; 464; 466]. Він поставив за мету зробити своє видання “одним із головних мозкових центрів російської нації, арсеналом передової думки, генератором сміливих ідей і проектів, звернених у майбутнє”[18.1]. Слід зазначити, що редакція “Атенея” досить успішно втілює в життя свої задуми і вже завоювала широку аудиторію вдумливих читачів і шанувальників ідей етнічного ренесансу. Інтелектуальний рівень дописувачів журналу досить високий, видання містить чимало перекладів з іноземних мов, що дає змогу знайомити читачів з передовими думками мислителів інших країн. “Атеней” відчутно впливає на формування расової та етнічної свідомості слов`ян. Він став відомим і серед передових європейських мислителів. Одним із членів редакції є Анатолій Михайлович Іванов, голова Російського відділення Європейської Синергії, поліглот, автор ряду праць з історії, політики, релігієзнавства, філософії. У 1978 р. у своїй праці “Логіка жаху” він розкрив страхітливі сторінки сталінського терору. Тричі був ув`язнений за так звану “антирадянську діяльність”. До 70-ліття ветерана редакція журналу “Атеней” видала його релігієзнавчу працю “Голос в пустині”, де автор подав свої оригінальні роздуми про історію та шляхи розвитку релігійної думки, проблеми співідношення расової психології і релігії [185], а наш український язичницький часопис “Сварог” опублікував його докладне інтерв`ю під назвою “Визначити своє місце в Європі”[404. 17–18. 48–53].Ще однією цікавою особистістю є член редколегії, відомий російський расолог Володимир Авдєєв, автор популярних праць про генетику, расове мислення, кастову етнократію та фундаментальної праці “Расологія” [2; 3; 4]. Його дослідження, що часто публікуються на сторінках журналу, надають “Атенею” виразної своєрідності.Презентація 3–4 випуску журналу “Атеней” відбулася в Києві у травні 2003 р. разом з художньою виставкою “Повернення Богів”, підготовленою Павлом Тулаєвим. В Українському центрі духовної культури цілий день тривало свято, організоване Об`єднанням Рідновірів України. Відвідувачі мали насолоду познайомитись з новим жанром сучасного мистецтва, який щойно народжується, – образами Рідних Богів, виконаними в різних техніках, від кольорової графіки до живопису і фотоколажу. Спілкування з видавцем “Атенея” та митцями, безумовно, збагатило наші уявлення про світ Рідних Богів та сприяло встановленню дружніх зв`язків з близькими по духу рідновірами.У світовій історії відомо кілька “Атенеїв”, які існували як своєрідні центри науки, мистецтва і освіти. Культурна традиція Атенеїв сягає своєю історією в античну епоху, коли на честь Богині Афіни створювалися величні центри науки і мистецтв: філософії, літератури, права, граматики і риторики та інших галузей знань (як Атеней імператора Адріана). В кінці ХVIII – на початку ХІХ ст. в Європі, за прикладом братів Ф. і А. Шлегелів (німецьких романтиків), виникла традиція журнальних Атенеїв [18.1]. Такі видання існували в Англії, Франції, Чехії, Росії, Польщі (у тому числі львівське видання Станіслава Закревського).Наприклад, один із засновників польського Атенея (Юзеф Ігнаті Крашевський) 20 років прожив в Україні і написав десятки художніх творів і досліджень про українське життя, героями яких виступають переважно українські селяни [469. ІІІ. 53]. Цікавість до історичної тематики зумовила й такі його праці, які стосуються язичницької теми, зокрема роман “Прадавня легенда” з життя слов’ян-лехітів.У російських Атенеях (1828, 1859, 1924 рр.) чимало місця займали і публікації українських авторів та матеріали про Україну, в тому числі фольклорно-етнографічні, історичні, літературні.Сучасний російський “Атеней” згуртував навколо себе інтелектуальні сили нових Правих з багатьох країн Європи. Говорячи про етнорелігійний ренесанс у Росії, не можна обминути яскравої праці Володимира Істархова “Удар руських Богів”, яка за кілька останніх років уже витримала десяток перевидань і, без перебільшення, відома в усіх слов’янських країнах [196].Автор у досить жорсткій відвертій манері розкриває сутність аврамічних релігій і, як сказано в анотації, кваліфікує їх як “інформаційну зброю для захоплення і встановлення світового панування вищої єврейської олігархії”. У свою чергу, книга В. Істархова “представляє собою арійську інформаційну зброю” і написана з позицій язичництва [196]. Оскільки процеси розвитку суспільства за часів формування юдаїзму і християнства були набагато повільнішими, ніж у ХХ столітті, шахрайство їх творців не було помітне протягом життя однієї людини. Фальсифікацією історії займалися не тільки політики, але й релігієтворці, які з допомогою релігії в різні часи брали в свої руки реальну владу. Це сталося можливим тому, що народи змирилися зі злочинною думкою, насаджуваною в суспільну свідомість інтернаціоналістами та демократами, що нібито “свою релігію можна поміняти”.Дійсно, якщо нині громадянські закони дозволяють вільно міняти свою національність (звичайно, не фактично, а лише документально) і мову, то чому не поміняти релігію, тим більше, що всі релігії за тими ж “демократичними” законами вважаються рівноправними (щоправда теж лише декларативно). Ті цінності, які впродовж попередніх тисячоліть культивувалися в етнічних суспільствах (цінність Роду, збереження природи рідної землі, етнічної традиції та звичаїв) виявилися непотрібними, і народи масово відмовилися від них. Автор викриває механізми, з допомогою яких це вдалося здійснити. Отже, він оголив очевидні маніпуляції з людською свідомістю в масовому масштабі.Причому, комунізм В. Істархов ставить на один рівень із юдаїзмом і християнством: “Антагонізм таких релігій як юдаїзм, християнство і комунізм носить чисто демагогічний і видимий характер. Протиріччя між цими релігіями навмисне роздуваються. А насправді ці три релігії мають одне й те ж коріння і одного господаря – світове єврейство, а ще вище окультних сатанинських господарів” [196. 7].Язичництво В. Істархов розглядає як національні варіанти ведизму, адаптовані конкретними народами. Він також вказує різницю між поняттями “віра” і “релігія”. У християнство примушують сліпо “вірити”. Арійські ж релігійні системи ґрунтуються на знанні-віданні: “Віра – потужна зброя “оболванювання” народу. Істинно віруюча людина страшна своїм фанатизмом і нездатністю не тільки зрозуміти, але навіть і вислухати іншу точку зору. Віра повністю паралізує свідомість… Істинно і свято віруючі люди – це “зомбі”, що втратили людську подобу і стали бездумною зброєю в руках тих, хто нав’язав їм ту чи іншу віру” [196. 11].Аналізуючи витоки монотеїзму як ідеї та ідеології, В. Істархов вважає першим монотеїстом єгипетського фараона Аменхотепа IV (1389–1358 рр. до н. ч.), пізніше перейменованого в Ехнатона. Цей фараон офіційно заборонив знання про множинність Богів, скасував верховного Бога Сонця і запровадив віру в єдиного Бога сонячного диску (?) Атона. За його наказом, слуги на тисячах кам’яних пам’ятників, у гробницях, на колонах нищили, розбивали і стирали імена інших Богів. Монотеїзм на довгі тисячоліття закрив знання і спримітивізував барвисту й многоіменну картину світу.Ідеології всесвітньої “рівності” у книзі В. Істархова протистоїть науковий факт, висловлений ще раніше його попередниками: “всі люди від народження не рівні” (ні за розумовими здібностями, ні за фізичними, ні за психічними, ні за моральними якостями). Крім того, у різних націй і рас різний генотип. Коли комуністи забороняли генетику, то вони були послідовними, адже ця наука заперечувала центральну ідеологему комунізму – принцип рівності. Це ствердження В. Істархова перегукуються з думками предтечі відродження Традиціоналізму Юліуса Еволи.Піддана критиці також християнська абсолютизація “добра” і “зла”, яку автор вважає “взагалі некоректною”, бо добро і зло не абсолютні, а відносні. Християнство, на його думку, також викривило і поняття смислу життя, адже вся християнська апологія по суті є відреченням від реального життя. Цілий розділ праці присвячений критиці юдаїзму і сіонізму та ідеї “богообраності” як витокових коренів християнства.Особливу увагу В. Істархов приділяє розкриттю механізмів управління свідомістю людей. Його схема має назву “толпо-элитарная” модель людського суспільства. Натовпом можна керувати з допомогою емоцій (логічне мислення для натовпу недоступне). Це добре знали А. Гітлер і Й. Сталін. Разом з тим, значення натовпу для “властьімущих” важливе, особливо в умовах “демократії”, де людина натовпу має такий же голос, як і академік. Натовп – це їхній електорат, яким можна керувати з допомогою християнських “цінностей”. При цьому якість людини для панівної верхівки не має ніякого значення: чим примітивніша якість людей, тим краще верхівці вдається керівництво, бо психологія натовпу їм відома і механізми управління простіші.Маса потрібна лідерам, бо відіграє ключову роль у поваленні старої еліти і захопленні влади для нової верхівки. Щоб зробити це руками натовпу, треба посіяти елементарний розбрат між різними станами суспільства, викликати ненависть до старої еліти і прагнення її скинути. Як це зробити? Технології досить прості – інформаційна зброя, що дає змогу занурити народ у псевдоінформаційний простір і викликати фермент невдоволення національною елітою.Нині ситуація швидко змінюється. Втримати інформацію стає все важче. Таємничі колись знання розгерметизовуються. З настанням епохи Водолія структура суспільства має тенденцію до зміни. Це не означає, що вона перестане мати вигляд ієрархізованої піраміди, але зміняться самі принципи і процедури формування жерців та еліти: люди займуть становище в суспільній ієрархії залежно від своїх якостей та завдяки своїм здібностям і талантам, а не завдяки корумпованим зв’язкам. Крім того, внаслідок розумно встановленої системи освіти та інформації повинна зменшитися доля людей “натовпу”.В. Істархов приділив певну увагу і короткому огляду язичницьких доктрин, але в першу чергу – з метою показу принципової різниці між етнічною релігією і світовими засобами “зомбізації” людської свідомості.Помітною постаттю на язичницькому просторі Росії став молодий волхв Велеслав (Ілля Черкасов) – автор кількох книжок, які вже можна вважати справді язичницькою релігійною літературою.Перша його книга із серії “Основи рідновір’я” починається зверненням до читачів: “Не чекайте, що ми відкриємо вам якесь нове “святе писання” чи закличемо поклонитися стопам якогось нового “пророка” чи “світового учителя”, який один понесе на плечах своїх “тяжкий тягар” Свободи, дарованої Рідними Богами і заповіданої Предками Мудрими кожному, хто має силу прийняти сей Дар. Ми звертаємося не до тих, хто звик бути “приниженими і знедоленими”, але до Мудрих, Здорових і Сильних Людей, які во істину суть – Онуки Дажбожі, достойні спадкоємці Слави своїх Язичницьких Пращурів” [391. 5]. Стиль книги високопоетичний, народна мова насичена багатою символікою язичницьких понять і етнічних цінностей.На перших сторінках тут подано “Русско-славянский Родноверческий Искон” – своєрідне kredo російських язичників (“Символ Веры-Веды”), який для повного уявлення доцільно навести мовою оригіналу без змін:“1. СлавлюЕдиного Рода Вседержителя НеизреченногоЯви и Нави СоздателяПрави Вышней ДержателяПлоти, Крови и Мощи жизни всей Творца и ХранителяЧто во Бел-Боге сберегаетВо Черно-Боге в прах сокрушаетДабы вновь из праха вознесть!2. СлавлюЕдиного Рода Вседержителя НеизреченногоЯвляющего себя в сущем и вечно СокрытогоВ Родных Богах ЗапечатленногоЕдиного в Ликах ВсемногихВо Всемирьи раскрытогоВо каждом сердце ОтображенногоКоему в слове и в безмолвии Славу творим!3. СлавлюЕдиного Рода Вседержителя НеизреченногоСобою из Себя в Себе Мир-Всемирье ЯвившегоПредка Предков нашихОт коего верви родов земных ведемС которым во Роде Небесном по смерти воссоединения чаемКто Духом своим живитСилой Своей крепитЗовом Памяти Родовой направляетЕму – Стезю нам давшемуСлава вовек!4. СлавлюРодных Богов, во Всебожьи Родовом сущихЗемлю-Матушку, нашу КормилицуПредков славных, кои силу РодовуПо вервям родов земныхДо нас донесли!5. ЧтуЗаконы Сварога НебесногоСиречь – Законы Прави ВсемудрыеКои писаны на Алатыре-КамнеОгнем НебеснымКои в Сердцах наших хранимыВо слове суетном несказанны!6. ЧтуПромысел Родов во человекеБогоиспытанье земноеСтезю, что правых правитИ неправых выправляетСвободу – дар ВеликийМеру всякую, в Безмерном положеннуюЖизнь БогоданнуюЧто ни жизнью, ни смертью неисчерпаема!7. ЧтуВолхвов мудрыхЗаветы Предков хранящихПо Книге Памяти родовой читающихЗнаки Богов Родных ведающихБезмолвные Гласы их слушающих и слышащихЛюду простому и знатномуСлове мудрое рекущихВ выборе Стези направляющихВ следовании Правде укрепляющихНе во гневе, обиде, гордынеНе в ослеплении безумиемСуды судящихОбряды справно (с-Правью) чинящихБогов Родных по Закону Русскому славящихВсегда Мудрости Вышней и знанию человеческомуУчиться готовых!8. ЧтуНочь, спутницу ДняСам же – за Солнцем следуюСтезею Прави Небесной путь свой земной творя!(Писано Велеславом, волхвом Русско-Славянской Родноверческой Общины “Родолюбие”, на Родной Земле в месяц листопад лета 1999 от н. х. л. Во славу Родных Богов!)” [391. 11–18].На мою думку, текст kredo надто розлогий, однак для початкуючих язичників у ньому викладені основні світоглядні засади етнічного віровчення. У цій же книзі друкується рукописний “ізборник” під назвою “Волховник”, який видавався з 2000 р. общинами “Коляда в’ятичів” та “Родолюбіє”. У ньому не тільки розглядаються постаті Богів (Рода, Білобога, Ярила, Велеса, Перуна, Землі-Матері, Лади, Макоші та ін.) та основних світоглядних засад язичництва (Слово про Єдність Всебожжя, Звір – Людина – Бог, Про народження Землі і Неба), але й піднімаються насущні проблеми щодо шляхів відродження віри предків. Наприклад: чи є в Русько-слов’янському Рідновір’ї доктрина перевтілення, чи можливі жорсткі догмати в язичництві, яке має бути ставлення до Велесової Книги, хто є Волхвом і Жерцем Рідної Віри, в чому смисл язичницької обрядової практики, чи необхідний обрядовий слов’янський одяг, якою має бути моральність жерця і рядового общинника, яким має бути ставлення язичника до ворогів та ін. Книга також містить збірник язичницьких молитов для урочистих і щоденних обрядів.Вочевидь негативним у російському етнорелігійному процесі, з нашої точки зору, є спроба прочитання Велесової Книги А. Асовим (він же – Бус Крєсєнь, справжнє прізвище Александр Барашков), а також його намагання нав’язувати російським язичникам свої власні “канони”, які однак, з кожним черговим перевиданням його книг суттєво міняються. Його праці рясніють значними перекрученнями тексту, який тенденційно подає історію слов’ян, і особливо введення Асовим у російський пантеон вигаданих казкових персонажів (Аса, Асах, Асапет – чи не від них походить псевдонім самого автора? – або Моск, напевно покровитель “московитів”?) замість слов’янських Богів, і одночасне проголошення нібито “ведического” монотеїзму, нав’язування язичникам християнського календаря (який вочевидь відстає від астрономічного) – все це ще в довгому часі буде позначатися на молитовно-обрядовій сфері життя російських язичників.Багатотисячні щорічні тиражі праць Асова, а також неслов’янске походження їх автора свідчать про певне соціальне чи етнічне “замовлення” профанації язичницької релігії. Російські язичницькі громади неодноразово застерігали А. Асова щодо його фальшування, були навіть судові позови [404.15–16. 68].“Асовщину” в російському русі відродження рідної віри можемо визначити як “псевдоязичництво”, що виникає внаслідок цілеспрямованої підміни цінностей.До російських псевдоязичників ми також відносимо досить агресивну шовіністичну групу із Санкт-Петербурга, очолювану Владимиром (Владиславом) Голяковим, який іменує себе “Главой всех славян, старшиной Невского края, оберегом Неского края”. Він відверто висловлює свою зневагу, як до українців і білорусів, так і до справжніх язичницьких організацій Росії, визнаних офіційно. Символами цієї громади є серп і молот, яким “голяківці” (на відміну від недавнього комуністичного значення) надають жіночої та чоловічої символіки. Група складається з 28 чоловік, яких Голяков називає: “мы – лучшие люди во Вселенной!”. Організація, не зареєстрована в жодній державній установі РФ, одначе поставила свої кумири серед міста Санкт-Петербурга.Займаючись містичними практиками, “голяківці” прагнуть активізувати всі “енергетичні” місця не тільки Росії, але й ближнього зарубіжжя, яке вони сприймають не інакше, як “ісконно российские земли”. Постаралися вони і в Україні – самовільно збудовані їхні капища на о. Хортиця, на Лисій горі в Києві та ін. Однак, відсутність реакції з боку державних установ на такі самочинні дії, викликає закономірний подив, адже дозвіл на будівництво храмів надається в установленому Законом порядку, що стосується насамперед державної реєстрації, обстеження місцевості, експертного висновку археологів та геодезистів, а також висновків управління в справах релігій, представлення проекту майбутнього храму, кошторису та ін. [404. 11–12]. Рідновіри Росії застерігають, що секта Голякова носить деструктивний характер, тому вони рішуче відмежовуються від цієї “квазірелігії”.Громада Голякова не входить ні в ССО, ні в “Союз Венедов”, ні в інші язичницькі організації. По всьому видно, що інших язичників, окрім себе, “голяківці” не визнають. Таким чином, можемо стверджувати факт наявності певної штучно створюваної тенденції до “міфо- і релігієтворчості” та використання з цією метою ідеї “пророцтва” чи “месіанства” (принаймні, такі провідники створюють власні легенди свого “божественного покликання”, або отримання “пророцтв”), що не властиве справді язичницьким рухам.До псевдо-традиції, на думку російських рідновірів, належать також згадані вище інглінги, які вже встигли видати декілька товстих томів свого віровчення, яке пропонують не інакше як єдиний “священний канон”. Цей рух виглядає як цілеспрямоване замовлення певних “служб”.Від цього застерігав ще Юліус Евола: “змішувати нашу Традицію з якою-небудь новою фантастичною псевдо-традицією або з якимось новим західним ідейним рухом, неминуче зараженим семітським духом, було б абсурднішим із заблуджень” [542. 25]. Сучасні язичники-традиціоналісти засуджують неоязичницькі (псевдоязичницькі) рухи і рішуче відмежовуються від них [576. 4–5].Для застосування окремого терміну “псевдоязичництво” щодо подібних явищ є цілий ряд підстав: подібних фальшувань нині зазнають спроби відродження Рідної Віри в багатьох країнах.На відміну від традиціоналістських етнічних течій, неорелігійні псевдоязичницькі спроби виявляють ознаки штучності: українські реформатори (СРУВ з власним монотеїзмом), російські “голяківці” (або “Славяне Неского края” в Санкт-Петербурзі), латиські прихильники містичної форми дієвтуріби, англійська неорелігія “Вікка”, рух “Нью Ейдж”, американські (інтернаціональні) язичники, які поклоняються богам усіх народів та ін. Крім того, з’являються групи, які не є суто релігійними, а скоріше громадсько-політичними організаціями, що взяли на озброєння певні релігійні концепції, як наприклад, “Концепция общественной безопасности России” (КОБР) “Мертвая вода”, яку російський мислитель В. Істархов визначив так: “Це чергова релігія смерті, така сама, як християнство й іслам” [197. 104]. За час свого існування, група на чолі зі своїм утаємниченим “Предиктором Росії” (що донедавна називався Предиктор СССР) явно еволюціонує, переходячи від критики юдаїзму і єврейства до прямого занурення в язичницькі лави. Ця тактика мусить насторожити російських рідновірів, щоб принаймні не посвячувати “мертвоводників” у масовому порядку для збільшення своєї чисельності. Група КОБР, цілком очевидно, створена певними спецслужбами, візитною карткою яких виступає генерал Петров К. П. [197. 9].Досить Великий досвід осмислення духовних основ Рідної Віри і штучних спроб підмінити її псевдорелігіями має община “Родолюбіє”, очолювана Волхвом Велеславом. З цієї точки зору показовим є інтерв’ю Волхва Ставра Вічу Українських Рідновірів, де подано глибоке розуміння шляхів відродження Слов’янських духовних традицій. Особливо це важливо в наш час, коли підміна істинних цінностей стала ідеологічною зброєю всіх противників національного відродження, коли створюються сотні альтернативних “духовних” систем і сумнівних практик. Приводжу фрагмент бесіди мовою оригіналу:“Кор.: ... возникает такой вопрос – как отличить Правдивое Ведание от “отсебятины” не вполне нормального человека?Ставр: Главным критерием оценки в этом случае прежде всего должна быть Традиционность. Всякий элемент Родноверия как Единой Системы должен либо иметь подтверждение в том или ином виде источников, либо являться закономерным развитием того или иного элемента Исконной Культуры. Например, тексты наших заговоров и Славлений, используемых в Обрядах, сложены в НАШЕ время, но их нельзя назвать “отсебятиной”, так как они разработаны на основе Традиционных заговоров с одной стороны – и на основе обрядовой поэзии, известной по этнографическим сборникам – с другой. Также и во всём остальном.Традиция – вещь многогранная, но в тоже время у любой Традиции существует одна особенность: ничто в ней, ни один элемент не появляется так сказать на “пустом месте”, всё является развитием того или иного “первоисточника”. Именно поэтому мы крайне настороженно относимся к разного рода “владельцам истины”, довольно часто появляющимся в наше время и выдающим свои собственные “альтернативные взгляды” за “утраченную”, а затем вновь обретённую “Мудрость Предков”. В сущности их, конечно, вполне можно понять, так как естественно, гораздо легче взять и самому напридумывать всяческих “ведических мудростей”, и НАМНОГО труднее кропотливо изучать Традиционную Культуру – а это, знаю по себе, отнимает огромное количество сил, средств и времени. Наверное, стоит сказать и вот о чём: сам по себе личный Духовный Опыт очень важен. Бо без него, без Духа Родноверие превратится всего лишь в “фольклорщину” (в плохом смысле слова), в бездушную механическую реконструкцию. Однако чтобы развиваться именно в рамках Славянской Традиции, необходимо её, Традицию, знать. Знать, а не выдумывать самому. Подобно тому, как любое древо не растёт без корня, Духовное Восхождение на Стезе Ученичества немыслимо без Опоры, без Традиции. Мы изучаем Веданье наших Предков, мы не только сохраняем его, не только воспринимаем его в себя, но и РАЗВИВАЕМ посредством собственного Духовного Опыта. Как и наши потомки будут развивать его дальше. Именно это и есть Традиция, преемственность...” [601].Християн та інтернаціоналістів непокоїть відродження етнічної релігії. Вони часто руйнують сучасні язичницькі капища, бо їхні християнські предки робили це неодноразово, та й Біблія вчить: “жертовники їхні порозбиваєте, а їхні стовпи поламаєте, святі їхні дерева постинаєте, а бовванів їхніх попалите в огні” [38. 5М. 7:5]. Діяльність російських язичницьких громад має своїх прихильників серед націоналістичних кіл Росії та політичних партій, які поділяють ідеї етнічної релігії та вбачають у ній засіб самозбереження етносу. Вони, на відміну від українських політиків, дещо більше сприяють руху відродження етнорелігії.