Рідна Віра в Республіці Білорусь
Біла Русь як одна з пострадянських республік після проголошення незалежності опинилася в ситуації, коли відсутність державної ідеології спричинила наукові пошуки в галузі суспільних наук. Насамперед, стала очевидною проблема етнічної самоідентифікації. Як правило, в пошуки включаються представники всіх галузей наук, які тим чи іншим чином дотичні до проблем етногенезу, етнічної культури та філософії. Цілком виправданим виявилось звернення науковців до реконструкції дохристиянських традицій, у яких найяскравіше відображена родова сутність етносу. Тому серед рідновірів та симпатиків етнічної релігії опинилися і провідні білоруські науковці, аспіранти, студенти.Історію Рідної Білоруської (Кривицької) Віри її адепти бачать, насамперед, через призму етногенези народу і його власної автохтонної культури. Першими терени Білорусі заселили кривичі (північна Білорусь), далі – дреговичі (дрыгавічы) і радимичі – центральна і південно-східна Білорусь). Таким чином створилися чотири слов’янські і балтські осередки Рідної Віри: кривицьке Подвиння, радимицьке Посожжя, дреговицьке Полісся і балтське Понімання. Древні протобілоруські племена шанували Велеса, Перуна, Святовита, Радогоща та інших Богів, зображення яких відомі археологам з оберегів та прикрас, а фольклористам і мовознавцям – з народної творчості та географічних назв.Охрищення цих племен збігається з Володимировим хрищенням Русі 988 року, коли князь вислав війська з єпископом, очолювані його сином Святополком, у дреговицьке Турово-Пінське князівство для насильницького навернення до віри христової. З того часу місто Туров стало центром насадження чужинської віри, тут була заснована єпископська кафедра. Кривицький князь-волхв Всеслав Чародій пішов на компроміс з європейською політичною модою на християнство – він збудував у Полоцьку Софійський собор. Однак, народ довго не сприймав чужої конфесії. У 1128 р. київський князь Мстислав захопив Полоцьк. З цього часу язичницька Кривиччина занепадає і починається християнізація Білорусі.Період Великого князівства Литовського, до складу якого входили племена кривичів, був досить стабільним щодо Рідної Віри, оскільки литовські князі довго ще самі залишалися язичниками або ставилися до стародавніх традицій з великою пошаною. Князі Міндовг, Трайдзень, Вітень, Гедимін, Ольгерд будували божниці, де у священних гаях по всій країні ще здійснювалися язичницькі обряди. Відомо, що останній князь-язичник Гедимін довго чинив опір намаганням сусідніх володарів схилити його до християнства. Він відповідав їм: “Що ви мені розповідаєте про християн? Де більше несправедливості, зла, ґвалту, злохитрощів і хтивості, як не серед християн і особливо серед тих, які видають себе за монахів? Нема зла, якого б вони не здійснили... З тих часів, як з’явилися тут ці християни, вони ніколи не виконували того, що обіцяли у своїх клятвах” [Інтерв’ю зі Славером Велетом].Язичницький діяч Славер Велет розповідає, що навіть через століття після падіння останньої рідновірської святині Аркони, в 1265 р. неподалік Вільно був збудований новий язичницький храм, названий за ім’ям його засновника храмом Святорога. Обряди тут здійснювали волхви, які по місцевому називалися криве-кривейте. Окрім цього храму, у Вільні було ще п’ять рідновірських божниць. Коли Гедимін помер (1341), для рідновірів настали жахливі часи. Князь Ольгерд, хоча й довго тримався Рідної Віри, однак під впливом своєї першої (а згодом і другої) жінки-християнки і під тиском їхньої попівської свити, почав руйнувати стародавні святині. Руйнація Рідної Віри завершилася з приходом до влади християнського фанатика Ягайла, який наказав залити вічний вогонь у храмі Святорога (1387), а “всіх природних литвинів, обох статей і всякого чину, до віри католицької і до послушництва святої римської церкви долучить і навіть приневолити”.Народ, як звичайно, ще довго зберігав Рідну Віру в серці, незважаючи на насильницьку християнізацію. Подекуди в лісах ще зберігалися капища. Останній криве-кривейте після зруйнування святині Святорога ще продовжував свою діяльність в осередках Рідної Віри аж до своєї смерті в 1414 році.Уніатська церква в Білорусі провадила богослужіння білоруською народною мовою. Та із захопленням Білорусі Російською імперією, припиняється діяльність і цих церков, починає впроваджуватися християнська ортодоксія. У 1905 році царські чиновники із здивуванням виявили на теренах Білорусі (неподалік Мінська) язичницьке капище. Етнографи кинулись записувати старовинні перекази, насичені язичницькими звичаями і віруваннями. Рідновіри вважають предтечами відродження Рідної Віри в Білорусі своїх видатних діячів: Янку Купалу, Вацлава Ластовського, Дмитра Жилуновича та інших.Однак з приходом більшовиків були знищені останні залишки народної культури. Звичаї предків і народні свята в соціалістичній країні висміювалися як пережиткові явища, їм приклеювали ярлик “колгоспних”, що означало “сільський, відсталий”. Так тривало до 1990-х років, коли Білорусь отримала незалежність, з’явилася цікавість до відродження рідних традицій.Язичницький рух у Білорусі, досі ще не чітко виражений конфесійно, перебуває на стадії формування. Окремі адепти Рідної Віри уже переосмислили роль світової релігії, вивчають язичницьку спадщину, етнографію й етнологію та готують ґрунт для відродження віри предків у масовій свідомості. Почалося, як звичайно, з наукових досліджень.Так, науковою лабораторією Білоруського Державного університету, яку очолює білоруський патріот, кандидат філологічних наук Василь Літвінка, зібрані цінні етнографічні дані, досліджені архаїчні обряди і звичаї нащадків давніх племен та сучасних етнографічних груп литвинів, русинів, кривичів, дреговичів, радимичів, у яких збереглися культи Велеса, Перуна, Сонця, Матері-Сирої Землі, предків, родючості та рослинності. Досліджено язичницький календар, що дало змогу виявити основні сонячні свята: “Вялікдзень, Купаллє, Дзяды і Каляды”, які позначають чотири переломні моменти Сонячного циклу [246. 26–28; 250], щоправда, календарні дати свят залишаються за юліанською традицією ортодоксального християнства.Дослідженням язичницького календаря в Білорусії займається також Алесь Лозка, який здійснив реконструкцію давніх свят і обрядів у кількох своїх працях [254]. Обряди, збережені на теренах Білорусі і нині відроджувані сучасними рідновірами: “Валачобніцтва”, “Жаніцьба коміна”, “Вадженнє куста”, “Конікі”, “Вадженнє і пахаваннє стралы”, “Шчодра”, “Провады русалкі”, “Гуканнє вясны”, “Стречаннє грамницы”, “Калодка”, “Купалля” та ін.Василь Літвінка вважає, що відродження предківських звичаїв та релігійних обрядів може стати компонентом національної ідеології, яка об’єднає білорусів у новому тисячолітті, адже “... усі видатні люди культури ставилися до народних свят, пісні, музики як до святощів, як вірний ставиться до свого храму” [251. 25].Окрім дослідницької діяльності, досвід Білорусі має свої унікальні позитивні особливості, які, на відміну від язичницьких рухів сусідніх слов’янських держав, постають не як ініціатива “знизу”, а як ініціатива “зверху”, тому мають прихильників як серед науковців, так і серед урядових кіл.Пошуками нового альтернативного типу світогляду ХХІ ст. офіційно займаються кілька організацій Білорусі: Комітет екології людини Білоруського соціально-екологічного союзу “Чорнобиль”, Союз боротьби за народну тверезість, Міжнародна слов’янська академія та ін. Вони щорічно проводять міжнародні конференції за темами: “Здоровий спосіб життя і тверезість – стратегія майбутнього Республіки Білорусь”, “Традиційна духовність і тверезість – основа здорового способу життя народу”, ”Світогляд нового тисячоліття, тверезість, культура, здоровий спосіб життя народу Республіки Білорусь”, “Життєстверджуючий світогляд і здоров’я нації”. Така форма роботи дає змогу відкритого діалогу, стимулює до активного пошуку нових засобів оновлення народного світогляду.Метою діяльності згаданих організацій є “Розвиток концепції суспільної безпеки слов’янських народів на ґрунті традиційного світогляду і досягнень сучасної науки. Відродження традиційного світогляду та втрачених ідеалів народу, розкриття їхньої історичної ролі в минулому і місця в сучасному суспільстві” [424. 6–7].На міжнародній конференції в Мінську, проведеній цими організаціями в 2002 р., зазначалося, що на незалежні держави Білорусь, Україну і Росію викидається шквал деструктивної інформації, яка призводить до роз’єднання слов’янських народів. Демографічна проблема набирає все загрозливіших форм і розмірів: смертність перевищує народжуваність, зростає апатія, алкоголізація, наркоманія, злочинність. Тим часом, запродані олігархам ЗМІ посилюють дезорієнтацію народу шляхом впровадження все нових інформаційних технологій для маніпулювання масовою свідомістю. Під вивіскою “свободи совісті” плодяться всілякі секти і нові чужорідні релігії, що паралізують свідомість людини. Як наслідок – настає криза світогляду і повна дезорієнтація особистості, втрата ціннісних вартостей.Водночас відмічалося, що слов’янська цивілізація ще не вичерпала себе і “не пережила свого апогею”. Бо світогляд наших пращурів, що ґрунтувався на чутливому, бережливому ставленні до природних багатств, був насильницьки замінений біблійною концепцією побудови світу, яка спирається на антропоцентричну модель духовного розвитку. Вона розвивалася на принципах подвійних моральних стандартів, лихварського позичкового проценту, невпинного росту потреб і експлуатації природних ресурсів Землі, що згодом виродилось у смертоносну для живої природи егоїстичну, споживацьку систему цінностей.Висновки конференції, зокрема констатують: “Принцип поділу праці став домінантним з “подачі” біблійної моралі, “логіки Еклезіаста” – “Divide et impera!” (Розділяй і володарюй!), “Кесареве – кесарю, а Боже – Богові” – і силогічної логіки з її законом виключеного третього, що стало базисною складовою частиною капіталістичного способу виробництва. Хижацьке природокористування, монопольно висока ціна управлінської праці породили подвійність людського мислення і подвійну мораль – у порівнянні з цілісним мисленням наших пращурів, у якому Творець і Творіння були нероздільними, а духовними орієнтирами служили животворні сили Природи” [424. 10].Антропоцентрична модель духовного розвитку, на думку білоруських вчених, призводить до порушення гармонійної взаємодії людини з природою, до її глобальної експлуатації. Причинами такої глобальної кризи визнано: відсутність результативного і життєстверджуючого світогляду; дефіцит переконливої ідеології, відмінної від товарно-грошового диктату; замовчування витокової релігії і деформація традиційних духовних цінностей; комерціалізація свідомості, подвійні стандарти моралі, де слово перетворюється в товар, проникнення міжнародних проектів “статевої просвіти”, “планування сім’ї” тощо та впровадження їх у систему освіти та виховання; розмивання живої людини і її цінностей у “віртуальній реальності”: комп’ютерні ігри, нав’язування культу насильства і жорстокості, що посилюється в електронних ЗМІ через мас-медіа – “суперсолдата”, захисника “основ американського способу життя”, “справжньої свободи”; смакування насильства, сексуальної розгнузданості; телепродукція, що руйнує духовні вартості і моральні устої, тотальна підміна цінностей… [424. 11].Таким чином, усе, що відбувається в країнах так званого СНД, слід розцінювати як інформаційно-фінансову агресію з боку провідних світових держав з метою духовного і економічного підкорення цих країн. Виходячи із спільної загрози слов’янським народам, слід було б створити відповідний світоглядний та морально-інформаційний захист, що ґрунтуватиметься на терміновій невідкладній необхідності вироблення концептуальної бази. Ряд запропонованих заходів стосувалось програм охорони здоров’я, антиалкогольної, антитютюнової та антинаркотичної політики.Концептуальні напрямки діяльності “слід орієнтувати на народну ментальність – духовні корені, ідейні витоки, традиційну споконвічно слов’янську культуру, відродження родової пам’яті, етнічної свідомості і особистісної самосвідомості з метою формування життєстверджуючого світогляду” [424. 14–15].Довгожитель академік РАН Углов Ф. Г. (як зазначено в “Книзі рекордів Гіннеса за 1984 р. – найстаріший практикуючий хірург на планеті Земля), що нещодавно відзначив свій 100-літній ювілей, висловив ряд слушних думок про збереження нації. Зокрема, він зазначив, що “керівну роль у кожній державі повинні мати люди корінного Етносу, а не ті, хто нині схиляється в рабській покорі перед “властьімущими”. При цьому вчений радить здійснювати підбір керівників, уникаючи тих, хто міняє свої прізвища і національність, як їм вигідно, бо в наш час таке може собі дозволити той, хто приховує своє недостойне обличчя і недостойні справи [424. 22].Серед поодиноких язичницьких організацій Білорусі помітне місце займає Центр Космології “Kryvya” (Крив’я – від назви племені кривичів). Ця назва ґрунтується на висновках окремих археологів, які стверджують, що предки сучасних білорусів – не слов’яни, а балтійські племена, асимільовані слов’янами. Група натхненно працює під керівництвом професора з Мінська Георгія Штикова. Центр видає свою газету латинським шрифтом, заснував етнологічно-археологічний журнал “Kryvya” а також створив компанію “Werewolf” (1994).Нині створено білоруський ГЕГА Рух: Кривське Співтовариство Друвінгів (GEGA Ruch: Kryuskaja Draugija Druvingau) – “метаполітичне об’єднання свідомих особистостей, які піклуються про збереження, вивчення, реконструкцію і актуалізацію кривського (білоруського) етнічного космосу в усій багатогранності його проявів, що постали на арену безкомпромісного протистояння ідей в якості повноцінних претендентів на інтелектуальну та ідеологічну суб’єктність; покликаних новим часом на захист свого народу і краю, як органічних частин єдиного європейського континенту, від чужорідної влади, світоглядних впливів і доктринальної інтервенції” [www.gegaruch.org ].Метою ГЕГА Руху є повернення всіх складових “автентичної кривської свідомості”: світогляду, світорозуміння, світопорядку. Лідери друвінгів висловлюють своє “кредо” в таких поняттях: етнофундаменталізм, археофутуризм, консервативна революція, традиціоналізм.Етнофундаменталізм кривичі розуміють як “укоріненість”, “слідування вічним і незмінним законам небес і законам землі на грунті власної доленосної самоідентифікації”, причому основним принципом етнофундаменталізму вони вважають “вірність заповітам предків”. Повернути своєму народові етнічну ідентифікацію у складі визначеного метаетнічного масиву – першочергове завдання організації.Особливість друвінгів у визначенні своєї етнічної самоідентифікації, на перший погляд може здатися несподіваною: вони вважають, що ідентифікація їх зі слов’янством є “найбільшим обманом”. Вони стверджують, що наукові дослідження етногенезу, фізичної антропології, етнопсихології, археології, лінгвістики і ономастики, а також порівняльний аналіз духовної і матеріальної спадщини їхнього народу вказують на те, що кривичі (білоруси) є однією зі складових балтського метаетносу.Причому мова, на їхню думку, не завжди може бути визначальною ознакою етносу, наприклад, “некельтомовні кельти (галісійці, шотландці, ірландці)”. Єдиними визначальними етнічними чинниками є: “кров, земля і духовна спадщина етносу”. Кривичі заперечують теорію слов’янських міграцій на терени сучасної Білорусі і асиміляцію ними балтських племен. Поширення слов’янської мови серед балтів-кривичів вони пояснюють не слов’янською колонізацією, а проникненням слов’янської говірки разом з християнізацією і торгівлею (щось подібне до середньовічної латинізації в Європі).У зв’язку з цими поглядами, і ставлення ГЕГА Руху до “слов’янського питання” є специфічним. Вони вважають, що слов’янізація принесла їхньому народу небезпеку: разом з мовною асиміляцією місцевих балтів поширилась і чужа віра (християнство) і московська експансія, що проходила під вивіскою “звільнення” православно-слов’янських (“руських”) територій. Асиміляційні процеси насувалися як з російського, так і з польського боку. “Останнє – з російського боку – маємо можливість спостерігати ще й сьогодні, коли під виглядом інтеграції “братніх” слов’янських народів кривичі (білоруси) опинились перед лицем загрози тотальної денаціоналізації, русифікації і розчинення у східному мондіал-євразійстві” – вважають лідери ГЕГА Руху [www.gegaruch.org ].Назву Білорусь розглядають як штучну і нав’язану народові із зовні: її укоріненість не може бути доведена ні традицією, ні наукою. Дійсно, як було зазначено і на 7-й науковій конференції в Мінську (1–3 березня 2004), ця назва існує лише близько двох століть.Кривичі (білоруси) – балтський народ, етнічно, антропологічно і культурно споріднений з литовцями, латишами і латгалами. ГЕГА Рух піднімає ідею “Балтської Реконкісти на життєвому просторі від Москви до Варшави і від Києва до Риги – що є колишньою балтською плем’яною територією, а також корінну територію Великого Князівства Литовського” [www.gegaruch.org ]. Програма, як бачимо, розрахована не на одне століття. В історії вже були подібні явища, наприклад, іспанська Реконкіста (відвоювання іспанцями і португальцями своїх земель, загарбаних арабами і берберами на Піренейському півострові), тривала з 718 року до кінця XV ст.Починати цю нелегку справу друвінги взялися насамперед з повернення імені етносу, що має послужити добрим стимулом до самоідентифікації народу: “...як свідчить історія, наша справжня плем’яна назва є Кривичі... Наше минуле – це блукання по перехрестях і муках, а тепер ми знову біля джерел живлющої води, з народом своїм кривицьким!” – як писав національний пророк початку ХХ ст. Вацлав Ластовський (Вацлаў Ластоўскі).Назва кривичів – балтська і походить від імені міфічного засновника кривицької релігійної традиції первосвященика Крива, культ якого був характерним для більшості балтських народів: литовський первосвященик Криве-Кривейте (лит. krivis – “жрець”, krivule – “скривлений кий (палиця) волхва, символ з’єднаної певною релігійною традицією територіальної співдружності”. Балтськими є також назви інших племен, з яких сформувався кривський етнос: ятвяги (суднава), радимичі, дреговичі. Їхні назви пояснюють так: radimas – “перебування”, radimviete – “місцеперебування” і dregnas – “сирість, волога”, dregne – “болото, сирість, вологість”; (пор. українське “драговина”). Кривська земля належала до так званої “гіперборейської зони”, через що кривичі осмислюють своїх предків як своєрідне плем’я священиків (волхвів). До споконвічно кривських земель вони відносять землі, “відірвані від колись єдиного організму балтського етнічного простору і приєднані внаслідок чужорідних інтриг до інорідних держав”: Білосточчину, північну Чернігівщину, Брянщину, Смоленщину, західну і центральну Калужчину, південно-західну Тверщину, південну і центральну Псковщину.“Що може бути гірше для достойної людини, – запитують лідери ГЕГА Руху, – ніж втрата свого імені і віри предків? Відроджуючи велич легендарного минулого нині – ми створюємо майбутнє. І називаємо це археофутуризмом” [www.gegaruch.org ].Ставлення ГЕГА руху до християнства цілком виправдане: “ми розглядаємо християнство – так само, як і всі подібні універсалістські, глобалістські, егалітарні доктрини та ідеї – як духовну хворобу і руйнівну епідемію, від якої повинна бути очищена вся Європа. GEGA Ruch виступає за тотальну дехристиянізацію, нарівні з протистоянням усім соціал-політичним проявам, що мають спільне з християнством походження”.Свої ідеали, закони і ритуали предківської релігії кривичі називають словом Друва, відомим у пруській і судовенській (ятвязькій) мовам: druvis і druve, яким надається перевага перед “чужорідними кличками на зразок “паганізм” чи “язичництво”. Етимологія слова друвіс пояснюється через індоєвропейське dhreu-dhru “сильний, твердий” як описова характеристика дерева (dheruo). Пор.: брет. deruenn – “дуб”, гальск. druides – “жрець, друїд”, ст. –слов. дръва, ст. –інд. dhruva – “сильний”, ст. –перс. duruva – “здорові”. Чомусь друвінги не наголошують на слов’янській назві племені древлян, деревлян, яка також логічно вписується в названий етимологічний і геополітичний ряд (етнографічний регіон Полісся). При цьому дерево слід розуміти як образ світу, космосу – Всесвіту і світобудови, в які не просто сліпо вірили, але знали про цю природну космічну структуру, як стверджують друвінги.Таким чином, ці поняття вкладаються в такий семантичний ланцюг: “назва об’єкта поклоніння – поклоніння як релігійна віра – явище релігійної віри (як поклоніння)”. Назву друвінги пояснюють так: “це визначення тих, хто має досить мужності, щоб протистояти сьогодні наслідкам юдо-християнського мракобісся і чужорідного світоглядного панування”. Консервативна революція, відродження правдивих автохтонних цінностей і знищення пануючих нині псевдоцінностей є альтернативою глобальному модерному світові і “його мондіалістській системі, породженій атлантистами-капіталістами і євразійцями-необільшовиками”.Лідери GEGA Rugh заявляють: “Ми не належимо ні до Заходу, ні до Сходу – ми є Європою і Північчю. Із цього слідує наша природна геополітична орієнтація на Циркумбалтійський регіон і наша участь в боротьбі за Europaische Reich разом з нашими братами-балтами, а також германськими, кельтськими, слов’янськими та іншими автохтонними народами Європи”.Однак, на ділі виявляються певні русофобські настрої: росіяни віднесені до “расейскіх манголаў”. Рубрика “Новини” на сайті ГЕГА Руху подає Литву, Латвію і Білорусь як конфедераційний блок, а новини з Росії, України, Польщі подаються як близькі сусіди “замежжа” (з-за кордону). ГЕГА Рух, окрім того, має територіальні претензії: він збирається “вяртаць да крўскага абшару” Білосточчину, Чернігівщину, Смоленщину, західну та центральну Калужчину та інші землі сусідніх слов’янських держав. Як зазначив наш білоруський дописувач Славер Велет: “Такім чынам, Gega Ruch паўстае перад намі ў асобе чарговага віртуальнага агрэсара ў дачыненні да беларускіх земляў”.Як показало наше знайомство з білоруськими рідновірами, організаційно їхній рух ще надто слабкий. Ще не створено і належної ідеології, що б свідчило про правильну структуризацію, яка починається згори: спочатку розробляється ідеологія, а потім з’являються її адепти, які втілюють ідею в практику повсякденного життя. Але поява таких рухів, що претендують на ідеологічне лідерство, свідчить швидше про недостатність роботи наукових установ, покликаних неупереджено досліджувати минуле і виробляти ідеологію майбутнього.Перспективним етнорелігійним об’єднанням Білорусі може стати Культурологічний молодіжний клуб “Ойра” в м. Бресті. На початках свого створення особливої уваги клуб надавав так званому “рицарському рухові”. Вони виготовляли рицарські обладунки (кольчуги, мечі та ін.), влаштовували змагання та театралізовані видовища. Згодом зацікавились дослідженням і реконструкцією слов’янських древностей IX–X ст. Але скоро молодь зрозуміла, що без відродження язичницького світогляду і обрядовості відродити слов’янство неможливо.Так учасники клубу “Ойра” стали долучатися до язичницької релігії предків, відзначати свята Кола Сварожого. Нещодавно відбулося перше язичницьке весілля. Молоді люди беруть собі рідні імена. Лідерами рідновірської громади є Віктор Місіюк (українець за походженням), Медведко, Олена, Турояр та інші. Вони займаються вивченням та відновленням рідних обрядів, збирають народні пісні, не відкидаючи напрацювання наукової школи етнографів та фольклористів, але надаючи своїм обрядам все більше сакралізованих форм.У 2002 р. створено Об’єднання Білоруських Рідновірів (Аб’яднанне Беларускіх Раднавераў – АБР). В питанні білоруського етногенезу вони знайшли історичний компроміс, який найбільше відповідає дійсності. Згідно з поглядами АБР, білоруський (або литвинський) народ увібрав у себе рівні слов’янські та балтійські етнічні компоненти. А в Рідній Вірі білорусів поєдналися традиції як слов’янського, так і балтійського суперетносів, утворюючи виразно окреслену самобутню білоруську цілісність. Мовою АБР є не пруська, і не “славяно-русская”, але білоруська мова спілкування і моління. Об’єднання займається вивченням, збором та аналізом джерел Рідної Віри, відновленням серед білоруського народу давніх звичаїв, що найбільше відповідають світогляду рідновірів. Головою цього Об’єднання є Славер Велет.Відродження Рідної Віри в Білорусі, як і в Україні, Росії та Польщі, натикається на перешкоди з боку новітніх “реформаторів”, що прагнуть звести нанівець кропітку працю десятків дослідників Рідної Віри. У Білорусі, на думку самих рідновірів, таким псевдоязичництвом займається Г. Адамовіч, що створив інтернаціональну структуру з назвою “Орден”, який на початку діяльності займався збором інформації серед студентів-заочників і створенням на цій основі “родових вед”. До “Ордену” приймалися лише “лица славянской национальности”, але пізніше він розплився до “общечеловеческих ценностей”. Білоруські язичники сподіваються, що згодом ці негативні явища будуть подолані. Отже, Рідновірський рух у Білоруському Поліссі, де сам народ зберіг яскраві етнорелігійні звичаї, уже робить перші кроки.
Рідна Віра в Болгарії
Відродження Рідної Віри в Болгарії має свої досить специфічні особливості, пов’язані зі складною історичною долею та непростим етногенезом цього народу. Заглиблення в проблеми етногенезу стало вже типовим для рідновірів багатьох європейських країн. Часто етніки відкидають нав’язані науковими установами штампи і схеми розвитку своїх народів, намальовані глобальними або імперськими центрами: це очевидно на прикладі Білорусі, частково в Україні, так склалося і в Болгарії. Цілком зрозуміле прагнення рідновірів визначити, яку віру і яких саме предків вони будуть відроджувати. В той час, коли певні болгарські кола почали нехтувати слов’янською складовою в етногенезі, болгарські язичники навпаки – вважають себе “Болг-Аріями”, спорідненими зі слов’янами, не сприймаючи тюркські етнічні складники за свої.Як свідчить ряд історичних фактів, етнокультура болгар формувалась на основі кількох етносів: слов’янських і тюркських (як вважалося досі) племен, причому місцеві фракійські і слов’янські елементи мали багато спільного, бо належали до землеробського типу культури, в той час, як протоболгари (чи так звані “тюрки”) – кочового. Це було причиною дуже різноманітних світоглядних і релігійних уявлень цих племен. Однак, різні язичницькі системи мирно співіснували довгий час на цій території, причому обидва народи були на диво одностайними в абсолютному неприйняті християнства – слов’яно-болгари, просуваючись на Балкани знищували на своєму шляху всі візантійські християнські єпархії [365. 31].У 1980–1981 р. археологами знайдено перше на Балканах язичницьке святилище біля Михайловграда (на території фортеці Монтана). Воно мало форму прямокутного майданчика площею 3, 5 х 5, 1 м, підвищеного на 45–50 см. Тут також знайдено культову кераміку, шар вугілля на жертовнику. Обмазка жертовника час від часу обновлювалась, що свідчить про довготривале функціонування цієї святині протягом VІІІ–ІХ ст. Ширина жертовника 8 м, його вигляд (наявність жолобка для відведення води) свідчить про застосування води і вогню в цьому культі. Язичницькі церемонії здійснювались при похованні померлих, перед виступом війська на війну, що супроводжувалось спеціальними ворожіннями і заклинаннями.У зв’язку зі складними етногенетичними процесами, що відбувалися на Балканах, місцеве язичництво набуло поліетнічних рис, поєднавши в собі сакральні традиції багатьох народів. Так, балканські слов’яни обожнювали сили природи під різними іменами Богів, особливо Перуна, про що свідчить велика кількість назв на території сучасної Болгарії: височина Перун, села Перунград, Перуштіца, гора Пирин, назва квітки перуніка, що розквітає в час травневих гроз, та ін. На культ Велеса вказує також назва міста в Македонії – Велес (нині Титов Велес). У балканських міфах Велес пов’язаний із сузір’ям Плеяд (так само, як в українців), які в болгар називаються “Власіці” (похідне від Велеса). Сварог згадується в написі ХІІІ ст., знайденому поблизу Велико Тирново. Ця цінна знахідка підтверджує існування культу Сварога в слов’ян. Досі таким джерелом була тільки відома хроніка Малали (переклад Х ст.), де ім’я грецького Гефеста перекладено слов’янським Сварог [72. 315–316]. Є також згадки про культ Дажбога [72. 96].Із протоболгарських культів на Балканах довший час зберігалось обожнення добрих і злих сил природи, духів, Предків, шанування священних тварин (собаки, коня, оленя), яких приносили в жертву Богам. Протоболгари мали статуї Богів, капища у вигляді двох будівель прямокутної форми, одне з яких було збудоване всередині другого. Вищим Богом тюрків-протоболгар, як досі вважалося в офіційній науці, був Тенгрі (“Небо” – тотожний слов’янському Сварогу). Ім’я цього верховного Бога болгар було відоме з напису в святилищі Мадара у північно-східній Болгарії: “Хан Ювігі Омуртаг от Бога володар… зробив жертвопринесення Богу Тангра” [307].Священиками болгар були шамани [72. 389–390]. Хан вважався верховним жерцем, він же брав участь у дискусіях про віру з представниками інших релігій. Святилища протоболгар розкопані в м. Пліска, Преслава, Мадарі (тут мабуть був головний храм). У Болгарії впродовж VІ–ІХ ст. співіснували дві язичницькі конфесії, між якими з часів Аспаруха і до самого прийняття християнства не було жодних конфліктів. Така віротерпимість була невід’ємною частиною державної системи. Археологи відзначають двохобрядові некрополі: спалювання слов’ян і поховання в землі болгар. В болгарських народних ігрищах досі зберігаються риси шаманізму.Позначилась тенденція до вживання прийнятних для обох релігій слів на державному рівні. Наприклад, вислів про божественне походження князівської влади звучав “от Бога князь”, замість конкретного вживання імені Тенгрі чи Сварог, Перун – це мало задовольнити і слов’ян, і болгар. Однак, свої релігійні церемонії обидва етноси здійснювали окремо, хоча іноді й одночасно.Наприклад, як свідчить опис церемонії пожертви Богові Тенгрі ханом Крумом в 813 р., під стінами Константинополя болгарами здійснювався такий обряд: хан, увійшовши у море, зачерпнув воду і окропив нею своїх воїнів, в цей час воїни-слов’яни здійснювали подібний обряд для Перуна.Християнство ж сприймалося ханами і князями як знаряддя їхнього політичного ворога – Візантії. Відомі значні переслідування християн ханом Крумом (803–814), ханом Омуртагом (814–831), ханом Маламиром (831–836). Вирішальним при дворі хана був не етнічний, а релігійний чинник: язичники різних етносів мали перевагу перед будь-якими християнами, навіть якщо ті були болгарами.Тільки один раз хан Крум зробив спробу примусити слов’ян здійснити болгарський обряд на честь своєї великої перемоги над Візантією в 811 р. – випити з чаші-черепа вбитого імператора Никифора І. Однак, він і наступні царі все більше усвідомлювали, що спроби зробити болгарську релігію провідною в державі марні – бо існували явні ознаки поглиблення слов’янізації болгар. Більшість кочівників осіла й почала господарювати на землі, прийняла слов’янську мову, спосіб мислення й значну частину вірувань місцевих слов’ян. Болгарське язичництво дедалі звужувало своє функціонування, перетворюючись у релігію правлячої еліти. Однак, і серед царських родин, і серед придворних все більше почали вживатися слов’янські імена: Славна, Драгомир, Володимир, Воїн, Маламир, Звіница та ін. Часом вони були подвійні (одне болгарське, друге слов’янське).Не зважаючи на таку специфіку культури, Болгарія стала однією з перших слов’янських держав, що офіційно прийняла християнство. Початок цьому поклала політика реформ хана Омуртага, а князь Пресіан (836–852) припинив гоніння на християн. В країні стали офіційними три віросповідання. Наступний князь Борис (852–883) спочатку дозволив місіонерам проповідь християнства, а в 865 р. здійснив офіційне хрищення Болгарії.Однак, автономії болгарської церкви, на яку він сподівався, так і не отримав. Болгарією прокотилася хвиля народного невдоволення, спричинена стихійними лихами і голодомором, що послідував за християнізацією. Почалися повстання. Першою повстала болгарська знать у 865–866 рр. Причиною повстання став суворий і виснажливий християнський піст, який знатні дворяни вважали неприйнятним і принизливим для себе. Це повстання загрожувало трону і навіть життю самого Бориса, адже проти нього виступили 52 знатні роди, які вели свій родовід ще від давніх протоболгар. Князь Борис жорстоко придушив повстання, стративши поголовно всю етнічну еліту, не шкодуючи навіть найменших немовлят. Цей гріх папа з легкістю вибачив Борисові, мотивуючи тим, що він зробив це “із ревності до християнської віри”.Борис відрікся від престолу на користь свого сина Володимира-Расати і пішов у монастир. У 893 р. Володимир-Расата здійснив останню спробу повернути етнічну релігію: за його наказом почалося знищення християнських церков. Тоді розгніваний Борис вийшов із монастиря, зібрав військо, з яким переміг сина і, осліпивши його, кинув до в’язниці, а наступником призначив молодшого сина Симеона. Сучасні болгарські язичники свято шанують пам’ять свого останнього князя-рідновіра Володимира Расати.В Х ст. Болгарське царство було ареною боротьби Київської Русі з Візантією. Походи великого князя Святослава мали на меті, насамперед, захист слов’янських народів від нашестя чужої віри – християнства. Як відомо, він категорично відмовився приймати християнство, говорячи: “віра християнська – юродство єсть” (Літопис Руський). Із загибеллю Святослава слов’яни втратили захисника своєї національної релігії [269]. Нині, на відміну від болгарського офіційного трактування князя Святослава як “загарбника і окупанта”, рідновіри Болгарії ставляться до нього з повагою як до “арія, борця проти юдохристиянської загрози” (з листа Шегора Расате).Втрати, спричинені насадженням чужої релігії, позначились і на подальшій історії Русі, і на подальшій долі Болгарії. Якщо Русь спустошили татаро-монголи, а потім постійно роздирали Польща й Московське царство, то Болгарія вже з 1018 до 1187 р. перебувала під владою Візантії. У 1187 утворилося Друге Болгарське царство, яке проіснувало недовго, бо вже у 1396 р. Болгарію завоювали турки, де вони панували впродовж 500 років. Османське іго жорстоко знищувало болгарську етнокультуру. Відродження Болгарії почалося після російсько-турецької війни та звільнення Болгарії від турків. Тому болгари й досі приязно ставляться до росіян, як до своїх визволителів.Основоположниками відродження болгарської Рідної Віри вважаються мислителі Георгій Стойков Раковський (1821–1867), організатор болгарського визвольного руху проти оттоманських загарбників, і його послідовник народознавець-есеїст Найден Шейтанов (1890–1947, або 1970?). Ці подвижники зібрали й вивчили багато цінних болгарських легенд, що містять етнорелігійну мудрість.Сучасні ентузіасти відродження рідної віри 23 липня 2001 р. в м. Габрово створили “Общество Дуло” (назване за ім’ям останньої болгарської язичницької династії), як громадська організація з “метаполітики і народознавства”, метою якої є збір та впровадження народних звичаїв (“Родово наследство”) до сучасного життя, повернення давньої етнічної релігії. Шлях до втілення цієї мети товариство вбачає насамперед у методології “впровадження плем’яного підходу до болгарської етнографії та краєзнавства”. Символом організації є свастична фігура із трьох кінських голів – знак “триєдності арійського світогляду” (це точне відтворення малюнка скіфсько-кіммерійської культури, знайдене в Україні).“Общество Дуло”, ставши на позиції язичництва, поки що не розвиває цілеспрямованої діяльності його відродження і практики. Члени товариства відносять себе до європейських “Новите Десни” (Нових Правих). Його діяльність швидше можна охарактеризувати як “праворадикальне товариство народознавців, що вивчає національну ідентичність болгар і виробляє болгарську національну доктрину” [www.kanatangra.wallst.ru].Одним з найважливіших завдань подвижників є популяризація праць класиків болгарської “правої думки”, що творили в період між двома світовими війнами: філософ д-р Янко Янєв, народознавець д-р Найден Шейтанов, расолог Кирил Христов, поет-символіст Теодор Траянов, етнопсихолог Констянтин Гълъбов та ін. Всі вони стояли на принципових позиціях язичництва і вважаються основоположниками правої ідеї в Болгарії. Їхні праці опубліковані в серії “Мала патріотична бібліотека”.Когорта молодих науковців здійснила переоцінку історичних фактів та духовних вартостей, що впродовж багатьох століть офіційною наукою вважалися незаперечними. Особливо радикальними виявилися трактування етногенезу болгар і заперечення їх тюркського походження: “Питання про етногенез болгар було предметом страхітливих фальсифікацій, може найжахливіших у світовій історичній науці” – пишуть подвижники язичницького руху. Нова концепція Петра Добрєва стверджує, що засновником Болгарської держави і нації був східноіранський етнос, оскільки давні мешканці Середньої Азії були іранськими племенами. Про це свідчать мовні, етнографічні факти, міфологічні паралелі.Молодий науковець Іван Мітєв (язичницьке ім’я Шегор Расате, взяте на честь останнього язичницького князя Володимира Расати) вважає, що історія і міфологія – “діалектично пов’язані величини”. Часто міф будується на основі реальних історичних фактів – як одуховнення історії, ідеалізованої протягом часу. Від міфу походить обряд як символічне (драматургічне) відтворення міфічної дії. Шляхом повторюваності міфу і обряду підтримується система цінностей і виховується свідомість історичного смислу життя. Міф надихає нові покоління на повторення великих справ своїх предків – ось в чому полягає біологічний зміст цього круговороту, безперервного продовження боротьби за збереження Роду [www.kanatangra.wallst.ru].Іван Мітєв – молодий вчений і язичницький жрець (болг. Колобър). Тому, крім етногенезу болгар, йому близька тема болгарського пантеону Богів, звичаїв і ритуалів. Він видав кілька брошур, у яких подано погляди болгарських Правих на етнорелігію, та збірку поезій [373; 374; 307].Відроджений нині болгарський язичницький пантеон досить різноманітний. До недавнього часу етнічні Боги болгар, крім Тенгрі, були невідомі. Нині до болгарського пантеону включені Боги, які існували у фракійських, кельтських, гетських, староболгарських і слов’янських мешканців Балкан за давніх часів, а тепер вони становлять собою своєрідне синкретичне ціле.Понад десяток епіграфічних пам’яток згадують ім’я верховного фракійського Бога Збелсурда (Zbelsourdos). Із однієї промови Цицерона проти Луція Кальпурнія Пізона виясняється, що під цим іменем фракійці зверталися до Бога-громовержця, якого римляни називали Юпітером: “Ти пограбував святилище Юпітера Збелсурда, найстародавнішого і шанованого у варварів храму” [72. 141]. Цей же Бог в інших джерелах названий Перкос (тотожний балтійському Перкунасу і слов’янському Перуну). Але Перкосом називали ще й Героса (Хероса, Ареса – Бога Війни), про що свідчать два написи з Варни: “Перко Герой” і “Героней Перко”. Дослідники ототожнюють Збелсурда з грецьким Зевсом-громовержцем: етимологія імені вказує на те, що він зображався з блискавкою в руках (“той, хто замахується блискавкою”). Варіант імені Збелсурда – Сурегетес, що вказує на його ведійський прототип Сурія. Кілька паралельних імен цього Бога (Збелсурд, Сурегетес, Гебелейзис, Залмоксис) спонукали вчених до гіпотези про те, що ці імена лише епітети до табуйованого колись імені верховного фракійського Бога, який шанувався аристократичними родинами Фракії в “Орфічних таїнствах” ще з VI ст. до. ч. ч. [72. 141–144].На теренах колишньої Фракії археологами знайдено також багато скульптурних фігурок Аполлона, що підтверджує свідчення про давній народ гіпербореїв, відомих як шанувальники Бога Аполлона, від яких цей культ був запозичений до давньої Еллади (Дельфійський храм). На деяких старовинних рельєфах так званого “фракійського вершника” герой зображається з атрибутами Аполлона – замість щита і сагайдака зі стрілами, він тримає ліру. Це вказує на синкретичність образу вершників у болгарській мистецькій традиції.Герос на барельєфах, найчастіше, зображався у вигляді вершника з високо піднятими руками – вираз прагнення до безсмертя. Разом з ногами Героса і головою коня ця фігура іноді утворює трипроменеву свастику. Такі барельєфи виконувалися на посмертних стелах з написами для покійного “Встань безсмертним Геросом!” – побажанням вічного перевтілення.Значною постаттю в болгарському пантеоні є Велика Богиня Майка (інше ім’я Бендіда) – фракійський аналог Кибели, Артеміди, Деметри, Гекати, Персефони, Селени, Діани та ін. Болгарська Бендіда – поліфункціональна постать плодоносної сили, мати Богів і людей. Вона має подвійні іпостасі: солярну і хтонічну (небесну і земну), сонячну і місячну. Тит Лівій і Лукіан згадують її храм ІІ ст. в басейні ріки Мариці, де стояла золота статуя Богині. Існування культу Бендіди засвідчене багатьма епіграфічними пам’ятками (Бендіда, Бендипара, Бендидзета) [72. 24]. Вона одночасно, пряде льон і пасе свиней. Її атрибутами є глек з водою і веретено. Свято Бендіди випадає в місяці, названому на її честь бендідейос (святкувалося в 19 таргеліон афінського календаря – вірогідна реконструкція: 19 день травня за місячним календарем). На честь Бендіди влаштовували пишні бенкети бендідії, що продовжувалися усю ніч, тріумфальні ходи з вогнями або кінні біги зі смолоскипами, еротичні та оргіастичні обряди; її жертовна тварина свиня; їй присвячувалися музичні, пісенні та поетичні твори. За деякими функціями та за іконографією Бендіда близька до грецької Афіни: її зображення на монеті Никомеда І цілком войовниче – два списи і меч в руках, а щит підпертий до скали, на якій сидить Богиня. Дослідники, спираючись на свідчення Геродота, вважають, що державний культ Афіни був успадкований від Бендіди, про що є офіційний декрет № Lg, 12, 312 від 430/429 р. до н.ч. [72. 24]. Хоча Бендіда була відома афінянам з VI ст. до н.ч., а її шанування почалось від оракула в Додоні, особливого розвитку її культ набув під час Пелопоннеської війни 431–404 рр.Із народних синкретичних вірувань відомі такі фракійські Боги: Діоніс-Сабазій-Сіва (у християнстві його заступили св. Василій, св. Трифон-зарізан); Герос (хр. Св. Георгій); Збелсурд-Перкос (хр. св. Ілля); Гермес (хр. Герман, Єрмес); три річкові німфи; Артеміда – Дива Самодива або Віда Самовіла; німфа Неда – Біла Неда. Основною ж опорною точкою фракійсько-ведійської культурної спадщини, на думку Найдена Шейтанова, є культ Шиви – Сабазія – Діоніса. Саме цей факт відкрив новий погляд на фракійську спадщину і дав початок ведичному напрямку фракології.Не менш цінну сторінку болгарської міфології вписали у балканську релігію кельтські племена, відомі тут переважно в ІІІ ст. до н. ч. Офіційне порівняльно-історичне релігієзнавство вбачає наявність Богів кельтського пантеону в болгарських: Белені (пор.: грецький Аполлон, слов’янський Білобог), Лірі (покровитель моря, тотожний християнському св. Миколаю), Цернун (слов’янський Чорнобог). Особливий інтерес викликає свідоцтво одного античного історика, наведене В. Татіщевим: “У Пафлагонії в галатів уславлений був Триглав, якого шанували в Болгарії” [446. І. 100]. Як бачимо, названі Боги цілком відповідають слов’янському пантеону і могли бути місцевими.Спільні болгаро-кельтські риси дещо яскравіше виявились у календарних обрядах і звичаях. Сучасні болгарські язичники проводять аналогії між чотирма святами річного кола: Атанасовден, Гергьовден, Ілінден і Димитровден з кельтськими відповідно – Імбольк, Бельтан, Ламмаз, Самайн, які є проміжними між чотирма сонячними святами і проектуються на слов’янський ґрунт приблизно так: Стрітення, Ярило (або Русалії), Перун (або Спаси), Богиня Доля.Сучасні дослідники болгарського пантеону називають, насамперед, найдавніших народних Богів: Сонячну Матір, Сонце, Місяць, Денницю, Ладу, Змія, Самодиву і Самовилу. Інші міфологічні постаті – це швидше культурні герої, такі як Янкул, Цар Костадин, Король Будин, а також християнські святі (яких іноді включають у язичницький пантеон). Поширений у Болгарії також Культ Роду і Предків [448].Великою пошаною у рідновірському русі користуються праці Йордана Волчева, який дав гідну відсіч “декадентам”, які, за висловом І. Мітєва, “витворили безглузду байку про монотеїстичну релігію давніх болгар”. Й. Волчев відновив вчення про болгарський народний календар з 12-річним круговоротом, основою якого є рух Юпітера навколо Сонця. Саме Юпітер вважався в Болгарії божеством з міфічною людською подобою – під іменем Янкул овчар (пастух) [110]. На сонячно-місячні культи болгар вказує ряд наукових фактів, до яких зараховують і дискусію болгарського хана Омуртага (язичника) з християнином Кінамоном, який зневажав божественність Сонця і Місяця, на що отримав достойну відповідь: “Не принижуй наших Богів. Доказом їх великої могутності є те, що ми підкорили цілу ромейську землю!”Про розвиненість астрономічних знань і релігійних культів, пов’язаних з небесними світилами, свідчить фундаментальне дослідження Александра Алєксієва щодо хронології “Іменника болгарських царів”. Автор доводить, що вступ на болгарський престол Авітохола, Ірника, Кубрата, Ісперуха (Аспаруха) відбувався в констеляції Сонця, Місяця, Юпітера і Марса в межах одного небесного градуса.Основним писемним джерелом болгарської міфології вважається збірник пісень волзьких булгар Мікаела Бащу “Сказання про дочку хана”, опублікований в 1997 р. Тут знаходимо імена Богів: Тангрі, Хурс, Барс, Барин, Кубар, Артиш, Самар, Барадж та ін. [24].Зі слов’янських Богів у Болгарії найкраще збереглися згадки про Богиню Ладу (звичай “ладування” – християнізований варіант “лазарки”, приспіви “Ой, Ладо ле, Ладо ле!”). Імена слов’янських Богів зустрічаємо також у деяких топонімах: Велес – місто в Македонії, Добростан (епітет Дажбога) – гора в Родопах, Триглав – гора в Старій Планині. Відомий також Колед, пов’язаний з колядуванням, який, однак, у болгарських літописах виступає як давній цар і прабатько болгар. Літописець Йеросхимонах Спиридон у своєму творі “История во кратце о болгарском народе словенском” писав, що Колед, Перун і Лада – були першими болгарськими царями, вшанованими як Боги [435]. Георгій Раковський на підставі твору Дмитрія Ростовського додає до цього пантеону ще Лело, Вихора і Ярила [372. 311–315].Можливо особливу групу вірувань представляють, так звані, кизилбаши – ісламізовані болгари, що мешкають поблизу міста Ісперих (Аспарух) на північному сході Болгарії. Під прикриттям однієї з сект мусульманства, вони зберегли чимало язичницьких вірувань та святилище Залізного Отця (як вважають болгарські язичники, це спадщина гетів). Залізний Отець – Повелитель Води і Вогню. Його зображають вершником, озброєним шаблею, взутим у залізні чоботи, в його руці – двосічна сокира. Залізний Отець вважається батьком 72 народів з їхніми царями, первоучителем людей, який навчив їх різним умінням, але найголовніше – добувати і обробляти залізо. Саме ця особливість, на перший погляд, ніби-то споріднює його зі слов’янським Сварогом, однак на думку самих болгар, він має риси культурного героя, а не Бога. Болгари називають Залізного Отця своїм Прометеєм, а також вірять у його вміння перевтілюватися в різних істот (сарну, вовка і навіть у бджолу). Цікаво також, що за місцевим міфом, його вигодувала сарна, тому вона вважається священною твариною (подібна легенда про Авітохола).Цікавою постаттю болгарського пантеону виявляється також Старобог Сіва, оспіваний на околицях Охрида в Македонії. З текстів цих пісень він постає як Бог Зимового часу (1 = 14 січня – прототип св. Василя), пов’язаний із зимовими водами (на Білому Дунаї), де він п’є амриту (“безсмертну воду”) з золотої чаші. Збереглися народні ритуальні танці кукерів (чоловіків) і сурвакарів (хлопчиків), що приносять в жертву все нездорове і очищають ритуальними ударами дерев’яних палиць усіх присутніх.Бел Бог нагадує про венедську духовну спадщину болгар (Белен) – Бог “пролітнього” сонця, тобто весняного часу (слов’янський Ярило).Якими б різними не виглядали язичницькі етнокультурні витоки на Балканах, та, на думку болгарського етнографа Михайла Арнаудова, в болгарському етнічному просторі сформувалась єдина спільна система свят і вірувань, відносно однорідна в усіх областях країни, що утворює гармонійне ціле.Відродження Рідної Віри в Болгарії йде кількома шляхами: найперший етап – це дослідження етногенезу і етнорелігії; далі – реконструкція етнічного календаря та обрядовості, очищення їх від християнських нашарувань; і наступне – впровадження етнорелігії в життя суспільства. Дієвими рідновірами в Болгарії нині є лише одиниці, дослідників трохи більше.Мету відродження Рідної Віри в повному обсязі ставить перед собою жрець (колобър) Шегор Расате. Він же – дослідник і перший реконструктор болгарського календаря, пов’язаного насамперед, з рідними Богами і Богинями.Один з лідерів “Общества Дуло” Антон Радославов Рачев (має дві освіти – технічну і юридичну), займається історією ХХ ст., “стопанской истории и культурософии” (?), історією болгарської правої думки. Особливе його зацікавлення – життя і діяльність д-ра Яна Янєва та інших правих ідеологів. Нині працює над книгою “Лихвата е кражба” (“Лихварство є злодійство”).Старійшина “Общества Дуло” Кавхан Болг (Міко Вълчев) з міста Свищов (неподалік від Русе на заході Подунав’я) довгий час займається бойовими мистецтвами і є вчителем з айкидо. Він навчає хлопчиків військової справи. Його учнями були також юнаки з України. Сфера зацікавлень Кавхана Болга – військова діяльність, “виховання справжніх арійських воїнів” і расологія. Він підготував до друку фундаментальну працю “Българската расова доктрина”.Навколо “Общество Дуло” гуртуються й інші однодумці. Близька до язичницької практики галузь знань, в якій працює Розмарі Казасова із м. Габрово. Ще з дитячих літ вона почала вивчати народну магію і лікувальні властивості рослин. В її рідному місті жило чимало літніх жінок, які бажали передати дівчині древні знання, щоб вони не були втрачені для майбутніх болгарських поколінь. В часи комуністичного режиму заняття знахарством і цілительством було під суворою забороною. Нині Розмарі є хранителькою традиції предків. Вона видала дві книги із серії “Болгарські народні вірування та звичаї” [204; 205], де подала народні “тайни за щастие”, “баилки и гадания”, а нині працює над третьою книгою “Растения талисмани и тяхната магическа сила” про рослинну магію.Молодий дослідник Явор Тодоров (фахівець з маркетингу) займається вивченням історії язичництва. Він має праці про триступеневу структуру болгарського жрецтва, про культ Оленя в болгарській релігії. Нині Явор працює над реконструкцією болгарського пантеону на основі християнізованої міфології – робить спробу розгадати сутність давніх Богів, що приховуються під іменами християнських “святих” [www.kanatangra.wallst.ru].“Общество Дуло” підтримує міжнародні зв’язки зі спорідненими організаціями в різних країнах Європи і світу. В Болгарії вони співпрацюють з представниками міжнародної організації скінхедів “Кров і Честь”, через що просіоністська преса звинуватила “Общество Дуло”, як правозахисників скінхедів, в “антисемітизмі”.Уже з самих перших кроків відродження болгарської Рідної Віри, була створена альтернативна течія, теософська секта Петра Дънова під назвою “Біле братство”, що прагне підмінити собою традиційну етнорелігію. Її засновники проповідують егалітарні “загальнолюдські цінності” і пацифістські ідеї, а їхня декларація “людинолюбства” (аж до закликів єднання з неграми) виглядають досить красномовно на тлі їхньої пропаганди ненависті до слов`ян, які оголошуються “неповноцінними”. Члени “Общества Дуло” ведуть полеміку з цією квазірелігією.Болгарське відродження віри предків нині спирається на три етнорелігійні складові: ірано-арійську, фракійську та слов’янську домінанти.
Рідна Віра в Словаччині
Язичницький рух у Словаччині ще тільки зароджується. Як повідомив на Всеукраїнському Вічі Рідновірів словак Йозеф Мозола, у них існує чотири громади рідновірів: “Перунів круг”, “Перунова діброва” (Paromova Dubrava), Братство “Перунові Сокири”, “Коло джерела”, до яких входить близько 225 осіб, переважно молодь.У Братіславі існує громада “Перунів Круг”, очолювана Святославом (Йозефом Мозолою), куди входить 50 осіб. Він, молодий дослідник віри предків вважає, що не слід догматизувати слов’янське віровчення і обряди, але треба вивчати те, що слов’янам залишилося у спадок [314. 26]. Громада заснована недавно, здійснює обряди річного календаря переважно на природі, на місцях давніх слов’янських городищ. Мають свого жерця. Поширюють самвидавівський часопис “Sloven” (8 сторінок), у якому висвітлюють життя своєї громади та подають відомості про свята, обряди, роздуми про священні дерева (наприклад, дуб), слов’янську расову красу та язичницькі легенди [577. 2].Так, на свято Рода, яке словаки відзначають 14 вересня, “Круг Перуна” зібрався на слов’янському городищі Х ст. під містом Добра Вода при Трнаві. Різдвяне свято Крачун відзначають 21 грудня, так само, як і інші слов’яни, в день зимового сонцестояння, на городищі Сітно. Жрець приготував мед, наливши його в дерев’яну миску, на пеньок поклав медівники (печиво) для лісових духів. Кожен з учасників обряду випив напою, проголосивши славу Богам і причастився медовим печивом. Помолилися до Рідних Богів про захист і допомогу.Словацька община “Перунова діброва” святкує Перунів День 21 липня на Перуновому тижні 16–23 липня. Таке святкування, наприклад, відбулося на природі в 2004 р. Високо в Кремницьких горах (на висоті понад 1200 м над рівнем моря на горі Велестур) община “Круг Перуна” проводить святкування Перунового тижня. Тут славлять Громовержця Перуна військовими змаганнями, святковими ритуалами. На святі дозволяється вживати пиво і “медовину”, інші алкогольні напої заборонені [krugperuna.narod. ru].Відродження обрядовості Рідної Віри в Словаччині, її наукове вивчення і реконструкція тільки починається. Цією справою займаються поки що невелика група організованих ентузіастів. Святослав говорить, що з боку держави рідновіри не зазнають ніяких заперечень чи переслідувань, але й офіційної реєстрації не потребують. З християнською церквою нема ніяких зіткнень, хоча окремі християни іноді руйнують капища, називаючи їх “сатаністськими” (типовий християнський підхід).Однак, з’являються і поодинокі сповідники віри предків, які повідомляють, що повернення Рідної Віри в Словаччині натикається на жорсткий спротив офіційних інституцій, що суперечить міжнародним правовим нормам щодо релігійних прав і свобод громадян. Так, наш дописувач Рудольф – молодий словацький язичник, студент юридичного факультету розповідає, що “християнська номенклатура” не дозволить навіть неупередженого судочинства щодо захисту немайнових прав представників інших релігій. Якщо хтось дізнається, що ти не християнин, то можливі заздалегідь передбачувані негативні наслідки, що мали місце із однодумцем Рудольфа. Це може виявитися в обов’язковому привселюдному осуді, звільненні з роботи, вигнанні з вищого навчального закладу: “візьмуть завалять на іспиті”, – розповідає він, чи “навіть можна потрапити до в’язниці”. Річ у тім, що в чинній конституції Словаччини наявні статті, де пріоритетними є християнські “цінності”. Як стверджують незалежні юристи, це суперечить ст. 19 Декларації “Прав людини і громадянина” ООН, яка має гарантувати принцип рівноправності всіх релігій.Країна, де 80% католиків заполонили всі ланки словацького суспільства, фактично не зацікавлена в розвитку споконвічної традиційної релігії. Отже, словацькі католики дотримуються біблійних повчань, що культивують ненависть до сповідників язичницької релігії, і водночас закликають “любити ворогів своїх, як самих себе” – робить сумний висновок Рудольф (з приватного листа).
Окремі рідновіри і дослідники язичництва у Сербії
Археологічні свідчення автохтонного язичництва в Сербії відображають релігійну культуру, починаючи з середньої кам’яної доби. Сербські вірування можемо виділити лише із землеробсько-скотарських релігійних культів дунайських слов’ян. На Подунав’ї знайдено святилища та інші культові пам’ятки понад 6-тисячолітньої давності, представлені найдавнішою культурою Лепенського Вира: кам’яні скульптури “риболикої” Богині, опікунки рибальства та родючості [550], що належали давньому індоєвропейському населенню. Тут також знайдені вироби з відомими “чертами і різами”. На березі Дунаю, поблизу Бєлграда відкрито археологічну культуру “Вінча”, яка належить до 5500–4000 років до н.ч. та охоплює великі простори Центральної Європи.Ці землі, де нині живуть серби, уже в VII ст. до н.ч. належали слов’янським племенам (венетам, вендам). Однак, етногенез та міграції сербів досі маловивчені. Знаємо їх як південну гілку Лужицьких сорбів, яких германці і фіни досі називають “вене” [463. 120], частина яких, перейшовши Дунай, Карпати й Альпи, розселилися на Балканах, а в VII ст. серби увійшли до складу Королівства Само [514. 119]. Прабатьківщиною сербів прийнято вважати так звану Білу Сербію, яку П. Й. Шафарик вважав великим простором від Лаби до Дніпра. Деякі дослідники Білою Сербією вважають Білорусь і південно-західну частину сучасної України [200. 223].На думку В. Шлезингера, серби, ще перебуваючи у міжиріччі Лаби та Заале, утворили плем’яне об’єднання, куди входили племена: долемінці, молодичі, сіусли, житичі, худичі, нелетучі, нуджичі та ін. [цит. за Седов, 470]. Під 806 р. у джерелах згадується князь Мілидух, що об’єднав під своєю владою усі сербські племена. Історики майже одностайні в тому, що етнонім серби (сорби) – індоарійського чи іранського походження, прийнятий слов’янським племенем від слов’янізованих сарматів [406. 493]. Ареалом формування сербського етносу вважають басейн Південного Буга та Північне Причорномор’я [460. 118–121].Перші окремі випадки християнізації сербів, відомі з ІХ ст., не мали успіху. Хто, як і коли охристив сербів, конкретно ніде не описано. Навіть найновіші праці з історії слов’ян виявились неспроможними з’ясувати певні історичні віхи цієї “епохальної” для сербів події: “Початковий етап християнізації сербів належить до вкрай слабо висвітлених моментів сербської історії. Найімовірніше нову релігію сербам проповідували учні Мефодія та священика Сплітського архієпископства, які розмовляли латиною. Її прийняли восновному представники панівної верхівки, переважна більшість населення тривалий час зберігала вірність язичництву” [200. 223–224]. Остаточно знищив язичництво лише великий жупан Стефан Неманя (1159–1195), лише через триста років після охрищення окремих князів [136.122].Оскільки християнізація сербів тривала досить довго і трагічно, супроводжуючись сильним опором населення, можна було б очікувати кращого збереження, в порівнянні з іншими слов’янами, їхньої міфології та язичницького звичаю, принаймні у формах двовір’я. Однак, як повідомляє дослідник сербської міфології Веселин Чайканович, навіть славісти Крек і Нідерле нічого не писали про сербське язичництво, за винятком окремих згадок про Бадняка як “примітивного ідола, що його вважали за демона вегетації” [500]. Чи справді це так, судити самим сербам. Проте, їхня багата фольклорна спадщина, досі малознана у східнослов’янських країнах, багато в чому доповнює і роз’яснює наші знання про слов’янський Пантеон. Зокрема, збережене у Сербії свято “красна Слава” (22–23 квітня) свідчить про існування Богині Слави, що підтверджує і образ Матері Слави з Велесової Книги, і саме походження етноніма слов’яни [232. 329–356].Саме в Сербії відомі архаїчні обряди “купання” Богів, що виявлялось в омиванні статуї Божества на Купайла (залишок цього звичаю дійшов у вигляді купання в річці чи в джерелі ікони святого Івана). Аналоги цього культу існували в грецькому, римському і германському світі. Сербські дослідники називають цей обряд “праньє ідола”. Народ вважає, що купання ідола має принести йому задоволення і відпочинок від щоденної роботи. Відомі ритуали купання Богів (напр., статую Артеміди мила в морі Іфігенія Тавридська). Висловлювались також припущення, що таке миття релігійних реліквій було простою люстрацією – щось подібне до сучасних інвентаризацій (коли перевіряли за списком наявність майна на підприємствах).Найдовше християнство поборювало сербські язичницькі звичаї поховання, що існували у східній Сербії аж до ХІХ ст. [300]. Великої шкоди сербському язичницькому світогляду та звичаєвості завдали масові міграції, спричинені війнами та турецькими завоюваннями XV – XVII ст., а також наступною ісламізацією населення.Дослідженням Вінчанської культури, зокрема писемності “вінча”, у Сербії довгий час займався доктор філології Міланського університету, професор Радівой Пєшич, відомий також своїми перекладами Велесової Книги, яка вийшла навіть раніше, ніж аналогічні праці у східних слов’ян (1990 р.) окремою книгою. Крім того, доктор Р. Пєшич заснував Центр по вивченню Велесової Книги в Аахені. Його смерть у 1993 р. перервала дослідження цієї пам’ятки. Видала книгу дочка Радивоя Пєшича Весна Пєшич, засновниця приватного видавництва “Пєшич і синове” з передмовою доктора Радміла Петровича. На жаль, ні українцям, ні росіянам до недавнього часу нічого не було відомо про сербський переклад Велесової Книги.Мені вдалося познайомитися з цією книгою, люб’язно наданою для моєї праці академіком В. А. Чудіновим, який вважає, що будь-який новий напрямок у дослідженні вносить зміни в існуючу картину світу.Р. Пешич мав у своєму розпорядженні копії лише 45 дощечок з 76 відомих нині [255], тому його видання складене як перший том. Він був знайомий з дослідженням С. Лєсного 1969 р. і книгами Юрія Миролюбова “Скази Захарихи”, “Русская мифология” та ін. Переклад зроблений з оригіналів, зібраних і опублікованих М. Скрипником. Хоча нумерація дощечок у Пєшича ще нестала (наприклад, дошкам 1-а, 2-а, 2-б відповідають номери 35-а, 36-а, 36-б та ін.). Оригінальні тексти кожної дошки в художніх прорисах подані поряд з перекладами. У додатках є систематизація алфавіту Велесової Книги за прорисами Скрипника і Миролюбова. Р. Пєшич у порівняльній таблиці показав вірогідний шлях еволюції писемності в такому порядку: Етруське письмо – Вінчаниця – Велесовиця – Руниця – Старослов’янське письмо – Сербська Кирилиця [87. 27].Досліджену частину текстів він систематизував за типом правопису на дві групи: 1) найбільш архаїчну з двома підгрупами (у якій сполучник І передається буквою А, а також з дієслівними формами –сме-смехом’, –ста-стахом’); 2) відсутність архаїзмів (сполучник І, а також форми “це бо”, “і це бо”). Ці особливості свідчать, принаймні, про трьох авторів дослідженої частини Велесової Книги. Нам поки що не відомо, чи встиг учений укласти другий том своєї праці.Радивой Пєшич був прихильником автентичності Велесової Книги. Він навів безліч аргументів на підтвердження існування писемності у ранніх слов’ян. Наприклад, маловідомі у нас: “вчені люди IV століття Етик, Улфіла, Ієронім писали про слов’ян різними слов’янськими мовами”; “У Житії Іоанна Златоуста 389 р. записано: “Скіфи, яких, судячи з багатьох доказів, можемо вважати слов’янами, Трачани, Сармати, Індійці і всі, хто живе на краю світу, перекладають Слово Боже на свої мови” [87. 27]. Цікаве спостереження Пєшича і про те, що у греків і римлян “не було ніяких календ – це слово на латинь не перекладається і нічого не означає, в той час, як слов’янською воно розумно тлумачиться. Бог Коленда (або без носового – Коляда) означає “коло” – завершення річного циклу” [87. 34]. Праця Радився Пєшича зробила значний внесок у дослідження язичницької культури давніх слов’ян. Вона широко відома серед рідновірів Сербії.Вагомим внеском у вивчення сербської (і загалом слов’янської) міфології стала і праця Сретена Петровича “Сербська Міфологія”, у якій автор зібрав повний пантеон Богів і Духів, описав культи і звичаї язичників, серед яких: культ Води і Вогню, Дерева і Каменя, Вовка і Змії, Коня і Кози та ін. Докладно розглянуті Віли, Нави, Диви, Куга, Чума, Мора, Бибице та ін. Особлива увага зосереджена на спільнослов’янських і західнослов’янських верховних Богах, серед яких – Світовид, Триглав, Сварог, Сварожич, Коледо, Дайбог, Перун, Купало, Волос, Бєлбог, Радигост, Ярило, Руєвит, Хорс, Правда – Прова, Чорнобог, Позвізд, Мокоша, Суджениця – Рожаниця, Лада, Леля, Полель, Діва, Баба, Русалка, Прпруша, Додола та ін.Нині молоде покоління сербських дослідників звертає увагу на етнічну духовну культуру своїх предків як на іманентну сутність народного єства. Як пише Александра Маринкович-Обровська: “Національна ідея передбачає консерватизм в найчистішому вигляді, переданий у перспективу майбутнього нації” [292. 91]. Саме національно свідомі серби нині відроджують і світогляд своїх предків. Вони створюють язичницький інформаційний простір, залучаючи на свої сайти класичні праці видатних славістів, які були незаслужено забуті, не перевидавалися і не перекладалися на інші слов’янські мови – П. Й. Шафарика, Я. Колара, а також сучасних дослідників, таких як Сретен Петрович та ін. [http://www.svevlad.org.yu]. І хоча поки що сербські рідновіри не створили релігійних груп чи організацій, проте вони вже стали на міцний науково-дослідницький ґрунт. А вивчати тут є що.Александра згадує сербську народну пісню “Белі Віде”, в якій райський птах Белі Віде приносить три сумних звістки:Сва Индзия поарана,А Русія пороблєна.Пред Солунєм ватра гори,А у ватре три Делі:Едан гори до колена,Други гори до рамєна,А трачем се капа пали.Тай што гори до колєна,Тай є веру преверио,Тай што гори до рамєна,Тай на майку измашіо,Тай коєм си Капа пали,Тай є кумство погазио... [292. 92].Таким чином, пісня навчає про три найцінніші чесноти: вірність релігії своїх предків, поважне ставлення до батьківства та кумівства, тобто до всього, що становить божественну сутність Рідної Віри. Сербські патріоти-націоналісти, як і українські рідновіри, користуються язичницьким літочисленням (2005 = 7513). Вони з гіркотою говорять про те, що на жаль, серби не зберегли народних назв місяців, прийнявши латинські назви. Проте чимало язичницьких назв місяців лишилося в фольклорі: коложег (січень); сухий, ожуйк, дерикаж (лютий); цвітень, свічень (квітень); борзосок (травень); же твар (червень); трешняр (липень); коловіз, гутник; руїнь, гроз добер; листопад; студень, просниць, колодар (грудень).Александра Маринкович-Обровська заслужено дорікає відомому сербському славісту Вуку Степановичу Караджичу за навмисне фальшування старих пісень, пояснюючи це “політичними обставинами”: “Так, з пісень, які зібрав В. С. Караджич, було викинуто Сварога, Сварожича, Ладу та інших. Все, що є у тих піснях, дійсне лише у тій редакції, яку записав Мілоєвич і як їх сьогодні окремі старці пам’ятають. Караджич же передавав все не дослівно, а в деяких варіантах замінив християнським еквівалентом” [292. 93].Дійсно, у сербських піснях напрочуд цілісно збереглися імена давніх Богів. Показовим щодо цього є пісні, зібрані Мілоєвичем та наведені у книзі Петровича, наприклад згадки про Бога Правду (Правид, Права, Прова, Праводар):Оно чита књиге царославне,Понајвише тога светог Праве,И његова Јариала слуге.
Божество Правда у західних слов’ян займає високе становище – друге після Світовида. Статуя Прави, що мав два або три лики, стояла високо в горах. Біля її підніжжя був покладений кам’яний вівтар для жертвопринесень. Прове згадував Гельмольд у своїй хроніці, як Бога Альденбурзької землі та Старгорода, так само, як Сіва – Бог Полабських слов’ян, а Радогост – ободритів. Те, що в піснях Права виступає як суддя на вічах, свідчить, що він Бог Правосуддя: “Права баца цвече на Вече”. В деяких сербських піснях він з’являється як Праводар, Праве, Прове:До нашега господара,Господара Триглав бора,И његова мила сина,Мила сина Световида,И његове силне браће,Japoвита, Поревита,Рановита, Радигоста,Праве, Прове. [http://www.svevlad.org.yu].Таким чином, окремі рідновіри і прихильники язичницького світогляду в Сербії, хоча і не створили рідновірських громад, але активно відроджують віру предків, вважаючи її необхідною складовою етнічної культури, без якої народ не мислить свого духовного життя. Молода язичниця Александра бачить майбутнє усіх слов’ян з єдиною Рідною Вірою, що можливе лише з ідеалами утвердження Традиціоналізму, наповненого рідновір’ям: “Збереженням найістотніших деталей Рідної Віри врятуємо ідентичність, що є першим кроком до пізнання рідної спільності... маємо згадати, що ми є онуки Дажбога!” [292. 95].
ІІ. 3. Етнічні релігії в Центральній і Західній Європі:
Друїдизм у Франції
Етнічна віра у Франції ґрунтується переважно на древніх вченнях кельтських друїдів, про яку є чимало наукової історичної, природознавчої літератури, як давніх істориків, так і наших сучасників. Античні грецькі автори називали предків французів кельтами, вважаючи, що це була їхня давня самоназва, але вже з ІІІ ст. греки і римляни надали цьому народові назву галати, а кельтським жителям Британських островів – назву британці.Історична доля кельтів цікава як з погляду свого етногенезу, так і з погляду суспільної організації, яка діяла за принципом давніх ієрархічних суспільств. Здобутки кельтської культури, що ґрунтувалася на древніх знаннях жрецької касти друїдів, вражають. Кельтський суперетнос, як пише український філолог Олексій Стрижак: “як гірська повінь, зайняв був, частково чи повністю, всі суміжні й навіть деякі віддалені країни Євразії, потім занепав, розчинившись серед маси завойованих племен і лишивши по собі лише слабенький околичний струмок у вигляді півдесятка дрібних двомовновимираючих народностей” [438. 266]. На теренах України досі лишилися сліди їхнього перебування, це переважно ономастичні релікти (топонімічні та гідронімічні назви). Одним з таких залишків, як вважають мовознавці, деякою мірою, є назва Галичини та назви з коренями рус-, рос-. Кельти сформувались як автохтони у центрі Західної Європи. Вони налічували понад півтори сотні племен [438. 266–277].Отже, кельти – один із великих європейських суперетносів І тис. до н. ч. Вони мали великі міста з могутніми оборонними спорудами, що були сильними центрами ремесла і торгівлі, розміщені переважно на північ від Альп. Починаючи з 475 р. до н. ч., кельти захопили величезні території Галію, Богемію, Англію, Ірландію, Північну Італію і Середній Дунай. Історики вважають, що рушійною силою, яка вела цей народ до завоювання європейських земель була потужна корпорація друїдів, володарів особливого вчення, яке Цезар назвав латинським словом disciplina, що насамперед означало знання про струнку організацію суспільства. Це вказує на наявність у друїдичному вченні поняття про ієрархію, упорядкований характер їхніх знань, правових і моральних норм [538. 8].Давні автори переважно з великою повагою ставляться до друїдів, вважаючи їх “філософами”, “магами”, “оракулами”, “авгурами” і іншими шанованими людьми. Згадки про них є у Страбона, Піфагора, Тимагена, Плінія, Цезаря та ін.Одне з найдавніших визначень поняття друїд належить Плінію, який виводив етимологію цієї назви від омели, яка росте на дубі (грецькою drus – дуб), бо ніби-то й самі друїди вважають: “все, що проростає на дубі, послане небом і означає, що це дерево було обране самим Богом” [241. 83–85]. Така думка дуже приблизна, як пояснює французька дослідниця Франсуаза Леру, друїди не могли називати себе грецьким словом. Характерна для кельтської мови омонімічність слів, що означають “науку” і “ліс” (галльське vidu), в той час, як нема підстав пов’язувати назву друїдів (друвідів) з назвою дуба (галльське dervo, ірландське daur, dar, валлійське derw, бретонське derv). Навіть якщо дуб і займав у культовій практиці друїдів значне місце, було б помилково зводити уявлення про них лише до культу дуба. Найменування друїдів значно ширше за своєю семантикою, воно було реальністю саме специфічно кельтського світу і може бути пояснено лише з допомогою кельтських мов. Ця назва, яку вживає Цезар у всьому тексті “Галлських війн”, витоково сягає до свого індоєвропейського прототипу dru-wid-es – “всебічно учені”, “цілком учені”, що має той же корінь, що і лат. videre – “видіти, бачити”, готське witan, германське wissen – знати, відати [241. 83–85].Серед друїдичного жрецтва було чимало жінок. Перша писемна згадка про друїдесу в Галлії належить Вопіску у Нумеріана: в ІІІ ст. у Тонгрі вона віщувала Діоклетіану, що він стане імператором, якщо вб’є вепра. Дійсно, пророцтво збулось, коли Діоклетіан власноручно забив Апера (Вепра), префекта преторії. Він царствував з 284 до 305 р. У кельтському суспільстві жінкам відводилась почесна роль: вони були поетесами, друїдесами, а знатні жінки, які володіли маєтками, навіть призивалися на військову службу аж до VII ст. [241. 90].Кельтський пантеон Богів досі залишається ще маловивченим явищем через свою складність. Розпад кельтського суперетносу на численні народи спричинив поліваріантність імен Богів і їхніх функцій, безліч локальних відмінностей, що утруднює дослідження.Тут я розгляну лише деякі особливості кельтського Олімпу Богів, який в основному вписується в магічний образ Світового Древа, названого “Стовпом дому Да Дерга”.Боги небесної сфери розміщувалися в кроні священного дерева. Найвищим верховним Богом кельтів був Єзус (що, не зважаючи на звуковий збіг, не має нічого спільного ні з Ісусом, ні з єзуїтами). Єзус тотожний Зевсу, Дьяусу і Юпітеру, або слов’янським Дию, Сварогу, Перуну. Він, Бог давнього ще дохристиянського походження, зображувався гнівним, озброєним сокирою чи серпом у правиці, а лівою – тримав стовбур дерева. На гілках цього дерева зображений бик, що на голові і спині має трьох журавлів чи інших птахів. Пожертви йому також прив’язували до гілок дерева.Тараніс – кельтський Бог-громовержець, тотожний Перуну. Його зображують з палицею і колесом у руках, ногами ж він попирає образ змія (відображення давнього індоєвропейського мотиву протиборства громовержця зі змієм). На думку А. В. Гудзь-Маркова: “Тараніс кельтів і Тор (Тюр) германців співзвучні і в деякому смислі близькі двічі згаданому в Рігведі божественному коню Таркш’я (Tarksya). Витоково Таркш’я міг уособлювати сонце. У пізніх ведичних текстах Таркш’я виступає як птах і зближується з Гарудою. Таркш’ю прикликає Індра, і його кінь, могутній, швидкий, перемогоносний поспішає на битву” [137. 36]. Це цілком правомірне твердження, бо й українська міфологема Перуна-громовержця має риси і коня, і птаха, відображені як в обрядових піснях, наприклад, у колядці про Різдвяного птаха [266], так і в іконографії: зображення коня на статуях Світовида (лик Перуна) і Перуна на о. Хортиця.Луг – кельтський Бог сяючого світла, войовничий переможець Балора, володар чудесного магічного списа племен Богині Дану. Луг, він же Lug, Lugus, Lleu дав назви містам Ліон, Лан, Лейден, Лугано, Лугдунум і навіть Лондон (Лондініум – “фортеця Луга”). “Племена Богині Дану” прийшли в Ірландію з таємничих північних островів, де шанували велику Богиню-матір.Беленус – сонячний Бог галлів, близький до нашого Білобога (його свято 1 травня – Белтайн). Граннос – також сонячне божество, в Ірландії вшановується як Богиня Грейне.Інші кельтські Боги, що належать до стовбура Світового Древа і уособлюють середню сферу пантеону, досить різноманітні, їх надто багато. Зупинюсь лише на деяких із них, особливо тих, що мають арійські та слов’янські паралелі. Епона – покровителька коней, вірогідно пов’язана з родючістю (зображення Богині, сидячої на кобилі з лошам, що біжить поруч). Ноденс (Нуаду) – войовничий Бог, що втратив руку в битві. Срібну руку йому виготовив Діан Кехт, але вона не сподобалась Ноденсу, тоді син Діана Кехта виготовив руку із “плоті і крові” і той повернув собі владу. Подібний однорукий Бог у північних германців, озброєний мечем Тор.Бригіта – богиня цілительства і родючості. Її зображують як птицю з людською головою. Така іконографія Богині близька до слов’янських Матері Слави, та птахів Гамаюн, Сирин, Алконост. На півночі Англії вона мала ім’я Брігантія (вершина, королева) – Богиня добробуту, мудрості, цілительства, покровителька війни і води. Її свято 1 лютого, коли “вівці котяться” і починають давати молоко. Цю Богиню ще ототожнюють з Афіною (Мінервою), відомою і шанованою в Галлії покровителькою ремесел. Період її вшанування збігається з нашими святами Стрітення (пор.: Богиня Доля, Стреча).Цікавий кельтський Бог Огма має міфологічні паралелі з нашим Велесом. Він – Бог красномовства, поезії, музики, наділений величезною фізичною силою. Саме він створив “огічне письмо” – нині збережене на 400 кам’яних пам’ятках в Ірландії і на півдні Уельсу (датується ІІІ – ІХ ст.). Огма проводжає душі в потойбічний світ. Він же володар чарівного меча, здатного оповідати про подвиги тих, кому він належав.Цернун – Бог достатку, пов’язаний з нижньою частиною стовбура Світового Древа і його корінням. Він уособлює сили природи, повелитель диких лісних звірів. Зображається бородатим чоловіком з оленячими рогами і змією в руках. Можлива паралель зі слов’янським Чорнобогом.Дагда – кельтський Бог, покровитель врожаю, подібний до нашого Дажбога.Нижню сферу кельтського пантеону представляють Боги потойбічного світу (Аннону). Аравн – правитель потойбічного царства, він має своїх псів, які ловлять душі людей. Белі – Бог смерті.Археологи мають цілий ряд фактів, що засвідчують наявність у галлів Трицефала – Бога з трьома головами або обличчями (пор. слов’янський Триглав, або три сфери на чотириликій статуї Світовида). Кельти шанували число три, надаючи йому магічного значення. Як пише Н. С. Широкова, спираючись на П. Дюваля: “В цій множинності кельти віддавали перевагу числу три. Вони мали звичку ділити переважно на три всю, або частину фігури божества, щоб показати яскравіше його могутність. В той же час потроєння є знаком не тільки інтенсивності, але і тотальності, що вміщує початок, розвиток і кінець всякої речі” [538. 65–66].За уявленнями кельтів, безсмертя і метемпсихоз (переселення душ) мали дві суміжні форми, відмінні одна від одної. Безсмертя було нормальною і всезагальною долею людської душі, а здатністю до метемпсихозу (реінкарнації) були наділені лише деякі виняткові особистості, які мали особливе призначення, або міфічні персонажі. Так, в ірландському епосі описаний похорон кельтських воїнів, яких ховали в повному військовому обладунку, обличчям повернутим в бік ворога, ніби-то вони намагалися продовжити поєдинок в Іншому Світі. Ці тексти повністю збігаються з археологічними матеріалами епохи Латен [241. 64].В часи розквіту друїдизму найвищого рівня досягали література, історія, теологія, філософія, природничі науки, математика, географія, астрономія. Сроки навчання друїдами юнаків, вихідців із багатих сімей, досягали 20 років – що можна порівняти з сучасними: середньою освітою плюс вища, плюс аспірантура – тобто дорівнювали часові досягнення наукового ступеня. Така освіта дорого коштувала, тому була перевагою вищих станів суспільства. Помпоній Мела писав про навчання друїдів на початку І ст. н. ч.: “Вони стверджують, що їм відомі розмір і форма Землі і Світу, рух неба і зірок, бажання Богів. Вони навчають багатьох речей найблагородніших юнаків свого народу, таємно, протягом двадцяти років, перебуваючи в печерах або в лісовій самотності” [241. 97].Найбільш дослідженою в друїдизмі, вірогідно, є магія рослин і магічне цілительство. Описи ритуалів з омелою, що вважалася священною рослиною, є у Д. Фрезера, однак він перераховуючи вірування в магічні і лікувальні якості омели, називає їх забобонами, оскільки ніби-то сучасні медики встановили, що ніяких цілющих властивостей вона не має [492. 688–697]. Не погоджується з ним французька дослідниця Франсуаза Леру, яка вивчала традицію з іншої точки зору. Вона з сумом відзначає, що ми ніколи вже не довідаємось, для чого і як друїд умів “проходити крізь дерево”, і як відділити магію, що була складовою релігії, від того, що сьогодні називають забобоном. Вона досліджує магічні властивості рослин, описує цілющі рослини друїдів, вплив їх на сон, а також “війну рослин” та ін. [241. 136].Християнізація знищила безліч цінних знань друїдів не тільки астрономічних, медичних, теологічних, але й практичної народно-побутової обрядовості в усіх колишніх землях кельтів, від Франції до Ірландії. Особливо люто викорінювалися жертовні обряди причастя. Найбільшим руйнівником давнього язичництва вважають “святого Патрика”. Як повідомляють численні християнські літописці: “Він не дозволяв їм (друїдам) здійснювати ніяких приношень, які служили Дияволу”, “Він з твердим серцем бився з друїдами, він сокрушив гордих, отримавши допомогу світлих небес, і очистив Ірландію”[241. 105]. Але, як вважають сучасні рідновіри, друїди не зникли так просто, як це змальовують заради красномовства християнські монахи. Про ритуали професійних друїдів є писемні свідчення в кінці Х ст.Сучасний язичницький рух Франції бере свої витоки від кельтських і галльських друїдів, на честь яких і названа “Група галльських друїдів” (Groupe druidiqe desgaules), очолювана Жаном-Ліонелем Манкуа (Jean Lionil Manquat), язичницьке ім’я – Друїд Беленертос, у 1987 р. в м. Бургвілені.Французькі язичники ведуть літочислення за давнім кельтським календарем, за яким нині 4377 рік, відзначають свята своїх предків (Свято Весни, Осені, Вогню), вивчають і відтворюють їхні обряди і культи, мають ініціальні (посвячені) кельтські імена: Druide Belenеrtos, Vate Ambigatos, Druidesse Rosmerta, Dana, Gustuatre Vrendenios та ін.Сучасні друїди вважають, що “внаслідок знищення корінної релігії народу, його мови, культури його предків і заміни її “релігією заходу, мовою з Парижу”, народ впадає в безкультур’я, в аморальність. Щоб уникнути повної катастрофи, єдиноправильним кроком має бути повернення гармонії з усім своїм глибинним буттям: кельтською культурою, мовою, релігією. Знову віднайшовши віру предків, кельт відроджується” [18. 2. 84–85].Стосунки з державою у кельтів досі не склалися. Цьому є ряд причин, про які повідомляє журнал кельтських друїдів “Месадж” (Message): “Чи можна застосувати у Франції литовську модель, де уряд всіляко заохочує язичницький націоналізм на противагу російському і польському впливам? Дуже спокусливо, але реальність зовсім інша. Історія Франції інша, і уряд Франції відверто не симпатизує цій ідеї, в кращому випадку, він про язичництво має досить слабке уявлення, в гіршому – розглядає його як одну із заборонених сект. Не слід також розраховувати й на підтримку держави: армія є бастіоном християнства, школа далека від того, щоб нам відкрити свої двері під виглядом світського навчання. Французьке селянство не знайоме з язичництвом, у його свідомості воно асоціюється з гадалками і чаклунами. Селяни продовжують чіплятися за руїни вмираючого християнства. Зближення з екологічними організаціями також утопія, оскільки екологічний рух в руках соціалістів і троцькістів і переслідує чисто класові та політичні цілі. Висновок – треба розраховувати лише на власні сили, а не на провидіння ззовні” (переклад з французької) [569. 37. 5].Але Друїдам не притаманний розпач. Вони свято вірять у своє покликання, всюди проголошуючи, що друїдизм не вмер в ХІ ст. в Ірландії. Справжні Друїди в цьому темному періоді сучасності повинні виконувати роль маяка, щоб привести профанний світ до нового відкриття смислу священного. Вони говорять, що церкви нині порожні, а друїдські галявини сповнюються народом. Однак, поки що друїдська релігія не стала масовою.Однією з містичних рис сучасного друїдизму є їхнє переконання, що “Древні Друїди з нами, щоб вести нас у нашому пошуку мудрості минулого, і вони передають свої знання тим, хто цього достойний” [18. 2. 84]. Вони вважають себе нащадками “вселенської космічної пам’яті, яка охоплює все, і пам’яті про все”. Людина, будучи частинкою Всесвіту, може прилучитися свідомістю до вселенської пам’яті. Отже, сучасні Друїди – не фольклорна течія. Воно значно вище і глибше, а фольклор – лише одна з видимих поведінкових форм, одне із втілень зв’язку зі вселенською пам’яттю.Вивчення сучасних друїдських рухів наочно засвідчує, що французькі Друїди, на відміну від слов’янських язичників, є абсолютно аполітичними: вони різко відмежовуються як від праворадикальної ідеології, так і взагалі від будь-яких політичних форм, течій і партій: “вірний своїм античним предкам Друїд не підтримує жодної з французьких політичних партій” – повідомляє друїдський журнал.Така позиція французьких язичників викликає закономірні запитання: чи не ізолюють вони себе від зовнішнього світу? Звичайно, зрозуміле їхнє прагнення зберегти священне коріння своєї Традиції, захистити її від грубого політиканства, однак, повністю відкидати реалії сучасності видається недоцільним.На відміну від аполітичної поведінки, що відрізняє їх від інших язичницьких течій, стосунки Друїдів з християнською церквою багато в чому типові. Вони вважають, що християнство – ніщо інше як реформований юдаїзм, а Старий заповіт містить цілком юдаїстичні тексти, абсолютно невластиві європейській свідомості взагалі, і Друїдам зокрема. Християнство догматичне. Нині воно увійшло в необоротну фазу занепаду. А язичництво розвивається.Ритуал для Друїда – це спосіб буття в спілці з рідними Богами. Ніяка правда не може бути абсолютною: “моя правда сьогодні суголосна рівню мого світосприйняття і відчуванню Божества, а завтра вона може бути на іншій стадії мого власного розвитку”. Тому давні Друїди, які добре це розуміли, остерігалися довіряти свої думки паперові і викладати їх у письмовій формі, в той час, як християнські догмати неодноразово переписувалися. Сьогодні Біблію не перепишеш, вона для сучасного світу стала тисячолітнім гальмом, яке не дає вільно розвиватися ні народам, ні окремим індивідам – вважають Друїди.Докори католиків і звинувачення в язичницькій нетерпимості не лякають Друїдів. Вони запитують: “А яка ціна християнській терпимості? Адже, як тільки християнство отримало владу, воно одразу розправилось з інакомислячими. А язичництво занепало якраз через свою віротерпимість!” Вони рішуче заперечують всілякі спроби поєднання друїдизму з християнством, бо не можливі ніякі компроміси з людьми, які прагнуть знищити язичництво.Друїди, як і інші язичники світу, визнають, що нині приходить кінець епохи Риб (Калі-Юги), одночасно настає ера Водолія, яка несе з собою новий етап відродження різноманітних форм язичництва. Все більше людей відкривають рідні корені своєї традиції, в той час, як монотеїстичні релігії вступили у стадію глобального конфлікту.Групи галльських і кельтських друїдів, крім Франції, існують також у США, Австралії, Новій Зеландії та деяких інших країнах. Вони близькі за ідеологією, прагнуть повернути джерела своїх рідних традицій, вивчають міфологічні тексти античності, історичні та археологічні праці, кельтські мови. Лінгвістичні зацікавлення Друїдів спрямовані на інтуїтивний пошук “ключів” до значення давніх слів, розуміння первісних символів.Непідробною щирістю пронизані статті, що друкуються в журналі Друїдів “Мессадж”. Так, сильна пошана до Богині Матері знайшла своє відображення в статті Вате Амбігатос “Зустріч з Великою Богинею”. Авторка розповідає про свій перший контакт з Великою Богинею Амайєю в Країні Басків, статуя якої знаходиться високо в горах, де протягом довгих тисячоліть на Вовчому плато стоять кам’яні дольмени. Взаєморозуміння жінки і Богині відбувається через прочитання друїдами відомих міфологем. Амайя мовою басків означає “вічність” – вона Богиня родючості, життєвої сили. Біля ніг Богині схилився в позі моління її чоловік Сугаар, ім’я якого означає “змій”. Їхня зустріч викликає в природі то дощ, то мороз. Боги мають двох дітей – Єгускі (сонце) та Іларгі (місяць). Авторка також читає символи, розкидані на широких просторах кельтського світу (на скалах Лотарингії, в гротах на острові затоки Морбіан) – всюди ще можна знайти сліди культу Великої Богині. Ламані лінії, які оперізують місця давніх поклонінь, символізують творчу безкінечність Всесвіту, “баскські хрести” (свастики) символи сонця. Жінка Богиня у Друїдів – символ відродження віри і звичаїв предків, який втілюється в образі Матері Світу [569. 37. 3–4].Цікавим є також прочитання Друїдами символіки яблука, якій присвячено кілька нарисів цього ж випуску журналу “Месадж”. Авторка Дана робить спробу порівняльно-релігієзнавчого аналізу міфологеми яблуні і яблука у багатьох арійських народів від Скандинавії до Греції. Тут і Богині і смертні жінки: Гера, Афродіта і Афіна, Росмерта, Бригантія, Епона, біблійна Єва і навіть казкова Білосніжка. Яблуня – батьківська і материнська сила, а яблуко – символ вічної молодості Богів і безсмертя людського роду. Стаття споряджена багатьма ілюстраціями, зображеннями Богинь з яблуками.Духовний шлях Друїдів, який вони прагнуть віднайти, називають “археофутуризмом”. Незважаючи на те, що друїдизм ще не став масовим явищем, рухи Друїдів у світі мають досить високий духовний потенціал, а їхній спосіб життя в гармонії з природою представляє велику екологічну цінність.Крім цих суто релігійних напрямків, у Франції є також цікаві наукові спроби відродження язичницького світогляду. Так, Іван Бло (Yvan Blot) – французький учений, викладач і директор дослідницького центру при Паризькому університеті, один з лідерів французького Національного фронту, депутат Європейського парламенту, заснував Товариство відновлення античних традицій. Він, президент цього товариства, пропонує альтернативу деградуючому західному світові – “елліно-центричне відродження”. Його ідея ґрунтується на тому, що “ми всі – нащадки Афіни, грецької Богині мудрості! Греки дали нам науку, медицину, філософію, політику, олімпійські ігри, класичне мистецтво, нарешті повний алфавіт з голосними і приголосними. Цінності, втіленням яких були греки: свобода, патріотизм, дух змагання, гуманізм, почуття міри залишаються і нашими цінностями. Та чи надовго?Ми всі – нащадки Афіни, але нам загрожує небезпека позбутися всієї цієї спадщини. Цінність класичного гуманізму, що бере свій початок від греків, може не витримати конкуренції зі ЗМІ і системою освіти і зникнути. А без грецької спадщини наша цивілізація приречена. Від того, чи збережеться “Спадщина Афіни” залежить майбутнє всього людства” [18. 1; 552].В 1996 р. з’явилася друком наукова монографія Івана Бло, присвячена вивченню впливу давньогрецької культури на західну цивілізацію “Спадщина Афіни” (L’Heritage d’Athena).Міжнародна Асоціація “Європейська синергія” також виникла у Франції (м. Тулуза) 8 червня 1993 р. Її основою стала Група вивчення і дослідження європейської цивілізації (ГРЕСЕ), що існувала у Франції з 1969 р., і була своєрідним мозковим центром “нових правих”. Її ідеологами були Ален де Бенуа, Домінік Веннер, П’єр Віаль, та ін. Президентом “Європейської синергії” з часу її заснування був Жільбер Сенсір, один із засновників Французького національного фронту. Головною ідеєю “Синергії” було вироблення імперської моделі, побудованої на священних духовних принципах, в розумінні Священної імперії в європейському масштабі, яка могла б протистояти глобальним діям США. Серед публікацій асоціації матеріали про Юліуса Еволу, про сучасне язичництво.Питання язичництва у періодичних виданнях “Синергії” піднімалися неодноразово. Однак, члени організації не обмежують себе виключно язичницькими світоглядними настановами, враховуючи рівень християнізації європейського суспільства. Так, Ж. Сенсір писав, що “головним завданням “Синергії” є захист античної спадщини, що спільноєвропейська цивілізація має дохристиянські корені” [186. 12]. Однак, Сенсір не схвалював “карнавального” язичництва, і радив враховувати роль язичницько-християнського синкретизму в католицтві [186.14].Серед інтелектуалів правого спрямування у Франції свого часу визначався Ален де Бенуа, автор книги “Як можна бути язичником?” [32], про якого інший відомий француз Гійом Фай висловився досить критично: “він колись оголосив себе “язичником”, але насправді залишився юдео-християнином у сучасному агностичному розумінні: за своєю ідеологією, своїм світовідчуванням і основним інтересом” [474].Помітним явищем в осмисленні феномену язичництва стали праці сучасного французького філософа Гійома Файя. Зокрема, в своїй праці “Археофутуризм” (видавництво Енкр, 1998 р.) він провіщає повернення архаїчних цінностей, таких як: “природний розподіл ролей між чоловіком і жінкою; спадкоємність етнічних і народних традицій, відродження духовності і організація етнорелігійного культу; відновлення суспільної ієрархії; культу Предків, обрядів і випробувань при посвяченні; відновлення органічних громад на різних рівнях від родинної сфери до всього народу; незмішування еротизму з подружжям; престиж військового класу; відкрита та ідеологічно узаконена нерівність суспільних станів; пропорційність обов’язків з правами; віддання належного справам людей, а не самим людям, що повинно підвищити відповідальність останніх” [474].В іншій своїй книзі “Колонізація Європи. Правда про імміграцію й іслам” (Енкр, 2000 р) Г. Фай, докладно проаналізувавши наступ ісламу на європейський світ, дійшов висновку про слабкість християнства (“католицтво перебуває в стані прогресуючої анемії”), його нездатність протистояти сильнішому “брату-конкуренту”. І хоча язичництво “не втручається у цю сімейну сварку”, однак, на думку мислителя, воно в решті-решт буде змушене вступити в протиборство з цим останнім форпостом монотеїстичного монстра.Гійом Фай – добре обізнаний з Кораном. Мусульмани після виходу його праці були здивовані тим, що він знає про їхні наміри підкорити всю Європу. Г. Фай також знає, що розмови мусульман про так званий “світський іслам, здатний до гармонійної інтеграції” – лукаві й лицемірні. Адже їхній пророк Мухаммед, коли готував експансію нових земель, радив “цілуй руку, яку ще не можеш відсікти”.Гійом Фай вважає, що “ісламській загрозі на світовому рівні необхідно протиставити союз з язичницькими силами Європи й Індії. Іслам – це войовничий універсалізм, найбільш абсолютний зі всіх монотеїзмів “одкровення”. Він не терпить нічого, окрім самого себе і свого теократичного світогляду, тоталітарного у власному значенні цього слова, в якому віра зливається із законом” [474 ].Нещодавно Г. Фай опублікував маніфест за відродження континенту “Чому ми боремося” (Енкр, 2001 р.): “Наші народи стикаються з найсерйознішими загрозами за всю свою історію: демографічний крах, колонізація в результаті напливу інородців і мусульман, розклад європейських структур, підпорядкування американській гегемонії, забуття культурних коренів і т. д.”. Г. Фай пропонує сміливу ревізію вмираючої сучасності, закликає до відновлення язичницького способу життя. Ще в юнацькі роки в Дельфах він склав клятву язичницьким Богам і залишився вірним їй усе життя.Головна квінтесенція його поглядів на язичництво: “воно не є антихристиянським, воно нехристиянське і постхристиянське”. Його язичництво позитивне, він не зводить ні з ким рахунків. Язичництво, – вважає Гійом Фай, – передувало християнству і переживе його в серцях європейців, воно вічне, бо воно організовується навколо трьох осей: зв’язок поколінь і зв’язок зі своєю землею, космічне занурення в природу, її вічні цикли і вічний “пошук” без наперед розробленого плану. Язичництво як найстародавніша і найприродніша з релігій світу, глибоко інтегроване в європейську душу. Гійом Фай вважає, що на противагу монотеїзму, саме язичництво “зв’язує” (тут “зв’язок” – у значенні слова “релігія”) людей одного суспільства з Богами і реальним конкретним світом.Г. Фай визначає головні характерні риси язичництва – як єдність священного і світського, циклічна або сферична концепція часу (на противагу есхатології порятунку або прогресу, з його лінійним часом, спрямованим до “рятівної місії”), відмова вважати природу власністю людини (“сина Божого”), яка може експлуатувати і руйнувати її згідно своєму свавіллю та ін. Язичництво, за його словами, постійно сполучає протилежності в одній гармонійній єдності, різнорідне – в однорідному. Два протилежних і доповнюючих один одного варіанти язичництва: язичництво природи і язичництво сили, мистецтва, внесення в світ розумного початку, причому обидва вони емоційні. А язичницька мораль, на думку мислителя, ставить вищі вимоги, ніж християнська, бо язичництво вимагає від людини володіння собою, пошани до суспільних правил і життєвого порядку, які не нав’язані логікою кари або винагороди від всемогутнього Бога, але народжуються зсередини і психологічно сприймаються як необхідні обов’язки. Язичництво Гійома Фая – прометєївське, таке, що порушує рамки дозволеного.Європа ніколи не переставала перебувати під впливом своєї язичницької підсвідомості, свідчення тому – уся європейська поезія і пластичні мистецтва. Гійом Фай говорить: “Чисто християнські поетичні твори не вражають, а все католицьке мистецтво відмічене знаком язичництва. Що це, як не постійний прояв божественної сили, всупереч іконоборським велінням монотеїзму? У християнстві, особливо після II Ватиканського собору (яке вже не має нічого спільного з християнством епохи хрестових походів), мене завжди дратувала перевага, що віддається слабким, жертвам, переможеним; гордість була оголошена гріхом, чуттєвість, навіть здорова, засуджувалася як така, що суперечить шляхам господнім. Читання Ніцше, але перш за все спостереження за сучасними прелатами і християнами, переконали мене в хворобливому і протиприродному характері християнської моралі, моралі хворих, раціоналізації відчаю. Ідея спокутування стражданням, що не має нічого спільного з язичницькою ідеєю героїчної смерті, схожа на ненависть до життя” [474].Виходячи з принципу, що людство різноманітне, і що історія – це непередбачуване і нескінченне становлення, ми припускаємо, що на противагу монотеїстичним релігіям, на перший план має вийти органічне і цілісне, язичницьке бачення світу, а всі народи, спаяні патріотизмом і загальною свідомістю своєї самобутності, стануть суспільствами єдиної долі. Як ми бачимо на прикладі грецького язичництва, поняття Поліса є фундаментальним у язичництві, де Божества-покровителі мають явно політичний і ґрунтовницький (рос. почвеннический) аспект.Фай на власному прикладі доводить, що язичники наділені “титанічними” рисами (з їхніми прометєївськими й фаустівськими ознаками), заснованими на етиці й естетиці сили, на обожненні надлюдини. Все це – археофутуризм, зовсім не схожий на нашу християнську сучасність, адже міф про Геракла чи діяння героїв “Іліади” – явні прояви цього титанізму, коли люди-герої піднімаються до рівня Богів. Пригадаємо Ахілла, Пріама, Агамемнона, всіх цих персонажів грецької міфології й трагедії, надлюдей, які дійсно прагнуть досягти божественного рівня.Порівнюючи цей язичницький чин з християнським смиренням, Г. Фай іронізує: “Юдео-християнська традиція не помилялася: її Бог вимагав від людини упокорити свою “гординю”, не наближатися до древа пізнання, не створювати знарядь, що конкурують з незмінною досконалою природою, створеною Творцем. До речі, пригадаємо назви американських ракет і космічних програм часів фон Брауна: Тор, Атлант, Титан, Юпітер, Дельта, Меркурій, Аполлон… Жодна з них не називалися “Ісус”, “Мир і любов” або “Біблія”, і це в країні, де християнство фактично є державною релігією. Назва європейської космічної ракети – Аріяна, ядерних ракет французьких сухопутних сил – Плутон і Гадес, індійської армії – Агні. Британські військові кораблі традиційно носять такі ж назви: Гермес, Аякс, Геркулес… Таким чином, існує якийсь духовний зв’язок між образами язичницької міфології і сучасною “технікою могутності” [474].Думки французького язичницького мислителя Гійома Фая нині суголосні з ідейними засадами більшості етнорелігійних рухів Європи.Мені довелося зустрітися з Гійомом Фаєм у травні 2005 року в Москві, куди він був запрошений редакцією журналу “Атеней”. Виступи сучасного французького мислителя у Державній Думі РФ, перед праворадикальною громадськістю та язичницькою молоддю Москви і Санкт-Петербурга завжди викликали жвавий інтерес, захоплювали новизною думки та несподіваністю рішень.Крім згаданих язичницьких течій у Франції, існують інші національно-патріотичні групи прихильників древньої традиції. Наприклад, Жан-П’єр Тілєнон, бретонець за походженням, вважає, що християнство нав’язане Бретані (нині Французькій провінції) з часів Французького королівства. Відтоді його рідна бретонська мова і релігія почали занепадати. Сам Тілєнон добре володіє рідною мовою і навіть видає свій часопис бретонською. Він має велику родину, виховує своїх дітей і онуків в рідних язичницьких традиціях. На моє прохання він дав коротеньке інтерв’ю для часопису “Сварог”, в якому, зокрема сказав: “Обрядом є щоденний спосіб життя язичника, починаючи з ранкового душа й до того моменту, коли він відходить до сну. Що ж до Богів, то тут йдеться не про якихось особливих кельтських, а загальних язичницьких Богів. Кельтські Боги і герої мають свої аналоги в релігіях інших індоєвропейських народів: король Артур кельтських легенд і Арджуна із Бхагаватгіти – це одне і те ж, так само як Мерлін і Крішна – типологія релігії загалом спільна”.Ж-П. Тілєнон також відзначив велику різноманітність невеликих язичницьких груп у Франції та його рідній Бретані, що, на його думку, якраз і є симптомом здорового розвитку язичницької ідеї. Цю думку підтвердила і моя наступна зустріч з молодим французьким язичником Паскалем та його подругою Наталкою в Києві. Одінізм:Німеччина, Ісландія, Велика Британія, Норвегіяу порівнянні з США
Як же розвивають німці спадщину свого мислителя Ф. Ніцше? Мені було складніше познайомитися з німецьким етнорелігійним відродженням через мовний бар’єр, однак основні риси цього руху вдалося з’ясувати як з німецьких, так і з інших доступних перекладних джерел, безпосереднього спілкування з німецькими рідновірами на першому Конгресі WCER, книжкових оглядів та праворадикальних журналів і сайтів.У Німеччині язичницький рух з’явився ще задовго до Другої світової війни, і було б дуже несправедливо пов’язувати його з передісторією гітлерівського нацизму, як це іноді прагнуть подати деякі християнські дослідники. Ідея відродження нордійського язичництва збіглася в часі з періодом економічного і політичного занепаду в Німеччині напередодні Першої світової війни 1914–1918 рр., коли мислячим німецьким патріотам стало зрозуміло, що для мобілізації здорових національних сил необхідний глибинний духовний поштовх. У 1912 р. було створено групу, яка зверталась до свого готичного минулого, під назвою “Германен-орден”, через що іноді її називають “масонством навпаки”. Війна завадила розвитку ідей цієї групи, оскільки більшість активних її членів були мобілізовані до війська, багато з них загинули. Лише в 1917 р. на день зимового сонцестояння ті, хто вижив, відновили свою діяльність.Відродження Ордену очолив Рудольф фон Зеботтендорф, який усвідомлював, що війна йде саме в духовній сфері. Він “відчував гіперборейську ностальгію по єдності нордійського світу”, – як писав про нього Жан Мабір. У перших своїх публікаціях Зеботтендорф відверто заявив: “Нині відбувається боротьба двох концепцій: концепції германської раси і концепції раси паразитів. Германці прагнуть не до матеріальних благ, а до ідеалу, який не збігається з християнським. Нашу релігію знищили..., але ще не знищили наш народ” [288. 62–63].Баварська ложа Ордену, за пропозицією молодого скульптора Вальтера Наухауса, отримала назву “Тулє”. Це ім’я пов’язане з еллінським Тулє – таємничою північною країною, відомою ще як Острів Героїв. У нордійсько-германській традиції він відповідає Асгарду – обителі Асів і преображенних героїв. У ірландців він тотожний ведійській країні “Аір’янем Ваеджо”, що лежить на півночі, в місці, де відбулося перше творіння Бога Світла, і звідки походить божественний рід. Оскільки арії рухалися з цієї північної країни, у них склалося уявлення, що південь – це те, що попереду, північ – те, що позаду, захід – справа, схід – зліва. Так прижилося і вірування, що арійська традиція сакрального передавалася з Півночі на Південь і з Заходу на Схід [542.18]. Далека Тулє (міфічна Гіперборея), на думку скандинавів, географічно розміщується у Північній Норвегії – Халогаланд” [www.burzum.org]. Отже, в назві криється і головна ідея руху – повернення сакральної нордійської спадщини. Рух швидко набирав силу. Вже восени 1918 р. в Мюнхені до Товариства Тулє входило 250 осіб, а по всій Баварії їх було близько 15 тисяч [288].Недовго проіснувала ця група язичників, але вона залишила свій легендарний слід в історії Німеччини. Члени Товариства чекали на появу нового нордійського духовного лідера. Їхні прагнення були більше релігійними, ніж політичними, хоча й лежали в суто романтичній площині.Однак, в умовах буржуазно-демократичної (так званої Листопадової) революції в Німеччині і повалення монархії, а особливо короткотривалого комуністичного режиму, доля активістів Товариства Тулє завершилась трагічно: червоні розстріляли сімох заложників, серед яких був і художник Вальтер Наухаус. Лідер Тулє Зеботтендорф був змушений тимчасово залишити Мюнхен. Розстріл відбувся напередодні Вальпургієвої ночі (30 квітня), коли “Гіперборейські Боги розчиняються в природі, щоб покласти кінець зимі”. Пам’ять загиблих рідновірів Товариства Тулє досі вшановується германськими язичниками.Їхня діяльність, вкрита ореолом таємничості, після Другої світової війни зазнала безліч спекулятивних, а часом навіть чисто комерційних, фальшувань. Лише в кінці 80-х з’явилися більш виважені дослідження, достовірність яких, на мій погляд, цілком умотивована і логічна. Так Ж. Мабір вважає, що “Серця цих людей палали любов’ю до вітчизни. Те, що цією вітчизною була далека Гіперборея, а не велика Германія, не здавалося мені незвичайним. Оскільки я був знайомий з величними нордійськими міфами, боротьба цієї купки людей вкладалася для мене в строго логічні рамки. Більша частина того, що було написане у Франції про Зеботтендорфа, спочатку викликало у мене цікавість, а потім роздратування, настільки все було утрируваним і карикатурним... Справжня історія Гіпербореї здавалася мені достатньо світлою, щоб не примішувати до неї подібних фантасмагорій” [288. 64].Цілком достовірно, що Адольф Гітлер був знайомий з ідеями Товариства Тулє через посередників (Дітріха Еккарта, професора Карла Хаусхофера, свого секретаря Рудольфа Гесса, Еріха Людендорфа, що був чоловіком засновниці язичницького руху Матільди Людендорф, та ін.), але сам фюрер ніколи не входив до Тулє – він не визнавав ні його високих ідеалів, ні його духовних гіперборейських цінностей [117. 166–167, 173]. З книги Гітлера “Моя боротьба” видно, що він ненавидів всякого роду вчителів, починаючи зі шкільної лави. Він віддавав перевагу войовничим агітаторам пивного клубу перед інтелектуалами і духовними лідерами Тулє, яких часто називав “шайкою лицарів з духовними мечами”, “підступними брехунами” та “пустословами” [118].Поява Гітлера на політичному горизонті не тільки не сприяла розвитку язичницьких ідей, але й призупинила їх на тривалий час. Замість духовного Ордену, про який мріяли його Учителі, він створив орден СС, членів якого “дресирували на вірність Гітлеру, а не Тулє”. Гітлер не зрозумів до кінця і расових доктрин Тулє: а саме, об’єднання усіх представників нордійської раси. Своєю діяльністю він лише звульгаризував ідеали арійського руху. Люто ненавидячи слов’ян, приписуючи усі комуністичні гріхи росіянам, він так і не зміг відрізнити російський народ від жменьки прийшлих більшовиків-інтернаціоналістів, які зробили Жовтневий переворот (революцію) в Росії. Отже, ідеологічна і політична орієнтація Гітлера полягала у цілком протилежному напрямку – христовий похід проти “азіатського більшовизму і атеїзму”.А його мрія відновити “Священну Римську імперію германської нації” все сильніше штовхала його в обійми католицьких ієрархів. Він демонстративно підкреслював свої дружні зв’язки з папою Пієм ХІІ та з найбільш реакційними католицькими лідерами європейських держав. Розпочавши війну з СРСР, Гітлер припустився фатальної духовної помилки, за що й був покараний. Духовні вчителі, ще задовго до початку війни, зрозумівши, до чого може призвести така політика, кинули його напризволяще. Так, уже в 1933 р. Еріх Людендорф написав у листі до Гінденбурга: “Призначивши Гітлера рейхсканцлером, Ви віддали нашу святу Вітчизну в руки одного з найбільших демагогів усіх часів. Я Вам урочисто провіщую, що цей проклятий чоловік заведе нашу імперію в провалля, накличе на нашу націю нечувані страждання, і Вас можуть супроводжувати прокляття людства за те, що Ви зробили” [288. 65].Однією з основоположників відродження Гіперборейської традиції в Німеччині була жінка Матільда Людендорф (уроджена фон Кемніц), яка на думку сучасників, визнавалася справжнім містиком: “Вона заснувала свого роду релігію Природи, пантеїзм якої багато в чому походить від давнього нордійського язичництва. Цей рух “пізнання Бога” не був Церквою і боровся проти всіх “зовнішніх” форм віри, представлених християнськими конфесіями і окультними сектами. Матільда Людендорф прагнула, перш за все, до гармонії душі і тіла, а також цікавилась педагогікою і психологією. Вона боролась проти всіх духовних інтернаціоналів, ненавиділа християнство і особливо єзуїтів. Її багаточисленні брошури і великі книги залишаються і досі цікавими, а її учні випливли після катастрофи нацизму” [288].Рух Матільди Людендорф у його духовних основах був схожий з польською “Задругою” Яна Стахнюка та українським “Орденом Бога Сонця” Володимира Шаяна. Розчарування в ідеологіях, побудованих на християнській основі, критична оцінка духовного каліцтва християнством нордійських народів – стали основою їхньої діяльності. Члени товариства шукали витоків самобутності німецького народу, а в християнстві вбачали загрозу народному духу та душі. Вони піддавали перегляду і гострій критиці стереотипні думки з історії Німеччини: схвалювали діяльність Віттекінда і князя Маслава, які чинили спротив християнізації, піддавали різкому осуду той факт, що саме германці нав’язували християнство саксам, слов’янам і балтам. При тому вони всіляко підкреслювали кровну спорідненість германців, кельтів і слов’ян, вважаючи всі європейські народи нащадками великого арійського племені.Товариство М. Людендорф шукало шляхів виходу з духовної кризи. Але звільнення народу з-під влади християнства, на їхню думку, неможливе лише шляхом “голослівного заперечення”. Представники цього руху розробляли філософські принципи, відповідні сучасному язичництву, опертому на древні знання. Ці пошуки вони назвали “богопізнанням”. Провідними рисами їхнього вчення були: антропоцентризм (людина – центр і найвища мета Всесвіту) і волюнтаризм (воля як першооснова і причина буття); позитивна оцінка надавалася філософії Канта і Шопенгауера.Центральне місце у вченні займало питання смислу життя, причому, в смертності людини вбачали найголовніший стимул до творчості, хоча Матільда Людендорф шукала “трансцендетні шляхи до безсмертя”. Цей рух має незначні відмінності, як від “Задруги”, так і від інших сучасних язичницьких рухів. Як уже було сказано вище, сучасні язичники трансцендентність вважають вимислом, оскільки все на світі природне і нема нічого, щоб не було властиве природі. Навіть ті стани, які дехто називає “транцендетними” (сон, самозаглиблення, медитація та ін.), мають природне походження. Всесвіт за М. Людендорф – “обмежене в часі проявлення досконалого Бога”. Цей релігійний рух також заперечував пантеїстичну доктрину, притаманну “Задрузі” та сучасним язичницьким рухам.У Гітлерівській Німеччині язичницький рух М. Людендорф був визнаний небезпечним. Після встановлення конкордату з Ватиканом у липні 1933 р. Гітлер почав поступову ліквідацію друкованих органів і союзів Людендорфського руху. Після війни він відновив свою діяльність, однак ненадовго. У 1961 р. послідовники Гітлера у ФРН заборонили “Людендорфський союз богопізнання”. У 1976 р. заборону було скасовано і окремі групи організації об’єдналися в “Світоглядне товариство богопізнання Матільди Людендорф”.Визначну роль у поширенні радикального світогляду в германському світі відіграє новий Тулє-семінар. Створений у місті Кассель його організаційний центр претендує на роль “двигуна культурної революції пробудженої Європи, яка згадала про інше своє буття на зорі етносу і з новими силами повертається на шлях самобутності” [188. 77].Нині Тулє-семінар – товариство з вивчення індоєвропейської культури, не обмежується власне германським язичництвом, але об’єднує європейських язичників і називає себе “авангардом нової Партії Духу”, “кузнею метаполітичних ідей” для майбутнього європейського нового порядку. Особливу увагу він приділяє вивченню і поширенню язичницької релігійної спадщини. Керівниками його є доктор П’єр Кребс і видавець Буркгарт Веєкке.Саме Тулє-семінар прагне повернути німецькому народові “ніцшеанське здоров’я”. Але нікого з мислителів минулого Тулє-семінар не вважає своїм головним теоретиком. Ідеї релігійного ренесансу лідери Нової школи черпають у багатьох філософів, таких як: Ф. Ніцше, Р. Вагнер, М. Хайдеггер, Ю. Евола, В. Зомбарт, К. Лорец, В. Парето, Ж. Сорель, М. Вебер, Ж. Дюмезиль, М. Еліаде, Є. Юнгер та багатьох інших, а також у філософських системах Індії, грецьких досократиків, філософія яких, на їхню думку, пізніше вже була викривлена юдейсько-християнським універсалізмом. Нова школа виступає проти т. зв. франкфуртської школи, неомарксизму Г. Маркузе і фрейдомарксизму Е. Фромма, проти будь-яких абсолютистських систем, які несуть з собою ідеї монотеїзму, що породжують тоталітаризм. В основі універсалізму, на їхню думку, лежать вчення Арістотеля і Фоми Аквінського про рівність, а також ідеології юдохристиянства і марксизму [188. 77].У галузі економіки нова генерація виступає як проти колективістсько-тоталітарної, так і проти капіталістично-ліберальної систем. Натомість проголошується “екологічні наміри – вищі від економічних”.У кожного народу свої цінності, своє розуміння істини, які можуть бути не дійсними для іншого народу. Отже, Тулє-семінар – за право народів на різноманітність. Історія для нього “не музей, а інтерактивна взаємодія минулого і сучасного. Майбутнє має лише той народ, який зберіг свою витокову генетичну субстанцію”.Ярлик “нових правих” наклеїли на цей рух всюдисущі ЗМІ, хоча самі учасники Тулє-семінару ніколи не вважали себе, ні правими, ні лівими. Навпаки, в документах семінару стверджується: “Давня суперечка між правими і лівими стає все більшою нісенітницею. Новий рубіж розділяє послідовників багаторасового суспільства і захисників етнокультурної самобутності”. Тулє-семінар виступає за право на різноманітність, його модель: “різнорідний світ однорідних народів” [188. 77].Французький філософ Ален де Бенуа запропонував замість страшного для інтернаціоналістів терміну “расизм” вживати слово “дифференціалізм”. Таким чином, Тулє-семінар протиставляє масовому егалітаризму (расовій “зрівняйлівці”) – диффенціалістську альтернативу. Головним ворогом всякої етнічності проголошуються США, головним ідейним ворогом – християнська теологія, яку О. Шпенглер назвав “бабусею більшовизму”. Водночас рух виступає за етнічний плюралізм. “Права людини” не повинні заступати “права етносів”.Тулє-семінар обрав тактику Грамші та А. де Бенуа: “перш ніж завоювати політичну владу, треба завоювати владу в галузі культури”. Однак, Тулє-семінар – не політичний рух: “це інтелектуальне об’єднання, мета якого – дати нове визначення європейських цінностей на метаполітичному рівні. Це виключає всяку політичну діяльність і зв’язки з будь-якими політичними партіями” [188. 77]. Тулє-семінар співпрацює в рамках Асоціації “Європейські синергії”.Сучасні німецькі язичники відроджують релігію предків на основі північногерманських саг, зібраних і упорядкованих Сноррі Стурлусоном на початку ХІІІ ст. [439; 440; 441].Серед язичницьких рухів прихильники Одінізму стоять найближче до етнорелігійного традиціоналізму. Їхні світоглядні основи описані в книзі філософа і художника Рон Мак Вана “Залізна Віра” (1997), де він проголошує своєрідне кредо: “Коли всі будуть мовчати, ми візьмемо слово. Коли всі будуть перелякані й упадуть на коліна, ми будемо стояти, мов скеля. Коли всі впадуть у відчай, ми піднімемо прапор надії” [18. 1. 85]. Праця Рон Мак Вана є своєрідним підручником, вступним курсом до сучасного язичницького світогляду одінізму, крім того, вона має досить високий науковий рівень: розглянуто значення міфа в релігії, архетипи, цінності білої раси, вміщено докладний словник германських Богів, рунологію та езотеричний календар, арійську етику.Релігійний світогляд одінізму (давньоскандинавського пантеону Богів, на чолі з Одіном чи Вотаном) має свою прабатьківщину, що досі залишається хранителькою дохристиянської спадщини багатьох європейських народів, у тому числі й германців.Йдеться про Ісландію, країну, в якій була створена Едда, і де народжений її творець Сноррі Стурлусон. Не зважаючи на формальне прийняття християнства, тут співіснували дві світоглядні системи, не створюючи проблем одна одній, на відміну від жорстокого протиборства цих систем в інших країнах Європи. Як розповідає легенда, “тисячу років тому, коли альтинг (парламент – Г. Л.) мав вирішити проблему про прийняття нової релігії, делегати кланів постановили прийняти нову віру, але від старої не відмовлятися і не чинити перешкод будь-кому в здійсненні культу Вотана” [478. 45].Завдяки такій паритетній угоді, прийнятій на самому початку релігійних реформ, світогляд, традиційна культура і мова упродовж цілого тисячоліття збереглися. Тому, коли в травні 1973 р. створилася і була офіційно зареєстрована язичницька організація “Асатру” (Асоціація віри в Асів), тобто віри в нордійських Богів, вона одразу отримала державну і громадську підтримку.“Культ Асатру є цілком офіційною релігією, витоки якої беруть початок у давньоскандинавських сагах, хоча спрямовуються вони у нове, узгоджене з минулим русло, з врахуванням особливостей нашого століття. З другого боку, багато неоязичників, особливо в англосаксонських країнах, не є послідовниками якоїсь однієї традиції, а дотримуються світогляду, в якому уживаються і шанування природи, і політеїзм, і культ Богині, що цілком у дусі релігійних настроїв у цих країнах загалом” [346. 15]. У релігії Асатру нині реєструються шлюби і надаються імена новонародженим дітям. Серед прихильників цієї давньої релігії “високопоставлені дипломати і впливові бізнесмени, що цілком незвичайно для релігії, відродженої ентузіастами зовсім недавно” [346. 384].Сучасні язичники шанують пам’ять героїчних предків, вікінгів, які довгий час зберігали і боронили віру предків. Історія північних країн Європи рясніє фактами безпощадних війн вікінгів проти християнства. Християнські історики пишуть, що вони “не відчували поваги до релігійних святинь і пацифізму їх мешканців”. Та в цьому нема нічого дивного. За звичаєм древніх військових товариств, напад на храми ворога вважався героїчною справою. Так само робили й християни, спалюючи до тла язичницькі святині, убиваючи волхвів та жерців.Деякі північноєвропейські держави по кілька разів міняли свою офіційну релігію, в залежності від віри того правителя, у чиїх руках опинялася та чи інша країна. Так, уже після християнізації, Східна Англія від Темзи до Тини, була захоплена вікінгом-язичником Рагнаром Шкіряні Штани, який знову повернув язичництво. Відродження культу Тора призвело до того, що християни залишалися релігійними меншинами у своїх країнах. Удачу вікінгам приносили їхні власні Боги. Язичники віддавали перевагу героїчній смерті, після якої воїни йдуть у Вальгаллу, перед прийняттям чужої рабської віри. Однак, християнство наступало по всій Європі. У ІХ ст., рятуючись від постійних переслідувань, норвежці заселили Ісландію, яка облаштовувалась як найпівнічніша язичницька країна [346. 244–248].В Європі нині нема єдиного одіністського центру, і тому кожна група вважається самодостатньою і компетентною в своєму віровченні та моральних настановах. У Великобританії в 1973 році був заснований “Комітет Одіна”, що згодом був перейменований у “Ритуал Одіна” (1980). Реєстрація здійснена у Британській Палаті Милосердя під грифом “релігійне благодійне товариство” (1988). До цього вважалося, що благодійністю займаються тільки представники монотеїстичних релігій. Слідом за цим, такого ж державного визнання добилась община Асатру “Одіншоф” (1989).Поруч з цим, існують синкретичні, або швидше двовірські рухи, які заради вищої ідеї (єднання європейської раси) залишаються толерантними щодо релігії (одінізм і християнство). Наприклад, у Великобританії існує “Британська Федерація одіністів і християн”, яка стоїть на виразно расових позиціях і об’єднує представників різних релігійних світоглядів, часто навіть протилежних, які співпрацюють на підставі спільності расового (європейського) походження. Федерація досліджує історію Білої раси в її релігійних, культурних та ідеологічних аспектах. Історично “одіністи-християни” вважають себе правонаступниками тамплієрів та інших війського-рицарських орденів і послідовниками таємних язичницьких товариств епохи середньовіччя [478.46].Крім того, в Британії та Ірландії є чимало організацій кельтсько-одінського напрямку, наприклад Церква Молота Тора. Це радикально права група, що надає підтримку скінхедам та засудженим націонал-соціалістам. Існують і інші синкретичні язичницько-християнські рухи, як наприклад, “кельтське християнство”, що використовує деякі звичаї друїдизму.Одінізм нині відроджується в Німеччині, Великобританії, Бельгії, Данії, Норвегії, Ірландії, Ісландії та інших країнах. Але його поширення не обмежується тільки Європою: нині цей рух охопив також і Американський континент. Тут уже існують одіністи різного рівня, від наївно-театральних груп, до серйозних організацій, як наприклад, інтелектуальні групи та закриті товариства культу Одіна (White House Network – Мережа білих будинків). Ця організація нині об’єднує інтелектуалів одіністського напрямку (“арійського світогляду”) в різних європейських країнах. White House Network видає журнал, який висвітлює проблеми кельтики, руніки, етногенези та сучасних проблем.Метою White House Network є збереження і поширення одіністського світогляду білої людини. Головні принципи одінізму, визначені активістами руху:“1. Ми визнаємо Одіна (Вотана) як Всеотця білої раси і рушійну силу аріїв у світі.2. Біле людство рухається вперед як індивідуально, так і колективно.3. Наше життя складається не тільки з радощів, але і з боротьби. Ми визнаємо і те, й інше.4. Родова і культурна спадщина нашої раси – найсвященніше, чим ми володіємо, і що ми зобов’язані захищати і боронити в ім’я майбутнього.5. Єдність раси – наша найвища цінність.6. Самовдосконалення білих людей – гарантія білого майбутнього.7. Прилучення до мудрості – вища доброчинність для білої людини.8. Любов до істини, самопожертва, сміливість, вірність, служіння правді і красі – обов’язкова вимога до білої людини” [230. 55].Прихильники одінізму, як і послідовники білого расового руху, вважають, що панування расових ідеалів, можна реалізувати лише шляхом відродження рідних світоглядних або релігійних систем. Не зважаючи на деякі суперечності у релігійних системах і світоглядних концепціях різних груп руху, перед ними стоїть одне і те ж завдання і спільна мета: “збереження і поліпшення здорової расово-генетичної спадщини Білої Європейської Раси”. Це той базис, який допомагає представникам різних білих народів розсунути свої вузько етнічні релігійні, ідеологічні, світоглядні принципи і знівелювати протиріччя.Одіністи часто цитують слова, написані однією з Сивілл руху – Савітрі Деві: “…через порочність жінок виникає змішання рас, через змішання рас відбувається втрата пам’яті, від втрати пам’яті походить втрата розуміння, а через це – все зло в світі”. Чистота релігії, на їхню думку, заснована саме на чистоті расово-генетичної спадщини. Виходячи з цього, одіністи вважають, що не можна нав’язувати комусь своїх поглядів на релігійну традицію, що склалася, а тим більше, уніфікувати релігійну культуру. Біла європейська традиція не може створюватися штучно, і тому шляхи вирішення цієї проблеми слід шукати в расово-генетичній ідентичності носіїв тієї або іншої релігійної культури і світогляду. Отже, відродження етнічних релігій білих народів має спиратися на природне, первинне коріння, передачу знань, станову ініціацію – тільки після цього етнічна традиція знаходить своє конкретне втілення. Так вважають прихильники Одіна.Сучасний рух одіністів фактично висуває ідею панарійства (всеарійства), щоправда не нову. Її пропонував український вчений Володимир Шаян ще в 30-х роках ХХ століття (про це йтиметься у розділі IV). Але сьогодні вже панарійці мусять ставити не тільки завдання духовного відродження, а й проблему порятунку Білої раси в цілому. До недавнього часу політики все ще боролися проти апартеїду, сегрегації, “расової дискримінації негрів та кольорових”, а тепер, коли чисельність білих на земній кулі катастрофічно зменшується (нині їх 8 %), постала очевидна проблема захисту своєї раси. Такий захист, на думку Всесвітнього руху Білої Людини, можливо здійснити тільки шляхом апартеїду: “Нашою метою є самооборона перед тотальною загрозою для білої людини, не тільки в ЮАР, але й у всьому світі” [404. 15–16. 12]. Цілком очевидно, що ці радикально нові завдання в умовах глобалізації не можуть бути вирішені “демократичними” чи ліберальними заходами. Таким чином, слід зрозуміти, що релігійний світогляд нині нерозривно пов’язаний з ідеологією, наслідком якої мусить стати відповідна етнокультурна політика. Це дві сторони однієї медалі, – вважають одіністи. І поки на рівні державних урядів ці проблеми не вирішуються, доти народна самооборона буде набувати стихійних форм, що природно, згодом можуть перетворитися в значну політичну силу.Так, у США існують групи прихильників одінізму, які спираються на скінхедів, кук-клукс-кланівців, які, однак, не афішують своєї діяльності через політичні переслідування. Такою є, наприклад, одіністська група EINHERJAR HAMMER SKINS, що діє на Півдні Америки. Ці послідовники культу Одіна втілюють у життя боротьбу за Білу расу практичними діями. Вони послідовно реалізують ідею: одна біла людина – один воїн. Ці групи, навіть спільно з білими християнами-кук-клукс-кланівцями, часто здійснюють свої акції спалення негритянських церков чи нападів на євреїв.Серйозним бойовим центром американського Одінізму є організація під керівництвом політичного в’язня Девіда Лэйна – Votаn’s Volk (Народ Одіна). Нині це найвпливовіша на американському континенті і достатньо добре озброєна організація. Votan’s Volk має свої друковані видання, склади зброї і багато іншого, що “потрібне Білій людині в американському Вавілоні”. Ця організація також очолює видавництво “14 слів”, що в перекладі на українську означає: “Ми зобов’язані забезпечити існування нашої Раси і майбутнього для білих дітей”. Діяльність цієї організації спрямовується на всі країни, де проживають білі люди.Як бачимо, Одінізм – найбільш радикальна і войовнича форма відродження етнічної релігії. Звичайно, він має свої локальні особливості в кожній країні свого поширення, залежно від збереженої традиції та мовних відмінностей в іменах Богів, місцевої звичаєвості та обрядовості.Картина відродження Одінізму була б неповною, якби я не згадала непересічну постать нашого сучасника з Норвегії – Варга Вікернеса (Каунта Гришнака), рок-музиканта, норвезького націоналіста-язичника. Він став відомим своєю арійською музикою стилю Burzum.На початку 90-х років тепер уже минулого ХХ століття Норвегією прокотилась хвиля підпалів християнських церков. У 1994 р. було заарештовано Варга Вікернеса і, за звинуваченням у вбивстві й підпалі церкви, засуджено на 21 рік тюремного ув’язнення. Його жертвою став Ойстейн Орсет, гомосексуаліст і комуніст-напівсаам, відомий під псевдонімом Євронібус.Офіційні ЗМІ навмисно не хотіли визнати Вікернеса норвезьким рідновіром, вперто називаючи його сатаністом. Саме це спонукало його уже в ув’язненні написати свою першу книгу, щоб пояснити людям причину свого протесту проти сучасного світу. Ця книга була видана в Норвегії в 1997 р. під назвою “Vargsmaol” (Промови Варга). У передмові Варг пояснив мету її написання: “Я сприймав увесь судовий процес як інквізицію. Здавалось, усе було сплановане, і я відчував, що суд був нічим іншим, як цирком, призначеним для того, щоб виправдати придушення певного виду “політично незручних” людей у Норвегії – язичників. Це робилось шляхом цілеспрямованого викривлення моїх мотивів і можливих дій. Я багаторазово повторював, що я не сатаніст, але преса постійно представляла мене сатаністом… Я почував сильну потребу повідомити людям мою версію всього, що відбувається і справжні причини мого протесту проти сучасного світу” [380. 8–9].Рукопис книги з великими труднощами потрапив на волю, де вона була видана через три роки після написання. Варгу в той час виповнився 21 рік і він був “безпощадно чесним”, як сам він говорив тоді. Та, незважаючи на молодість, Варг уже дав тверезу оцінку християнства й аналіз жахливих наслідків християнізації арійських народів.За роки, проведені в ув’язненні, він уже написав кілька книг роздумів над долею європейських народів, а також філософське осмислення давньої нордійської релігії. Він називає християнство “релігією смерті”, яка цілеспрямовано культивує все протиприродне (аскетизм, чернецтво, упокорення, інтернаціоналізм, глобалізм). Найбільшим злочином християнства він вважає заперечення цінності і чистоти Роду, який в усіх арійських народів завжди шанувався найвище. Варг стверджує, що “змішування рас шкідливе для нащадків”, а расово чисті народи є найбільшою загрозою юдохристиянству, тому воно й проповідує всілякі національні й расові змішування під гаслами “братерства”, “рівності” і будь-яких свобод, в тому числі й статевих.Думки Варга Вікернеса, такі суголосні нашому часові, торкаються осмислення проблем “культурних запозичень”, щоб не сказати силового “нав’язування глобальних культур” всьому світові. Ще давня Греція і Римська імперія занепали саме внаслідок того, що стали дозволяти іншим культурам впливати на свої власні. Те ж саме нині відбувається з усією Європою. З другого боку, він розуміє, що ми не можемо бути настільки консервативними, щоб зберігати застарілі системи, якщо є кращі перспективи. Але треба бути відкритими лише до того, що узгоджується з нашою власною кров’ю і нашим національним смислом життя, а те, що не узгоджується – категорично відхиляти: “ми повинні бути нетерпимими і консервативними та відхиляти – і навіть викорінювати всі чужі впливи”. Найбільшим недоліком християнства Варг вважає інтернаціоналізм, який призводить до знищення людських рас і нівеляції етнокультурних відмінностей. Християнство було створене “декадентськими і деградуючими” римлянами як засіб поневолення, воно стало “наручниками” для розуму і духу. Його “взагалі не можна вважати релігією” – “це скоріше духовна чума, масовий психоз, до нього треба ставитися як до проблеми, що вирішується медициною. Християнство – це діагноз. Воно було створено штучно, як інструмент для обернення в рабство європейців” [www.burzum.org].Головним ворогом всякої етнічності Варг вважає США: “Вони завойовують з допомогою товарів. Увесь світ заполонили американські споживацькі товари. Компанія Соca-Cola, McDonalds, Levi-Straus, Microsoft, голлівудська індустрія розваг (тобто пропаганди) і т.ін., винищують культури на планеті Земля і намагаються замінити американською відсутністю культури. “Культурний” імперіалізм, звичайно ж викликаний капіталізмом, і американські компанії хочуть отримати гроші, незалежно від наслідків. Вони це роблять не тому, що вони “злі”, а просто тому, що вони неймовірно жадібні і нездатні думати про майбутнє”. Він розуміє, що навала квазікультурних цінностей невідворотна, але знаходить вихід і з цього становища: “Ти нічого не можеш зробити, зіткнувшись з ударною хвилею. Нема смислу боротися з нею. Все, що ви можете зробити – це відійти з її шляху, а потім, коли вона пройде, повернутися і збудувати нове селище на руїнах старого... На щастя, у нас є своя власна культура, і це наша язичницька культура” [www.burzum.org].Релігійні роздуми Варга відверті своєю природністю і водночас по-філософськи глибокі: причина того, чому ми не можемо мати зв’язок з Рідними Богами, проста – ми більше не практикуємо язичницьку релігію. Ми більше не посвячуємо людей у древні таємниці, тому що християнство витіснило нашу релігію. Хеллоуін – це вже не ритуал посвяти, а глупа вечірка для дітей та інших, хто не знає і не розуміє, що насправді означає Хеллоуін, і чому вони повинні одягатися, як покійники. Вони не знають, що вони одягаються привидами та іншими мертвими істотами, щоб отримати доступ на Небеса... Все це може бути зрозуміле, якщо вивчати таїнства рідної міфології Скандинавії. Той, хто не пройшов через ритуал посвяти, не має зв’язку з Богами, не відає смислу життя. Та й самі Боги вже не можуть зв’язатися з нами, бо останні посвячені спалені на вогнищах інквізиції.Варг відзначає стан хаосу сучасних європейців, коли дезорієнтація досягла здавалось би найвищого рівня, коли людина не бачить мети свого існування, шляху, яким слідувати: “Раніше у нас була тупа стріла і поганий лук, але принаймні була мішень. Сьогодні наші стріли і лук прекрасні, золоті, дорогі, високотехнологічні і чудові, але що в цьому хорошого, якщо ми безладно стріляємо в повітря, сподіваючись кудись попасти?” [www.burzum.org]. Він радить оглянутися в минуле і спробувати зрозуміти, що робили наші прабатьки, які знали, в чому смисл життя. Сам же Варг стверджує, що смисл життя в тому, щоб покращити нашу расу стати кращими: фізично, ментально, духовно, емоційно та ін. Треба прагнути, щоб серед нас народжувався homo deus (людина божественна). В ідеалі, як вважають прихильники Одіна, досконала людина має досягти Асгарду (по- слов’янськи – Лук Сварожих).У Норвегії створена організація НЯФ (Норвезький язичницький Фронт), яка має свої періодичні видання.Одіністи Північної Європи об’єднані в організацію Всегерманський Язичницький Фронт (ВЯФ).
ТЕЛЕГРАМКанал с обзорами, анонсами новинок и книжными подборками
Книжный Вестник
Бот для удобного поиска книг (если не нашлось на сайте)
Поиск книг
Свежие любовные романы в удобных форматах
Любовные романы
Детективы и триллеры, все новинки
Детективы
Фантастика и фэнтези, все новинки
Фантастика
Отборные классические книги
Классика
ВКОНТАКТЕБиблиотека с любовными романами, которая наверняка придётся по вкусу женской части аудитории
Любовные романы
Библиотека с фантастикой и фэнтези, а также смежных жанров
Фантастика
Самые популярные книги в формате фб2
Топ фб2
книги