ІІ. 4. Етнорелігії в інших країнах Євразії:
Еллінізм у Греції
Напевно нема потреби описувати грецьку (еллінську) релігію через велику популярність грецької античної міфології та численні наукові видання з цієї теми. Однак, слід зазначити, що велика цікавість до давніх грецьких легенд і міфів, сприйняття їх в суто літературному сенсі, значною мірою, завадило розумінню теологічного значення багатьох Богів і Богинь.Від епохи французького класицизму ХVІІ ст., коли захоплення грецькою міфологією породило вибух поезії, образотворчого мистецтва і всього культурного життя інтелігенції, до вивчення в гімназійних класах її основ як обов’язкового курсу. Як стверджував російський релігієзнавець початку ХХ ст. Фаддей Зелінський, “популярність грецької міфології була сильною перешкодою до розуміння грецької релігії” [178. 5].Давні греки вважали, що є не одна релігія, а три. Одна – поетична, вона ж і міфологія; її можна знати, а можна й не знати. Друга – філософська. Вона також не єдина, бо по-різному розуміють Богів Академія, Ліцей, Стоя, а ще інакше – Епікур. Кожен вільно має право вибрати, що йому ближче до душі, але голосно був би висміяний той проповідник, який почав би загрожувати іновірцям “карами господніми” і “вічними муками на тому світі”. А третя релігія – громадянська, вона дійсно обов’язкова для кожного громадянина. “Але вона зобов’язує його тільки до участі в загальнодержавних культах, не зв’язуючи його совісті яким-небудь догматом – релігійного насильства і гніту, таким чином, тут не було. Будучи обраним архонтом, афінський громадянин у певний день кине пучку ладану на палаючий жертовник Артеміди; з боку віруючої людини цей акт означав “вірую в Артеміду”; з боку вільнодумця – “виконую обов’язок архонта афінського народу”. І той не був бузувіром, хто за даних обставин підкорявся давньому звичаю, а той був би бузувіром, хто б задумав протестувати проти цього безневинного поклоніння” [178. 10].Як бачимо ці “три релігії” відповідають оповідній, догматичній і обрядовій сторонам будь-якої релігії. Ф. Зелінський лаконічно і блискуче охарактеризував християнський підхід до вивчення язичницьких релігій: “Хто вважає нехристами і нечестивцями всіх людей іншого віросповідання, тому краще не чіпати грецької релігії”. Основою релігійних почуттів давніх еллінів було усвідомлення таємничого життя навколишньої природи. Вся природа була для них духом, життям, – і Божеством, і божественною книгою.Якщо сутність християнства викладена в євангеліях, сутність юдаїзму – в Торі, сутність ісламу – а Корані, то де викладено сутність еллінізму? Якщо “святі книги” названих релігій написані їх засновниками чи “пророками”, то де книги еллінів? Відповідь проста: еллінам було чуже поняття канону, воно було противне самому вільнолюбному духу еллінізму, право вибору було неодмінною умовою свободи вибору, коли у вільних інтелектуальних диспутах еллін міг вибрати те тлумачення Бога, яке йому було близьке і зрозуміле. Еллінізм ніколи не закликав боротися з інакомислячим чи інаковіруючим. Звичайно, була багата еллінська поетична і прозаїчна література, від якої нині лишилось так обмаль власне релігійних текстів.Таїнства, присвячені окремим Богам, зберігалися у спадкоємців тих чи інших містичних культів. Еллінська релігія по праву називається “віросповіданням радості”. Підготовка святкових містерій еллінів перетворювалася в періоди “кипучої радісної праці заради прославлення Богів. Ці труди не приносили доходу, але підносили душу. Привітання еллінів “Хайре!” – “Радуйся!” відображає основний настрій їхніх вірувань” [337. 10].Еллінізм – релігія краси. Давні греки чудово розуміли, що зображення Бога є лише мистецьким символом існуючого поза ним і незалежно від нього Божества, а не самим Божеством.Еллінізм – релігія природи. Богослужіння здійснювалися на відкритих вівтарях, перед храмом, а не всередині його, де сам вівтар був місцем трапези Богів.Еллінізм – релігія калокагатії (гр. kalos – прекрасне, agathos – добре), тобто тілесного та духовного вдосконалення.Систематичного викладу тих чи інших таїнств не збереглося, однак маємо деякі цінні тексти у вигляді філософських творів, гімнів та ін. Наприклад, орфічні гімни, збережені завдяки Піфагору [337], чи вчення про теологію Прокла [368], які свідчать про відданість їх авторів язичницькій вірі предків.Але “Сутність давніх посвячень у таїнства була з часом цілком спотворена християнством, ісламом і масонством, що не могло не позначитись на самосвідомості народів, які втратили зв’язок з духовними першоосновами свого буття” – пишуть упорядники збірника Орфічних гімнів [337. 12].Отже, навіть ця велична радісна релігія не встояла під вогнем і мечем войовничого християнства. Але, згадаємо знову Ф. Зелінського: “... мешканці старої Еллади не цілком добровільно дали у себе вирвати стару релігію. Проповідь ап. Павла на Ареопазі не обернула афінян; так само і в наступні часи правнуки Періклів і Софоклів туго піддавались спокусі чужоземної віри... Але коли гот Аларіх, християнин і варвар, зруйнував храм Деметри Елевсінської; коли молот бузувірів роздробив пророцькі одкровення Фідіїв і Праксителів; коли були заборонені урочисті ходи до Паллади на її Акрополь і видовища в театрі Діоніса – тоді воістину і душа грецької релігії захиріла й поникла” [178. 118].І донині Відродження давньої еллінської віри в Греції супроводжується надзвичайною агресією з боку місцевої християнської ортодоксальної церкви, переслідуванням язичників, руйнуванням не тільки їхніх нових вівтарів, але й давніх еллінських храмів, розбиванням статуй давньогрецьких Богів. Така релігійна нетерпимість ні чим не поступається середньовічним христовим походам войовничих фанатиків.Церква не шкодує сил на постійне очорнення представників язичницького руху, як окремих лідерів етнічного язичницького товариства, так і всіх еллінських організацій. Засоби масової інформації, повністю контрольовані панівною церквою, формують негативну суспільну думку навколо язичницького руху. Нещодавно була підпалена одна з язичницьких книгарень. Ніхто з державних службовців, відповідальних за збереження пам’яток традиційної етнічної культури не втрутився у справу і не захистив права язичницьких громад.Тому грецькі язичники вирішили створити і офіційно зареєструвати свою організацію для захисту від нападок панівної релігії – YSEE (SCGH).YSEE – Верховна Рада Справжніх Еллінів (The Supreme Council of Gentile Hellenes – SCGH) заснована в липні 1997 р. з метою “захисту і відродження Етнічної, Політеїстичної, Еллінської Традиції, Релігії як руху еллінського суспільства, який жорстоко пригнічується християнською ортодоксальною церквою і таємним Візантійським етосом (ethos)” [584. 4].Грецькі язичники, навчені досвідом двохтисячолітньої боротьби, сьогодні стверджують, що “Еллінізм несумісний з Візантійською ортодоксальною церквою” і вважають, що “потрібно повторно відкрити стародавні знання, для того, щоб уникнути духовного і морального зубожіння” [584. 5].Своїх Богів вони уявляють як безмежне і безсмертне життя, розлите в Космосі, що збуджує енергію і самодостатні Сили, а не як окремих особистостей, які населяють цю космічну Єдність. Вони є багаторазові вирази цієї Єдності, які утворюють субстанцію і прагнення до Космосу (порядку), що утримує цей гармонічний зв’язок.У корисному для здоров’я дохристиянському людському суспільстві, поверхня Землі, яка “кишить” поліморфічною етносферою (polymorphic Ethnosphere) – це нормальний і бажаний стан речей. У цьому елліни вбачають прекрасну різноманітність місцевих цивілізацій, традицій і релігій, які колись були розподілені і розміщені в кожній частині світу. Кожна унікальна нація розуміла Богослов’я по-різному і зверталася до Богів, використовуючи різноманітність імен. Віднині, різні Рідні Релігії, як і етнічні суспільства стали унікальними, а їх духовні нащадки принесли залишки колишнього благочестя до своїх древніх вівтарів. Сучасне еллінське розуміння Богослов’я таке ж, як і в їхніх предків.Щоб знати про Рідних Богів, елліну необхідне правильне виховання і навчання. Елліни не навертають усіх до своєї віри, їм чужий прозелітизм. Елліном треба народитися. Еллінізм – це справжня Етнічна Релігія, що відображає дійсну специфіку етносу (Ethnos). Всі Елліни повинні шанувати своїх рідних Богів у нормальних, вільних і природних обставинах. Якщо чужі шукачі релігій (не греки) хочуть шанувати еллінських Богів, то еллінські язичники дозволяють, але ніколи не намагаються переконувати чи навертати їх на свою віру. Вони вважають, що прозелітизм як явище належить виключно до “антиетнічного єврейського монотеїзму”, метою якого є намагання в будь-який спосіб замінити собою будь-які етнічні духовні системи і наповнити їх своїм “єдиним для всіх богом”. У пастку монотеїстичних прозелітів, як правило, потрапляють люди слабовільні. Тому всі форми прозелітизму, в тому числі й державну ортодоксальну диктатуру (введення катехизму в систему освіти), елліни вважають агресією проти людської свободи.Еллінських Богів багато. Однак, сучасна Рідна Релігія еллінів обмежується гармонійним і символічно завершеним Пантеоном з шести Богів і шести Богинь. Цей Пантеон відображає досконалу, пророчу квінтесенцію (число 12 символізує повноту і досконалість), яка утворює і зв’язує Космос. Ця ідея також відображена і в знаменитому Піфагорійському додекаедрі – многограннику, що складається з дванадцяти п’ятикутних граней, 30 ребер і 20 вершин, в яких сходяться по три ребра, причому кожне з ребер входить одночасно до двох вершин. Багатогранність Всесвіту має свої цілком природні закони.Монорелігії, на думку грецьких язичників, призвели до спрощення картини Всесвіту. Як колись після Вавілонського полону євреї своїм монотеїзмом протиставили себе всьому нормальному людству, так нині Справжні Елліни протиставляють свій політеїзм ортодоксальному християнському засиллю в Греції.Вони вважають, що єдність не може існувати без припущення великої кількості. Тому монотеїзм не має нічого спільного з реальним станом речей і природи Космосу, він тільки збиває з пуття віруючих в те, що світ створений з нуля (що є антинауково). Монотеїсти вважають, що світ виникає і керується тільки із-зовні – а це виправдовує Творця, який діє самодержавно і карає свої творіння аж до “кінця світа”.Рідні ж політеїстичні релігії, на думку еллінів, ґрунтуються на тому, що існуючий Космос виник зсередини самого себе і є вічним. Отже, немає зовнішньої “Причини”, яка створила все з нуля. Боги – упевнені в собі і свідомі Сили, які є багаторазовими виразами Єдності, виникають зсередини всього і обслуговують вічний Шлях. Для етніків Боги знаходяться всередині Космосу, вони схильні до Логіки і Anangke (Необхідності). Anangke є природна і моральна Причина, яка неминуче спрямовує Природу в ритмічну енергію, яка регулює все, що відбулося і відбудеться.Вірогідно, це поняття еллінізму тотожне нашому Закону Прави. Язичницькі Боги добровільно підкоряються Космічним Законам, які були сформовані зсередини. Натомість монотеїстичний неприродний Бог виглядає божевіллям через свій алогізм: адже безглуздо укладати угоду з “обраним народом” через якісь “чуда”, які по-суті є логічними порушеннями законів природи. Отже, на думку сучасних еллінів Бог Yahweh – “нерозумний винахід людської дурниці” [584. 5. 4].Сучасні елліни сповідують культ Зевса. Жрець Tryphon Olympics здійснює богослужіння. Його обрядовий одяг – жовта туніка з червоним поясом. На жертовнику ставиться келих води, тарілка зілля і квітів. Учасники обряду також одягнені в традиційні грецькі сукні, тонкі сандалі та начільні пов’язки. Посвячені в еллінізм отримують стародавні грецькі імена. Під час обряду Olympics декламує Орфічні гімни та пояснює вірним і ще сотні спостерігачів значення та особливості стародавніх ритуалів. Жрець посипає зерно на три вогнища, що горять у чавунних жертовницях, потім кропилом з білих квіток, вмоченим в освячену воду окроплює прихожан. Учасники обряду тричі обходять жертовники.Для цих сучасних греків і зростаючого потоку туристів самого читання Геродота або звичайної екскурсії до Акрополя виявляється недостатньо, вони не проти того, щоб узяти участь в еллінських обрядах, щоб отримати особисте задоволення.Жрець Olympios розповідає: “Ми намагаємося повернути знання і релігійну етику предків, їхніх ідей та уявлень про людину і суспільство. Я заснував рух “Повернення Еллінів” у 1987 році. Це була одна з декількох груп, які прагнуть повернути стародавні цінності. Ми прийняли цю релігію через те, що ми не можемо осягнути весь світ стародавніх Греків без їхньої повної системи віри про початок світу, космосу, Богів, природи і людської душі” (The Gods Return to Olympus In today’s Greece, worshiping Zeus is a controversial practice, by MATTHEW BRUNWASSER).Важко порахувати кількість прихильників еллінізму в Греції, але лідери руху Dodecatheon, говорять, що є вже близько 2000 рідновірів, які складають ядро, а в загальнонаціональному масштабі можливо й сто тисяч симпатиків. Рух Справжніх Еллінів має дві мети: перше – представити сучасну версію стародавньої Грецької релігії, філософії, і повернути її до грецького суспільства; і друге – позбутися переслідувань з боку Грецької Ортодоксальної Християнської Церкви. Християнська релігійна освіта у Греції обов’язкова в безплатних школах, у той час, як конституція забороняє навернення до своєї віри іншим конфесіям.Сам Олімпікус був переслідуваний режимом Хунти і в 1960 р. був змушений залишити країну. Нині він професор Стокгольмського університету в Швеції і приїздить у Грецію для здійснення богослужби. Він вважає, що християнська етика є шкідливою для молодого покоління: “Ми переконуємо, що Християнська етика, заснована на апокаліпсичному страху, несумісна з Грецькою етикою, що грунтується на філософському, науковому знанні. За Гераклітом, Всесвіт вічний, і ні людина, ні Бог не створив його. Космос є частиною Всесвіту, він має початок і кінець, цикли і закони, а космічні Божества, подібно Зевсу і Гері є уособленням цих природних законів. Космос і природа – живий організм, і наше життя є виразом цього... Ми також вважаємо, що Боги не можуть вмішуватися у людські справи, але ми можемо створити сприятливий клімат космічної енергії, яка може допомогти нам” .Головний опонент Еллінів, як згадувалось, Грецька Ортодоксальна Християнська Церква. Тому більшість видів діяльності Еллінів прихована. Так, Джаміль, автор документального фільму “Я досі поклоняюся Зевсу”, побоюється говорити про свої симпатії відверто. Бо публічне приєднання до еллінського руху обов’язково спричинить репресії, відмову від ділових відносин, викличе інтерес поліції та церковних службових осіб, і взагалі остракізм грецьким суспільством.Лідери говорять, що телебачення їм ще недоступне, вони поширюють інформацію про свій рух через опубліковані ними самим книги, Internet. На місцевому рівні створюються групи обговорення, курси і польові подорожі до археологічних розкопок. Релігійні церемонії і ритуали здійснюються як в групах так і індивідами, вдома і публічно. Літургійні тексти значною мірою ґрунтуються на Орфічних гімнах до Богів. Деякі послідовники вдома тримають малі статуї 12 Богів на спеціальних полицях. Одна сім’я має мініатюрний храм, що знаходиться в приміщенні. Елліни вважають, що стародавня релігія продовжувала існувати безперервно в малих провінціях Греції у народних звичаях цілі століття.Для позначення своєї віри елліни використовують слово ethnos, яке, на їхню думку охоплює всі біологічні і культурні грані національності. Через це їх часто вважають “крайніми націоналістами”. Науковці з Афінського університету часто сприймають сучасних Еллінів з насмішками, мовляв, у них нема зв’язку з археологічними дослідженнями, вони мають своє власне уявлення про віру предків, вважаючи, що стародавня Греція була центром світу. На те, Елліни дійсно мають свою думку: “Ми поважаємо стародавні місця перебування Богів значно більше, ніж археологи, бо для них вони є просто місця археологічного значення, але для нас вони є наші священні місця” – відповідає Панагіотіс Марініс (Panaghiotis Marinis), голова Комітету Віросповідання Грецької Релігії (Dodecatheon).Грецькі язичники позбавлені можливості будувати свої храми, бо офіційне головне управління в справах релігій на їхні листи відповідає відмовою. Так, Марініс, Орфічний жрець і медичний лікар в Афінах, говорить, що він подасть заяву в Європейський Суд про порушення людських прав, бо останні Грецькі законні канали вже вичерпані. Навіть молитися в стародавньому місці без офіційного дозволу неможливо. Може й краще отримати законний дозвіл, бо з охоронцями безпеки язичники можуть уникнути перешкод, які чинять їм церковники, борючись з “ідолопоклонниками”.Власіс Рассіас (Vlassis Rassias), багаторічний лідер Dodecatheon і автор багатьох книг з історії, описує справжній християнський геноцид проти стародавньої релігії в той час, коли ранніми християнами були знищені язичницькі храми, бібліотеки та античні статуї Богів. Рассіас склав довгий список цих звірств, включаючи перші “Християнські табори смерті”, який заснували в Скіфополісі, Сирії, в 359 р. для тортур і знищення затриманих язичників з усієї Європи. Слово “геноцид” обурює грецьких вчених, які опонують Рассіасу: “ви не можете використовувати слово ‘genocide’. Були специфічні кампанії, деякі монахи знищували храми. Але я не думаю, що у них була мета убивати людей або, що це було організоване. Тиск був скоріше, культурний, ніж фізичний”. Подібним полемікам між відважними послідовниками нового Еллінізму і офіційними державними установами та ортодоксальною церквою нема кінця-краю. Тому й вирішено було створити організацію для правового захисту етнічної релігії.Грецька YSEE – організація захисту. У ній беруть участь як окремі громадяни, так і організації, а також еллінські часописи. Члени язичницького руху створюють фонд на здійснення акцій протесту, проведення громадських ритуалів, влаштування вівтарів, утримання Політеїстичної Бібліотеки. YSEE є членом Світового Конгресу Етнічних Релігій. YSEE (SCGH) уже послав понад 140 протестів через пресу до органів влади, а також, незважаючи на нетерпимість християнської церкви, організував кілька громадських ритуалів на спадкоємних священних місцях Греції.У першому прес-релізі Верховної Ради Справжніх Еллінів зазначається: “Протягом довгих літ, ми Справжні Елліни, тобто сучасні греки, що непорушно зберігають і шанують обряди віри наших предків Еллінів, …постійно зустрічаємося віч-на-віч з невіглаством і деградацією, відкритим презирством до нашої справжньої (тобто дохристиянської) етнічної Традиції, яка руйнується економічним релігійним монстром… За таких обставин ми не можемо мовчати, спостерігаючи за цією “тихою” війною… YSEE – це наш початок, коли кожен зможе надіслати повідомлення до засобу масової інформації… Ми сподіваємося, що й інші наші однодумці звернуться до публікацій, як того вимагає принцип вільної розмови для всіх громадян. Честь і слава нашим Рідним Богам!”Ідею відродження еллінської релігії підтримує також Ліга національного і расового відродження, яка офіційно зареєстрована в Греції, має центр в Афінах, проводить міжнародні конгреси, здійснює обряди на горі Олімп.4 червня 2004 р. Афіни (Греція) прийняли гостей з усього етнорелігійного світу: тут відбувся черговий, уже VII з’їзд Світового Конгресу Етнічних релігій (WCER). Лідером сучасного відродженого еллінізму незмінно залишається Власіс Рассіас. До Ради WCER від Греції увійшов також Василіс Центілос.Для широкого загалу громадян справжня язичницька релігія греків-еллінів досі залишається невідомою, незважаючи на багатотисячні тиражі популярних міфологій, значною мірою белетризованих та адаптованих для дитячого читання. Великий знавець етнічної віри еллінів Фадей Зелінський тонко підмітив: “Релігія – галузь не інтелекту, а почуття” [179. 117]. Тому, незважаючи на значні здобутки давньогрецької філософії, теологічні засади еллінізму, описані багатьма мислителями, завжди носять особистісний характер, бо належать до галузі естетичного сприйняття світу і життя.
Римське язичництво в Італії
Без римського (італійського) язичництва картина етнорелігійного ренесансу в Енеї-Європі була б неповноцінною. Колись могутня Римська імперія задавала тон і стиль життя цілому континенту. Не даремно інші держави намагалися потрапити в стезю “богообраного” римського народу, то приписуючи собі династичні зв`язки з римськими імператорами (як Московські царі), то привласнюючи похідну від нього назву (як Румунія). Поставивши перед собою питання, хто ж з Богів “обрав” давніх римлян, російський релігієзнавець А.Іванов знаходить відповідь у І книзі поеми Вергілія “Енеїда”: “Римлян обрав язичницький Бог Юпітер”. Подальше прочитання давнього твору розкриває, що в VI книзі Вергілій “оспівує Рим як земне втілення Кибели. Римляни – народ не стільки богообраний, скільки богинеобраний.” [185.40–42]. Таким чином, Велика Мати Богів Кибела, культ якої був утверджений в Римі під час війни з Ганнібалом, була головною покровителькою Риму, заснованого нащадками Богині Любові.Цікавим роздумом мислителя є акцент на пророцтво, дане Енею його батьком Анхізом у Царстві Мертвих, що “дарданська кров з італійською зіллється”, однак “дарданська кров” зберігає свої божественні якості не зважаючи на змішання. А.Іванов розглядає поняття “крові” в метафізичному плані – як носія етнічної архетипності: “У кожної раси є своє расове божество, і “богообраність” це усвідомлення расою свого кровного зв`язку з цим божеством, своїм “астральним двійником” [185. 45]. В античні часи Вергілія шанували як божествену людину, а його поему “Енеїда” вважали глибоко утаємничою (зашифрованою) книгою. Її навіть використовували в якості оракула [185. 61].На мою думку, метафізика крові, як головний стимул божественного духу і благовоління Долі, має бути розвинута сучасною Рідною Вірою, щоб стати рушієм етнічної пасіонарності усієї Білої раси. Мені також близька думка, поширена серед сучасних рідновірів, що Римська імперія припинила своє існування внаслідок етнічного змішування, що досягло критичної межі – “хаос крові” спричинив її моральний розклад і структурний розпад. Не можна з`єднати те, що не є органічним, а створено штучно, – бо воно саме не тримається купи. На цьому благодатному грунті прижилось інтернаціональне католицтво, створене як екзотерична приманка для рабів, похідна від езотеричного юдаїзму вже інших “богообраних” (тих, кого обрав Яхве).Незважаючи на те, що в Італії знаходиться всесвітня резиденція католицького Понтифіка – Ватікан, процеси відродження етнорелігії не обминули й цю колись могутню язичницьку державу, що тепер є цілком християнською. Навіть сама папська столиця, що утворилась в VII ст. як церковна держава Ватикан, стоїть на місці знищеного християнами язичницького храму. Цю назву вони й запозичили від гори Монте-Ватікано, розташованої в західній частині Риму. Як згадується в етруських писемних пам`ятках, у 295 р. до. н.ч. на цьому місці ріс могутній сященний дуб, присвячений Богу Ватіканусу – опікуну віщих волхвів, які тут пророкували майбутнє. Отже, Монте-Ватіканум перекладається як “Гора Віщунів” [404.15–16. 7].Римська етнічна релігія формувалася на грунті давніх автохтонних вірувань та етруських культів, принесених в Італію з Трої, після чого доповнювалась іншими Богами, зокрема давньогрецькими. Тому й нині навіть фахівцям доволі важко чітко окреслити час її виникнення та описати пантеон її Богів, оскільки джерела римської міфології належать до більш пізнього періоду – 1 ст. до н.ч. – 4 ст. н.ч. [312. І. 380]. Тому й не дивно, що довгий час побутувала думка про те, нібито первісно у римлян були відсутні конкретні уявлення про Богів, як певних індивідуалізованих сутностей. Уява давніх римлян створила лише безліч безособових зловісних і доброносних сил, властивих усім істотам, предметам і явищам – так званих нуминів (numina).Довгий час символами римських Богів служили певні предмети: втілення Юпітера – камінь, Вести – вогонь, Марса – спис та ін. Римська міфологія, на думку вчених, отримала виразні форми лише під впливом етруської та грецької міфологій. Однак, існує також припущення, що Боги в римлян були вже за давніх часів (І тис. до н.ч.), але жерці в своєму прагненні зберегти сакральні знання, не залишили їх імен. Тому в жрецьких книгах, які дійшли до нашого часу (“Indigitamenta” – “місцеві туземні культові правила”), описані Божества сівби, проростання рослин, цвітіння, дозрівання плодів, шлюбу, розвитку зародка, народження дитини та ін., але їхні імена утворені від назв окремих дій.Так, А. Ф. Лосєв писав: “У римських Божествах завжди відчувається втілення абстрактного поняття, хоча це втілення не особливо світиться своєю конкретністю, часто отримуючи назву від аналогічної абстрактної назви. Такі Боги періодів людського життя: Бог першого дитячого крику (Vaticanus), Бог першого вимовленого слова (Fabulinus), Богиня, що навчає їсти, коли дитина відлучена від грудей (Educa), Богиня, яка навчає пити (Potina), лежати в ліжечку (Cuba). Тільки за першими кроками дитини спостерігають чотири Богині. Одна (Abeona) слідкувала за ним, коли він виходив з дому. Друга (Iterduca) супроводжувала його на шляху. Третя (Domiduka) вела його додому, і нарешті, четверта (Adeona) допомагала йому увійти в дім” [281. 38].Уже найдавніші коментатори Вергілія повідомляють про дванадцять Богів-покровителів селянина-землероба – від оранки поля, до збору врожаю та його зберігання в коморі, його супроводжують вищі сили. Боги були присутні в усіх моментах життя давніх римлян. Так, Петроній, наприклад, писав: “Наша округа повним-повнісінька Богів-покровителів, так що Бога тут легше зустріти, ніж людину” [281.39]. Були Боги для позначення абстрактних понять та відчуттів: Богиня Могутність, Сила, Доблесть, Достаток, Милосердя, Світ, Вірність, Мир, Честь, Сором, Страх та ін. Цицерон згадує в якості Богів: Вірність, Розум, Багатство, Благоденство, Свободу, Перемогу, Згоду. Цим Богам будували храми, наприклад, Храм Римському Благоденству був споруджений на Квиріналі в 302 р. до н.ч. після перемоги над самнітами.Релігійний культ був чітко регламентований. Причому, релігійний настрій і душевний стан віруючого в цій релігії не грав суттєвої ролі. Вона була швидше юридичною формою відносин людини з Богами. Жрець виконував свої функції, подібно до дерджавного чиновника. Він знав, якому Богу, як і коли молитися, і часто ніс відповідальність, якщо прохання віруючих до Богів не справджувалися. Молитви своїми словами, щиро від душі не заохочувалися. Тобто між Богами і римлянами встановлювалися правові зв`язки, за яких Бог був зобов`язаний допомогати, якщо церемонія здійснена згідно прийнятої форми культу. Як писав А.Ф. Лосєв, “Римська релігія самими інтимними своїми коренями зрослась з римською державністю, і за всю багатовікову історію Риму ми не знаємо жодного випадку, щоб релігія і політика перебували у взаємній ворожнечі” [281. 42].Нині в Італії відроджується рідна віра давніх римлян. Джерел римського язичництва на сьогодні вже достатньо для відтворення давніх традицій, обрядів, рідного пантеону та звичаєвості. У 2002 р. офіційно зареєстрована Язичницька Федерація (Federazione Pagana), хоча свою діяльність вона почала ще кілька років перед тим. Federazione Pagana нетотожна англійській Язичницькій Федерації, бо має свої власні традиції, хоча як організація досить молода. Члени італійської язичницької громади працюють для підтримки язичництва в обрядах, іменах, традиціях.Поки що йде переважно дослідницька робота, що виявляється у вигляді конференцій, передач по місцевому радіо та обрядів біля м. Падуї. Язичницька Федерація Італії є учасником з`їздів Світового Конгресу Етнічних релігій.Очолює італійську язичницьку організацію Головний Жрець (Pontifex) Клаудіо Сімеоні. Походження слова Pontifex пояснюють як “будівничий мостів” – вірогідно це мало означали зв`язок людини з Богами. Його посада виборна і триває протягом трьох років. Понтифік зобов`язаний здійснювати обряди всіх річних свят та інших урочистостей. За статутом організації, Понтифіком може бути й жінка, що відповідає древнім традиціям ромеїв (roman), наприклад, весталки. Головні сезонні обряди італійські язичники здійснюють п`ять разів на рік (наприклад, на весняне рівнодення святкується Початок – заклички Богів з багатьох язичницьких шляхів). Інший античний обряд roman – у серпні, коли викликають Богів для молитви devotio. Ці та інші обряди відбуваються в Священному Гаю в Jesolo (Венеція). Цей Гай посадили Понтифік Клаудіо Сімеоні та Flamen Франко Сантін. Вони піклуються про священну землю цієї області [Сайт WCER].Своєю емблемою Федерація Язичників обрала п`ятикутну зірку всередині кола, відому як знак wissan, однак вони вважають, що фактично це античний символ, який використовували ще Піфагорійці. Воно називалося salus – у римлян та igiea – у греків. І досі ці слова означають здоров`я та хороший фізичний стан: круг – це Всесвіт, у якому живе людина (зірка).Мені не відомо, що думає папа Римський про відроджене язичництво. Але сьогодні є очевидним фактом, що неподалік Ватикану вже з`явився інший, язичницький Понтифік, і пробуджена Енея має про це знати.
Мітраїзм у Вірменії
Ідея відродження рідної віри захопила не тільки європейський континент, але й поширилися за його межі – скрізь, де проживають індоєвропейці (біла раса). Чи не першим і найбільш яскравим спалахом язичницького ренесансу в Азії стало вірменське рідновір’я. Історична доля невеликого, затиснутого між Туреччиною та Іраном народу, була постійною драматичною боротьбою за збереження своєї автохтонності. На її теренах в IX – VI ст. до н. ч. постало царство Урарту з його оригінальною культурою та релігією, відомо також чимало пам’яток античної доби. Християнізація населення Вірменії відбулася набагато раніше від усіх європейських країн – близько ІІ – ІІІ ст., тому відомостей про етнічну релігію вірмен збереглося вкрай мало.Однак язичницька віра у Вірменії відроджується на основі індоарійської ведичної традиції. Початком відродження вважається 24 грудня 1989 року, коли вперше після майже двотисячолітньої перерви вірмени відсвяткували День народження Бога Міхра. А 21 березня 1990 р. були відновлені язичницькі богослужіння в давньому античному храмі Сонця (І ст. н. ч.) у місті Гарні.Верховний жрець (волхв) Едуард (Слак) Какосян виголосив проповідь і здійснив обряд жертвопринесення (ритуальним мечем надрізав вухо баранчику і окропив сходи храму). Символічне жертвопринесення означало повернення рідної віри до Вірменії – новий етап її вільного існування. Багато мешканців Єревану, а також інших віддалених районів прийшли до Храму Сонця, щоб за давньовірменським календарем зустріти Нове літо, яке збігається з Днем народження вірменського Бога Ваагна (Вогню) і датується 9573 роком (відповідно до 1990 р.) – за літочисленням від “закінчення потопу”.З цього дня патріотичні національні громади: Вірменська релігійна організація “Арординері Ухт” (Діти Сонця) і громадська організація “Ай Дат” (Вірменське питання) та інші почали регулярно відзначати язичницькі свята і здійснювати ритуали шанування давніх Богів. З українськими язичниками активно спілкується вірменська громада “Сини Арі” (Арі – вірменський Бог Сонця”). Вони вивчають усі індоарійські язичницькі традиції. Свої релігійні знання упорядкували в фундаментальну збірку священних текстів “Uxtagirk” (600 сторінок, вірменською мовою). Є також і праці про вірменське язичництво російською мовою: “Євангеліє вірменського воїна”, “Араратська міфологія” та ін.Витоки вірменської етнорелігії сучасні язичники знаходять у давньоіранському язичництві – це дозороастрійські та індоарійські віровчення.Артур Буніатян, голова Вищої духовної ради релігійної організації “Арординері Ухт”, говорить, що він проповідує язичницьке вчення ведичного кореня, що є спільним для багатьох язичницьких релігій Європи. Так, імена вірменських Богів тотожні індійським та іранським Богам, наприклад: індійський Варуна – іранський Агура-Мазда – вірменський Ара-Мазд (Мазда – “шанований”); індійський Агні – вірменський Ваагн; іранська Анахіта – вірменська Анахіт; іранський Мітра – вірменський Міхр. Спільні корені також мають назви давніх арійських вчень: А-вет – Аран (вірменське), а-вест-а (іранське), вед-а (індійське), віда-ти (слов’янське “знати”).Вірменські дослідники стверджують, що просування арійських племен відбувалося від території навколо озера Ван, Севан і Урмія через Іран в Індію. За свідченням давньогрецьких істориків V ст. до н. ч., “вірмени поклоняються іранським Богам” [68. 194]. А. Буніатян зазначає, що Перське царство не насаджувало своєї релігії в жодній із завойованих нею країн (та й панували вони у Вірменії не довше двох століть). Спорідненість культів та імен Богів свідчить швидше про етнічну й мовну спорідненість іранських і вірменських народів. Вірменські священні тексти (записані Хоренаці) також мають багато спільного з гімнами Авести та Рігведи. Як приклад, А. Буніатян наводить уривок з гімну “Народження Ваагна” (Народження Вогню):Небеса і Земля були в муках народин,Морів багрянець був у стражданнях народин.Із Води виникла червона очеретина,Із горла її дим виник,Із горла його пломінь виник,Із того пломеня дитя виникло,І було в нього вогненне волосся,І була в нього вогненна борода,І як Сонце прекрасний був лик!Сучасні язичницькі дослідники значну увагу приділяють також вивченню давньовірменського епосу “Давид Сасунський”, відновленню морально-етичних норм арійської релігії (наприклад, “п’ять ступенів пізнання істини”), проблем магії (зокрема, традиції йоги).Вірменські язичники вважають, що з восьми “шляхів йоги” у країнах Америки і Європи, де такий низький моральний рівень суспільства, можна практикувати лише один шлях – шлях тантр. Перші два ступені пізнання істини доступні багатьом пересічним людям.Тантризм передбачає найнижчий (перший) ступінь – найактивніше зовнішнє життя, реалізацію своїх бажань у рамках краси і благородства, і такий аналіз смислу своїх бажань, після якого вони просто зникають, як усе, що вже освоєно. Другий – “царський шлях”, або вміння із будь-якої ситуації вийти достойно. При цьому слід знати, що основна мета сил зла – це знищення людської гідності.Вірменські язичники визнають класичне арійське розуміння Бога: “Бог те, що не те, і не це” (тобто, будь-яка конкретність – не Бог). Лише досягаючи третього ступеня свідомості людина починає розуміти, що всі її бажання, цілі, думки тільки заважають їй бачити щось більше, що є в ній самій. Всі творчо мислячі люди, таланти, генії досягають третього ступеня в тій чи іншій формах.Четвертий ступінь – людина у всіх життєвих ситуаціях, у всьому, що відбувається навколо, бачить справедливість здійсненого, моральний смисл, що йде від Творця. Люди, що досягли цього ступеня, відходять від зовнішньо активного життя, яке їх більше не цікавить.П’ятий ступінь – людина досягає істини, “бачить” Творця. Ці два останні ступені настільки складні для розуміння пересічної людини, що “вимагають дуже сильної зміни психіки і свідомості, що їх важко описати” [68. 204–209].Крім справжнього античного храму Сонця (м. Гарні), вірменські рідновіри здійснюють свої обряди біля автентичних кам’яних культових статуй, збережених на теренах Вірменії з давніх часів: Богині-Матері та уособлення Рода (фалічні статуї) в Аштаракському районі (ІІ тис. до н. ч.), менгір Шамірам (головний некрополь ІІІ – ІІ тис. до н. ч.), культовий центр біля села Антарут (ІІІ – ІІ тис. до н. ч.) та ін.Нещодавно Головний Волхв Вірменії Едуард Какосян відійшов у Вічність. Рідновіри Вірменії сумують з приводу цієї великої втрати, адже саме йому, Волхву Какосяну вони завдячують відродження рідної етнічної релігії. Як записано в листі-некролозі: “Він після 1700-літнього юдохристиянського іга відновив нашу віру – вірменське язичництво, він написав “Ухтагірк”, знайшов і переклав втрачені документи “Араратська міфологія”... З його смертю ми багато втратили...” (З приватного листа Едмона Арутюняна). Однак, життя продовжується – молоді рідновіри Вірменії вже не відступлять від вказаного шляху.Едуард Какосян (Волхв Слак, 1936–2005 р.) – основоположник відродження Вірменської Рідної Віри. Його численні праці шануються вірменами-язичниками так само, як праці Володимира Шаяна рідновірами України.У своїй книзі “Араратська міфологія” Едуард Какосян, осмисливши основні категорії світоглядно-звичаєвої системи, подав їх у сучасній інтерпретації. Як і багато інших дослідників втраченої старовини, вірменський вчений застосував етимологічний принцип у вивченні основних священних назв своєї етнічної релігії. Він вважає, що давній корінь ар-, наявний у багатьох священних іменах, вживався на позначення “арійського коріння, що означає творення”: Ара – створіння, аh – творча сила, Араріч – Творець, Батько. Слово Ара в іранців – Аура, в індусів – Б(а)рахма, у слов’ян – Яр (Ярило). Так само переосмислені і жіночі імена, наприклад: Анаіт (Анна, Ганна) – від An (народження), аh (сила) – “Сила Народження, тобто Богоматір”.Назва священної гори Арарат, на думку волхва Слака, походить від Арар (творіння), ат (місце) – тобто “Місце Творіння, Колиска Арійського Роду”. Арарат в іранських переказах називається Аріана Ваеджо, що означає Батьківщина Аріїв. У цьому ж значенні в індійських переказах називається Аріаварта, в шумерських – Аратта, в переказах Ассирії – Урарту. Якщо Ара – Бог-Творець, то Арій – його син, або Земний Бог. Арії, арійці – “назва одного з природних родів людства, нащадки Земного Бога Арія” [12. 148–150].Арії, як він пише, поширилися по світу і утворили різні “Арійські Язици”. Саме в Арараті арії, що залишилися, стали називатися Армен, а Арарат став називатися – Вірменія. Причому, як вважає Волхв Слак, “Арарат представляти як священну біблійну гору було б фальсифікацією. Навіть у Біблії написано, що Ноїв ковчег зупинився на горах Араратських (а не на горі Арарат). Священна гора називається Масис” [12. 150].Тотожний ведійській Риті (нашій Праві) вірменський Арт – Божественний Закон, за яким живе Всесвіт.Едуард Какосян розвинув вчення про Язици – так він по-язичницьки, цілком слушно, називає нації. По своєму Волхв Слак пояснює і саме слово язичництво. На його думку, в основі слова азг – кровна генетична Цілісність, що має арійське коріння, де аз (походження) – тоді у нього виходить, що Азг, Язица, Нація – тотожні поняття. Отже, язичництво – це “вираз духовних якостей Язици”. Але язичництво, на його думку, не релігія, а Віра – “пошанування всього єства своєї Язици, як приватної спадщини родових генетичних якостей і усвідомлення природної ролі своєї Язици, як органічної частини в організмі свого Роду”.При цьому абстрактної Язици не існує. Всі природні Язици є органічними частинами того або іншого Роду: є Арійські Язици, Тюркські Язици, Семітські Язици і т.д. Арійські Язици – “природні гілки Арійського Родового Дерева”, коріння якого, як він вважає, знаходиться в Арараті. Більшість Арійських Язиц у своєму імені зберігають родовий початок – корінь Ар- у різних видозмінах: Іранці – Аріан, Елліни – Аріан, Ірландці – Айріш, Осетини – Алани, Германці – Алемани, Вірмени – Армени і т.д.Слак Какосян описав цілий пантеон араратських Богів і Богинь, серед яких Айг (High) – Вогненний (вогненарожденний Бог); Артавазд – Бог Арта. Іноді поняття Артавазд уживається разом з ім’ям Мігр (Митра) – Бог Арта Мігр; Астхік (Астра) – Богиня Любові, якій присвячується Свято Любові – Вардавар; Аралез – міфічна істота з собачим тулубом і людською головою, який лікує рани і оживлює убитих на полі битви; Ваагн – від Vah (Бог), Agn (вогонь) – Бог Вогню, потужності (позитивної енергії), тотожний іранському Вератрагну, ведійському Агні, слов’янському Сварогу, германському Одіну (Вотану); Мігр (Митра) – Бог миру, правосуддя та тотожний йому Артавазд – Бог Божественних Законів; Тир – Бог мудрості; Вішап – Змій, Бог темряви, символ Космічної Зими; Яхва – підземний Бог, символ негативної енергії (протилежний Ваагну); Титани – носії негативної енергії, сини Яхви.Свята вірменських язичників відновлені за Араратськими переказами. Вважають, що Ваагн народжується через кожні десять тисяч років, з першим весняним Сонцем. Тому в перший день Весни святкують Народження Ваагна як Новий Рік. Нині за літочисленням вірменських рідновірів 9580 р. з дня Народження Ваагна. Космічний Рік триває десять тисяч Земних років. Космічна Весна на Землі виражається сильним накопиченням Космічної Енергії, завдяки чому тануть крижини на полюсах і починається Всесвітній Потоп. Вірменські язичники вірять, що дуже скоро наступить Космічна Весна – вже явно видно її прикмети, – на Землю хлюпне могутня космічна Енергія, народиться Ваагн (Агні, Сварог, Вератрагна, Одін).Святкується Затік (дослівно, Відособлення) – свято весняного зачаття природи, присвячена Богоматері Анаїт. Є також свято тотожне нашому Купайлу – Вардавар, свято Любові, присвячене Богині кохання Астхик. Відзначають і Свято плодозбору, що також присвячене Богоматері Анаїт. Відроджуються Бойові спортивні ігри Навасард, на зразок грецької Олімпіади.
Пантеїзм у Республіці Марій Ел
Невеличкий народ із самоназвою марі сформувався близько V – X ст. на Поволжі як автохтонне населення цього регіону. Зберігся народний переказ про плем’я мерено, яке вже у VI ст. займало Волго-Окське межиріччя. В ІХ ст. цей народ почали називати чимерами (“чистими мерями”), а з ХІ ст. вони відомі як чимар, черемиси. У період Х – ХІІ ст. ця угро-фінська етнічна група зазнала етнокультурного впливу Волзької Булгарії, а з ХІІІ ст. – монголо-татарського іга. Нині народ марі складає всього 626 тисяч осіб, серед яких марійською мовою розмовляють понад 539 тис. чоловік.У 1551–1552 р. марійці увійшли до складу Московського царства, після чого, за царя Івана Грозного, були насильно охрищені. Однак вони досить довго дотримувалися своєї етнічної релігії, і за царського, і за радянського режиму зберігаючи свою природну віру чимарій (дослівно “нехрищений”), ховаючи її в сферах родини від стороннього ока. Тому і нині, всього за чотири століття офіційного християнства, вони ще не втратили свою етнічну релігію остаточно, зберігаючи її у формі “двовір’я”, поки не забули рідну мову. Хоча швидка русифікація протягом ХХ ст. поступово витісняла з життя і побуту марійців узвичаєні здавна традиції, реалії етнічного світу і природного світогляду.Слід зазначити, що марійська мова довгий час була безписемною, обслуговуючи лише внутрішні потреби етнічної спільноти. Бездержавне життя невеликої етнічної групи не могло реалізувати свої етнокультурні прагнення. Оскільки в державні плани Російської імперії не входила підтримка етнічної культури, то марійці, включені в російський науково-культурний процес, навчалися лише російською мовою. Волею долі склалося так, що ідею створення марійської писемності вперше реалізував українець В. Пуцек-Григорович, викладач Казанської семінарії, який у 1775 р. на основі російської абетки склав марійську граматику. Перші літературні твори написані марійською мовою його учнями-марійцями. Це були переважно релігійні (християнські) оди та кантати.Основоположниками марійської національної літератури лише на початку ХХ ст. стали С. Чувайн, М. Герасимов-Мікай, М. Мухін [166. 80].Нині країна має назву Республіка Марій Ел. Відродження етнічної релігійної традиції почалося лише після розпаду Радянського Союзу. Священики марійців, карти, строго дотримуються давньомарійських канонів, сповідують многобожжя (космічних і природних Богів), здійснюючи тиш (моління) у Кюсото (священних гаях), яких у республіці налічується близько 360.Громадські богослужіння здійснюються на чолі з головним священиком Онавуй біля Анапу (священного дерева). Найвищим священним ритуалом вважається Осінній вищий бал, що здійснюється раз на п’ять років. На це свято з’їжджаються паломники з усіх округів Республіки Марій Ел. Вважається, що Кюсото допомагає віруючим зцілитися, зберегти культуру і духовність молодого покоління [338. 126–127].Особлива увага приділяється вихованню дітей в дусі національної релігії. На уроках народознавства школярі вивчають рідні традиції, які залишаються язичницькими, виготовляють народний одяг, готують обрядові страви (шаньга, мєлна, когль, тугара) і вчаться використовувати їх в обрядах [238]. Традиційні етнічні вірування марійців політеїстичні, досить розвинутий культ предків, культ дерев (особливою пошаною користується ялина). Головних Богів (духів) Природи дев’ять. Марійці відновлюють культ Подателя Життя (Вершителя Долі), Матері Землі, Матері Води, Матері Сонця та ін.Хоча основна увага у відродженні рідної віри в Марій Ел належить сім’ї, де культ предків є одним з найшановніших (напр., поминальні обряди), однак уже з 1991 року почав діяти Марійський релігійний центр “Ошмарій-Чимарій юмиюла рудер”, а також налагоджено співпрацю з язичницькими конфесіями Росії. Лідерами марійського язичництва є Юрій Калієв (Марійська релігійно-культурологічна організація “Сорта”) та Алєксєй Юзикайн (марійський релігійний центр “Ошмарій-Чимарій”, член Священної Ради).У своїх статутних документах марійські язичники ясно вказують мету своєї діяльності: “Організоване марійське релігійне об’єднання “Ошмарій-Чимарій” є виразником давніх марійських поглядів, в основі яких покладено ідеї тісної взаємодії людини і природи, турбота про високі моральні якості людини, без грубого втручання в навколишнє середовище... Головним об’єктом пошанування та ідеалізації у марійців є Сонце, Мати-Земля, Вода. Внаслідок творчої праці кожен віруючий отримує від них Хліб, що є для нього священним. Марійський народ продовжує вірно служити своїй давній і мудрій вірі чимарій, свято шанує природних Богів і предків своїх, живе по совісті. Хай віра і традиції народу знайдуть логічне продовження живого побутування у світлі третього тисячоліття” [338. 128].Відродження Рідної Віри марійців нині стає на державні рейки. Так, 6–7 грудня 2002 р. в столиці Республіки Марій Ел м. Йошкар-Олі відбулася науково-практична конференція “Соціальна концепція марійської національної релігії”. Метою її було вироблення соціальної концепції марійської національної релігії, в тому числі врегулювання відносин з державою, армією, освітою, культурою, родиною. У конференції взяли участь релігійні діячі, дослідники марійської релігії, представники адміністрації Марій Ел, гості з інших країн (Росії, Башкортостана, Чувашії, Татарстану, Німеччини). 124 делегати конференції обговорювали життєстверджуючі основи етнічних релігій своїх предків, домовились про співпрацю. Було створено “Міжрегіональну консультативну Раду корінних етнічних, природних, язичницьких вірувань народів Росії”, координатором якої обрано Волхва “Співдружності Природної Віри Славія” Любомира (Москва).Подія набула такого розголосу, що Міністерство культури Марій Ел прийняло рішення щодо оперативного захисту священних місць марійців. Несподівано для учасників на конференцію прибув міністр культури республіки і пообіцяв застосувати всі необхідні можливості для збереження святинь свого народу [381. 148–150].
Пантеїзм у Чуваській Республіці
Відроджуються етнічні вірування і в Чуваській Республіці (Російська Федерація). Невеликий народ (907 тис.), що належить до субуральського варіанту уральської перехідної раси [166. 168], який, однак, має свої субетноси, локальні і діалектні групи, нині всерйоз замислюється над збереженням своєї етнічної самобутності.Чуваський народ чи не найпізніше (у XVIII – XIX ст.) був охрищений і став одним з небагатьох тюркських народів, значна частина якого сповідує ортодоксальне християнство (більшість тюркських народів є мусульманами). Однак у деяких районах компактного мешкання чувашів (зокрема, на території Башкортостану) збереглися традиційні общини, що сповідають чуваське язичництво. Як пише видатний чуваський етнограф і релігієзнавець А. К. Салмін, “народні вірування природно стають етнооб’єднуюючим фактором... Прийняття іншої віри частиною етносу призводить в решті решт до втрати цією частиною етносу віри предків і обертається перетворенням частини етносу в інший народ. Не даремно легенда розповідає, що чуваші колись мали книгу, яка містила в собі правила їхньої Віри, але колись її з’їла корова. Тому цілком зрозумілі настійливі поради знавців чуваської віри (знахарів, стариків і т.д.) про необхідність любити своїх Божеств тому, що інші віри непритаманні чувашам, інакше обов’язково настигнуть біди (неврожаї, хвороби)” [402. 8].Проблема етнокультурного відродження чувашів вийшла не тільки з народного середовища, але й зайняла належне місце в планах державних установ і окремих національних діячів. У Міністерстві культури і справ національностей Чувашії відбулося спеціальне засідання Міжвідомчої ради взаємодії з релігійними об’єднаннями Чуваської Республіки. Основним підсумком засідання стало затвердження експертного висновку про Чуваську релігійну організацію, яка сповідає “традиційні” (дохристиянські) вірування чуваського народу. З проханням про підготовку такого розгляду до ради звернувся реєструючий орган – Міністерство юстиції Чуваської Республіки (з повідомлення агентства “Благовіст-інфо”).У затвердженому радою експертному висновку щодо Чуваської організації природної релігії зазначається, що ініціатори її створення “сповідують традиційне для чувашів вірування, яке є складовою частиною національної культури” (курсив мій – Г. Л.). Така концепція нині може бути співвіднесена хіба що тільки з литовським ставленням держави до автохтонної релігії. Коли ж настане час, що й інші європейські країни (в тому числі й Україна) включать язичницькі релігії до національних надбань своїх культур?Чуваське язичництво є своєрідною формою генотеїзму, оскільки на чолі пантеону службових Божеств і духів стоїть верховний Султі Тура (або Тура-Тала) – небесний Бог-творець, що дарує дощ на поля, урожай і щастя людям. При ньому також перебувають інші Боги: творець душ Чун Суратакан Тура; дітей дарує Ивалхер Суратакан Тура; домашніх тварин – Вильах-черлех Суратакан Тура; опікун жител – Сурт Суратакан Тура; покровитель хлібів – Тирпун Суратакан Тура; той, що дарує силу і міцність – Хурас Антакаран. Султі Тура як головний Бог часто ототожнювався з Богом Долі – Султі-кепе. Богу-творцю протистоїть злий Бог Шуйттан (тотожний мусульманському Шайтану та християнському Сатані). Посередником між Султі Тура і людьми, згідно з чуваськими язичницькими віруваннями, є Кебі, а добрим духом свого роду, ангелом-охоронцем є Тавам Ира [149. 61–62]. Чуваші-язичники також особливими ритуалами вшановують священні гаї і інші природні об’єкти, в яких, за їхніми уявленнями, живуть небезпечні для людей і домашніх тварин духи кереметі, що потребують жертвопринесень.Чуваська язичницька традиція не потребує значної реконструкції, оскільки і світоглядні засади, і звичаєві, і обрядові особливості віри предків ще живі в середовищі народу. Це один з небагатьох прикладів збереженості етнічної релігії. Чуваські язичники беруть активну участь в процесах консолідації язичників народів Російської Федерації.
Відродження корінних релігій фінно-угорських народів
Етнічний принцип об’єднання громад за природною спільністю, близькістю мов і релігійно-звичаєвих традицій все потужніше проявляє себе в житті народів. Нині спостерігається значний інтерес до духовної спадщини предків у межах суперетнічних спільнот.28 червня 2001 року відбулась об’єднана нарада представників язичницьких релігій фінно-угорських народів, в наслідок якої створилось “Міжнародна Уральська співдружність давніх релігій”. На нараду прибули представники язичницьких общин від корінних фінно-угорських етносів: ести, марійці, ерзя, суомі. Від Естонського релігійного центру “Taarausuliste ja Vffusuliste ja Maavalla Koda” був присутній Отт Хейнапуу, від Марій Ел – Юрій Калієв і Алєксєй Юзикайн. Язичників Фінлядії представляв Паулі Муукконен. Від язичників народу ерзя був Мариз Кемал.Головною метою цієї міжнародної організації, як було заявлено в їхній декларації, є: “Захист релігійно-культурних прав уральських народів; духовне відродження тих народів, які вже втратили частину своїх мов, культури, традицій; вкорінення у свідомість нових поколінь переконання, що тільки вміння жити в гармонії з природою, навколишнім світом допоможе нам стати щасливими; збереження національних духовних основ сім’ї, виховання поваги до матері, до пам’яті предків; допомога людям, що втратили віру в життя; співпраця і розвиток винятково дружніх взаємовідносин з віруючими інших віросповідань на благо майбутнього людства” [148. 125].
ІІ. 5. Світовий Конгрес Етнічних Релігій(World Congress of Etnic Religions – WCER)
Поява в багатьох країнах Європи етнорелігійних громад не могла залишатися ізольованим явищем локального значення. Розширення сфери інформації спочатку через особисті контакти, листування, а потім – через Інтернет сприяло знайомству лідерів язичницьких рухів близьких сусідніх країн, що вилилось у вироблення спільних планів взаємодії. Однак через упереджене ставлення офіційних ЗМІ до відродження язичницького руху в світі, не тільки широка громадськість, але й фахівці в галузі релігієзнавства, виявилися необізнаними з існуванням міжнародного язичницького конгресу. Тому, гадаю, що не буде зайвим на сторінках цієї праці зробити короткий вступний екскурс в історію створення WCER (World Congress of Etnic Religions) та познайомити з основними документами цієї організації.У вересні 1996 року з ініціативи германських язичників у Дрездені (Німеччина) відбувся перший Міжнародний з’їзд сучасних язичницьких громад. Це була лише перша спроба познайомитися з подібними групами в Європі. Тут відбувся обмін інформацією про практику релігійної роботи і методи протидії новітнім формам “інквізиції”, як учасники назвали церковне засилля в суспільному житті. Всі делегати з’їзду були одностайні в тому, що спільне духовне надбання європейських народів мусить відновитися, бо лише місцеві релігії з їхніми самобутніми національними традиціями визначають майбутнє своїх народів. Учасники з’їзду здійснили спільний ритуал на честь Матінки-Землі, як вдячність за врожай 1996 року [560].Через два роки, 20–24 червня 1998 р. на Міжнародному язичницькому з’їзді у Вільнюсі (Литва) стало очевидним, що треба створювати міжнародну організацію, яка б заявила про Відродження етнічних релігій у світі. Світовий Конгрес Етнічних Релігій (World Congress of Etnic Religions – WCER) – міжнародна організація, створена для координації дій і правового захисту етнічних громад природних релігій (язичництва різних країн). На конгресі були присутні представники язичницьких громад з країн Європи, Азії й Америки. Два дні в Республіканському Будинку Вчителя відбувалися науково-теологічні засідання, де було заслухано 26 доповідей з різних проблем відродження етнічних релігій, а також дискусії щодо подальшої співпраці язичників різних країн. Здавалось би, що могло об’єднати людей з таких різних континентів і з такими відмінними релігійними традиціями, адже в кожного народу є свої власні земля, мова, віра? Найважливішою була проблема обміну інформацією, вироблення програм екологічної безпеки народів та правового захисту представників рідновірських громад серед вороже налаштованої оточуючої релігійної більшості.Мета WCER, як було заявлено: відроджувати зацікавлення давніми культурними й духовними коренями всіх народів; об’єднувати подібні рухи, що існують у світі; проводити семінари, зустрічі й конференції, сприяти інформаційному обміну між громадами, здійснювати обряди язичницьких свят, передати дорогоцінну спадщину свободи духу наступним поколінням. Головне призначення WCER – служити форумом для рідних (язичницьких) релігій Світу, не залежно від географічного положення країни чи її традиції [584. 4].Головні функції WCER: репрезентувати язичництво як цілість серед міжнародних інституцій; діяти як форум для обміну ідеями між членами громад; надавати моральну підтримку й допомогу в заснуванні нових язичницьких груп; допомагати у вирішенні юридичних питань стосовно реєстрації та правового статусу язичницьких громад у будь-якій країні; заснувати банк даних і прямий доступ до комп’ютерних ліній Інтернету; бути промоторами ідеї заснування Язичницького Університету чи язичницького факультету в уже діючому університеті та ін.WCER прийняв Декларацію, в якій, зокрема, зазначається: “Кожна країна і кожен народ мають свої локальні релігії (національну віру, світогляд, міфологію, фольклор і т. ін.), які відображають їхнє світобачення, історичний розвиток і виробляють Божественне ставлення до природи свого краю та закони праведного життя... Нашим етнічним чи язичницьким релігіям у минулому завдано значних збитків, страждань і знищення їх світовими релігіями, які вважають себе єдиними претендентами на істину. Тому наше щире бажання – жити в мирі й злагоді, прагнути до співпраці зі сповідниками інших етнічних релігій, їхніми вірами й переконаннями... Справжні місцеві релігії повернуть нам любов і повагу до всього, що ми бачимо й відчуваємо довкола, щоб сприйняти різні форми поклоніння, які ґрунтуються на щирих намірах, чистих думках і шляхетній поведінці... Наше гасло “Єдність – у різноманітному” [404. 8. 8].До WCER увійшли язичницькі громади: Бельгії, Норвегії, Литви, Латвії, Франції, Індії, Данії, України, Німеччини, Бєларусі, Росії, Чехії, Польщі, Греції, США, Швеції та інших країн.Я від імені створеної мною Громади Українських Язичників “Православ’я” представляла Україну на першому з’їзді WCER у 1998 році.У серпні 1999 р. першим оповісником WCER під заголовком “Новини WCER” було повідомлено громадськість про заснування організації, її мету та перспективи розвитку. На другій конференції в Тельшаї було вирішено видавати свій часопис під назвою “Дуби” (The Oaks) англійською мовою. Назва зрозуміла кожному язичнику, бо всі індоєвропейські народи здавна шанували ці могутні дерева, “здорові і довговічні, як і наші давні вірування”.Щорічні з’їзди WCER поступово знайомлять представників усіх язичницьких конфесій Європи і значно ширше – країн Американського і Азійського регіонів. Уже на Четвертому конгресі було запропоновано входження і реєстрацію WCER до Організації Об’єднаних націй (як недержавної організації). Це розширить міжнародні контакти язичницьких громад, дасть змогу кращого інформування громадськості про їхню діяльність. Організація ні в якому разі не ставить за мету “культурний синтез” язичницької традиції різних народів, а лише сприятиме знайомству, обміну досвідом, наданню дружньої підтримки і солідарності; крім того – відображатиме єдність світу в різноманітності його традицій.У перший день 4-го конгресу учасники взяли участь у вогняних ритуалах, які для всіх язичницьких народів є близькими, а культ Вогню – спільним для індо-арійської релігійної традиції і має глибоке філософське обґрунтування. Було також відзначено спільні екологічні проблеми і теми для співробітництва. Однак, проблеми інфраструктури і членства у WCER не були цілком обговорені і вирішені. Для кількох общин пострадянських країн виявилися непосильними членські внески (100 USD). Зрозуміло, що міжнародна організація мала б утримуватися на кошти її членів, адже тут – і друковане видання, і утримання веб-сайту, і листування, і організація конгресів, і делегування своїх членів на інші форуми, і т. ін.П’ятий зїзд WCER відбувся 12–13 серпня 2002 р. в приміщенні Бібліотеки Литовської Академії Наук. Його темою було “Відродження етнічних релігій у сучасному світі”. Більшість гостей познайомились ще на літньому таборі Romuva, де спілкувались литовські, кельтські (Франція) та польські язичники. Приміщення для зібрання було люб’язно надане Радою Збереження Етнічної Культури Литовського Парламенту. Така державна рада поки що є унікальною в Європі, і її готовність підтримати конференцію WCER є знаком уваги і до етнічних релігійних традицій інших країн світу.Конференцію розпочав Верховний Жрець Ромуви і Президент WCER Йонас Трінкунас. Він повідомив про оновлення Статуту та складу адміністративної Ради.Цікавими були виступи Ромуальда Неймантаса з Каунасу щодо філософії вчення про Дарну та Повіласа Куприса про балтійську традицію і перспективи Латвійського “Dievturi”. Доповідь Інії Трінкунене була присвячена відродженню балтійських прусів і їхньої рідної віри. Вона довела, що балтійські пруси за своїм антропологічним виглядом, традицією й мовою є етнічною групою, історично не пов’язаною з германцями і Германською монархією.Делегати з Франції – Галльські Друїди – були приємно вражені толерантним і дружелюбним ставленням до конгресу з боку представників Литовської влади, водночас зазначивши, яким контрастом виглядають переслідування язичників урядом і громадськістю Франції.Важливу проблему поставив Вацловас Мікайліоніс, активний член Вільнюської “Ромуви” – взаємовідносини між релігією і політикою, зокрема, про болючі питання релігійного фаворитизму і узаконеної неоднаковості релігій. Представники литовської діаспори повідомили про існування громад “Ромуви” в США.Черговий, уже 6-й Всесвітній конгрес етнічних релігій (WCER) відбувся у Вільнюсі з 7 по 9 серпня 2003 р. У ньому взяли участь представники 14 країн Європи і Північної Америки, а саме: Австрії, Білорусії, Великобританії, Греції, Данії, Іспанії, Канади, Латвії, Литви, Польщі, Росії, США, Франції, Швеції. Фактично це країни, що розмовляють індоєвропейськими мовами, хоча в статуті Конгресу заявлено, що він об’єднує етнічні релігії всіх народів, незалежно від походження і місця на карті.Вів нараду литовський лідер Йонас Трінкунас. Протягом трьох днів гості обмінювалися досвідом, виступаючи з доповідями і повідомленнями. На конгресі серед іншої літератури поширювався журнал Конгресу “The Oaks” № 4, який видає англійською мовою американець литовського походження Мартінас Гінріч-Шетті. Члени грецької делегації запропонували, щоб наступний конгрес був проведений в Афінах, у травні 2004 р.Так воно і сталося. 4 червня 2004 р. в Афінах відбувся VII з’їзд WCER. Засідання проходило в Іонічному центрі, де зберігаються статуї еллінських язичницьких Богів. Учасники конгресу мешкали в готелі поруч зі всесвітньо відомим Акрополем, перетвореним християнами в купу руїн. На засіданнях головував визнаний лідер грецького язичницького руху Власіас Рассіас. До Ради WCER від Греції також увійшов Василіс Центілос. Серед документів, прийнятих на цьому з’їзді, було Звернення до урядів усіх держав щодо сприяння етнічним релігійним традиціям та культурам. Конгрес 2005 – у Бельгії, 2006 – в Індії.
ІІ. 6. Родове Слов’янське Віче – консолідація слов’ян-рідновірів
Оскільки процеси, близькі до українського етнорелігійного відродження, відбуваються також у наших сусідів-слов’ян, виникла природна потреба у спілкуванні рідновірів близьких країн. Звичайно, відбуваються з’їзди WCER, однак вони надто загальні, часто проходять у “недосяжних” для пересічних “пострадянських” громадян країнах (напр.., Греція, Індія, Бельгія). Тому ми разом з Павлом Володимировичем Тулаєвим (рідновірське ім’я Буян) виступили ініціаторами проведення Родового Слов’янського Віча, де могли б поспілкуватися лідери рідновірського руху слов’янських країн.Місцем Першого Віча був обраний Київ – столиця древньої Русі, де 13–15 липня 2003 р. в урочищі Дубище на Дніпрі зібралися 21 рідновір з п’яти країн: України, Білорусі, Болгарії, Польщі та Росії. Було намічено шляхи співпраці, взаємного інформування, обміну досвідом, запропоновано збиратися за олімпійським принципом (який по суті є язичницьким) – кожного року в іншій країні. Я була обрана і першим координатором Родового Слов’янського Віча [421. 1].Друге Родове Слов’янське відбулося в Білорусі під м. Кобрином (на Берестейщині) 7 серпня 2004 р. Жерці Рідної Віри і керівники делегацій, які прийняли програму Віча, обговорили принципові та спірні питання. Не зважаючи на те, що письмові запрошення надсилалися індивідуально, згідно списку, встановленого Оргкомітетом, на Віче приїхало багато гостей, які не тільки не мали статусу делегата, але й взагалі не належали до Рідної Віри, в тому числі сторонніх людей. Це сталося з вини білоруського організатора Віча В. Сацевича, який у своєму прагненні залучити до рідновірського руху якомога більше людей, позапрошував на власний розсуд усіх бажаючих, навіть християн секти Віссаріона. Вони були присутніми на Вічі як спостерігачі, і намагалися постійно вставити свої коментарі та якимось чином впливати на хід Віча. Після обміну думками виникла необхідність установити чіткі критерії визначення слов’ян-рідновірів, щоб внести порядок у непорозуміння, що склалося.Друге Віче все ж засвідчило, що:1. Відродження Рідної Слов’янської Віри в наших країнах нині – очевидний факт, що потребує серйозного осмислення.2. В умовах глобальної цивілізаційної, ідеологічної та інформаційної війни проти наших народів Рідна Віра стає реальною духовною альтернативою чужорідним космополітичним системам.3. Наші супротивники використовують старі й нові, все більш витончені форми агресії проти наших народів. У духовній сфері – це нав’язування аврамічних релігій, насильницька євангелізація суспільства, підміна етнічних релігій штучно створеними псевдовченнями, що зомбують людей.4. У зв’язку з цим Родове Слов’янське Віче вважає, що необхідно піднімати питання перед правозахисними організаціями про неправомірність монополії аврамічних релігій, що призводить до зрощення церкви з державою, а також примусової християнізації населення в державному масштабі через ЗМІ, систему дошкільної та середньої освіти.Оскільки язичницький рух сьогодні набуває все нових, часом парадоксальних форм, Віче було вимушене виробити точне визначення поняття “рідновірська громада”. Обговоривши це теоретично і практично важливе питання, Родове Слов’янське Віче вирішило вважати слов’янськими рідновірськими громадами ті, які:• генетично належать до слов’янського роду (суперетносу);• шанують традиційний слов’янський звичай;• вважають Родовий світогляд основним;• славлять одвічних Слов’янських Богів (слов’янський політеїзм);Задля відмежування від громад, які привласнюють наші назви, спотворюють віровчення, викривляють саму суть і зміст Рідної Віри, було визначено, що до Рідної Слов’янської Віри не належать ті громади і групи, які:• генетично не належать до слов’ян;• заперечують многобожжя;• сповідують чужорідні релігії, як монотеїзм, так і політеїзм;• поклоняються штучно створеним Богам;• винаходять чи здійснюють обряди, які не мають ніякого зв’язку з народною традицією;• вважають себе послідовниками будь-яких пророків і їхніх власних учень [421. 2].За підсумками Першого і Другого Родового Слов’янського Віча нами було видано спеціальні випуски вісника у вигляді газети “Слава!” [421; 422], де ми обнародували основоположні документи цієї міжнародної наради. Було також створено портал “Род” [www.rodoved.info] як спільний форум Родового Слов’янського Віча, налагоджена співпраця між дружніми сайтами в Інтернеті та обмін інформацією.Координаторами Родового Слов’янського Віча почергово обираються лідери від кожної країни (переважно тієї, де планується проведення наступного Віча).Третє Родове Слов’янське Віче, що відбулося 23–24 квітня в Калузі (Росія), зібрало 57 представників від 15 общин із 4 слов’янських рідновірських центрів: Об’єднання Рідновірів України (Україна), Рідна Віра (Польща), Союз Венедів (Росія) і Союз Слов’янських Общин Слов’янської Рідної Віри (Білорусь, Росія, Україна).Третє Віче слов’ян-рідновірів констатувало, що рідновірський рух у слов’янських країнах стрімко розвивається, набирає силу, і до нього долучається все більше число прихильників, тому виникла необхідність виробити визначення слов’янської рідновірської громади. Ними прийнято вважати ті, які:• мають свого волхва або жерця, що здійснює обряди;• належать до слов’янського роду і шанують свій родовий звичай;• вважають Родовий світогляд основним;• славлять споконвічних Слов’янських Богів;• складаються не менше ніж з 7 чоловік, що пройшли обряд наречення (посвячення) і отримали слов’янське ім’я;• мають постійне місце для проведення священних обрядів і свят (капище, святилище, храм);• здійснюють не менше чотирьох сонячних свят на рік [422. 3].Як виявилось, такі проблеми були більше актуальні для росіян, ніж для українців. Бо у кожній країні існують свої юридичні норми. В Україні для реєстрації громади необхідно 10 осіб, але поговорюють, що ці норми можуть зрости до 30 або 50; а в деяких східних країнах реєструється община лише за наявності не менше 300 осіб. Звичайно, якщо немає лідера, то не виникне ніякої повноцінної громади. Потрібне здорове ядро, яке зможе притягати до себе людей. Тоді можна говорити про громаду. Якщо в 1993 р. Громада Українських Язичників “Православ’я” починала з десяти рідновірів, то тепер у нас на святах буває від 50 до 100 осіб. І виникають інші проблеми, наприклад, де усіх розмістити. Для здійснення повноцінного обряду теж існує свій мінімум і максимум.В основу проведення Родового Слов’янського Віча закладена структурно-організаційна концепція – глибоко опрацьовані Оргкомітетом основи діяльності та поступальне втілення їх у життя, де головну роль має відігравати ступінь готовності і здатність учасників Віча взяти на себе особисту відповідальність за долю Відродження Рідної Слов’янської Віри.Стратегічна програма розвитку духовної культури Слов’янської Рідної Віри в сучасних умовах може набирати силу через організацію на місцях (у своїх слов’янських державах) духовно-концептуальних центрів Слов’янської Рідної Віри. Базовими положеннями основ Слов’янської Рідної Віри повинні стати: духовна тверезість і здоровий спосіб життя рідновірів; сакральне ставлення до Природи; знання священної традиції Предків; самоорганізація слов’янських і родових громад на місцях за принципом роззосередженого опору – тобто, свідоме протистояння глобальній, чужорідній, масовій культурі.Врахувавши усі проблеми, що склалися, я запропонувала прийняти Статут Родового Слов’янського Віча як документ для внутрішнього користування Оргкомітету. На підставі цього Статуту проводитимуться подальші Віча, обговорення і голосування, запрошуватимуться повноважні представники слов’янських рідновірських громад і духовно-концептуальних центрів Рідної Віри.Ухвалу Третього Родового Слов’янського Віча підписали представники чотирьох слов’янських країн: від Білорусі – Володимир Сацевич, від Польщі – Сташко Потребовский, від Росії – Волхв Вадим (Казаков), від України – Волхвиня Зореслава (Галина Лозко) [421. 3].
ІІ. 7. Загальні закономірностіетнорелігійного відродження
1. Поштовхом до появи етнорелігійних рухів у європейських країнах, як правило, стає знайомство з сутністю християнського вчення. Переважна більшість етнорелігійних рухів країн Європи починає своє становлення з переосмислення релігійної спадщини, критичного прочитання Біблії, усвідомлення шкідливості християнства та інших монотеїстичних релігій, що стоять на інтернаціональних засадах.Це переосмислення, типове серед усіх язичницьких рухів та громад, звичайно, спонукає їх до пошуку своїх власних етнорелігійних цінностей. Отже, це стало загальною закономірністю. Вплив чужовір’я на етнічний менталітет набув таких загрозливих розмірів, що здається, воно сягнуло критичної межі, коли настає відторгнення невластивого етносам релігійного світогляду. З’являються особистості, здатні до такого переосмислення і створення власних альтернатив йому. І хоча таке подвижництво притаманне поки що одиницям, вони вже застосовують активні дії, що приводять до якісних змін і формують навколо себе групи однодумців.2. Відродження етнічних релігій повсюди відбувається, насамперед, шляхом вивчення основ етногенезу своїх народів та відповідних їм давніх язичницьких релігій, залучення фольклорно-етнографічних, історичних, археологічних праць, очищення їх від світових ідеологічних нашарувань та “аврамістичного” забарвлення. Процес відновлення та реконструкції автентичних вірувань відбувається переважно інтуїтивно, залучається колективна етнічна пам’ять, що з допомогою окремих знаків (фольклорних текстів, культових зображень, вишивки, народного вбрання та ін.) ніби зчитує інформацію з родової матриці. Однак, така реставрація справжнього язичництва має спиратися на строго наукові дані.3. Реконструкція язичницького календаря в усіх країнах, де є язичницький рух, здійснюється шляхом відокремлення християнської ідеологічної надбудови від народних обрядів і, що найважливіше, встановлення точних дат сонячних циклів згідно астрономічного календаря. Наприклад, свято Бога Купайла (пор. також литовське свято Роси, білоруське Купаллє-Сонцаварот та ін.) відзначається в день літнього сонцестояння 21 червня, а не на ортодоксально-християнське Івана Предтечі, чи народне “Івана-Купала” (переведене з юліанського на григоріанський календар, так званий “старий” стиль, воно святкується церквою 7 липня, що вже не відповідає астрономічному стану природи).Для всіх, без винятку, язичницьких громад важливим сакральним моментом свята є саме астрономічний час його настання. До речі, календар найчастіше виступає орієнтиром (своєрідним “лакмусовим папірцем”), якого рівня язичницька громада, чи течія. Несерйозними виглядають ті автори, які пропонують язичникам святкувати Великдень на християнську “паску”, або святити воду на Йордань (19 січня).4. Відродження Рідної Віри скрізь супроводжується інформаційною боротьбою. Як відомо, інформаційну зброю застосовують прихильники глобалізму, бо в етнічній структуризації світу вони вбачають загрозу власним планам. Вони мають цілий ряд антиязичницьких засобів, спрямованих на ослаблення рідновірських течій у різних країнах. Йдеться переважно про спотворення, викривлення інформації або її замовчування, про підміну понять або створення альтернативних рухів з використанням уже відомих назв. Це також стало закономірністю, яку слід розглянути уважніше.Наприклад, створено цілий ряд штучних культів типу New Age (Нью ейдж – перекладається як “Новий час”, “Новий рух”, “Нова ера” тощо), які в Україні прийнято називати НРТ – “нові релігійні течії”. Вони прагнуть створити нове глобальне релігійне вчення третього тисячоліття на основі різних вчень: О. Блаватської, А. Бейлі, Е. Префет, Б. Дуно, О. Реріх та ін., еклектично поєднавши деякі погляди маніхеїв, розенкрейцерів, тамплієрів, масонів, вчення яких із закритих (езотеричних) доктрин перетворилося в популістські програми зміни масової свідомості, з допомогою чого планується впровадження єдиної всеземної релігії. Часто вони подають свої новотвори під нібито язичницьким “соусом”. Місцем зародження подібних технологій є США, а початок поширення New Age – 60-ті роки ХХ ст.На думку Е. К. Агеенкової, рух New Age бере свої витоки в “традиціях постмодернізму і поширенні ідей екзистенціалізму з їх інтересом до внутрішніх спонтанних станів людини, в тому числі – до її трансперсонального досвіду, що послужило основою для захоплення медитативними техніками Сходу” [425. 27]New Age проповідують створення єдиного всеземного порядку на основі єдиної всеземної правлячої релігії, побудованої на ідеології New Age. Вони активно впроваджують психотехніки, “контактерство”, спіритуалізм, де людина оголошує себе посланцем якогось духа, що віщує через неї саму (предка, учителя та ін.), практикують стани трансу і зміненої свідомості, під час яких людина нібито бачить свої попередні життя.Течії New Age досить різноманітні, в різних країнах вони на своїх початках можуть мати певний місцевий колорит (пор. Хіппі, Битники, Біле Братство, необуддизм, агні-йога, психоделічні течії, Діти Бога, Богородичний центр). Їх типологія і класифікація, щоправда не зовсім точна, подана в книзі Дудар Н., Филиповч Л. “Нові релігійні течії в Україні” [158. 17]. Відомі вони також і далеко за межами України.5. Спостерігається тенденція формування з масових різнорідних рухів New Age нової глобалістичної ідеології, що загрожує звести на манівці зусилля етніків до природної структуризації народів Землі. Такі релігійні формування щедро фінансуються зацікавленими латентними структурами – стражами “єдиного світового порядку”, які широко інформують у загальнодоступних ЗМІ про ці псевдоязичницькі глобальні рухи, створюють безкоштовні віртуальні простори для громад, які лише імітують рідновір’я або так званий “ведизм” (напр., “старовіри-інглінги”, або “анастасійці”, теософська секта Петра Дънова в Болгарії та ін.).Слід зазначити, що на самих початках свого становлення Світовий Конгрес Етнічних Релігій (WCER) категорично відмежувався від New Age-рухів, засудивши їх на своєму ІІ з’їзді, де конкретно зазначалося: “Стратегічна мета WCER – орієнтуватися на корінні, місцеві, традиційні, невигадані етнічні релігії. Було вирішено відмежуватися від такого руху як “Нью Ейдж” [404. 10. 4].6. Новою тенденцією на тлі відродження Рідної Віри стало і таке типове для сучасних країн явище, як “віртуальне язичництво”. У ньому нема ні реальних лідерів, ні громад прихожан, ні богослужінь. Це відірване від життя і природи суто технічне мародерство, при якому певні спецслужби виконують замовлення тих же латентних структур [371]. Їхня діяльність спрямована на дискредитацію справжніх язичницьких рухів, на відволікання легковірних громадян від дійсного язичництва. Вони шляхом технічної крадіжки накопичують різнорідну інформацію, яку, своєрідно переробивши, видають за послані їм “одкровення” або “нові скрижалі”. Часто на таких сайтах ви не знайдете жодного прізвища, жодної назви організації, жодної фотографії свята чи обряду, зате надмір вимислів про нібито язичницьку віру. Автори замовлених новотворів легко маніпулюють рідновірськими термінами, при цьому до невпізнанності спотворюючи ідейні засади тих вчень, з яких вони взяли назви організацій, імена Богів, обрядовість, календарі та інше.7. Етнорелігійний ренесанс проявляється в різноманітних формах, серед яких найближчими до витокових основ родового світогляду стоять автохтонні, автентичні напрямки, а найдальшими є новотвори, які прикриваючись національною термінологією, прагнуть підмінити собою справжні витокові традиції. Тобто, язичницькому рухові притаманна сильна ентропія етнорелігійної ідеї, яка дається взнаки уже в першому поколінні діячів Відродження (пор.: Шаян – Силенко), і продовжується нині в сучасних язичницьких течіях інших європейських країн.Дійсно, інформаційна війна стала значною загрозою сучасному етнічному суспільству. Для подолання вказаних негативних явищ, справжні рідновіри виробляють ряд захисних заходів, які допоможуть протистояти навалі лжевчень. Це насамперед, відкритість для людей свого Роду і розширення серед них сфер свого впливу. Останніми роками вже відбулося ряд міжнародних язичницьких конференцій у межах слов’янського суперетносу. Тобто відбуваються процеси притягання собі подібних і відторгнення чужорідних елементів. Рідновіри вживають усіх доступних заходів для поширення інформації про себе та для викриття шкідливих програм підміни цінностей.
РОЗДІЛ ІІІ.УКРАЇНСЬКА ЕТНОРЕЛІГІЯ:ЕТАПИ РОЗВИТКУ ТА ОСНОВИ РЕКОНСТРУКЦІЇ
ІІІ. 1. Поняття “українська етнорелігія”та “реконструкція етнорелігії ”
Світогляд і самосвідомість будь-якої людини нерозривно пов’язані з середовищем її існування: з її генетичною, духовною, історичною, культурною спадщиною, культом предків, тобто расово-релігійним поглядом на життя. Саме так, з давніх-давен існує той невидимий зв’язок між походженням людини і її культурою, який формує певний тип генетично-метафізичного світогляду.Таким чином, і сприйняття релігії (як своєрідної форми взаємовідносин з предками і силами природи) зумовлюється генетичним (расовим) походженням людини і її мовно-культурним корінням, тобто іншими словами, релігія твориться засобами рідної мови в рідному середовищі.Як було стверджено в першому розділі моєї праці, етнічною релігією вважаємо сукупність автохтонних, рідних, природних (рос. естественных) вірувань і звичаїв того чи іншого етносу. Безперечно, що слов’янський масив локальних вірувань настільки широкий, що в ньому можна було б виокремити певні оригінальні особливості релігії кожного зі слов’янських народів, і водночас розглянути його цілісність як феномена саме слов’янського роду. Тому, звичайно, українська етнорелігія буде настільки ж українською, як і слов’янською взагалі, однак матиме свої особливості, які вирізняють її із загального слов’янського світу. Тобто, якщо в шкалі етнічної градації маємо: суперетнос – етнос – субетнос, то за тією ж родовою логікою вибудовуємо й схему етнорелігійної таксономічної підрядності: суперетнічна релігія (слов’янська) – етнічна (українська) – субетнічна (гуцульські вірування). Кожна з них має бути розглянута як окрема таксономічна категорія за логікою: “родове, видове, підвидове”.Українське язичництво – природна українська етнічна релігія, яка сформувалася на території України, засобами давньоруської (чи староукраїнської) мови та народних звичаїв, що шліфувалися в середовищі духовної верстви, перетворюючись на сакральну традицію і передаючись із покоління в покоління у середовищі народу. Вона має таксономічне значення як видовий сегмент слов’янського язичництва.У цьому контексті слово язичництво є загальноприйнятим терміном, що має свою історію. Незважаючи на той негативно-оціночний відтінок, якого надала йому офіційна християнська церква, це слово вважаємо нейтральним науковим терміном, адже воно належить до слов’янської лексики, і, крім назви частини тіла (язик), позначає ще й мову, плем’я, народ зі спільною мовою, територією й релігійним звичаєм.Термін “українське язичництво” в широкому значенні, як сукупність релігійних вірувань, що побутували на теренах України, у їхньому еволюційному розвитку, є умовним (оскільки етноси, що проживали на терені України в давні часи ще не називалися українцями).Таким чином, до української етнорелігії (язичництва) будемо відносити увесь масив автохтонних вірувань у діахронії: 1) релігію племен і народів найдавнішої доби, яких прийнято вважати предками українців як в етнічному, так і в культурно-історичному планах; 2) релігію східнослов’янських племен Київської Русі, що існувала до прийняття християнства як офіційної релігії; 3) народно-побутову релігійність українців, що існувала паралельно з офіційним християнством протягом останнього тисячоліття; 4) сучасне відроджене українське язичництво.Українське язичництво у вужчому розумінні означає власне етнічну релігію українців, тобто успадковану віру їхніх предків, що існує нині як Рідна Віра. Отже, терміни Рідна Віра і Українське язичництво розглядатимуться як близькі за значенням, де: рідна (належна певному, в даному випадку українському етносу), віра – поняття близьке до терміну релігія (хоча має певні відмінності, розглянуті в І розділі цієї праці).Слово язичники вживалося на позначення “віри, відповідної своєму язику” (етносу, народу, мові). Є підстави вважати, що це слово було відоме вже близько тисячі років і не носило негативного значення. Воно згадується й у Велесовій Книзі, яку датують по-різному: і як пам’ятку V – IX ст. н. ч., і як переписану в XVII ст., і як сучасний твір [255. 5-А, 5-Б, 6-Г].Не вдаючись до дискусій щодо часу написання і авторства Велесової Книги, процитую цю згадку про перебування русичів у неволі: “наші Отці одні хомути носили і ніяк не звалися інакше, як язичники”. Саме тому, як зазначає автор, вони й були “Богами збережені”, щоб визволитись з рабства. Цитую далі: “краще маємо зникнути, але ніколи не бути в рабстві, і не поклонятися богам чужим” [255. 6-Г]. Отже, тут йдеться про те, що саме Рідна Віра – язичництво – рятувала предків, коли вони перебували серед чужих народів, не давала забути, якого вони роду-племені.Слово “поганство”, впроваджуване християнською церквою з ідеологічною метою (прагнення скомпрометувати етнічну віру), є лексичною калькою з латинського paganus – селянин, селянський. За іншою версією, воно походить з грецького pagos – кам’яний монумент, менгір, що означає статую Божества або камені, біля яких молилися язичники. Якщо колись християнські проповідники використовували це слово з метою зневажити й принизити етнічні релігії завойованих ними народів, то нині застосування цього слова слід вважати лайливим щодо сповідників язичницьких релігій. З філологічної точки зору воно є не тільки “просторіччям”, але й церковним вульгаризмом, ознакою низького рівня мовної й загальної культури тих, хто його вживає. Воно непридатне для наукового вжитку через його негативно-емоційне забарвлення, а його використання вважається порушенням лінгвістичних вимог до терміну. Крім того, релігійна нетолерантність, підлягає оскарженню як порушення окремих норм Конституції України та міжнародних документів про свободу совісті та віросповідань, зокрема кваліфікується як “образа релігійних почуттів”. Мені відомі факти, що християни ображалися, коли їх називали “ісусівцями” (тобто послідовниками Ісуса) чи “христосівцями” (послідовниками Христоса). Хоча основою цих назв є лише ім’я їхнього Бога, а словотвір аж ніяк не суперечить нормам української мови (пор.: ленінці, гітлерівці, або навіть шевченківці як, скажімо, мешканці села Шевченкове), однак незвичні суфікси надали словам певного зневажливого відтінку й викликали у християн роздратування. Чому ж тоді всі церковні ієрархи і навіть деякі науковці не хочуть бачити образи в терміні “поганство”?В англійській мові поняття язичництво передається словом pagan, де воно не має такого негативного відтінку, або словом heathen – дослівно “вересова людина” (тобто лісова, природна, людина, яка живе серед рослин, зокрема в заростях вересу). У Римській імперії (а також в Румунії) на позначення язичників використовували також слово heiden, наприклад, вздовж доріг, що вели у слов’янські землі (напр., в Богемію), християни вивішували вивіски “straff die heiden” – “покараємо язичників”.Українське язичництво як витокова релігія українців за своєю сутністю є православним, що до Х ст. означало віру місцевого автохтонного населення Київської Русі (про це йтиметься в частині ІІІ. 5).Не зважаючи на те, що нині відродження давніх релігійних культів комусь може видаватися непотрібним анахронізмом, однак, як я показала в другому розділі цієї праці, у всьому світі спостерігається виникнення груп і рухів, що присвятили себе відродженню втраченої релігійної культури та пошуку свого етнічного коріння. Це факт, з яким уже не можна не рахуватися. В цьому, безперечно, проявився і феномен етнічної (природовідповідної) релігії. Це цілком закономірно: багато освічених білих людей вважають, що зберегти наші нації як самобутні спільноти можливо тільки шляхом відродження етнічних світоглядних і релігійних систем.Отже, загальна мета етнорелігійного відродження в Європі – збереження і поліпшення здорової расово-генетичної і духовно-культурної спадщини Білої Європейської Раси. І в цьому нема ніякого злочину “расизму” – є цілком природна стурбованість за збереження свого расового типу, своїх націй і боротьба за їх існування!Реконструкція етнічної релігії після майже тисячолітньої перерви – завдання не з легких. Нині, коли втрачена або спотворена практика ініціації, магії, обрядовості, багато прихильників язичництва звертаються до релігійних традицій інших народів. Відсутність рідного сакрального наповнення живої традиції, спричинена довгим пануванням християнської церкви з її чужою юдаїзованою ідеологічною надбудовою, викликає і негативне ставлення деяких сучасників до релігійної метафізики. До того ж, вони по-різному уявляють собі так звану “реконструкцію етнорелігії”. Декому вона видається неможливою взагалі, мовляв “двічі в одну річку не ввійти”.Однак, слід звернути увагу на те, що українське язичництво існувало, хоч і в таємних, прихованих формах, паралельно з християнством протягом всього останнього тисячоліття. Це дало змогу надовго затриматись багатьом релігійним уявленням у побутовій і святковій обрядовості. Відомо також, що навернення народу до християнства розтяглося на кілька століть. Випадки насильницького охрищення язичників зафіксовані навіть у ХІХ столітті, наприклад, за даними “Известий о состоянии и приращении православного народонаселения” у 1847 р. похрищено 1522 язичники. Не зважаючи на переслідування офіційною церквою язичницької віри (знищення волхвів, спалення богослужбових книг, руйнування древніх святилищ і храмів, вирубування священних гаїв), потреба в них не зникла, і про їх існування свідчать численні церковні документи. Народ зберігав у різних формах довіру до давніх прадідівських релігійних обрядів, перенісши їх у сферу родини. Часто навіть після християнської служби в церкві, батько родини вважав за потрібне виконати язичницький обряд вдома у колі своєї сім’ї: Святвечір, Великодній обід, освячення вогнем чи водою хати або худоби, подвір’я, поля чи зерна тощо.Аналіз наукових (історичних, фольклорних, етнографічних) даних про українське язичництво свідчить, що синкретизація етнічних елементів зі світовими релігіями (в даному випадку – християнством) відбулася в світогляді й обрядовості українців не раніше ХVІІІ – ХІХ століття. Якщо навіть на початку ХVІІІ ст. маємо згадки про волхвів, з якими веде постійну боротьбу християнська церква, то, очевидно, що народ звертався за послугами до служителів етнічних культів і підтримував зв’язок з Рідною Вірою.Ряд фактів свідчить про те, що християнська церква безуспішно викорінювала рідновірські обряди аж до ХVІІ ст. Так, християнський чернець Іван Вишенський писав повчання до народу про знищення писанок, колядок, щедрівок, купальських вогнищ, поминальних трапез на могилках покійних родичів, вказуючи на їхній язичницький зміст [94; 48]. Лише в середині ХVІІІ ст. церква, нарешті, зрозумівши марність цієї боротьби, змінює тактику: надавши язичницьким обрядам християнського забарвлення, вона включає їх до своєї культової практики. З цього часу відбувається інтенсивна синкретизація двох релігій – етнічної і світової. Однак і ці спроби виявилися малоефективними, хоча й справили певний вплив на народні маси. Давні релігійні традиції в усіх слов’янських країнах, у тому числі й Україні, відроджуються громадами Рідної Віри завдяки збереженості давніх знань у синкретичних формах, особливо святах річного кола.В. Шаян через відсутність сповідників Рідної Віри за кордоном на першому етапі ще не ставив своїм завданням вироблення обрядовості та реконструкції річного календаря, але окремі замітки про обрядовість Рідної Віри знаходимо у його листах до друзів, які він посилав у Канаду. Зокрема, описані ним обряди запалювання Священного Вогню на сонячні свята. Чи не найкраще описані ним Різдвяні обряди [521. 367–429], а також обряд поховання, деякі ініціаційні обряди та інші окремі згадки про українську обрядову систему, яку В. Шаян радив відновлювати шляхом вивчення фольклорно-етнографічних відомостей та наповнення їх язичницьким релігійно-філософським змістом (Листи від 15, 16 червня та 1 липня 1969 р.) [15].Життя українського язичника від народження до самої смерті супроводжується певними ритуалами, що українською мовою називаються обрядами і означають “порядок, лад”, тобто ряд послідовних дій, що мають свої правила, які слов’яни виконують щодня. Давнє слов’янське значення слова ряд – черга, шеренга, а також – договір, угода. Це слово має також і конкретне значення: ряд – дощані столи з лавами, які наші пращури збивали спеціально для частування великої кількості людей на весіллях, поминках, інших родинних урочистостях (пор. також торгівельний ряд на базарах). Саме “обрядування” первісно означало обхід гостей по рядах з частуванням (стравами, напоями), без якого не обходилося жодне із язичницьких свят. Відомі ритуальні бенкети, які називалися братчинами, і відбувалися після кожного Богослужіння, особливо на великі свята сонячного циклу Кола Сварожого, коли, окрім частування, передається по ряду ритуальна чаша або ріг – символ добробуту. Кожен учасник братчини, тримаючи ріг зі священним напоєм, виголошує славу Богам і передає його далі за ходом Сонця (посолонь, тобто справа наліво). Пізніше слово обряд стали застосовувати до всіх родинних чи святкових народних церемоній.У деяких працях початку ХХ ст. тип синкретичної православно-язичницької релігійності отримав назву “побутового православ’я”. У 1930 р. К. Моторін зазначив, що побутову релігійність східних слов’ян доречніше було б називати терміном “православне язичництво” [Моторин. 141].Таїнства і обряди Рідної Віри що збереглися, існуючи паралельно з офіційним християнством: творення роду (вибір пари, весілля, вінчання), священної жертви (причастя), смерті й безсмертя (поховання, перехід душі до царства Сварога), посвята (вікові та станові ініціації: в один рік, у сім років, на повноліття, посвята у воїни, висвячення в духовний сан), введення у віру (показ Богам новонародженого), наречення (надання імені дитині), посвячення в Рідну Віру дорослих, очищення та ін. Наші предки вважали, що в кожної людини є три найбільших свята: народження, весілля і похорон (що також є урочистою подією, бо давній язичник розумів свій перехід до світу Нави як свято поєднання зі своїм Родом, але вже в новій якості – у гурті предків).Існує також багато обрядів пов’язаних з важливими подіями життя родини – побудовою чи переходом до нової хати, купівлею худоби, вигоном її на пасовище, оранкою, сівбою, збиранням лікувального зілля, винесенням вуликів, полюванням тощо.Релігійно-синкретичні форми ортодоксального християнства можуть також до певної міри виступати основою для очищення і подальшої реконструкції етнічної релігії. Річ у тім, що релігійні уявлення не народжуються з кожним новим поколінням, у свідомості людей не відбувається кожного разу складного процесу їхнього дозрівання. Нові покоління “засвоюють” релігію як історичну даність, як звичай, як узаконений часом тип світосприйняття й світогляду. Однак, сам звичай вже не становить собою сакральної системи: дуже часто носії звичаю не можуть пояснити чому вони так роблять (“так треба”, “так годиться”). Переважна більшість українських звичаїв уже позначена сильним синкретичним світоглядом з перевагою християнських міфологем, особливо щодо церковного календаря, постатей “святих мучеників” тощо.Важливою причиною існування релігії загалом є наявність певних традиційних релігійних вірувань, які й визначають характер розвитку релігійних уявлень у нових умовах, їхню відносну самостійність. В основі генези релігійних форм лежить релігійний синкретизм як один з головних чинників цього процесу. Його дослідження виявляє, на перший погляд, парадоксальне явище: вірування, які походять з давніх історичних часів, відзначаються більшою стійкістю, ніж сучасні релігії (у т. ч. світові) [276]. Відбувається ніби повернення релігії до виконання своїх первісних функцій: регулятора простих норм моралі, “доправових” або в правовому відношенні нерегульованих сторін людського буття. При цьому особливу живучість виявляють ті сторони релігійного життя, які пов’язані з природним циклом людського існування, і ті, які відображені в архаїчних релігійних формах, але вже дещо трансформованих і закріплених у ритуалах світових (монотеїстичних) релігій.Розвиток будь-якої релігії, як правило, має синкретичний характер. Саме синкретичний характер релігійних поглядів сприяє мобільності релігійної догматики і культової практики, їх рухливості.Хоча релігійно-синкретичні погляди на всіх етапах розвитку суспільства не можуть з’являтися одразу – необхідний період взаємодії, взаємовпливу різних релігійних систем. Відомо, що й християнство змогло повільно і поступово поширитись серед народу, тільки приймаючи синкретичні форми, чіпляючись за споконвічні вірування і обряди язичницької давнини. Компроміси християнства з місцевими культами і народною звичаєвістю можна простежити як на теоретичному рівні, так і на рівні масової побутової свідомості віруючих. На основі залишків язичництва у християнстві також можлива і реконструкція суто язичницьких форм релігійності.Уже Володимир Шаян у своїх працях “Студії над Ведійською думкою” та “Джерело сили української культури” [521. 823–877, 429–447] накреслив шляхи реконструкції Рідної Віри, звернувшись до арійської духовної спадщини, фольклорних українських і загалом слов’янських джерел. Він стверджував, що складовими цієї реконструкції стануть “вчення про безсмертність життя, безсмертність ідеї у таємній пам’яті Всесвіту. Наша віра є створена із елементів старинної арійської Віри та об’явлень в сучасності. Тому ця віра буде Українською, і рівночасно Загальноарійською... Наша віра – це наймодерніша наука у виді міфології... Відроджуючи Рідну Віру, ми продовжуємо духову лінію розвитку: Віри Святослава, боротьбу Хмельницького, духового відродження Сковороди і Шевченка. У мові міфології і дійсної духової метафізики це зветься втіленням” [521. 140].Таким чином, до поняття “реконструкція етнорелігії” слід послідовно включити: 1) накопичення достовірних наукових фактів про слов’янський пантеон, богослов’я, обрядовість, календар; 2) релігієзнавче порівняння етнорелігії певного народу зі спорідненими традиціями та доповнення прогалин в її системі з допомогою даних про релігію свого суперетносу; 3) релігієзнавче порівняння слов’янської бази даних з наявними арійськими священними текстами та доповнення її прогалин з допомогою ведичних даних; 4) релігієзнавче порівняння язичницької системи з християнськими уявленнями та обрядово-календарною звичаєвістю, що збереглася; 5) переосмислення фольклорно-етнографічних даних з точки зору язичницької релігійності та відокремлення від них християнських ідеологічних нашарувань; 6) з врахуванням усього широкого спектру зібраних таким чином даних, укладання сучасних богословських, сакрально-обрядових, календарних та морально-етичних основ Рідної віри; 7) апробація відродженої духовно-культурної системи в діючих громадах Рідної Віри та у повсякденному житті громадян.Додамо до цих основ астрономічні дані та спроектуємо на них народно-етнографічні відомості про свята, які в синкретичному вигляді містять інформацію про їхній духовний зміст, обрядовість і словесну магію рідної традиції. Очистимо їх від пізніших чужих нашарувань. Так краплю по краплі збиратимемо все до єдиної слов’яно-арійської системи.
ІІІ. 2. Періодизація розвитку етнорелігіїна теренах України
За 50 тисяч років існування релігії змінилися сотні тисяч релігійних форм. Етнічна релігія автохтонного населення України має кількатисячолітню історію, старшу від християнства більше, ніж на 7 тисяч років. Формування язичницького світогляду предків слов’ян, у тому числі й предків українського народу, припадає на час переходу індоєвропейської людності до протонеоліту. Періодизацію розвитку релігійності на українських теренах можна розглядати як кілька великих епох у житті й світогляді автохтонного населення території України.Видатний український вчений-археолог М. О. Чмихов помітив, що “хронології періодизації пам’яток мідного-бронзового віків України відповідають і основні етапи в історії Давнього Єгипту” [506. 101]. Приміром, єгипетські піраміди були символами вранішнього сонця, так само, як і кургани на теренах України. А похоронні обряди, здійснювані в цих культових місцях, вважалися необхідною умовою для переходу душ покійних на небо (Рай, Луки Сварожі). Така синхронізація, на його думку, свідчить не про наявність окремих паралелей, а на спільність історичного процесу на цих територіях, тобто місцях проживання усіх індоєвропейських народів, у тому числі й слов’ян [506. 106–107].Розвиваючи думки Гесіода (про 5 періодів розвитку людства) і Овідія (про 4 таких періоди), вчений прийшов до висновку, що вони “точно відповідають рисам нині виділених археологами епох”: “золоте покоління” – протонеоліту; “срібне” – неоліту; “мідне” – мідному віку; “героїчне” – бронзовому віку; “останній вік заліза” – ранньому залізному віку [506. 169].Таким чином, говорячи про періодизацію української етнорелігії, можемо стверджувати, що вона значною мірою відповідає запропонованій М. Чмиховим схемі: Критаюга (перший, золотий, божественний вік), Третаюга (другий, срібний вік), Двапараюга (третій, мідний вік), Каліюга (четвертий, останній, залізний вік). Далі йде нове періодичне відродження цього кола, що відповідає арійським уявленням про циклічність часу.Згідно Магабгарати, “Критаюга триває чотири тисячі років. Стільки ж століть займає її становлення і стільки ж – згасання. Третаюга триває три тисячі років. Стільки ж сотень років приходиться на її становлення і стільки ж на згасання. Тривалість Двапараюги – дві тисячі років. Її становлення і занепад тривають по двісті років. Каліюга триває тисячу років. На її становлення і занепад припадає по сто літ... По закінченню Каліюги знову починається Критаюга. Загальна тривалість юг – дванадцять тисяч років” [297. ІІІ. 186, 17–23].У цій системі, вже навіть у самих металах, показано тенденцію до поступового погіршення людських якостей і життя суспільства, своєрідну ентропію. Зниження і профанування світоглядних основ і моральних норм, виражених поняттям дхарми (що відповідає слов’янській Праві), напрочуд точно відображає схему, намальовану мислителями нового часу Ф. Ніцше, Ю. Еволи, М. Еліаде та ін. Тут йдеться не про розвиток (так званий, прогрес) матеріальної культури, а лише про занепад праведних законів, які й спричинюють поступову деградацію суспільства, про що в Махабхараті говориться так: “У часи Крити дхарма (укр. Права – тут і далі вставка Г. Л.) – як бик з чотирма ногами, вона володарює над людьми безмежно, без хитрощів та обману. Настає Трета – тоді дхарма (Права) зберігає лише три чверті своєї сили, а четверта частина впадає в беззаконня. А в часи Двапари дхарма (Права) уже наполовину витіснена беззаконням. Далі несправедливість на три чверті воцаряється в світі, і на долю людської доброчинності випадає лише четверта частина... З кожною югою зменшується тривалість життя людей, послаблюється їхня мужність, розум, сила, духовна міцність. Царі, брахмани, вайш’ї та шудри... поступово починають дотримуватися лише видимості законів дхарми (Прави). Люди стануть торгувати дхармою (Правою), неначе м’ясом” [297. ІІІ. 188, 9–119; 506. 170]. Отже, міфологема погіршення людської породи відображає певну природну закономірність: “Покоління людей, як правило, деградують, іноді змінюють умови існування” [287. І. 212].Виходячи з цих міркувань, можемо розвинути і доповнити запропоновану М. Чмиховим періодизацію слов’янського язичництва [Чмих. 506. 181–184].1. Доба Великої Богині Матері (Досварожа епоха) – кам’яний вік з груповим або нестійким парним шлюбом, панівна роль жінки. Культ Рожаниць, Матері-Землі. Закон Прави (ведійська Рита) як гармонія всезагальної рівності, уявлення про Зодіак (приблизно VI – IV тис. до н. ч.) – етнічні спільноти пелазгів, трипільців.2. Доба Сварога – Бога-Отця; утвердження віку металу та моногамної сім’ї; формування уявлень про душу; Права як гармонія рівних, але вже спеціалізованих у межах общини груп (мідний вік, близько IV – ІІІ тис. до н. ч.), трипільці.3. Доба Дажбога – сина Сварожого; виникнення держави; зростання ролі чоловіка; монополізація знань жерцями; уявлення про безсмертя душі кожної особи, яка корисна суспільству; Права як гармонія нерівності (бронзовий вік, середина ІІІ – ІІ тис. до н. ч.); арійські плем’яні утворення.4. Доба Перуна – сина Сварожого; розвинута держава; панівна роль чоловіка; Права як гармонія феодального суспільства; наступ інтернаціональних релігій з південного сходу; відхід від природного способу життя; поступова втрата етнічних знань та поступовий світоглядний перехід до монотеїзму (І тис. до н. ч. – ІІ тис. н. ч., залізний вік); арії, скіфи, слов’яни, руси, українці.Отже, міфологічна періодизація має свої визначення для кожної з цих чотирьох епох, які в основному збігаються з археологічними: 1 (за даною схемою) – “золотий вік”, 2 – “срібний вік”, 3 – “мідний вік”, 4 – “залізний вік”. Як бачимо, язичницький світогляд пройшов етапи, які в цілому відповідають основним археологічним епохам. Однак, така схема є досить загальною, а назви періодів умовні. Крім того, в межах кожного з цих великих етапів слід виділити і конкретизувати менші періоди. Наприклад, “Доба Перуна” не тому так названа, що Перун має бути головним Богом цього періоду, а тому, що з’являється уявлення про нього як про чоловічу Божественну силу, охоронця війська, загалом як символ арійської цивілізації. М. Чмихов вважав, що існував певний прообраз Перуна, відомий у символіці Тільця, Бика, Тура, який був відомий уже трипільцям [506. 353].Занепад Предківських знань на теренах України характерний найбільше для останнього періоду цієї доби – (ІІ тис.), тобто час привнесення чужої віри і примусове її впровадження. Слід враховувати також і те, що занепад язичництва відбувся не як природний процес еволюції етнічної релігії від політеїзму до монотеїзму. Монотеїзм, насаджений силоміць як чуже етнічне явище, лише замінив природну етнічну віру штучною “світовою”. Монотеїзм загальмував природний розвиток власної етнічної віри, а згодом поставив її під загрозу повного знищення. Отже, перехід від політеїзму до монотеїзму не був закономірним еволюційним явищем у межах однієї релігії, а лише збігом негативних етнічних контактів та історично-політичних обставин. Однак, і сама чужа монотеїстична релігія, будучи неприродним штучним витвором, виявилася нездатною творчо розвиватися еволюційним шляхом, а отже, залишилася закостенілою, догматичною, відірваною від сучасного життя і нового наукового світогляду.Через це штучні монотеїстичні світові релігійні системи рано чи пізно мусять зійти зі світової арени і, закономірно, поступитися природним етнічним релігіям, які здатні саморозвиватися на рідному етнічному ґрунті. У зв’язку з першими ознаками етнорелігійного ренесансу, а також за схемою періодичних процесів статики і динаміки можна прогнозувати і 5-й етап розвитку релігії як в Україні, так і в світі.5. Доба Відродження етнорелігій – (умовна назва – післязалізний вік, ІІІ тис.), відродження етнічних релігій на новому етапі розвитку людства, повернення до Предківських знань, екологізація моралі, природність існування на Землі, Права як новий космічний світогляд єдності різноманітного і нових взаємин з Богом-Богами. Микола Чмихов лише побіжно передбачив окремі штрихи нового (5-го періоду), зазначивши, що колись “принцип становості” порушився, руйнуючи й всезагальну гармонію суспільства, але на новому етапі деякі народи вже приступили до “демонтування” пролетарської системи “рівності”, віддавши переваги суспільній ієрархії. Він писав: “Настання нової епохи дещо випереджає настання відповідного їй природного циклу. Отже ми знаходимося, хоч би одною ногою, в новій історичній епосі”. Початок цієї доби він датував 2015 роком як “епоху Водолія”. Його праці суголосні думкам новітніх язичницьких мислителів: “язичництво виникло не тільки як найдавніша система світогляду предків слов’ян, але і як система космічного світогляду” [506. 361].Сучасний стан Відродження українською Рідної Віри є добрим підтвердженням його передбачення етнорелігійного Відродження, яке стало закономірним наслідком живучості нашого етносу. За прогнозами вчених, цей етап матиме тенденцію до етнічного ренесансу: відродження етнічних релігій, екологізації суспільного життя, повернення до національних пріоритетів. Головною засадою цього процесу стане принцип єдності різноманітного.
ІІІ. 3. Релігійні вірування трипільців як автохтонівна території України
Людський досвід знає багато форм фіксації етнічної пам’яті: релігійні міфи, народні сказання, легенди, літописні хроніки, народні пісні тощо. Наше завдання – зібрати все те, що може бути придатним для сучасної реконструкції етнічної релігії. А це, насамперед, ті споконвічні архетипи, що сформувалися на нашій етнічній території. Оскільки таких безпосередніх словесних джерел трипільської релігії не збереглося, я роблю спробу відтворити систему релігійних вірувань трипільців на матеріалі опосередкованому, тобто на археологічних дослідженнях поселень, оригінальних культових зразках скульптури, культових споруд, поховань, побутових ужиткових речей [352; 533], а також паралелях з відомими міфологічними системами інших індоєвропейських народів. Таким чином, вивчаючи символічну “мову” глиняних пам’яток, ми зможемо прочитати ці послання далеких пращурів.Початок вивчення Трипільської культури було покладено в 1893 р. археологами Вікентієм Хвойкою та Хведором Вовком, які провадили розкопки на Кирилівських висотах у Києві. З того часу цю дату прийнято вважати за вихідну точку в дослідженні Трипілля. Окремі ж знахідки архаїчної культури з мальованою керамікою були відомі вже в 1750 р. (приватні розкопки у Західній Україні), 1822 р. (випадкове відкриття трипільської печери Вертеба поблизу села Більче-Золоте Борщівського р-ну Тернопільської обл.), 1854 р. (знахідки, що потрапили в колекцію Державного історичного музею в Москві). Одним з археологів-щасливців, яким таланило зробити всесвітньо відомі відкриття, був поляк Адам Кіркор (у 1884 р. йому пощастило знайти так званого “Збруцького кумира” – слов’янського Рода-Світовида, який нині знаходиться в Краківському археологічному музеї в Польщі). У 1876 р. він дослідив печеру Вертеба і поповнив колекцію трипільських старожитностей. У 1891 р. видатний український історик В. Б. Антонович провадив розкопки трипільського поселення на Поділлі, де знайшов антропоморфні статуетки, житла, мальовану кераміку. Трипільські знахідки на південному заході України 1870–1900 років назвали “Наддністрянськими Помпеями” і “Буковинською Троєю”. Уже понад століття Трипільську культуру досліджують шість поколінь науковців [163].Світогляд трипільців. Трипільська релігія за ведійською схемою починається кінцем Критаюги і закінчується початком Двапараюги (тобто неоліту, мідного та бронзового віків), коли спостерігаємо розвинутий культ Богині-Матері і суспільство, яке ще, очевидно, пам’ятає ієрархію каст.Чи не Трипільську цивілізацію можемо вважати “золотим віком” України? Звернемось до Магабгарати: “Брагмани, кшатрії, вайш’ї і шудри в час Критаюги були строго розмежовані, люди строго дотримувались своєї карми. Тоді варни, єдині по відношенню до карми, дотримувалися дхарми... Пов’язані однією Відою, єдині в способі обрядодійства і заклинань, не зважаючи на відмінності в окремих дхармах, єдині у Відах, вони слідували єдиній дхармі” (тобто законам Прави) [297. ІІІ. 148]. Однак, ця гармонія уже в Трипільському суспільстві поступово починає порушуватися через застосування зброї, що призводить до занепаду “золотого віку” і вивищення касти кшатріїв. Поява виробів зі знаком Тільця (бого-бика, тура) свідчить про розвиток чоловічих культів, відомих пізніше під іменами Сварога та Перуна.В археології прийнято відносити Трипільську культуру до часу Неолітичної революції. На зміну мисливському споживацькому суспільству, що стало причиною екологічної катастрофи, прийшла доба відтворювального господарства, коли землеробство і скотарство вимагало чималих затрат часу на досить трудомісткі процеси. Для цього періоду характерна перемога творчого освоєння простору, закріплення його в космогонічних культах, розвиток уявлень про душу (незалежну від тіла) та її вічне перевтілення, кастовий уклад суспільства з жерцями-старійшинами (вождями) на чолі, культ предків (поява курганних поховань), закон Прави (Рити) як гармонії ієрархії у межах общинних груп [506. 357].Нам, на жаль, не відомо про історичні події (факти) Трипільської доби. Але міфологія, на відміну від історії, є універсальною формою моделювання світу. Саме трипільці започаткували для нащадків не тільки місця поселень, але й природні космогонічні моделі та світоглядні основи. Ці моделі матеріалізовані в розписах керамічних виробів та побудові селищ наших трипільських предків. Серед типових моделей можемо виділити: коловорот, подвійні (дзеркальні) композиції, що визначають дуалізм (єдність протилежностей), триярусні композиції (космогонічні символи триєдності), чотиристоронність.Коловорот. Світобачення трипільців наскрізь пронизане прагненням до творчості, ладуванням навколишнього простору з допомогою універсальної символіки круговороту Всесвіту (концентричні кола в орнаментиці тарілок, кругове планування поселень). Поняття про безкінечний плин часу передає нам трипільський безконечник (меандр). Уявлення про сакральний центр цього круговороту бачимо в плануванні поселення з обов’язковим майданом посередині, навколо якого обертається все життя його мешканців.Дуалізм. Упорядковуюча дія міфу здійснюється шляхом позначення явищ реальної дійсності за принципом “позитивний – негативний”, в основі якого лежить пізнання світу через зіставлення “космос – хаос”. На посуді двочленні композиції відображають одвічну боротьбу і єдність протилежних начал (два змії-дракони, закручені головами назустріч один одному); бінарні опозиції (день – ніч, літо – зима, північ – південь), вписані в цілісний виріб, що символізує єдність цих протилежних начал.Триєдність. Уявлення про вертикальну будову Всесвіту відображене в символіці розпису глечиків, макітер, великих посудин-зерновиків, на яких нижній ярус позначає землю, середній – повітря, верхній – небо. Тут значима кожна деталь, яка передає динаміку одвічного коловороту, що пізніше розвинеться і отримає назву Права, Ява і Нава. З неба (Прави) падає дощ, проростають (в Яві) злаки і плоди, а їхнє насіння, схоронене в землі (Нава), знову проросте навесні новими сходами. Обожнення природного циклу: життя, смерть, воскресіння – основа релігії трипільців.Чотиричленна символіка відображає уявлення про чотири сторони світу: коло з рівнобічним хрестом або сваргоподібним знаком на тарелях, трипільський ромб (символ родючості поля), зображення місяців у різних фазах (перші зразки календаря). Про існування астрономічних знань і досліджень, які безперечно були професійним надбанням жрецького стану, свідчить відкриття трипільської обсерваторії V тис. до н. ч. (с. Казаровичі на Дніпрі). Символікою чотирьох позначені також “чотиригруді” посудини, які мають всі ознаки ритуально-магічного характеру, очевидно пов’язаного з “годуванням” (жертвопринесенням) землі, викликанням дощу тощо.Трипільські Боги і Богині. Завдяки трипільській пластиці дізнаємося про пантеон Богів мешканців України кінця VІ – початку ІІІ тис. до. н. ч.Перше і мабуть головне місце в цьому пантеоні по праву належить Великій Богині-Матері – жіночому началу родючості, в якому відображалося уявлення про відтворюючі функції Землі, жінки, Природи загалом. Жінка-прародителька представлена глиняними образами повнотілих зрілих жінок, що народжують. В глину цих статуеток додавали зерно або борошно з нього. Уявлення про “похорон” зерна в землі (засів) і його “воскресіння” (весняні сходи) відображають ідею вічного перевтілення, відродження душ покійних родичів через тіла новонароджених дітей Роду (що пізніше отримало пояснення як обертання душ через світи Нави, Прави і Яви). На животі Богині зображений ромб, розділений начетверо з крапками (зернами) в середині – символ засіяного поля. Вірогідно, вони символізують Свято Врожаю, осінній аграрний період. Часто статуетки Богині позначені спіралевидними зміями, що обвивають її груди або живіт (оберіг вагітності). Поруч зі старшою Богинею археологи знаходять і юну постать стрункої молодої Богині-Діви, оновленої весняної Природи. Наявні також статуетки Богині в позі Оранти з піднятими до неба руками. Велика Богиня часто сидить на глиняному рогатому троні (у вигляді бика), що вказує на її міфологічний зв’язок з Богом-Биком.Богиня-Мати і Богиня-Донька є давніми прототипами не тільки слов’янських Рожаниць Лади і Лелі, але й балкансько-грецьких Деметри й Кори-Персефони, що символізують ідею смерті і воскресіння природно-рослинного світу, і загалом циклічності – занепаду і відродження. Культ Богині-Матері у трипільців засвідчений і фігурками жінки, що тримає біля грудей дитину, своєрідні “мадонни” (Майданецьке, Бондарівка, Кринички) [163. І. 374, 375, 393].Друга сакральна постать: Бог-Батько у трипільській пластиці представлений переважно зооморфно у вигляді Бога-Бика (Тура) – чоловічого начала Природи, очевидно відображеного на небі сузір’ям Тільця. Найдавніші пам’ятки з символами Тільця датуються з V тис. до н. ч. (за М. Чмиховим, приблизно 4400 рік до н. ч.) до середини ІІІ тис. до н. ч. – період панування його в Зодіаку (коли весняне рівнодення випадало в сузір’ї Тільця). У вигляді Бого-бика давні греки уявляли Зевса-громовержця (його епітет Гиєнтій – “дощовик”), а давні слов’яни з Биком ототожнювали свого Перуна-громовержця (небесний грім порівнювали з ревінням бика). У зв’язку з цим висловлювалося припущення, що частина трипільців стала предками протогреків, а частина – предками протослов’ян. Як для перших, так і для других проміжною етногенетичною ланкою стали племена Усатівської археологічної культури [128. 35].Бого-бик у ведійській традиції пов’язувався з силою породження, що надходить з атмосфери – тут простежується його зв’язок з Перуном, а його роги семантично пов’язані з Місяцем.До аналогів Бого-бика належать також єгипетський Апіс (священний бик) та хурритський Хуррі (бик). До цього ж ряду можемо віднести перетворену на корову коханку Зевса Іо та Ізиду (зображувану з коров’ячими рогами й очима). Богині-корови також вважалися “місячними богинями” (Ізида). У ведійській традиції Мати усіх Богів Адіті зображувалась у вигляді корови [544. 176–180].Трипільська релігія вже, вірогідно, мала міфологічний сюжет шлюбу Батька Неба (Бого-бика) з Матір’ю-Землею (Великою Богинею). Аналог цього сюжету також має паралелі в грецькому міфі про викрадення Європи Зевсом, який обернувся биком. Його відгомін також поетично описаний у Велесовій Книзі згадується один з весняних обрядів шлюбу Землі і Неба: “се повінчаємо Сварога і Землю”. Цікавою паралеллю є також згадка про Корову Замунь – праматір “кравенців” та відому в західних слов’ян Богиню Подагу (зображену у вигляді корови) [255. 7-Є, 8(2); 404. 11–12].Третє місце в трипільському пантеоні займає Змій-Дракон – втілення земноводної стихії, який водночас може виступати як земна (ріки, моря, джерела, повені), так і небесна волога (дощ, злива). Висловлюється припущення про наявність у трипільській міфології ідеї “священного шлюбу Великої Богині з обома провідними чоловічими постатями” Богом-Биком (Небом) та Богом-Драконом (Земноводним), завдяки чому у світі циклічно відтворюється життя, а також міфологема суперництва двох Богів-чоловіків [342. 54]. Цілком аналогічним у цьому контексті видається слов’янський міф про боротьбу Перуна (Громовержця) з Велесом (Зміуланом) за Небесних Корів (хмари), в результаті чого проливаються потоки води на Землю-Матінку й живлять (запліднюють) її навесні, даючи поштовх новому вегетативному круговороту Природи.Аграрні й еротичні культи тісно перепліталися в світогляді трипільців та їхній релігійній практиці: вважалося, що статевий зв’язок чоловіка і жінки на полі сприяє родючості рослин і тварин.Інші зооморфні зображення. Ймовірно всі вони мали відображати магію родючості тварин, рослин і роду людей одночасно: ведмідь з мискою (можливо для пожертв), бик, корова, тур [163. І. 397–399], свиня [163. І. 399], вівця, баран, коза, собака [163. І. 405] ведмідь, ведмедиця [163. І. 400], олень, лось, птахи [163.І. 406–408] (поселення Блащанка, Кошилівці, Сушківка та ін.). Ведмідь (Ведмедиця) розвинулись в релігії давніх греків як рожаничні Божества. Відома Священна Ведмедиця і в західних слов’ян (кам’яне зображення на горі Слєнжі в Польщі). Малюнок собаки в динаміці (він наче летить у небо), як правило поєднується із зображенням рослини (дерева чи колоска) – своєрідний прототип ірано-слов’янського Симаргла (Переплута), охоронця рослин, зв’язкового світів. А зображення олениць або лосих – прототипи східнослов’янських Рожаниць, можливо відображення зодіакальної символіки Великої й Малої Ведмедиць (які в сибірських народів мають назву Лосиць). Свиня, вепр пізніше розвинеться в міфологему новонародженого Сонця (в обряді Різдва), чи Вепра початкового Часу (скіфської релігії), ритуальний вепр характерний для слов’янських ритуалів на честь Перуна-громовержця у військовій магії. Коза – жертовна тварина в Святі Коляди (сузір’я Козоріг), її культ розвинеться пізніше в слов’янських обрядодіях, пов’язаних з магією родючості: “Де Коза ходить, там жито родить”.Як бачимо, переважна більшість зооморфної пластики мала культовий характер, збережений у пізніших релігійних системах багатьох індоєвропейських народів.Культ Предків. Поховання покійних під порогом жител чи підлогою (переважно жінок і дітей) та на території поселень (дорослих родичів) свідчать про важливість “загробного” життя в уявленнях трипільців, коли ще не існувало нездоланних перешкод між світом живих і світом мертвих. Можна припустити, що “модельки жител”, ці досить відомі і різноманітні за типом глиняні вироби, мали культовий характер – як житло Предків, охоронців родини. Наявність у них жертовника і мініатюрного культового посуду може свідчити про поминальні звичаї – годування покійних. Так формувалася ідея єдності Роду.Культ Героїв. Вірогідно, зображення чоловіка з києм (жезлом) у руці – не антропоморфне зображення Бога-чоловіка, а конкретний образ героїзованої особистості.Культ родючості. Аграрно-магічні дійства трипільського часу мають свої матеріалізовані докази в цілому ряді культового посуду, що використовувався в обрядах напування землі (так звані “біноклеподібні” посудини), обряди викликання дощу (макітри з грудьми), спеціальний обрядовий одяг для танцю дощу (малюнки жриць у спідницях з китицями на подолі), освячення перших плодів (різноманітні курильниці з двома, трьома і чотирма чашами вгорі).Культові споруди. У трипільців були громадські храми, що розміщувалися у центрі поселення. Вони мали по два вівтарі, на яких розміщувалися різні зоо- та антропоморфні фігурки Богів і Богинь, розписний культовий посуд для жертвопринесень та інших магічно-обрядових дій. Дрібні глиняні фігурки (кульки, конуси, кубики), функціональне призначення яких досі не встановлене. Припускають, що вони були своєрідними мірилами (протогрішми), або використовувались для ворожінь чи інших священних обрядодій. Один з таких громадських храмів розкопано біля с. Конівка. Окрім цього, кожна трипільська хата мала свій домашній вівтар у формі рівнобічного хреста, прямокутника чи прикрашеного спіральним розписом кола.Аграрне святилище Трипільської культури, очевидно, належало до суто жіночої магічної сфери. Тут представлені жінки-жриці хліборобського культу, кожна з яких виконує свою роль у складному обряді випікання священного хліба. Піч-жертовник виступає священним центром, а головна жриця, очевидно уособлення Богині-Матері (на троні). На порозі стоїть жриця-сторож обряду. Особливість цього святилища свідчить про певну спеціалізацію трипільських культових споруд, їх присвячення різним Богам пантеону.Сакральна традиція трипільців має численні паралелі та аналоги в релігіях давніх культур Південних Балкан (фракійський енеоліт), Вінча, Лендель, Тиса, Полгар та Трипілля-Кукутень. Сучасна археологія стверджує, що світоглядні основи, магічна та обрядова практика трипільців належала до єдиної сакральної традиції землеробських народів Європи. Найбільш споріднена вона з релігійною традицією Подунав’я, особливо Вінча, що вважається витоковою для слов’ян [163. І. 418].Як стверджують дослідники в Передмові до Енциклопедії Трипільської цивілізації: “Нині можна довго сперечатися з приводу того, скільки тече в жилах сучасних українців крапель трипільської крові, наскільки вони схожі зовнішністю на творців чи не перших європейських протоміст, давнього мальованого посуду, загадкових статуеток та іншої доісторичної спадщини” [163. І. без зазнач. стор.]. Та проте, увесь культурний світ пов’язує свої уявлення про Трипільську цивілізацію саме з Україною, на теренах якої понад сім з половиною тисячоліть зародилася найдавніша європейська цивілізація.Існує також зв’язок Трипільської культури з хліборобським менталітетом українців [272; 78]. Трипільська цивілізація органічно входить у серце і душу кожного школяра і кожного державного діяча як невід’ємна складова історії України, не цураються її й науковці. Можна пояснити графічну і семантичну тотожність узорів трипільської кераміки та української писанки і вишивки саме генетичним етнокультурним зв’язком багатьох тисяч поколінь мешканців цієї землі. Шумерська міфологема про те, що світ було створено тоді, коли люди Країни почали пекти хліб та плавити метал, вірогідно, була відома й у Трипіллі. Подібні міфи існували в багатьох індоєвропейських (точніше б сказати, арійських) народів. Починаючи від аріїв Рігведи, й до давніх еллінів, скіфів та слов’ян, понад сім з половиною тисячоліть триває обожнення Землі як Матері-годувальниці. То чи треба сумніватися в тому, що ментальність хліборобів вироблялася в українців не одне тисячоліття і саме на цій благословенній Богами землі?Підтвердженням цієї спадкоємності (родової та духовної) можуть стати описи антропологічного складу трипільців, озброєння і військова справа. Як вважає дослідник антропологічного складу трипільської культури С. П. Сегеда, “багатовікове перебування її носіїв на південному заході Східної Європи залишило певний слід у генофонді людності цього регіону наступних історичних епох” [163. ІІ. 468].В. К. Черняк вважає, що завдання вивчення Трипілля “є не тільки археологічним, а й етнокультурним питанням. Культура – явище цілісне, у її вивченні не повинно бути монополії археології. Важливу роль у вивченні Трипільської культури повинна відіграти історична етнографія та лінгвістика. Інколи етнографічні аргументи важливіші за археологічні” [163. І. 5–10]. Дійсно, з цим можна погодитися, тому останнім часом створюється спільне міждисциплінарне поле дослідження Трипільської культури, куди все більше включаються і антропологи, і етнологи, і мовознавці, і релігієзнавці, і митці, й письменники.Тому В. Черняк піддав нищівній критиці погляди доктора історичних наук Л. Залізняка на етногенез трипільців, ніби-то як на прасемітський народ, висловлені ним у праці про походження українців [177]. Зокрема, як пише В. Черняк, історичні факти свідчать про те, що західні семіти прийшли в Шумер з Аравійського півострова через три тисячі років після виникнення Трипільської цивілізації. А східні семіти (юдеї) з’явилися на історичній арені лише через тисячу років після західних. До того ж, семіти ніколи не були хліборобами, вони були племенами кочівників-скотарів [163. І. 5–10].На мою думку, до цього ж ряду аргументів слід було б залучити один з найкрасномовніших артефактів, що засвідчує арійськість трипільців, а саме – наявність свастичних знаків, які завжди були антиподом семітським символам [163. ІІ. 467]. Такі свастичні композиції присутні в безлічі трипільських глеків, макітер і мисок. Найяскравішими, я гадаю, є знаки Сварги (пізніше Сварога), що беруть свій початок ще з часів верхнього палеоліту як символи щастя [163. ІІ. 467]. Це – споконвічні обереги білої людини на Землі.Трипільська релігійна культура поєднує минуле, теперішнє і майбутнє нашого народу, бо найдавніші міфи – це сукупність священних спогадів наших Пращурів. Таким чином, у реконструкції Рідної Віри з трипільських релігійних основ можемо брати архетипні та символічні конструкти, що лишаються незмінними на наших теренах ось уже впродовж семи з половиною тисячоліть.
ТЕЛЕГРАМКанал с обзорами, анонсами новинок и книжными подборками
Книжный Вестник
Бот для удобного поиска книг (если не нашлось на сайте)
Поиск книг
Свежие любовные романы в удобных форматах
Любовные романы
Детективы и триллеры, все новинки
Детективы
Фантастика и фэнтези, все новинки
Фантастика
Отборные классические книги
Классика
ВКОНТАКТЕБиблиотека с любовными романами, которая наверняка придётся по вкусу женской части аудитории
Любовные романы
Библиотека с фантастикой и фэнтези, а также смежных жанров
Фантастика
Самые популярные книги в формате фб2
Топ фб2
книги