Пробуджена Енея Європейський етнорелігійний ренесанс

ІV. 4. Ведизм як витокова основа арійських етнорелігійта його роль в реконструкції Рідної Віри

Ведійсько-слов’янські паралелі залучали майже всі дослідники старовинних релігій: М. Костомаров, А. Афанасьєв, О. Потебня, І. Нечуй-Левицький, Я. Головацький, А. Фамінцин, І. Франко, В. Шаян, Леся Українка і багато наших сучасних науковців.Прадавня релігія, що склалася на території України, є частиною величезного масиву первісних вірувань, обрядів, світоглядних уявлень людини про життя, які стали підґрунтям для пізніших етнічних і навіть, певною мірою, світових релігій. На думку археологів Б. Рибакова та М. Чмихова, прямим предком слов’ян було населення, що замешкувало лісостепову частину Правобережжя, крім того, вони споріднені й іншим арійським племенам: “Частина трипільців була, вірогідно, предками греків. Б. В. Горнунг, наприклад, вважає, що ядром протогреків стали усатівські племена. На користь цього свідчать і відголоски культу Тільця в курганному обряді греків, витоки якого логічно шукати в Тільцевих кромлехах і ровах усатівських курганів... Із трипільців могли вийти й предки індійців... Предків слов’ян слід шукати... серед білогрудівських, чорноліських племен і серед скіфів-орачів” [506. 355]. Таким чином, індоєвропейська прарелігія може вважатися витоковою основою формування локальних етнорелігій різних європейських народів.Отже, українці належать до спадкоємців давньої культури, яка була також основою для формування культур інших народів: слов’янських, балтійських, германських, індійських, іранських та інших, які нині прийнято відносити до індоєвропейської культури, яка має ще й іншу назву – арійська. Саме цю назву вживали в наукових працях у ХІХ – на початку ХХ ст.Здається цей термін найбільш відповідає і нинішньому стану релігійної думки. Адже історія цього слова дуже давня, хоча вперше воно було прочитане французьким вченим Анкетілем Дюпероном у 1771 році на стелі перського царя Дарія, який назвав себе арійцем: “Син Віштаспаса, Ахаменід, Перс, син Перса, Арій: Арійського сімені” (курсив мій – Г. Л.) [521. 34]. На думку В. Шаяна, ці слова найширше окреслюють належність до роду (етносу). Ця назва великого суперетнічного масиву білих народів вживається у Ведах, що складають цілу бібліотеку священних текстів аріїв. Санскритське аryа означає: 1) благородний, достойний, вельмишановний; 2) представник однієї з трьох вищих каст (“двічі народжених”); 3) пан, господар [225. 99].Слово арії було первісною самоназвою народів, яких нині називають штучним терміном “індоєвропейські”. На думку Йошко Шавлі: “Саме назва арії (в сучасній версії – “арійці”), вірогідно, є первинною назвою індоєвропейців. У давньоіндійській мові “arya” означає представника знаті, що могло відповідати суспільному становищу давньоарійських завойовників по відношенню до корінного індійського населення. Саме ж походження слова, вірогідно, пов’язане з землеробством: лат.: arare, словен. оrati – “орати”, що одночасно вказує на землеробську культуру арійського племені” [514. 18]. Нині подекуди вже спостерігається тенденція повернення автентичного терміну “арії” до наукового вжитку.Релігійні уявлення арійських (індоєвропейських) племен стали основою ведійської міфології, яка, на думку багатьох вчених, була відома й на території України (В. Шаян, Б. Рибаков, М. Сумцов, Є. Классен, Д. Чертков, В. Абаєв, Г. Василенко та ін.).Арійські племена в III – ІІ тисячоліттях до н. ч. поступово розселялися на значних територіях від Європи, через Кавказ і Малу Азію до Індії [545. 62]. Первісною ж батьківщиною їх прийнято вважати Північне Причорномор’я (Наддніпрянщину та Наддністрянщину). Тому було б цілком природно припустити, що Веди (в їх первісній усній формі) могли складатися вихідцями з Придніпров’я або їхніми нащадками, котрі переселилися до Малої Азії та Індії, і тому ведійська міфологія має велике значення для реконструкції праукраїнських вірувань, записи яких до нас не дійшли. Релігійна свідомість предків українців виникла на ґрунті найдавніших уявлень про Всесвіт, які залишили у спадок попередні цивілізації: трипільська, скіфська, слов’янська.Спільність міфологічних та мистецьких сюжетів, імен божеств, залишків деяких обрядів тощо, здавна відзначали дослідники санскриту, письменники, етнографи, які вивчали обрядовість давніх аріїв [344; 55]. Про це ж повідомляють і самі індійці. Ось, наприклад, свідчення індійського мовознавця Джогоннатха Чокроборті, перекладача зі старослов’янської: “Мене, індійця, вразила широка спільність “Слова о полку Ігоревім” і давніх та середньовічних епічних творів Індії... Я виявив у “Слові” стільки слів, напрочуд схожих на санскритські! Чимало слів пам’ятки зрозумілі індійцеві при зіставленні їх зі словами сучасних індійських мов, серед них і бенгальської... Мені відкрилося багато спільного в культурі Русі та Індії. Я навіть не уявляв, що відкриття за відкриттям чекають мене при роботі... Робота над “Словом” була для мене відкриттям нової країни, напрочуд схожої на мою батьківщину. У Чернігові я почув весільні обрядові пісні українців, такі далекі від сучасних мелодій, але такі близькі до пісень, що й досі лунають на індійських весіллях. І тоді я запитав себе: “Чи випадково це?”” [507].На цю спорідненість неодноразово вказував і Юрій Миколайович Реріх [575]. А видатний індійський історик, коментатор “Бхагаватгіти”, Б. Г. Тілак вважав, що основи ведійської культури започаткувалися в Арктичній прабатьківщині 12–10 тисяч років тому, а далі саме в Україні, повільно рухаючись в напрямку Індії, арії залишили безліч своїх світоглядних і обрядових реліктів [447].Справді, в українській етнорелігії знаходимо чимало паралелей з давньоарійськими віруваннями. Перше, що впадає в око, культ Бика (Тура, Тільця), на який вказують ряд українських дослідників [506; 321]. З ним пов’язана зодіакальна символіка України, успадкована від Трипілля і Скіфії, як країни Бика. Сучасний санскритолог Степан Наливайко доводить, що назви Таврика, Скіфія, Русь, Україна, Волинь, Гуцульщина – “семантичні двійники й означають “Край/Країна Тура/Бика” [321. 21].В Атхарваведі знаходимо міфологему Бика як “земледержателя”: він тримає на своїх рогах Землю, Небо і Повітря, тому Бик є символом державності (від санскритського dharma – держава). Його зображували на жертовниках, що символізували центр Всесвіту. В Україні археологам також відомі святилища Тура. Знаходимо цей надто популярний образ і в українських колядках, весільних піснях та іншому обрядовому фольклорі. Його прославляли ведійські ріші у свої гімнах – “хай славиться бик” і слов’янські піснетворці в своїх кощунах – “Буй-Тур Всеволод” (Слово о полку Ігоревім). Бик, як символ священного ладу (закону Рити – української Прави) згадується, зокрема, в Славені єдності: “Разом збираєш ти, о Бик! О Вогонь, всі дари благочестивого” [384.Х.191]. Священна корова – його божественна пара. Вона також відома в Атхарваведі, наприклад, у заговорі на перемогу над ворогами: “Хай недруг поспішить геть! Хай примчить сюди – корова!” [19. VІ. 67]. Вислів “хай примчить сюди корова” означав найліпші побажання у ведійських заклинаннях, ладування ворожого, хаотичного простору згідно законів Рити.У наших народних традиціях досі існує майже побожне ставлення до корови-годувальниці: зберігся, подібний до індійського, звичай чіпляти на шию корові дзвіночки, у святкові дні (перший вигін на пасовище) прикрашати віночками роги. Зображення Бика, що було традиційно царським символом арійської культури, а нині наявне на гербі Індії, присутнє також на багатьох регіональних українських гербах і в народному мистецтві [115].Отже, Бик пов’язаний з поняттям державності, а кожна арійська держава керувалася законами дхарми. Ці закони спиралися на 4 суспільні стани (варни, касти), докладно описані в Триведі (збірна назва трійці священних книг: Самаведи, Рігведи, Яджурведи). Так, Артхашастра, як уже згадувалося на початку ІІ розділу, описує “науку про державний устрій”, де для кожної з чотирьох каст подає свої Закони [13. 17].Непересічне значення культу Вогню, що притаманне усім арійським релігіям, важливе й для наших українсько-арійських реконструкцій. Міф про народження Вогню розповідає про Прабатька всіх істот Праджапаті, який, будучи самотнім і прагнучи продовжити себе, силою свого натхнення породив Агні – вогонь. Але скоро Творець зрозумів, що Агні треба годувати, тоді він створив Богів, рослини і людей. З того часу Агні приймає тільки те, що створене руками і людським натхненням.Основа ведійської релігії – обожнювання сил природи, славлення радості життя, вшанування культу предків. Ці найголовніші риси мала і релігія русів до прийняття християнства. Для нормального повноцінного життя людини необхідне відчуття радості, щастя, яке вона отримує як винагороду за страждання, важку буденну працю тощо. Таке щастя покликані приносити свята з їхніми обрядами, ритуалами, співом, танцями, зустрічами з ріднею, священним вогнищем, ритуальними напоями та обрядовою їжею. Почуття святості у ведійській релігії означало прилучення людини до космосу. Відчути себе частинкою життя, живою клітиною величезного космічного океану, прийняти позитивний струмінь життєдайної енергії – саме до цього прагне людська душа, втілюючись у тілесному людському організмі. Богові присвячувалися пісні, танці, жертвоприношення, любовні втіхи. Таким було поняття святості як творчої сили, що несла просвітлення, енергію тіла й духу, такою була мета святкових богослужінь. Така віра предків русів була довгий час міцним імунітетом від чужовір’я.Відречення від світу, штучний аскетизм, яким прославилися ченці-схимники, було чужим і протиприродним, суперечило законам єднання людини з природою-Богом. У “Повісті врем’яних літ” знаходимо натяк на те, що зустріч із ченцем вважається поганою прикметою [248. 105]. Подібні прикмети знаходимо і в “Сонниках”, де піп, дяк або чорноризець означає неприємність. П. Чубинський зазначив: “Як привидиться уві сні піп, то значить чорт. Після такого сну добра не жди, а як духовенство присниться, то се значить тяжку хворобу або і смерть” [510. IV. 698].Для українців природною звичкою було уміння тримати тіло в доброму стані – гігієна, купання, чиста сорочка необхідні для того, щоб душа і тіло перебували в чистоті. Святість грецького ченця, який носив чорне вбрання, по кілька років не мився, жив у печері, постуючи, щоб наблизитися до Бога, була незрозумілою давнім русичам, що звикли до активної дії та радощів земного життя: що ж це за Бог такий, котрому потрібне відречення від того життя, яке він сам дарував людині? Ця думка породжувала критичне ставлення до чужої віри впродовж багатьох століть.Не дивно, що навіть тисячолітня проповідь відречення від світу не змогла витравити в душах українців жагучу потребу свята, єднання з громадою, любові, волі, цінності життя. Свято дає людині духовне піднесення, без нього життя втрачає всяку цінність. Людина має жити синхронно з вібраціями космосу як ритмічний організм. У святковому настрої вона відчуває потребу в пісні, ритуальному танці, рухливих забавах, загальних веселощах, які чергуються з періодами буденної праці. Хаотичність, невпорядкованість життя руйнує тіло й душу – створює дискомфорт. Цю одвічну мудрість знали наші предки, все життя яких було узгоджене з космічними циклами природи. Всі свята, приурочені до річних фаз небесних світил, покликані гармонізувати людину з божественними космічними ритмами природи. Такий глибинний зміст мали ведійські вірування всіх арійських (індоєвропейських) народів.Знання про вмирання та воскресіння небесного Вогню (Світла Дажбожого) відоме в Україні близько 10 тисяч років. Поклоніння Великій Матері – родоначальниці Богів – було поширене вже у верхньому палеоліті: зображення цієї Богині, знайдене експедицією В. Даниленка в 1974 р., красномовно свідчить, що цей культ поширився і серед інших арійських народів. На малюнку чітко видно вишита сорочка Матері Богів, її візерунок – це відома трипільська спіраль, названа пізніше меандром.Основою арійського віровчення є культ Світла: Світло для аріїв – це життя і радість. Темрява – смерть і страх. Протилежність і боротьба між добрими Богами світла й вологи та злими Богами темряви й засухи складала підґрунтя релігійного світогляду давніх індоєвропейців. Окремі риси міфологічних сюжетів, успадковані слов’янами, дійшли до нас в українському обрядовому фольклорі. Так, іранський Ііма (індійський Іама) після закінчення Золотого віку повертається на гору Богів, де в блаженному саду одночасно світять сонце, місяць і зірки, де панує вічне світло і ніколи не настає темрява. Порівняємо українську колядку про терем, в якому через три віконця світять сонце, місяць і зорі.У Рігведі знаходимо вказівку на існування в найдавніші часи Бога Дьяуса, ім’я якого означає “небо і повітря”, – Бога-отця, який посилає на землю денне світло. Від цього давньоарійського кореня походять назви Бога у багатьох індоєвропейських народів: грецьке Дeоs латинське Zieus, литовське Dіеvas, слов’янське Дий (первісно означало Бога денного світла). Етимологія давньоіндійського Дьяус вказує на його походження з арійського “ясний”. У Рігведі Дьяус (Батько Небо) виступає в парі з Притхіві (Матір’ю Землею). Аналогії також знаходимо в українському фольклорі, де Небо і Земля постають в образах Богів. Наприклад, замовляння перед збиранням цілющого зілля: “Отець-Небо, Земля-Мати, благословіть траву брати!” [258. 116].Основна ідея давньоарійського верховного Бога світла проявляється в конкретному небесному світилі – Сонці, в його сліпучому блиску, в його променях, що вважаються життєдайними і очищаючими. Таке розуміння Сонця як Божества знаходимо в багатьох гімнах Рігведи і Авести, в багатьох українських (і взагалі слов’янських) замовляннях, що є давніми молитвами до язичницьких Богів. Про це свідчать і традиційні звертання до Сонця, починаючи з Авести, до “Плачу Ярославни” в “Слові о полку Ігоревім”, і до українських замовлянь. Порівняємо: “Восхваляємо Сонце безсмертне, блискуче, споряджене швидкими кіньми” (Авеста), “Світлоє і трисвітлоє Солнце” (“Слово”), “Сонечко ясне, прекрасне” (українське замовляння).Такою ж давньою виявляється і традиція уявлення і зображення Бога Сонця у вигляді ока: Авеста називає сонце “оком Агурамазди”, яке ніколи не дрімає, завжди пильно стежить за тим, що відбувається в світі. Аналогом до цього уявлення сонця в слов’ян є купальська пісня, де сонце назване “оком Лада”: “Гей, око Лада, Ніч пропадає, Бо око Лада з води виходить. Ладове свято Нам приносить!” [258. 90]. Саме з давньоарійських традицій бере свій початок і християнське “всевидющеє око”. Образ сонячних коней, який також присутній у віруваннях давніх аріїв, дійшов до наших днів через слов’янського білого коня Світовида – образ світанку. За свідченням Саксона Граматика, білий кінь утримувався при святилищі Світовида на острові Ругії ще в 1168 р. [521. 205]. На цьому коні сам Бог Світовид виїздив на битву з ворогами (силами темряви), тому ніхто зі смертних людей не смів їздити на священному коневі. Подібні свідчення маємо про священного коня, який утримувався при війську перського царя Дарія. Його прикрашали білою попоною, золотою збруєю і називали “сонцевим конем”.Жіночі Божества давніх аріїв, пов’язані з родючістю, мають свої аналоги в релігіях усіх індоєвропейських народів. Так, іранська Богиня небесної вологи Ардвісура Анахіта, що буквально означає “чиста, непорочна”, стала прототипом пізніших малоазійських і грецьких Богинь Місяця, які вважалися покровительками жіночих пологів, Берегинями здоров’я і життя новонароджених і породіль. В українській міфології їй тотожні Рожаниці, Богині Лада, Дана, Мокоша.В Індії представниками денного світла є кілька Богів: Вага, Арьаман, Митра, Варуна. Найвищим з них вважається Варуна, Бог вищого неба, вартовий правди, вірності, прав і обов’язків людини по відношенню до Богів. Саме це Божество має подібність до слов’янського Світовида своєю чотириликістю (він же близький і до іранського Агурамазди). За Ведами, Митра і Варуна злились воєдино, Сонце також назване “Оком Митри і Варуни”.Бог блискавки і грому Індра у Ведах названий сином великого Бога-отця Дьяуса. У слов’янській міфології йому відповідає Перун, у балтійській – Перкунас. Бог-громовик у всіх арійських народів вважався покровителем воїнів. Йому молилися перед битвами, щоб дав силу, міцність у бою, перемогу над ворогами. Гімни до Індри у Ведах мають чимало аналогів у Велесовій книзі: “Слава Богу Перуну вогнекудрому, який стріли на ворогів верже і вірно по стежці вперед веде, бо єсть він воїнам суд і честь, і яко златорун, милостив, всеправеден єсть!” [255. 11-Б]. Порівняємо у Ведах: “З нами хай буде Індра, коли зіткнуться бойові знамена! Наші стріли – хай переможуть! Наші герої – хай візьмуть верх! Нам, о Боги, поможіть під згуки бойових закликів!” [384. Х. 11]. У Велесовій Книзі поруч з молитвами до Перуна знаходимо розуміння ідентичності його з Індрою: “Хай святиться ім’я його Індра, бо то є наш Бог серед Богів і веди знає... Дитиною прийшов він із землі аріїв до краю Інського” [255. 30].Таким чином, як писав А. С. Фамінцин: “Гімни Вед і Авести можуть у багатьох випадках стати кращими тлумаченнями основних положень язичницького світобачення слов’ян. Як твори спеціально виробленого класу жерців або магів, вони є виразом, у більш художній і цивілізованій формі, тих корінних релігійних поглядів, які в простішій, первісній сільській формі проявляються в творчості слов’янина-простолюдина” [475. 8].Деякі арійсько-слов’янські паралелі можемо пояснити з несподіваного ракурсу. Так, у Велесовій Книзі пітьма порівнюється зі “злим племенем дасуво” [255. 4-Г]. Дослідники зазначають, що таке плем’я (в етнічному значенні) невідоме. З Рігведи дізнаємося, що дасью (dasyu) – позначення ворогів Індри, демонів і представників неарійських племен [384. Х. 148].Вірування давніх слов’ян, як і українців зокрема, можуть бути зрозумілі й реконструйовані з допомогою індоарійських паралелей. В Європі до ХІХ ст. вивчалися лише античні міфи, інтерес до яких з’явився в епоху Відродження. Арійську міфологію почали перекладати і вивчати лише з другої половини ХІХ ст. Порівняльно-історичний аналіз основних міфологічних сюжетів переконує, що при їхній різноманітності, міфи індоєвропейців мають багато спільних рис, тем і мотивів. Чимало з них, очевидно, мають спільне джерело. Серед арійських міфів є космогонічні (про походження життя, “сотворення світу”), антропологічні (про створення людини), тотемічні (про тотемних предків окремих племен), теологічні (про походження Богів), календарні (про річні цикли природи та обряди, пов’язані зі зміною пір року і господарською діяльністю), есхатологічні (про потойбічний світ та передбачення майбутнього), історичні або культово-біографічні (про життєві випробування і діяння окремих героїв, царів) [274. 135].Часто названі теми тісно переплітаються. Наприклад, розповіді про сотворення світу обов’язково пов’язані з діяннями Божеств, а в міфах про добування вогню персонажами виступають як Боги, так і люди. Характерно, що космогонічні міфи, якими так багата українська міфологія, є ознакою високого рівня культури народу (у відсталих народів космогонічних міфів майже немає, а натомість – мотиви перетворення одних речей на інші, тварин на людей тощо).Оскільки українська міфологічна система успадкована вже від залишків зруйнованої християнством давньоруської міфології, то доцільно розглянути навіть ті рештки сюжетно-тематичних міфів, які дійшли до нашого часу. Адже власне українських текстів до нас дійшло мало. Нині можлива наукова реконструкція основних елементів цієї системи на основі вторинних джерел, літописів, творів давнього часу, апокрифів, фольклорних текстів, казок, матеріальних пам’яток (мистецьких виробів із зображенням міфологічних сюжетів). Найбільше залишків міфологічних сюжетів українці зберегли в своїх обрядах, звичаях: колядках, щедрівках, веснянках, купальських піснях, замовляннях, весільних, обжинкових та ін.Одним із найархаїчніших українських міфів про сотворення світу зберігся в лемківській космогонічній колядці: серед моря ріс явір, на якому три голуби сиві “радоньку радять”, як “світ сновати”. З піску створюють Землю, із золотого каменю – “ясне Небонько”, на якому засяє і “світле Сонечко”, і “ясен Місячик”, і “дрібні Звіздочки” [219. 7]. Первісна чистота міфу незаперечна – три птахи, які створюють світ, уособлюють божественну силу, енергію духу, вогонь творчості, які стають першопочатком, першопоштовхом до світового ладу, що ладує безмежне космічне море великої безодні (хаосу) [433; 266].Цей колядковий сюжет про сотворення світу є значно вищим як у філософському плані, так і в поетичному від пізніших християнізованих міфів на зразок сотворення світу Богом і Сатанаїлом. Хоча і в християнському міфі наявний мотив пірнання у морські глибини, тільки тут замість птахів пірнає за наказом господа Сатанаїл, а після спроби обдурити Бога, він плюється горами і скелями, які роздуваються у нього в роті, і які він не в силі втримати [67. 81]. Порушена гармонія, естетичність міфу, його поетична чистота заплямована діями Сатанаїла. Те ж саме бачимо і в християнізованих легендах і міфах про сотворення людини [67. 91], або в християнських різдвяних піснях, де оповідається, що пірнає в море вже не божественний птах, а “святий Петро”.У багатьох місцевостях України записані також міфи про сотворення світу з яйця. Сонце тут виступає в образі Жар-птиці, яка може одним своїм пером освітити цілий сад. Зимовий Холод, як злий чарівник, хоче її викрасти. Проте, Жар-птиця встигає знести своє золоте яйце, з якого навесні знову народжується (воскресає) джерело світла й тепла.Сонце-яйце своїм гарячим промінням зігріває землю, розганяє туман, примушує хмари лити дощові потоки – на землі встановлюється літо. З уявленням про яйце як початок всього живого пов’язаний звичай писати писанки. До язичницьких мотивів належить також казка про Яйце-райце, з якого з’являється все живе на землі. Основна засторога цього сюжету – не розбивати Яйце-райце до певного часу – має свої космогонічні причини, пов’язані з календарними циклами (час, коли для певної дії складаються певні умови).Символіка яйця як відродження душі померлого була відома у скіфів: поховання в яйцеподібних курганах, де поховальна камера обсипалась жовтою глиною, що імітувало жовток. Ці світоглядні основи були започатковані ще в добі індоарійської спільності, вони існують у інших народів з таким же значенням. В Україні і досі після Великодня (“проводи”, “могилки”, “радуниця”) покійних родичів поминають, приносячи на могили писанки і крашанки.Наявність глиняних писанок ще за трипільської доби свідчить про їхню сакральність впродовж кількох тисяч років. Дарування писанок з обрядовим цілуванням і побажанням здоров’я й довгого життя було відоме в Україні ще задовго до християнізації і впровадження звичаю “христосування”. Міфи і легенди про писанку рясніють суперечностями, які внесло християнство. Наприклад, у Польщі записана легенда: “жиди, щоб схилити Пілата до винесення смертного вироку Ісусу, дарували дітям Пілата крашанки” [444. 10]. Можна лише припускати, що ця легенда належить до часів, коли перші християни боролися проти язичницького звичаю писати писанки і крашанки на Великдень. З часом, переконавшись у неспроможності викорінення з народного побуту писанки, а з духовної культури народу розуміння сакральності яйця, вони взяли яйце до своєї обрядовості, надавши йому християнського забарвлення.Відомі й інші космогонічні міфи про небесні світила, наприклад, міф про Сонце і Місяць. Сонце – прекрасна панна в золотих шатах. Місяць – парубок, котрий хоче одружитись з панною-Сонцем. Минає їхня перша весна, і Місяць починає залицятися до Зорі. Тоді Сонце своїм золотим мечем розрубує Місяця навпіл. З того часу Місяць “стає щербатим” – як просто пояснена зміна фаз місяця, яку люди спостерігали з давніх часів [324]. Головною рисою світоглядних уявлень українців є найприродніші родинні зв’язки, де всі явища природи розглядаються крізь призму сімейного щастя, родинних зв’язків, добробуту родини, добрих взаємовідносин людей і Богів.Пояснення природних явищ подається в українських міфах також через призму родини, кохання, шлюбу. Наприклад, пояснення блискавки. Розбивання Хмари Громовиком розглядається як шлюб: Бог-воїн пробиває, запліднює вогненною стрілою Богиню Хмару, яка проливається на землю благодатною зливою, що дає плодючість нивам, всякому зіллю. Аналогічні сюжети є у Ведах, де хмари – небесні корови, яких переховує Бог Врітра, а визволяє Індра (ідентичний нашому Перуну).Чистим від пізніших нашарувань є міф про боротьбу Велеса з Перуном. Велес викрадає череду худоби (варіант: людей, або саму жінку Перуна), за що Перун періщить стрілами небо і землю; Велес ховається за камінням, під деревами, перетворюється в різних істот. Як наслідок цієї боротьби йде дощ на трави, квіти, овочі, злаки. Живлюща волога обожнювалася давніми народами, і це знаходило вияв у всіх міфологіях. Поняття про живу воду є у всіх індоєвропейських народів.Це джерельна вода, напившись якої людина набуває великої сили, хворі одужують, зцілюються. В українських міфах і казках також є сюжети з добуванням героями живої води. На противагу живій воді є уявлення й про мертву воду, якою злі сили можуть завдати шкоди герою.Язичницькі міфи про сотворення людини переважно вказують на дерево, як на матеріал, з якого створене людське плем’я. Це дуб, ясен або просто пеньок. Але, щоб вдихнути в людину життя, потрібен живий вогонь. Тому оживлення людини ще пов’язується з небесним вогнем і блискавкою. В індійській міфології перший чоловік народився від блискавки. Грецький Прометей викрав у Богів небесний вогонь і оживив ним першого чоловіка.Міфи про сотворення роду – чи не найголовніші релігійно-світоглядні коди в ментальності кожного народу, який має свою етнічну віру. Саме такі міфи визначають духовність, характер, місце в історичному процесі того чи того народу.Вони дають змогу констатувати, що теми, сюжети, образи давньої української міфології відображають основні світоглядні орієнтири язичницької релігії русів-українців. А розглянуті паралелі дозволяють припустити, що вони багато в чому близькі до індоєвропейських міфів, бо успадковані від єдиної праарійської міфологічної системи, хоча позначені вже власним українським колоритом та ментальністю. Отже, при науковій реконструкції язичницького світогляду, а також певною мірою ритуалів та обрядовості доцільно звертатися до індоарійських релігійних паралелей.Розглянуті джерела релігійних вірувань на території України вказують на генетичний зв’язок різних уявлень, починаючи ще з окремих аграрних культів трипільської доби та індоарійських світоглядних архетипів до слов’янських, давньоруських та українських. Успадкований запас релігійних уявлень, як правило, не зникає, а переосмислюється і використовується для нових потреб, які відображають нові інтереси і потреби суспільства.Це стосується також і словесної частини ритуалів. Так, наприклад, у повісті Михайла Коцюбинського “Тіні забутих предків” знаходимо залишки давніх замовлянь, які можемо з допомогою реконструкції застосовувати в обрядах і рідновірській практиці: “... ні звір, ні сила нечиста не озьмеся маржини та й нас, ирщених... [226. ІІІ. 147; ] (курсив мій – Г. Л.). Звичайно, в ХХ столітті ці рідновірські обряди були вже сильно позначені християнським синкретизмом. Цікава і дещо несподівана форма скорочення слова “хрищений”, передана як “ирщений”, що зустрічається в західноукраїнських говірках досить часто. Це може вказувати на давнє існування близькозвучного слова, що вживалося в замовляннях язичницького часу. Гіпотетично, можемо припустити, що це могло бути “речений”. Адже у багатьох заговорах називалося ім’я того, кому заговорюють. Цілком логічно припустити форму: “речений... ім’я” (аналог християнського “раб божий Іван”). Так само збережена М. Коцюбинським форма привітання “Слава Ісусу!”, що в просторіччі має скорочену форму “Слава Йсу!” і відповідь “Навіки слава!”. Громади Рідної віри нині вітаються традиційно: “Слава Богам!”, “Слава Сварогу!”, “Слава Перуну!” і т. д., а відповідь завжди: “Навіки слава!”Релігійні уявлення не народжуються з кожним новим поколінням, адже нові покоління “засвоюють” релігію як історичну даність, як звичай, як узагальнений часом тип світосприйняття й світогляду. В основі генези релігійних форм лежить релігійний синкретизм як один з головних чинників цього процесу. Вірування, які походять з давніх історичних часів, відзначаються більшою стійкістю, ніж сучасні. При цьому особливу живучість виявляють ті сторони релігійного життя, які пов’язані з природним циклом людського існування, і ті, які відображені в архаїчних формах, але вже дещо трансформованих і закріплених в ритуалах нових, в т. ч. світових релігій.

ІІІ. 5. Витокове “православ’я”: занепад та відродження

Більшість дослідників релігій відзначають фактичне двовір’я наших Пращурів, про яке свого часу згадував і один з перших християнських ченців Феодосій Печерський: “Називаючись християнами, а по-язичницьки живучи”. Двовір’я було своєрідною формою певного компромісного співіснування двох абсолютно протилежних світоглядних систем – етнічного багатобожжя (розмаїття, політеїзму) і глобального однобожжя (одноманітності, монотеїзму), поєднання яких з часом перетворилося в певний релігійний синкретизм.Ранні християни, заперечуючи стару віру в Рідних Богів, все ж не могли створити для своїх теологічних концепцій якусь іншу цілком відмінну категоріально-понятійну систему, ніж та, що вже довгі століття існувала у традиційній релігії. Майже увесь понятійний арсенал язичництва був використаний ними і перенесений до християнства зі старої віри, оскільки і наука (філософія, богослов’я), і мистецтво (в тому числі й культове) все ще залишались язичницькими.Цим процесам сприяли також цілеспрямовані ідеологічні хитрощі, які використовували служителі християнської церкви – практика називання нових християнських реалій старими язичницькими словами. Наприклад, церква “святого Власія” замість храму Велеса, костьол “святого Вита” замість храму Свентовита та ін.Як ми вже знаємо, мова постійно використовувалась в ідеологічній боротьбі. З часом втрата первісних значень слів, явищ, обрядів ставала все відчутнішою. Так відбувалася поступова деградація родової (етнічної) релігії. У давніх словах часто закладений зовсім не той зміст, який ми сприймаємо нині, бо безліч священних слів, понять, звичаїв, обрядів, перекручено ідеологічними надбудовами.Такою була доля одвічно слов’янського поняття “православ’я”, привласненого християнською церквою. Витокове значення слова Прав, у давнину передавало священне поняття Божественного закону, який керує (правує) Всесвітом.Слово Права в писемності зустрічаємо в текстах Велесової Книги. Упереджене ставлення офіційної науки до цього джерела не міняє суті справи, адже її свідчення цілком співвідносяться з фактами, що визнаються офіційною наукою як достовірні. Так, наприклад, переклади Велесової Книги показали, що не тільки світогляд наших Пращурів, але і деякі лінгвістичні релікти мають паралелі з давньоарійськими пам’ятками, збереженими в Рігведі. Тому в цьому розділі я наведу цитати, які розкривають сутність поняття Прави.Прав (Права) – одна з трьох сфер буття – найвища Божественна сфера, що символічно відображає крону священного Дерева. У Велесовій Книзі є давньослов’янська молитва, яку Волхви називають Першою Правою:Свароже!Ти, що сотворив світло,Ти єсть Бог світлаі Бог Прави, Яви і Нави,се бо маємо їх во істину.І єсть ця істина наша,що переможе темну силуі виведе нас до блага [255. 15-А].Поняття Прави як універсального закону руху Всесвіту мали ще трипільські землероби VI – ІІІ тисячоліть до н. ч. Мала його й хліборобська цивілізація, що зародилась на берегах Дніпра й Чорного моря. Арії занесли свої Веди (Знання) в Індію й Персію (Іран). Ці знання поширились і в Грецію, й Рим, де в давні часи було багато споріднених нам племен. Отже, закони Прави відомі в усіх арійських народів: індійська Рита, іранська Аса, вірменська Арт, давньогрецька Діка, яка згодом перетворилась у Богиню Справедливості і вже зображалася як жінка.У Рігведі поняття Прави як універсального закону руху Всесвіту передається словом R’ta (Рита) і позначає певну космічну закономірність, за якою невпорядкований стан (хаос) перетворюється в упорядковану гармонію (космос, слов’янське – Лад).Космос вічно народжується з хаосу і в хаосі гине – такий закон Прави і таємниця циклічності. Лад (порядок) забезпечує умови для існування Всесвіту, його круговороту, життя людей, їх моральності. Поняття Лад і лінгвістично може бути пов’язане з поняттям Рита: Leto – Lada – Lato – Rato – Radа, де всі названі форми належать Богиням небесного закону. Слов’янська Права, так само, як і арійська Рита, визначає й обрядовий лад на Землі. Тобто, вона забезпечує не тільки астрономічний (фізичний), але й звичаєвий, обрядовий, моральний стан життя народу загалом.У санскриті також існує багато похідних від слова Права. Всі санскритські слова з коренем прав- так чи інакше пов’язані з вірознавчими поняттями: prava – той, хто витає в небі; prava – дмухання, дух; pravata – легкий вітерець (той, що дме). Цікаво, що слово pravar(о)sa означає дощ [225], і тепер для нас його значення прозоре й зрозуміле без перекладу як “права роса”, тобто роса, яку посилає Права – Жива Вода, яка тече, як благо від Богів до людей.Залишки вчення про Праву знаходимо в українському фольклорі, але вже у вигляді казок про Правду і Кривду, яких уявляють жінками. Хоча в давніші часи поняття про Праву було ширшим, про що свідчить лінгвістичний ряд: Права, Пращур, Прадід, право, правда, правий, праведний, справедливий, правитель, правило, празник, правосуддя – все це слова одного кореня. Слово правда також має багато значень: закон, звичай, присяга, суд, справедливість, істина, доказ, реальність (явність) тощо. Недаремно юридичні закони на Русі називалися “Правда Руська”. І хоча вони дійшли до нас у пізнішому, вже дещо християнізованому вигляді, записані Ярославом Мудрим, їхні витоки знаходяться ще в язичницькому народному Звичаєвому праві.У зв’язку з цим, спадає на думку, що у західних слов’ян існував досі малодосліджений Бог Прове, якого можемо співвіднести з досліджуваною проблемою. Прове відомий як вищий Бог у Старгороді (Вагрія, нині Aldenburg). Його храм описав очевидець Гельмольд: “Там, між старими деревами, побачили ми священні дуби, які були присвячені Богу того краю, Прове. Вони оточені двором і дерев’яною, ретельно обробленою огорожею з двома воротами. Окрім пенатів (домашніх Богів) та ідолів, якими переповнена вся країна, це місце було святилищем для цілого краю, мало свого жерця, свої свята і різні обряди при жертвопринесеннях. Сюди після свята сходився народ з жерцем і князем на суд. Вхід у двір заборонений всякому, окрім жерця і тих, хто бажав приносити жертви, або кому загрожувала небезпека смерті, шукав тут притулку” [475. 26–27].Як бачимо з опису, символом Прове вважається дуб. Ян Длугош (XV ст.) ототожнював Прове з Поревитом балтійських слов’ян або польською Богинею Порватою (Porvata), аналогом римської Прозерпіни або грецької Персефони, Богинь підземного світу і воскресіння природи. Інші дослідники припускають, що його ім’я – лише зіпсоване латинськими переписувачами спільнослов’янське Перун. Іноді ім’я Прове пояснюють як похідне від “пора” – пора року, і пов’язують його з достатком плодів.Але хочеться звернути увагу на оригінальний текст Гельмольда, що саме до Прове “сходився народ на суд”, і в світлі нових фактів про Праву (божественний закон), можемо припустити зв’язок Прове з правосуддям. З опису його статуї відомо, що він мав великі вуха, щоб добре чути, в одній руці тримав камінь, у другій спис – символи справедливої помсти і покарання.Закони Прави відображає і декоративне мистецтво слов’ян. Вони “записані” нашими праматерями на рушниках: дерево-квітка, що проростає з вазона чи глиняного глечика, символізує триярусну світобудову. Найнижча сфера – це коріння дерева. Саме воно є першоджерелом існування всієї Світобудови. Це світ Предків Роду, покійних родичів, світ Нава. Однак, першопричиною існування цього коріння є світ Права – Божественне бажання, дане згори, тобто з верхньої сфери – крони дерева (падають плоди, летить насіння тощо).Є народна приказка: “Де є коріння, там виросте й гілля”. Давши життя корінню, Права тим самим дає життя Яві – проявленому життю людей, тобто стовбуру дерева. Таким чином, усі три світи є взаємопов’язані своєю єдністю. Нава – не просто підземний світ, це світ духів, безтілесних образів наших родичів, який існує в нашій пам’яті. Нава – є також сон, забуття, видимі під час сну образи, марення: “Се видів сон у Наві” [255. 19]. Нави не боялися, але й не поспішали до неї. Своє життя підтримували активною діяльністю. Про тих, хто розслабився, казали: “багаті зніжили мечі свої, тому швидко підуть у Наву” [255. 22].“Той світ” (Нава) може створювати духовну енергію для підтримки своїх нащадків, якщо вони ще не втратили пам’ять Роду. Цей світ (Ява) – світ живих людей, в якому поєднане природне (біологічне, успадковане від земних Предків) і духовне (ідеальне, дане Богами). Проживши в проявленому просторі відведений Богами час, душа повертається до свого першоджерела – через світ Нави до Богів Прави.Вчення про Праву докладно описано авторами Велесової Книги, і воно цілком узгоджене з ведійською світоглядною системою Рити: “Права бо є невідомо уложена Дажбогом, а по ній, як пряжа, тече Ява, і та соутворює життя наше, і та, коли одійде, смерть є. Ява текуща, а творена в Праві. Нава бо є по тій: до тої є Нава, і по тій є Нава, а в Праві ж є Яв” [ВК. 1]. З цього видно, що душа живе вічно, а тіло, старіючи, зношується. Тіло – лише одяг душі. Тому Боги забирають старе зношене тіло і через певний час дають душі нове вбрання. Віра в переселення душ, у вічність душі виховувала безстрашність і впевненість у своїх силах: “Од Отця Ора походимо, і той час від часу... народжується серед нас, бо пов’язано це так до самої смерті” [255. 4-Г]. Русич не боявся смерті, бо: “Права є з нами і Нави не боїмося, бо Нава не має сили проти нас” [255. 7-Д].Душа померлого відправляється на Луки Сварожі, до Вирію-Раю, де її чекають душі Пращурів, які відійшли туди раніше: “А там побачимо Пращурів своїх і Матерів, які порядкують у Сварзі і там отари свої пасуть і віни свої вінять і життя мають, як і наше. Там немає ні гунів, ні еллінів, тільки Права княжити має. І та Права є істинна, як Нава є скинута, але Яві дана, і пребуде віки вічні біля Святовита” [255. 26].У східних слов’ян згадки про Закон Прави (чи Богиню Справедливості) знаходимо не тільки у відомій казці про Правду і Кривду, але й в народному календарі. Етнографи досі не мають переконливої етимології назви свята “Права середа”, пояснюючи її виключно через християнську надбудову, мовляв “середина передпасхального посту”, яку називають згідно євангелій “преполовення”, а по-народному “переплавлення”. Але чому ж ця “середина” саме “Права”? Очевидно, що ця назва – також один з реліктів давнього боговідання.Можу висловити припущення, що свято Прави відзначали саме в середу (пор. “Перунів четвер”, “Бабина п’ятниця”, “Дідова субота” та ін.). Звернімо увагу на той факт, що з поняттям середи як дня тижня (сідмиці) пов’язане уявлення про троїстість (інша назва середи – “третійник”). Таким чином, середа ніби з’єднує три сфери: Праву, Яву і Наву. Середа ще й день Велеса, який, до речі, також зв’язаний з правовими відносинами, як суворий сторож меж (кордонів) і клятв (присяг).Сакральним символом Правої Середи вважається вода. Вона є весняною іпостассю Богині Дани, у цей день навіть християнська церква здійснює “мале водосвяття” [296. 103]. Освячуючи воду в ріках, криницях, нею окроплюють поля, городи, сади та моляться про здоров’я і добрий врожай. А народ у цей день з веселощами влаштовував обливання.У християнстві існують дві міфологеми стосовно цього дня: про перепливання ріки Богородицею з маленьким Ісусом (ікона “Богородиці-троєручниці”) і про “рахманів”, яким переплавляють лушпиння від великодніх крашанок. Таке пов’язання “правої середи” з Богородицею не випадкове. Володимир Шаян писав: “Старинне зображення жінки з немовлятком було символом народження сонця” [521. 396]. Археологи знаходять чимало таких зображень дохристиянської Богині-матері. Вона, на думку Павла Тулаєва, прамати Всесвіту – Богиня Права (Рита, Рейтія, Фрейя, Прія) [466].Саме вона – ще й мати Сварога. Права – також Богиня “празника”, тобто вона дає порядок здійснення обрядового ладу (правило календаря). Розчистивши синкретичні християнські нашарування з образів Богині Прави, бачимо глибинну сутність найстародавнішого культу Богині Матері.Слов’янська Права також розкриває сокровенний смисл культу Предків. Як уже згадувалось, на Луках Сварожих вони “пребудуть якийсь час, щоб отримати нове тіло”. Перебування Предків на Луках Сварожих зближує їх із самими Богами. Чи не тому в народі така живуча віра в те, що наші Предки допомагають нам разом з Богами, будучи й самі як Боги. Це підтверджується й лінгвістичним аналізом слів Пращур, Прадід, Прабаба та ін., адже вони мають той самий корінь, що і Прав.Зближення духовної сутності людини з Божественною – головна світоглядна відмінність природних арійсько-слов’янських релігій від надуманих (штучно створених) монотеїстичних систем, у яких людина лише “раб божий”, а її душа ніколи не зливається з Богом.Зі словом правда тісно пов’язаний і прикметник правий (напрямок, протилежний лівому). Молячись до Сонця, язичники повертались лицем на схід, отже, права рука (десниця) вказувала на південь, а ліва (шуйця) – на північ, що уявлялась холодною, темною, жорстокою. Досі в Україні побутують повір’я: якщо побачиш Молодика справа – на добро і прибуток, зліва – бути біді. Подібних прикмет і повір’їв існує безліч.Не менш давню історію має й другий компонент слова “православ’я” – слава. Ще в IV ст. письменник Агатангел, секретар царя Тердата, писав про Богиню Славу як про “велику царицю і пані, Славу народу, що підтримує життя народне, Матір всяких чеснот, Матір-Богиню, Золоту Матір [161. 612]. Він також описав її храм, що мав незліченні скарби. Зображення Богині (її статуя) було виконане умілими майстрами зі щирого золота. Їй приносили в жертву білих биків, кіз і коней. Жінки випікали для Богині Слави короваї, пироги з різноманітною начинкою, варили вареники та бублики. Вірогідно, ритуальне використання хліба в культі Богині-Матері бере свій початок ще перед Трипіллям. Археологи констатують знахідки глиняних хлібців з домішками зерен пшениці й жита, а також сліди жертвоприношень зерна та хліба на всій території давніх слов’ян (одне з найвідоміших таких святилищ в Україні розкопане біля с. Корчак Житомирської обл.).Славленням називались особливі обряди, присвячені саме Богині Славі. Пізніше ця назва поширилась на інші богослужіння – славлення Рідних Богів. Свято Богині Слави, що випадає на 23 квітня, найповніше збереглося у сербів. Ще до ХІХ ст. вони здійснювали урочисті аграрно-магічні дійства, пов’язані з вшануванням священного Вогню як символу Сонця [232. 329–356].За часом це свято збігається зі східнослов’янськими святами Лади і Ярила, які святкують 22–23 квітня. У цей час – апогей весняних славлень – повсюди звучали обрядові пісні-слави (сучасна наукова назва – веснянки). Славами також називалися й інші пісні на честь Богів (наприклад, колядки, щедрівки). Один з давніх Місяцесловів називає обряд Коляди славленням, а колядників виконавців обряду – славильщиками. Подарунки, якими господар віддячував колядників, називались славлена дара.Славослів’я означало урочисту пісню-молитву на честь Богів і героїв. Той же сакральний смисл зберігся і в найкоротшій молитві-привітанні: “Слава Богу!” Християни широко використовували язичницькі терміни славлення, слава, славник, славослов та ін.Але християнська церква так і не змогла наповнити язичницьке священне слово “Православ’я” якимось високим змістом, пояснюючи його спрощено, як “правильно, неухильно слідувати віровченню”. Показовий також і той факт, що східна форма християнства ніде в інших країнах (крім Росії, України і Білорусі) не називається словом “православ’я”, а тільки ortodox – ортодоксальне християнство. Це свідчить про місцеве (автохтонне) ще язичницьке походження терміну православ’я: від “Право+славити”, що означає “славити Богів Права”.У давні часи слово славлення вживали у значенні богослужіння (у католиків – набоженство). Богів не просили, їх тільки славили, підтримуючи таким чином постійний зв’язок з космосом, і отримуючи в такий спосіб необхідні духовні сили. Головною метою славлення є вшанування рідних Богів, шляхом єднання Богів, людей і духів померлих родичів, тобто Прави, Яви і Нави [263; 264].Саме в цьому розумінні використовується ця назва послідовниками етнічної віри в Україні та інших слов’янських країнах [256].

ІІІ. 6. Основи реконструкціїбогознавчих та обрядових основ Рідної Віри(на прикладі культу Матері Землі)

З перших років створення рідновірських громад в Україні їх засновники зіткнулися, насамперед, з відсутністю наукових праць, цілеспрямованих на відродження рідної віри. Увесь багатий масив досліджень нашої старовини позначений переважно християнськими ідеологічними і методологічними підходами. Тому рідновірам самим прийшлося реконструювати обряди та богознавчі (богословські) основи етнічної релігії, часом не зовсім вдало і професійно, що, звичайно, негативно позначилося і на обрядовій практиці багатьох громад та їхніх провідників.На моє глибоке переконання, будь-який обряд слід вивчати всебічно: від фольклорно-етнографічних джерел, до писемних пам’яток (включаючи Рігведу і Велесову Книгу), матеріальних свідчень та археологічних відкриттів, лінгвістичних та астрономічних даних. Спробую показати процес реконструкції деяких обрядів на прикладі культу Матері-Землі.Маємо кілька найдавніших писемних свідчень. 1. “Овъ же дьрьнъ въскроущь на главЬ покладая, присягоу творить…(Той же, дерен вирізавши, на голову поклавши, присягу творить) “БесЬда Григорія Богослова объ испытаніи града” (ХІ ст.). 2. “Лютичі, укладаючи мирний договір, обрізали пасмо волосся, змішували його з травою або скибкою дерну і “вдаряли по руках” (Тітмар Мерзербурзький, початок ХІ ст.) [9].Поняття Землі – глибинне і складне. Це, насамперед, рідна мати – символ місця, де народжується людина. Земля заселена (село) – місце появи Роду людей. Земля родюча – ґрунт для вирощування врожаю. Земля священна – хранилище Предків – місце, що випускає (народжує) і приймає (хоронить), щоб знову і знову народжувати. Й досі побутує приказка: “Із землі вийшли, в землю й підемо”. Розуміння нерозривної єдності людини з Родом і Землею притаманне етнічній релігії з глибокої давнини. Відірваність від силового поля рідної Землі спричинює генетичні зміни. Втрата зв’язку з рідними Богами неминуче призводить до викривлення людської душі.Тільки в рідній Традиції набуває повного і глибинного осмислення священний шлюб Батька Неба (Сварога) і Матері-Сирої-Землі. Цей шлюб стає джерелом щорічного весняного оновлення природи-космосу, тієї невмирущої сили, яка несе нам початки Життя: “Се повінчаємо Небо і Землю і справимо весілля їм, як для мужа і жони” [255. 30]. Саме знання законів природи в Рідній Вірі стало основою світоглядних уявлень про вічне повернення всього сущого. Древні поняття: “круги своя”, Кола Сварожі, Кол-зоря (Полярна зірка, наче своєрідна вісь, навколо якої обертається вся галактика) відображають циклічний плин часу. Священний шлюб (ієрогамія) стає відображенням всезагальних законів природи, де людське і божественне стають тотожними. Земля, запліднена небесним дощем, народжує зі своїх надр рослинність і живих істот. Уявлення про Землю як жінку-матір існувало у всіх етнічних релігіях. У наших Предків був звичай народжувати дітей на землі, або класти немовля на землю, що вважалося магічним обрядом набуття життєдайної сили.Молитви до Богині Землі та Бога Неба існували в усіх арійських народів. Так в Атхарваведі є молитва-оберіг: “Земля-мати, я – син Землі, Парджанья-Батько, хай порятують вони нас!” [19. ХІІ. 1, 12]. У Рігведі згадується парне Божество Дьява-Притхіві (Небо-і-Земля), яке уособлює водночас і чоловіче, і жіноче начала, від злиття яких походить Всесвіт. Усі живі істоти і Боги – їхні діти. Поетична молитва Небу-і-Землі, збережена Рігведою, свідчить про високий рівень арійської теології і теогонії, і цілком може задовольнити релігійні потреби сучасних рідновірів:На початку я наполегливо кличу Небо-і-Землю,Жертвами і шанобливістю до високих, достойних жертв!Адже і ті попередні поети, оспівуючи,Славили найперше цих двох великих, чиї сини – Боги!

Складемо пошану двом первородним Родителям,Новими похвальними піснями на місці жертвопринесення!Прийдіть до нас, Небо-і-Земля, разом з божественнимРодом! Великий ваш захист.

А також у вас є безліч дарунків,О, Небо-і-Земля, скарбів для щедро приносящих.Дайте нам те, за чим ви не шкодуєте!Захищайте нас завжди своєю милістю! [383. VII. 53].

Інший урочистий славень Землі виконувався, вірогідно, перед початком весняних ритуалів:Насправді так: ти несешТягар гірський, о Земля,Ти, яка оживлює ґрунт,Своєю потужністю, о схиляста, о могутня!

Похвали, о рухлива,Вторують тобі крізь ночі,Тобі, яка підкидає возливання неба,Наче кобилиця баского коня, о світла!

Наймогутніша, ти, що силоюУтримуєш на землі великі дерева,Коли для тебе блискають громовиці з хмари,І потоки дощу ізливаються з неба! [383. V. 84]

На початку 90-х біля Видубицького монастиря у Києві християнські фанатики розбили статую двостатевого Божества наших Предків, яка свідчила про спільне походження індоарійського і давньоруського пантеону. В науковій літературі ніде не згадується про такого Бога-Богиню. Однак, у слов’янському фольклорі відомо чимало замовлянь, віншувань, пов’язаних з культом Матінки-Землі. Маємо також і українські обрядові побажання: “Щоби ся мав, як свята Земля”, “Будь великий, як верба, а багатий, як Земля, а здоровий, як вода”; молитви-звернення до Землі перед початком збору цілющих трав: “Земля-Матінка, прийми від мене, що даю для тебе” (кладуть на землю кусень хліба), “Отець-Небо, Земля-Мати, благословіть траву брати”.Як зазначає дослідник з Донецька Ю. Полідович, “Вірогідно, хоч і не беззастережно, що сюжет шлюбних відносин між чоловіком і хтонічною істотою жіночої статі сходить до одного з прадавніх міфів – міфу про шлюб Бога Неба і Богині Землі. За короткий час своїх безпосередньо шлюбних відносин вони породжують важливі елементи світоустрою і після того фактично розлучаються...” [356. 79]. Автор висловлює припущення, що записаний Геродотом міф про Геракла і Змієногу Богиню Борисфена є відголоском давнього індоєвропейського сюжету про шлюб Батька Неба (Геракл – син Зевса) і Матері Землі (змія – хтонічна істота, її житло печера – як лоно землі, дітородне місце). Можемо до цього лише додати, що у версії цього міфу, записаній Діодором Сицилійським, Батька Небо уособлює саме Зевс: “за скіфським переказом, з’явилась у них народжена Землею діва, у якої верхня частина тіла до пояса була жіночою, а нижня – зміїною. Зевс злучився з нею, і вона народила сина на ім’я Скіф, який, затьмаривши славою всіх своїх попередників, назвав народ за своїм іменем – скіфами” [228. 53].Сучасні рідновіри-язичники вважають, що треба міцно стояти ногами на Землі своїй. Саме від землі черпатимемо її животворну енергію, насичену духмяними пахощами чебрецю (євшан-зілля), густо скроплену кров’ю лицарів, полеглих у боротьбі за неї. Земля, в якій спочивають наші Предки, доти охоронятиметься мудрим Велесом (“держателем Землі”), поки ми житимемо за законами нашої віри і співатимемо славу Рідним Богам. Наш землеробський народ споконвіку шанував її як матір-годувальницю, вважаючи Землю членом своєї родини. Від’їжджаючи на чужину, українці брали жменьку рідної землі в хустину і тримали як оберіг душі. Зріднення з Землею – характерна риса народу-землероба.Народ же, який не має своєї землі, не має й свого неба. Він блукає по світу, як те бадилля “перекотиполя”, що його несе Вітер у степу. Він ніколи не повертається на круги своя. Його менталітет лінійний: від сотворення світу до його кінця, за яким вже ніколи не настане нове народження. Тому йому хочеться загарбати увесь світ, нажитися сьогодні за рахунок інших, все нових і нових обдурених, бо він же ніколи не повертається назад. Необоротний час, міцно зафіксований юдейською традицією, де навіть бог стає історичною особою, яка карає порушників закону всілякими карами, аж до апокаліпсису (кінця світу) включно. Християнство й іслам, як паростки юдейського коріння, відкинули одухотворення природи як гріховне начало. Більше того, вони вступили в жорстоку боротьбу проти всього природного і життєвого.У писемних пам’ятках, спрямованих проти язичництва, християнські ченці й різні хронікарі, між іншим, зафіксували й деякі згадки давніх обрядів Рідної Віри. Так, Тітмар Мерзебурзький описав обряд складання клятви у лютичів: “слов’яни при укладанні мирних угод подавали пучок зірваної трави або пасмо зрізаного волосся” [224. 198]. У народному уявленні трава – волосся Матері Землі. Отже, трава з дерном має символізувати саму Богиню Землю. Присяга з дерном на голові сформувалася ще в часи виникнення хліборобської культури, існувала вона й у Київській Русі задовго до християнства і ще багато століть після насильницького охрищення русичів. Подібні звичаї відомі з українських казок: промовляючи клятву, цілувати (або навіть їсти) землю. Така дія має засвідчити непорушність чи справедливість даного слова. Порушення такої клятви ніколи і нікому не прощалось. Сама Земля-Мати в такій присязі виступає як справедливий суддя: “Хай розсудить нас Мати-Сира-Земля”.Присягу з дерном на голові складали ще в ХІХ столітті, судячись за те чи інше земельне угіддя. Так, дослідник слов’янської міфології А. Афанасьєв подає кілька виписок із судових справ: “Олешко, поклавши землю собі на голову відвів тому жниву межу”; “... Пронько Михайлов, поклавши землі на голову, ту спірну землю обійшов, і межу їм наперед учинили” [20. І. 148].За неправдиву (“ложну”) клятву Богиня Земля насилає покарання – смерть. Очевидець такої клятви землею в Рязанській губернії М. Макаров писав: “Я бачив простолюдина, який оспорюючи належність лугу, з відчаєм вирізав дернину, поклав її собі на голову, і перехристившись, клявся перед супротивниками і свідками, що коли право своє на покіс він стверджує ложно, то нехай сама Мати-рідна Земля прикриє його навіки” [289. 197]. Як видно з опису, до давнього язичницького обряду вже додалось хресне знамення. Згодом обхід земельного наділу з дерном був замінений обходом з іконою Богородиці (аналог Богині Землі!) на голові. Така присяга вже стала називатися “наділ землі по Пречистій”, що зафіксовано в Юридичних актах, 16, 18, 20, 32; Уложеніе, гл. Х., стат. 226–227 [289].Дійсно, в народі таки довго жило язичницьке уявлення про Богородицю, як Матір-Землю. Федір Достоєвський у романі “Біси” вклав в уста своєї героїні такі думки: “Богородиця – велика мати-сира Земля єсть, і велика в тому радість. І всяка туга земна, і всяка сльоза земна радість нам дає; а як напоїш сльозами під собою землю на пів-аршина вглиб, то в той же час про все возрадуєшся. І ніякої, ніякої, каже, туги твоєї більше не буде, таке, каже, – існує пророцтво”.У всіх слов’ян існує поняття “земляк” – так називають людей, народжених в одному краї. Вони – діти однієї матері Землі. У скандинавів обряд побратимства подібний до нашого: посвячувані стають на землю колінами, а над головами тримають вирізаний з землею дерен і промовляють клятву на вірність. Через цей обряд стають ніби вигодувані однією матір’ю. Германці також прикликають у свідки своєї присяги Землю-матінку: коли сперечалися за земельне угіддя, брали скибу землі й приносили до феодала. Торкнувшись мечами до цього дерну, починали поєдинок. Богиня Земля судила перемогу тому, хто правдивий у своїх свідченнях. Аналіз великого звичаєвого ареалу, пов’язаного з культом Землі, свідчить, що цей культ був розвинутий серед всіх арійських народів.Особливо він був притаманний слов’янам-хліборобам. Християнські пастирі постійно намагалися поборювати язичницькі звичаї та обряди, які, не зважаючи на переслідування церкви, виконували їхні прихожани. Так, у ХIV ст. новгородські “стригольники” вчили сповідуватися не попові, а Землі, за що їх називали єретиками. Костянтинопольський патріарх написав до них спеціальну грамоту: “Ще й таку єресь прикладаєте, стригольники, велите до землі каятися людині, а не до попа... і духовний отець від гріха того відмовитися велить... А хто сповідається до землі, то сповіді нема йому: земля бо бездушне творіння, і не чує, і не вміє відповідати” [20.І. 143]. Для народу Земля ніколи не була бездушною. Вона наділена почуттям і волею, величезною очисною силою, так само, як і вода.Цей обряд описаний багатьма етнографами в багатьох працях. Наведемо один з них. Сповідь Землі була таємною. Викопавши ямку в землі, говорять: “Сповідуюсь тобі, чорна земля і зелена трава, що я... ” Так промовляють тричі, розказавши своє горе, чи хибний вчинок, просять очищення, після чого ямку закопують [453. 508–510]. Те саме роблять на Вогонь у печі: розгрібають жар чи попіл, промовляючи: “Богу сповідуюсь... Якщо я порушу..., то не бачити мені лиця Божого, і в вічному вогні горіти”. Ямку засипають попелом [397. 223–224].Згадки про обряд спокути землі збереглися і в християнських духовних віршах:Ой як каявся молодець сирій Землі:– Ти покай, покай, Матінко-Сира-Земля!Єсть на душі три тяжкії гріха,Да три тяжкії гріха, три великії... [453. 510].Клятва землею, як у давні часи, так і нині, широко застосовується в ініціальних обрядах: посвячення в Рідну Віру, в сан волхва, в козаки, а також при укладанні угод. У кожному випадку є свої особливості. В давні часи цей обряд супроводжувався викликанням Велеса, як свідка присяги, хранителя світового правопорядку [350. 77–90]. Велес – син Землі, має тісний зв’язок з Предками і переносить їм відомості про зміну соціального статусу заприсяжуваної людини. Ще автори XVII ст. писали: “багато такого трапляється, що відводячи землю і несправедливу межу покладаючи, і умирали на межі” [359. 262].В Оппельському Земельному статуті 1562 р. (Сілезія, Польща) є правило складання присяги: “селяни повинні роздягтися до сорочки, стати на коліна в ямі, виритій на один лікоть завглибшки, тримати на голові дерен, не мати при собі ні ножа, ні зброї, і таким чином промовляти присягу” [20.І. 147].Сутність цієї присяги полягає в створенні порубіжної ситуації: поклавши скибу землі з дерном на голову, розсуваємо межу між підземним світом Пращурів і земним життям людей. Посвячуваний повинен символічно вмерти в попередньому своєму статусі і знову народитися в новій якості як повноправний член громади. Постриження волосся заприсяжуваного також має сакральний зв’язок із Велесом (пор. Волосом – співзвучність). Велес – Предок людей, народжених Матінкою Землею. Зрізане пасмо волосся посвячуваного змішується з дерном (закопується), символізуючи тимчасову смерть і нове народження (воскресіння). Адже і Велес – умираючий і воскресаючий Бог. Стадія воскресіння в цьому обряді настає після освячення вогнем і вдягання язичницьких символів (оберегів). Отже, Велес як Бог Правдивості, є свідком і сторожем присяги.Після складання такої клятви посвячуваний стає рівноправним членом громади і має право на вічне перевтілення. Якщо під час складання клятви, людина вмирає, то вона не права. Смерть “під дерном” вважалася найганебнішою. Зрадник присяги назавжди залишається “під дерном” – вічним рабом. Така людина виганяється з громади, втрачає правоздатність. Для таких відщепенців існували визначення, як: ”дернуватий холоп” (раб), “дернувата челядь” (довічні раби), “проданий одерень” (проданий в рабство). У давньоруській мові слово одерень означало “перехід володіння від однієї особи до іншої”, тобто від продавця до покупця. Слова одерень, одереньце у Велесовій Книзі означають: наймит, кріпак, невільник, полонений, раб [255. 245, 275].Земля з давніх-давен використовувалась і в козацьких обрядах при обранні кошових отаманів на Запорозькій Січі. Новообраного отамана становили в коло. “А старі січові козаки, сивоусі діди, славні низові лицарі, по черзі підходили до нього й сипали на його виголену голову пісок чи мазали тім’я голови болотом, якщо погода на той час була дощовою... ” [547. І. 134]. Так само відбувалося приведення до присяги судді, писаря, осавула й курінних отаманів. Клятва Землею свідчить, насамперед, про чесне ім’я заприсяжуваного, про його рівноправність як члена громади, про його зв’язок з родовим колективом (нацією) і рідною країною (державою).Повноправний статус, правоздатність члена язичницької громади визначається його належністю до родової групи (громади, в якій він посвятився в Рідну Віру, якій присягнув спільністю Землі). Отже, зрада цієї присяги має розглядатися як втрата зв’язку з Землею, а через неї й з Родом, громадою і вважається не тільки втратою повноправності, а й дорівнює духовній смерті.Для Рідної Віри і нині характерне синівське ставлення до Матері-Землі. Рідновіри уявляють її як живу й одухотворену Богиню, наділену розумом і великою відтворюючою силою, здатністю відчувати біль і радість. Земля як планета – жива істота: “Подібні уявлення зустрічаються й в інших космологічних системах стародавніх людей, що може свідчити про наявність у них знань, поки що недоступних сучасній науці. При цьому стародавні люди вважали Всесвіт і всі об`єкти, що його утворюють (в тому числі й нашу землю) живими, тому що справді важко уявити собі неживою маьтерією надзвичайно складну систему, що постійно розвивається” [287. І. 221]. Так і в громадах Рідної Віри відроджується культ Матері-Землі та обряди і звичаї пов’язані з цим культом.Нині Рідновіри України стурбовані рішеннями Уряду щодо продажу Землі. Об’єднання Рідновірів України та Віче Українських Рідновірів неодноразово зверталися до вищих посадовців держави з приводу неприпустимості продажу Землі в Україні, можливих далекосяжних негативних наслідків такого непродуманого рішення. Вони запропонували “Концепцію земельної реформи, де були обґрунтовані пропозиції щодо можливих напрямів реформи земельних відносин, які б дозволили подолати кризу в сільському господарстві і не порушити одвічних традицій, що склалися на українській Землі”.Збереження мораторію на продаж землі в Україні було однією із передвиборчих обіцянок нинішнього Президента України В. А. Ющенка, та на жаль, останні, поширені ЗМІ заяви керівника Української держави, зокрема його висловлювання, що “земля в Україні продаватиметься через 8 місяців” викликають настороженість і відверте обурення народу непослідовною політикою нової української влади.У черговому Зверненні Рідновірів до Уряду України зазначено: “Запроваджуваний варіант земельної реформи передбачає створення земельних латифундій з рабською працею (за хліб та воду), веде до усунення більшості населення не тільки від можливості володіння землею, а навіть від права жити на ній. Це призведе до різкого скорочення чисельності сільського населення, а відтак – до вимирання цілого народу.Таке твердження ми ґрунтуємо на наступному.Земля – основний засіб виробництва. Саме на ЗЕМЛІ і завдяки ЗЕМЛІ створюється абсолютна цінність – їжа і дійсна додана вартість. Ось тому загальнонародна власність на Землю, а так само і на решту засобів виробництва, які визначають життєстійкість держави, – є головною запорукою процвітання і стабільного розвитку народу в цілому.Земля – це особлива Вища Духовна Цінність, дана нам Богами. Наші Пращури Землю у прямому і в переносному смислі називали Матір’ю! Чи можна Матір’ю торгувати!? Є цінності, які за своєю суттю можуть бути власністю тільки общини, народу або й навіть усього людства. До таких цінностей належать ЗЕМЛЯ, ВОДА і ПОВІТРЯ. Не може бути товаром те, що не зроблено людиною!В останні роки штучно і цілеспрямовано створено всі умови, аби безвихідь змусила людей за безцінь продати своє майбутнє – землю! Запровадження вільного ринку землі обов’язково викличе зростання вартості життя – подальшого падіння життєвого рівня більшості населення України. При цьому, не можна не взяти до уваги і те, що прийнятий “Земельний Кодекс України” дозволяє мати у приватній власності землі історико-культурного призначення (Глава 10, ст. 54, п. 1), землі лісового фонду (Глава 11, ст. 56, п. 1) і землі водного фонду (Глава 12, ст. 59, п. 1). Задумаймося, уже сьогодні на визначній пам’ятці всієї цивілізації людства – “Кам’яній Могилі” – спритний ділок планує зробити фазанарій, а славнозвісний острів Хортицю, що є свідком героїчної історичної минувшини, планують перетворити на парк розваг “європейського рівня”!Враховуючи те, що більша частина українського народу вже зараз знаходиться за межею бідності, продаж землі поставить націю на межу небуття! Готуються документи, щоб усе зробити швидко, поки обмануті не отямилися; готується суспільна думка, що така реформа – благо...Приватизація української землі – останній етап у програмі “світових мудреців” – “Україна вільна… від українців!”. Фінансові структури, що фактично керують світом (Міжнародний валютний фонд, Всесвітній банк реконструкції і розвитку тощо) не планують бачити Україну сильною незалежною державою, а наші державні провідники бачать зараз землю України дуже ласим шматочком, який можна за умов приватизації і продати і, одночасно, купити з величезним зиском для тих, хто здійснюватиме ці операції. Адже продажу підлягає практично вся рілля, а це більше половини всієї території України, яка, до речі має найвищу в світі розораність. Ціна ж для мафії буде – мізерною!Тридцятикілометрова Чорнобильська резервація – ось майбутня Україна за умови реалізації цієї програми! Там ми безперешкодно зможемо щоранку піднімати синьо-жовтого прапора, носити вишиванки, пити горілку “Козацька рада” і співати “Ще не вмерла…”... Та ще, можливо, матимемо честь продавати туристам брилі, рушники, сопілки і власних дітей…Мабуть з часів хліборобського Трипілля над українцями, одвічною хліборобською нацією, не нависала така реальна і підступна загроза втрати не тільки головного засобу виробництва, але й, навіть, фундаменту формування свого “я” – свого менталітету. Землю, яку стільки тисячоліть не зуміли забрати у народу зброєю, зараз прагнуть відібрати за допомогою папірців-грошей! Ми впевнені, що захищати свою рідну Землю український народ буде до останнього подиху, про що свідчить наша історія і про що неодноразово наголошується у “Велесовій книзі”.Не допустимо того, щоб земля стала товаром! Київ, 27.07.2005 р.” [14].Наведених наукових та документальних даних про Землю-Матір достатньо, для відтворення філософського розуміння культу Рідної Землі, реконструкції обрядів та відновлення морально-етичних норм життя українських громад, нашого Уряду і слов’янської спільноти загалом.

ІІІ. 7. Відродження морально-етичнихта екологічних основ Рідної Віри(на прикладі культу Сонцебога)

Морально-етичні та екологічні засади Рідної Віри не систематизовані належним чином, хоча й вивчалися фрагментарно в різних галузях народознавства (етнографії та фольклору), рідше – в правових дисциплінах (наприклад, Звичаєве право та ін.). Однак, дослідники переважно не звертали увагу на релігійний бік цієї системи, тим більше не пов’язували її з основами саме язичницької моралі та права. Ця тема ще очікує на своїх дослідників, які вивчатимуть її за принципами сучасної родової логіки, а отже – з точки зору етнічного самозбереження, етнічної екології та етнічної гігієни. Я ж у цій праці, лише для прикладу, торкнуся одного, хоча й вагомого, пласту того глибинного морального ідеалу давнього язичництва, що знайшов свій вияв у культі Сонця (гіпотетично – Сонцебога).Обожнення Сонця склалося в індоєвропейських народів на початку ІІ тисячоліття до н. ч., тобто в арійські часи, коли Сонце виходить на перше місце в Божественному пантеоні. У шумерській міфології ІV – III тисячоліття до н. ч. Сонце ще займає друге місце в пантеоні по відношенню до свого батька Місяця. Сонячний культ поступово набуває популярності в державах, де зміцнюється влада царя. Міфологема Сонця, що виїздить на небо на золотій колісниці, запряженій білими кіньми, розвивалася як в індоєвропейських, так і в близькосхідних народів (включаючи і єгипетські гімни Сонцю). Отже, вона могла виникнути не раніше появи колеса (колісниці) та приручення коней, що якраз і сталося в арійському суспільстві. Символами Сонця стали його природні прикмети: коло, колесо, обручка, діжа, око, вогонь. З цього часу й склалася значна кількість звичаїв, обрядів, які мали регулювати відносини людини з цим небесним світилом.Слов’янські уявлення про Бога споконвіку зверталися до Сонця як втілення Божественної сили, що показується людині в небесному колі Сварога. Небесне склепіння уподібнюється куполу (маківці) природного храму Сонцебога. Тому небо часто в народі називають “теремом Божим” або “небесним шатром”, “покрівлею Землі” (пор. язичницьке поняття Покрова). Народні перекази зберегли міфологему про небесного коваля Божественного роду, який викував небесне склепіння. Нині ми знаємо його під ім’ям Сварога.У стародавніх апокрифах є сказання про небо – кришталеву гору, яка тримається на залізних стовпах, і на якій стоять золоті палати Сонцебога, росте дерево з золотими яблуками, що зцілюють рани; тут пульсують джерела (небесні ключі), що проливають живу воду на Землю. Ці поетичні міфи ґрунтуються на реальних явищах природи, які дивували наших далеких Пращурів незбагненністю своєї Божественної краси: вранішня зоря (Денниця, Вістунка), сліпучий блиск денного світила Сонця, сріблясте сяйво мінливого нічного світила Місяця і незліченні міріади зірок (Молочна стежка, Чумацький шлях).Та найбільшим дивом усі слов’янські, й загалом індоєвропейські народи вважають Сонце. Назва ця походить із санскритського sur – блищати. Поступово через підняття звука r в ar виникли форми suar, svar – небо (тобто світле, блискуче), від чого утворилося слово Сварга. Від санскритського sur також походять: латинське sol, готське sauil, французьке soleil, литовське saule, слов’янське солонь (солнце, слонце, сонце), де звук R закономірно перейшов у L, а це- закінчення зменшено-пестливої форми (пор., віконце, відерце). Санскритське su означає народжувати, творити; sunu, sohn – створений, народжений (син). Таким чином, стає зрозумілим і літописне: “Солнце-царь, сын Сварогов, еже есть Даждьбог”. Така словесна форма свідчить про велику пошану і любов до цього небесного світила.Санскритські слова svarga, sunas, sunus є синонімами [225]. Звідси випливає, що слово Svarga в давнину вживалось і як назва Сонця – ясного і світлосяйного Бога, який вправно веде свою золоту колісницю, запряжену білими кіньми, по небосхилу. Такий образ Сонцебога зберігся й донині в українських казках.У різних народів Сонце уявлялося як істота різної статі: то жіночим, то чоловічим, іноді двостатевим (наприклад, у персів). У слов’ян, німців і литовців Сонце – прекрасна Богиня, але в готів, греків, латинян, французів Сонце – чоловічого роду. Поєднавши силу родючості з поняттям Сонця, наші Предки ототожнювали ідею творчості з самим актом народження, а отже, Сонце виступало як жінка, що народжує. Однак, часто на Сонце дивились як на Божество, що не саме народжує, але посилає плодючу силу своїх променів на Матінку Землю, яка народжує із своїх надр плоди (рослинність). Тоді Сонце уподібнювалось чоловікові (Батько-Небо). Тому поруч із слов’янськими Богинями (Сонячна панна, Сонце-діва) існувало й Сонце в образі чоловіка (Дідо-всевідо, Сонце-витязь, Сонце-цар та ін.).Народні уявлення про Сонце дожили до наших днів: “Сонце – лице Боже”, “Сонце – око Боже”, “Сонце – вікно, через яке Бог дивиться на світ”, “Сонце – Боже віконце”, “Сонце – вогонь, що підтримується Дідом”, “Сонце живе на краю світа, ходить в золотій ризі, на світанку викрадає собі жінок на землі”. Так, у болгарському епосі, юнак Сонце захоплюється красою дівчини Грозданки, що була дочкою Славки. Раз Грозданка вийшла в сад погуляти. Закоханий юнак Сонце, за порадою Господа, в самий Ярилів-день спустив з неба золоту гойдалку. Необережна красуня не помітила задуманого обману, й сіла погойдатися. Тут її й викрав закоханий юнак Сонце й підняв на небо разом із золотою гойдалкою. В давньоруських казках Сонце-цар має дванадцять синів, які керують дванадцятьма царствами [20. І. 56–244].Вранішня, полуденна і вечірня молитва до Сонця стала правилом життя слов’янина-язичника. Як зовнішня форма жертвопринесень Сонцю збереглося підкидання вгору різних предметів. “Годували” Сонце молоком, медом, якими плескали вгору. Слов’янський звичай плескати вином вгору на весіллях є залишком язичницького жертвопринесення. При цьому часто чарку розбивають – вважається, що люди не достойні далі користуватися посудом, з якого жертвувалось Богові. Відомий також звичай підіймати (підкидати) дитину вгору після народин, на іменинах. При народженні дитини її треба показати Сонцю, попередньо зробивши очисну купіль і прочитавши молитву. Якщо дитина народжувалася вночі, то її виносили до Сонця на світанку. Цей обряд є символічним жертвуванням дитини Сонцю, тобто присвячення людини Богові і прикликання на неї вищої Божественної благодаті.На Сонце не можна довго дивитись, бо його сліпучі проміння можуть “спалити лице”. Етнографами записано чимало застережень: не дивитися на Сонце під час його затемнення, “бо очі болітимуть”. Іноді самі інформатори вже не могли пояснити, чому не можна дивитися на затемнення: “Не можна, та й годі!”. Не можна в неділю (день Сонця) робити брудної роботи, що могло зашкодити Сонцю. Так в народній пісні “Війте, дівойки”, яку подав М. Сумцов, Сонце скаржиться на дівчат, що працюють у п’ятницю й неділю, кидають тріски, золу, волосся йому в обличчя. Перед лицем Сонця не можна робити чогось поганого чи нечистого: лаятися, влаштовувати бійку, спорожнюватися. Існує ряд правил щодо цього: якщо треба зробити туалет, то у затінку, “щоб Сонце не бачило”, якщо ж це у відкритій місцевості, то повертаються відповідно спиною чи лицем, щоб приховати сором [348].Коли Сонце довго не виходить, в народі вважають, що вночі стався злочин. Про це Сонце дізнається від свого брата Місяця, з яким воно зустрічається вранці. Сонце в давні часи вважалося також і судом Божим. Коли починалася війна, воно мало спостерігати з неба на змагання воюючих народів і визначати своє правосуддя перемогою одних і поразкою інших. Тому розпочинати бій, так само, як і будь-який суд, увечері, при заході Сонця вважалося неприпустимим. Загалом будь-яка юридична угода, укладена в нічний час, вважалася недійсною. Якщо мати купає дитину на ніч, то не повинна виливати воду до світанку, бо це може зашкодити дитині. Увечері не прийнято виносити з хати сміття, позичати гроші, чи будь-які інші речі, особливо вогонь з печі. Деякі справи не прийнято робити вже після полудня, коли Сонце прямує до заходу: не можна ховати покійного в другій половині дня, бо в цей день він має бачити промені Сонця востаннє на Землі, яких більше не побачить аж до наступного свого воскресіння (нового народження в Яві).Віра в те, що душа покійного повертається до Сонця, породила деякі особливості хлібної магії: випікалася спеціальна драбинка (лістниця) з пшеничного тіста і ставиться на видному місці при виносі домовини з покійним: “щоб душа легко дісталася до неба”. Такі ж драбинки випікають і на сороковий день по смерті, коли душа остаточно залишає землю і відправляється у Вирій, та виносять їх за ворота.Уже в ранніх формах арійської релігії центр уваги до Сонця як фізичного тіла переміщується на саму ідею Сонця як святості: Сонце є те, через що проявляється Бог. Конкретний образ світила переростає в ідею, моральний зразок святості, норму людської поведінки. Через Сонцебога (небесний Вогонь) і Сварожича (земний Вогонь) людина здійснює своє очищення. В українців досі існує віра в те, що Сонце радіє добрій людині. Саме тому під час молитви руки здіймають до Сонця, підставивши чисті долоні, і посилають йому свою любов, свої добрі почуття, вдячність за тепло і світло. Духовна енергія людини змінюється під впливом Сонця. Всі чотири сонячні свята супроводжуються очисними вогнищами на честь Сонця [349].Вогонь в деяких українських діалектах позначається словом богач, що дає змогу деяким дослідникам припускати його архаїчне значення “син Бога” (пор. західнослов’янське Божич). Перестрибування через Вогонь – найвище очищення душі й тіла, коли людина перебуває між двома Вогнями: земним і небесним, тобто цілком віддає себе в руки Богів. Тому зі стрибками через вогонь пов’язано багато різних ворожінь: якщо стрибок вдалий (не впав, не зачепився за сучок, не підпалився, не розчепилися руки в молодят тощо), то людина веде праведне життя і буде мати щастя та успіх у майбутньому.Слов’яни зображали Сонце з людським обличчям. Таким був символ Бога на прапорах, на вікнах і дверях будівель, на кораблях, військових щитах та багатьох інших побутових і мистецьких виробах. Ідея Сонця-Людини тісно переплетена з ідеєю Людини-Сонця. Це знайшло своє відображення у язичницьких молитвах наших Пращурів. Так, дійшла до нас молитва дівчини до Сонечка, хоча вже дещо зіпсована християнськими нашаруваннями. Тут подаю очищений варіант: “Добрий день Тобі, Сонечко яснеє! Ти святе, Ти ясне, прекрасне, Ти чисте й поважне; Ти освіщаєш гори і долини, і високії могили. Освіти мене, (Дажбожу онуку...) перед усім миром: перед панами, перед царями – добротою, красотою, любощами й милощами; щоб не було ні любішої, ні милішої від Дажбожої онуки... (ім’я). Яке Ти ясне, величне, прекрасне, щоб і я така була ясна, велична, прекрасна перед усім миром на віки вічні!” [509].Тут повною мірою відобразилась віра в те, що й людина може уподібнитися до Сонця – бути чистою і праведною, як Сонце, тобто здійснити в собі своє сонячне призначення. Така молитва читається насвітанку перед лицем Сонця-Дажбога. Подібні обряди збереглися в багатьох інших слов’ян. Так, наприклад, у сербській весільній пісні батько навчає доньку: “Поклонися Сонцю на істоку, – помолися Богу істинному і жаркому на істоку Сонцю!” [184]. Істок (восток, всток, сток) – походить від дієслова текти, тобто витікати, виходити, починати свій рух. Слов’янське слово восток – місце (сторона, бік), з якого Сонце “починає” свій видимий рух вранці, – пізніше в українській мові було замінено словом схід. Ранок, схід Сонця – щасливий час для вранішнього побачення людини з Богом. Тому й східний напрямок вважається щасливим, благодатним. Існує й приказка: “Сонце на восток, а Бог на поміч!”.На “істоку” наші Пращури розміщували Рай – щасливу країну вічної весни й молодості, незліченних багатств, світла й радості. На заході ж – країну суму, мороку і смерті. Ця символіка відображалась і в молитвах. Магія викликання подібного (аналогії), що застосовувалась на добро, здійснювалась насвітанку: “Як швидко Сонечко вгору йде, хай так швидко і гарно моя худібка росте”. Чари на знищення зла, як правило, робилися увечері: “Куди Сонце заходе, туди хай пропадуть наші вороги... ”.Так само, як схід протиставляється заходу, так південь протиставляють півночі. Південь також пов’язується з Сонцем. Його називали сонцепек, полудень і кланялися до полуденного Сонця, жертвуючи Вогню мед, молоко, хліб. Північ вважається країною холоду і темряви і колись називалася сівер, сіверко. Коли людина молиться лицем на схід Сонця, то ліворуч буде північ, а праворуч – південь. Звідси й уявлення про Праву як праведність, правду, правильність. Тому в народі виробилось правило, спльовувати на лівий бік, щоб відігнати злих духів, і ніколи не плювати направо, щоб не відвернути від себе добрих духів. Всі прикмети, що з’являлися з правого боку, вважаються позитивними, з лівого – негативними. Згадаю знову священного коня у храмі Світовида, якщо він переступав списи лівою ногою, то навіть відкладали війну, якщо ж – правою, вважали, що війна закінчиться перемогою.Під час сходу Сонця давньоарійські жерці співали гімни, приносили пожертви, славлячи світило. В Ріґведі збереглася слава Сонцю як золотому скарбу, який духи ночі хотіли приховати від людей, але Богиня Зоря знаходить його і приносить радісному світові. Храми, як правило, наші Пращури будували вівтарем на схід, дверима на захід. Така традиція перейшла й до християнського будівництва. Уявлення про Бога як про Сонце довго домінували над християнськими догмами в давньоруському і українському суспільстві, часто у вигляді двовір’я поєднувалися в свідомості людей. Таким двовір’ям пронизане і “Поучення Володимира Мономаха”, де він наказує синам: “...і побачивши Сонце, прославляйте Бога з радістю”. Володимир Шаян слушно зазначив: “Наведене місце залишиться яскравим документом і таким самим яскравим свідоцтвом культу Сонця як Бога-Сонця в родинній традиції наших князів” [524. 9].Проте, християнська церква потурбувалася, щоб головні Боги праарійської релігії стерлися з пам’яті людей. Нині нам лишилася тільки кропітка праця, щоб реконструювати ту багату релігійну систему наших Пращурів. Християнська церква замінила постаті нижчої міфології своїми “святими”, а народ, синкретизувавши християнські нашарування з язичницькою основою, зберіг свої звичаї й обряди. В Київській Русі одним з перших писемних документів про знищення етнічної віри є Устав князя Володимира-христителя, де наказується карати тих, хто молиться “творінням: Сонцю, Місяцю, Зорям, Хмарам, Вітрам, Криницям, Рікам, Дібровам, Горам, Камінням... ” [472.3].Та пам’ять народу виявилася міцнішою від усіляких заборон, війн і лихоліть. На Гуцульщині Володимир Шухевич записав унікальне за філософським змістом світоглядне уявлення про Сонце: “Життя людини, її народження і смерть – то відхід від Сонця і поворіт до Сонця. Всеньке життя людське – то змагання повернутися до свого початкового джерела, з’єднатися знов з Сонцем: народитися – відірватися від Сонця, вмерти – повернутися до Сонця” [540].У цій оповіді постає велика етична ідея нашого народу, якій сучасні рідновіри надають нової життєдайної сили: праведні люди – це ті, які своїм життям підтвердили своє сонячне походження, тобто “початкову сонячність”. У Рідній Вірі зберігається поняття вічного круговороту душ: від Бога – до людини, і від людини – до Бога. Душа померлого, що піднялася на Луки Сварожі, до світу Прави, перебуває там певний час і отримує нове тіло, щоб повернутися знов у життя Яви. Щоб повернутися до Бога, людина мусить усе явне життя виробляти в собі сонячну праведність. Ідея сонячної смерті як поворот до Сонячного Бога – насправді є ідеєю безсмертя в своєму народі. А її сонячне народження як окремої людини є загальною ідеєю Божественного походження всього народу, бо “Дажбожі внуки ми – улюбленці Богів”.Тому й Сонцебог наших Пращурів – це праотець всього живого, першопочаток земного життя загалом, і людства зокрема. Водночас, він – і місце, куди повертаються праведні душі, тобто Рай, Вирій, Луки Сварожі. Отже, країна Сонця – це країна померлих праведників, які прожили своє життя в Яві, а також ще ненароджених душ, які в майбутньому перейдуть в Яву. Там немає часу, бо в тій країні існують одночасно теперішнє, минуле й майбутнє.Філософема Сонцебога в етнічній язичницькій релігії слов’ян має високу ідейно-духовну вартість і своїм морально-етичним значенням суттєво переважає наївний монотеїзм світових релігій, які раціоналістично переробили солярний міф природних релігій, штучно відірвавши людину від природи, примушуючи народи служити людині, а не Богу.

ІІІ. 8. Астрономічні, археологічні та фольклорні основиреконструкції календаря Рідної Віри

Язичницький календар предків-слов’ян досі залишається малодослідженою сторінкою нашої духовної культури. Для реконструкції етнічного календаря потрібні відомості не тільки про ритуали, здійснювані на честь того чи іншого Бога, які частково описані науковцями, але й календарні строки молінь, жертвопринесень, обрядодій, які зовсім не досліджувалися. Крім того, значну прогалину також бачимо в системі літочислення. Деякі сучасні рідновіри й рунвісти інколи вигадують якусь умовну точку відліку – від 11 000 до 23 000 років, або просто додають зайві нулі до християнського літочислення. Не кажучи про розбіжності обліку років у різних громадах, це загалом виглядає надто спрощено, насамперед тому, що в язичницькій традиції відсутнє літочислення в нашому сучасному розумінні.Наші давні предки не датували подій – для цього слід було б користуватися якимось літочисленням від якоїсь умовної точки “початку”. Такої точки вони не знали і не мали в тому потреби. Цю язичницьку концепцію часу прекрасно засвоїв від рідного народу український філософ Григорій Сковорода, сказавши “Світ – безначальний, перетворення – вічне”. Літа наші Предки рахували “Колами Сварожими”: “від Коляди до Коляди”, “від Овсяної до Овсяної” тощо. Події визначали відносно до якихось відомих історичних фактів чи постатей, як наприклад, у Велесовій Книзі: “від Отця Ора до Діра пройшло тисяча п’ятсот літ” [255. 6-В], “То було літ за тисячу триста до Германаріха” [255. 9-А], “у літо тисяча третє від Карпатського Виходу” [255. 6-Д] та ін. Ці факти підтверджуються й фольклорними записами: “це було того року, як дедьо померли”, “п’ятий рік, як нову хату збудували” і т. ін.Язичницька концепція часу принципово відрізняється від християнських уявлень про нього. Тому і ставлення до часу в давніх язичників було іншим. Філософи кінця ХІХ – початку ХХ ст., як уже згадувалось, розвинули вчення про Вічне Повернення, підтверджуючи думку про циклічність часу. Язичницькі релігії розрізняють два різновиди часу: священний і буденний, які періодично змінюють один одного. Увесь священний час пов’язаний між собою. Під час релігійних обрядів буденні проміжки ніби зникають, а священний час набуває цілісності, єднаючи людину з Предками – таким чином відновлюється цілісність етносу. В обрядах Кола Сварожого, за уявленням язичників, можливе відновлення початкового стану речей і явищ (наприклад, в обряді Різдва Світу переживається на ідеальному рівні упорядкування первісного хаосу і встановлення божественного ладу) [266].Згідно з язичницькою циклічною концепцією, історія – це низка подібних періодів, тобто вічно повторюваних принципів. Світ багаторазово створюється, руйнується і знову відроджується. Батько космонавтики К. Е. Ціолковський розглядав навіть фізичні засади такого принципу: “Початок є тільки початком періоду і повторюється безкінечне число разів… Нема жодного атома, який би не брав безкінечну кількість разів участі у вищому тваринному житті. Так, входячи в атмосферу чи ґрунт планет, він часом потрапляє до складу мозку вищих істот. Тоді він живе їхнім життям і відчуває радість свідомого і безхмарного буття. Хай для цього випадку втілення потрібно мільярди років. Все ж атом бере участь в житті незчисленну кількість разів” [499. 199, 208]. Звідси й природне розуміння язичниками вічного перевтілення душі, яка іноді пам’ятає, чи “пригадує” якісь фрагменти минулого.Циклічна концепція вчить знати про минуле стільки, скільки потрібно для розуміння загальних принципів життя і моралі, необхідних людині в теперішньому. Румунський аналітик релігії ХХ ст. Мірча Еліаде вважає, що історичні факти стають малозначущими в порівнянні з вічними міфологемами: “Знати міф – значить наблизитись до таємниці походження всіх речей”.У буддизмі, християнстві, ісламі під впливом юдейського зразка відбулася історизація релігії: історична особа заступила Бога, матеріальне заступило ідеальне. Матеріалістична наука вважає, що час і простір – “це форми існування матерії”. За Ньютоном та Ейнштейном, час – “рухомий одновимірний вектор, який тече з минулого у майбутнє, а на тлі цього потоку нібито відбуваються всі події фізичного світу” [197].Однак, за язичницькою концепцією, форма – це те, що ми бачимо. Але цілком очевидно, що часу ми не бачимо. Час – це лише міра. Так само не бачимо простору, лише бачимо об’єкти, які розміщені в просторі. Час і простір самі по собі не мають ніяких властивостей і форми. Часу не існує, бо він лише одиниця виміру. Сучасний російський мислитель Володимир Істархов пише: “Інтервал часу – це відстань між подіями. Ця відстань вимірюється будь-якими еталонами: доба (час обертання Землі навколо своєї осі), рік (число обертів Землі навколо Сонця – 365 днів) і т. д.” [197].Про те, що час – одиниця виміру – знав ще Арістотель, то чому ж сучасна наука відвернулася від цих природних істин? Причина, очевидно, в матеріалізації релігії і морально-світоглядних основ. В. Істархов пише: “Якщо матеріалісти відкинули ідеальне, то у них існує тільки матерія, тому в них енергія – міра матерії. Це хибна думка, бо насправді енергія – міра Духу”. Дух – це те, що творить, матерія – те, із чого створено, інформація – те, як створено. Тоді, на його думку, енергія – міра духовності, маса – міра матеріальності, структура – міра організованості [197].По суті антирелігійне владарювання цивілізації над природою, матерії над Духом, монотеїзму над політеїзмом, глобального над етнічним (місцевим) поставило людство перед загрозою планетарної катастрофи. Нині мисляча частина людства бачить вихід із цього тупика в поверненні до вічних істин етнічних Традицій. Етнічний календар покликаний встановити порядок існування людини в етно-національному часі і просторі.Досі ґрунтовних досліджень власне язичницького святкового календаря в Україні не було. Всі відомі спроби дослідників ХІХ – ХХ ст. зводилися до розповідей про християнсько-язичницький календарний синкретизм, що подавався у вигляді церковних дат за юліанським стилем і побіжних згадок про первісну язичницьку основу обрядів (наприклад, Трійця, Спас, Покрова, св. Андрія, св. Катерини та ін.). Дійсно, християнська церква використовувала язичницькі вірування як основу (базис), надаючи їм юдо-християнської надбудови, наприклад, заміна Перунових свят днем св. Іллі-громовика (відомого в юдаїзмі як борець з єврейським політеїзмом, який заради викликання дощу зарізав 850 жерців Ваала і Астарти) [36. 294; 38. Цар. ІІІ: 17].Із археологічних даних маємо дослідження Б. Рибакова про Лепесівську “гадальну” чару, посудину з с. Військового (на Дніпрі), посудину з с. Кам’янки, Ромашківський глек та інші Черняхівські знахідки, які вчений намагався розшифровувати як календарі IV ст., ідентифікуючи їх з “чертами і різами” [399. 164–194]. Календарні дослідження Б. Рибакова, на мою думку, є чи не найслабшою частиною його реконструкцій. Насамперед, впадає в око правосторонній напрямок його дешифрування (“посолонь”), що суперечить не тільки лівосторонньому напрямку руху Землі навколо Сонця, але й типовому, прийнятому в І тисячолітті напрямку зображень євразійських Зодіакальних парапегм (грецьких, римських, і навіть китайських кам’яних місячно-сонячних календарів), які позначають обертання зодіакальних знаків навколо Сонця за ходом руху Землі – тобто в “лівосторонньому” напрямку.Справді, язичники хоровод і кругову чару водять “посолонь”. Але в зображенні Зодіаку вони дотримувалися астрономічних реалій. Оскільки грецько-римський світ у IV ст. н.ч. мав досить часті контакти зі слов’янськими народами, то така начебто “необізнаність” слов’ян з прийнятими загальноєвропейськими нормами виглядає досить сумнівною. Швидше навпаки, Б. Рибаков не врахував типового для того часу контексту календарних зображень річного кола. Та ж сама “перевернутість” має місце і в його дешифруванні вишитих Каргопольських “Місяцесловів” [400. 509].Заслуговує на увагу гіпотеза про зв’язок міфологеми “каменя Алатиря” із Зодіакальним колом. Польський дослідник Артур Ковалік наводить фрагмент фольклорної пісні, щоправда вже позначеної синкретичним світоглядом, де “Matka kamieni jest alatyr bialy” (Матір каменю – Алатир білий), бо на ньому сидів сам “Ісус і розмовляв зі своїми дванадцятьма апостолами”. Автор вважає, що “Христос в оточенні дванадцятьох апостолів, то напевно образ Сонця і дванадцяти знаків Зодіаку... а камінь Алатир відноситься до становища Неба з Сонцем та знаками Зодіаку навколо нього” [561. 226]. Цей же камінь вважається “Небесною книгою”, де записані річні цикли. Космологічно Алатир пов’язаний з сакральним центром світу – всесвітнім вівтарем небесним жертовником. Порівняємо з російськими міфологемами: Алатырь “бел-красен”, златой, “Бел-горюч камень”. Він білий (як світ), горюч, золотий (що вказує на запалений жертовний вогонь).Багатий матеріал для відтворення язичницького календаря можна почерпнути з досліджень скельного календарного Святилища біля села Багна (Чернівецька обл.). Розміщення на кам’яних брилах вибитих кіл підтверджує гіпотезу про первісний поділ року на три цикли: 4 весняних, 5 літніх і 3 зимових місяці (до речі, саме так поділена і тричленна композиція Лепесівської чаші, чого Б. Рибаков навіть не передав на прорисі). Тут також відображено уявлення про 7 Богів-планет і 7 днів тижня. На окремому камені наявне тринадцяте коло – воно позначає ні що інше, як 13-місячний рік (або тринадцятий знак Зодіаку, яким є Змієносець). Ще одне коло біля своєрідного кам’яного “крісла” вказує на “трон Юпітера”. Отже, дослідники припускають, що це “міг бути Храм Юпітера – батька Богів і людей”, або слов’янського Рода [293. 55]. Дійсно, на відомій Римській парапегмі Юпітер сидить на троні в центрі Зодіакального кола. Якщо перекласти це твердження слов’янськими теонімами, то це міг бути саме Храм Сварога – батька небесного Зодіаку. Святилище датується кінцем І тис. до н.ч. – початком І тис. н.ч.Принципи наукової реконструкції етнічного календаря, його очищення від світових ідеологічних нашарувань вперше розробляються Об’єднанням Рідновірів України. Встановити точні дати і відновити забуті свята нині – нелегка справа, адже минула тисяча років насильницького винищення духовних здобутків нашого народу. Хоча чимало знань нам усе ж таки вдалося зберегти, зібрати і звести до певної системи, що допомогло краще зрозуміти саму сутність рідних обрядів. Перші публікації язичницького календаря здійснені мною в 1991–1997 рр. [275; 565; 274; 404], а далі я поглиблювала ці дослідженя в книзі “Коло Свароже: відроджені традиції” та в публікаціях часописів “Сварог”, “Український світ” та ін. [261; 404; 262]. Є також ряд публікацій Анатолія Богорода про історію календаря в часописі “Сварог”, де також подані деякі особливості реконструкції язичницького календаря [49; 52].Я намагалася вберегти реконструйований мною календар від надмірного популізму, і водночас, зробити його доступним для рідновірських громад. Через це деякі, відновлені мною дати, сприймалися з недовірою, хоча за кожною з них стоїть велика праця: збір і осмислення інформації з багатьох джерел та відповідна її систематизація, узгодження з астрономічними змінами, що сталися впродовж останнього тисячоліття та ін. “Коло Свароже”, неначе довго приховувана генетична матриця, викликало емоційний сплеск у багатьох душах. Незабаром з’явилися скороспілі підробки під мій календар з тією ж назвою, які все більше заплутують людей.Датування праукраїнських свят можемо відновити з допомогою астрономічних знань, фольклорних та етнографічних записів, літописних відомостей, порівняльно-історичних паралелей з інших арійських релігій. Свята Кола Сварожого рухомі, тобто щороку змінні. Дослідникам язичницького календаря слід пам’ятати, що календар завжди потребував і нині потребує корекції. За давніх часів його унормуванням займалися волхви і жерці. Зі знищенням рідної духовної верстви, церковний календар ціле тисячоліття перебував у руках служителів чужого культу, тому набув невластивих для нашого народу форм. Кількаразові зміни церковного календаря і літочислення вкрай заплутали відомості про час здійснення тих чи інших язичницьких обрядів і магічних дій. Однак, народна пам’ять у поєднанні з сучасними астрономічними знаннями дають змогу відновити рідне Коло Свароже.Сонячні свята язичників відновлюються за простим астрономічним принципом, згідно сонцестоянь та рівнодень. Наприклад, з численних етнографічних фактів відомо, що Бога Купайла вшановували на літнє сонцестояння 23 червня за старим стилем. Християнська церква, поєднавши традиційні народні гуляння з Іваном Предтечею (звідси синкретична назва “Івана-Купала”), а також користуючись юліанським календарем (т.зв. “старий стиль”), пересунула цю астрономічну дату на півмісяця після сонцестояння (тобто на 7 липня). Однак, навіть якщо прийняти дату 23 червня за григоріанським стилем, то вона вже відстає від дня літнього сонцестояння (“сонцекрес” астрономічно настає 21 червня), отже святкуємо Купайла в ніч з 21 на 22 червня. Таким чином, для відновлення цього свята достатньо скористатися астрономічними даними, щоб визначити найкоротшу ніч і найдовший день.Інша проблема сучасних язичницьких календарів полягає в тому, що для рідновірів є неприйнятним літочислення від так званого “Різдва Христового”. Деякі російські язичники беруть точку відліку часу “від падіння Аркони”. Звісно, можна рахувати цей час, як негативний період занепаду язичництва, тоді логічно припустити, що лихоліттю колись настане (чи вже настав) кінець, адже Рідна Віра нині відроджується. А це вже інший етап, отже має бути й інший відлік часу. Тому таке літочислення вже не має рації.Рідновіри також не мають потреби додавати зайві нулі до літочислення, як це роблять деякі неорелігії, що виглядає недоладно як з наукової, так і з практичної точки зору. У принципі, можна починати, скажімо від Палеоліту, чи від Мізинської, або навіть Королівської стоянки первісного часу (Закарпаття), якій близько мільйона років, але навряд чи це буде зручно для користування. Отож, головними критеріями язичницького літочислення, я вважаю, повинна бути доречність і практичність.Ще в 1993 р. (дата заснування першої язичницької громади “Православ’я” у м. Києві) я запропонувала взяти початок язичницькому літочисленню умовно в 7,5 тисяч років – від місцевої традиції хліборобів Трипільської культури. Відомо, що різниця між традиційним літописним і новим християнським літочисленням становить 5508 років. Таке літочислення “від Трипілля” (1993+5508=7501) цілком точно збігається з датуванням перших літописів, бо воно є простим його продовженням, водночас має реальну історичну основу – саме сім з половиною тисячоліть тому виникла Трипільська цивілізація. Нині офіційна наука вже потроху наважується писати про трипільців як про наших Предків. Тому таке літочислення є науково і фактично доцільним та виправданим.Найголовніший принцип моєї реконструкції язичницького календаря, як уже згадувалося, – логічне поєднання астрономічних, літописних, археологічних та фольклорно-етнографічних відомостей. Язичницький календар, графічно вписаний в коло, як правило, симетричний: Різдво Божича Коляди – Купайло (відповідно: плюс – мінус), Великдень – Світовид Осінній (плюс – мінус). Чотири найбільших Сонячних свята випадають на рівнодення та сонцестояння, отже якихось особливих уточнень не потребують. Вони можуть щороку трохи змінювати свою дату, тому називаємо їх “рухомими”. Найбільш рухомим сонячним святом виявляється Великдень, хоча в порівнянні з християнською Пасхою, що може “плавати” до 40 днів, язичницький Великдень є більш стійким (може пересуватися на 1–6 днів, і не більше).Наші Пращури святкували його в неділю після весняного рівнодення і ніколи не чекали повні, як це було нам нав’язане пізніше чужими релігіями. Повню шанували юдеї, для яких пейсах, тобто свято “виходу” з Єгипту, відбувся на повному місяці. Християни успадкували міф про пасху на повню від юдеїв (лише слідкують, щоб їхня паска не збігалась у часі з юдейським пейсахом).Про сонячне походження язичницького свята свідчить, насамперед, сама назва “Великдень”, що пов’язане зі збільшенням дня (після весняного рівнодення день “перемагає” ніч). Отже, Великдень – сонячне свято, тому воно не має відношення до фази Місяця. Повня не може бути початком циклу ще й тому, що початком у слов’ян завжди вважався молодик.Всі інші “нерухомі” числа язичницьких свят відтворено простим відніманням 13 днів (переведення зі “старого стилю” на новий, григоріанський) від дат ідентичних ортодоксальних християнських свят, які нашарувалися на язичницьку основу. Наприклад, Перуна літнього вшановуємо 20 липня, що на 13 днів раніше від Іллі-громовика, день якого ортодоксальні християни відзначають 2 серпня; так само Велеса (Мороза) 6 грудня (св. Миколая: 19–13 = 6) і 11 лютого (св. Власія: 24–13=11). У зв’язку з постійним відставанням християнських календарів від астрономічного стану космосу, а також конкретними прив’язками певних Богів до днів тижня, іноді бувають поправки ще на 2–3 дні, наприклад: “Права середа” завжди у середу, Навський Великдень – у четвер, Баби – у п’ятницю, Діди – в суботу. Ці та інші свята завжди рухомі.Щодо тижневих святкових періодів, про які також відомо, що християнство цю традицію запозичило у язичників (напр., пасхальний, він же “страсний” тиждень, “семик” та ін.), то можемо певно ствердити, що в давні часи існували тижневі святкові періоди, такі як Велесовий (Чортовий) тиждень, Перунів тиждень, Русальний, Спасівський, Рожаничний, Овсяний та ін. Про це маємо ряд етнографічних свідчень. Наприклад, про Перунів тиждень свідчать: “громичні” обряди (жертвопринесення півня, бичка), обереги (горобинове намисто, сокирки), застереження проти роботи в полі, пов’язані з “Паликопою” та “Блискавицею” (інша назва “молонія”), Марія-Магдалина (що наклалася на свято Перуниці 22 липня) – ці звичаї та обряди виконуються приблизно в тижневий період, близький до святкування Перуна і Перуниці (тиждень, на якому випадає 20 липня) [207; 254; 430; 431; 403].Місячні свята відіграють важливу роль у магії початку, рослинній та жіночій магії. Вони і досі залишаються вивченими найменше, бо мали потаємний родовий зміст і передавалися лише своїм кровним родичам по жіночій лінії. Загальний принцип таких обрядодій: на молодику здійснюють обряди посвячення, оздоровлення (що мають на меті збільшення, зростання, наприклад, підвищення рівня гемоглобіну в крові, ріст дитини тощо), а на повні – обряди на знищення (відхрищення від чужовір’я, очищення, видалення пухлин, бородавок, очищення організму та обличчя та ін.). Оскільки Місяць змінює свої 4 фази за 29, 5 доби, то час від часу вставлявся 13-й місяць, який робив поправку календаря. У 1036 р. диякон Кирик у своїй праці “Учення, ним же відати чоловіку число всіх літ” пояснював, звідки береться тринадцятий місяць: “Хай буде відомо, що в одному літі книжних місяців 12 і небесних лун ісходить 12, а в кожному літі лишається 11 днів, і з тих днів на четверте літо припадає луна тринадцята” [261. 74]. Християни, однак, боялися числа 13, назвавши його “чортовою дюжиною”.Етнічний календар – потужний ритмоладуючий стимул здоров’я і процвітання нації. Кожне свято є певним етапом у сезонних господарських заняттях хліборобського народу і починалося спеціальними благословеннями, моліннями, жертвопринесеннями. Найголовнішими в цьому календарі є дні сонцестояння і рівнодення, а також проміжні між ними (всього вісім, які називаю по порядку): Різдво Божича-Коляди, Колодій, Великдень Дажбожий, Русалії, Купайло, Боги-Спаси, Світовид Осінній та Калита. Великими святами також вважаються дні: Богині Дани, Велеса, Ярила, Перуна (свято воїнів), Діди, Баби (поминальні обряди), Мати Слава (Покрова), Свято Сварога, Долі та ін.Часом, як і календарем взагалі, керує Числобог. Походження його сягає індоєвропейських часів. Числобог – дослівно “Бог Чисел”, слов’янський Бог часу. Він тотожний грецькому Кроносу і римському Сатурну. Їхні свята починалися 17 грудня і продовжувалися цілий тиждень. Таким чином, свято Числобога відбувається під час зимового сонцестояння 21–22 грудня, тобто на Різдво Божича, як зодіакальний прояв Сварога. Вважають, що з народженням молодого сонця Коляди і час має властивість “оновлюватися”.Його ім’я майже не фіксується писемними джерелами, тому для багатьох дослідників воно досі невідоме. Однак, підписана статуя Числобога, знайдена серед скарбів храму Ретри, зображує його у вигляді постаті з Місяцем на плечах [298]. Дійсно, Місяць у давнину служив людям природним годинником. За його фазами ведуть рахунок тижням. Він також допомагає в рослинній, лікувальній і господарській магії. За народними уявленнями, Числобог має два лики: Сонця і Місяця. Сонце показує денний час, бо за тим, як високо підіймається воно в небі, можна визначити, чи ранок, чи полудень, чи вечір. Так само за Місяцем і положенням зірок визначали нічний час. Згідно з народними переказами та казками, перед храмом Числобога росли дивовижні квіти, які розпускали свої пелюстки в різний час дня і ночі. За ними Волхви визначали, котра година [135. 322].Числобог у слов’янській релігії має глибоке філософське значення. Саме він розкриває смисл життя в Роді. Числобог – це Вічне повернення душ на свою рідну землю. Автори Велесової Книги опоетизували його так: “Числобог рахує дні наші і говорить Богу числа свої: чи бути дню Сварожому, чи бути ночі. І засинають всі, бо усяк ясний во дні Божому, а вночі він – хтось інший: Бог-Дід, Дуб, Сніп наш” [255. 11-Б]. Тут йдеться не тільки про зміну дня і ночі в межах доби, але і про зміну дня і ночі душі в межах її вічного кругообігу через світи Яви, Нави і Прави, де могутній Числобог керує вічним перевтіленням душ. Вчення про Числобога вивищує язичництво як перед матеріалістичними, так і перед християнськими концепціями лінійності часу, в яких є точка початку (напр., Різдво Христове або “створення світу”) і точка кінця (“кінець світу”, “друге пришестя”, “страшний суд”). Це ще одне підтвердження, що в язичництві час циклічний – вічне повернення на круги свої, що відображає принципи Кола Сварожого.Числобог у святкові дні допомагає людині відділити священний час від буденного, щоб з’єднати минуле з майбутнім у теперішньому часі. Жерці храму Числобога (колишні “звіздочоти”, “звіздоблюстителі”, “звіздозаконники”) навчали, що увесь священний час (час богослужінь) зв’язаний між собою “від Прабатька”. У святкові дні всі буденні проміжки часу неначе розчиняються, зникають, а священний час набуває цілісності (як суцільне славлення Богів разом з пращурами і майбутніми поколіннями). Ці знання дійшли до нас від давньогрецьких язичницьких філософів. Числобог неначе розсуває рамки зовнішнього об’єктивного світу, відкриваючи людині світ ідеальний – Божественний. Отже, Різдво Часу і його відновлення – найголовніше свято року. Таким чином, за всіма ознаками, культ Різдва Часу виглядає ще архаїчнішим, ніж культ Різдва Сонця.Народження сонячного світла для астрономів означає початок збільшення дня після довгої ночі зимового сонцестояння. Ця ніч найдовша в році – вона триває 16 годин. Саме після цієї зимової точки починає прибувати світло дня, спочатку повільно – на хвилину, дві, три... Боротьба Світла з Темрявою триватиме до Великого Дня (весняне рівнодення), коли Світло нарешті переможе і буде ще прибувати, а ніч відступатиме аж до Купайла (на Літнє сонцестояння день триває 16 год. 27 хв.), після чого поступово день знову зменшується, а ніч збільшується. Нарешті на Осіннє рівнодення вони зрівнюються силою (коли день і ніч тривають по 12 годин), а далі починається найтемніша частина року – Корочун (найкоротший день), що триває до Різдва. Саме це уявлення про боротьбу Світла і Темряви стало світоглядною основою для створення язичницького календаря, цілком підтвердженого астрономічними даними.Календар “Коло Свароже” можемо будувати як від Різдва (від Коляди до Коляди), так і від Новоліття до Новоліття, що частіше використовують сучасні громади Рідної Віри.Для зручності, подаємо головні свята від Коляди до Коляди (такий порядок ближчий до цивільного календаря, що починається з 1 січня).Сварог вшановується в різних обрядах Кола Сварожого як універсальна постать Божественної могутності: він починає Різдвяні свята в найкоротший в році день 21–22 грудня.На другий день Різдвяних свят здійснюються обряди на честь Рода, як духовної енергії пращурів, яка єднає усі покоління: покійних, живих і ще ненароджених (нині святкується в родинах 22–23 грудня). Отже, він є ядром, що зміцнює народ і формує його майбутнє. Рода і Рожаниць “годують” кашею, пирогами, варениками й самі прилучаються до цих пожертв; здійснюють “рождественноє волшеніє”, що означає віщувати за зірками майбутнє родів (“родословіє”). За давніх часів наші пращури цього дня читали “Рожденник – книгу, в котрій указані добриє і злиє дні і часи і вліяніє їх на судьбу нарождающихся младенців”, тобто за давніми “волшебними” книгами намагалися віщувати дитині долю. В цей день також поминають померлих і вшановують старших родичів та родителів (тобто “тих, хто народив”; сучасне слово батьки не точно передає поняття “батько і мати”). Дітям, які народжувалися в різдвяні дні надавалися імена, значення яких пов’язувалось з колом, наприклад поширеним було ім’я Коловрат, Колобуд (дослівно “коло вертящий”, “коло пробуджуючий”, тобто той, хто будить Сонце).Світоглядно-міфологічна основа Різдвяних свят пов’язана з двома першопочатками світу. Вогонь і Вода – основа світотворення. Не даремно, в етнічній релігії вони уявлялися як діти-близнюки Богині Лади (Праматері Природи) – Леля (вода) і Полель (вогонь). Починали рік завжди з народження Вогню (пор. українське “починати від пічки”, у греків “від Гестії” – тобто Богині Домашнього Вогнища). Тому досі зберігається пам’ять про свято Роду (родини) саме на Різдво. Зберігся звичай на Різдво розпалювати багаття серед двору, біля церкви чи просто в лісі, на березі річки (який церква намагалась викорінити, суворо караючи людей за цей священний вогонь). Різдвяна вечеря складається з 12 страв (для кожного з 12 Богів-місяців). До хати вносять Дідуха – житній сніп, у якому зимують добрі духи-захисники Роду, для яких готується кутя й узвар. Колядники – посланці Сварожі, приходять проспівати господарям “старими словами” про “Світа Сотворення і Божича народження”. Колядки про Сотворення світу – безцінний залишок язичницького обрядового (давнього літургійного) співу. Божичний коровай – ритуальний символ новонародженого Сонцебога (він же Божич-Коляда) [266].Світотворення, за первісним міфом, триває 12 днів і ночей, воно завершується народженням Води [181. 43–53, 209–224]. Астрономічно це виглядає так: 21 грудня – Різдво Світла (Небесного Вогню чи Божича Коляди, як у слов’ян, або Сонця Непереможного, як у греків та римлян); дванадцятий день після нього – народження Води (чи Богині Дани, Лелі, Мокоші), що випадає в ніч переважно з 2 на 3 січня. Ця дата – не простий підрахунок днів заради гарного міфу. Астрономи знають, що в перші числа січня (єдиний раз в році) наша планета перебуває найближче до Сонця. Саме в цю ніч матері-язичниці освячують воду простим способом – виставляють глеки з водою під зоряне небо, здобуваючи таким чином “зоряну воду” для здоров’я своєї родини, череди худоби та врожаю поля. Свято називається Водокрес: від “вода скресла”, адже саме в цю ніч починається рух води до весни, відбувається зміни у воді (т. зв. “жива вода”). Ці свята ідуть під знаком Богині Дани – втілення жіночого першопочатку Всесвіту, що складає пару протилежностей з Вогнем-Сварожичем.На межі січня і лютого відбуваються обряди вшанування Богині Стрічі, тому ці обряди мають назву Стрітення, і означають “стрічу” Зими з Весною, які в давні часи супроводжувались інсценізацією боротьби холоду з теплом, молитвами про добре літо, умилостивленням добрих сил природи. В цей день пробуджується громоносна сила, тому освячується “громична” свічка, яка вважається оберегом від блискавки, а також лікувальним засобом від різних хвороб. Переважно випадає на 2 лютого (християнський аналог 15 лютого, коли Христос стрічається зі старцем Симеоном з Єрусалиму, який чекав на месію) [254. 59].Найбільшим святом після Стрітення в лютому є Чортовий тиждень, який супроводжується своєрідними маскарадами, рядженими, загальними веселощами. Покровителем цих обрядів є постать Велеса – Бога таємничих знань, музики, поезії, який є зв’язковим світів Нави і Яви (духовного світу Предків з живими нащадками). Він – Бог честі, присяги, а також і матеріальних благ, покровитель тварин. Давнє значення цих обрядів полягало в освяченні кожного подвір’я, господарства рядженими волхвами (в масках тварин), що мало сприяти родючості, добробуту родини. Саме карнавальне вбрання учасників дійства стало причиною християнського перекручення образу Чорта, як волохатого, рогатого, хвостатого. Чорт, Чорнобог – символ ночі, зими, холоду, але водночас і таємничості, рівноваги в природі, відвертості, ворожіння, адже ніч виявляє деякі речі, невидимі вдень (наприклад, сузір’я, що є провідниками до певних Божественних сил, Ведмедиці-Рожаниці, Чумацький шлях та ін.). Велеса вшановували кілька разів на рік. Так, початок велесових святкувань припадає ще на 6 грудня, що споріднює цей культ зі слов’янським Дідом Морозом (персонажем пізніших дитячих казок), який у грудні приходить, а в лютому поступається молодим весняним Богам. У цьому образі в міфологічних, історичних та обрядових паралелях прослідковуються сліди язичницького Велеса і християнського святого Миколая [170. 1–5].Свято Колодія, що відбувається в останній тиждень лютого, вказує на те, що “Коло діє”, тобто наближається до весни, до Великого дня (після весняного рівнодення), коли Сонце переможе темряву. Щоб наблизити цей час, кожна істота має знайти подружню пару. Тому обрядовість Колодія покликана символічно “покарати” порушників звичаю, тих, хто не одружився в попередньому Колі Сварожому і побажати їм знайти свою пару в наступному Колі (від Колодія до Колодія). Неодруженим парубкам чіпляють до ноги “колодку” (фалічний символ), приспівуючи при цьому жартівливих пісень, які мають примусити замислитись і спонукати до одруження. Це свято за часом збігається з російською і білоруською Масляною, що рідновірами святкується наприкінці лютого.З першого весняного молодика – “нового” Місяця – починався Новий рік у язичництві. Дехто з народознавців говорить, що в Київській Русі Нове літо починали з 1 березня – це дуже поверхово або просто некомпетентно (таке літочислення існувало лише протягом короткого періоду, і вже за християнського часу). У язичників початок Новоліття, що випадає в різні числа березня, зафіксований нашими літописами і описаний у наукових працях відомого українського астронома І. Климишина: “В результаті ретельного аналізу літописів був зроблений висновок, що Новий рік починався на Русі з появою нового Місяця в перші весняні дні, близькі до весняного рівнодення... Але минулий рік міг мати 12 місяців, тобто 354 дні, або ж 13 місяців – 384 дні. Тому й початок Нового року на Русі не міг випадати на 1 березня юліанського календаря, а рухався за числами березня, припадаючи в деякі роки на лютий або на квітень. Такого літочислення літописці дотримувались дуже довго, хоча свої записи вони датували, використовуючи юліанський календар” [215. 259–260].Наприклад, Повість врем’яних літ розповідає: “В літо 6621 (1113). Було на Сонці о 1-годині дня. Бачили всі люди: Сонця залишилось дуже мало, і було як Місяць вниз рогами, місяця березня в 19-й день, а Місяця в 9-й” [355.461]. Тут, як бачимо, літописець шляхом паралельного датування передав, що за цивільним (юліанським) календарем був 19-й день, а за астрономічним (місячним) – 9-й день. Новгородський 1-й літопис подає: “В літо 6645 наступущу в 7 марта” – тобто рік 6645 (або 1137-й н.л.) настав 7 березня (з першим весняним молодиком). Як бачимо, протягом тисячоліть чужі релігійні системи руйнували наш етнічний календар, тому літописцям приходилося передавати датування двома системами: “месяца марта 10, а небесного февраля 15... начат гинути Месяц” (тобто почалося затемнення Місяця) – оповідає Никонівський літопис. Таке язичницьке датування зберігалося довгі століття після християнізації, в чому пересвідчуємося, читаючи Чернігівський літопис навіть під 1703 роком: “июль – месяц небесный настал в пяток, числа пятого месяца июня (книжного)” [215.260].Нове літо зустрічали Щедрим вечором: співали щедрівки, закликаючи птахів з Вирію, здійснюючи символічний обряд засівання. Не даремно щедрувальники співають “Щедрик, щедрик, щедрівочка, прилетіла ластівочка”. Указом царя Петра І святкування Нового року (Новоліття) в усій Російській імперії було перенесене на зиму 1 січня. З того часу й щедрівки перекочували з весни на зиму.Настає весняне рівнодення, а в неділю за ним – Великдень Дажбожий (наші предки, як зазначено вище, не пов’язували його з повним місяцем), адже це було свято Сонця. Свято Вербиці (також язичницьке), що випадає в неділю, як правило, передує Великодню Дажбожому і розпочинає власне великодній тиждень (з Чистим четвергом чи Навським Великоднем включно).Дажбог, за визначенням В. Шаяна, – це животворне горіння в душі нації, батько людського щастя, добра, блага, любові, тобто Добростану. Саме тому на Великдень був звичай обрядового цілування на знак добра і любові (ще язичницький, запозичений християнською церквою) та взаємного обдаровування писанками – символами відродження плідної сили природи. Вітаються цього дня: “Слава Дажбогу!”, відповідь: “Навіки слава!” Великодні короваї (символ воскресіння Духа Предків) – також давній обрядовий хліб, проти якого християнська церква боролася аж до XVII ст. включно, поки не надала йому власної ідеологічної надбудови як символу воскресіння Ісуса Христоса. Український чернець-полеміст Іван Вишенський писав про це ще в 1599 р. так: “Пироги і яйця надгробні всюди ліквідуйте, бо в християнстві тот квас поганський не знаходить” [94. 52].22 квітня – свято Лади – Богині жіночої пристрасті, материнства. Вона – старша Рожаниця, мати двох першопочатків життя Лелі (втілення води й жіночості) і Полеля (втілення вогню й чоловічої сили). У цей день також вшановують і молодшу Рожаницю. Леля – Богиня дівочої любові, тотожна Богині Весні. Вона може бути співвіднесена з героїнею казки про Василису Прекрасну (Премудру) і з грецьким міфом про викрадення Персефони, що перебуває в царстві Аїда (Кощія) п’ять зимових місяців та повернення її коханим (або братом) на Землю, де вона залишається на сім літніх місяців. З її появою розцвітають дерева, оживають ліси і поля, трави і квіти, дозрівають плоди.Лелю вшановують напередодні свята Ярила таким обрядом: дівчата збираються на узліссі, обирають серед себе найкрасивішу (або маленьку дівчинку), прикрашають її стрічками і квітами, садять на спеціальний трон, виготовлений з дерну і трави; біля її ніг кладуть вінки, ставлять перед нею гостинці (молоко, сир, масло, мед, пироги) і водять навколо неї хороводи, співають веснянки, ладканки:Ой, Лелю, молода, о Лелю!Ти в’юная, о Лелю!Ти по світлиці пройди, о Лелю!Покажи свою лице, о Лелю!Та й у віконце, о Лелю!Покажи нам, молода, о Лелю!Свого-то в’юнця, о Лелю!Цей обряд відомий у всіх слов’ян як “Ляльник” або “Красна гора”. По закінченню хороводу Леля обдаровує своїх подруг гостинцями і вінками. Слов’янські слова леля, ляля, лельо завжди уживалися в значенні “малятко”, “лялечка”, “дитина”, загальний улюбленець, дослівно “той, кого леліють, пестують” і т.д. Звідси і назва дитячої сорочечки – льоля, і колиски – люля. Ім’я Лелі (Лялі) давали дівчаткам, що народилися весною.Наступного дня, 23 квітня вшановуються чоловічі сили природи – Ладо (чоловіча пара Лади) і Ярило (Яровит) – Бог весняного Сонця й розквіту природи, любові й пристрасті, символ родючості, чоловічої запліднюючої сили. Корінь слова ярь- значить яре, нестримне, збуджене, сильне, завзяте, пристрасне, палке, гнівне. У стародавні часи чоловіча потенція ототожнювалася з силою, мужністю, войовничістю. Тому Божества родючості часто зображалися з фалосом і з мечем. У балтійських слов’ян Ярилу тотожний Яровит (дослівно ярий витязь, войовничий дух), храм якого існував у Волегощі до ХІІ ст. Тут на стіні висів священний щит майстерної роботи, покритий позолотою, який виносили тільки під час війни, або в найурочистіших випадках. Це була священна реліквія. Герборт писав, що Яровит “по латині званий Марсом”. У греків ідентичними Ярилу вважаються Вакх і Діоніс.Хлопчиків, народжених в цей день, називали іменами з коренем Яр – плодючий: Ярець – народжений на Ярила, Яролик – подібний лицем до Ярила, Ярополк – військо Ярила, Ярослав – слава Ярила, Ярун – родючий, життєдайний, Ярчик – пестливе від Яр та ін.Велесова Книга згадує Ярила так: “Ярбог править весняним цвітінням, і Водяниками, і Лісовиками, і Домовиками” [255. 38-А]. Це свято співвідноситься з християнським “святим Юрієм”, що святкується 6 травня (на 13 днів пізніше).1–2 травня усі арійські язичники святкують день Богині Матері [254. 115], слов’янської Живи. У “Хроніці” Бєльського (XVI ст.) читаємо, що її “вважали за Богиню Життя (Zywot). За польським хронікарем Длугошем, Zywye – дочка Триглава. Збереглися відомості про існування храму Живи, побудованому на високій горі і названому на її честь Живцем. Як пише А. Фамінцин: “До цього храму в перші дні травня стікався народ, просячи у Богині, яку вважав джерелом життя, довгого і благополучного здоров’я” [475. 22–23, 45].За описами Богині Живи у західних слов’ян можемо представити її образ у вигляді прекрасної діви з квітами і колосками в руках, що втілює Весну. У багатьох своїх якостях вона схожа зі східно-слов’янською Лелею – Богинею дівочої любові. Лінгвістичні і функціональні порівняння приводять до думки про тотожність Богинь Діви, Лелі, Живи: Жива – Живена – Ziewonia – Дзевона – Дзева – Дева – Сива (литовська Seewa, чеська Siva, Siwa, в християнстві були замінені Параскевою П’ятницею).Богиня Весни Жива має Віщого птаха, зозулю – символ людської долі. Обрядовість цього культу реконструюється з допомогою фольклорно-етнографічних відомостей: її свято відзначали під час воскресіння природи; їй приносили пожертвування ті, хто вперше весною почув голос зозулі. Вважалося, що сам Бог або Богиня в образі зозулі літає лісами і віщує кількість років життя. Зозулю питали: скільки років житиме та або інша людина, скільки років буде в шлюбі, скільки матиме дітей і тому подібне. А за тим, скільки разів вона “кукає”, робили висновки про тривалість того, про що питали. Про це мовиться в українській приказці: “Зозуля кувала, літечка казала”.Богиню Живу молять про життя і здоров’я. Вона близька до фракійської Бендіди, болгарської Майки та грецької Кибели – Великих Богинь родючості, культи яких відзначалися саме на початку травня [72. 22–26, 50–53].На початку травня (сьомий тиждень після Великодня) здійснюються обряди русалій. Русалок, на думку Ю. Миролюбова, є “тридев’ять сестріниць” [303], тобто 27. Вони опікуються певними рослинами, тому їхні імена пов’язані з назвами квітів і трав. На русаліях вшановується також Берегиня – жіноча продукуюча сила природи. Її ім’я дослівно означає “народжена на березі”, що вказує також на її зв’язок з водою. Загалом Берегиня славиться на всі жіночі свята – Рожаниць, Русалії, Мокоші, Дани, Долі та ін. У Велесовій Книзі Берегиня згадується як провісниця славних перемог русичів. У цьому сенсі вона зливається з образом Матері-Слави.Червневі обряди присвячуються переважно Світовиду літньому (15 червня, реконструкція зі “святого Вита”), Симарглу або Переплуту, охоронцю рослинної сили (21 червня реконструкція з фольклорних джерел, “охоронець жнив”) та Купайлу (переважно ніч з 21 на 22 червня), що символізують літній небесний вогонь – сонцекрес (сонцестояння, сонцеворот), кульмінацію денного світла (найдовший день).Купайло (Купало, або Купала) – Бог (або Богиня) літнього сонця а також назва свята на його (її) честь. Дослідник слов’янської міфології І. Нечуй-Левицький пояснив його назву так: “Ясні літні небесні сили, сонце, блискавка і грім спільними зусиллями неначе купають землю, даруючи їй найбільшу під час свята Купала родючу силу, а може і тому що на Купалу люди купалися у воді, віруючи в її чудодійну силу” [324].Інші дослідники припускають, що ім’я Купало близьке до індоєвропейського “кипіти”, “горіти”, “прагнути”. Іноді доводять, що назва Купала (як і Коляда) походить від староруського коло – круг, колесо, коловорот, або ж грецького polos – полюс, вісь обертання, поворотна точка. Саме з цієї точки зору, наш Купайло виявляється тотожним грецькому Аполлону, тісно пов’язаному з сонячним круговоротом і календарем. Можлива також паралель з римським дволиким Янусом – Божеством “входу” і “виходу”, миру і війни, лики якого дивляться одночасно в минуле і в майбутнє. Дійсно, свято Купайла неначе розділяє рік на дві протилежні частини: теплу і холодну, світлу і темну, зростання рослин і збору урожаю.Купальській вогонь запалюють від Живого вогню, здобутого тертям двох шматків дерева, що символізує небесний сонячний вогонь, що запалює в цю чарівну ніч любов у серцях парубків та дівчат. У Густинському літописі пояснюється, що “Купало бяше Бог обилія, якоже у еллін Церес”. Церес у етрусків, а пізніше у греків і римлян вважалася Богинею шлюбу, материнства, небесної долі. Жіноче божество Купала тотожне малоазійській Кибелі, Богині любові і Матері Богів. Всі обряди Купальського свята у цих народів близькі за своєю символікою [181. 16–17].Кумирів Купайлу (Купалі), мабуть, не ставили, вважаючи його (її) не стільки Божеством, скільки персонажем, учасником святкової дії, обряду, присвяченого літньому сонцестоянню. Купайлом називають також солом’яне опудало з підкресленими чоловічими статевими ознаками, яке молодь виготовляє спеціально для свята. Окрім Купайла, роблять ще й Марену: ляльку з гілок дерева, прикрашену квітками і стрічками – жіночу постать свята. Купайло і Марена – персоніфікація двох Божеств, які відповідають двом стихіям: вогню і воді (Сонцю і Хмарі). Сонце ототожнюється з небесним вогнем, хмара – з небесною вологою. Таке припущення здається цілком переконливим, оскільки йдеться про святкування дня літнього сонцестояння.В Україні також виготовляють колесо (символ сонця), обвите соломою, яке підпалюють і котять з високого берега в річку. Вогненне колесо, безперечно, символізує рух Сонця по небу – небесний вогонь.До Купальських обрядів приурочений шлюб молодих подружніх пар, які освячуються живим вогнем і живою водою та зустрічають вранішнє Сонце, щоб прославити його піснями. Після цього молодята просять благословення у батьків і священика – волхва. В цю ніч знахарки до схід сонця збирають цілюще зілля.20 липня, як згадувалось вище, починаються обряди перунування. Перун – принцип Божественного прояву в блискавці й громі – несе енергію очищення, дає рухливість і життєву потужність всім істотам. Він, як покровитель воїнства, згідно Велесової Книги, викував чарівний меч, яким русичі перемагають ворогів. Чоловіки вшановують його військово-спортивними змаганнями, всенічною братчиною біля дубів, жертвопринесенням вепра, ритуальним танцем “Аркан”. Це вказує ще й на те, що перунування здійснювалося переважно кастою воїнів (княжої дружини). В ці дні також відбувалися посвячення воїнів (ініціації), здійснювалися Тріумфи на честь військових перемог та Тризни в пам’ять загиблих лицарів.Жіноча пара Перуна – Перуниця, Летениця або Блискавиця (Молонья) святкується на третій день після чоловічого свята. Перунів тиждень колись мав свої особливості в кожний із сімох днів.Серпневі обряди Рідної Віри присвячені переважно Богам Спасам. Велесова Книга називає цей період “спасиць”. За даними етнографії в язичницькі часи таких днів було багато. Вони стосувались освячення кожного нового плода чи овоча перед вживанням і не прив’язувалися до певних дат. Відомі назви Спасів: хлібний, маковий, медовий, яблучний, горіховий, ягідний, грибний, полотняний (освячення першого полотна з нових конопель чи льону) та ін. [296].Особливе місце в жіночих обрядах займають святкування Рожаниць (8 вересня), коли заквітчані жертовні калачі, вівсяне борошно, бублики жінки пускають на воду річок, озер. Ці дарунки, як свідчить народна традиція, дають Богиням Рожаницям, щоб сприяли здоров’ю родини і дітей, продовженню роду. Дата святкування Рожаниць відновлена з християнських богородичних свят (Друга Пречиста: 21–13=8 вересня), які свого часу були накладені на наші рідні обряди. У цей день святять хліб (богач), зерно, овес. Господарі обносять свяченим хлібом худобу, щоб гарно родила. Можливо, це свято мало назву Осенини, або Овсяна.Осінній Світовид припадає на осіннє рівнодення і символізує прощання з сонячним світлом. Реконструкція дати свята за Гельмольдом, який у своїй “Слов’янській хроніці” називає Світовида “Богом Богів” і подає опис святкування у храмі Світовида [112]. У давні часи після осіннього Світовида, коли закінчувалися всі польові роботи, починалися вечірні бесіди про духовне. До ХІІ ст. у храмі Світовида, як і на Великдень, служили всенічну, освячували високий коровай (іноді досягав висоти зросту людини), але вже з нового врожаю (храм Світовида докладніше описаний мною у розділі про втрату етнічної релігії слов’ян). Нині громади Рідної Віри в цей день ходять до статуї Світовида, де з піснями й хороводами покладають йому на голову вінок з квітів та колосся, запалюють жертовний вогонь, влаштовують святкові братчини. Світовид тотожний ведійському Савітару – Бог сонячного світла, який дає рух Сонцю [382. І. 35. 9]. Ім’я цього Бога походить від світло в його різноманітних смислах: сонячне світло (день), білий світ, святий, священний. В реконструкції святкового обряду рідновіри використовують гімни-славені в перекладах з Рігведи, наприклад “До Савітара” – Світовида:Хай прийде до нас Бог Савітар з прекрасним скарбом!Заповнюючи повітряний простір, він мчить на конях,Тримаючи в руці безліч дарів для людей,Заспокоюючи світ і пробуджуючи його.