Проект «Україна». Жертва УПА. Місія Романа Шухевича

Про роль і місце Степана Бандери в історії ОУН(с-д) та УПА

Документ про єдиний контакт Шухевича та Бандери датовано 15 травня 1945 р. І ця дата, як зазначено її публікаторами, є фіктивною. В записці до Бандери Шухевич повідомляє: «письмово не передаю нічого, бо Славкові (тобто кур’єру Бандери — Д. Я.) ні я, ні хто-небудь тут не довіряє з огляду на минувшину… Ми Славка вдруге у себе не приймемо, бо й так маємо багато провокації і агентури…».

Парадоксально, але факт. Творцем легенди про роль Бандери в діяльності ОУН та УПА на території сучасної України, наскільки це пощастило мені зрозуміти, був ніхто інший, як… сам Шухевич.

28 вересня 1947 р. він підписує «Заяву ГК УПА» про підпорядкування армії повстанців УГВР «як найвищому політичному та керівиному органові українського визвольного самостійницького руху». Причина публікації «Заяви»: «як нам на українських землях стало відомо, деякі українські політичні групи в еміграції піддають під сумнів право УГВР репрезентувати УПА, заперечуючи право УГВР виступати як найвище політичне представництво і керівництво українського визвольного самостійницького руху». Друга принципова теза: «ці ж самі емігрантські кола, використовуючи понадпартійність УПА, пробують заперечувати велику організовуючу роль, яку відіграла ОУН, керована Степаном Бандерою, в процесі утворення та зростання УПА й яку (роль) ця організація далі відіграє сьогодні». Третя: УПА «постала з бойових груп ОУН (керованої С. Бандерою) 1942 р. в умовинах завзятої боротьби українського народу проти гітлерівських загарбників»[210].

Зрозуміти, що це за «деякі політичні групи» не важко. Роком пізніше, в червні 1948 р., Шухевич отримав листа від емісара ОУН(с-д) з докладною характеристикою стану української еміграції. Загальний висновок, який випливає з цього аналізу простий: Бандера, Мельник і УГВР перманентно поборювали як одне одного, так й інші українскі емігрантські політичні групи. Важко зрозуміти інше — що безпосередньо спонукало Шухевича зробити таку заяву. Правдоподібно, відповідь на це питання дізнається вже наступне покоління дослідників цієї болючої для національної самосвідомості частини нашого народу теми.

Цитую друге, останнє пряме свідчення про роль і місце Степана Бандери в історії українського збройного руху спротиву в 1943-му та наступних роках. Василь Кук, допит 28 травня 1954 р.:»Бандера в той час (тобто після арешту 1941 р. і до переїзду до американської зони окупації Німеччини —Д. Я.) не очолював ОУН і не був її керівником, тому що 1943 р. керівником ОУН був обраний Роман Шухевич. Бандера сформував Закордонні Частини ОУН, які записали в своєму статуті, що вони підпорядковуються ЦП (Центральному Проводу, тобто Шухевичу — Д. Я.) ОУН, який знаходиться на території західних областей України. Однак, оскільки практично здійснити зв’язок і керівництво 34 ОУН нам із західних областей України було важко, тому 34 ОУН в сутності сформувалось в самостійне угруповання, яке і очолює до теперішнього часу Степан Бандера».

Слідчий питає просто в лоба: «Хіба Степан Бандера не є керівником всієї Організації українських націоналістів?»

Кук: «Ні, не є». І пояснює: оскільки Шухевич хотів зосередитися виключно на керівництві УПА, остільки він двічі, через кур’єрів, пропонував Банд ері очолити партію. «Отримавши таку пропозицію, Бандера зібрав конференцію 34 ОУ, яка… обрала Бандеру керівником організації, хоча такері-шення було незаконним., оскільки члени «Проводу» ОУН, які перебували за кордоном, були при цьому проігноровані Баядерою і він їх опінїї не питав. До 1949 р. ця обставина нам відома не була, і тому всі члени «Проводу» ОУН визнавали Баядеру керівником організації, однак, коли їм стало відомо про такий вчинок Бандери, то «Провід» ОУН, який готував вихід ПІухевича за кордон, уповноважив його виступити там. як керівника всієї організації, а не як підпорядковану Бандері особу. Таким чином, згідно цього рішення, формально Бандера не визнавався «проводом» в якості керівника організації…»[211].

Це все, що відомо сьогодні про роль і місце Бандери Степана Андрійовича у діяльності Організації Українських Націоналістів, якій присвоїли його ім’я, та Українських Повстанських Армій на території сучасної України від 5/7 липня 1941 р. і до загибелі 15 жовтня 1959 р.

50 %

За підрахунками сучасних українських учених, станом на січень 1941 р„на території тодішньої УРСР проживало майже 42 мільйони осіб, із них 14 мільйонів у містах. 1945 р. на території сучасної України проживало тільки 27,4 мільйони, з них 7,6 мільйонів у містах[212]. Різниця — 14,5 млн осіб.

Якщо екстраполювати дані сучасного українського дослідника Владислава Гриневича (про них йшлося вище) на все тогочасне населення сучасної України та всю Червону Армію, то це означає, що безповоротні втрати 1941–1945 рр. склали знову таки більше 14 млн людей, в т. ч. серед цивільного населення — 5,5 млн, серед військових — 8,8 млн. Усього — 14 300 000 осіб.

Це — без 4 млн загиблих під час Голодомору 1932–1933 рр.

Це — без 1 млн загиблих під час Громадянської війни 1918–1920 рр.

Це без загиблих під час сталінських репресій — кількість їх не встановлено донині.

Загалом, кількість прямих жертв комуністичного урядування на сучасних українських землях перевищує 20 млн.

Це — без урахування 1 млн померлих від голоду лише 1947 р., 800 тисяч депортованих (або таких, які виїхали) поляків, сотень тисяч депортованих українців, кримських татар та інших жертв тоталітарного режиму. Боюсь помилитися в більшу сторону, але втрати населення УРСР в її кордонах 1941 р. перевищують 50 % довоєнної кількості. Боюсь помилитися, але це — найбільша рукотворна гуманітарна, демографічна Катастрофа в історії європейського континету за всі часи його писемної історії. Не забудьмо, що за переписом 1897 р. все населення Російської імперії (без Царства Польського та Великого князівства Фінляндського) — це 115 млн, в т. ч. українське населення «підросійської України» — приблизно 24 млн. Додамо до них 5 млн українців «підавстрійських». Усього — близько 30 млн.

Кожний охочий може перевірити мене і себе, порівнявши 50 % загиблих із відсотком загиблих в Європі в XIV ст. Але то була чумна пандемія, яка увійшла в історію Старого Світу під назвою «Чорна смерть». Вважається, що від її наслідків населення континенту оговталося хіба що наприкінці XVIII — на початку XIX ст.

Із перспективи дня сьогоднішнього цілком очевидно: внаслідок непереборних історичних обставин, які, в свою чергу, стали наслідком європейських мирних договорів 1918–1920 рр., населення УРСР в цілому, населення галицьких і волинських сіл, міст і містечок опинилося в ситуації вибору без вибору.

Цей вибір не перебував в площині життя або смерті. Він перебував виключно в площині — де, як і з якими муками загинути під владою двох терористичних окупаційних режимів: нацистського і комуністичного. Або в сталінських тюрмах і концтаборах. Або під німецькими чи радянськими бомбами. Або внаслідок зачисток теренів спецпідрозділами. Або в лісі — в лавах УПА. Або в Дивізії «Галичина». Загинути від кулі. Загинути від голоду. Загинути від пошестей. Загинути від холоду. Загинути випадково. Але однаково загинути.

Проблема вибору для конкретного галицького українця 1943–1944 рр. — це проблема принципової відсутності якого-небудь вільного та відповідального вибору, не пов’язаного з перспективою швидкої та неминучої смерті. Власної та членів своєї родини. Вояки УПА в абсолютній більшості своїй, скажемо це відверто, — звичайні сільські хлопці, без ніякого або з мінімальним військовим вишколом, були цивільними, які взяли зброю до рук, бо не мали вибору. Цивільне населення без огляду на національність і віросповідання в умовах звірячої сталінської та незрівнянно «гуманнішої» за неї окупації нацистської, в кінцевому рахунку вирішувало не стільки питання побудови Соборної Самостійної Держави, скільки інше — вижити. Ціна життя їхніх дітей, батьків, родин, дружин, чоловіків для них не мала значення. Тому, в умовах відсутності будь-якого вибору багато з цих людей — так само як і в інших європейських країнах — погодилися співпрацювати з окупаційними режимами. При цьому деякі примудрялися попрацювати спочатку з радянським, потім із німецьким, а потім знову з радянським режимами, в т. ч. із іхніми спец-службами, підтримуючи при цьому за різних обставин і у різних формах націоналістичне підпілля.

«Примусово-добровільна» мобілізація до дивізії «Галичина», відкривала перспективу вірогідної смерті на радянсько-німецькому фронті в перспективі 6—12 місяців. Перехід «до лісу» означав неминучу смерть у перспективі від кількох тижнів до кількох років у війні проти російської і двох польських партизанок, а також проти німців та совітів. Сховатися в хаті теж не випадало — невідворотня радянська окупація сучасної Західної України означала відновлення масових репресій проти цивільного населення, розстріли та депортації до смертельних сталінських концтаборів із перспективою вмерти мученицькою смертю впродовж наступних місяців або років. Примарний шанс врятуватися залишала «добровільна» згода до роботи в Райху. Але й вона несла в собі реальну загрозу смерті — або під час тотальних бомбардувань території Німеччини англо-американською авіацією, та/або від голоду, інфекційних хвороб та інших обставин військового часу. Саме про ці обставини ніколи (мені особисто, принаймні, не доводилося чути за останні 50 років) не згадують учасники вищезазначених «палких» дискусій…

Їм просто судити всіх і кожного. Перед ними не стоїть питання «або-або». Або загинути. Або стати рабом.

«Раб — не людина. Людина має людську й національну гідність, людина має честь і сумління, людина дорожить усім рідним. Людина бореться за своє рідне. Чи є всі ці чесноти в українських прислужників Сталіна?.. Не можна сказати про цих підлих передових яничарів, що вони несвідомі своїх злочинів супроти рідного українського народу»[213], — писав один із тих, хто надав перевагу смерті перед рабством у комуністів.

Історія нашого (і не тільки нашого) народу у XX столітті довела: комунізм є абсолютним злом. Злом, хоч і відносним, є й націоналізм — той, який чи то зі слиною на роті, чи то з «патріотичним» блиском ув очах. Чи то із сокирою в руці.

Історія нашого народу у XX столітті — це історія загибелі мільйонів безневинних. Молодих. Старих. Немовлят. Обох статей. Усіх віросповідань. Нехрещених. Обрізаних. Міських і сільських.

Ось про це я не можу забути і не забував, пишучи цей текст. Як не можу забути про те, що три окупації — дві радянські та одна німецька перетворили мою Отчину на демографічну пустелю. Ті, які вижили, до кінця своїх днів почувалися на рідній землі людьми якщо не другого, то п’ятого сорту — «западенцями» «уніатами», «членами сімей зрадників Батьківщини», «бандерівцями», «такими, що проживали на окупованій території», «буржуазними» і просто «націоналістами», «посібниками окупантів», «ворогами народу» і так далі, і тому подібне.

Не можу забути й про те, що командири УПА гинули разом зі своїми солдатами — і у відкритих боях, і в невідомих досьогодні бункерах, і в сталінських кацетах. Натомість деякі діячі десятиліттями політикували в німецьких, американських, англійських, австралійських кав’ярнях і кнайпах. Або писали доноси на ближніх і далеких за можливість існувати на безмежних просторах концтабору із «пишною» назвою Союз Радянських Соціалістичних Республік.

Кожен мав право обрати свою долю і скористався цим правом.

Не мені їх судити.