Проект «Україна». Жертва УПА. Місія Романа Шухевича

Ініціатори створення УПА: Сергій Качинський, Григорій Перегійняк і Роман Шухевич

Так вважав ніхто інший, як легендарний Головнокомандувач УПА Роман Шухевич. Саме він твердо вказав на поручика Омеляна Польового (справжнє ім’я Сергій Качинський, псевдонім «Остап»), командира військової округи УПА «Поділ», «кордони якої, — як указав публікатор 12-го тому «Літопис УПА» Євген Штандера, — невідомі». Її Чисельний склад — нібито 18 сотень та 1 курінь із 2 сотнями[13].

Степан Андрійович Бандера мав іншу точку зору. Ще 1954 р. в головному часописі ОУН(б) «Шлях перемоги» (чч. 2,4,5,6, березень — квітень 1954 р., перевидання у 1957 та 1968 рр. у виданнях «За самостійну Україну» та «Визвольний шлях») він написав таке: «Коли в 1943 р. створилася кризова ситуація в ОУН, то однією з головних, може, з найістотніших її причин було питання пляну форм і методів революційної боротьби Організації в існуючій воєнній обстановці… Зокрема, на Волині крайова ОУН почала самочинно переходити на повстанські форми боротьби проти гітлерівського гніту і нищення України… Внутрішня криза в ОУН, — писав він далі, — закінчилася тоді, як на чолі Організації став сл. п. Роман Шухевич і надав такий напрям її діяльності й боротьби, як того вимагав час». І додав: саме Роман Шухевич «переставив визвольно-революційну боротьбу на широкі рейки повстанських дій УПА»[14].

Останній Головний командир УПА Василь Кук прямої відповіді на це питання також не дав. Натомість підкреслив ключову роль свого попередника, Шухевича, та наголосив на обставинах, в яких тому доводилося ту роль відігравати. Слова обрав такі: «Розкол Організації, боротьба між двома її частинами були одною з причин, чому Роман Шухевич відійшов від керівництва ОУН на Закерзонні і всю свою енергію скерував на військові справи, на вишкіл військових кадрів… Він був твердо переконаний, що долю нашого визволення вирішить тільки сильна українська армія… «Буде українська армія — буде Україна», — часто говорив він нам… На початку січня 1943 р… щоб не попасти в німецьку тюрму, таємно перейшов у підпілля. Разом з ним перейшли у підпілля і вступили в ряди УПА інші старшини легіону і майже всі підстаршини та вояки… З 1943 р. починається новий і найважливіший етап революційної діяльності Романа Шухевича, що увійде в історію як національно-визвольна боротьба під керівництвом генерал-хорунжого Романа Шухевича»[15].

Автор першого дослідження про УПА Петро Мірчук вважав, що «першою почала організовуватися УПА-Пів-ніч. В жовтні 1942 р. постало два відділи УПА — Остапа (Сергія Качинського) і Довбенка-Коробки (Перегійняка) (справжнє ім’я — Григорій Перегійняк — Д. Я.), що скоро осягнули стан сотень. В листопаді і грудні організовуються три дальші сотні: Дороша, Крука і Гонти. В лютому 1943 р. це вже були курені»[16]. Цей висновок не ставить під сумнів один із популярних профільних сайтів, присвячених цій темі: «перший відділ Української Повстанської Армії зорганізував на Поліссі в жовтні 1942 року Остап, військовий референт Краєвого Проводу ОУН на Північно-Західних землях. Справжнє ім’я Остапа — Сергій Качинський»[17].

Ініціатор створення УПА — Андрій Левицький, президент Української Народної Республіки у вигнанні

Деякі, насамперед електронні енциклопедичні довідники стверджують: наказ щодо створення УПА був підписаний Андрієм Лівицьким за день до початку німецько-радянської війни — 20 червня 1940 р. Очолити цю УПА мав Тарас Дмитрович Боровець. Наказ він виконав. У будь-якій Вікіпедії можна прочитати про те, що в серпні 1941 р. в м. Олевську вояки Бульби-Боровця присягнули на вірність УНР. Після чого ’їх командувач «з піднятою шаблею над головою урочисто проголосив: “Звідсирозпочнеться визволення України від сові-тів і всіх її ворогів”», а «комуністів, комсомольців та будь-яких інших окупантів» оголосив «ворогами української державності». Вже 16 квітня 1942 р. головна команда його УПА видала наказ про негайну військову боротьбу з німцями. Навесні 1943 р. до Бульби-Боровця завітали представники ОУН Бандери. Завітали з пропозицією зректися присяги проводові УНР в екзилі, визнати верховенство ОУН(б), запровадити інститут військових комісарів (з числа членів ОУН(б)), провести примусову мобілізацію до їх Повстанської Армії. Ще одна принципова вимога — розпочати етнічні чистки польського населення — вимога для УПА Бульби-Боровця неприйнятна за визначенням. Єдине, нащо той нібито погодився, — прийняти до своїх лав збройні відділи ОУН(б). «Урядуючого провідника» ОУН(б) Миколу Лебедя це не влаштувало. Бандерівці розпочали відстріл бульбівців. Аби відмежуватися від «оунівського УПА», армія Бульби-Боровця від липня 1943 р. перебрала нову назву — Українська Народно-Демократична Армія. За декілька місяців, а саме — в листопаді 1943 р., Буль-ба-Боровець поїхав до Берліна домовлятися з німцями, але потрапив до камери 77 бараку «Z».

Ініціатор створення УПА — Тарас Боровець («Бульба»)

Так вважає академічна наука. Цитую висновки третього розділу «Бульбівці («перша УПА»)» ґрунтовного дослідження «Українська Повстанська Армія: Історичні нариси». «УПА як збройне формування, хоч і з допискою «Поліська Січ», існувала і діяла, починаючи з літа 1941 р.» «На початку липня 1941 р., — пояснюється далі, — комендант української поліції в м. Сарнах Тарас Боровець (псевдонім «Бульба») звернувся до німецької влади із клопотанням створити озброєний загін чисельністю у 9 тис. осіб. Через місяць, 8 серпня він “отримав такий дозвіл”».

Це утворення Боровець назвав «Поліська Січ». Перший оперативний наказ Боровець видав 8 червня 1941 р. (тобто за два місяці до отримання того дозволу — Д. Я.). Зміст наказу: про початок створення оперативних загонів, завданням яких було проведення терористичних, диверсійних актів у запіллі Червоної Армії. 5 серпня (тобто за три дні до отримання офіційного дозволу від німецької влади — Д. Я.) Боровець, як стверджують автори цитованого вище дослідження, укладає угоду про співпрацю із «мельників-ською» ОУН. Свідки тих подій, натомість, стверджують: ніякої такої угоди не було. Прибувши знову на Полісся, «восени 1942 р… було розроблено першу політичну концепцію «Поліської Січі» “За що бореться УПА”». Далі читаємо таке: «У кінці серпня 1941 р. підрозділи «Поліської Січі» заволоділи Олеськом, куди за деякий час був перенесений штаб бульбівського формування. Величезна територія Слуцьк— Гомель — Житомир опинилася під контролем військових формувань Тараса Бульби-Боровця». Загальну чисельність січовиків сам їх отаман оцінював у 10 тис. осіб. «Ймовірно, — вважають автори цитованого дослідження, — що вона не перевищувала 3 тис. осіб… Отримавши звання генерал-хорунжого (від кого? — Д. Я.), Тарас Бульба-Боровець хотів підняти значення своїх підрозділів. У грудні 1941 р. наказом нового штабу було знято дописку «Поліська Січ» і формування Т. Боровця дістало назву Українська Повстанська Армія. Хоча бульбівські загони відтепер виступали під назвою УПА, його бійців продовжували називати «бульбівцями». Назва УПА на той час майже не вживалася»[18].

Тарас Андрійович Боровець у повоєнні часи описав свою історію в усіх деталях. Вона добре відома, неодноразово передруковувалась у профільних дослідженнях та засобах масової інформації. Подаю її з незначними скороченнями: «Улипні 1940 р. прибув я з Генерального Губернаторства до СРСР. Сам. я заклав підпільну сітку, що потім розгорнулась в Українську Повстанчу Армію. Центральний пункт цієї Армії знаходився в багнистих лісах північної України. По вибуху німецько-московської війни в червні 1941 р. яз Повстанчою Армією, що мала назву «Поліська Січ», почав співпрацювати з німцями. Армією командував я, і вона билася проти більшовиків… Головні напрямки німецького удару йшли по лініях: 1) Рівне — Львів, 2) Гродно — Мінськ — Москва. Між двома лініями залишились в багнистих лісових околицях України coвєтські регулярні і нерегулярні військові частини. Вони утримували там совєтську адміністрацію, вели диверсію й тероризували населення. «Поліська Січ» мала тоді 10 000 бійців. Вона поборювала всіма засобами большевицькі банди. Вона очистила була Полісся від банд і завела нову адміністрацію, яку признало й німецьке військове управління (113 дивізія й інші). Після заведення німецького цивільного управління (листопад 1941) «Поліську Січ» розв’язано. Частина бійців перейшла до поліції, а решта розійшлась по селах. Уся до цього часу пророблена робота йшла на користь німців.

У березні 1942 органи безпеки генерального комісаріяту Волині й Поділля почали репресії проти українців, в першу чергу проти тих, що в рядах «Поліської Січі» брали участь в протисовєтських повстаннях. Багато моїх людей арештовано і розстріляно. Це змусило мене перейти на нелегальне становище. Я пішов в ліси і там заложив нову повстанчу армію. До мене голосилися в першу чергу ті українці, що їх утискало і репресувало німецьке управління. Свої завдання ми бачили в тому, щоб зорганізувати повстанчу армію, яка могла б у майбутньому стати зародком української національної армії. У лісах зорганізовано було курси старшин і підстаршин, санітарів і т. п. У тому часі ми не бились з німцями, бо німці воювали з нашим головним ворогом Росією і комунізмом… Частини Української Повстинної Армії, скорочено — УПА, виступаючи в обороні населення, стало билися з бандами та совєтськими парашутистами. Від літа 1942 почали більшовики непокоїти Україну й організовувати нові великі диверсійні банди. Центр совєтського бандитизму знаходився в лісистих околицях України та Білорусі. По лісах вони скидали все більше й більше парашутистів. В основному були це командні склади та політруки, які кермували бандами. Вони організували великі повстанні загони та створили розвідну сітку на території цілої України.

У березні 1943 завдяки збільшенню німецького терору повстали партизанські відділи ОУН, що признавала провід Бендери, дальше відділи ОУН, що признавала провід полк. Мельника. Я вів з ними переговори в тому напрямку, щоб об’єднати моїх людей, партизанів бандерівців та мельниківців, та взагалі українців без огляду на їх політичні переконання, в одну центральну організацію. Для керування всеукраїнським національним рухом запропонував я створення Української Народно-Революційної Ради. Рада мала складатися з представників усіх політичних напрямків. Місцеві організаційні чинники ОУН під проводом полк. Мельника та їх відділи приступили до співпраці зі мною. З проводом та самим полк. Мельником я контакту не мав. Організація бандерівців погодилася в основному на організування УПА, зате відкинула проект створення Ради. Мені було пропоновано одержати пост головнокомандувача УПА при умові, що я буду працювати по політичній лінії бандерівців. Рівночасно організація бандерівців, що називала свої загони досі «Військові Відділи ОУН», переіменувала себе на УПА. Відразу після того почалася широка акція проти німецького цивільного управління й проти національних меншин в Україні. У першій мірі тероризовано поляків. Я не міг погодитися з такою політичною лінією і тактикою УПА. Через те виник конфлікт між мною і організацією бандерівців. Я переіменував свою партизанську організацію з УПА на «УНРА — Українська Народно-Революційна Армія». Я працював далі згідно з раз встановленим мною політичним напрямком, в чому співпрацювали зі мною відділи ОУН полк. Мельника та інші.

Зимою 1941/42 я пропонував німецьким військовим і цивільним очільникам ширше розбудувати партизанську армію «Поліської Січі» і тримати її в запіллі німецького фронту для боротьбизпартизанами. Дляцього обов’язковою була зміна системи німецького цивільного управління.

Німецьке управління не припускало, що в нього за плечима може існувати большевицький диверсійний рух і тому відкинуло мою пропозицію. Літом 1942 виявилось, що більшовицьку диверсію в запіллі не знищено, а навпаки вона зміцніла. Німецьке управління замість використати можливості поборювання більшовицької диверсії при допомозі українського населення, продовжувало свої репресії проти того ж населення. Я писав з ліса листи до райхскомісара Коха, в яких звертав увагу на те, що німецьке управління не веде в Україні правильної політики і що це легко закінчиться трагічно для обох сторін.

За моєю радою визначено було осінню 1942 переговори між німецьким управлінням та українським національним рухом. Ці переговори вів я з начальником німецької служби безпеки СД на Волині і Поділлі др. Пітцом та др. Беером. Вони запропонували мені, щоб ми влилися в систему німецької поліційної охорони та разом продовжували боротьбу проти большевицьких диверсантів. Ми зі свого боку жадали признання української самостійної держави та створення української армії та поліції. Пропозицію злиття з німецькою поліцією ми відкинули. Переговори зірвались, бо німці не хотіли відступати від своїх домагань, а ми знов не могли відступити від раз намічених нами напрямних цілей. Я з’ясував свої вимоги письмово та переслав їх др. Пітцові та др. Беерові. У своїх листах я доказував реальними фактами, що український народ тільки тоді може битись із захопленням за майбутнє України в союзі з німцями, коли він побачить перед собою високу політично-ідеологічну мету. Такою метою не міг стати райхскомісаріят. Нею могла бути тільки українська національна держава, до складу якої входили б всі українські етнографічні землі.

Тої самої осені 1942 р. вів я переговори з відпоручником Москви, підполковником Лукіним. Він прилетів був до нас спеціальним літаком. Большевики запропонували нам полупитись з советськими партизанами. У тому випадку вони зобов’язувалися постачати нас з літаків зброєю, запасови-ми частинами, приладдями зв’язку і т. п. Ми мали заявити свою солідарність із ними. Вони запропонували, щоб ми вбили райхскомісара Коха. Советські пропозиції ми відкинули, і через те більшовицькі партизани виповіли нам війну як «агентам Гітлєра».

З огляду на те, що влітку 1943 р. німецький фронт все більше посовувався на захід, шукав я знов можливість повести спільно з німцями боротьбу проти більшовиків. Після німецької практики в Україні дуже важко було знову переставити український народ на співпрацю з Німеччиною. Взаємне довір’я з вини німців було знищено. Народ перестав вірити всіляким публічним заявам та закликам. Той стан міг змінити тільки український національний уряд. У листопаді 1943 р. я звернувся ще раз до німецького уряду з пропозицією провести зі мною переговори для нормалізації українсько-німецьких взаємин. Щоб прискорити переговори і за всяку ціну довести до бажаної згоди, язаризикував своїм життям, вийшов зі своїм ад’ютантом з укриття і пішов в дні 20 листопада до німецьких чільнників. Німецькі урядові чільнники, замість того, щоб повести зі мною переговори, притримали мене і мого ад’ютанта і перевезли нас обох до концентраційного табору Саксенгаузен коло Оранієнбургу. Тільки 19.10.1944 р. нас випустили з концентраційного табору…»

Особисто я не наважуюсь ці спогади аналізувати. Причина в тому, що саме в цей час і саме на цій території товариш Сталін зосереджував декілька сотень тисяч вояків, тисячі танків, десятки тисяч артилерійських систем, тисячі літаків. З початком 1941 року їх кількість стала обраховуватися мільйонами — розгортання ударного угруповання, націленого на Європу, вступило у завершальну фазу. А тут — Бульба-Боровець зі своєю армією. В непрохідних болотах у лісах Полісся, в які протягом тисячох років не бувала нога жодного солдата.

Аналізували спогади Бульби до мене і більш компетентні люди. Один із героїв цієї оповіді, прискіпливо перечитавши спогади Боровця «Армія без держави», висловив припущення, що, наприклад, інформацію про переговори Тараса Бульби з оунівцями-бандерівцями (про них декількома абзацами нижче) написав хтось інший. Але не сам мемуарист.

Розбирати цю суперечку я не наважуюся. Тому відразу перейду до оцінок руху Бульби його противниками.

Микола Лебідь, керівник «бандерівської» ОУН про Бульбу пригадував хіба що таке:

— його загін нараховував «від 150 до 300 вояків»;

— в лютому 1942 р. Боровець «з 15–20 людьми переходить у підпілля»;

— «на початок 1943 р… з гуртом однодумців творить нову партію, під назвою «Українська Національна Демократична Партія» і приступає до творення збройного відділу, який нараховує до 150 вояків»;

— «в серпні 1943 р. сотня УПА під командою Дороша оточила цілу групу Бульби і перебрала її без одного пострілу». Склад групи — 63 особи. «На їх прохання всіх прийнято в ряди УПА. Сам Бульба з групою 30–40 людей утік»[19].

Радянська сторона мала принципово іншу картину. Військовий кореспондент «Правди» Коробов, доповідна записка від 8 квітня 1943 р.: «…група так званого «Тараса Бульби» (капітан Боровець), який користується у націоналістів великим авторитетом, перебуває в лісах. Багато націоналістів працює у німців і в своїх підпільних організаціях, видають листівки для населення, партизанам і поліції, інформують, що робиться на фронті і багато пишуть і говорять про Англію. За їх твердженням, Англія хоче, щоби радянська армія вимоталася так само, як німецька, і тільки після цього вона здобуде панування над Європою і допоможе Україні зробитися “самостійною”».

Командування партизанського загону ім. Хрущова, 14 квітня 1943 р., — Строкачу: «Формується українська національна армія за рахунок шуцманів німецької поліції, козаків та місцевих українців, бандерівців, бульбовців та ін.» 30 березня в с. Кашівка Голобського району (тепер це — Ковельський р-н Волинської області, населення — 458 осіб — Д. Я.) червоні партизани знаходять «400 українських націоналістів» під проводом районного коменданта, «в підпорядкуванні якого — 4 сотенних командири. Озброєння: рунні та станкові кулемети, автомати, гвинтівки, гранати». 21 квітня воно ж інформує: «Організація українських націоналістів посилюється, бульбівці дислокуються між ріками Січ та Горинь, а бандерівці — за рікою Горинь». 7 травня командир загону Шитов доповідає: «Бульбівці ведуть бої з німцями на правому березі ріки Случ (це — права притока Горині —Д. Я.). Бандерівці готують напад за рікою Буг, де наразі концентруються німці». 15 травня: «12 травня в с. Поташня Людвипольського району (Людвипіль тепер — це селище міського типу Соснове в Березнівському районі Рівненської області — Д. Я.) українські націоналісти проводили нараду, на якій було вирішено, що бульбівців немає, а всі українські націоналісти мають називатися бандерівцями».

21 квітня 1943 р. Строкач доповідає Хрущову: «Впродовж останнього часу відзначають великий рух націоналістів у районах Ковель, Голови, Колки, Рожище, Ма-невичі (Волинської та Ровенської областей)». Дослівно повторивши інформацію, яка містилась у попередньому повідомленні загону ім. Хрущова від 14 квітня, Строкач далі пише: «Головними пунктами формування української національної армії повинні бути Волинський, Свинарський та інші ліси. В цьому напрямку спостерігається рух українських поліцаїв та цивільних націоналістів з Львівської та ін. західних областей».

28 травня 1943 р. керівники МДБ-стських партизанських загонів доповідають Хрущову та Строкачу: «Найбільш потужне націоналістичне формування так званого об’єднання Тараса Бульби нараховує біля б 000 осіб і повністю охоплює своїм впливом Костопільський, Степанський, Березнівський райони. До кінця квітня ц. р. штаб Тараса Бульби знаходився в лісі в районі містечка Городець (Во-лодимерецького району Рівненської обл. — Д. Я.)… В селі Кричальськ знаходиться школа військової підготовки до 500 осіб…»

30 вересня 1943 р. в. о. начальника штабу Українського партизанського руху Соколов — секретарю ЦК КП(б)У Коротченку: «Командир «Української Повстанської Армії» (УПА) Тарас Боровець цілком припинив боротьбу з німцями та посилив активні дії проти партизанів, видавши з цього приводу спеціальний наказ» [20]

Виникає природне питання: що спонукало Бульбу-Бо-ровця «припинити боротьбу» та «видати спеціальний наказ»!

Відповідь знаходимо в такому документі.

Свідчить один із «польових командирів» УПА, безпосередній учасник події, вже відомий читачеві «Юрко-Омель-ко»: 9 березня 1943 р. в с. Золотолин Стидинського р-ну на Костопільщині в хаті священика М. Жильчука відбулася зустріч «Бульби» з представниками ОУН — «Сонаром» (це один із командирів УПА Василь Івахів — Д. Я.), «Дубовим», «Охрімом» та «Омельком» (тобто автором споминів). З боку «Бульби», який виступав як «репрезентант уряду УНР і його збройних сил «Поліська Січ», був ще один представник, якого я не знав ні прізвища, ні псевдоніма… В цій дискусії Бульба не почував себе «рівнорядним партнером», — констатує очевидець. Далі він малює таку картину: «Розмови з перервами тривали цілий день». На другий день «Со-нар» запропонував злиття існуючих збройних сил в одне ціле. Щоб полегшити справу, «Бульбі» «було запропоноване становище начальника штабу цього військового з’єднання. Робилось це виключно для заспокоєння амбіцій «Бульби», знаючи, що він не військовик». Результат дводенних переговорів: «Бульба» сказав, що «він задоволений з зустрічі, але остаточної відповіді тепер дати не може. Пропозиція ця для нього нова і він мусить обговорити її в свойому штабі. Чергова зустріч була домовлена на 14 квітня 1943 р. Одначе на усталений речнець «Бульба» не приїхав… Були ще спроби контакту з ним., але безуспішні». Далі «Юрко» твердить: у червні 1942 р. Боровець вирішив вступити у переговори із генеральним штабом СРСР. «Переговори ці тягнулись до 1943 р. і не довели ні деякого домовленая політичної натури. Остаточно більшовики, маючи навіть домовлені «клички» з «Бульбою», при одній зустрічі з його відділом вистріляли всіх його людей» (при цьому «Юрко» посилається на розкритиковані ним мемуари Боровця — Д. Я.). Оскільки «така “лісова політика” “Бульби” тягнулася майже до кінця літа 1943 р. і сіяла анархію в терені, дезорієнтувала населення і треба було якось з того виходити. За відомом і згодою Крайового проводу ОУН(б) к-р “Охрим” (Дмитро Клячків-ський — Д. Я.) дав наказ роззброїти штаб “Бульби”. Виконуючи наказ, сотня к-ра “Дороша” оточила місце постою штабу «Бульби» біля с. Бистрині Людвипольського р-ну і без жодного пострілу його перебрала. “Бульби”, його дружини і ближчого його оточення в штабі на той час не було. Штаб цей і його охорону, в складі неповної сотні (83 чол.) сотня к-ра “Дороша” ескортувала в околиці с. Стидинь у Костопільщині». На цей момент до штабу «входили»: полковник Совенко, «літня людина, гетьманець», полковник Терейко — «також старший за віком гетьманець, сотник Новицький — «старшина Армії УНР» та його дружина, поручник, інженер Гудимчук — «людина невійськова, за фахом землемер», «Євген» — «учитель з Житомирщини», командир охорони штабу та зв’язковий «Крук». «Всі вони, не маючи змоги вернутись до легального життя, дали згоду перейти в УПА. Сотня охоронного штабу «Бульби»… була на той час одинокою бойовою одиницею збройних відділів «Бульби»: ввійшла до куреня к-ра “Наливайка”».

«Самого “Бульбу”, — завершує свою розповідь «Юрко», — судив заочно польовий суд (під головуванням О. Омелюсіка), члена ГВШ УПА… Основним звинуваченням «Бульби» було те, що він своїми переговорами з німцями і совітами вносив анархію і в без того складні етапи самозахисту населення, що було основною ціллю Української Повстанської Армії. В своїй співпраці з ворогами «Бульба» дав їм доступ до запілля (тобто тилу — Д. Я.) УПА, що спричинило ряд диверсій»[21].

Питання — на підставі якого закону судив один польський громадянин, українець за походженням, такого ж, як він сам? — віднесемо до риторичних.

Тепер погляньмо на ситуацію німецькими очима. Крізь їх окуляри та біноклі ситуація на полі бою мала такий вигляд.

24 квітня 1943 р. шеф СД на Волині і Поділлі Пютц (Putz) запропонував Бульбі вийти з підпілля. 19 травня цього ж року той відповів німецькому зверхникові: «причина збройного спротиву — безоглядний терор німецької поліції супроти українського населення». «Бульба» назвав передумову будь-яких подальших переговорів — припинення терору. На той момент німці оцінювали сили Боровця в 20 тис. багнетів, а його операційною зоною називали землі на північ від лінії Рівне — Звягель (Новгород-Волинський). І групу Боровця, і групу Бандери німці характеризували як гостро протині-мецькі. Звіт від 21 травня 1943 р. вказував, що «Бульба» «співпрацював із вермахтом у боротьбі з більшовицькими партизанами». На середину липня 1943 р. на північно-західній, за німецькою термінологією, Україні діяли чотири головні групи спротиву: «Бульби», Бандери, радянські партизани, інші (групи Андрія Кравця, Аркадія Устиміва, Петра Онищенка, Володимира Поліщука, Петра Білоуса). Тут звернемо увагу на повноту і точність німецьких звітів: окупанти вважали, що Боровець почав діяти в районі Сарн від вересня 1942 р. і що він є прихильником Бандери.

Констатуємо. Зі всього наведеного вище (з певною долею вірогідності) можна зробити припущення: Українська Повстанська Армія Тараса Бульби-Боровця як озброєна і регулярна військова частина припинила свою діяльність між травнем і вереснем 1943 р. Деякі її підрозділи, однак, правдоподібно, діяли ще 1944 р. Принципово важливо відзначити, що 19 листопада 1943 р. у Рівному — столиці Райхс-комісаріату «Україна» — «Бульба» вступив у переговори з німцями, але 22 листопада був заарештований і «перевезений до Варшави для подальших узгіднень»[22].

Ініціатор створення УПА — Степан Бандера

На рівні суспільної свідомості впродовж десятиліть у режимі нон-стоп функціонує залізобетонна формула «Степан Бандера = ОУН», «ОУН = Степан Бандера». Принаймні три покоління сучасних українців не мають сумнівів: «УПА = Степан Бандера».

Це — аксіома, загальноприйнята на рівні як суспільної свідомості, так і на рівні високої академічної науки. Щороку в Києві та в деяких інших населених пунктах України спостерігаємо факельні ходи, присвячені черговій річниці створення УПА під гаслом «Бандера — наш герой! Покрова — наше свято!». Залишаючи осторонь семантику цього гасла, звернімося до академічного формулювання. Воно жорстко пов’язує поняття ОУН та УПА. Фактично робить їх синонімами. Клікаємо на сайт Інституту історії України Національної Академії наук України. Читаємо: «Організація Українських Націоналістів і Українська Повстанська Армія: Фаховий висновок робочої групи істориків при Урядовій комісії з вивчення діяльності ОУН і УПА / НАН України; Інститут історії України. — К.: Наукова думка, 2005. — 53 с.»[23]Зі змісту «Висновку» дізнаємося: проблема взаємовідносин Організації Українських Націоналістів, Степана Андрійовича Бандери, зокрема, та Української Повстанчої Армії взагалі не розглядається.

— Чому так? — запитає той, хто мав терпіння дочитати цей текст саме до цього місця.

Єдина правдива відповідь: а тому, що взаємовідносин ніяких не було і не могло бути ніколи.

Аргументів — греблю гати.

Наступник Бандери на позиції лідера ОУН(б) в 1941–1943 рр. (офіційно це називалося «Урядуючий провідник») Микола Лебідь: Бандера «жив у Берліні до 15 вересня (1941 р. — Д. Я.) під домашнім арештом»[24]. Погодьтеся — організовувати що-небудь в Україні з Берліна в конкретних обставинах 1941–1945 рр. досить важко. Якщо взагалі можливо.

Василь Кук, останній Головний командир УПА: «Весною 1943 р. на розширеній нараді Проводу ОУН посаду Провідника ОУН (тобто Бандери — Д. Я.) замінено тричленним Бюро проводу ОУНу складі Миколи Лебедя, Романа Шухеви-ча і Дмитра Маївського. Після відмови М. Лебедя входити до складу членів Бюро, на його місце було обрано Зеновія Матлу. Таку форму керівництва згодом узаконив III Надзвичайний великій збір ОУН, що відбувся в серпні 1943 р. На ньому Головою Бюро проводу одноголосно обрано Романа Шухевича, а членами — Дмитра Маївського і Ростислава Волошина». Яке це має відношення до УПА? А таке: «Роман Шухевич очолював увесь визвольний рух, його структури: ОУН, УПА, Секретаріат УГВР. Бюро Проводу в Україні після трагічної загибелі двох його членів — Ростислава Волошина у серпні 1944 р. та Дмитра Маївського в грудні 1945 р. — не відновлено… Лише навесні 1947р. на пропозицію Романа Шухевича мене (Василя Кука — Д. Я.) обрано його заступником». Тоді і відбувся розподіл «сфер відповідальності»: Шухевич залишив за собою керівництво «західними краями (Карпатський, Львівський, Закерзоння)», Кук — східними (ПЗУЗ, Поділля, східні області)[25].

Це — не аргументи, може зауважити компетентний читач. І, до певної міри, матиме рацію. Кук і Лебідь — відомі опоненти Бандери в середовищі їхньої ОУН. Вони не мали підстав любити Степана Андрійовича. Не будемо суворо судити їх за те. Спробуємо проаналізувати військовий досвід і фах Бандери. Якщо дуже коротко, то його досвід такий.

Народжений 1909 р. в сім’ї звичайного, нічим не примітного сільського священика. Всі дитячі роки провів у селі (до слова, вже одна ця обставина і вже на цьому етапі радикально відрізняла його від старшого на два роки Шухевича. Роман виростав у великому європейському мультинаціональному та мультикультурному місті. Володів, окрім рідної, також німецькою, польською, російською. Все те, до чого мав доступ Роман, за визначенням, не було доступним, Степанові (але про це — далі). Гімназія в Стрию. У червні 1934 р. — смертна кара із заміною на довічне ув’язнення (в цьому випадку, як подейкують, не обійшлося без заступництва Митрополита Андрія Шептицького). На волі, несподівано для себе, опинився 13 вересня 1939 р. — завдяки німецько-радянській окупації Польщі, громадянином якої він був. Менше двох років на волі. За цей час розколов ОУН (до цієї історії ми поверенемося трохи пізніше). З літа 1941 р. інтернований німцями, до грудня 1944 р. утримувався в бараку «Z» в Заксенгаузені.

Барак «Z» всі й усюди чомусь постійно називають «концтабором Заксенгаузен». Але розташовувалася ця будівля поза територією концтабору й адміністрації його (наскільки це відомо з відкритих джерел) не підлягала. В першому легко переконатися, зазирнувши на сайт музею Захсенхау-зена. Утримувалися в ньому необхідні для різних політичних потреб нацистського режиму діячі — як ото члени родини баварського кронпринца Рупрехта, промисловець Фріц Тіссен, протестантський лідер Німеллер, людина, яку називали сином Сталіна, австрійський канцлер Шунінґ, радянський генерал Карбишев, провідник ОУН Андрій Мельник, єдиний радянський агент у ґестапо — Віллі Леман, та інші знаменитості[26]. Для нашої розповіді важливо знати: ані сам Степан Андрійович, ані будь-хто з його партійних товаришів, які в цьому «таборі» перебували, ніяких свідчень про свої страждання в кацеті не залишили. Ніколи і ніде про те не згадували. Жоден із в’язнів того концтабору, які вижили, ніде і ніколи про перебування там Провідника ОУН(б) не згадував. Жодного свідчення. Жодного документу. Жодної світлини. Як, наприклад, світлини в таборовій уніформі в’язня Освенціму Василя Бандери. Єдина відома згадка — свідчення Тараса Боровця: саме тут, у бараку «Z» він уперше в житті зустрівся зі Степаном Бандерою — той займав камеру 73. Тарас — 77-му.

Яким чином Бандера, перебуваючи в ізоляції в Німеччині, міг впливати на події в Україні, в ОУН його імені та в УПА? Хай там як, по звільненні з табору, в 1945–1947 рр. Бандера та його сім’я змінюють принаймні 5 німецьких міст, аж поки не осідають у Мюнхені.

Тепер питання: як простий сільський хлопець, без якої-небудь військової освіти, людина, яка більшу частину свого довоєнного і воєнного життя провела в умовах жорсткої ізоляції від зовнішнього світу взагалі й від галицько-українського, зокрема, могла впливати на які-небудь політичні процеси на територіях, окупованих двома жорсткими тоталітарними режимами? І це — без мобільного телефону, Інтернету, пошти, будь-яких інших засобів зв’язку? І не просто на політичні процеси — а на формування та дії «Армії безсмертних»?

Можливо, ми, ті, хто має щастя жити через 70 років після тих подій, чогось не розуміємо? Не знаємо?

Звернімося до свідчень сучасників. Беремо перше-ліп-ше, з будь-якого зі 100 томів «Літопису УПА». Наприклад, боєць УПА Новицький, один із небагатьох, кому пощастило вижити, жодного разу (як і інші його побратими) не згадує ані Степана Бандеру, ані його фракцію ОУН. Як, між іншим, і більшість мемуаристів, говорить тільки про ОУН як цілість[27].

Антін Качала («Шугай»), один із тисяч рядових стрільців УПА, в свою чергу, залишив нам такий спомин: «Ще далеко перед пересувом фронту на захід (тобто до липня 1944 р. — Д. Я.) вЯворівщині (сучасний Яворівський район Львівської області) були зорганізовані групи УНС (Українська Народня Самооборона), де опинився і я після втечі з примусової праці на дорогах в німецькому «Баудінсті» (т. зв. німецька служба батьківщині). Літом 1943 р. я зголосився до УНС, де були згуртовані мої ровесники». І далі: «з початком серпня 1944 р. ОУН провела велику освідомлюючу акцію проти відходу молоді до більшовицької армії, натомість радила вступати вряди УПА». Антін і його товариші, всього біля 200 осіб, перейшли до лісу 22 серпня 1944 р.[28]

Бог із ними, з мемуаристами. Недарма кажуть — бреше, як свідок. Звернімося до більш надійних методів. Один з них називається «квантифікація». Це — кількісна оцінка якісних ознак. Беремо будь-який том «Літопису УПА». Відкриваємо біографічний покажчик. Наприклад, узагальнений покажчик до перших 19-ти томів. В ньому Бандера згадується менше 50 разів, та й то в контексті виключно пропагандивному. Шухевич — удвічі частіше і в контекстах виключно дієвих — був там, зробив те, наказав таке й т. п.[29]

Цього аргументу не достатньо? Добре. Сам усе ставлю під сумнів — окрім ідеї Бога. Апологети (грецькою — лоХоуіа — захисна промова), тобто активні захисники та пропагандисти УПА, в передмові до одного з перших томів, виданого в ті роки, коли багато живих свідків, учасників подій, бійців УПА були живі-здорові, констатували:»Відді-ли УПА творилися від початку на базі понад-партійності як загальнонаціональної армії, і це не створювало ускладнень партійного характеру. Натомість підпільна адміністрація була розбудована на базі існуючої мережі ОУН, до якої було включено фахівців і працівників, серед яких було багато безпартійних чи людей, що вважали себе членами інших політичних партій… Коли є згадка, що, наприклад, автор «Чорного лісу» Улас був працівником Осередку пропаганди ОУН Станиславівської області, це ще не означає, що він був членом ОУН»[30].

Ініціатор створення УПА — Василь Івахів

Відомий і авторитетний дослідник історії ОУН Петро Мірчук, вважав, що перший загон УНС, який згодом став загоном УПА, був створений регіональним військовим референтом ОУН Василем Івахівим. Загалом, усі доступні мені інформаційні джерела в цьому питанні слово в слово повторюють (часом навіть без посилань на першоджерело) фундаментальну розвідку П. Мірчука «Нарис історії ОУН 1920–1939 роки». Наприклад, електронна енциклопедія ОУН-УПА[31]. Про загальнодоступну Вікіпедію годі й говорити.

їхню інформацію підтверджує вже згадуваний польовий командир УПА-Північ Роман Петренко («Юрко»). «В половині 1943 р., — впевнено пригадує він, — від Центрального проводу ОУН приїхав на Костопільщину і Сарненщину на інспекцію пор. Василь Івахів («Сонар», «Сом»)… Мені не відомо, чи вже тоді, чи дещо згодом» він «був призначений військовим референтом ОУН ПЗУЗ. У перші місяці розбудови УПА на Волині він фактично виконував роль шефа штабу к-ра Дмитра Клячківського». Позиція Івахіва була такою: «в Центрі є переконання про несвоєчасність органі-зовання збройного виступу… питання збройної боротьби ще не визріло і з цим треба зачекати». Але, разом з тим, «творення збройних відділів для самооборони у нас є життєвою необхідністю». «Ураховуючи винятковість ситуації, він дав дозвіл на організацію збройних відділів, потрібних у нашому терені». «Реорганізацію» та «збільшення існуючих збройних відділів» було доручено тому самому Дубовому (Іванові Литвинчуку — Д. Я.).

На тому історія не скінчилася. «Дуже скоро після того, в лютому місяці 1943 р. Івахів приїхав вдруге і повідомив, що привіз нам офіційний дозвіл Проводу ОУН на розширення вже існуючих на волинському Поліссі бойових відділів. Він говорив, що до такого рішення прийшли після докладного ознайомлення і вивчення обставин військовим референтом ОУН «Шелестом» (Василь Сидор) і його розмов з майбутнім Головним Командиром УПА «Туром» (Роман Шухевич). Вони прийшли до висновку, що для ефективної самооборони потрібна більш активна бойова сила. Був він приємно вражений, коли його попросили прийняти дефіляду вже існуючих трьох неповних куренів УПА в Сте-панщині»: куреня «Яреми» (який розвинувся на базі сотні «Коробки»), «Наливайка» (справжнє прізвище — Леви-нець) та «Гострого» (справжнє прізвище невідоме), які «командували самооборонами, початки яких мені важко визначити».

Також Івахів указав, — пригадує «Юрко», — «на потребу не афішувати військових дій УПА. Мотиви були такі, що відділи УПА були заслабі, «необстріляні» і легко могли бути знищені ворогом. Цих вказівок ми досить сумлінно дотримувались».

«Одним із перших відділів, — веде він далі свою розповідь, — що діяли вже в 1943 р., треба, мабуть, уважати сотні, а згодом курені к-рів «Шавули» (прізвище невідоме, база — Людвипільській р-н Костопільського повіту) і «Доро-ша» (прізвище невідомо, її називали «сотнею особливого призначення» яка підпорядковувалася особисто «Дубовому»)».

Термін «діяли» в контексті воєнного часу треба, мабуть, розуміти як «воювали». Мемуарист уточнює: бої з копаківцями у Степанському районі на Костопільщині почалися навесні 1943 р. Водночас уточнює: у квітні 1943 р. на «господарській нараді» за участі «понад 200 людей» та «представників організаційного активу з північної Житомирщини» Клячківський «сказав, що прийшов час до відкритого збройного конфлікту з ворогом», а «в першій мірі треба припинити свавілля німецької адміністрації, випхати їх з терену…»

Після отримання «дозволу» від Івахіва, «по деякому часі», тобто в травні 1943 р., «“Охрим” поінформував нас, що відтепер райони Костопільщини, Сарненщини, з просторами на схід і північ від них, стають Воєнною Округою (БО) під назвою «Заграва», командиром якої він призначає «Дубового», починає творити штаб та іншу військову адміністрацію…» Першим завданням БО «Заграва» стало «передрання і виведення в підпілля української поліції», розташованої в Сарнах, Дубровиці, Клесіві, Рокитному та ін. «У назначений день вийшли всі вони (89 осіб), забравши з собою зброю, амуніцію, одяг, господарче майно… Це сталося в лютому 1943 р. в Сарнах».

Між ухваленням будь-якого рішення та його реалізацією часом пролягає велика відстань. Не став винятком і цей випадок. «Формування ВО «Заграва» стрінулось від самого початку з колосальними труднощами. Бракувало всього — командирських кадрів всіх рівнів, зброї, амуніції, топографічних мап, одягу, взуття, білизни, медикаментів. Та найбільшою проблемою була відсутність фахових стар-шин-штабовиків з досвідом…». Аби проблему розв’язати хоч в якийсь спосіб, створили підпільну офіцерську школу. Організована школа «Дружинники»[32] була особисто «Гончаренком» (можливо, в квітні 1943 р. або пізніше, зі слів мемуариста це з’ясувати неможливо — Д.Я. фв ній навчалося понад 100 осіб. Кількість викладачів — невідома.

На той час, якщо точно — на початок квітня 1943 р., стверджує «Юрко», вже функціонував перший штаб ВО «Заграва». Було сформоване і командування військової округи: командир — «Дубовий», начштабу — Леонід Ступ-ницький. «Одночасно… створились наступні ВО: «Турів» (Луччина, Ковельщина, Володимирщина, Горохівщина, Берестейщина», к-р — Юрій Стельмащу, «Рудий»), «Південна Волинь» (Рівенщина, Дубенщина, Кременеччина, Остіжчина, к-р — «Еней») та «Східня Воєнна Округа» (Житомирщина, к-р — Федір Воробець, «Верещака»). Командиром всіх збройних сил було призначено (ким? — Д. Я.) полк. «Ох-рима» — «Клима Савура» (Дмитра Клячківського), комендантом запілля став «Павленко» (Ростислав Волошин). Як видно зі складу штабу, в ньому знайшлись старшини з визвольних змагань 1917–1920 рр. Це були старшини армії УНР, що опинились на території Польщі». При цьому «Юрко» підкреслює, що і Ступницький, і Омелюсік, і полковник Сергій Кульжинський «були офіцерами ще російської царської армії… Разом із старшинами інших армій, вони заповнювали існуючі прогалини у вишколі, плянуванні… З великою повагою і увагою оточували в підпіллі і в УПА цих старшин…»

Висновок: станом на 1942 р. на території Волині, тобто на території Райхскомісаріату «Україна», крім УПА Бульби-Боровця, існувала ще якась УПА зі своїм штабом. Її командувач Василь Івахів, член ОУН фракції Бандери, загине у бою 13 травня 1943 р.

Організатор УПА — Дмитро Клячківський

Після загибелі Івахіва «влітку 1943 р. штаб ВО «Заграва» було доповнено і переіменовано в Головний Військовий Штаб УПА, як штаб всіх збройних відділів УПА на Волині, Поліссі, північній і південній Житомирщині і суміжних просторів. Штаб Головного командування УПА був остаточно укомплектований у липні 1943 р.» Командир — Дмитро Клячківський, заступник — Михайло Медвідь («Карпович», «Крем’янецький»), начальник штабу — Леонід Ступницький, начальник оперативного відділу, — Олександр Омелюсік, заступник — Сергій Кульжинський, усього 12 осіб. Після цього, у липні 1943 р., к-р «Дубовий» сформував новий штаб ВО «Заграва» у складі 8 осіб. Начальник штабу — майор «Дубовий» (Іван Литвинчук).

І лише наприкінці 1943 р. було створено Головне командування (ГК) УПА на чолі з Шухевичем, «що мало завдання об’єднати повстанські відділи всіх земель України. Досі доступні документи стверджують: що це ГК УПА почало формально діяти в січні 1944 р… Дотеперішнє волинське ГК УПА було переіменоване на крайове командування УПА-Північ. Крім нього повстали крайові команди УПА-Захід, УПА-Південь і УПА-Схід»[33].

Неузгодження в споминах Петренка зрозумілі: в конкретних обставинах місця і часу було не до ведення хронологічних довідників: «фотографування, писання щоденників, робленая нотаток, приватна кореспонденція в підпіллі, з огляду на конспірацію, були строго заборонені… Матеріялом, що відносився до дій ОУН і УПА як: звіти, фотографування окремих подій і т. п. займались спеціяльно уповноважені люди, архіварі-літописці, які такі матеріали збирали, впорядковували, доповняли і переховували»[34]. Спомини він писав в еміграції, через кілька десятиліть після тих подій. Спробуємо уточнити його відомості, порівнявши з іншими джерелами. В цьому випадку — із матеріалами інших мемуаристів та із документами УПА першої половини 1943 р.

Безпосередній учасник подій, який відобразив їх по гарячих слідах, запевняв ось у чому. В березні 1943 р. «німецька влада розпочала ліквідацію української міліції, поголовно заарештовуючи міліціонерів по станицях та спроваджуючи їх за дроти в табори по великих містах». Приблизно в той самий час, тобто в лютому — березні, «український селянин… випорпав дбайливо захований кріс з набоями та, злучившись з такими ж як сам, односельчанами, створив перші збройні відділи самооборони (підкреслення мемуариста — Д. Я.) Української Повстинної Армії, готовий до загину битись в обороні своєї правди». І далі: «Тимчасом твориться Головна Команда УПА та Команди поодиноких груп (підкреслення мемуариста — Д. Я.). Далі автор споминів перераховує десятки сіл на території Костопільщини, Крем’янеччини, Ковельщини, Дубенщини, Луччини, а також на Волині, Поділлі, Поліссі, Житомирщині, Київщині, охоплених селянськими виступами.

Про співгромадян-поляків він писав так: «польський елемент на Північно-Західних землях… насамперед йшов на зустріч сталінській партизанці, даючи їй допомогу ін-формаціями, харчами, приміщенням і активною співдією. Це довело до конфлікту з автохтонним українським населенням. Тоді польський елемент почав оглядатись за новим опікуном і знайшов його в німцях, з’єднуючи себе їх службою у «шуцманшафтах», створених німецьким окупантом для пацифікації українського населення»[35].

Ще один мемуарист, на той час керівник СБ ОУН на ПЗУЗ, пише до брата Володимира, який на той час був у збройному підпіллі в Карпатах: «маючи кілька вільних днів», захотів побачити, «як дихає “Галіція”». Побачене справило на автора пригнічуюче враження: «вертаю туди, де розмах, революція прибрала направду грандіозних розмірів. Ці два дні зробили на мене паршиве, пригнітаюче враження… народ животіє, а не живе». По поверненні з Генеральної Губернії до Райхскомісаріату (тобто зі східної Галичини на Волинь) він остаточно переконався: «Повстанчу акцію на північно-західних землях і частинно на східних теренах ми мусили почати. Причини дві: почали множитись отаманчики, як Бульба-Боровець, а з другої сторони — червона партизанка почала заливати терен. Отже, коли би ми не почали повстинної акції, то не мали б що робити (підкреслення автора листа — Д. Я.). Є ще і третя, морального характеру. Почулись голоси: «Де ж той провід? Чому не дає зарядження бити німців?». Тепер ми тим балакунам заткали роти, а революцію усуспільнили. Тягар боротьби возложили на плечі усього суспільства, хоче воно того, чи ні, мусить нести його. Значить — тотальна революція»[36].

Матеріал «До початків Української Повстанчої Армії»: «Хто вони ці, народні месники? Вони виросли з гущі народу. Це ті селяни і робітники, яким спалено хату, зруйновано дорібок, вистріляно родину. Це ті шуцмани, яким вистріляно товаришів і яких замкнено за колючі дроти. Це ті баталіон-щики, яким велено стріляти своїх батьків, матерей, сестер та братів. Це вкінці ті урядники, яким за їх працю викопано яму, куди мали лягти разом з родиною. Вони всі пішли в ліс, обєднані великою ідеєю любови до свого народу і своєї батьківщини та ненавистю до гнобителів-чужинців»[37].

Перечитаємо спомини згадуваного Миколи Омелюсіка. У 1943 р. він — керівник Оперативного відділу УПА-Пів-ніч. Оперативний відділ — це основа основ штабу будь-якого рівня. Саме оперативний відділ несе відповідальність за планування основної військової функції — бойових завдань. Він чесно визнає: «Вся канцелярія Штабу УПА Во-линь-Полісся складалася з однієї скриньки, головним чином з мапами, що часто носив її на плечах один-єдиний писар, що був на цілий штаб. Потрібні ж секретні папери та шифр носили в своїх торбинах начальник оперативного відділу та начальник штабу».

Тепер по суті. «Рік 1942 пройшов ще в підготовчих працях для розгортання відкритого збройного спротиву… На початку березня 1943 р. українська поліція, за виїмком небагатьох осіб, захопивши всю зброю, яку посідала і яку мала під своєю охороною, пішла в ліс. Це були основні кадри сяк-так вишколених людей для розгортання більших відділів УПА».

Першопричиною, яка поклала початок безповортній зміні лояльного ставлення українського населення до визволителів від радянського ярма, стала невимовна трагедія: «винищення літом 1942 р. в бестіяльський (диявольський — Д. Я.) спосіб всього жидівського населення показало, на що здібні німці, коли їм треба буде винищити не тільки поодиноких людей, але й цілу націю»[38].

Безпосередніх поштовхів до початку активної антині-мецької боротьби було, на думку Омелюсіка, два. Перший — «гасло «Україна це свята земля будучності німецького народу» було тією провідною зіркою, на яку вже орієнтувалися всі розпорядження німецької адміністрації». Другий — «терор, який німці зміцнили з початком 1943 року (масові розстріли в Рівному 8 березня 1943 р., в Крем’янці — 23 лютого 1943 р. та інші)», які «спричинили до народження жадоби відплати та кипучої ненависті. Так постала потенціальна УПА» (підкреслення наше — Д. Я.). Основними супротивниками цієї «потенціальної УПА», — вказує мемуарист, — виступали німці, «червоні москалі», «польські наїзники». Останні, за його словами, «прилучалися» або до німців, або до «червоних». «На канібальські звірства (тобто німців, поляків та «червоних москалів» — Д. Я.), — обґрунтовує він, — треба було відповідати сильними дошкульними ударами». Фактична війна з німцями, — за твердженням Омелюсіка, — почалася вже в березні 1943 р., між 1-м та 18-м числом. При цьому, — уточнює він, — фактор рейду Ковпака, на якому наголошують деякі інші мемуаристи, особливого значення не мав, оскільки головною метою червоних диверсантів було «знищення нафтових споруд на Дрогобиччині», а сам рейд ковпаківців був «рейдом пропагандивно-терористичним».

У другій половині 1943 р., — пише він далі, — УПА «зарисувалась» на території «цілої Волині з промінюванням на Поділля та на Київщину». Ця УПА «підлягала одному провідникові і командирові» — Дмитрові Клячківському (Климу Савуру). Начальником штабу був Ступницький (Гончаренко), начальником оперативного відділу — Омелюсік, начальником розвідки полковник армії УНР — Литвиненко. Місце «постою» — в районі села Великий Стидин, Костопільсько-го повіту (тепер — Костопольський р-н Рівненської обл. — Д. Я.). «За оцінкою штабу, — уточнює Омелюсік, — ефективна сила УПА на Волині в другій половині 1943 р. виносила около 20 000 озброєних людей, до яких належали організовані курені і теренові частини (від роя до сотні)»[39].

Висновок Володимира Макара, який 1943–1944 рр. працював у редакції підпільної радіостанції «Вільна Україна» в Карпатах (виявляється, і така була! — Д. Я.у. «самооборона українського населення Волині і Полісся від грабіжницько-терористичних нападів більшовиків і німців стала всенародним рухом»[40]. Принагідно зауважимо: «всенародний» характер «народній самообороні» на цьому етапі додавала й публічна пропаганда цілей і методів їх досягнення. Саме про це йшлося в широко відомому й неодноразово цитованому і мемуаристами, і пізнішими дослідниками документу «За що бореться Українська Повстанча Армія (УПА)?». Фізично — це двосторінкова летючка з підписом «Українська Повстанча Армія». Дата — серпень 1943 р. Цікаво те, що ця летючка з’явилася місяцем раніше, ніж «Політична декларація» тої-таки УПА, під якою стоїть підпис «ОУН» без додатку «(б)» і яка переписана з тексту серпневої летючки. Зміст обох зводиться до 13 пунктів, серед яких: «За вільну українську но формі і змісту культуру», «За героїчну духовність, високу мораль, за громадську солідарність, дружбу та дисципліну». Аби не переповідати інше, пропоную кожному охочому зазирнути до відповідного розділу Конституції України 1996 р.

У цих простих, на перший погляд, документах, міститься якась своя, мені не зовсім зрозуміла, інтрига. Судіть самі. У вересні з’являється брошура. Назва: «Політична Деклярація УПА. За що бореться Визвольно-Революційна Українська Повстанська Армія (короткий виклад ідеї і програми УПА)». Підпис: «Провід Організацій Українських Націоналістів (Самостійників)». Підкреслюю: дата і слово «самостійників» уписано ручкою після того, як цю підпільну чотиристорінкову брошуру було видано.

Мимоволі напрошується висновок: для населення не уточнювали, що це — політичний документ бандерівської фракції, яка намагалася в той час видати себе за цілісну, нероз’єднану ОУН. Хай там як, головний зміст її такий. Чи то ОУН, чи то ОУН(с), чи то ОУН(б), чи то ОУН(с-д), чи то УПА, чи то ВРУПА сформулювала основну мету своєї боротьби:

— щоб кожна нація жила вільним життям у своїй власній самостійній державі;

— передачу великої промисловості у «національно-державну власність»;

— дрібна власність повинна бути кооперативно-громадською;

— участь робітника в керівництві заводами;

— фаховий, а не комісарсько-партійний принцип в керівництві;

— восьмигодинний робочий день;

— справедлива винагорода праці;

— вільний вибір професії та місця праці;

— національно-державна організація великої торгівлі;

— повна рівність жінки з чоловіком;

— свобода друку, слова, думки, віри і світогляду;

— право національних меншин плекати свою власну по формі і змісту національну культуру.

Були перераховні й пункти «проти»:

— імперіалістів і імперій;

— інтернаціоналістичних і фашистсько-націонал-со-ціалістичних програм і політичних концепцій;

— російського комуно-большевизму і проти німецького націонал-соціалізму,

— більшовицьких колгоспів та німецьких громгоспів.

Насамкінець, як годиться, було визначено керівництво рухом: «Політичну силу організовує, розбудовує і закріплює Організація Українських Націоналістів (ОУН). Військову силу українського народу становить в сучасний момент визвольно-революційна Українська Повстанча Армія (УПА)».

Одне не зрозуміло. Чи брали до уваги укладачі цього документа наявність «українського народу» за межами Волині та Галичини? А як бути з тими українцями, які жили в УРСР, які воювали в лавах Червоної Армії і ніколи про УПА та ОУН не чули, не знали? Наскільки взагалі коректно весь час і всюди виступати від імені цілої ОУН і всіх українців, тим більше що саме 1943 р. заходами ОУН «мельниківської» творилася дивізія «Галичина»? Крім того, впродовж попередніх 20 років «організовувала, розбудовувала та закріплювала» політичну силу тої, більшої частини українського народу, Всесоюзна Комуністична партія (більшовиків). Вона, як і будь-яка інша тоталітарна політична сила та терористична організація, навряд чи погодилась би передати оту «політичну силу» комусь іншому.

Дмитро Клячківський був «збирачем» УПА на Волині

Перевіримо свідчення мемуаристів за допомогою відомих оригінальних документів УПА того періоду. Звернімо увагу, насамперед, на їх дати та підписи. Перший з них — «Відозва до українців», яка починається словами: «Вже два роки палає на наших землях кривава війна, яку ведуть між собою московський та німецький імперіалізм за те, щоб панувати в Україні, за те/щоб/ безконтрольно грабувати та визискувати її багатства, за те, щоб по своїй вподобі використовувати її людські сили». Дата — 20 травня 1943 р. Підпис: «Головна Команда УкраїнськоїПовстанчої Армії».

Другий, датований 15 серпня того ж року, має заголовок «Розпорядження в земельній справі Головної Команди Української Повстанчої Армії як найвищої й одиноко-суверенної влади на звільнених землях». Суть викладено в першому ж пункті: «Всі землі з їх водами, наземними і підземними багатствами України становлять добро Українського Народу». Підпис: «Командир Української повстинної армії Клим Савур».

Наступний за часом наказ має порядковий номер 8 і дату 27 серпня 1943 р. Підписи — «Командир Української Повстинної Армії» Клим Савур та «Шеф військового штабу полк. Гончаренко». Цей наказ, «нав’язуючись до військових традицій нашого славного минулого з давніх часів і з часів визвольної боротьби рр. 1918–1922 армій УНР і УГА» запроваджує офіційну назву всіх вояків УПА — «козаки» у сухопутних і морських (!) військах.

Що звертає на себе увагу в цих документах? Перше — ідеологічна прив’язка УПА до УНР і ЗУНР, тобто до тих протодержавних національних утворень, спадкоємство з якими 1941 р. категорично відкидала група Бандери. Друге — вояки називають себе «Повстанча» Армія, а їх видавці — «Повстанська».

Ще один серпневий наказ, від 30-го числа, чомусь також має 8-й порядковий номер. Назва — «Окружним, надрайоновим, районовим і сільським командантам запілля». Зміст — про «негайну організацію самооборони». Інструкція, яка додавалася до цього наказу, містила, зокрема, такий пункт: «В самому селі нехай кожна хата, клуня, погребник, пліт буде фортецею, з яких бити ворога кулею, сокирою, вилами, окропом і гарячою смолою», а також рекомендації щодо заходів «протиповітряної оборони», «розвідки та зв’язку». Інструкція визначала й ворогів, яких треба було «бити кулею, сокирою, вилами, окропом і гарячою смолою-. 1) німців, 2) поляків, що є науслугах німців і большевиків, 3) більшовицькі банди на північних наших землях».

Ще один наказ армії (число 11 вересня): «Вплинути на селян, щоби всіма можливими способами заховали хліб та інші харчові продукти. Також полотно, одіння і все, що ворог може при несподіваному наскоку забрати… Хати очистити теж з хатньої обстановки. Хати можуть бути попа-лен і… Подбати, щоб кожен селянин, крім хати, виготовив собі добру землянку на мешкання на зиму. Хата згорить, землянка заступить хату».

З 20 вересня (Ч. 4–5) 1943 р. з’являються накази «Шефа Політичного Штабу групи «Заграва» Остапа». Накази стосуються призначень шкільних референтів, ремонту шкіл, забезпечення їх паливом на зиму, запровадження медичного огляду дітей, цензури книжок, профілактики можливих пошестей серед населення, затвердження штатів окружних шкільних управлінь і т. п. Останній має номер 35 і датований 7 жовтня 1943 р.

Наказ № 17 від 28 жовтня 1943 р., підписаний Савуром і Гончаренком, зобов’язував «припинити всі дії проти румунів, мадярів, словаків, латвійців та інших, які перебувають на нашій території і з примусу під німецьким терором, виконують німецькі накази»[41].

26 листопада 1943 р. «Наказ ч. 22. Командирам груп, ко-мандантам запілля, політкерівникам, Українському Червоному Хрестові» востаннє підписано «Командир Української Повстанчої Армії Панас Мосур». А наступний датовано аж 14 січня 1944 р. Це — «Наказ ч. 27 Командирам груп, командирам воєнних округ, референтам СБ в зв’язку з сьогоднішнім нашим положенням». Він зобов’язав «дати більші можливості в роботі апаратові СБ» та «всіх, що працюють в рядах УПА, співпрацювати з СБ». Підпис: «Командир УПА-Північ Панас Мосур»[42].

Висновок: УПА, головним командиром якого, принаймні від середини серпня, був Клячківський, публічно оголосила про своє існування лише в травні. І тут виникає наступне питання: чому головний командир УПА, який командував нею щонайменше від 15 серпня і щонайпізніше до 26 листопада, раптово став командиром лише однієї з її складових частин? Що сталося за цей час?

Відповідь на це питання дав Олександр Луцький. Дав, підкреслюю, перебуваючи в МДБ-істській катівні, вийти з якої йому не судилося. На допиті в серпні 1945 р. він сказав, що Провід ОУН у жовтні 1943 р. відрядив Шухеви-ча на Волинь, «надавши йому необмежені повноваження в питанні проведення реорганізації та зміни керівництва крайовим «проводом» ОУН». По поверненні Шухевич дав Проводові (грудень 1943 р.) «позитивну оцінку діяльності ОУН-УПА на Волині і визнав, що робота на Волині організована і провадиться набагато краще, ніж в Галичині. Він також дав позитивну оцінку Клячківському, заявивши, що Клим Савур «серед учасників УПА користується великим авторитетом»[43].