Проклятий камінь

Втеча

Я аж лекше відітхнув, як вони відійшли, хоч і свідомий був у якій я небезпеці. Сливе безвихідній. На всі боки забезпечився драбуга: чи сяк чи так, йому все зиськ. Або мене страхом візьме й видам йому цю прокляту викопану скриночку й діямант буде його, а як ні, то віддасть мене жидюзі й дістане обіцяних тисячу дукатів. Та хоч би я й видав йому діямант, то живий не вийду з його рук; не схоче він мати свідка й жде мене те саме, що цього венецького доктора Курція, про якого оповідав мені Довгань, що Фукс його спрятав, а маєток загарбав і так вкінці злочин заховав, що досі ніяк не могли попасти на сліди. І стало мені ясно, що мушу відсіля втікати й то заразісінько, заки вони вернуться з Винник. Став я розглядатися довкола, бо очі вже привикли до темряви. Була це невеличка кімнатка. Згори падало слабесеньке світло невеличкими щілинками з-надвору. Очевидно є там вікно, але закрите віконницею. Та вікно так високо, що годі досягнути його рукою. Став я шукати чогось, що по ньому міг би видістатися нагору. Найшов якусь дерев'яну скриню й підсунув її так, щоб з неї можна досягти вікна. Виліз на скриню, станув на пальцях і шарпнув дошку, що була прибита замість віконниці. А скриня піді мною трісь-трісь, а я гу-гуп, як довгий, на землю.

Зірвався я зараз на рівні ноги. А в кімнатці вже ясно, бо та дошка вже не заслонювала вікна. Приступаю до паки, а на ній віко заломалося й тому я впав. У паці різні, різнісінькі папері й книги якісь. Сів я на паці й думаю, що мені діяти. А все дивлюся в це кругле віконце, що одно-одиноке могло бути виходом для мене з цеї тюрми. Та чи продістануся я крізь нього? Воно дуже маленьке. При тім став я розглядати папері. Не розумів я їх, бо всі були писані по латині. Було там ще кілька плящинок і довгий кинджал.

Впав мені в очі насамперед кинджал, бо міг мені бути дуже пожиточний у потребі. Взяв я його в руку і виняв із шкіряної піхви; трохи була його ржа над'їла, але ще був гострий і як зброя міг добре служити. Згорнув я потім папері тай хочу їх назад укинути до скрині разом із тими плящинками, коли на однім із них падає мені в очі виписане більшими буквами назвище: Андрій Курцій. Я кинувся на ці папері та дякував у думці Красовському, що навчив мене читати, бо переділе я ледве з друкованого вмів читати, а писаного ні в зуб. Було тих паперів кільканадцять штук. Я хоч не міг усього не лише розуміти, але навіть і відчитати, то ясне було, що все це торкається того венецького доктора Курція, що то задержався був у Фукса у Львові та так загадочно згинув без сліду і без вісти. Мене зморозило, я здеревів. Здавалося мені, що з тих паперів тече кров і що як добре зачну заглядати по кутах між те хламіття, найду там трупа. Дзвонило мені в ухах, і вже з тих паперів стало мені зовсім певне, що Фукс убив доктора Курція та що так же, мене вб'є. Тепер було мені ясно, що маю лише двоє перед собою: втекти або вмерти, а третього нічого нема.

Забрав я всі папері по докторові Курцію, зробив із них один звиток і сховав добре в кишені. Я знав тепер, що коли вийду звідси живий, буде то страшна збруя проти Фукса, далеко страшніша, ніж той кинджал, який я мав у поготівлі, та що тоді Фукс ще краще буде в моїх руках, ніж я сьогодні в його.

Але як утекти? Сказано, одинока дорога була крізь віконце, але щоб туди видістатися, треба було дістатися до вікна, протиснутися через нього лежачи на животі, ногами до подвір'я, головою до комірки, бо воно було занадто тісне, щоб інакше це зробити. А щоб тим одиноким способом видістатися крізь вікно, треба було знов уставити собі ніби руштування, таке високе, щоб зрівнялося з віконницею. То було найважніше і до того я зараз забрався.

Треба було насамперед присунути цю велику й високу скриню до самої стіни під вікно. То була нелегка робота, бо скриня була дуже тяжка, а долівка із цегли дуже нерівна, то й посувати по ній тягар було дуже тяжко. Не гаючись, узявсь я до цього. Припруся до скрині з усієї сили, що аж ребра тріщать мені, то ледве на цаль рушу її. Піт уже ллється мені з чола, руки вже опадають з умучення, хребет страшно болить, а прокляте скринище ледве на пів ліктя посунулося, як слимак по піску. Але ж тут про життя йде або про смерть, тож що впаду на силах, то знов змагаюся, останнього віддиху добуваю, а не перестаю. Що хвилинки мушу переривати це прокляте посування, бо хоч скриня страшенно тяжка, то прецінь не мусить бути повна, бо як лише посуну по цеглі, то зараз задуднить і задзвонить, наче б у ній товклися самі ланцюги.

Багато часу витратив я на посування того скринища і вже добре було ополудні, коли нарешті присунув її під саме вікно. Тепер узяв я той стіл на двох ногах, але що ж я вдію з ним, коли на скрині не буде стояти? Оглядаюся за чимсь, з чого б можна дочепити йому дві ноги. Ніде нема ні шматка дерева ні патика. Вже не знаю, що зроблю, коли впадають мені в очі старі запорошені книги на долівці. Укладаю їх під стіл замість бракуючих ніг і бачу на велику втіху, що тепер стіл сильно стоїть, а від нього до фрамуги вікна лише малощо не дістає.

Треба було тепер поглянути, що є за вікном. Вилажу на це моє руштування, обережно, щоб книжки не висунулися і щоб усе не завалилося піді мною. Бачу тепер, що віконце має два крила, а в них самі малі шибки, запускані на олово. Відчиняю і бачу, що одно крило на завісах і дасться легко виняти, але друге нерухоме, прикріплене в самім мурі. Треба його силою вилупити. Пробую руками, не йде. Злажу наділ і малощо не перевертаю собою всього, але якось пішло. Беру зі землі той кинджал по докторові, а як вийшов я знов нагору, беруся ним лупати рями від вікна. Щастя, що, хоч і тверді були, але від часу і непогоди вже надпорохнявіли. Інакше, хто-зна, чи на час зробив би я був цю роботу, бо кинджал уже до неї не надавався, лише дзьобай та дзьобай, а успіху не видати-

Вкінці виняв я ціле вікно і всуваюся в отвір, а бачу на мою втіху, що доволі великий, щоб пересунутися плечима. Розглядаюся раз, лежучи у вікні на мурі, що був широкий, вихиляю голову, що там надолі? Бачу дуже тісне подвір'я, довкола замкнене високими мурами, а всі мури сліпі, нема в них ніодного вікна. Один із тих мурів, лівий, то був очевидно від Зарваниці, другий, що напроти мене, від Шкотської улиці, третій по правій, від камениці радчині Кореньовської. Дивлюся на саму долину, під себе, і бачу тут, на мою втіху, двері. Вони не можуть провадити деінде, лиш у сіни тої камениці, в якій я замкнений. Коли мені пощастить опуститися на землю, то матиму куди вийти на Ринок, а я вже боявся, що з того зовсім замурованого подвір'я нема виходу, і що я знову найдуся в клітці.

Тепер, як спуститися наділ? Вертаюся на це моє руштування, злажу на долівку і скоро бачу, що то менший клопіт, бо ж полотна маю аж забагато. Напсував я того полотна більше ніж було треба, не дбав, що Фуксиха буде гніватися. Надер його в паси і нав'язав стільки, що не з одного поверха, але малощо не з ратушевої вежі був би міг спуститися на ньому. Не знав я тільки, де прив'язати цю линву при самім вікні, тому прив'язав її до двох залізних вух, які мала по обох боках ця кована скриня, переволік поза стіл, а звідтам мала піти через вікно. Одначе я ще не пускав її, доки не буде пора на це, а здавалося мені, що щойно, коли западе вечер, буде найкращий час до втечі. Коли вже зробив це все, поклався на долівку, бо вже мене всі кості боліли від змучення і сам не знаю, як і коли, заснув собі в найліпшеСтрах мене зняв не малий, як я пробудився, бо вже смеркалося. Сердився я сам на себе, що я такий необачний та не боронився перед сном. Бо ж легко було заспати аж до повороту Фукса, а тоді вже не було б для мене рятунку. Зірвався я, наче б хто мечем замахнувся на мене, поручив себе Господу Богу і Пресвятій Діві тай забрався до діла. Щоб могти назадгузь на череві пересунутися крізь вікно, треба було ще підвищити руштування. Помогли мені до цього дві порожні дерев'яні бочки, які я уставив на самім верху днами догори, як можна було найбезпечніше. Я подумав теж про те, що коли буду пересуватися крізь вікно, мусітиму взяти лікті й руки з линвою під себе, а як перепихатисьму назадгузь, поздираю собі долоні до муру віконної фрамуги, — тому як далося, я обвинув руки полотном.

Виліз я на верх мого руштування, схопився сильно линви, зробленої з полотна, присів рачки, а потім ноги всунув у вікно і став сунутися назадгузь. Не було то так легко, як мені передше на око здавалося; не мав я до чого спертися, а ціле те моє руштування могло завалитися з чогонебудь; то ж я наче вуж мусів попихати сам себе, а потім наче щука кидати собою назад, щоб висадитися з вікна. Коли я вкінці більшою половиною вже висунувся і кинувся з усієї сили назад, так страшно потовкся в руки і в голову, що малощо не втратив притомности та не випустив линви з рук, а тоді певне був би впав і скрутив собі в'язи. На щастя видержав я це якось і найшовся надолі.

Скочив я до тих одних дверей, що були на подвір'ї, перебіг довгий темний хідник і впав у сіни кам'яниці, з сіней у браму, з брами на Ринок. Я не думав над цим передше, куди мені рятуватися, як уже буду вільний. Тому навгад беруся до Руської вулиці. Ледве я пробіг кільканадцять кроків, чую, хтось біжить за мною і кричить, щоб мене держати. Пізнаю з жахом, що це Фукс. Що маю лише віддиху в грудях і сили в ногах, біжу стрілою, коли нараз впадає мені в дорогу цей мулярчук, італієць Палермі, схопив мене за горло і кричить:

— Чекай, злодію!

Хочу йото насилу відтрунути і був би я його відтрунув, але в тій хвилі хапає мене Фукс за барки. Вириваюся, як можу, копаю ногами, шарпаюся, пробую кусати — все дарма, держать мене кріпко оба, а Фукс до своєї кам'яниці з усієї сили тягне мене. Коли я так гадаю, що я вже пропав, бо навіть кинджала не можу видістати, щоб боронитися, так мене сильно держали, один за горло, другий за обі руки, нараз якісь велетенські ручища замахнулися біля мене в сумерку, одна хапає за шию Фукса, друга Палермія і заки я шарпнувся далі, бевх, обидва лежать на землі. В тій хвилині хтось схопив мене за руку тай каже на вухо: — Втікай за мною!

Був це Довгань. Заки ті два підвелися зі землі, він уже відсадився далеко до Босацької фірти, а я за ним.