Проклятий камінь

Ой, нависли чорні хмари…

Одного дня під вечір робили ми порядки в торгівлі, заки замкнути її. Я помагав при обмітанні шаф і слоїв із порохів. Робили це в нас усе раз на тиждень, у суботу, дуже пильно і того дня все замикали крамницю вчасніше. Пильнував тої роботи завжди Ляшкевич.

Коли я так стояв на драбині і глянув крізь відчинене вікно на Ринок, бачу йде попри нашу крамницю якийсь високий, рудий чоловік. Приглядаюся ліпше, і бачу, що це той самий німець, який був із підстаростою на лісовій поляні тоді, як Ґерґей приловив мене при копанні. Німець так гостро і так пильно глянув був тоді на мене, наче хотів мене собі добре на все запам'ятати.

Я відвернувся скоро від вікна, щоб мене не побачив. Серце забилося мені з жаху, а було чого лякатися, бо ж той німець був свідком, як гайдук Ґерґей упав від моєї руки, залитий кров'ю. Мало хибувало, був би я впав із драбинки, так дуже налякався того німця. Я вдав, буцім то я дуже занятий роботою і цілу голову сховав за великий слій, який я підніс одною рукою, другою ніби витираю порохи. А рука бігала мені сюди й туди, аж дивно було, що я нічого не збив. Але добре так сталося, бо той німець під саме вікно підступив і поздоровив Ляшкевича. Ляшкевич подякував, але в розмову не вдавався і німець пішов далі. Підіждав я хвилиночку, аж добре відійде, злажу з драбинки і питаюся: — Пане Ляшкевич, що то за чоловік поздоровив вас?

— То Фукс, каже коротко Ляшкевич — фактор радного Гайдера.

Не знаю вже, як я скінчив цю роботу, бо напомацки рухався з отвореними очима, а таки сліпий, і так мені було, як коли б то тільки моя тінь була у крамниці, а я сам десь далеко на іншому світі.

Побіг я до мого ванькирика, хоч іти спати було ще за рано. Та я хотів бути сам один, щоб не показувати по собі, що я неспокійний і дуже боюся. Цілу ніч намучився я, щойно над ранком заснув.

Коли пробудився другого дня, а була це неділя, ніщо вже мені з того не було в голові, що мені вчора не давало заснути. А одна дурничка, що Чесак зробив мені новий міщанський одяг і що сьогодні вберу його вперше, так мене врадувала, що життя здавалося мені приємне, а світ гарний, як ніколи. Коли я вже зодягнувся, таким чепуруном здався сам собі та таким інакшим від учорашнього, що подумав собі: Нема вже вбогого Івася, я тепер пан! І зараз вибрався на місто.

Насамперед хотів я піти до церкви. Вийшов на браму, коли бачу й очам своїм не вірю: кільканадцять кроків від мене йде гайдук Ґерґей, а з ним цей турецький жид Хаскель. А обидвох веде золотник Льоренц, той самий, що я його пізнав у цій пригоді з татарами!

Скочив я назад і сховався в браму, щоб мене гайдук Ґерґей не пізнав. І вже не знаю, чого я більше зазнав у цю хвилю: жаху чи радощів? Я ж досі вірив, що вбив Ґерґея. І вічно був мені перед очима труп у крові на поляні, а тут бачу його: йде живий і здоровий та ще більш опасистий на лиці і ще більш череватий.

Упав мені великий тягар із душі й сумління, що я не вбивник, за якого мав себе. Про рудого жида я вже в Кульчицях знав, що його козак на смерть не вбив, лише поранив тяжко. Але говорили також, що вже не поможе йому ніякий лікар і що мусітиме вмирати. То і тому я був радий, що Семен таксамо як я, не душогуб.

Та за цією першою радістю прийшли зараз прикрі думки. Пощо Ґерґей приїхав до Львова та чому з ним Хаскель? Не про що іншого певно їм ідеться, а про Семена. Коли ж їм ідеться про Семена, то і про мене справа. Бо про Семена ніхто не знає, де пропав, а про мене було легко довідатися, бо я за посередництвом Оленки писав до матері. А мати із самої втіхи певно іншим розказувала, що я у Львові на добрій службі в добрих людей.

Думаю так, укритий у брамі, тай дивлюся за ними, куди йдуть. І з дива мені не може зійти, що то за спілку має з ними золотник Льоренц і куди їх веде? Перейшли ринок від південної до західньої перії. Льоренц підпровадив їх під одну каменицю, вказав їм браму і вернувся, а вони обидва ввійшли до сіней. Я знав, що то була камениця радного Уберовича. Його тоді саме вибрали міським війтом і він з лавниками суди судив. Нераз мене Ляшкевич або сам пан Шпитко посилав до нього. Льоренц вернувся, йшов як до костела Домініканів. А я, коли побачив, що тамті лишилися у війтовій камениці, біжу що сили за ним, а як добіг до нього, вітаю чемно тай кажу:

— Пане Льоренц, що ви цього турецького жида тай цього другого черевайка вели кудись ринком?

— Пан Седмирадський післав мене з ними, щоб я показав їм, де живе пан Уберович. Вони мають до нього важне діло, як до війта, — каже Льоренц.

— А що то за люди й відкіля? — питаю, буцім то їх не знаю.

Той один, у довгому жупані, турецький купець, каже навіть, що султанський, а той другий — то гайдук із самбірського замку. Приїхали у важній справі. Коли б ми мали те, за чим вони шукають, гей! гей! питали б, що Львів коштує!

— То хіба цілої фіри золота і срібла шукають, ну, може й кілька фір — кажу на те.

— Коли б то були фіри золота або срібла, лекціє могли б найти. Та те, що забрано тому жидові, змістилося б у моїй пригорщі, а таки за нього купив би половину Ринку!

— Що ж би то за диво було? — викликнув я тай говорю далі, щоб золотника потягнути за язик. — Жартуйте здорові, пане Льоренц, з мене простачини.

— То не жарти, а щира правда. Бо то брилянт або найщиріший діямант, дуже великий і найчистішої води. А за такий діямант, то і сотні тисяч дукатів платиться! Коли б ти мав діямант лише такий, як зеренце гороху, то вже за нього пару волів купиш, що ж доперва тоді, коли діямант такий, як голуб'яче яйце! Такий то діямант пропав цьому турецькому жидові.

— У Львові пропав йому? — питаюся Льоренца.

— Не у Львові, але десь недалеко Самбора. Напав його там у дорозі якийсь козак, порубав страшно, в полі майже неживого покинув, а з діямантом утік.

Мені дух заперло, як я почув ці Льоренцові слова і так мені душно зробилося, що й словечка не міг промовити. Насилу якось держався, щоб нічого по собі не дати пізнати. А як лише трохи охолонув, питаю золотника:

— А що то за справу має з цим жидом і з цим діямантом пан Седмирадський?

Що за справу? Пан Седмирадський славний золотник, не лише тут у нас, але й у Туреччині, і в Москві, і в Німеччині, добре його знають. Він же ж стільки літ торгує дорогоцінними каменями. Царський скарб у Москві, то ще йому цілі тисячі тисячів винен за дорогоцінні камені, діяманти, сафіри, рубіни, ізмарагди… Та що тобі говорити, коли ти дурний на це.

— То я й цікавіший, пане Льоренц, і буду вам вдячніший за те, — кажу покірно, щоб золотника заохотити до оповідання.

— То ж, мусиш знати, що мій пан-майстер уже давно відібрав листи в справі цього зрабованого діяманту. Мав йому прислати листа князь Семигородської землі, Бетлен Ґабор, що то вже був згодив собі камінь у цього турецького жида. Ішлося тільки про те, щоб його мій пан побачив і оцінив його вартість. Потім мав післати камінь в Амстердам до Нідерляндів. Там діямант мали ошліфувати, бо то ще сирий камінь, такий, як вийшов із землі. Розказував нам пан Седмирадський, що вже давно чув про цей камінь і що дивні чутки ходять про нього, наче в казці. Мав його дуже знатний турчин, султанський баша. Тому баші забрали камінь козаки у Варні над Чорним морем, опісля козакам відбив цей камінь баша. Та за якийсь час він сам із діямантом попався в козацькі руки, від козаків купив його той турецький жид. Має той діямант свою назву. Бо дуже великі діяманти, тому що їх вельми мало на світі, мають — так як люди — свої назви. І так є один величезний, що називається Когінур, інший називається Могол, а ще інший Фльорент. А той, що його забрав жидові якийсь козак — як розказував пан Седмирадський — називається Пророк Магомет.

Більше знати мені не треба було! Пророк Магомет! То ж у цій маленькій залізній коробочці є скарб, за який можна купити коли не Львів, то бодай половину Ринку! А я бідний хлопець, челядник у торгівлі пана Шпитка, я селянська дитина без даху і хліба, я повірник і сторож того скарбу, за який проливали кров і за яким князі листи розписують! А той камінець такий чудодійний, такий дорогий, що цілою фірою золота не заплатиш за нього, лежить у ванькирику в моїй убогій скриньці. Нема в ній нічого, лише кілька сорочок, стара кульчицька сукманка, пара подертих чобіт і молитовник.

Першою моєю думкою було бігти зараз додому, побачити, чи залізна коробочка є ще в цій убогій скриньці, що навіть замку не мала. Останніми часами я зовсім забув про неї і не бачив її вже давно. Іду додому, але не від Ринку, бо боявся стрінути Ґерґея, лише від вулиці, що з-заду недалеко міського муру, бо камениця пана Шпитка мала два входи. Застаю задню браму замкнену, бо її в неділю все на цілий день замикали, а я це тоді забув у поспіху. Хочу вертатися до Ринку, коли чую, що мене хтось із заду сильно схопив за рам'я. Оглядаюся і наче опира побачив, стою неповорушно, наче закаменів із нечайного страху.

Наді мною стояв Фукс і вп'ялив у мене свої зеленкуваті і світлі мов у кота очі, а на устах у нього був усміх, що виглядав мені ще страшніший. Не сказав ані слова, лише стиснув моє рам'я ще сильніше й повів мене зі собою. Я йшов хвилину без волі, наче бездушна худобина, та як осьтак уйшов кільканадцять кроків, шарпнувся з усієї сили, хотів вирватися. Одначе Фукс іще сильніше стиснув мене рукою та потягнув далі за собою.

— Пане Фукс, — кажу — пустіть мене, чого шарпаєте мене!

— То ти знаєш мене? — каже і веде мене далі.

— А ви мене знаєте? Що я вам винен і чого хочете в мене?

— Ти Івась Білик із Кульчиць, — каже Фукс спокійно, але так гостро, аж мене зморозило. — Ти Івась Білик і коли не підеш зі мною тихо, спокійно, покірно, як приятель із приятелем, то пам'ятай, що лише пальцем кивну, а перед тобою наче земля розступиться, зараз тут буде Ґерґей і війт, а за ними міські посіпаки.

І приклав палець до уст, казав мені мовчати і знову так грізно глянув на мене, що мені поза шкіру наче мурашки пробігли. Не було що надумуватися довго. Коли б я був боронився і кричав, могло лише ще гірше бути зі мною. Тому я сказав собі, що краще йти на божу волю з тою страшною людиною, ніж відразу на ратуш до в'язниці, у страшніші ще може руки Ґерґеєві, війта, міських посіпаків, а хто зна, чи і не ката?

Так увійшли ми в Руську вулицю, а з Руської на ріг Ринку і до фатрівської камениці. Там жив Фукс. Ми ввійшли на перший поверх. Фукс застукав голосно до дверей. По хвилі відчинила нам стара, погана баба, з головою завиненою в жовту хустку, з-під якої вилазило сиве розкуйовджене волосся. Фукс дав знак цій бабі, а була це його мати, щоб собі пішла. Коли ми вже були самі в кімнаті, Фукс пустив мою руку, замкнув двері на ключ, сів на стільці та глядів на мене мовчки, наче кіт на зловлену миш. Я тимчасом уже трохи прийшов до себе, набрав трохи відваги тай став думати над собою, що то робити б та як видістатися з тієї матні? Я був уже великий хлопець, шіснадцятилітній, на мої літа доволі сильний. Тож глянув я на Фукса пильно, наче оком хотів змірити його й переконатися, чи дамся йому, чи ні, тай чи силоміць не видруся з рук того лихого чоловіка. Але Фукс видно зараз відгадав, що в мене на думці і що на очах, бо глянув на мене пронизливо, добув із піхви мечика, торкнувся пальцем вістря тай знову сховав, а потім так глянув на мене, наче хотів сказати самими очима: Не туди, братіку, дорога!

— Тепер можемо побалакати собі — сказав Фукс по хвилині.

— Я з вами, пане Фукс, не маю ніякої справи, — кажу.

— Але я маю з тобою — каже він на те. — Мусиш знати, що Ґерґей живий і приїхав із рудим Хаскелем до Львова.

— Ну й що з того — кажу вже сміливіше та бутніше.

— А те, що вони приїхали за тобою, щоб тебе схопити й дати на ратуш за те, що ти вбивник і злодій.

— Це неправда — кажу.

— Хоч і неправда, та вони так скажуть. А я хочу тебе рятувати. Ти мав спілку з козаком Тимченком, ти з ним напав Хаскеля й зрабував те, що жид мав при собі. Разом ви це закопали в лісі, а потім ти викопав.

— Я нічого не викопував — кажу.

— Ба, я це ніщо бачив у твоїх руках у шкіряному мішечку там у лісі.

Я онімів на таке. Досі ж думав я, що ніхто з них цього не бачив.

А він дальше: — Що це було?

— Не знаю нічого! — сказав я на це твердо. А він знов: — Де ти це подів?

— Не знаю нічого — я все своє.

І хоч він грозив мені і тюрмою й шибеницею, я не сказав нічого.

Тоді він уже лагідніше: — Дурний ти! На тортурах виспіваєш усе. А користь матиме з цього жид. А так мав би користь ти і я.

Так спокутував він мене, та я подумав собі: Хоч би прийшлося й згинути, додержу присяги. І вже хотів я так відповісти Фуксові, коли хтось застукав у двері. — Хто там? — питає Фукс.

— Отворіть, будь ласка! Це ми, я і пан Хаскель — обізвався голос за дверима.

Я пізнав голос Ґерґея.

— Аж тепер я пропав — подумав я собі — у два вогні попався. Та склалося інакше. Фукс ухопив мене за руку й повів до маленьких дверцят, отворив їх і друлив мене туди. Я злетів наче на якісь вузенькі східці, а кругом мене темрява.

Зараз підліз я вгору назад під двері, слухати, що говоритимуть. І чую: — А то лихо, що хлопця ще не маєте — каже Фукс.

— Його зловлять, а ви ходіть на ратуш, як свідок, що ви бачили, як цей хлопець у лісі копав і вдарив мотикою пана Ґерґея.

А Фукс: — Це все дарма, коли не маєте хлопця. Його не найдуть, бо втік.

— Утік? Куди? — скричали обидва.

— У Львові є чотири виходи, дві брамі, дві фірті — певно одною з них утік.

— Е, вам жарти в голові, а нам під ногами горить — кажуть обидва.

— А мені не горить, — каже Фукс спокійно, — бо я так, гейби мав його в кишені. Та за дурно не виявлю його вам.

Тут стали торгуватися за мене. Довго торгувалися. Жид давав сто, двісті, триста й п'ятсот дукатів, та Фукс не хотів відступити від тисячі.

Жид не мав при собі стільки грошей. То й рішили, що поїдуть до Винник, де жид мав свояка, який виручить йому потрібну суму. Фукс виняв ключ із дверцят і за хвилю вийшли всі три.