Проклятий камінь

Турецький бранець

І так за дозволом караван-баші ходив я собі по місті, наче по Львові. Подивляв усе. Раз зайшов я аж під сам замок. Стояли тут на широкому валі величезні гармати, мабуть щолиш відкись привезені, бо від них щойно відпрягали буйволів. Трохи подальше поклалися на землю пушкарі або топчі, бо так їх по турецьки зовуть. Декотрі дрімали, інші гляділи на небо. Такий відпочинок називається у них кеф.

Коли я так приглядався, бачу нараз, що коло одної гармати стоїть якийсь чоловік, дуже нещасливий, грубезним ланцюгом до неї за одну ногу прикований. Козарлюга невисокий, але зате барчистий, та дуже виснажений, з великою, чорною, але вже шпакуватою бородою, лице худощаве, очі запалі; визирав із них голод і смуток. Був майже нагий, бо мав на собі одіння зі згребного полотна, майже в лахмітті, діра на дірі, скрізь тіло визирало.

Із спочуттям у серці глянув я на нього. Він оглянувся довкола, головно в той бік, де топчі розложилися на мураві, та починає тричі хреститися. Видно, хотів нещасний дати мені знак, що він християнин. Я підступив ближче. Він сів на землю, бо досі стояв, ніби відвернувся від мене в противний бік і говорить спровола, притишеним голосом, але виразно, по українськи:

— Християнська душе, чоловіче милосердний, чи ти мене чуєш і розумієш?

— Чую і розумію — відповідаю тихцем, але так, щоб він міг мене чути.

— Слава Богу, що ти не німець, бо я тебе за такого мав — каже цей в'язень на ланцюгу, видно так йому здавалося по моєму одязі. — Не дивися в мій бік, але на місто, на мечет дивися.

А був недалеко мечет, себто турецька святиня з вежею й золотистим півмісяцем на вершку Тож я ніби дивлюся на цей півмісяць, а вуха пильно надставляю.

— Душе християнська, пожалій християнської душі! На святого Спаса і Богородицю благаю тебе, подай мені пильник. У хлібі мені його подай. Там, бачиш, недалеко пекар, купи два бохонці хліба, один ніби для себе, а другий для мене. Розкрій один хліб, сховай у ньому пильник і подай мені, а не бійся, бо нам милостиню вільно давати, коби не в грошах, бо ті собаки зараз відберуть.

Коли б я навіть не мав був страченого батька десь між турками, був би тому нещасному бранцеві зробив, що він просив, хоч би то не зовсім безпечно мало бути. А тут я ще подумав, що хто зна, чи і мій бідний батько не в такій самій нужді тепер жиє, до Бога зітхає, благає визволення? Тож іду я на безестан, себто базар, то є на те місце, де є самі крамниці з різними крамами. І зараз бачу цигана коваля, що сидить на землі, а перед ним на продаж молотки, кліщі, пилки, пильники, цвяхи й інший ковальський крам. Вибрав я пильник, який мені виглядав найліпший, зовсім не торгувався, бо йшлося про важнішу річ, ніж про один або два аспри, на які мене циган ошукав. Купив я два бохонці хліба, скрився в закутині одного дому, де ніхто не бачив мене, розкроїв один хліб надвоє, скрив у ньому пильник, а крім того ще й один золотий цекін, що стільки значить, як добрий дукат.

Узяв я ці два хліби, сам зачинаю ломити мій бохонець і ніби смачно їсти тай, так заїдаючи, підходжу знову до гармат. Цей бранець ніби мене вперше побачив, зривається зі землі та хоч топчі в наш бік дивляться, наче прошак простягає руку, потрясає голову і до мого хліба молиться. Я ніби хвилину вагаюся, а потім цей другий хліб із пильником і дукатом подаю йому. Він хапає його жадібно і зараз наче виголоднілий пес кусає його, кріпко держучи обома руками, щоб не розлетівся. Бачили це топчі й один на мене щось крикнув і рукою махнув, щоб я геть собі йшов, але хліб тому в'язневі лишили.

Кілька днів побули ми в цьому Рущуку і купці вже покінчили свої справи. Був час їхати, тимчасом Гарбарів візник не лише не виздоровів, але ще тяжче занедужав. Не було надії, щоб недужий скоро повернув до здоров'я, а наша валка не могла уже довше тут залишитися. Треба було конче шукати нового візника. Не легко воно було в чужому місті та ще й між бусурменами. Аж зголосився якийсь болгарин.

Приходить до Гарбаря, кланяється низько тай каже: — Шукаєте, пане, арабаджика?

А треба знати, що так тут із турецька називають візників.

— Шукаю.

— Візьміть мене, коли воля ваша.

Видно, сподобався Гарбареві цей чоловік із самого погляду, бо не відправив його так зараз із місця, як інших, що зголошувалися. Мені тимчасом здавалося, наче б я того чоловіка колись знав, або принайменше бачив колись, але ніяк не можу собі пригадати, де то було. Коли так увесь час дивлюся на нього і шукаю в пам'яті, він також скоса поглядає на мене і незначно моргає оком, наче б хотів мені сказати: «Не кажи, що знаєш мене!» Щойно тоді пізнав я його відразу: це ж був не хто інший, а той бранець, прикований до гармати, якому я подав пильник у хлібі.

Коли б так був не глянув на мене й не дав знаку очима, був би я його ніколи не пізнав і в пам'яті даремне шукав би, бо так змінився, що рідний брат був би відперся його на перший погляд. Обголив бороду, підстриг і підкрутив уса, а зодягнений був убого, але чистенько, як то болгари люблять зодягатися. Мав велику баранячу шапку, темний каптан, широкі згибчасті шаравари, на ногах личаки, а перепоясаний був червоним вовняним поясом.

Я не чув, що він відповідав Гарбареві на його запити, але міг зміркувати, що Гарбар не всьому якось був радий і не всьому вірив, що чув. На болгарина наче з недовір'ям поглядав, надумувався й вагався. Та вкінці таки згодився, але виразно показував, що робить це з біди й конечности. Новий візник зараз пішов до возів і вже того дня навіть не виглянув із стайні.

На другий день раннім ранком мали ми виїхати в дальшу дорогу. Коли я побачив, що мій львівський одяг дуже впадає в очі та що в ньому між турками недобре буде вештатися, головно коли вже буду сам і без опіки, купив я собі при помочі нашого коршмаря в безестані вбогий болгарський одяг і зараз надягнув його. Гарбар похвалив мене, сказав, що сам хотів мені таке порадити.

А наш старий візник уже так занедужав, що став просити та благати, щоб йому конче спровадити священика. Новий наш візник каже: — Найкраще відставити його до манастиря Пресвятої Трійці. Там він і висповідається й ченці ним займуться.

Рада його подобалася всім і рішили його там відставити. Мені щось наче стрілило в голову: «Піди там, може щось про батька довідаєшся!» І став я просити, щоб мені дозволили піти в манастир.

Занесли туди недужого і я пішов із ними. Пішов я та й прошу одного ченця, щоб завів мене до о. Ігумена, бо маю дуже важну справу. Чернець не відмовився, завів.

Привітав я по християнські о. Ігумена та й відразу кажу, чого я прийшов: чи не міг би він порадити мені, як відшукати батька, і подаю листа від Ляшкевича.

А о. Ігумен питається:

— А як твій батько називається, може він є в моєму списі, бо я, знаєш, маю спис багатьох бранців, що просили мене, написати про них до їх родин.

Зрадів я на таке тай кажу: — Максим Білик.

— А Білик — каже о. Ігумен — так, перед кількома місяцями бачив я його.

— Значить мої батько живі — зрадів я. — А де ж бачили ви його, преподобний о. Ігумене? — питаю.

— Бачив я твого батька у Варні — на султанській ґалері. Продали його до весла. Просив мене, щоб дати знати жінці — говорив, заглядаючи в записки — та переказати їй, щоб при моїй помочі або при допомозі львівських вірмен викупила його з неволі та щоб на це продала солтисівство. На викуп треба 500 талярів. Галера, що на ній є твій батько, належить до ґалер, що мають пристань під Мезембрією й тамечки треба тобі про нього питати.

Вернувся я з манастиря веселіший, із новою надією: — При Божій помочі таки найду батька.

Рушили ми в дальшу дорогу. В'їхали у страшні балканські гори. Сім днів і сім ночей стратили на цій переправі. Людей стрічали ми мало по дорозі. Ночували ми найбільше під голим небом, розтаборилися, а тоді нераз весело було: розложили вогонь, варили вечеру, пили сливенське чорне вино, яке ми мали зі собою в шкіряному мішку. Вірмени співали, а Вартанович із Шимоновичем смішно біля ватри танцювали, плескали в долоні й покрикували.

Я дуже жалував, що не мав Семенової кобзи, але і так співав козацькі пісні, що їх навчив мене Семен. Коли я раз став так співати одну, цей фірман або арабаджик, що ми його в Рущуку приняли, зірвався від ватри, наче б його гадина вкусила, але зараз сів, голову спер на руках і слухає. А видно, дуже сердило його, коли хтось заговорив і перервав спів, лише не смів виявити того.

Щойно в дорозі він промовив до мене. Перед виїздом і на виїзді навіть не звертав на мене уваги, аж мені було немило, що так ніякої вдячности не виявляє мені, за те, що я поміг йому до втечі. Але кілька миль за Рущуком, коли я йшов біля його возу, а Гарбар нас не бачив, каже він до мене:

— Бог тебе надніс, дитино. Смерть мене вже певна чекала, бо мали мене на другий день доставити до Джурджева. Тамошній баша мене знає. Були б мене нині вже на шибениці супи їли. Я пробував кілька разів утікати. Здавалося, що мені пощастить, бо приятелі помагали мені, але все дарма. А тепер от що, дурниця: пильничок за кілька шагів і вдалося. Бог так дав!

— А хто ви — питаюся — та й як називаєтеся, бо ви певно не болгарин, лише з наших українських людей.

— Я Панько. Так мене охрестили. Паньком клич мене.

— А як ви, Паньку, не втікали зараз далеко, лише в Рущуку лишилися? Не страшно було вам?

Коли б я був далі втікав, уже мене турки були б мали у своїх руках. У цьому ввесь розум, не боятися та й на місці лишитися, бо тут саме тебе не шукають. Топчі за мною далеко довкола навздогін розбіглися. Ще шукають мене. Та як би не твій дукат, може я був би й пропав. Віддам тобі його, Бог позволить, десятикратно, стократь може!

— А легко вам було втекти?

— Я вже тобі казав, що і сам не сподівався цього. Коли в ночі топчі спали, я відпилував ланцюг і побіг до манастиря Пресвятої Трійці. Там є один чернець, що мене добре знав, як був у Києві, у Лаврі. Але він не міг мене переховати, бо калуґери були б мене зі самого страху видали туркам, так бояться. Хотів мені цей знакомий калуґер дати чернечу рясу, щоб я переодягнувся, але я не хотів, бо калуґери ходять із бородами й довгим волоссям, а коли б я був не обстригся й не обголився, турки були б легко пізнали мене. Але ти, відки ти такий взявся, голубчику, що так умієш співати?

— Один козак навчив мене — кажу.

— Козак, козак навчив тебе — повторив Панько, наче б до себе говорив. — І ти варта бути козаком. Лепський був би з тебе молодець!

Я радо розбалакався б із ним, але він скупий був на слова. Ані руш потягнути його за язик. Гарбар спочатку кривим оком дивився на нього, наче б не довір'яв йому. Та чим довше їхав із ним, тим менше був недовірчивий, вкінці став його вихвалювати, головно, коли ми запустилися в найдикіші гори і між відлюдні дикі скелі. Гарбар добре знав, що в них засідають опришки на подорожніх, а вже найбільше на купецькі валки, бо з них можуть мати гарну добичу.

Був такий один шмат дороги, що жахом і найсміливішого проймав, бо все натраплялося на кінські кості, а навіть і на людські, ще свіжі. Біля них кружляли супи. Стрічалося й порозбивані скрині, наче сліди вбивства і грабежі. Шлях той звався гайдуцький, бо треба знати, що там розбійників називають гайдуками.

Їхали ми цими гайдуцькими плаями наче у воєннім поготівлі. Яка де була зброя, то Гарбар пороздавав. Кожний купець і ножний фірман мав набитий самопал. Найліпше в цьому йшов на руку Панько, головно в ночі, коли треба було чекати під голим небом. Тоді Панько наші вози цікаво в табор уставляв, випрягав коні, так що з того робилася ніби мала фортеця. В ній можна було боронитися й відстрілюватися цілій ватазі опришків. Розставляв теж чати, сам обходив бічні скелі, чи не відкриє засідки, а так усе знав нам уладити нічліг, що ззаду і з боків були ми безпечно закриті скелями, а коли б який напад був на нас, то лише з одного боку і спереду.

Одної ночі зчинився був навіть переполох і хто зна, чи нас були б ті гайдуки не обскочили. Стояв тоді Панько на чатах, бо була його черга. Побачив, як з-поза високої скелі вихилився на хвилинку опришок, розглянувся, скрився за скелею і свиснув, наче б знак давав товаришам. Панько вистрілив із рушниці, а на відголос стрілу ми всі зірвалися на рівні ноги та як нас було кільканадцять, вистрілили всі разом із рушниць, що аж скелі на милю наче одним громом загреміли, хоч ніхто з нас не знав, навіщо стріляв і в кого.

Розсердився за це дуже Гарбар, бо він один не стріляв, прискочив до нас і дуже насварив. Каже, що то за яса була, чи то місяць заваджає вам та й ви хотіли його зістрілити з неба? А тепер, як би так ті гайдуки впали на нас із гір, ганчарами нас порізали б наче баранів, бо ніодин із вас не має кулі в рушниці. І казав нам скоро набити рушниці та й каже до Панька: — Ми тут лише два вояки: ти, що стріляв і я що не стріляв. Не може бути інакше, лише так, що ти колись був вояком.

— Може і бував — відповів Панько і на тім скінчив.

Шостого дня вранці в'їхали ми на місце, де дорога веде серед найвищих верхів балканських гір.

Звідтам, після тяжких трудів зійшли ми з гір. Подорож ішла тепер нам уже жвавіше й безпечніше. Одначе для мене не була вже така весела, бо мені небаром треба було розлучитися і самому, без чужої ради і власною лише головою думати про себе і про те, як зробити те, що я собі постановив. У Калафері, невеличкому містечку попросив я Гарбаря, щоб відпустив мене вже зі служби, бо відси піду до Мезембрії. Гарбар знав уже про мої замисли, бо в дорозі я нераз згадував про них.

Нерадий був він із цього і всякими способами хотів відвести мене від моєї постанови, бо, каже, дороги не знаєш, мови не знаєш, способів не вмієш, грошей не маєш, наче сліпа нетля в огонь летиш на власну згубу та й, що мав би ти визволити батька, сам у неволю попадеш.

Та коли побачив, що не відведе мене від замислу, давав уже мені лише різні добрі поради і вказував способи, як собі радити. Дав мені теж п'ять дукатів заслуженини, хоч мені того не обіцював ніколи та лише з ласки брав мене зі собою в дорогу. Коли я з усіми розпрощався і вже мав відійти, взяв мене Панько набік і каже:

— Нехай тебе Господь провадить, добра дитино. Коли б я так міг, не пустив би тебе самого. Пішов би з тобою і може що поміг би тобі. Але я з тим купцем згодився до Адріянополя і мушу додержати слова. Та хоч би і на це був спосіб, то я в іншій стороні маю дуже пильні справи. Я ту Мезембрію знаю, бував я і там. Я на всьому Чорноморському побережжі наче в себе дома. Тяжко тобі там буде вдіяти що, бо там самі потурчені греки, а то собачий нарід, гірший від справжніх турків. Уважай же добре. Коли буде там у пристані та ґалера, на якій має бути твій батько при веслах, то тяжко буде дістатися на неї власним розумом. Але там є один помак, себто потурчений болгарин, але ні пес ані баран, бо він і ніби в Магомета вірить, і перед Божою Матір'ю свічку світить, як йому треба. Легко здибаєш його. Він усе біля пристані вештається між човнами і суднами. Називається Юсуф. Як побачиш невеличкого чоловіка, з таким зарослим обличчям, що нічого з нього не побачиш, лише ніс дуже великий і кривий, наче дзьоб у супа, то це буде Юсуф. За цекіна він тебе поведе на ґалеру, бо то турецький брат і наймит, і так побачишся з батьком. Але не запускайся в ніяку справу з тим Юсуфом, нічого не вір йому, бо зрадить тебе. Знаю я його, песького сина. Він за гроші все продасть. Власну душу дав би, козака продасть туркам, турка козакам, а турка і козака чортові, коли б хотів платити. Боже, помагай тобі!