Проклятий камінь

Потурнак

Дістався я при Божій помочі щасливо до Мезембрії або Несебра. Майже всю дорогу пройшов пішки, бо присістись уже хоч би тому було трудно, що стрічав самих їздців, а коли віз, то запряжений буйволами і так помалу їхав, що не варт було сідати, хоч би мені й дозволили.

Недалеко від того міста є великі дуброви, а ціле місто біленьке й на білому скелистому острові. Як я доходив уже до міста, так було воно облите гарячим сонцем, що годі було глядіти на мури, бо очі від блеску наче сліпли. Місто довкола облите морем і коли б не гребля, місцями ледве на добре стрілення з луку широка, яка лучить місто зі сушею, то дістатися до нього можна б хіба лише човном. Я не думав, де дістану нічліг, а поспішив до пристані. Коли я туди прийшов, сів на самому березі й розглядаюся довкола, чи не побачу де тих турецьких воєнних Галер.

При березі було багато суден і човнів, але самих малих, рибальських, що плавають тільки здовж берегів, а на широке море не запускаються. Купив я собі хліба, сира, винограду й інших овочів, які там дуже смачні й дешеві, покріпивсь і розглядаюся, чи не пізнаю де того Юсуфа. Але то було само полуднє і людей майже не було, бо хто міг, перед спекою ховався під крівлю. Коли я найшов трохи тіні, ляг собі для відпочинку та спер голову на клуночок.

Пополудні вийшов я знову на самий беріг у пристані і глядів на далеке море, велике, страшне, безмежне. На морі були самі малі судна і човни, наче б хто на воду викинув пригорщу горіхових лушпин, а кожна з них наче вже топилася, то зовсім западалася у воду, то наверх виринала, що здавалося, вода пограється з нею трохи і зараз проковтне. У далечі, серед темніших смуг, біліли вітрила, маленькі наче липові листки. Але помалу-помалу ті вітрильця росли під оком, хоч усе ніби стояли на місці, а те, що здавалося, малим човном, стало збільшатися, що ти не знав як і коли, аж вкінці пізнав ти, що пливуть до пристані кораблі, великі наче високі доми, або наче церкви з вежами.

Були два такі великі кораблі. Я догадався зараз, що то султанські ґалери. Як уже добре наблизилися до пристані, бачу, що то величезні будівлі з трьома щоглами й вітрилами з білого полотна. Дві щогли низькі, третя, середня, висока, що Богзна, де таке високе дерево може рости, щоб зробити з нього таку щоглу. Пізніше казали мені, що воно зістроєне з двох дерев. На переді корабля видно гармати, як глядять дулами мов великими чорними очима, а на покладі рухаються люди, що подобають здалека на хрущів.

Причалили ті дві ґалери до пристані, але запустили якорі так далеко від берега, що я їм хоч щоправда добре міг приглянутися, але людських облич не було пізнати. Те що мені здалека здавалося крильми, то були дуже довгі весла, що сторчали поза боки корабля. Було тих весел по двадцять сім з кожного боку. Кожне весло мало по трьох гребців, що рухали ним, кожна трійка в одному ряді, а всі дев'ять одна за другою здовж корабля. Довгі були ті ґалери певно на яких двадцять сяжнів, але вузькі, бо ледве з чотири сяжні могли мати на всю ширину.

Серце забилося мені сильно, наче говорило, що на одній із ґалер мусить бути мій батько. Але даремно напружував я очі — обличчя годі було розпізнати. Я бачив лише, як на покладі зачало роїтися від людей і чув лише крики й накликування, бо спускали з тієї ґалери човенця.

Я став розглядатися довкола, чи між людьми, яких тепер багато зібралося над пристанню, не побачу чоловіка, що виглядав би так, як мені Панько оповідав.

Не треба було довго його шукати: зараз і пізнав я його. Панько наче відмалював мені його, бо бачу чоловіка низького, худого, на-пів із турецька на-пів із болгарська зодягненого, лице ціле обросле й кудлате, що з-під сивавої бороди й вусів і величезних бровів нічого не було видно, тільки ніс кривий наче клюв, довгий і гострий, та пару невеличких очей, таких лискучих, що цей чоловік подобав на справжнього яструба. Хвилини на місці не постояв, усе вертівся, то з цим то з тим щось розмовляв, із кожним справу мав, як наш жидок на ярмарку. Підходжу до нього, а він уже запримітив мене, як чужого в тих сторонах. Цікаво глипнув на мене і був би певно сам зачепив мене, коли б я перший був не заговорив до нього.

— Скажіть мені, — кажу — чи ті великі судна, то ґалери?

– Ґалери, султанські ґалери, а ти тут відкіля?

— Здалека — відповідаю — дуже здалека…

— А навіщо тобі було тут, коли здалека?

— Шукаю тут когось… — кажу, але не знаю, що дальше говорити.

— Шукаєш когось? А кого? Юсуф усіх тут знає і Юсуфа тут усі знають. Чи то купець? Чи моряк, корабельник? Може грек, може італієць? Один із наших, чи з франків? До уряду хочеш може? До котрого урядовця? До каймакана, до мудіра, до муктара, до чорбашія?

Так мене засипав питаннями, а так скоро говорив, що слова йно летіли, наче горох із гори сипав і я навіть не міг полапатися, що до мене говорить, бо й не знав багато болгарських слів.

— Я хотів би на ґалери — сказав я нарешті і вказую на море.

— На ґалери? А навіщо на ґалери? Аллаг керім! На ґалери! Не вільно нікому на ґалери, бо то султанські, цісарські кораблі. Не вільно!

— А я таки хотів би, пане Юсуф, — кажу на це покірно — і заплатив би за це.

— А кого там хочеш бачити, може якого гадама?

Я не розумів того слова, Юсуф зараз пізнав це, бо каже: — Може такого невільника, що при веслі? — і став вимахувати руками, наслідувати рух весла, щоб я його легше міг зрозуміти.

Тож кажу йому, що шукаю батька, який у неволі і має бути при веслі на одній із тих ґалер. які мають пристань у Мезембрії, коли вертаються з далекого моря.

— Аллаг керім! — каже Юсуф, копи вислухав мене. — Хоч ти невірний джавр, я тебе вже полюбив, як рідного сина! Як такого хлопця не любити, що з другого кінця світу приходить батька рятувати! Бачиш як я гаджі, — говорив указуючи на зелений турбан на голові — ніякому джаврові я не поміг би, а тобі поможу.

І стискав мені руки, гладив по голові, втирав собі сльози з очей, що я вже був готов повірити, що то чесна душа, хоч турецької віри, та що Панько несправедливо вважав його за зрадника.

— Я нічого від тебе не хочу — каже Юсуф, я ще тобі дав би, як би мав. Але треба старшому над тими галерами дати бакшиш, а такий аґа, то великий пан, він чогонебудь не візьме, на срібло він навіть не гляне.

Я добув із гаманця одного цекіна і хочу йому дати його, а він на це:

— То мало, треба два — і лакомо глянув на гаманець.

Мусів я йому дати другого цекіна. Він зараз побіг до того місця, де були малі судна, які вони зовуть каїками, поговорив щось із гребцем по турецьки та на мене киває, щоб я йшов. Підплив човен до берега, всіли ми в нього і поплили до ґалер. Зараз при першій Юсуф став кричати, а на його крик вийшов якийсь височезний турок, строгого погляду, з ножами й пістолями за поясом та широкою, кривою шаблею.

Вони говорили зі собою, та я їх не розумів. Я глядів тимчасом на ґалеру і на тих нещасливих бранців, що були при веслах. Кожний із них був голий по пояс і кожний до корабля ланцюгом прикований. Сиділи нещасні з похнюпленими головами, гляділи перед себе наче змучена худобина, коли по праці дозволять їй відітхнути і батіг не свище над нею. Одні з них мали голови зовсім обголені, то були злочинці, що за злочин засуджено їх на ґалери на ціле життя, інші лише обстрижені, то були християнські бранці. Мого батька між ними не було, але я бачив тільки один бік ґалери. По другому боці було стільки ж гребців, але їх із того боку не було видно.

Вкінці той старший турок позволив нам увійти на ґалеру. Ми підплили так близько, що наш човен оперся аж об стіну корабля. Тоді спустили нам драбинку, щоб по ній дістатися на чердак. Коли так лізу по драбинці і дивлюся вгору перед себе, бачу насередині високий поміст, а на помості якийсь чоловік бородатий, у нужденному, подертому одінню, тесельською сокирою щось притісує і направляє. Коли я вже був на останньому щаблі драбини, то цей чоловік, якого я досі міг бачити лише збоку, обернувся нараз цілим лицем до мене. Я тільки скрикнув і мало з драбини до моря не впав: — Боже милосердний, це був мій батько!

Скочив я з драбинки на палубу корабля, а хоч чув, що Юсуф, який ішов за мною ззаду, схопив мене за одяг і хотів задержати, я стрілою кинувся до батька, вхопив його за коліна і став кричати з плачем: — Тату! тату!

Батько лише здригнувся і сокира випала йому з рук, а потім станув німий, ніби скаменілий. Дивився в мене великими очима, що від нечайного здивування були ніби мертві і скляні, рухав устами, наче щось сказати хотів, а не міг; ковтав лише повітря і тяжко дихав. Я цілував його по руках і кажу: — То я Івась, то я, тату! Ви пізнали мене?

Батькові пустилися сльози з очей, а ті сльози видно збудили його з одеревіння, обняв мене обома руками за голову і шепче:: — Матінко Божа, чудотворна! Чи ж ти це, Івасю? Ти… тут… тут!

І нараз із великим жахом в очах додав: — Нещасна дитино, то і тебе взяли?!

— Не взяли мене, тату, — кажу — я тут сам прийшов. Я вільний. До вас приходжу і за вами!

Та ледве вимовив я ці слова, а цей старший турок схопив мене за барки, крикнув щось дуже люто та кинув мене на чердак. Юсуф також зараз за рам'я взяв мене й потягнув за собою.

— Ходи, вступися, зараз уступися — каже до мене — на другій ґалері є сам баша, він зараз і тут буде. Нехай Аллаг боронить, щоб він нас тут застав.

І заки я ще міг щось сказати, вже мене попхнув на драбинку. Той же ж лютий турецький аґа майже з мечем у руці наставав, щоб ми втікали з корабля, поки живі й цілі. Скочили ми до човна і скоро доплили до берега. Тут ледве я трохи прийшов до себе, кажу радше до себе ніж до Юсуфа, який лишився при мені: — Слава ж Богу, що мій батько не між тими нещасними, що веслами греблять, лише робить там теслярську роботу.

— То власне нещастя — відзивається Юсуф, велике нещастя. Бо коли б був при веслі, можна б його визволити за малі гроші. А що знає тесельське ремесло, то вже багато золота жадали б за нього, а може б окупу зовсім не взяли, бо таких корабельних теслів то наші дуже цінять.

Пригадав я собі, що батько через панотця Володимира переказував, що жадають п'ятсот твердих талярів окупу і кажу: — Боже милосердний, то батько має смерти чекати, аж вона його викупить із тої дочасної муки?

— Аллаг великий! — відповідає Юсуф. — Батька викупити не можна, але добрих людей можна підкупити. Нехай твій батько втече.

— А як же ж утече, коли то плаваюча фортеця? Юсуфе, що маю, то віддам, але на любов Бога, радьте, що робити?

— А що ти маєш і що можеш дати?

— Дам двадцять дукатів цьому азі, що держить варту над в'язнями, а п'ять дукатів вам за вашу ласку, яку зробите мені.

Юсуф ніби надумувався хвилину, але мені здавалося, що лише вдавав, ніби надумується, а потім сказав: — То тяжко, дуже тяжко буде. З ким іншим я навіть не хотів би говорити про те, бо воно небезпечно і грозить смертю. Але для такого доброго сина, як ти, то радо зроблю, що в моїй силі. Давай же гроші.

— Юсуфе, — кажу — гроші є вже наче у вашій кишені. Та я був в одного мудрого купця на науці, а він готові гроші давав лише за готовий крам.

Молодий ти, а мудрий. Нехай Аллаг помагає тобі — каже Юсуф і бистро поглядає З-під брів, що наче два корчі виростали йому над очима. — Не маєш тут де жити, то я тебе заведу до моєї вбогої хати. Сиди там і чекай, не показуйся ні в місті ні в пристані, наче б тебе вже не було, та й нікому не кажи, що маєш із Юсуфом якусь справу, що Юсуфа знаєш, що його бачив ти колись у своєму житті на живі очи, нікому, нікому, бо погубиш і мене і твого батька і себе. Я тимчасом догляну цеї справи.

Не мав я віри в того потурнака, не лише тому, що мені Панько казав бути із ним дуже обережним, але що й сам я вже став відгадувати його захланність і скритість. Але він мав уже мене в своїх руках, а як мені раз показав батька і коли я переконався, що має доступ на ґалеру, то вже не було для мене іншого способу, як лише далі держатися його, але і бути обережним.

Пішов я за ним до його хати, в тісну вуличку на кінці міста. Там жили лише самі турки. Він завів мене у малу кімнатку і казав мені тут чекати, а сам побіг до пристані. Довго не було його. Щойно під сам вечір вернувся і зараз на порозі кричить: — Аллаг могучий! Він змилосердився над твоїм батьком. Я все зробив по твоїй волі. Сьогодні аґа забуде вложити твоєму батькові на ніч кайдани, як то звичайно робить, а нічній варті схочеться дуже спати, а той рибалка, що нас нині перевозив своїм човном, припадково ловитиме рибу біля самої ґалери. Батько твій скочить у те човно, а човно підплине з ним на одно означене місце, де недалеко є велика діброва. Там у тій діброві будеш ти і Юсуф буде з тобою. Аллаг добрий, Аллаг усе зробить так, як тепер тобі говорю!

Хоч той Юсуф дуже мало віри мав у мене і я все лякався його зради, то таки я так зрадів, що підскочив і з великою вдячністю цілував його руки, бо то така вже людська вдача, що повірить легко в те, чого бажає. А що мені прийде який сумнів до голови та що зачну думати над тим, чи не зрадить мене Юсуф, то зараз стає мені перед очима нещасний батько, змарганий, скатований, що жде смерти наче спасіння, — і так мені собою заслонює ввесь світ перед душею і перед розумом, що я насліпо йшов би, і в пропасть скакав би, коби лише там на дні було трошечки надії, що батька вирятую.

Обговорили ми з Юсуфом цілу справу, як має відбутися. Казав мені, що все вже приготоване, аґа сторгований, рибака згоджено, щоб я був спокійний та ждав готов у дорогу, а гроші мав відраховані. Він ніччю прийде по мене і коли вже матиму батька при собі, тоді маю йому заплатити. За те він переведе мене через ліс безпечною дорогою, а потім лишить нас. Як уже далі радитимемо собі в утечі, то він Господу Богові і нашій голові поручає, бо більше не може зробити.

Юсуф знову пішов, а я також вибіг на місто, коли смерклося, хоч він мені строго був заборонив. Купив я боклаг вина, сушеної риби, хліба, трохи овочів, бо хто-зна, куди нас дорога поведе і коли стрінемо добрих людей, що схотіли б нам допомогти.

Вже настала ніч і темно стало, але Юсуф лишив був мені засвічений каганець у хаті. Я добув молитовник, який усе мав при собі з того часу, коли з Кульчиць пустився в світ, і з побожним серцем читав молитви. Прийшов мені потім на думку медалик, що то мені його дала у Львові Оленка Чесаківна. Зняв я медалик із шиї, поцілував і зітхнув до Пресвятої Діви, благав у Неї помочі в таку тяжку хвилю, від якої залежало життя мого батька і моє власне. Коли я так із усієї душі віддавався святій опіці, здалося мені, наче б двері від кімнатки відчинились і хтось тихесенько входив до неї.

Оглянувся я і бачу жінку, зодягнену так, як болгарські жінки зодягаються, але з лицем так заслоненим, що видно лише чоло й очі. По тім пізнав я, що не була вона християнка, лише турецької віри. Підійшла до мене ближче, відслонила ціле лице, а тоді побачив я, що це постарша жінка, старша ніж моя мати, а дуже зажурена, сумна. Глянула на мене уважно, приклала палець до уст і казала мені мовчати. Я мовчав і ждав аж сама відізветься. Вона взяла мені з рук той медалик із визерунком Богоматері, приклякла та стала цілувати його й жалібно зітхати.

— Маєш такий другий? — питає мене пошепки.

— Не маю.

— А цього не даш?

— Не дам, бо я обіцяв, що з ним, доки життя мого, не розлучуся.

Жінка щераз поцілувала медалик, зітхнула тяжко, встала і віддала мені його до рук. — Добре робиш, дитино — каже. — Нехай тебе береже Пресвята Діва!

— А ви християнка? — питаю.

— В серці моєму я християнка, з України. Я дісталася в полон. Тут насилу переробили мене на туркиню. Мого батька вбили турки. Волів умерти, ніж виректися віри, але зі мною, малою сиротою, зробили, як хотіли… Та про це багато говорити б, а я не за тим прийшла.

І оглянулася обережно довкола тай каже далі: — Я Юсуфова жінка, а радше була його жінкою, а тепер як остання найгірша слуга в його домі, бо вже певно знаєш, хоч ти з чужої країни, що турки жінок можуть брати собі, скільки хочуть, а Юсуф іще дві тримає собі. Він мосліман, себто ісповідує Магометову віру, але ніякої віри не має в серці. Лихий це чоловік, негідний потурнак. Не вір йому. Я тому прийшла, щоб тобі це сказати, бо мені жаль тебе, хлопче.

— То Юсуф готовить мені зраду? — питаю.

— Так, бідний сину, готовить зраду тобі й батькові твоєму. Я все знаю. Не з тобою першим він таке робить і не будеш ти останній, коли Бог упору не скарає його. Він має спілку з цим аґою на ґалері. Він тобі батька напевно припровадить на місце, а потім до ліса піде з вами, ніби вказати вам дорогу. А як уже будете в лісі, то скаже вам: «Тепер ідіть далі в той і той бік безпечно, на поле вийдете. Богові оставляю вас». Сам вернеться, а ти ледве з батьком уйдеш кількасот кроків, аж тут із засідки випадуть турки і спіймають вас і знову батька візьмуть на галеру, але вже і тебе не пустять, а до смерти держатимуть у тяжкій неволі.

Ледве скінчила ці слова, як якийсь шелест перелякав її. Перелякана поглянула у вікно та підійшла до дверей і наслухувала.

— Не зрадь мене. Мовчи про те, що я тобі сказала! Юсуф убив би мене, коли б довідався… — прошептала і зникла за дверима.

Що ж мені тепер робити? — спитав я сам себе. Сталося. Годі вже відступати. Батька і так спровадять на означене місце, коли вже Юсуф і аґа так умовилися. Коли я не ставлюся і грошей не дам тим драбам, що жде батька? І чи з пімсти не візьмуть його до весел, як тих обголених бідолахів, що мають пекло за життя?

Що нас жде, коли піду, Бог вість, але піти мушу, це певне. Не маю вже що роздумувати, нічого не придумаю.

Добув я з вузлика пістолю й кинджал, які забрав із собою, як утікав від Фукса. Оглянув докладно пістолю, чи набита й підсипана. Пістоля була велика, але в широких болгарських шараварах я міг її добре сховати.

Ледве я так узброївся, ввійшов Юсуф у хату та казав мені йти за ним. Ми вийшли з міста в напрямі суші тією греблею, про яку я вже згадував, коли ж її минули, Юсуф скрутив направо до морського берега. Провадив мене так самим берегом доброї пів години. Вкінці станув і засвистав. Хтось відповів йому свистом і ми побігли в цьому напрямі. Почувся плюскіт весла і до берега причалив невеличкий рибальський човен. Висів із нього мій батько і ще якийсь чоловік.

Я вхопив батька за руку, наче боявся, що це дух а не тіло, та що в темряві розплинеться. Той другий чоловік, зодягнений по-турецьки, відкрив ліхтар, що мав зі собою заслонений та дає знак, щоб я платив. Я мав уже приготовані цекіни і клав йому один за одним на долоню, а він кожний із них дуже уважно оглядав при світлі ліхтаря. Коли я вирахував турчинові всі гроші, прийшла черга на Юсуфа. Він захланно схопив своїх п'ять дукатів. Турок шепнув іще щось Юсуфові, а цей відповів: пекі, пекі, то значить: добре, добре. Потім вернувся до човна, а відпливаючи сказав: — Йол гаір олсун!

— Що він каже? — питаю Юсуфа.

— Бажає нам щасливої дороги — відповів Юсуф. — Але тепер біжім, що сили біжім! За мною ідіть, усе за мною.

І пустився в поле, а з поля в ліс, що був недалеко моря. Ми бігли за ним, а я що хвилі хапав батька за руку і чув, що нещасний трясеться на цілому тілі. Я виняв ізза пазухи кинджал і подав його батькові, але боявся говорити, що маю на думці, щоб припадком Юсуф не почув і не зрозумів. Батько мовчки взяв кинджал і при цьому стиснув мене за руку, наче хотів дати мені знак, що розуміє та що буде готов на все.

Я знав лиш одне і це було для мене певне, що коли ми дамо вестися Юсуфові, куди йому завгодно, впадемо у засідку, бо вже не мав я ніякого сумніву, що той нечесник так умовився з турками з ґалери, як це говорила мені його добра жінка. Тож не треба було йти за його проводом, а навпаки, завернути в противний бік. Коли він схоче направо, то братися наліво, а коли він вкаже наліво, то ми візьмемо направо.

Задумавши таке, пустив я Юсуфа вперед, щоби проводив, а сам добув пістолю і держав її на поготівлі. Дав я так йому йти трохи в глибину ліса, а коли ми трапили на великий яр, що перетинав нам дорогу, Юсуф береться вліво. — Тепер туди — каже й обертається до нас, — підемо, наліво.

— Юсуфе — кажу я тепер і дотикаюся його рамени — нам направо дорога.

— Наліво, наліво — відповідає Юсуф — видно, що здивували його мої слова. — Чи ти мене тут учитимеш дороги?

— А я таки направо хочу і направо піду!

— На зломання карку підеш! Чи ти збожеволів?

— Івасю! — каже до мене батько — той добрий чоловік знає краще дорогу. Ідім, куди він каже. Якже ж ти можеш знати краще від нього?

Я стиснув батька за руку на знак, щоб нічого не говорив і не перешкаджав, а сам підходжу до Юсуфа, що був пристанув, звертаю йому пістолю до грудей тай кажу: — Коли вже маємо скрутити карки, то волю направо, а не знаю ще, чи скручу чи не скручу, але це знаю, що як лише писнеш, зраднику, лоб тобі кулею розтріскаю!

Юсуф стояв хвилину ввесь нерухомий, наче б його хто в камінь перемінив, а вкінці каже: — То така твоя вдячність! То ти напосівся на моє життя за те, що я вирятував тобі батька, при чому наражував на небезпеку своє здоров'я а навіть життя? Ідіть же ви собі куди хочете, до самого чорта йдіть собі, а я з вами вже ніякої справи не маю.

Сказав це і хотів відскочити від нас і бігти у ліс. Та цього я сподівався і зараз пістолею до нього, кажу, що вистрілю, коли лише рушиться.

Батько в тій хвилині схопив його за карк і показав йому кинджал.

— Юсуфе, підете з нами, — кажу тепер — а дорогою мовчіть, бо як кликнете на кого, то це вже буде ваш останній крик у житті, певно смертельний.

Юсуф нічого не відповів і як я йому казав бігти направо, біг жваво, час-до-часу оглядався лише, чи має мою пістолю при карку. Пробігли ми так добру хвилину, а тимчасом місяць зайшов і зовсім стемніло. Ми мусіли йти помалу, бо ліс був густий, але все здовж того яру, що перетинав діброву. Я майже на ноги наступав Юсуфові, аж тут він нараз наче під землю запався, так зник з-перед мене відразу.

Я почув лише тріскіт і шелест, наче б хто спадав наділ, а подорозі хапався корчів. Нахиляюся до землі і пізнаю, що ми при самім березі яру. У цьому місці яр був досить глибокий і крутий, а закривали його береги. Видно, що Юсуф або напотемки впав у яр, або зрадник нарочно зісунувся, щоб нам утекти.

Наслухував я хвилинку, але він зачаївся, боявся певне ворухнутись, щоб я не вистрілив, звідки вчую шелест корчів. Не було що далі робити, як лише навпомацьки продиратися лісом, куди попало, на сліпе щастя, не знаючи нічого, куди зайдемо. Але нелегко воно було: в тій темноті, що ступиш, то ногою й головою зачіпиш. А нам конче треба було йти, щоб якнайбільше віддалитися від того місця, де нам Юсуф пропав, бо ми були в немалому страху, що зрадник-поганець тим яром дістанеться до турків, які засілися в лісі, а потім покаже місце, де нас лишив. Але скоро ми заспокоїлись, бо ніччю ледве чи можна б нас знайти в лісі. Залізли ми в корчі, полягали відпочати, бо і мені і батькові цього треба було. Покріпився батько їдою і вином, що я був забрав зі собою та й каже: — До світанку мусимо тут сидіти, але як тільки стане розвиднюватися, треба нам радити собі.

Я вже не знав, що нам далі робити, і зібрав мене великий жах. Нічого не відповів батькові на його слова, батько також не говорив нічого, та й так сиділи ми в нічній тишині.

Нараз почули великий гук, короткий, але сильний, наче грім, аж ліс цілий довкола нас відізвався, наче б відповідав на заклик. Батько зірвався на рівні ноги й каже: — То на ґалері вистрілили з великої гармати! А знаєш чому? Там уже відкрили, що я втік і це знак для всіх, хто лише жиє, має здоганяти мене, а хто скрив би мене, буде покараний смертю. Але я волю смерть, ніж неволю.

— І я волю — кажу я на те і Богові себе і батька поручаю, готов на все.