Проклятий камінь

Заїзд на Ґерґея

Ми побули ще цілі два дні у Львові. Батько спочатку ніяк не хотів узяти від мене грошей, бо — казав — «То твоє щастя і твоя голова була в цьому. Сховай же собі на чорну годину, бо бачиш, як я, тому, що не мав на час сто золотих для підстарости і гайдука, на моє нещастя мусів їхати в Туреччину й попався в поганську неволю.» Я став просити батька й радив йому, щоб у Львові, де до того була добра нагода, купив собі віз і пару коней, які йому будуть дуже потрібні до господарства в Кульчицях. Щойно тепер відізвалася в батькові фірманська жилка, аж очі йому весело засвітилися. Зараз же пішов із Боднарчуком добирати коні, і вже ми його майже не бачили ввесь той час. Я з матір'ю пішов до золотаря і замовив для нашої церкви в Кульчицях лямпадку зі щирого срібла, щоб завісити перед образом Пречистої Діви.

Не забули ми теж про Проця, що все ще був у Львові з капелею Синявського та, як лише мав вільну хвилину, забігав до нас. Ми з батьком урадили дати йому двадцять дукатів, бо він варт був того за свою чесність і за врятування декрету. Проць щиро розплакався і зараз не хотів брати грошей, лише просив, щоби батько переховав їх у себе до часу, аж Проць добре в Бережанах підівчиться співу та, як дяк, стане шукати хліба. Коли я сказав йому, що ми з козаками їдемо до Кульчиць і самі собі справимо екзекуцію декрету, аж підскочив і крикнув: — То і я поїду з вами, конче поїду! Як же б то могло бути, щоб я не був при тому, як гнатимете Ґерґея з вашої хати! Випрошуся на два дні. Хоч би і службу втратити мав, таки поїду!

Оба Тимченки ще з двома козаками, що їх дібрали собі, ставилися раненько перед Чесаковою каменицею, всі кінно і збройно, при шаблях і пістолях. Батько заїхав новим кованим возом, запряженим у два гарні коні, далеко ліпші, ніж ті, якими був виїхав у Туреччину з валкою. Я, мати і Проць, посідали, Чесак, Оленка та Красовський, що на зиму мав уже їхати до Київської Академії, розпращалися щиро з нами, і ми рушили зі Львова, а козаки за нами, наче за гетьманською каритою.

Вже вечоріло, як ми в'їхали до Кульчиць. Наша загорода була за селом, як то я вже згадував, то й мусіли ми їхати цілим селом. Побачили нас люди, з великої цікавости вибігли з хат, хто це так їде з козаками. То той, то цей зараз пізнав нас, стали перекликатися й вітатися й іншим переназувати. Що жило, бігло за нами: хлопи, баби, діти й собаки. Дехто кричав з усієї сили: — Максим вернувся з Туреччини! Максим вернувся з Туреччини!

Ваврик, церковний дід, уже приглухуватий, зачув лише щось про турків, думав, що то люди зчинили такий галас, бо йдуть турки або татари, виліз мерщій на дзвіницю і став дзвонити на сполох. Тепер усі, що ще були лишилися по хатах, навіть із найдальших загород, пустилися за людьми з великим криком. І так із цілою тією гурмою, серед безупинного крику їхали ми до нашої загороди. Проць, що мав із собою скрипку, вигравав на ній наче біснуватий, а козаки по своєму також вигукували.

Та що більше ми наближалися до нашої хати, то тихіше ставало, аж цілком затихло. Не знати, чи зі страху перед гайдуком чи лише з великої цікавости, що далі буде. Тимчасом із нашої хати доходить до нас музика, веселий галас і гуляцькі вигуки, видно Ґерґей має гостей і бенкетує з ними. І таки так було. Справляв собі гайдук лиходій забаву: запросив собі таких самих як він. Був там підстароста, що, видно, з Ґерґеєм знову побратався, як то буває між драбами: у них легко з ворога брат, а з брата ворог. Був підсудок від спринської жупи, митар із-під Самбора, німець наставник над тими людьми, що в лісах палили попіл, був якийсь обірваний шляхтюра чиншовий, один із таких, що то про них кажуть: «шляхтич із Помиєва, пана Віхотя син», і ще кількох драбів. А все те пило й гуляло при циганській музиці.

Із хати ніхто не запримітив, що ми над'їзджаємо, бо вся компанія робила такий галас і так викрикувала при музиці, аж вікна брязчали. Ледве віз станув перед брамою, вискочив мій батько і віжки кинув якомусь чоловікові, щоб потримав коні, а сам біжить подвір'ям до своєї хати. Мати за ним, майже за поли держала його, бо боялася, щоб у першому гніві не наробив якогось нещастя, я за мамою, а за нами козаки.

Впав батько перший у хату, а мав таку вдачу, що як його схопив великий гнів, то полотнів увесь на лиці. Як упав у хату, мало не вивалив дверей, і можна було перелякатися його, такий блідий був; подобав радше на мерця, ніж на людину з цього світу.

Як побачив його Ґерґей, наче скам'янів, очі вилупив і одну руку підняв угору, наче хотів перехреститися. Батько наче труп блідий, із синіми устами, скочив до Ґерґея, схопив його за горло, став трясти ним і кричить: — Розбишако! Геть мені з хати!

Гайдук іще більше вибалушив очі, почервонів, навіть відсапнути вже не міг. Батько може неправду був би вдушив його в цій першій запапьчивості, коли б не я і не мати. Ми стали шарпати батька за плечі й за руки, кричати, щоб спам'ятався, та й так із бідою відірвали його від Ґерґея.

Затихло в хаті, хоч мак сій, музика перестала грати. Козаки, щоб не дармувати, як кинуться з нагайками на гостей, як стануть періщити, то кожний утікає як може, а підстароста перший через вікно скаче, ще лише Семен наздігнав його і потягнув кілька разів добре по спині. А що котрий вікном або дверми втече, то його ця товпа на вулиці, а ціле село було там, вітає вигуками і сміхом і собаки як скажені брешуть на кождого, що тільки хильцем у поле п'ятами киває й Бога благає, щоб урятуватися щасливо з бешкету.

Ґерґей також хотів утікати, як лише батько пустив його, але козаки задержали його, а Тимченко крикнув на нього: — Пращайся зі світом! Зараз повиснеш!

Кинувся Ґерґей на коліна, руки підніс наче до молитви, повзе навколішках до мого батька і неньки, благає ласки, бо вже певний був, що смерть жде його на гиляці. Батько виняв декрет, розложив папір, підсуває його Ґерґеєві перед ніс і каже: — Знаєш ти це?

— Знаєш ти це? — повторили козаки. — Декрету не шануєш, песький сину? — І тарах, тарах, тарах! Сипляться нагайки на хребет гайдукові, що аж у клубок звинувся.

І хоч мати не дала його довго бити, всетаки дістав досить. Коли ж знову став проситися і цілував по ногах моїх батьків, каже до нього Опанас Тимченко:

— Ми даруємо тобі життя і здоров'я, бо за тобою просить ця добра жінка, то ж ми зробимо це для неї. Але затям собі, що коли б ти колись наставав на тих людей, на їх здоров'я або на їх майно, коли б їм лише волосок упав із голови, ми тут зараз повернемось і на шаблях рознесемо тебе, так, що збиратимуть кусні з тебе, наче гриби до коша, щоб їх укупі закопати! Знай, що нам поручено перевести екзекуцію декрету! Не окриєшся ти перед нами, не оборонить тебе ніхто, бо ми, діти вільного Запоріжжя, не боїмося ні самбірського замку, ні старости! Втікай же до чорта!

Ґерґей зі страхом і покірно вислухав Тимченкових слів і нишком винісся за двері, наче вибитий пес. Та ледве кульчицькі люди побачили його на подвір'ю, стали викрикати на нього і страшно ганьбити. Бо той лихий чоловік тяжкий був для цілої громади, не було такого, кого не скривдив би. Тому вся та лють, що перше окривалася перед жахом, наче придушуваний вогонь, тепер вибухла грізним полум'ям.

Стали на нього перші баби і діти кидати камінням і болотом, собак тровити, а хлопи вже коли ломили з плотів на його кості. Був би певно не вийшов живим, коли б не козаки. Вони взяли його між себе і випровадили в поле. Втікав Ґерґей наче вовк, що видерся з сіті, хоч велике черево заваджало йому, але страх підганяв його через поля і скоро уже й не видно стало його під лісом.

Коли ми вже остали самі свої, каже старий Тимченко: — Все це добре пішло, але треба подумати над тим, що буде завтра. Ми від'їдемо відси. Нам далека дорога, а ви останете, і підстароста останеться. На карку вам замок і його слуги. Приповідка каже: Чеши дідька зрідка. Не шкробай занадто чорта, бо візьме тебе на роги. Мусимо поговорити з підстаростою. Дайте йому, Максиме, добре слово і якусь винагороду за ці нагайки, що ними Семен пошкробав його. Нехай тихо сидить.

— Ви обіцяли — відізвався я на це до батька, — дати йому ще сто золотих, коли виїздили в Туреччину, та вже дали йому цього дуката, що я дістав його від гетьмана Сагайдачного. Ходімо ж тепер до нього та занесім йому тих сто золотих, а певно його заткаємо.

Мати також радила для святого спокою зробити так, хоч то будуть видерті гроші, бо підстарості не належиться ні шага. Послухали ми Тимченкової ради, відрахували двадцять дукатів, не без жалю чортові в жертву, і пішли до двору всі три, себто батько, Опанас і я.

Приходимо перед двір — двері заставлені, на подвір'ї наче все вимерло, але з віконця на піддашші вихилив голову підстароста і бачимо, прицілюється до нас із мушкету та кричить: — Наблизися котрий, а лоб кулею розтріскаю! Стій, бо стріляю!

Видно, підстароста гадав, що хочемо напасти його дома, а був сам один, бо служба покинула його, як бігла за іншими людьми; щойно тепер верталися по одному.

— Сховайте рушницю, пане підстароста! — каже батько. — Ми тут прийшли, як приятелі.

— Чортяка ти з твоєю приязню! — кричить підстароста і все мірить мушкетом на нас. — Ти бунтівник, людей побунтував на мене і на пана старосту, насилля допускаєшся. Побачиш, що то завтра буде!

— Ми побачимо — відізвався тепер Тимченко, — але ти легко можеш уже не побачити! Бо коли ти нам грозиш, що буде завтра, то ми можемо зробити таке, що завтра для тебе вже не буде! Нас тут більше, а ми також уміємо стріляти! Коли б ми хотіли спіймати тебе, дурна горівчана голово, то прийшли б тут усі озброєні і всіх селян привели б за собою. Не вдержався б ти в твоєму курнику ні хвилиночки, живцем спалили б ми тебе в ньому! Не гавкай на нас як собака з буди, а мовчи і слухай, поки час! Нас тут лише трьох, хочемо говорити спокійно з тобою, а ти ганьбиш, відгрожуєшся гадюко! На твою голову впаде, коли не говоритимеш чемно з нами.

Знав Тимченко, як із такими людьми говорити, бо на таку промову підстароста зараз змалів і спокірнів, дуло мушкета забрав назад із вікна й каже вже зовсім інакше:

— А що ж ви мені скажете, добрі люди? Якже ж я міг знати, що ви приходите як приятелі, коли такий галас зчинився в цілому селі?

— Ми гроші принесли вам — кажу я тепер до нього.

— Сто золотих приношу вам, — каже батько — так, як вам був обіцяв перед виїздом. А що я спізнився в реченці, то з лихвою хочу заплатити. Зійдіть до нас або впустіть нас у хату, а двадцять дукатів відчислимо вам на стіл.

Хвилинку ще надумувався підстароста і з недовір'ям споглядав на нас. Та вкінці зміркував, що Тимченко каже правду: коли б ми хотіли, легко дістали б його наче борсука з ями. Зійшов наділ, відчинив двері та впустив нас у хату.

— Я все говорив — каже — що ви, Максиме, чесна людина та що вам кривда діється, але цей гайдук Ґерґей…

– Ґерґей вам ані брат ані сват — каже батько. — Що ви маєте з ним держати?

— Або я за ним? — сказав підстароста. — То драбуга, лайдачина! Я за ним обставав би?!

— Коли так, держіть із нами — каже батько. — Що сталося, то сталося. Я вже вам того не пам'ятаю, але тепер уже лишіть мене в спокою та декрет пошануйте, бо бачите, що і я зумію оборонитися, хоч пімсти на нікому не шукаю.

— Я мав би не шанувати королівського декрету? — каже підстароста й облудник п'ястуком б'ється у груди й очима завертає. — То для мене свята річ! Я той декрет переховував у себе для вас, я розпитувався про нього, я ждав вас, щоб видати вам його і повернути вас на солтисівство, але де ж було вас шукати? І ваша жінка вимандрувала й Івась теж. Тож кому було дати декрет? Той злодій Ґерґей украв мені декрет, але Бог справедливий, бо і йому вкрали декрет і так дістався у ваші руки, як повинен був. А тепер самі кажіть: чи винен я?

— А Ґерґея берете на себе? — питається батько.

— Вже я його беру на себе! Нога його тут у Кульчицях більше не стане, ні ви його більше не побачите! Нехай той драб у самбірськім замку в печах підпалює й кімнати замітає, як то було здавна його службою.

Коли я слухав, що той Юда говорив, то мав одну розраду, що Господь дав так, що між лихими людьми нема приязні а спілка між ними все скоро розлітається. Під їх вірою сидить зрада, як вуж під свіжим сіном, і все так буває, що один одному карою стане. Той чоловік недавно з гайдуком кумався, їв його пироги, пив його мід, при його музиці танцював, а тепер відрікся його і рад би був видати його під меч…

Я подав батькові дукати. Батько став вичислювати на стіл, а підстарості аж очі світилися, так лакомо позирав на золото. Що один дукат на столі забрязчить, то він смачно рушить губами, що здавалося, кожний дукат проковтне наче цукровану горошинку. Коли вже дукати лежали на столі, він розкрячив пальці мов граблі, щоб згорнути гроші, але я схопив його за руку тай кажу:

— Пождіть хвилинку, пане підстаросто. Я був у львівського купця на науці, а там так говорили: Насамперед пиши, потім заплата…

— Я в купців не служив, — каже підстароста, — але мене так учили: Насамперед бери, потім пиши.

— Може обидва маємо правду, — відповідаю, — але нехай це золото лежить на столі, доки нам не напишете посвідки, що ми не винні вам ані чиншів ніяких, ані поголовного, ні підвод, ані ніякої речі.

Батько й Опанас похвалили це моє жадання, а підстароста глипав із-під лоба на мене лихим оком, але сів і написав письмо, як я хотів.

Як ми скінчили так із підстаростою, вернулися до нашої загороди. Там мама з Семеном і Процем підпалили вже в печі, а як дбайлива господиня, навезли зі собою зі Львова круп, солонини, вуджених схабів, а вже в селі купили яєць і молока, а підстароста продав нам два збани меду, але тричі стільки казав заплатити собі. Тож мали ми чим угостити козаків. І так веселились ми всі до пізньої ночі, що вже кури піяли, коли ми надумалися йти спати.

На другий день раненько Тимченки й два козаки були вже на конях. Їм пильно було вертатися, ніяк не дали намовитися, щоб залишитись хоч до полудня.

Семен каже до мене при пращанні:

— Івасю, я щераз прошу прощення за прикрість, що я тобі зробив. Але то бачиш, не тільки, що я мусів бути критий перед навісним Пугачем, але й так воно склалося, що ми з тобою хоч зустрілися ще на морі, не могли нічого оповісти один одному про себе. Як знаєш, тільки ми прибули на Січ, я зараз пропав зі Січі. Це мене кошовий покликав і казав негайно гнати за відділом татар, що вертався з добичею з України. Я навіть не мав часу попращатися з тобою. Коли я повертав із походу, зустрівся з Пугачем і Кулішем, що верталися зі Львова. Вони наоповідали мені всячини: що ти викопав самоцвіт, що втік із ним і я, хоч не дуже вірив, всетаки не був уже певний, що воно не правда. — І відсіля пішло, що я заподіяв тобі таку прикрість! Прости, щераз прости!

— Але ж я вже й забув про це! Вкінці ти з батьком уже й відплатилися мені, бо помогли нам прогнати Ґерґея з господарства — сказав я.

Я розплакався наче дитина, як від'їздив Семен, наче прочував, що розлучаємося раз на все. І справді, ніколи потім не побачив я вже ні Семена ні його батька, ані не чув ніколи нічого про них. Старий Тимченко певно вже не жиє, коли я це пишу, але Семен хіба ще живий, бо від мене був малощо старший. А Бог нехай йому все і всюди помагає, бо добре робив мені та й я мав його за рідного брата.