Проклятий камінь

На Січі й дальші пригоди в дорозі

Довго не було Семена. Мені знудилося сидіти в курені й кажу батькові: — Вийду я на двір трохи.

— Ти йди — кажуть батько — тільки не віддалюйся дуже, бо я бажав би ще сьогодні рушити в дорогу додому.

А мені, правду сказати, не дуже спішилося ще до дому, бажав я поговорити з Семеном про нашу тайну і приглянутися життю на Січі. Бо де ж то, стільки наслухатися про Січ, про Запоріжжя, а бути на Січі й не оглядати, не бачити нічого!

— Вийшов я з куреня й оглядаюся. Бачу перед собою просторий майдан, а навколо нього чималі будинки криті очеретом. В одному кінці була церква з високою банею, а біля неї дзвіниця. На майдані було мало людей і це трохи чудувало мене.

Я став розглядатися й числити, скільки всіх куренів. Начислив їх тридцять вісім.

Іду дальше, аж якийсь знайомий голос крикнув мені за плечима: — А ти що тут на Січі робиш, Івасю?

Оглядаюся за ним, і з дива вийти не можу. Це спудей Роман Куколь. Я його частенько бачив, як ходив разом із Красовським.

Замість відповіди, питаю: — А відкіля ти тут узявся, Ромку?

— Я?! Надокучило сидіти в братській школі над книжкою, так я дав зі Львова ногам знати тай аж на Січі опинився. Тут для таких неспокійних духів як я, краща школа, як у Львові чи в Києві. А знаєш, Красовський переноситься вже до Києва!

— До Києва? А то чому?

— А тому, що вчитель, що найбільш опікувався Красовським, перенісся до київської братської школи та його хоче тути взяти. Казав, що вчитель обіцяв йому виробити підмогу з грошей, що записав на київську школу гетьман Сагайдачний.

А мені зараз у душі: — Куди не повернешся, всюди чуєш: Сагайдачний! Сагайдачний Запорізьку Січ скріпив і прославив, Сагайдачний записав гроші на школи…

І якось так приємно зробилося мені на душі, що він із мого рідного села й свояк мені. Жаль, що так скоро помер.

— Чому то так тепер пусто — питаю — на Січі?

— Пусто? Бо вся Січ гуляє на Гасан баші!

— А хто це такий Гасан баша — турок якийсь чи татарин?

Куколь розсміявся: — Та де тобі турок? Це торговельна частина біля Січі. Там крамниці й шинки! Там запоріжці у вільних хвилях гуляють. А що тепер вернулися з походу, гроші в них є, то й розливаються там меди, вина й горілка. Хочеш, заведу тебе там й приглянешся всьому…

— Але ти не оповів іще мені, як ти на Січі опинився — каже Куколь.

Я оповів йому, як міг коротко, всі свої пригоди. Вийшли ми на Січові укріплення. Я і їм приглянувся: були це вали, а на валах високі дубові засіки. В окопах було двоє воріт. Головні великі вели на степ, другі менші до Гасан баші. Біля воріт були високі башти, виплетені з лози. На баштах стояли гармати.

І вийшли ми оба на Гасан Башу. А там справді рух неабиякий. Повно крамниць і шинків. Козацтво пило й гуляло та виспівувало. Дехто пригравав на бандурі. Гамірно було.

На боці біля одного більшого заїзду стояли криті вози, навантажені товаром.

Куколь пояснював мені: — У спокійні часи наша Січ це значний торговий осередок. Тут приїздять купці з України, з Московщини, з Криму, з Туреччини, приїздять і вірмени й жиди. Там нижче бачиш січовий Кіш, це пристань на Дніпрі. Там пристають грецькі, турецькі, й італійські кораблі. Вони продають та міняють на Січі свій товар.

Я глянув туди. І справді стояло там кілька чималих ґалер із різними стягами. Товпилися й метушилися там люди в різних одягах. Говорили голосно, вимахували руками й гамір їх розмови доходив аж до нас, хоч годі було розібрати, що вони говорили. Але, певно, торгувалися за товар. Підійшли ми до місця, де стояли вози. Нараз чую голос трембіти, а такий мені знаний, що я пристанув, непевний, чи не причулося мені? Підбігаю ближче до вікна, з якого доходили до мене ті звуки, але в цій хвилині вони вмовкли. Та я жду ще хвилину, хоч мене Куколь тягне за полу, щоб я вже йшов. Аж ось знову чую ті самі звуки і тепер я вже певний, що мене вуха не обманюють, бо пізнаю нуту до пісні:

— То Боднарчук! — скрикнув я вельми врадуваний і скочив до заїзду, полишаючи здивованого Куколя серед дороги.

І таки було так, як я догадувався. У кімнаті заїзду сидів на килимі Боднарчук, по турецьки, з підібганими під себе ногами і грав на цій довгій трембіті, аж обличчя почервоніло йому як калина й надулося наче міхур.

Здумівся Боднарчук, як побачив мене, аж трембіта випала йому з рук. Одначе зрадів мною дуже. Щиро привітався й зараз побіг по Захновича. Стали мене розпитувати, відкіля я тут узявся. Коли ж я розповів їм усе, дивувалися, що так щасливо зложилося, хвалили мене. Коли я їм сказав, що як їх обох бачу, то мені здається, наче б я вже був дома, каже Захнович: — Добре кажеш, бо справді ти наче дома. Вертатиметесь обидва, ти і твій батько, зі мною разом до Львова.

Я йому на це вдячно поцілував руку та сказав, що не стає слів мені, щоб йому за ту ласку подякувати, як ялося. Відслугуватиму її як найвірніший слуга. А він каже: — Я може таксамо радий із тієї зустрічі, як і ви, бо хибує мені людей до коней. Тож візьмемо батька і тебе, бо так мені ліпше і вам буде добре.

Вибіг я з гостинниці, розпращався з Куколем і побіг назад на Січ, до батька. Оповів батькові все. Батько зрадів і заразісінько зі мною вийшов на Гасан башу. Хотів я ще бачитися з Семеном, та сказав мені один запорожець, що Семен на приказ кошового виїхав кудись поза Січ.

І так ми виїхали з Січі. Їхали татарським Чорним Шляхом.

Спершу їхали ми тільки степом та степом. Майже не стрічали людських осель. Боднарчук говорив мені, що тут людські оселі, хоч рідко, але є. Криються вони по балках і ярах і тому їх не видно. А будуються тому люди в балках та ярах, бо раз там затишливіше, а друге й перед татарами, що часто туди рушають на Україну, можна так легше окритися.

Ой, страшний то шлях для нашого християнського народу — не даром прозвали його Чорним.

— Цим Чорним Шляхом — оповідав Боднарчук — татари найбільше нападають на Україну. Чимало вигинуло вже тут християнських невольників, що гнані на татарських арканах, падали зі знесилля. Але й татарської крови ллється на цьому шляху чимало: завдають їм тут чосу запорожці, коли заскочать татар, як ті з ясиром та добиччю вертаються з України.

Вже кілька днів їхали ми так, а все степи та степи. І якось так одноманітно скрізь, нічого, нічого не видно, тільки обаполи шляху висока трава — море трави, ні на чому спочати очам.

— Весною, як зацвіте степ різнобарвним цвіттям, — гарно, та тепер осінню таки невесело — каже Захнович.

Їдемо і їдемо — нічого не видно. Тільки часом удалі замріє могила. Приходилося й ночувати в степу. Тоді з возів робили ми табор. Спали на возах. І все хтось оставався на варті. Коней брали в середину, бо Захнович дуже дбав про них. Мав їх шість. Всі шість коней були дуже гарні, що кращих і дорожчих хіба не найти. Із цими кіньми мали ми чимало клопоту, бо Захнович аж трясся над ними. І не диво, бо ж у кожному з них був цілий маєток. Так їхали ми майже до самого Уманя. Перед Уманем завернули на бічний шлях і поїхали на Ладижин, Брацлав, Бакоту до Кам'янця.

Була вже пізня осінь, коли ми під Бакотою переправлялися через Дністер. Тут долетів до мене голос церковних дзвонів. Ніколи не забуду, як зраділа в мені душа, коли їх почув. Це наче привіт був для нас нещасних. Від довгого часу уперше тут почув я дзвони, бо в турецьких краях християнам не вільно будувати ані веж на церквах, ані дзвонити. Не чув я їх і в степах. Тому то ті далекі звуки дзвонів, що з Дністром плили до нас, здавалися мені такою солодкою музикою, начеб співали їх небесні хори.

Але ті дзвони не саму славу Господню голосили. Несли вони під небеса людський жаль, і плач і нарікання, бо ціле Поділля ще наче кривавилося після жорстоких татарських розбоїв. I-ще там вугілля не вигасло, де поганці попалили села і міста, скрізь згарища і знищення, всюди стратовані копитами татарських коней поля, що і трава не хотіла там рости.

Милий Боже, який же ж то страшний допуст Твій на нашу батьківщину, а вже найстрашніший хіба на цю подільську країну, таку врожайну та молоком і медом пливучу, як то кажуть, коли б не ті жорстокі татари! Ми під угорськими горами мало зазнали татарів, а у Львові, тому що він сильна фортеця, не боялися їх міщани, але тут на подільській землиці, щойно пізнав ти, брате, що то значить татарин!..

Їхали ми попід великі насипи зі землі. Роблять їх тут густо, щоб із них далеко бачити, чи не йдуть татари. Шанці ті копані на борзі, а в них бідний народ, як міг, боронився, майже голими п'ястуками. Їхали ми попри бочки напів згорілі, в яких палили смолу, щоб людям давати знати, що йдуть татари. А скільки всюди знищення людського добробуту й праці, цього не буду розказувати, щоб жалю не завдавати. Як їхали ми до Жванця, впали наче в саму татарську пащу, хоч уже татарів давно не було. Всюди стрічали ми вози, а в них вояків і селян, по полях тинялися ще то тут то там громадки людей, що то їх татарам відбито по дорозі: чоловіки й жінки, діти, яких татари вели вже в ясир, на арканах наче худобину. Тепер, урятовані, верталися додому, але невеселі, бо змучені, голодні, недужі.

Під Кам'янцем стрічали ми все різних вояків, що верталися на зимівлю, але найбільше запорізьких козаків. Вони готовилися повертати на Запоріжжя за Дніпро, цим самим Чорним Шляхом, що його ми проїхали. У Кам'янці мали ми попасати кілька днів. На другий день нашого там побуту Захнович вечором, заки поклався спати, дав мені листа тай каже: — Завтра рано як лише розідніється, маєш це письмо занести до Княж-поля й віддати його панові Романові Торосевичеві. Він, як чую, вернувся там із Балти, а має до мене пильну справу.

Той Торосевич був вірменин, але займався не торгівлею, а воєнним ремеслом. Село Княжпіль лежить від Кам'янця дві милі. Вибрався я на другий день у дорогу дуже вчасно, ще не світало, бо день був короткий, а я йшов пішки. Торосевича не було дома і мав вернутися щойно на другий день. Захнович не казав мені ждати відповіли, то ж я віддав листа козачкові і не гаючись пустився назад до Кам'янця.

Дорога вела попри велику коршму. Вже здалека побачив я, що в ній мусить бути багато козаків, бо на подвір'ї стояло кільканадцять коней, а з коршми долітали до мене веселі крики, як то звичайно буває, коли собі де охоту справляють.

Правду сказати, і мене там трохи тягнуло, щоб бодай приглянутися веселому товариству. То й хвильку задержався на дорозі, вагався чи ступити, чи ні. Але що в гаманці в мене було дуже скупо, пішов я далі своєю дорогою. Хочу саме оглянутись, аж чую, як якась тверда рука вдарила мене по лівому рамени.

Обертаюсь і бачу перед собою страшного козарлюгу, при шаблі, з перерубаним лицем, бо довга, синя, видно недавно загоєна рана йшла йому через ніс аж до бороди, з рудими вусами, із строгим поглядом. Глядить мені в очі і каже грізно: — Пророк Магомет.

— Варна! — відповідаю зараз, а слово це вилетіло мені з уст наче своєю власною волею. Так мені вбив Семен у пам'ять ці слова, що я і через сон був би так відповів.

— Тимченко здоровить тебе! — каже на це козак, але не жде ні хвилі, що скажу йому на це, а скочив, схопив мене з усієї сили за горло, повалив на землю, придавив мені коліном груди і так мене здавив, що не можу навіть крикнути ні відітхнути.

В цій хвилині бачу, біжить іще двох козаків і ще заки я міг вимовити якенебудь слівце, вже мені руки мотузками зв'язали і потягли в поле. Тут чекали вже коні. Привів їх з-дід коршми якийсь хлопець. Козаки повсідали, а один із них, той страшний, перерубаний, що до мене був заговорив Семеновими словами і зараз потім повалив на землю, прив'язав тепер мене до свого коня.

Досі не знав я, що зі мною, так це все нечайно сталося, а в очах мені ще скакали то іскри, то чорні точки, так той козак був здавив мене. Щойно тепер прийшов я трохи до себе і бачу, що один із тих козаків, то не хто інший, лише козак Тимченко. — Семене! — кликнув я.

Семен лише глянув на мене з великим гнівом, але нічого не відповів, лише зараз відвернув голову в інший бік.

Козаки пустилися полями, а я мусів бігти щосили і кроку коням додержувати. І вже я малощо не зімлів, але Семен став щось говорити до того, що мене мав на посторонку й зараз потім стали їхати помаліше. Дуже задиханий не міг я зразу навіть слова промовити. Щойно, як відсапався трохи, кажу: — Семене! Завіщо мене волочите в пиках, наче татари?

— Ти знаєш, завіщо — відповідає коротко Семен.

— Ані я не знаю, ані ти не знаєш, бо ти мене ще не питав.

— Не бійся, — каже Семен. — Знаю я добре. Я був у Кульчицях, там мені говорили…

— Що тобі говорили?

— Що ти викопав і втік.

— То зле говорили тобі.

— Або може ти не викопав? — питає Семен.

— Викопав — відповів я, але вже сміливо і з гнівом, що Семен не вислухав мене, а казав мене спіймати і зв'язати.

Їхали ми далі, а я все мовчав, аж Семен знову зачав:

— Чому ж далі не говориш?

— А чому ж ти сам мене подорозі не спитав? Чому наслав чоловіка, щоб напав на мене наче на опришка? Та ж ти перший мене мусів бачити, коли ти мене другим показав, які мене не знали!

— Бо так треба було! — каже Семен. — Так треба було, щоб повірили мені, бо самий я перед тими людьми також наче виновник. А так переконалися, що я говорив правду. Нас є чотирьох до того, що я закопав, а ти забрав: мій нещасний батько, про котрого не знаю навіть, чи він іще жиє в турецьких руках, я і ті два старші молодці, Куліш і Пугач. Чому ж ти викопав?

— Бо інші були б викопали! Коли ти був у Кульчицях, як кажеш, то ти бачив, що роблять на поляні в лісі.

— Я бачив, але ти ще передтим викопав… так мені говорили… А зрештою бачиш, то не лише моя річ, чотирьох нас належить до того…

Коли я так розмовляв із Семеном, той, що мав мене попри коня, а був це Пугач, дуже уважно слухав, і поглядав недовірчиво то на мене то на Семена, чи не змовляємось ми зі собою,

— А де ж ти подів те, що викопав? — питається Семен.

— Там, де мені здавалося безпечно — відповідаю.

— Маєш у себе?

— У себе ні. У Львові маю.

— Де?

— В безпечних руках.

— Дай тобі, Боже, — каже на це Семен — щоб це було в безпечних руках, бо інакше живий не вийдеш від нас і краще було б, щоб тебе мати на світ була не народила.

— Дай і тобі, Боже, — відповідаю — щоб кожен так тобі додержав слова, як я, Семене.

Семен нічого не відповів, але видно було, що стало йому ніяково. Їхали ми так мовчки доволі довго до Панівців, а тамошній замок усе видно було над Смотричем. Недалеко Панівців бачу табор, але невеликий, яких двадцять наметів і стільки ж возів, а біля возів кількадесять осідланих козацьких коней.

Коли ми наблизилися до табору, чуємо якісь ніби радісні крики і стріляння з самопалів і пістолів. Семен і обидва козаки глянули на себе здивовано: видно було це для них загадкою. Але що то не була бійка, а якісь великі радощі, того вже з окликів можна було догадуватися. Бачимо двох козаків, що вискочили на конях із табору і женуть проти нас, а шапками в повітрі вимахують і кричать, що несуть добру новину.

— Опанас є! Старий Тимченко є! — кричать з усієї сили.

— Батько є — скрикнув Семен так радісно, що аж і в мене також відізвалося серце на його радість. І зараз Семен почвалав туди конем, щосили.

Пугач також пустив свого коня трюхцем і я мусів гнати, що сили. Але вже було дуже близько і я не дуже змучився й навіть рад був, що скорше побачу, що там діється в козацькому таборі. Пугач в'їхав у табор, а ввесь час добре держав мене на аркані, бо боявся, щоб я в цьому замішанні не вирвався й не втік. Але я навіть, якщо б і міг був утікати, певно не втік би, бо це, що побачив, так мені припало до серця, що почув себе вже зовсім безпечним. Ось громада козаків із голосними окликами підносила вгору на руках Опанаса, а Опанас стояв на їх раменах, хитався в повітрі, перехилявся то вліво то вправо, щоб не втратити рівноваги, але й усміхався весело до козаків і шапкою потрясав їм. Ледве я глянув на Опанаса, Семенового батька, так зараз і я радісно скрикнув: — Панько!

Бо то не хто інший був, лише той Панько, турецький бранець, якому я в Рущуку так щасливо поміг до втечі та з яким цілу дорогу перейшов балканськими горами.

Тимчасом Семен, що не міг протиснутися до свого батька, кликнув на козаків, щоб пустили його. Старий Тимченко нараз наче потонув між козаками, а потім, як видістався з тієї сутолоки, став вітатись із сином. Всі разом говорили до нього, всі разом розпитували, так що ніхто нікого не міг зрозуміти. Але він і не відповідав нікому, лише руки стискав їм, не минав нікого. Коли наблизився і до Пугача, який мене держав на аркані мов собаку, я знову крикнув: — Паньку!

Опанас щойно тепер запримітив мене і хвилину стояв здивований, наче очам власним не вірив, аж нараз скрикнув: — Івась! Їй Богу! Івась! Ти тут? На аркані? Зв'язаний? Пугачу! А це що?

І заки ще Пугач мав час відповісти, прискочив до мене, розв'язав мені руки, схопив мене в руки, показав мене козакам і кликнув: — Козаки! Цьому хлопцеві по Богові я маю дякувати, що до вас здоровий вернувся! Він мене видобув із турецьких кайдан, він мене врятував від смерти на палі! Коли б не він, уже б давно супи й гайвороння обгризли були Тимченкові кості!

Схопили мене на те козаки з великим криком, піднесли вгору, як передше Опанаса, стріляли на ясу, обносили мене навколо табору. Коли вкінці опустили мене на землю, Семен підбіг до мене, обняв мене та цілував наче рідного брата і вибачався.

— Не думай зле про мене, прости, і забудь те, що сталося! Я тобі все братом і приятелем був і буду. Бачиш, я певний був, що ти зрадив мене. У Кульчицях розказували мені, що ти викопав те, що я поручив був тобі, бачили тебе, як ти викопав і втік. Мені це грозило великим нещастям, бо Пугач і Куліш мали мене за зрадника і злодія. Не вірив мені ніхто, як то було між нами. Коли я тебе нараз побачив на дорозі крізь вікно коршми, хотів з тобою сам говорити, але коли б мене цей Пугач побачив із тобою, а то завзятий чоловік, був би мене підозрівав у зраді. Тому я вислав його за тобою з тим словом і знаком. Мені йшлося про мого батька, не про мене, бо Пугач і Куліш мали дати мені гроші на викуп, а без того я і шага не видістав би від них. Але тепер усе добре і будь ти мені братом і приятелем, як давніше, та нехай Бог заплатить тобі за все!

Взяв мене потім Опанас до окремого намету, прикликав Пугача, Куліша і Семена і тут я щойно розказав усе, як було та що я цей мішочок із залізною коробочкою мусів передати в руки Довганя, бо так безпечно хотів переховати, як вибирався в Туреччину. Іншої ради для мене не було, бо ж я сам утечею мусів рятуватися зі Львова.

Всі мене хвалили, що я зробив, як було треба, та що вірно додержав слова та признали, що я більше дбав про те, щоб додержати присяги, ніж про власний хліб і про власне здоров'я. Один лише Пугач глядів нахмарений перед себе, наче б не вірив. Ще й відгрожувався, аж Опанас і Семен насіли добре на нього і зібрали, а навіть шаблями стали побрязкувати. Семен схопився з місця, вдарив по шаблі, почервонів увесь, а з очей сипались йому наче живі іскри.

— Пугачу, собача душе, гадюко — скрикнув уже дуже сердитий. — А ти чого гаркотиш! А хто тобі сказав про все, чи не я? А хто Рудому Хаскелеві відібрав? Чи не я? А чиє то було щастя? Моє чи твоє? А коли б я був не стрінув Хаскеля, де була б твоя часть? А коли б я був затаїв, що відібрав жидові, і коли б був собі задержав, відкіля ти був би знав про це, ти дурна голово, ти! Що я був вірний, то ти за Юдів маєш нас, що я був дурний, то ти хочеш бути мудрий і ліпший ніж ми! Замкни ти хавку свою перерубану, бо щераз перерубаю її тобі, впоперек перерубаю, навхрест, щоб назначити тебе драба!

І вже Семен до шаблі брався в запальчивості та, хто зна, чим була би покінчилась ця суперечка, але вмішався Опанас, розлучив їх і каже: — Буде, як Бог дасть, а мені Бог дав уже тепер більше, ніж варта те, за що тепер турбуєте хлопця, бо я врятувався від страшних мук і смерти. Чи найдеться ця наша добича, чи ні, ти, Пугачу, будь спокійний, ми тобі заплатимо твою частку. Ще старий Тимченко щось варта, і його слово також щось варта. Поїдемо сміло за тим хлопцем до Львова. Найдеться, слава Богу, поділимося ретельно; не знайдеться, також слава Богу, бо це Його воля.

І врадили, що Опанас із Семеном і Пугачем, бо Куліш зовсім здався на Опанаса, поїдуть зі мною до Львова. Я цілу цю нараду думав лише про Довганя, чи додержав він мені присягу, що буде, коли зрадив? Чи повірять мені тоді, що я говорив правду, чи вкінці скінчиться це моє горе та чи я перед цими чесними людьми у Львові, які певно сьогодні мають мене за злочинця, стану нарешті раз сміливо, з повною правдою і без ніякої скритости в серці, як невинна людина, гідна їх приязни?…

Та коли станув мені перед очима Довгань такий, якого я добре знав і яким виявився для мене в лихій пригоді, нахмарений і бурмотливий, але чесний і вірний, перестав я непокоїтись: певен був, що не заведусь на ньому.

Дали мені коня, Семен сів на другого і відпровадив аж до Кам'янця. По дорозі розказували ми собі, один одному наші пригоди від хвилини, як він мусів кидати Кульчиці. Коли я розповів йому, як гайдук із турецьким жидом Рудим Хаскелем шукав мене у Львові та як мене хотіли спій' мати і віддати до ратуша на муки, та коли згадав про те, що мені розказував золотар Льоренц, що Рудий Хаскель має листи від великих панів і від самого семигородського князя та що може далі буде стежити за нами, Семен сказав: — Рудий Хаскель? Уже він нікого не вкусить, зрадник, собака! Згинув, як заслужив собі, лише мені дуже жаль, що не з моєї руки та і не з козацької. Попався в руки волоського господаря Томжі, з яким мав свої справки і котрого також на свій спосіб обманув і зрадив. Томжа казав жидові голову зрубати. Голова його на високому палі два тижні сторчала на палі біля Яс, а тіло розшарпали голодні собаки.