Проклятий камінь

У світ за очі

Батько мав вернутися з тієї турецької фірманки найдалі в серпні, а тимчасом ось уже й вересень добігав кінця, а батька як не було так не було.

Страх за батька і смуток великий настав тепер у нашій хаті. Мати плакала як день так ніч, а я в моїм жалю ні розрадити її ні собі додати відваги не вмів. Знову ж люди в селі замість додати нам відваги й надії, лише співчували матері, відвідували її ніби по небіщикові й вічно говорили, що з турецької країни мало хто тепер вертається, бо там усе великі неспокої і пролив християнської крови. Та що з Божою волею треба погодитися і на Службу Божу давати за батькову душу, бо, кажуть мамі, «коли б ваш жив, то дав би знати про себе навіть із турецької тюрми, а так певно без священика між поганцями марно згинув». А тут іще й одинокий наш свояк і опікун, вуйко дяк Гринько помер із гарячки. Тепер ми лишилися сиротами.

Ходили ми з матір'ю до Самбора, до купця Зазуляка, що мав склад угорського вина і торгував із львівськими вірменами, та просили його, щоб написав, чи не знають чого про цю каравану, з якою батько їхав. І він зараз написав, але відписали, що там також між тими вірменами, що мали або свояків або крам у цій каравані, дуже затривожилися й зажурилися, бо не мають ніякої вістки.

Коли біда та журба то й більше лиха і горя прилучується до них. Кажуть люди: біда біду родить, і воно правда. Батько на св. Михайла мав заплатити підстарості сто золотих і вже мали його лишити в спокою, наче на дідицтві. Реченець давно минув, батько пропав без сліду, а про королівську конфірмацію навіть чутки не було. Казали нам виноситися з нашої власної хати, насилу нас викинули. Мама боронилася, призивала божої та людської помочі, бігала бідна на замок самбірський, благала, на порозі клалася, взивала пімсти небесної на кривдників сиріт, на тих опришків нелюдських і грабіжників чужої праці, що ліпших на шибеницях вішають — не помогло ніщо, так відразу, за одним махом, із нині на завтра, в дідів нас перемінили. Я вже був хлопець великий і коли б по моїй волі йшло, був би сокирою боронив батьківського хліба, із Семенового лука стріляв, підстаросту і гайдука Ґерґея напевно вбив би та й сам дав би вбити себе — але мати не дозволила мені на це: не поможеш, каже, а себе і мене погубиш.

Так ми мусіли стерпіти. Жалко мені було і стидно, що я не такий, як козак Семен, що нічого не боявся, а говорив, що найліпше право пише шабля, а куля то ліпша печатка ніж канцлерова і ледаща та людина, що не уйметься за свою кривду. Але пам'ятаю також, як Семен часто говорив приповідку: «Терпи козаче, отаманом будеш!»

Ось що! Треба й мені потерпіти. Підіжду я, підросту, наберу сили і розуму, а тоді, покараю кривдників моїх батьків — підстаросту Бжезінського і гайдука Ґерґея, за те, що викинули мою маму з її власної хати.

Мати спровадилася до одної вбогої вдови. Жили ми там у тісноті й нужді. Коли нас по розбишацьки викидали з нашої загороди, заграбили нам увесь господарський добуток: корови, збіжжя, знадіб'я, бо — каже підстароста — безправно на чужім ви тут сиділи стільки літ, за залягаюче комірне все те піде на королівський скарб.

Те, що позволили забрати, то були лише мізерна хатня обстановка, святочне неньчине й батькове одіння. Все це ми помалу продали і з'їли через зиму, а як надійшла весна, треба було думати, як далі жити. У Кульчицях мама не хотіли лишитися, бо і зарібку найти тут не могли і лишитися було небезпечно, бо Ґерґей відгрожувався, що нас на панське буде виганяти. А тимчасом він сам, підлий, спровадився на наше господарство, на наше власне дідицтво, бо на це теж практики з підстаростою мав і для нього то нас вивласнено.

Мала мати близького свояка у Стрілковичах під Самбором, ткача. До нього хотіла перенестися і я мав там лишитися і вчитися ткацтва. Перенеслися ми до Стрілкович, але мені ткацьке ремесло зовсім не сподобалося. Мати позволила мені шукати хліба при якійсь жупі, бо я вмів читати і писати, а такий легше при варильнях і чегеринах найде заробіток, бо сільні квотники грамотного все потребують до рахунку бочок.

По вуйкові Гринькові, лишилося нам було трохи одіння і «Молитовник или Требник из греческого язика на словенскій преведений из друкарні пана Теодора Юрієвича Балабана Стратинское виданий року 1606».

То була моя вся виправа: я зв'язав клунок, попращав неньку, з великим її плачем і моїм, тай так із палицею в руці, клуночком на плечах одним золотим самими грошами в гаманці та з молитовником пустився у світ божий. Семенів лук і сагайдак із стрілами взяв я також.

Я задумав піти насамперед до Кульчиць, а то тому, що небаром мав я, хто зна на як довго, покинути ці сторони, тож хотів іще раз бути на «Семеновій поляні» (я так собі назвав її), хотів собі вбити в пам'ять лісову дорогу до неї, оглянути це таємниче місце, а також і кульчицьким людям сказати, де мене можна найти, коли б хтось питав за мною. А я мав Семена на думці, бо ану ж вернеться, або свого повірника пришле, то як допитатися мене?

У селі мене привітали насмішками і глумом. Пізнав я, який то гіркий хліб пече біда. Що кого поздоровлю чемно, по-людськи, здійму капелюх: «Слава Ісусу Христу!» — а він мені на це:

— Еге! Івась, пан солтис! А що ти, за своїм солтисівством прийшов?

— Із луком іде — каже інший — збройно, гей! Буде солтисівство здобувати!

Такі то вже наші люди.

Та стрінув я таки одну добру душу, мандрівного лірника Проця. Колись він у небіщика вуйкадяка служив. На війні він окалічів був і тепер жив із того, що дали йому добрі люди за те, що грав їм на лірі. Небіжчик вуйко навчив був його трохи читати й писати, але що біди не проженеш азбукою, а Проць був убогий сирота, то поштуркував ним, хто хотів. Коли ж нас прогнали з вільництва, тоді він стратив останнього приятеля і останній порятунок, бо я його дуже любив, а мати все помагала йому, як могла.

— А що в тебе чувати, Процю? — питаю його.

— А що мало би бути чути? — відповідає. — Собак чути, як брешуть, і людей, як плачуть.

— Що ж із тобою діється?

— От ходжу по мірі тай граю на лірі. А ти з мамою що тепер робиш, Івасю?

— Бачиш, Процю, ти перший говориш зі мною по людськи, а інші мене вітали наче пройдисвіта. Я такий нині бідний, як і ти, тому нами погорджують.

— Е, що там — каже Проць. — Погорджують, не погорджують, а я собі свій пан. Бо я небесна птаха, як і ти.

— Плетеш небилиці, Процю — кажу я і сміюся. — Жарт жартом, але вже досить його, Процю, — кажу. Скажи ж мені без жартів, що у вас чувати?

— Що далі, то гірше, — казала баба, як летіла з даху. Що чувати б? Біда й руїна людська. Підстароста для людей щораз тяжчий, що вже неодин задумує, як би то ґрунт покинути тай десь на далеке Поділля переселитися, а то й у степи на Січ, а гайдук Ґерґей у вашій хаті сидить, на лаві перед воротами до сонця вигрівається наче безрога, йно чорною лепетою потрясає і довгі вуса крутить, вуджену солонину їсть і пивом попиває, а черево йому росте й росте, що йно коби скорше трісло. Тепер нове нещастя придумали, гонять людей у ліс, буди роблять, будуть попіл палити.

— А навіщо попіл палитимуть? — питаю Проця.

— Та я передтим також не знав, що це за штука, тепер щойно вперше бачу! Приїхали купці зі Львова, самі німці, старший між ними Гайдер називається, закупили у старости Конецьпольського вільність на буди в лісі. Будуть рубати дерево, копати печі, укладати стосами, потім палити, попіл лугувати тай робити з того поташ, а той поташ повезуть на сплав на Ярослав до Сяну, а відтам аж у німецькі краї. Вже зачали в кільканадцять сокир. Ґерґей із гарапником ходить, витріскує ним і верещить, бідний народ у ліс гонить.

— А в котрім то місці?

— Бачиш там — показав пальцем Проць, як випровадив мене на горбок.

— Маєш тобі — подумав я собі в дусі, бо Проць саме в той бік показував, де я зі Семеном перебирався вночі до полянки. Ану ж там натраплять?

Одначе я не показував цього перед Процем і кажу далі:

— Процю, маю до тебе просьбу. Я знаю, що ти добра душа тай усе був для нас доброзичливий. Може трапитися, що тут питатимуть за мною або за мамою; може про батька прийде якась вістка, може й сам батько вернеться ще. Хто зна, Бог милосердний і дивні речі діються на світі. Може теж зі Львова від вірмен прийде якесь письмо, може від козака Семена хтось мене шукатиме, бо я маю ще його кобзу в себе. То щоб ти знав і щоб кожному сказав, що моя мама є в Стрілковичах у ткача Яреми, а я буду в Солі, при жупі на роботі. Може і пан Жеребко, що батькові нараяв цю нещасну фірманку, буде щось переказувати, а може і зі замку прийде щось…

Ми розпращалися. Проць відійшов підспівуючи. Як мене лишив, так я довгу хвилю стояв на місці. Що мені тепер робити? Різні думки билися мені в голові. Тимчасом увійшов я в ліс і звернувсь ід поляні, на місце, де Семен закопав ту свою таємничу річ. Я не знав, яка вона, а тепер можуть попасти на неї люди, що в лісі копатимуть печі і палити попіл.

Я пам'ятав добре кожен знак, легко розпізнавав, але ще досить далеко було від Семенової поляни, а вже чую: бах! бах! бах! Валять селяни сокирами, а ліс наче говорити вмів би: бах! бах! бах! милями відповідає так, що виразно здається, наче б дерева зі страху перекликувалися.

Приходжу на саме місце, дивлюся й очам не вірю: на поляні, про яку Семен гадав, що хіба вовк там часом заблудить, роїться від людей, стоять буди з гиляччя й візки, лежать усюди топори, пили мотики, шнури, драбини. Ось тобі тайна! Заходжу собі в голову, як ті люди дісталися тут, бо по дорозі я ніде сліду людської ноги не бачив, іду між них, ніби то також до роботи належу, та розглядаюся на всі боки, щоб побачити, куди це все примадрувало на поляну.

Недовго треба було шукати. Нема що казати: Семен не дурний, то правда, але цим разом козацького розуму не показав. Не знав тутешніх лісів, так як і я їх не знав. Узявся до ліса з того боку, з котрого до поляни було і дуже далеко і дуже тяжко, тому думав, що то глибина пущі і сам кінець світа, а не знав, що з іншого кінця був беріг ліса близько, а дорога зовсім легка, бо рівна і гладка, що йно дерева вирубати, а фірою на поляну заїдеш.

Розглядаюся тепер іще пильніше по людях і знаряддю та бачу: від тієї скелі, і то власне просто від щілини, як би стрілив, що крок майже кілок за кілком вбитий у землю і хто зна, чи котрий із них не сидить на самім дев'ятім кроці. Підійшов я до одного з робітників і питаюся, навіщо ті кілки повбивані?

— Тут будуть копати — відповідає.

— А коли ж зачнете?

— Може нині, але найпевніше аж завтра, бо чекаємо на тих німців зі Львова, а якось їх не видати — каже робітник.

Коли б мені обухом хтось по голові дав, так мене не оглушив би, як тією вісткою. Пішов я з поляни в ліс, бо не хотів, щоб мене якісь знайомі бачили, але пішов недалеко, так що все, що там діялося, я міг добре бачити з-поза дерев.

Сів я на мосі, підпер голову руками тай так сидів довго, а плакати мені хотілося, що я вже на все дурний і ради ніякої не бачу. Бо що робити? Зробив мене Семен сторожем і повірником своїм, під присягою і клятвою мене оставив; тієї речі закопаної рушити мені не вільно, але і глядіти на те хіба не можу спокійно, як її інші найдуть, рушать і заберуть. Знати це, а не радити і не рятувати, то ж це буде також зрада і зломання присяги. Головне, щоб Семен мав те, що закопав. Коли я викопаю, то йому добре переховаю, і горло скорше дам, аніж допущу, щоб хтось забрав. Але як то зробити? Треба підіждати ночі. Як люди підуть із поляни, візьмуся тоді до роботи; коби тільки ще за-дня самі не зачали копати…

І сиджу я так в укритті, чекаю і вважаю. Сонце вже добре стало западати, ліс потопав у мрячній тіні, хоч за лісом іще мусів бути день, коли рубання устало і бачу, що люди забираються додому. Пішли всі, один лише лишився, певно пильнувати знаряддя. З одним то вже мені лекше — гадаю собі — але всетаки тяжко, бо ж не переможу його, ні не вб'ю, тому буду ждати темної ночі і вважати, коли засне.

Не спускаю того вартівника з ока, прошу Бога, щоб то йому скоро зібралося на спання. Він трохи крутився по поляні, став складати до купи полишене знаряддя, але перестав; наслухував, наче б кого виглядав, може своєї жінки, яка мала принести йому вечеру; свиснув теж кілька разів, наче на собаку, подумав хвилю, а вкінці закинув на плечі полотнянку тай пішов.

Поляна опустіла. Я підіждав іще хвилину, чи не вернеться, а як побачив, що його серед дерев уже ніде не видати, вийшов із криївки, схопив мотику і зі стукаючим серцем забрався до роботи. Так як мене Семен учив, відмірив я дев'ять кроків, укляк, назначив собі місце від коліна, встав і нумо копати. Я вже ані не оглядавсь, ані не надслухував, чи не йде хто часом. Це нічого не помогло б, бо мені від того жаху і хвилювання очі й духа заступило і лише бреніло в мені в голові, наче в улию.

Недовго я копав. Ледве кільканадцять разів мотикою землю викинув, а вже натрапив на щось тверде. То був великий череп із горшка. Відкинув я його на бік і бачу другий череп такий самий, а на ньому шкіряний мішечок такий малий, що в пригорщу легко його взяти, червоним шнурком зав'язаний і довкола добре оплетений. Сховав я його добре за пазуху. І хочу дивитися, чи нема ще чого, коли нараз мене хтось хапає за обшивку і чую за собою слова:

— А ти, злодюго, що тут копаєш?

Я застиг і здавалося мені, що душа з мене вискочить! Уже мені не треба було оглядатися, хто то такий, бо по голосі пізнав я, що то гайдук Ґерґей.

Хвилиночку то я наче закаменів, але лише хвилиночку. Бо коли я вже раз знав, що то Ґерґей, ворог, розбишака, злодій нашого хліба, такий у мене дух злости повстав, така горяч облила мені серце, на таку відвагу, а радше на таку скаженість зібралося мені, що був би дав роздертися на кусні, а не втікав би перед ним.

Зірвався я на ноги, і шарпнувсь із усієї сили, а він мене за карк держить, наче залізними кліщами схопив, до землі притискає мене. Схопив я обіруч мотику та, як нею не замахну з усієї сили поза себе, так насліпо, не знаючи в що поцілю, чи в лоб, чи в рам'я, чи в ноги гайдука. І тільки почув я зойк і що мене рука пустила, а Ґерґей бебевх! на землю.

Скочив я вперед, обертаюся до Ґерґея, а мотику держу обома руками, готов боронитися аж до смерти. Бачу: Ґерґей лежить на землі, а кров йому з голови цюрком тече, біля ж нього стоїть підстароста Бжезінський та ще якийсь чоловік високий, рудий, по чужинному зодягнений, певно один із тих львівських німців. Німець той не рухався з місця, лише в мене очима ніби стрілив, так гостро і пронизливо глянув. А підстароста з келепом на мене садить:

— Бий, убий! — кричить.

Я відхилив голову перед келепом, бо підстароста мало не поцілив мене гострим кінцем, а тоді певно був би я не вийшов із того з життям. Одинокий мій рятунок був у втечі, тому лише стільки бачив мене Бжезінський, що йому треба було на розвалення голови, коли б його келеп був не хибив. Скочив я в ліс, утікаю що сили й духу. Чую тільки голоси: Лови, лови! але щораз дальше і слабше, аж цілком замовкло в лісовій глуші.

Впав я на землю, наче неживий від великого змучення, а мусів добре зімліти, бо не знав, що зі мною, так наче б я втратив життя й пам'ять. Як нарешті опам'ятався серед шуму дерев, окутаний нічною темрявою, не знав зразу, де я і що зі мною діється. Щойно по хвилині стануло мені перед очима все, що зайшло на поляні.

Пощупав я за пазухою, чи той викопаний мішечок маю ще, та вже майже не жалував мого клуночка зі святочним одягом і з чобітьми, який лишився на полянці. А то був увесь мій маєток. Та й заснув я смачно наче на найм'ягчій постелі.