Ріка далеких мандрів

13

Після зарядки, яку ми з Романом робимо тепер щоранку, я тільки вдав, що маю намір повернутися додому. Насправді ж, я почекав за рогом, поки Чорногора зверне до свого гуртожитку, і знову подався до річки. Біля водоспаду повітря здається мені ще прозорішим і прохолоднішим, ніж там, де Роман влаштував собі спортивний майданчик. Шумовиння водоспаду, оповиті блакитним туманом вершини гір, зелені килимки трави, чудернацькі кам'яні брили, що повростали в землю так, наче хтось навмисне розставив їх, аби утворилися загадкові знаки… Все це зачаровувало мене.

Піднімаюся на скелю водоспаду й оглядаю звідти навколишню долину та пласке узвишшя, на якому бовваніють будівлі нашого селища. Зараз це узвишшя здається примарливим острівцем у безмежному світанковому океані. Все мені подобається на ньому. Якщо я справді присвячу своє життя мандрам, то, повернувшись сюди після останньої подорожі, збудую невеличку хатину. І все місто знатиме, що тут живе Вічний Мандрівник.

Так буде. Колись. А поки що насолоджуюся красою тайгового ранку. І водоспад шумує тільки для мене. І птиця, що кричить десь у тайзі, по той бік річки, теж вітає мене, як господар подорожнього.

Над водоспадом тепер уже лежать три колоди, які з'єднано скобами. Це справжній місток. Та все одно я довго вагаюсь, перш ніж ступити на середній стовбур. Спочатку крокую досить відважно, біда тільки, що вистачає моєї відваги не надовго. Десь посередині я зупиняюся. Просто піді мною гребінь водоспаду. Клекіт оглушує мене, а течія заворожує. Мені стає моторошно. Ось місток зривається зі скель, і я опиняюся на гребені водоспаду. Течія несе мій «пліт», я відчуваю шалений рух, вітер забиває подих… Відтак, страх заполонює мене ще навальніше. Ноги важкі і неслухняні, відчуваю, як терпнуть плечі. Намагаюся застебнути куртку, але пальці задерев'яніли і я не здатний володіти ними. У спину мені б'є сильна хвиля вітру. Раз, удруге, втретє… Я починаю усвідомлювати, що тільки дивом усе ще утримуюся на містку. Ще мить і мене справді скине у водоспад разом із цими колодами.

Я можу врятуватися, тільки діставшись якоїсь із скель. Але для цього треба перебороти себе, перебороти страх і нарешті зрушити з місця. І коли здавалося, що вже ніяка сила не примусить мене зробити хоча б крок, в уяві моїй раптом відродилася постать над водоспадом. Постать Романа Чорногори. Адже він пройшов. По одній-єдиній колоді. «А він все-таки пройшов…» — я сказав собі це ще тоді, як ми з Інгою стояли на пагорбі під кроною модрини, і намагався переконати себе, що зміг би повторити цей «номер над виром». Я сказав це із заздрістю, бо сумнівався, що наважусь коли-небудь ступити на такий місток. Але все-таки наважився. Наважився!

Мабуть, тільки ця думка й примусила мене якимось дивом відірвати погляд від водоспаду. Не пригадаю вже, як ішов далі, тому що опам'ятався лише на тому боці річки. Але на тому. Отже, рано чи пізно треба буде повертатися назад. Тим же шляхом. Чому я так вчинив? Чому не повернувся одразу? Адже відстань до берега була майже однакова.

Якийсь час я ще стою на скелі, не вірячи, що врятувався. Далі спускаюся її пологим схилом і бачу перед собою, за негустими чагарями, потрісканий брунатний схил гори, біля підніжжя якої стоїть невеличка хатина, мабуть, мисливське зимів'я. Це страшенно дивує мене, бо з того боку її не видно було. Я продерся через гущавину, перейшов через зеленавий видолинок, який починався від ущелини між двома скелями, і піднявся на невисокий пригірок. Розсохлі двері хатини були закриті на защіпку і підперті потрісканою колодою. А сама хатина вросла в землю і здавалася старою черепахою, що загрузла у прибережному намулі.

Я відчинив двері і на мене війнуло застояним запахом шкіри, в'яленої риби, плісняви і ще чогось, а чого саме — з'ясувати не міг. Єдине віконце хати було забите ззовні дошками, між якими лишалися тільки невеличкі просвітки, піч розвалена, а попід стелею — павутина шнурів, на яких, мабуть, сушили шкури, рибу. Але робили це давно. Видно було, що, принаймні, рік хатина пустує, напівзруйнована й забута. Хто і коли зимував тут востаннє? Може, її спорудив Вічний Мисливець? Або колись тут жив тайговий робінзон, що не бажав перебиратися ні до Еймона, ні до будь-якого іншого села?

Подумавши так, спробував уявити, як би на його місці поводився я. Тут, у цьому гірському закапелку, я, самотній… Навколо, на тисячі кілометрів, жодного людського житла. Від злив, снігів і морозів мене захищатиме тільки це благеньке зимів'я. Я полагоджу його стіни, зміцню двері, перекладу піч. У мене нема рушниці, але я все-таки виживу у цій тайзі. Ловитиму рибу на саморобний гачок, а на полювання ходитиму із саморобними луком і списом. Адже колись ходили з такою зброєю. От тільки чи зумів би виготовити її?

Тим часом ще раз уважно оглядаю хатину. Я поводжусь як людина, яка має намір залишитися тут надовго. Ось каміння від печі. Воно валяється на підлозі, а я не впевнений, що зумію приготувати розчин з піску і глини. Біля вікна помічаю іржавий ніж без ручки. Це добре. Він може знадобитися. Шкода тільки, що нема сірників. Виявивши це, я розгублено зупиняюся посеред хатини. Я у відчаї. Це вже не гра: я справді у відчаї. Як же добути вогонь? Зумію, навчуся врешті-решт добувати його, чи так і загину від голоду і холоду? Я намагаюся пригадати все, що знаю про видобування вогню. Старожитні «позичали» його у блискавки, що влучала у дерево, або викрешували з кременя. Але що це за камінь, який він на вигляд? Як його знайти? Можна ще тертям тріски об тріску.

Одначе я уяви не маю, які породи дерева годяться для цього і в який спосіб терти.

Розгублений, виходжу з хатини, зачиняю двері і сідаю на стовбур, що лежить під вікном на осонні. Я жив у містечку на березі річки, але чи зумів би я насправді виготовити якийсь гачок, щоб упіймати рибу? Що ж я тоді зрештою вмію: варити, шити, полювати? Хіба я знаю їстівні гриби, коріння або трави, які б врятували мене від хвороб? Або, може, вмію орієнтуватися в лісі? Чи знаю, як уберегти себе від обмороження? Я не впевнений, що зміг би відтерти хоча б вухо, якби раптом приморозив його?

І взагалі, що всі ми вміємо? Ми, люди двадцятого століття, які вдають, ніби знають усе на світі? Нехай ідеться не про мене, а навіть про будь-кого з дорослих. Що ми вміємо виготовити власноруч? У якій ситуації здатні порятувати себе? Колись у журналі писали про наукову експедицію, що висадилася на самотньому острові. То були міцні дорослі чоловіки, які хотіли дізнатися, чи вижили б, якби раптом опинилися на тому острівці без усіляких там засобів до існування. І виявилося, що вони майже нічого не вміють. Кожен знав безліч істин, майже всі вони були зі спеціальною освітою. І кожен, як оце я, щось колись читав: про їстівні гриби, і про лікувальні трави, і знав, у який спосіб наші пращури добували вогонь. Але що з цього? Зрештою з'ясувалося, що навички, якими володіли люди у далекі віки, їх уміння виживати практично без зброї тепер нами втрачені.

Я підійшов до кущів, під якими росли синюваті ягоди. Покуштував одну з них. Кислувата, але їсти, здається, можна. Як вона зветься, я не знав. Так само, як не знав назви цих кущів і ягід на них. Не знав чим різниться одне дерево від іншого і яка користь людини з його листя, кори. Не знав, що то за зграйка птахів, які кружляють наді мною. Я не знав безлічі речей, які повинна засвоїти людина, щоб вижити в цьому краї. Але хіба я міг би назвати всі трави й дерева, котрі ростуть у моєму рідному придністровському степу? Хіба знаю, які корінці їстівні, які листочки треба прикласти до ран, якими стебельцями втамовувати спрагу?

Мені здається, що, повернувшись у свої краї, якщо тільки батьки й справді не залишаться у Нордані, я зовсім по-іншому сприйматиму і степ наш, і річку, і все, що росте і живе на її берегах. Я привчу себе придивлятися до всього отого світу, що оточує нас, пізнавати його, як це вміє робити Вічний Мисливець, Чингіс Курун, і багато інших людей, що живуть у цій тайзі. Чомусь мені шкода було цієї хатини, залишеної тут напризволяще, здавалося, що ганебно втікаю звідси, зрадивши мисливське зимів'я, яке слугувало мені надійним пристановищем і яке лише я один — так мені вірилося — міг врятувати від остаточного руйнування.