Ріка далеких мандрів

18

Поки Вічний Мисливець курив люльку, сидячи біля вогнища, ми швидко повідкидали каміння і побачили вузький коридор, що уступами вів униз, в глиб гори.

— Ось це вже щось! — вигукнув Роман, задоволено потираючи руки. Ясна річ, йому хотілося пошвидше розгадати таємницю цієї головної шаманської печери. Та й мені — теж. Тільки й того, що я не наважувався кинутися у прохід поперед дорослих.

— Ну що, прохід вільний? — запитав Аян Курун від вогнища.

— Вільний, — відповів я.

— Тут справжні катакомби, — додав Чорногора.

— От і добре. Але я не раджу вам іти туди, — мовив старий.

— Чому? — здивувався Роман. — Вважаєте, що там буде щось страшне, небачене?

— Ні, я так не вважаю. Навпаки, мені здається, що там буде звичайнісінька печера.

— То чому б не глянути на неї? Тим паче, що маємо в запасі ще три години.

— Як хочете, — похитав головою старий. — Аян Курун не радить ходити туди.

Ми здивовано мовчали.

— Можемо сходити туди й удвох, — шепнув я Чингісові. — Не сьогодні, то через кілька днів.

— Звичайно, можемо. Ти мені друг. І якщо попросиш…

— Тільки не треба таємних змов, — викрив нас Роман. — Ви лишаєтеся тут. А ми з Орестом підемо в розвідку. Коли досягнемо печери — покличемо.

— Чому ви? — спробував заперечити я. — Хіба ми не такі ж?..

— Не такі, — увірвав мене Роман. — Мало що може трапитися нам на шляху.

— Це нечесно, — знову кажу я. Але Чингіс сіпає мене за рукав:

— Не можна так нечемно говорити зі старшими, — шепоче він.

— До чого тут нечемність? — не розумію. — Може, вони нас і не покличуть. Скільки пройти до цієї печери і не побачити найцікавішого. А він: «Чемність, старші…» Хіба ми з тобою діти?

— Якщо вже зібралися йти, то кінець мотузки залишіть мені, — сказав старий, так і не підвівшись від вогнища.

— Розумно, — погодився Орест. І подав старому кінець клубка. Старий об'язав його довкола одного з каменів і знову заходився смоктати свою люльку. А коли Роман і Орест рушили, крикнув:

— Якщо мотузка закінчиться, краще повертайтеся!

— А ми підемо слідом, — прошепотів я Чингісові. — Тримаючись за мотузку.

— Це ідея, — погодився Чингіс. — Так і зробимо.

Першим ішов Роман Чорногора. За ним — Орест… Якийсь час ми бачили їх постаті, потім — лише рухливий промінь ліхтарика. А згодом зник і він.

Час і нам вирушати. Щоб якось зняти напруження, я глибоко вдихаю повітря. І теж потираю руки. Як Роман, якого останнім часом усіляко намагаюся наслідувати.

— То що, пішли? — запитує Чингіс. — Давай мені ліхтарик. Я піду попереду.

Дід Курун розуміє, про що ми шепочемося, зацікавлено озирається, але мовчить. І ми рушаємо.

Вічний Мисливець щось гукає нам услід. Але я вже не можу зрозуміти його слів. Мене зачаклували темрява підземелля, якийсь таємничий шерхіт, що долинає невідомо звідки. Дивно, але у проході нема жодного каменя. І стіни такі гладенькі, наче хтось обтесував їх. Невже й справді обтесували?

В кількох місцях ми бачимо відгалужені ходи. Вони значно вужчі й нижчі. Але ми не звертаємо в жоден з них, а петляємо вслід за мотузкою. Подумки я хвалю обачність Вічного Мисливця. Ми не випускаємо мотузки з рук, нікуди не звертаємо, та все одно в мене зринає сумнів: а раптом Роман і Орест самі заблудилися? Може, давно треба було звернути в якийсь із тих проходиків? А раптом святилище шаманів лишилося десь обіч нашого шляху?

— Чингісе!! — неголосно кличу я.

— Що? — озирається він, спрямовуючи промінь ліхтарика мені під ноги.

— А тобі не здається, що цьому підземеллю не буде кінця?

Чингіс якусь хвильку мовчить.

— Не може ж воно тягтися через увесь Хабаровський край аж до океану.

— Хтозна, може, й тягнеться, — бурчу я, мерзлякувато озираючись на черговий прохід, що з'явився ліворуч мене. Не знаю чому, але мені здається, що там хтось стоїть. І дивиться на мене. І я намагаюся швидше проскочити його, тримаючись ближче до Чингіса.

— А чому не чути Романа? Давай покличемо.

— Не треба. Сам знаєш, що вони тоді подумають про нас. Скажуть: «Злякалися».

— Нічого. Зате знатимемо, де вони. І взагалі… Так буде веселіше.

— Не треба нам таких веселощів. Ми з тобою — мужчини. Ніхто не повинен подумати щось негідне про справжнього мисливця.

Якби я почув таке вперше, то я подумав би, що він жартує. Але я вже знаю, як Чингіс дбає про те, щоб десь у чомусь не виявити легкодухості.

Я послухався його. І ми мовчки рушили далі. А, поминувши ще два вигини, раптом побачили попереду якусь сіру пляму.

— Там вихід, — озирнувся Чингіс. — Це не світло ліхтарика, — додав він, пройшовши ще кілька кроків.

І в цю мить пролунав постріл.

Ми завмерли від несподіванки. Ліхтарик згас. Напевне, злякавшись, Чингіс зняв палець з кнопки.

— Романе! — закричав я. — Романе, це ми! Не стріляйте! Що там сталося?!

— Нічого не сталося, — почувся спокійний голос Романа. — Нічого особливого. Ідіть сюди, бісові діти. Хто вам дозволив стежити за нами?

Чингіс знову увімкнув ліхтарик, і ми побігли до виходу. З кожним кроком там, попереду, ставало все світліше. Я вже був певен, що то вихід, що нарешті ми видобуваємося на поверхню. І дуже зрадів. Ці блукання попід землею мені обридли. Та виявилося, що вийти на поверхню нам ще не судилося, хоч вихід справді був. От тільки скористатися ним не могли.

Ми потрапили у величезне підземелля, до якого, з поверхні, через усю товщу скелі, було пробито досить широкий отвір. Через нього ми бачили клаптик сивого неба з хмаркою, схожою на копичку сіна, і крону сосни, яка неначе зазирала, цікавлячись, що там робиться у висохлій кам'яній криниці.

Я думав, що, побачивши нас, Роман і Орест почнуть лаяти, бо не дотримали слова і пішли слідом. Але обом їм було не до нас. Тримаючи рушниці напоготові, вони дивилися вгору.

— Що там? — запитав я, проштовхуючись між ними. Ніби бракувало місця.

— Щось ворушилося. Он на тому виступі. Якраз під сосною, — мовив Орест. Це стріляв він.

— А я кажу, що привиділося, — продовжував їхню суперечку Роман. — Нічого там нема. Давай краще оглянемо «святилище». Цікаво, чим шамани залякували тут своїх темних співплемінників.

— Не такими вже вони були й темними, як нам здається. Тайга вчить мудрості. Не книжної, правда… Але це треба розуміти.

Під отвором долівка печери була увігнута, наче туди упав метеорит, і навколо цього виямку лежали великі кам'яні брили. Так само, як і в тій, другій, печері. Та привернули нашу увагу не вони. Неподалік був ще один майданчик, і там ми теж побачили купу зчорнілих кісток. Першим їх помітив Чингіс. І покликав нас.

— Дивіться. Це і є жертовник, на якому шамани приносили в жертву оленят.

Ми оточили жертовник. Ним слугувала досить висока і пласка брила. А неподалік стояв камінь, що трохи скидався на таке собі кам'яне крісло.

— А це, мабуть, трон шамана, — проказав я.

— У шаманів не було тронів, — заперечив Чингіс.

— Але ж десь вони мусили сидіть.

— Шаман — не цар і не вождь. Звичайний знахар, — задумливо підтримав його Орест. І першим усівся у це «крісло». По черзі посиділи в ньому і ми. Так, справді, сидіти хоч і не м'яко, але все-таки досить зручно. Було навіть щось схоже на бильця.

— Ми, король Луї дванадцятий, наказуємо!.. — бундючно виголосив я, прибираючи належного вигляду. — І взагалі, чи не стати нам усім шаманами?

Ми посміялися і почали оглядати печеру далі. Коли раптом Чингіс, який трохи відстав, підійшов і попросив у Романа рушницю.

— Тобі не можна, хлопче, — відповів Чорногора. — Дітям до вісімнадцяти. Та й то — з дозволу батьків.

— Дітей тайгових мисливців це не стосується, — цілком серйозно відповів Чингіс. — Там, на виступі, справді причаївся якийсь звір.

— Може, амурський тигр? — докинув я.

— Тигри так далеко на північ не заходять, — заперечив Чингіс, — Дай рушницю, Романе. Я буду обережним. Просто стоятиму біля отвору. Здається, там рись. А якщо рись, то головне, щоб не напала зненацька. А ви тим часом оглядайте печеру.

— Можеш покластися на нього, — підхоплююся зі свого «трону». — Він буде справжнім мисливцем. Я бачив, як він тренується. І вже не раз був на полюванні. З дідом і батьком.

— Ну, гаразд, — погодився Чорногора, трохи повагавшись. — Бери, вождь могікан, — подав рушницю. — Тільки пам'ятай: вона заряджена.

— Не хвилюйся. Я вмію поводитися з рушницями.

Чингіс обережно взяв зброю, оглянув і відійшов до отвору. Там він причаївся під кам'яним дашком і почав уважно стежити за виступом під сосною.

Печера видалася ще більшою, ніж здалося спочатку. З неї можна було потрапити ще до кількох дрібніших печер. Так от саме в тих печерах нас чекало найцікавіше. Передусім в одній з них ми знайшли кілька напівзотлілих шкур, що лежали просто на долівці. Оглянувши це підземелля уважніше, ми вирішили, що тут, напевне, була «літня кімната відпочинку» шаманів. Або, може, просто хтось тривалий час жив тут. Одначе, шкури мене цікавили найменше, тому я одразу ж подався до іншої печери, досить довгої і низенької. Роману й Оресту можна було увійти туди, тільки пригинаючись.

Я добувся до кінця її. Там печера була значно вищою і мала ще кілька заглиблень. Ковзнув променем ліхтарика по одній, другій, третій ніші. І раптом — що це? В одній із ніш я побачив статуетку. Підійшов ближче, взяв цей витвір до рук. Мені відкрилося спотворене обличчя якогось древнього божка, маска, або просто обличчя звичайної некрасивої людини. Там, у глибокій ніші, було ще, мабуть, десятка зо два статуеток. Я почав оглядати їх одна за одною. Всі вони були приблизно однакові за розміром, але «божки» виявилися різними. Ну, справжнісінький музей! Мені аж дух перехопило.

— Романе, Оресте! — гукав я. — Ідіть сюди! Швидше! Подивіться, що я знайшов!

За хвильку обидва були поруч. Мене підсадили, я дістав з ніші ще з десяток таких статуеток.

— Слухайте, та в них тут виставка скульптури! — вражено вигукнув Орест. — І як майстерно вирізьблені!

— Так, видно руку майстра, — погодився Роман. — Що робитимемо з ними? По кишенях?

— А може, залишити їх? — несміливо мовив я.

— Навіщо? — майже водночас запитали Роман і Орест.

— Не знаю. Вони тут давно стояли…

— А взагалі, це ідея, — почухав потилицю Роман. — Закласти камінням і нікому не говорити про них, а одразу повідомити хабаровських учених. Раптом для них важливо бачити, де саме знаходилися ці статуетки?

— А так привеземо в селище, роздаруємо… Спробуй зібрати їх потім. А вчені передадуть їх до музею, досліджуватимуть, — підтримав Орест.

Врешті-решт ми все-таки взяли три статуетки, щоб послати їх до Хабаровська, у крайовий музей. Разом із листом, у якому опишемо, де ми їх знайшли, та попросимо організувати експедицію. А інші заклали камінням, щоб ніхто навіть не здогадався, що там щось може бути. І домовилися: в селищі про всяк випадок не говорити, що «чоловічків» у печері багато.

Після цих знахідок усі ми поводилися, як змовники. Щодо мене, то я твердо вирішив: мовчатиму. А взагалі почувався щасливим. Хіба я міг сподіватися, що тут, у Нордані, на мене чекає стільки пригод? Навіть зміна у піонерському таборі, яку я вважав найцікавішою подією свого життя, тепер втратила привабливість. Шкода тільки, що не приїздив сюди минулого року. Але зате наступного літа…