Ріка далеких мандрів

15

До хребта ми доїхали тягачем, водій якого мав забрати нас через п'ять годин, повертаючись із будови. А далі, кілометрів зо два, йшли схилом дивовижно глибокої ущелини, понад якою бовваніли високі кам'яні брили, що здалеку нагадували постаті людей, які застигли у найвигадливіших позах. Неначе задивилися на ущелину і завмерли від подиву, вражені красою навколишнього краєвиду.

Попереду йшов Вічний Мисливець, за ним Роман, я і Чингіс. А замикав нашу невеличку колону Орест. Усі дорослі були з рушницями. Тільки ми з Чингісом ішли без зброї, як славетні мандрівники у супроводі охоронців.

— Романе, — запитав я, проходячи повз одного з кам'яних велетнів, в якого справді проглядалися голова, плечі… Одне слово, звичайна людська статура. Тільки й того, що без рук, та ноги приховані під кам'яним плащем. — Як ти думаєш, хто їх витесував?

— Витесував? — усміхнувся Роман. — Зливи. На берегах Єнісею таких химер безліч. Там можна зустріти й «орла», що сидить на скелі, і «пораненого оленя» і навіть «літаючу тарілку». Усе залежить від фантазії того, хто милується ними.

— А якути, евени і ми, нанайці, називаємо їх «кам'яними ідолами», — озирнувся Вічний Мисливець. — І ця ущелина вважалася чи то святою, чи заклятою. В усякому разі нанайські мисливці намагалися потрапляти сюди якомога рідше.

— Чому? — здивувався я. — Адже тут так красиво.

— Красиво, — кивнув Курун. — Але в тайзі нема місць некрасивих. Кожне по-своєму. Щоправда, тут почуваєшся якось незвично. Ось почнемо спускатися в ущелину…

Доказати він не встиг. Ми почули грізний рев і завмерли від несподіванки. Незабаром ревище повторилося, і тільки тоді я побачив на протилежному боці ущелини ведмедя. Він був зовсім близько. Нас відділяло якихось сто метрів. Ведмідь піднявся на задні лапи і пішов до краю ущелини. А за ним покотився бурий клубочок.

— Ну, не сердься, — почувся спокійний голос Вічного Мисливця. — Пробач, що потурбували. Ми ж тобі не заважаємо. Гуляй собі. І ведмежа твоє ніхто не зачепить.

Роман зірвав з плеча рушницю, але старий жестом зупинив його.

— Не треба. Стійте, не рухаючись. Вона побачить, що прийшли з миром, і піде собі геть.

Ми так і зробили. Хвилин п'ять мовчки дивилися на ведмедицю, що раз по раз зводилася на задні лапи і грізно ревла, уже задкуючи від нас та підштовхуючи до гущавини своє неслухняне ведмежатко.

— А якби вони були по цей бік? — запитав я, коли ми рушили далі.

— Тоді ми опинилися б по той бік, — цілком серйозно відповів Орест. — І взагалі, хлопче, це тайга. Звикай.

Ведмеді вже давно зникли, а я все ще озирався, вражений зустріччю. Розповідатиму в школі, що бачив ведмедицю за кілька метрів від себе, — не повірять і засміють.

— Поглянь, — торкнувся мене рукою Чингіс, який досі йшов мовчки. Мене дивує його мовчазність. Вічно про щось думає, уважно до всього придивляється… Напевне, він таки справді буде хорошим мисливцем.

Так от він торкнувся рукою мого плеча і показав у долину, що відкривалася між двома гірськими хребтами. Посеред долини, на узвишші, стояли будівлі нашого селища. Здавалося, воно зовсім близько. А праворуч нього виднілася блакитно-сіра смужка річки, що звивалася попід високими, химерними скелями. Вона огинала Нордан і зникала десь у тайзі. А недобудований багатоповерховий будинок чимось нагадував викинуту на острів каравелу з розірваними вітрилами на потрощених щоглах.

Ми з Чингісом підійшли до Вічного Мисливця. Він стояв, спершись на рушницю, і замріяно дивився на ще нечіткі обриси майбутнього міста. У цій позі він нагадував мені слідопита, яким бачив його на обкладинці книжки Фенімора Купера. Він димів своєю люлькою і мовчав.

— Нам час спускатися, — нагадав йому Чингіс.

Старий здивовано якось глянув на нього і вийняв трубку з рота.

— Постій ще хвилинку. У тайзі трапляються місця, в яких не можна поспішати. Там треба стояти і добре думати. Ми якраз стоїмо на такому місці. Гляньте ліворуч. Бачите пагорб? На ньому похована дружина Власа Кириловича Потапенка. Ти, напевне, не знаєш його.

— Знайомий, — відповів я. — Уже встигли познайомитися. — І відчув, що червонію. Ніби там, у тайзі, провинився я, а не батько Інги.

— Отож, її поховано на узвишші, — стиха повторив Вічний Мисливець. — Топографом була. В експедиції, що намічала трасу БАМу. Вона тяжко захворіла, коли загін пробивався через перевал Усучалінь. І врятувати не вдалося. А заповідала поховати у цій красивій долині.

Кілька хвилин ми всі мовчки дивилися на вершину узгір'я, де викладено з каміння невеличку піраміду. Єдиний пам'ятник у цих місцях. Пам'ятник відважній жінці.

Ми пройшли ще кілька метрів і почали спускатися в ущелину. Стежин тут не було, тому бралися досить крутим схилом, прокладаючи собі шлях між велетенськими валунами та острівцями гущавини, кущі якої скидалися на нашу шипшину. Я намагався не дуже розпитувати, щоб не набридати старшим. Але, наслідуючи Чингіса, котрий весь час тримався поруч мене, — до всього придивлявся, все запам'ятовував. Адже переді мною відкривався якийсь загадковий, не знаний досі світ.