Ріка далеких мандрів

3

Повернувшись до селища, я побачив, що батько чекає мене на розі, неподалік будинку, в якому знаходиться наша квартира.

— А куди це ти зник з-за столу? — стривожено запитав він. — Ти ж, мабуть, і не поснідав, як слід. І взагалі, що за манера?

— Я поснідав, усе гаразд. Ріка тут у вас дуже красива, а за нею — гори. Ми ж будемо в Нордані тільки місяць, а хочеться встигнути побачити все, що тільки можна.

— Ну хіба що… — повільно відступав батько. — І все ж, ти, старенький, попереджай. — «Стареньким» батько чомусь називав мене ще з дитячого садка. Я вже звик до такого звертання, хоча воно не дуже й подобалось мені. — Ясна річ, ти вже дорослий і вільний у своїх діях. Але, знаєш, тайга є тайга.

Таким, у штормівці, він мені подобається ще більше, ніж завжди. Атлетичний, трішечки схожий на Жана Маре… От тільки стрижка занадто коротенька. Та вона в батька завжди така. Мати якось сказала, що ця його «задерикувата» стрижка лишається для нього «модною» ще з інституту, від тих часів, коли батько займався боротьбою самбо. Ну й добре. Можна тільки дивуватися, чому це матері вона здається «несолідною». Напевне, вона просто не розуміється на чоловічих стрижках. А може, і їй теж хочеться, щоб він більше був схожий на відомого актора?

— А я оце щойно познайомився з одним хлопцем із нанайського села.

— З Еймона? — здивувався батько. — Коли ти встиг?

— Його звуть Чингісом. Обіцяв, що завтра чи післязавтра завітає до мене в гості. Як нас розшукати — я пояснив. До того ж, він обіцяв познайомити мене зі своїм дідом.

— О, то це, напевне, внук Аяна, Вічного Мисливця.

— Він. Як ти здогадався?

— Про хлопчину я тільки чув, але з Вічним Мисливцем знайомий досить давно. Цікавий чоловік. Був провідником кількох геологічних експедицій, добре знає кожну стежину. Та й мені теж доводилося звертатись до нього за порадами. Наш Нордан будується саме на кордоні вічної мерзлоти. І трапляються місця, де грунт розмерзається так, що будівля може увійти в землю, як у безодню. До того ж, чи не в кожній долині, ущелині, свій мікроклімат. І будівельник повинен знати його особливості, враховувати їх. А загалом, добре, що ти приїхав, що познайомишся з цим краєм. Де б людина не жила, їй варто хоча б раз побувати на Далекому Сході.

— А ще ти хочеш, щоб я став будівельником, — додав я, знаючи, що будь-яку розмову батько зводить до того, ким він мріє побачити свого сина.

— І станеш ним, — цілком серйозно підтвердив батько. — Чи, може, ти принципово проти нашої родинної професії?

— Проти, але не принципово, — намагаюся звести все на жарт.

— Отож бо, — невизначено якось підсумував батько. — І в Нордані тобі сподобається. Але люди які! Мужні, мудрі. У цьому краю, в тайзі та в горах, саме життя примушує людину мудрішати. Ось так.

Я вдячний батькові, що він уміє говорити зі мною, як з рівним. Навіть не пригадую, щоб лаяв мене чи настирливо повчав. Що б я не накоїв, що б між нами не сталося, у нього завжди вистачало терплячості і тактовності сказати: «Ось що, старенький, давай, як мужчина з мужчиною…»

Якось, усвідомлюючи свою провину, я навіть порадив йому: «Та дай мені добряче, і не псуй собі нерви. Адже я заслужив». Але він розважливо похитав головою: «Бачиш, старенький, можливо, тобі й справді варто було б надавати, але вік наш такий — суцільної дипломатії». І, як завжди в таких випадках, ми вийшли на веранду, де стояв наш стіл із намальованою на ньому шахівницею, тому що майже всі наші «чоловічі розмови» точилися за шахами. Так було…

А ось тепер ми йдемо до першого п'ятиповерхового будинку, що повільно виростає просто посеред тайги на околиці Нордана. Селище, в якому ми всі поки що живемо — тимчасове, це селище будівельників. А справжнє місто Нордан починається з цього будинку. Он, поруч нього вже заклали фундамент універмагу, навпроти зводиться лікарняний комплекс. Ну а восени до міста підійде залізниця й отоді воно по-справжньому оживе. І це вже завдяки колії мають з'явитися згодом шахта і збагачувальний комбінат. Отож, у майбутньому в Нордані житимуть здебільшого залізничники, шахтарі та робітники комбінату. А самі будівельники його в складі свого тресту «Укрбуд» повернуться на Україну. Втім, повертатимуться не всі. Хто забажає — залишиться тут.

— Доброго ранку, Федоре Васильовичу. Хто цей могутній норданець? Звідки він тут взявся?

Я озирнувся і побачив у дворі школи високого чорнявого парубійка, що стояв із молотком і стамескою в руках біля вкопаного в землю стовпчика, на маківці якого вже вимальовувалось щось схоже на дитячу голівку. А неподалік виднівся дерев'яний гномик, якого теж, напевне, витесав цей хлопець.

— А, здоров, Романе, — привітався батько й одразу ж пояснив мені: — Це наш Роман Чорногора, студент Одеського будівельного інституту. Із Карпат він, з родини різьбярів. Оцей гномик, та ще он літачок і прикрашений різьбленням ґанок — його робота. Він тут у нас і за теслю, й за різьбяра, і за скульптора.

— Ну-ну, не перехвалюйте, — озвався Роман.

— Та ж істину кажу, — стенув плечима батько. — А це — Валерій Любич, мій син. У недалекому майбутньому, можливо, кращий будівельник Далекого Сходу.

— Як воно буде в майбутньому — не знаю. А тому раджу: віддавайте його до мене в учні, і через два тижні він стане кращим теслею Нордана.

— Ти вважаєш, що його треба в учні?.. — мені здалося, що батько запитав це цілком серйозно. — А що? Можна. Шкода тільки, що він буде тут лише місяць.

— Нічого. За місяць ми зробимо з нього кращого теслю Нордана, Еймона й околиць.

— А що, справді, все може бути… — розвів руками батько. І, вже звертаючись до мене: — Якщо хочеш, залишайся з Романом. З ним тобі буде цікавіше. А на будову зазирнеш з обіду, тоді й покажу все, що зможу. Тим паче, що зараз мені треба в управління.