Ріка далеких мандрів

16

Біля однієї з брил Вічний Мисливець зупинився і підняв руку, показуючи, що прийшли. Ми з Чингісом кинулися вперед, намагаючись якомога швидше побачити вхід у печеру. Перед нами справді був невеличкий чорний отвір. Мабуть, тому й печеру, крім Шаманської, іноді називали ще й Чорною (так сказав дід Курун), що отвір той у схилі ущелини аж відсвічував чорнотою. До нього навіть страшно було підступатися.

— Оце вона і є, — наблизився дід Курун. — А он, поряд, кам'яна галявина. З вогневищем, у якому я не раз розкладав багаття, повертаючись із полювання.

Старий підійшов до почорнілих закіптюжених каменів, а ми згуртувалися біля входу в печеру. Звідти віяло холодом і вільгістю. А ще — пахло зіпрілим листям.

Роман увімкнув ліхтарик і, пригнувшись, ступив у печеру. Ми побачили, що промінь одразу ж ковзнув по чорній стіні, яка поставала за два кроки від отвору.

— Оце і вся печера?! — розчаровано вигукнув я.

— Ні, там, праворуч, є прохід в іншу частину її, — пояснив Вічний Мисливець. — Але не поспішайте. Трохи перепочинемо.

Я теж увімкнув свій ліхтарик і помітив, що праворуч справді відкривається прохід, у який можна протиснутися, тільки зігнувшись.

Тим часом Роман ступив у печеру, тернув пальцями по стіні й уважно придивився до неї.

— Та це вона закіптюжена димом. Тільки дуже давнім. Напевне, колись тут жили печерні люди.

— І не тільки печерні. А й ті, кого заганяла сюди доля, — докинув Вічний Мисливець, підходячи до нас. — Ця печера знає багато таємниць. Дуже багато.

— Невже тут ніколи не працювали експедиції вчених? — запитав Орест, зазираючи у боковий лаз.

— За моєї пам'яті — ні. Я знав би про це. А раніше кому до цього було діло? У цій глушині стежки тільки для мисливців.

— Отже, ми — перша експедиція? — мовив я, націлившись шмигнути в лаз поперед Ореста. Але той ухопив мене за полу штормівки.

— Не поспішай, хлопче, не поспішай. Усьому свій час.

Ми повсідалися на каміння і почали радитися, як діяти. Вічний Мисливець нагадав, що підземелля складається щось із чотирьох поєднанних між собою печер. А з третьої починаються ще кілька ходів, що ведуть бозна-куди. Він вважав, що ними ніхто й ніколи не користувався. І нам радив не ризикувати. Почувши це, ми з Чингісом одразу посмутнішали. А раптом котримось із тих ходів можна проникнути ще до якоїсь печери? В якій приховується найбільша таємниця цього підземного царства. Одначе Роман одразу ж «утішив» нас, повідомивши, що засмучуватися нам особливо нічого. Все одно ми, малі, залишимося у другій печері. Поки вони з Орестом обстежуватимуть третю.

А Вічний Мисливець заспокоїв:

— Нічого, розкладемо вогнище і почекаємо наших розвідників.

Та, третя, печера — справжній лабіринт. Ходити по ній страшнувато. Він сам там був лише двічі. Першого разу — ще хлопчиськом. Коли привів сюди групу червоних партизанів.

— Можливо, їх захопили в полон? — запитав я, пригадавши, що дід Курун не знав, як склалася доля тих бійців, і враз уявив собі, як тут відбувається запеклий бій.

— Можливо, — стенув плечима старий. А подумавши трохи, заперечливо похитав головою: — Ні, не може бути, щоб захопили. В печері це не так легко зробити. Я помічаю сліди будь-якого бою. Навіть бійки звірів. Але ні тоді, ні потім, уже навідуючись сюди досвідченим мисливцем, ніяких слідів бою не виявив.

— А якщо їх захопили зненацька? — мовив Чингіс.

— Не може бути, щоб партизани не виставили охорони, — заперечив Роман. — До того ж, увійти до печери можна було тільки із смолоскипами.

— А якщо всі спали? — знову заговорив я. — Адже буває таке, що, потомлені…

— Буває, звичайно, всіляко, — неохоче погодився Роман. — Але все одно…

— Нема чого сперечатися, — втрутився Орест. — Єдине, на чому ми зійдемося, — що до всіх давніх таємниць печери приєдналася й таємниця зникнення партизанів.

Я глянув на Вічного Мисливця. Він сидів собі на камені і незворушно вдивлявся у попелясту далечінь ущелини. Сонця тут ще не видно було, але проміння його вже червонило вершину схилу, просіваючись через крону приземкуватої сосни, що росла на гребені.

— Ну що, час іти, — першим порушив мовчання Роман Чорногора.

— Час, — підтримав Орест, що саме оглядав западину неподалік печери.

Старий мовчки підвівся і підняв рушницю, котра лежала поруч на камені. Я перехопив погляд Чингіса, що сидів опліч мене.

— Це та, яку дід має подарувати тобі? — стиха запитав його.

— Ні, що ти?! Цю він нікому не подарує. Купив мені нову. Але сказав, що зможу взяти її тоді, коли закінчу школу… Тобто стану справжнім мисливцем і піду в тайгу з мисливською артіллю.

— І ти ще жодного разу не стріляв з неї?

— З неї — жодного, — стенув плечима Чингіс. — Але весь час мрію про це. З інших, звичайно, стріляв.

— Невже збираєшся все життя прожити в тайзі?

— Хіба це погано?

— Не знаю. Напевне, це дуже сумно. Все життя ходити тайгою, вистежувати звіра, спати десь біля вогнищ. Я так не зміг би.

— Зміг би, — плеснув мене по плечі Чингіс. — Просто ти ще жодного разу не був на полюванні. Якби побував, обов'язково сподобалося б.

— Ей, змовники, про що ви там шепочетеся? — запитав Роман, видобуваючи з речового мішка, одного на всіх, ще два ліхтарики і клубок мотузки. — Пішли. Бо не встигнемо повернутися до приходу тягача.