Ріка далеких мандрів

4

Ось уже другу годину ми з Романом Чорногорою витесуємо з колод невеличких «гномиків». Працюємо поруч, але час від часу Роман відривається від роботи, підходить до моєї деревини і довго й прискіпливо оглядає її.

— Вже краще, вже краще, — задумливо каже він, черговий раз підправляючи різцем ліве плече «гномика», з яким мені не щастить. Стамеска чомусь не слухається мене і від того плечі «чоловічка» стають такими, ніби їх поорали добряче притупленим плугом. — Тільки не гемсели молотком так, ніби хочеш розрубати деревину. Тут потрібна вдумлива витримка. Від тієї миті, коли взявся за різець — ти вже майстер. Принаймні повинен почуватися ним. Іди-но сюди, — підводить до невеличкої статуї «Баби-Яги», що лежить у комірчині, яка править йому за майстерню.

Я уважно дивлюся на чорне, навмисне обпалене «обличчя» баби: її кістляві руки з розчепіреними пальцями-корінцями, худющі згорблені плечі і мені не віриться, що її вирізьбив Роман.

— Невже ти сам усе це?.. — стиха запитую Чорногору.

— Не захоплюйся, ці гномики та баби — не таке вже й високе мистецтво, — розгублено якось всміхається Роман. — А ось для справжнього мистецтва таланту в мене, мабуть, не вистачить. Ну та нічого, — кладе руку мені на плече. — Скульпторів у нас у роду ніколи не було. Зате з давніх-давен усі чоловіки були такими теслями та різьбярами, що інші майстри заздрили їм.

— А чому всі вони обов'язково ставали тільки теслями та різьбярами? — обережно обмацую руку «Баби-Яги». Я вже мав Романа за неабиякого скульптора, і його скептичне ставлення до своїх гномиків розчарувало мене.

— Це важко пояснити. Наша родинна професія, родинне захоплення. Пригадую, в дитинстві я ніколи не міг спокійно дивитися на деревину, яку батько заготовляв для різьбярства. Підніму якусь заготовку й одразу починаю прикидати, що з неї можна було б витесати та вирізьбити. А як тішився своїй першій оздобленій орнаментом тарелі! Мій батько не раз казав мені: «Вчися бачити у деревині красу, вчися розуміти дерево…» Те ж саме раджу й тобі. Будемо вчитися разом.

Заінтригований його розповіддю, я повертаюся до своєї колоди-заготовки, що жалюгідно лежить на невисокому дерев'яному настилі, і кілька хвилин напружено вдивляюся в неї, намагаючись розгледіти її «красу і мудрість». Та, на жаль, бачу лише… колоду. А потім переводжу погляд на Гномика, вирізьбленого Чорногорою, і мене проймає уперте бажання довести, що теж зумію витесати щось подібне. Беру стамеску, молоток і починаю обережно окреслювати шию чоловічка.

Десь через півгодини Роман знову підійшов, уважно оглянув Гномика і поплескав мене по плечу.

— Ну от, бачиш: тепер інструмент слухається тебе, як заправського майстра. Може, ти тільки вдаєш, що ніколи не захоплювався різьбярством, га, хлопче?

— Ми живемо в степу. У нашому містечку нема жодного різьбяра.

— Нічого. Відтепер буде… Одне слово, дошукуйся довершеності, а я тим часом навідаюся до хлопців, на будову.

Залишившись один, я ще раз уважно оглядаю усе, що встиг зробити Роман Чорногора, потім повертаюся до свого Гномика і починаю працювати ще старанніше. Як це добре: я поїду, а тут залишаться «чоловічки», яких я сам витесав. І школярі милуватимуться ними. А коли-небудь повернуся сюди, згадаю ці дні, згадаю, як працювали вдвох із Чорногорою…

Замріявшись, я не одразу й помітив, що біля огорожі зупинилася якась дівчина, отож навіть не знаю, чи довго вона спостерігала за мною. Випадково підводжу голову і бачу: стоїть просто переді мною. Майже мого зросту, смаглява, з величезними, фіолетовими якимись, очима… А дивиться на мене так, ніби я щойно вийшов з «літаючої тарілки». Та й одягнена, ніби ми не в тайзі, а на телевізійному блакитному вогнику: зелені брюки, модна зелена куртка з каптуром і безліччю непотрібних блискавок, чобітки… Може, через одяг, та ще через фіолетові, наче дві чорнильні плями, — очі — ця «зірка естради» й не сподобалась мені.

— Зоопарк зачиняється, — насмішкувато окидую її поглядом. — У гіпопотама обідня перерва. Раджу відійти від клітки.

— Ой, як смі-шно-о… — зашарілася дівчина. Проте від паркана не відійшла.

— Смішливих полюбляє макака, через дві клітки наліво. І за ті ж гроші. Бачиш же: людина ділом зайнята. А все одно стоїш і заважаєш, заважаєш…

— Не знаю тільки, хто кому, — враз спалахнуло дівча. — Щодо мене, то я стою тут щодня. І Чорногора мене не проганяє. А тебе тут ніколи й близько не було.

Я відклав молоток і замислено почухав потилицю. Якщо це справді так, і дівчина буває тут щодня, то проганяти її не маю права. І взагалі, якщо її послухати, виходить, що зайвий нібито я, бо невідомо звідки взявся.

— Ну, якщо ти прийшла подивитися, як працює Роман…

— Не на тебе ж, — в'їдливо відповіла дівчина і відійшла попід огорожею трохи далі. Щоб побачити гномика, але не бачити мене.

Мені, звичайно, теж хотілося працювати, не звертаючи на неї уваги, але досить швидко відчув, що не вдасться. Через це дівчисько я зіпсую скульптуру.

— А Чорногори нема, — кажу я навіщось. Ніби дівча саме не бачить цього. — І взагалі, віднині ми витесуватимемо всі фігури удвох.

— Ха-ха!.. — тріпнуло дівча розпущеним та довгим, мало не до пояса, волоссям. І знову відвернулося.

— Що тут такого? — стенаю плечима. — Я теж буду різьбярем. І скульптором. Як Роман. Трішечки підучуся і все.

— А Роман і не збирається бути різьбярем чи скульптором.

— Чому це ти так вирішила, що не збирається? Можна подумати, що він ділиться з тобою всіма своїми мріями.

— Та це вже всім давно відомо, — досить примирливо відповіло дівча. — Увесь Нордан, окрім тебе, звичайно, знає, що Чорногора буде каскадером.

— Ким-ким?!

— Та звичайнісіньким каскадером. А що це таке — теж усі знають. Крім тебе. — Можливо, дівча вже й не сердиться на мене, але все ще потихеньку помщається. Мабуть, за звичкою. — Він дублюватиме акторів кіно, що тут незрозумілого? Наприклад, героєві якогось фільму треба вискакувати з палаючого будинку, або дертися на скелю, чи кидатися з мосту у гірську річку. Так от: за нього це робить каскадер. Хіба ти не знаєш, що Роман уже знімався у справжньому художньому фільмі?

Мені важко повірити, що дівчина говорить усе це серйозно, тому я бурмочу щось невиразне і при цьому заповзято хитаю головою, нібито чутки ці доходили й до мене. Насправді ж мені аж подих перехопило від такої новини. Я ж був упевнений, що Роман всього-на-всього тесля. А виявляється, він ще й каскадер, знімався у якихось-там фільмах! Якби не дівчисько, я, напевне, так і поїхав би звідси, не дізнавшись про це.

— Він і зараз готується до зйомок, — вирішує остаточно доконати мене дівча.

— Хто це тобі сказав?

— А це ніяка не таємниця, студенти з його загону розповіли. Всі знають, що Чорногора чекає виклику з кіностудії. Здається, київської. Там збираються знімати якийсь пригодницький фільм. Про війну.

— Оце життя! — замислено кажу я. — Звідки ж мені було знати, що Роман Чорногора — це ваш норданівський Гойко Митич?

— Ну що ти… — вже цілком по-дружньому каже дівчина. — На екрані ти його навіть не впізнаєш, адже каскадери завжди грають за когось. До речі, він приїхав сюди з Одеси, вчиться там в інституті. Хоча родом звідкись з Карпат. Ці Карпати, що, справді дуже красиві? Адже ти теж з України?

— Кажуть, що найкрасивіші в світі. Але сам я ніколи не бував там. Як і в усіх інших горах. А ти звідки?

— З Москви. Але влітку ми всією сім'єю живемо тут, у Нордані, тільки на осінь я повертаюся до бабусі.

— Батько, напевне, будує комбінат?

— Бульдозерист він, — кивнула дівчина. — А мама радистка. До речі, ти не проти того, щоб хлопцеві і дівчині знайомитися ось так, одразу?

— Усі люди на світі тільки так, одразу, і знайомляться.

— Тоді мене звуть Інгою. А тебе?

— Валеркою.

Я теж пояснив, звідки приїхав та ким працює тут мій батько. І що ми пробудемо в селищі до кінця материної відпустки. Але все-таки мені хотілося більше дізнатися про Чорногору.

— Невже Роман такий сміливий, що може робити все, що роблять справжні каскадери?

— Напевне, так. Він увесь час випробовує себе. Хоче бути сильним, витривалим, нічого не боятися.

— Ну, цього хотять усі хлопці, — стенув я плечима.

— Але багато інших тільки мріють про таку силу волі. А Чорногора виховує її. Недавно він спустився на човні з водоспаду. Так-так, отого, що за селищем. Багато б знайшлося хоробрих, які зважилися б на таке?

— Небагато. Навіть не віриться. Я бачив цей водоспад. Він — для самогубців.

— Поки Чорногора не продемонстрував цей трюк, всі теж вважали, що таке неможливе. Щоправда, човен перекинувся і Роман мало не загинув. Але все одно. А ще раніше він переплив річку неподалік гребеня водоспаду. Вже не в човні, просто так. Знаєш, як усі боялися за нього?! Якби він раптом зірвався звідти… Навіть страшно подумати, що сталося б. І на гору, що по той бік річки, теж піднімався. Я не була біля того схилу, але кажуть, що він страшенно крутий. Просто дивно, чому Чорногора зважується на все це.

Я слухав Інгу і не знав: вірити їй чи ні. Не вживалися в моїй уяві ці дві постаті — Чорногори-різьбяра і Чорногори-каскадера. Не вживалися і все. Не було в ньому нічого від каскадера, ну нічогісінько!

— Добре, що ти розповіла мені все це, — нарешті змилостивлююся над Інгою. — Адже ми з Романом познайомилися тільки дві години тому. Ось, учить мене витесувати гномиків.

— Та що ти кажеш? — раптом ніби підмінили Інгу. Про Чорногору вона вміє говорити серйозно, а про мене — ні. — І ти вважаєш, що зможеш навчитися цьому? — розсміялася Інга, відходячи від огорожі. — Бідний Чорногора: невже він не розуміє, що даремне марнує час? Ну, подумай сам: який з тебе скульптор?

І погордо війнувши снопом довгого чорного волосся, пішла геть.