Різдво Еркюля Пуаро - читать бесплатно онлайн полную версию книги автора КРІСТІ Аґата (Начало книги) #1

Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»

2025

ISBN 978-617-15-1464-5 (epub)

Жодну з частин цього видання не можна копіювати або відтворювати в будь-якій формі без письмового дозволу видавництва

Електронна версія зроблена за виданням:

Перекладено за виданням:Christie A. Hercule Poirot’s Christmas : A Novel / Agatha Christie. — London : HarperCollins, 2001. — 336 p.

www.agathachristie.com

Переклад з англійської Антоніни Івахненко

Дизайнер обкладинки Євген Вдовиченко

Крісті А.

К82 Різдво Еркюля Пуаро : роман / Аґата Крісті ; пер. з англ. А. Івахненко. — Харків : Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», 2024. — 288 с.

ISBN 978-617-15-1167-5

ISBN 978-0-00-712069-7 (англ.)

Симеон Лі, деспотичний багатій, наполягає, щоб четверо його синів разом з родинами приїхали додому на Святвечір. Різдво — лише привід, щоб зібрати всіх в одному будинку, адже голова родини має на меті зовсім не затишне святкування. Напруга в домі зростає, коли Симеон оголошує про наміри позбавити синів фінансової підтримки та змінити заповіт.

Невдовзі господаря маєтку знаходять у його кабінеті з перерізаним горлом. Еркюль Пуаро, який випадково перебував у селі по сусідству, погоджується допомогти в розслідуванні. У будинку панує атмосфера взаємної підозри, а кожен член родини має власні мотиви для злочину.

УДК 821.111

Мій любий Джеймсе!

Ви завжди були одним із найвідданіших і найлюб’язніших моїх читачів, і тому критичні зауваження, які ви мені висловили, викликали в мене неабияке занепокоєння.

Ви поскаржилися, що мої вбивства стають надто вишуканими, точніше знекровленими. Ви прагнули нарешті прочитати про «гарне насильницьке вбивство із великою кількістю крові». Про таке, яке б не викликало сумнівів, що це справді вбивство!

Тож ось вам особлива історія — написана спеціально для вас. Сподіваюся, ви будете задоволені.

Ваша любляча невістка,

Аґата

Частина 1. 22 грудня

Стівен підняв комір пальта і швидко рушив платформою. З неба опускався густий туман, закриваючи будівлю вокзалу. Потужні локомотиви велично шипіли й викидали клуби пари в холодне й вологе повітря. Усе навколо було вкрите брудом і кіптявою.

Стівен із відразою подумав: «Яка мерзенна країна… Яке брудне місто!».

Його перше захоплення Лондоном: безліччю розкішних крамниць і ресторанів, гарно одягненими й привабливими жінками — вже зникло. Тепер він сприймав місто радше як гірський кришталь у брудній оправі.

Якби ж він зараз був у Південній Африці… Його миттєво охопила туга за домом. Сонячне світло, блакитне небо, сади, повні квітів — прохолодних блакитних квітів… Цілі живі огорожі з плюмбаго — синіх в’юнків, що прикрашають навіть скромні халупки.

А тут — бруд, кіптява й нескінченні, безперервні потоки людей. Вони рухаються, поспішають, штовхаються. Заклопотані мурахи, що діловито бігають своїм мурашником.

На мить він пошкодував, що взагалі приїхав сюди.

Але тоді згадав про власну мету й рішуче стиснув губи. Ні в біса, він не здасться! Він розробляв цей план багато років. І завжди збирався здійснити… те, що запланував. Так, він усе зробить!

Миттєва неохота, раптове запитання самому собі: «Чому? Чи воно того вартує? Навіщо зациклюватися на минулому? Чому б не знищити все?» — то була лише слабкість. Він уже не маленький хлопчик, щоб повертати то в один бік, то в інший, підкоряючись швидкоплинним примхам. Він сорокарічний чоловік, упевнений, цілеспрямований. І не звертатиме зі свого шляху. Він зробить те, заради чого приїхав до Англії.

Стівен зайшов у потяг і попрямував проходом, шукаючи вільне місце. Від послуг носія він відмахнувся і сам ніс свою валізу із сиром’ятної шкіри. Одне купе, друге, третє… Усе зайнято. До Різдва залишалося всього три дні. Побачивши чергове переповнене купе, Стівен Фарр огидливо скривився.

«Люди! Невпинні, незліченні маси людей! І всі такі… такі — як же їх назвати? — такі невиразні! Однакові, жахливо однакові! Обличчями вони схожі або на овець, або ж на кроликів», — подумав Стівен. Деякі базікали й метушилися. Інші — переважно огрядні чоловіки середнього віку — похропували. Через це більше скидалися на свиней. Навіть дівчата — тендітні, з овальними обличчями й темно-червоними губами — неприємно вразили Стівена своєю одноманітністю.

Він із раптовою тугою пригадав рідний вельд1: відкритий на всі боки, розпечений сонцем, безлюдний…

Та коли Стівен укотре зазирнув до купе, то йому перехопило подих. Ця дівчина була інакшою. Чорне волосся, вершкова блідість обличчя, очі, що відкривають глибину й темряву ночі. Сумні й горді очі Півдня… Як так сталося, що вона сидить у цьому потягу серед нудних, невиразних людей? Та ще й їде в похмурі центральні райони Англії! Це неможливо! Вона мала б стояти на балконі: троянда в зубах, гордо здійнята голова покрита чорною мереживною хусткою, а повітря навколо насичене пилом, спекою та запахом крові — запахом, що стоїть над ареною для кориди… Така дівчина мала би бути в якомусь дивовижному місці, а не тулитися в кутку вагона третього класу.

Стівен був спостережливою людиною. І, звісно, звернув увагу на її пошарпане чорне пальто та спідницю, дешеві неякісні рукавички з простої тканини, затонку шкіру туфель та зухвалий колір вогненно-червоної сумочки. Але, навіть попри це, вигляд вона мала розкішний. Дівчина здавалася йому незрівнянною, витонченою, екзотичною…

Якого біса вона робить у цій країні туманів, і пронизливих вітрів, і заклопотаних працьовитих мурах?

І тоді він подумав: «Я маю дізнатися, хто вона і що тут робить… Я маю дізнатися…».

ІІ

Пілар сиділа, притиснувшись до вікна, і міркувала про те, як же дивно пахнуть англійці. На той момент найсильніше її вразило в Англії саме це: різниця в запахах. Не пахло ані часником, ані пилом і майже не пахло парфумами. А в цьому купе вона відчувала запах холоду, задухи, сірки від локомотива, мила і ще чогось, дуже неприємного — запашок, схоже, ішов від хутряного коміра дебелої жінки, що сиділа поруч. Пілар обережно принюхалася, примусивши себе вдихнути. Нафталін. «Який напрочуд дивний вибір парфумів», — подумала дівчина.

Пролунав гудок, зичний голос щось вигукнув, і потяг смикнувся й повільно рушив зі станції. Поїхали. Її шлях розпочався…

Серцебиття пришвидшилося. Чи все буде добре? Чи вдасться їй здійснити задумане? Напевно. Вона ж усе так ретельно продумала… Готова до будь-якої несподіванки. О, так, вона матиме бажане… Мусить мати. Пілар вередливо надула губи. Раптом ці червоні губи надали її обличчю жорстокого вигляду. Жорстокого й жадібного, наче в дитини чи кошеняти, які знають лише власні бажання і ще не знають жалю.

Вона роззирнулася, не приховуючи по-дитячому щирої цікавості. Усі ці семеро людей у купе — які ж вони кумедні. Англійці! Вони здалися їй такими заможними: їхній одяг, черевики. Безсумнівно, Англія — дуже багата країна, як їй і казали. Але при цьому англійці зовсім не веселі. Аж ніяк.

«А той чоловік у проході привабливий. Справжній красень», — подумала Пілар. Їй сподобалося його бронзове обличчя, ніс із високим переніссям і квадратні плечі. Пілар швидше за будь-яку англійську дівчину зрозуміла, що чоловік милується нею. Вона жодного разу не подивилася на нього прямо, але прекрасно знала, як часто він дивився на неї і як саме.

Увага незнайомця не зацікавила та не схвилювала її, адже на батьківщині чоловіки могли спокійно дивитися на жінок, не приховуючи цього. Вона замислилася, чи англієць він, і вирішила, що ні.

«Він надто живий і реальний, щоб бути англійцем, — міркувала Пілар. — Але при цьому він білий. Можливо, він американець».

Їй спало на думку, що чоловік схожий на акторів, яких вона бачила у фільмах про Дикий Захід.

Проходом, прокладаючи собі шлях крізь натовп, проштовхався стюард.

— Перша черга на обід, шановне панство. Перша черга. Хто бажає обідати, пройдіть до вагона-ресторану.

Усі семеро пасажирів купе Пілар мали квитки на першу чергу. Як один, вони піднялися з місць і пішли обідати. Раптом стало безлюдно й тихо. Пілар швидко підняла вікно — перед тим агресивна сива жінка, що сиділа в протилежному кутку, трохи опустила його. Потім дівчина влаштувалася зручніше й дивилася крізь шибку на північне передмістя Лондона. Почувши, що двері купе розчинилися, вона навіть не поворухнулася: Пілар чудово розуміла, що їх відчинив той чоловік у проході, і не сумнівалася, що він хоче поговорити з нею.

Тому вона просто продовжила задумливо споглядати похмурий пейзаж.

Стівен Фарр спитав її:

— Хочете, я відчиню вікно?

Пілар підкреслено стримано відповіла:

— Не треба. Я його щойно зачинила.

Вона добре розмовляла англійською, хоч і з легким акцентом.

Запала пауза, і Стівен подумав: «Який чарівний голос. У ньому сонце… Він теплий, як літня ніч…».

А Пілар подумала: «Мені подобається його голос — такий глибокий і сильний. Цей чоловік справді привабливий».

Стівен знову заговорив:

— Людей у потягу повно.

— О, так, справді. Люди залишають Лондон. Гадаю, тому, що він такий похмурий.

Ніхто не вчив Пілар, що дівчатам заборонено розмовляти з незнайомцями в потягах. Вона вміла давати собі раду, як і будь-яка інша дівчина, але жорстких правил поведінки не дотримувалася.

Якби Стівена виховували в Англії, йому, можливо, було б незручно починати розмову з молодою дівчиною. Але він мав доброзичливу вдачу і тому вважав цілком за природне розмовляти з ким завгодно, якщо йому заманеться. Стівен щиро всміхнувся, не відчуваючи жодної незручності, і сказав:

— Лондон — вельми жахливе місце, чи не так?

— О, так. Він мені зовсім не подобається.

— Мені також.

Пілар уточнила:

— Ви ж не англієць, правда?

— Британець, але народився у Південній Африці.

— Он як! Що ж, це все пояснює.

— Ви щойно приїхали з-за кордону?

Пілар кивнула.

— Я родом з Іспанії.

Її відповідь здивувала Стівена.

— З Іспанії? Отже, ви іспанка?

— Лише наполовину. Моя мама була англійкою. Ось чому я так добре розмовляю англійською.

— Як ви ставитеся до цієї війни? — уточнив Стівен.

— Війна — це жахливо… І дуже сумно. Стільки шкоди від неї.

— На чиєму ви боці?

Насправді Пілар не мала чітких політичних поглядів. Вона пояснила, що в селі, де народилася, ніхто не звертав на війну особливої уваги.

— Розумієте, у нас в селі війни не було. Мер як урядовець — за уряд, а священник — за генерала Франко. Проте більшість людей зайняті виноградниками та землею, у них немає часу заглиблюватися в такі питання.

— Тобто ви кажете, що поруч із вами боїв не було?

Пілар відповіла, що не було.

— Але потім я поїхала автівкою через усю країну, — продовжила вона, — і тоді побачила багато руїн. Бачила навіть, як падає бомба й підриває авто… А інша бомба зруйнувала будинок. Це мене дуже схвилювало.

Стівен Фарр кривувато всміхнувся.

— Тож он як ви це сприйняли…

— Так, мені не пощастило, — пояснила Пілар. — Бо я хотіла їхати далі, а водій моєї автівки не міг: він загинув.

Стівен не зводив очей із дівчини:

— І вас це анітрохи не засмутило?

Чудові темні очі Пілар широко округлилися:

— Але ж ми всі помремо! Чи не так? І якщо смерть приходить миттєво з небес, ось так — бах! — то така смерть нічим не гірша за будь-яку іншу. Людина живе, а за мить — вже не живе. Такі правила цього світу.

Стівен Фарр розсміявся:

— Не думаю, що ви пацифістка.

— Ви не думаєте, що я — хто? — Слово «пацифіст», мабуть, раніше не зустрічалося Пілар і тому збентежило її.

— Ви прощаєте ворогам своїм, сеньйорито?

Пілар похитала головою.

— У мене немає ворогів. Але якби були…

— То що?

Стівен спостерігав за нею, знову захопившись ніжним і жорстоким вигином її губ.

Пілар серйозно й похмуро відповіла:

— Якби я мала ворога, якби хтось ненавидів мене, а я його, то я б перерізала моєму ворогу горло, ось так…

Вона зробила характерний жест. Той вийшов таким швидким і грубим, що Стівен Фарр миттєво відсахнувся.

— Яка ви кровожерлива дівчина!

Пілар і оком не моргнула.

— А ви б що зробили зі своїм ворогом?

Він щось сказав, потім подивився на неї та розсміявся.

— Цікаве запитання… Хотів би я знати напевно!

Пілар несхвально зазначила:

— Але ж ви знаєте відповідь… Маєте знати!

Сміх обірвався. Стівен глибоко вдихнув та мимоволі погодився:

— Авжеж, знаю…

І, раптом змінивши тему, спитав:

— Що примусило вас переїхати до Англії?

Пілар сором’язливо відповіла:

— Я мешкатиму у своїх англійських родичів.

— Он як.

Стівен відкинувся на спинку сидіння, не зводячи очей із дівчини, і міркував собі про те, які вони — ті англійські родичі, і як вони поставляться до чужинки з Іспанії. Він намагався уявити дівчину в добропорядній, стриманій британській родині в різдвяний час.

Пілар спитала:

— Вона гарна — ваша Південна Африка, так?

І Стівен почав розповідати їй про Південну Африку. Дівчина слухала з цікавістю дитини, якій розказують нову історію. Чоловік із задоволенням відповідав на її наївні, але водночас кмітливі запитання, і розважався, створюючи з розповіді чарівну казку, що ожила.

Подорожні з їхнього купе повернулися з обіду, і розваги скінчилися. Стівен підвівся, усміхнувся, дивлячись Пілар просто в очі, і рушив назад у коридор. Коли він на хвилину відійшов убік, аби впустити в купе літню жінку, його погляд упав на етикетку, наклеєну на солом’яну валізку Пілар, — імовірно, іноземного виробництва. Він не зміг стримати цікавості й прочитав ім’я — міс Пілар Естравадос. А коли він запримітив адресу, очі в нього на лоб полізли від недовіри і ще одного відчуття: Горстон-Хол, Лонгдейл, Едлсфілд. Він наполовину обернувся і подивився на дівчину — тепер його погляд випромінював зовсім інші емоції: розгубленість, обурення, підозру… Він нарешті вийшов у коридор, запалив цигарку і так і стояв там: курив, похмуро морщив лоба й думав…

ІІІ

У великій вітальні Горстон-Холу, облаштованій у блакитних і золотистих кольорах, сиділи Альфред Лі з дружиною Лідією і обговорювали плани на Різдво. Альфред був чоловіком середнього віку і мав квадратні плечі, ніжне обличчя та добрі карі очі. Коли він відкривав рота, то говорив тихо, але виразно й чітко, без жодного акценту. Шиї в нього наче взагалі не було, і здавалося, що голова росте просто з плечей. Загалом Альфред справляв враження людини інертної. Дружина ж його, Лідія, була енергійною та худорлявою — не жінка, а справжній хорт. Надміру худа, вона мала швидкі рухи, які вирізнялися нервовою грацією.

Виснажене обличчя Лідії без краплі косметики було некрасивим, але чомусь карбувалося в пам’яті. А от голос був справді чарівним.

Альфред зауважив:

— Батько наполягає! Інших причин зробити саме так немає.

Лідія ледь стримала нетерплячий жест і просто спитала:

— Ти що, завжди маєш йому поступатися?

— Але ж, люба, він уже дуже старий…

— Так, мені це відомо!

— Він вважає, що може робити по-своєму.

Лідія сухо відповіла:

— Звісно, адже він завжди так робив! Але колись, Альфреде, тобі доведеться наполягти на своєму.

— Що ти маєш на увазі, Лідіє?

Він вирячився на неї, і в погляді його читалися такий смуток і здивування, що на мить жінка закусила губу і, здавалося, засумнівалася, чи варто продовжувати.

Альфред Лі повторив:

— Що ти маєш на увазі, Лідіє?

Вона лише знизала тонкими витонченими плечима. А потім продовжила, намагаючись обережно добирати слова:

— Твій батько… Він поводиться, наче справжній тиран…

— Він старий.

— І буде старішати й далі. І, отже, ставати ще більш нестерпним. І коли настане край його тиранії? Він уже повністю керує нашим життям. Ми не можемо геть нічого спланувати самі! А якщо і сплануємо, то він завжди може ці плани зірвати.

Альфред заперечив:

— Батько вважає, що він має бути в нас на першому місці. Не забувай, він дуже добрий до нас.

— Он як? Добрий до нас?

— Так, дуже добрий, — голос Альфреда посуворішав.

Лідія ж спокійно уточнила:

— Ти маєш на увазі фінансові справи?

— Саме так. Його особисті бажання дуже прості. Але він ніколи не шкодує грошей для нас. Ти можеш витрачати скільки завгодно: і на одяг, і на будинок, — батько завжди сплачує всі рахунки й жодного слова тобі не каже. Пригадай: минулого тижня він нам автівку подарував!

— Так, визнаю, твій батько і справді дуже щедрий, — погодилася Лідія і додала: — Але за це він хоче, щоб ми поводилися, наче раби.

— Раби?

— Раби, і я не жартую. Альфреде, ти справді його раб, визнай це. Якщо ми збираємося кудись піти, а твій батько раптом хоче, щоб ми залишилися, то ти негайно, без жодного докору, все скасовуєш і сидиш удома. Якщо ж у нього раптом засяде в голові думка, що нам слід кудись піти, — ми негайно йдемо. У нас немає власного життя, немає і натяку на незалежність.

Її слова засмутили чоловіка:

— Лідіє, мені неприємно чути таке від тебе. Ти просто невдячна. Мій батько все для нас зробив…

Енергійне заперечення ледь не зірвалося з її губ, але вона встигла припнути язика і знову лише знизала плечима.

Альфред вирішив зайти з іншого боку:

— Ти ж знаєш, старий у захваті від тебе…

На це жінка чітко й дуже відверто відповіла:

— А от я від нього зовсім ні.

— Лідіє, коли ти так кажеш, ти мене дуже засмучуєш. Ти до нього несправедлива…

— Може, ти й маєш рацію. Але інколи людина просто не в змозі стриматися і мусить казати правду.

— Якби батько знав…

— Твій батько чудово знає, що я його не люблю! Гадаю, це навіть розважає його.

— Ну ж бо, Лідіє, я певен: у цьому ти помиляєшся. Він часто казав мені, що ти з ним просто чарівна.

— Так, я ввічлива з ним, а як інакше? І завжди буду ввічлива. Я просто хотіла, аби ти знав, що я насправді відчуваю. Твій батько, Альфреде, мені геть не подобається. Як на мене, він злостивий старий тиран. Він постійно принижує тебе і зловживає твоєю прихильністю. Ти вже давним-давно мав би повстати проти нього.

Альфред різко обірвав дружину:

— Досить уже, Лідіє. Прошу, більше ні слова.

Вона зітхнула.

— Вибач. Може, і не слід мені було… Поговорімо краще про плани на Різдво. Як гадаєш, твій брат Девід і справді приїде до нас?

— А чому ні?

Вона похитала головою, сумніваючись.

— Девід — він… дивний. Пригадай: коли він востаннє бував у нас удома? Кілька років тому? Він був такий відданий твоїй матері… У нього якісь упередження щодо цього місця.

— Девід завжди дратував батька, — нагадав їй Альфред. — Своєю музикою, відірваними від реальності мріями… Може, інколи батько й перегинав палицю щодо нього, але, гадаю, і Девід, і Хільда все ж приїдуть. Це ж Різдво, чи не так?

— І на землі мир, і в людях благовоління, — зітхнула Лідія. Її тонкі губи скривилися в іронічній посмішці. — Цікаво! Джордж і Магдалена приїдуть точно. Вони казали, що, може, уже завтра будуть тут. Боюся, Магдалена помре від нудьги.

Голос Альфреда звучав роздратовано:

— І чому моєму братові Джорджу забаглося одружитися з дівчиною, на двадцять років молодшою за нього? Не розумію! Хоча Джордж завжди був дурнуватим.

— Але кар’єру він зробив дуже непогану, — нагадала Лідія. — Електорату він до вподоби. Здається, Магдалена теж активно працює на політичній ниві, аби підтримати його.

Альфред повільно зауважив:

— Чесно кажучи, вона мені не дуже. Так, вродлива жінка… Але часом вона здається схожою на прекрасну грушу — із тих, з рожевим бочком і восковим блиском… — Він похитав головою.

— Ті, що гнилі всередині? — уточнила Лідія. — Як дивно, що ти підібрав саме такий образ для Магдалени, Альфреде!

— І що тут дивного?

— Ну, зазвичай ти такий люб’язний! Ти, здається, про жодну людину нічого поганого не сказав. Інколи навіть дратуєш мене, такий ти недостатньо — як же воно? — недостатньо підозріливий… Ні, радше недостатньо реальний, наче не з цього світу!

Чоловік усміхнувся.

— А я завжди кажу: світ такий, яким його робимо ми.

Його слова, схоже, обурили Лідію, і вона відповіла доволі різко:

— Ні! Зло живе не лише в чиємусь розумі. Воно просто існує, саме собою! Ти, схоже, не відчуваєш, що цей світ просякнутий злом. А я відчуваю. І завжди відчувала — навіть тут, у цьому домі… — Вона прикусила губу й відвернулася.

— Лідіє… — почав був Альфред.

Але та швидко підняла руку, наче збираючись затулити йому рота, і її погляд при цьому був спрямований не на чоловіка, а на щось у нього за спиною. Альфред озирнувся.

У дверях з’явилася темна постать — якийсь чоловік із ретельно поголеним обличчям, що навіть позою демонстрував вищий ступінь шанобливості.

Лідія нервово спитала його:

— Що таке, Горбері?

Голос Горбері було ледь чутно, наче він бурмотів собі під ніс:

— Я щодо містера Лі, мадам. Він попросив мене передати вам, щоб ви очікували ще двох гостей на Різдво і підготували для них кімнати.

— Ще двох гостей? — здивовано перепитала його Лідія.

Горбері так само невиразно відповів:

— Так, мадам. Ще один джентльмен і одна юна леді.

Альфред здивувався не менше за дружину:

— Яка ще юна леді?

— Це все, що мені повідомив містер Лі, сер.

Лідія миттєво підхопилася з місця:

— Я піднімусь нагору й подивлюсь…

Горбері зробив лише один крихітний крок — навіть більше натяк на крок, — але цього виявилося достатньо, аби Лідія пригальмувала.

— Вибачте, мадам, але містер Лі зараз саме відпочиває. Він попросив мене попіклуватися про те, щоб його ніхто не турбував.

— Он як, — кивнув Альфред. — Звісно, ми його не турбуватимемо.

— Дякую, сер, — відповів Горбері та величаво відійшов.

Лідія не стримала емоцій:

— Як же він мені не подобається! Він пересувається будинком так тихенько, наче кіт на м’яких лапках! Ніколи не знаєш напевно, чи він тут, чи вже пішов.

— Я теж не в захваті від нього. Але роботу свою він виконує дуже добре. Не так уже й легко знайти справді гарного камердинера. А батькові він подобається, і це головне.

— Так, твоя правда: це таки головне. О, Альфреде, а що це він казав про юну леді? Кого він мав на увазі?

Але її чоловік лише похитав головою.

— Я і гадки не маю. Не можу уявити, хто б це міг бути.

Вони трошки посиділи, мовчки дивлячись одне на одного. Раптом тонкі губи Лідії знову скривилися, і вона спитала:

— А знаєш, Альфреде, що я подумала?

— Що?

— Гадаю, твій батько останнім часом нудьгує. Він хоче трохи відволіктися на Різдво.

— Що то за спосіб відволіктися — запросити в родинне коло двох незнайомців?

— Ну… Звісно, подробиці мені невідомі, але, гадаю, він запланував для себе невеличку… розвагу.

— Сподіваюсь, він отримає задоволення, — похмуро зауважив Альфред. — Бідолаха, тепер він прикутий до ліжка… І це після життя, сповненого пригод!

Лідія повільно повторила:

— Після життя, сповненого… пригод.

Пауза, яку вона зробила перед останнім словом, надала йому особливого, хоча й незрозумілого значення. Альфред, схоже, вловив натяк: він почервонів і мав нещасливий вигляд.

Раптом Лідія скрикнула:

— Я взагалі не розумію, як у нього зміг народитися такий син, як ти! Ви ж повна протилежність один одному. І він тебе зачаровує… Та ти просто поклоняєшся йому!

У голосі Альфреда почулося незначне роздратування:

— Лідіє, ти зайшла занадто далеко. Мушу зазначити, це цілком природно, коли син любить батька. Не любити його — ось це було б дуже неприродно.

Лідія ніяк не могла вгамуватися.

— Тоді більшість членів твоєї родини поводяться неприродно! Ой, годі сперечатися! Вибач мені, я, напевно, образила тебе! Повір мені, Альфреде, я зовсім цього не хотіла. Я захоплююсь тобою за… за твою вірність батькові. У наш час відданість — така рідкісна чеснота. Може, погодимось на тому, що я просто ревную тебе? Жінки, кажуть, часто ревнують чоловіків до їхніх матерів, то чому вони не можуть ревнувати до батьків?

Альфред ніжно обійняв дружину.

— Ти інколи даєш завелику волю своїй уяві, Лідіє. У тебе немає жодних причин для ревнощів.

На знак вибачення Лідія швидко поцілувала його, злегка торкнувшись губами краєчка вуха.

— Я знаю. І все одно, Альфреде, не думаю, що до матері я б тебе хоч трохи ревнувала. Як шкода, що нам не довелося познайомитись…

— Вона була таким нещасним створінням… — зітхнув Альфред.

Дружина кинула на нього зацікавлений погляд:

— То он якою вона запам’яталася тобі — нещасним створінням. Цікаво.

Він замислено відповів:

— У моїх спогадах вона майже завжди хворіє… І часто плаче… — Альфред похитав головою. — У неї зовсім не було сили духу.

Не зводячи з чоловіка очей, Лідія ледь чутно прошепотіла:

— Як дивно…

Проте коли він здивовано подивився на неї, то вона різко хитнула головою та змінила тему.

— Оскільки нам не дозволено знати, хто наші таємні гості, я піду в сад і закінчу там справи.

— Але на вулиці дуже холодно, люба, і дме пронизливий вітер.

— Я одягнуся тепленько.

І з цими словами вона вийшла.

Залишившись наодинці, Альфред Лі ще трохи постояв посеред кімнати, насупивши брови, а потім підійшов до великого вікна в кінці приміщення. Воно виходило на терасу, що пролягла вздовж усього будинку. Через лічені хвилини він побачив Лідію — замотана в безформне шерстяне пальто, вона несла плетену тацю. Жінка поставила тацю на землю і почала поратися з невеличким квадратним вазоном у горщику, обкладеному камінням.

Чоловік деякий час спостерігав за нею. Нарешті він вийшов із кімнати, надягнув пальто й кашне та попрямував на терасу через бокові двері. Він пройшов повз інші різноманітні вазони, перетворені на мініатюрні садочки, — усе це було результатом роботи вправних пальців Лідії.

Один вазон був наче шматочок пустелі: дно вкрите гладеньким жовтим піском, у куточку стояло кілька пальм, зроблених із пофарбованої жерсті, а посередині долав свій шлях караван верблюдів, яким керувала пара маленьких фігурок арабів. В іншому кутку стояли примітивні мазанки, зліплені з пластиліну. У сусідньому вазоні було розбито італійський садочок з терасами та симетричними клумбами, квіти в яких Лідія виліпила із кольорового воску для печаток. Була тут також арктична мініатюра з айсбергами, створеними з осколків зеленого скла, та кілька пінгвінів. Далі стояв вазон із японським садочком: парою маленьких чудових низькорослих дерев, озером із люстерка й мостами, виліпленими з пластиліну.

Нарешті він дійшов до того вазона, над яким зараз працювала Лідія, і став поруч. Вона вже поклала на дно блакитний папір і накрила його склом. Навколо скла скупчилися шматочки скелі.

У цей момент Лідія якраз висипала з мішечка гальку й розкладала її, формуючи пляж. Між скелями виднілися крихітні кактуси.

Лідія бурмотіла собі під ніс: «Так, саме так… Усе виходить, як треба…».

— І що то за новий витвір мистецтва?

Вона здригнулася, бо не чула, як чоловік підійшов.

— Цей? А, це Мертве море, Альфреде. Тобі подобається?

Він відповів:

— Але ж воно таке неживе й одноманітне. Може, треба хоч якось його пожвавити й додати рослинності?

Лідія похитала головою.

— Саме таким я і уявляю собі Мертве море. Воно ж мертве, розумієш…

— Воно не таке красиве, як деякі інші з твоїх пейзажів.

— А воно і не має бути красивим.

З тераси почулися кроки. До них ішов дворецький: старий, сивоволосий і трохи згорблений.

— Мадам, вам телефонує місіс Магдалена Лі. Вона питає, чи вас влаштує, якщо вони з містером Джорджем прибудуть завтра потягом о сімнадцятій двадцять.

— Так, перекажіть їй, що все гаразд.

— Дякую, мадам.

Дворецький поквапився назад до телефона. Лідія подивилася йому вслід, і на її обличчі з’явилася лагідна усмішка.

— Наш милий старий Трессіліан. Він для всіх нас справжня опора! Уявити не можу, що б ми без нього робили.

Альфред погодився із нею.

— Це ж стара школа. Він працює у нас майже сорок років. Трессіліан відданий нашій родині.

Лідія кивнула.

— Так. Він схожий на вірних старих слуг із книжок. Гадаю, він ладен зі шкури лізти, аби захистити когось із нас!

Альфред погодився:

— Думаю, так… Авжеж, я впевнений у цьому.

Лідія нанесла завершальний штрих на пляж із гальки і сказала:

— Ось так. Готово.

— До чого готово? — не зрозумів Альфред.

Вона розсміялася.

— До Різдва, дурнику! До сентиментального Різдва в сімейному колі, яке ми запланували.

Девід читав лист. Раптом він зім’яв його у м’ячик і відкинув геть. Потім знову взяв, розгладив та перечитав ще раз.

Його дружина Хільда мовчки спостерігала за ним. Вона помітила, як смикається м’яз (чи то був нерв?) на його скроні, як тремтять довгі, тендітні пальці, як усе його тіло то тут, то там здригається від нервових спазмів. Тому, коли він нарешті відгорнув пасмо світлого волосся, яке завжди падало йому на лоба, і кинув на дружину безпомічний погляд блакитних очей, — вона була готова.

— Хільдо, і що нам з усім цим робити?

Хільда відповіла не відразу. У його голосі вона почула прохання про допомогу.

Вона знала, наскільки сильно Девід залежить від неї (насправді завжди залежав, від найпершого дня їхнього шлюбу), і розуміла, що, найімовірніше, може примусити його прийняти будь-яке рішення. Але саме з цієї причини вона й не хотіла демонструвати йому, яке саме рішення вона вважає кращим.

Нарешті вона заговорила, і її голос звучав так стримано й заспокійливо, як у досвідченої няні, що розмовляє з дитиною.

— Залежить від того, що тобі здається правильним, Девіде.

Хільда була жінкою дебелою, аж ніяк не вродливою, але випромінювала певний магнетизм. Вона чимось скидалася на персонажів полотен голландських майстрів. У її голосі завжди лунали теплі, лагідні нотки, а в ній самій відчувалася стійкість — стримана життєва стійкість, що так притягує до себе слабших. Жінка не першої молодості, із зайвою вагою, аж ніяк не спортивна, не розумна, не хитра… Але було в ній щось таке, що примушувало вас звернути на неї увагу. Сила духу! Хільда Лі вирізнялася силою свого духу!

Девід піднявся і почав ходити туди-сюди кімнатою. У його волоссі досі майже не було сивих пасом. Він мав дивний для свого віку хлоп’ячий вигляд. М’яким виразом обличчя скидався на милосердних лицарів з полотен Едварда Берн-Джонса і тому здавався не зовсім реальним.

Він заговорив, і голос його був пронизаний сумом.

— Ти ж знаєш, як я до цього ставлюся, Хільдо. Не можеш не знати.

— Я не впевнена.

— Але я ж казав тобі… Стільки разів розповідав! Як же я все це ненавиджу: і будинок, і сільську місцевість навколо нього, і все разом! Усе воно притягує лише нещастя. Я ненавидів кожну мить, яку провів там! Коли думаю про це… Про все, що їй довелося вистраждати… Моїй матері…

Його дружина співчутливо кивнула.

— Вона була такою милою, Хільдо, і такою терплячою. Вона часто лежала, такі сильні болі в неї були, але вона терпіла, стійко терпіла. І коли я думаю про свого батька, — тут обличчя Девіда потемніло, — який приніс стільки нещастя в її життя, так принижував її, вихвалявся своїми любовними пригодами… Він постійно зраджував їй і ніколи навіть не намагався цього приховати!

Хільда Лі знову кивнула:

— Їй не слід було миритися з цим. Вона мала кинути твого батька.

Тепер у його словах ніби пролунав докір:

— Вона була надто доброю, щоб так вчинити. Мати вважала своїм обов’язком залишатися. Крім того, це був її дім… Куди вона могла піти?

— Вона могла б побудувати власне життя.

Її слова роздратували Девіда.

— За тих часів?! Ти не розумієш. Тоді жінки так не поводилися. Вони просто з усім мирилися. Терпіли. А вона ж мала ще й про нас піклуватися. Навіть якби мати розлучилася з батьком, то й що? Напевно, він одружився б знову. Можливо, створив би іншу родину. І тоді, ймовірно, наші інтереси пішли б коту під хвіст. Вона мала брати все це до уваги.

Хільда не відповіла.

— Ні, вона правильно вчинила. Вона була святою! Мама вихилила чашу до дна — і без жодних нарікань.

Хільда уточнила:

— Не зовсім без нарікань, Девіде, інакше ти б не знав так багато.

Його обличчя посвітлішало, і він стиха промовив:

— Так, вона дещо мені розповіла. Вона ж знала, як я її люблю. Коли вона померла…

Він замовк. Скуйовдив руками волосся.

— Хільдо, це було жахливо… Нестерпно! Яке спустошення! Вона була така молода, вона не мала помирати. Він убив її, він — мій батько! Її смерть — на його совісті. Він розбив їй серце. Тоді я вирішив, що більше не житиму з ним під одним дахом. Я розірвав ці стосунки і втік від усього цього.

Хільда кивнула.

— Ти зробив дуже мудро. Це був правильний вчинок.

— Батько хотів, щоб я пішов працювати. Але тоді я мав би жити з ним. Я б цього не витерпів. Уявити не можу, як Альфред його витримує всі ці роки.

— І що, він ніколи не перечив батькові? — у голосі Хільди з’явилися перші ознаки цікавості. — Якщо не помиляюся, ти розповідав, наче твій брат навіть відмовився від кар’єри в іншому місці.

Девід кивнув.

— Альфред мав стати військовим. Батько про все вже домовився. Альфред, як його старший син, мав піти до кавалерії чи чогось такого, Гаррі — взятися за сімейну справу, як і я. А Джордж мав зайнятися політикою.

— Але не так сталося, як гадалося?

Девід похитав головою.

— Гаррі зламав батькові всі плани! Братик завжди був несамовитим. Загруз у боргах, створював батькові інші причини для занепокоєння. І нарешті одного дня зник із кількома сотнями фунтів, які йому аж ніяк не належали. По собі він залишив тільки стислу записку, де написав, що крісло клерка йому не до вподоби і що він хоче подивитися світ.

— І більше ви про нього не чули?

— Ну що ти, якраз навпаки! — розсміявся Девід. — Чули, і частіше, ніж хотілося б. Він постійно надсилав телеграми із проханням про гроші — з усіх куточків світу. І, до речі, зазвичай отримував бажане!

— А що сталося з Альфредом?

— Батько примусив його кинути армію, повернутися додому і зайнятися сімейною справою.

— І він не заперечував?

— Спершу дуже протестував. Він ненавидів цю роботу. Проте батько завжди міг мички микати з Альфреда. Гадаю, він і досі сидить під п’ятою батька.

— А тобі вдалося втекти звідти! — схвально зазначила Хільда.

— Так, я поїхав до Лондона й вивчав там живопис. Батько попередив мене: коли я і далі клеїтиму дурня, то, поки він живий, отримуватиму від нього лише скромну суму на прожиток, а після його смерті залишуся ні з чим. Я відповів тоді, що мені байдуже. Він назвав мене дурним хлопчиськом, і на цьому наше спілкування скінчилося. Відтоді я його не бачив.

Хільда стиха спитала:

— Невже ти ніколи не шкодував про це?

— Чесно? Ніколи. Я розумію, що моє мистецтво не принесе мені капіталу, а великим художником мені не стати… Але для щастя нам вистачить і цього скромного котеджу, адже в нас є все, чого ми потребуємо. А коли я помру, то моє життя застраховане на твою користь.

Він трохи помовчав і додав:

— А тепер я отримую це!

І ляснув долонею по листу.

— Шкода, що батько написав тобі лист, котрий так тебе засмутив, — поспівчувала йому Хільда.

Але Девід продовжив, наче й не чув слів дружини.

— Попросив мене приїхати на Різдво разом із дружиною, висловив надію, що ми зможемо зустрітися всі разом, зібратися, як і годиться родині! Що б це могло означати?

Хільда здивовано перепитала:

— Навіщо шукати у його пропозиції якийсь підтекст?

Девід ошелешено подивився на неї.

Вона всміхнулася і пояснила:

— Я маю на увазі, що твій батько старіє. І тому починає дуже сентиментально ставитися до родинних зв’язків. Таке трапляється, не дивуйся.

— Може, і трапляється, — неохоче погодився Девід.

— Він просто постарів і почувається самотнім.

Девід підозріло глянув на дружину.

— Хільдо, ти що, хочеш, аби я поїхав?

Вона розважливо промовила:

— Мені буде шкода, якщо ти не зреагуєш на прохання батька. Може, я і старомодна, не знаю, але чому б не влаштувати мирне й добре сімейне Різдво?

— Після усього, що я тобі розповів?

— Я тебе розумію, любий, справді розумію. Але ж усе це залишилося в минулому. Все позаду, справу закрито.

— Не для мене.

— Тільки тому, що ти сам не хочеш відпустити цей біль. Ти не хочеш поховати минуле.

— Я просто не можу забути.

— Ти не хочеш забути. Ти ж це мав на увазі, Девіде?

Його обличчя набуло рішучого виразу.

— Такі вже ми — Лі. Роками пам’ятаємо різні події, розмірковуємо щодо них, і наші спогади завжди свіжі.

Упертість чоловіка вже почала дратувати Хільду, тому вона спитала:

— Невже тут є чим пишатися? Я так не думаю!

Він замислено подивився на дружину і, трохи опанувавши себе, спитав:

— Отже, ти не дуже й цінуєш відданість — як-от відданість спогадам?

— Я непокоюсь про теперішні справи — аж ніяк не про колишні! Минуле слід залишити в минулому. Гадаю, якщо ми постійно підігріватимемо наші спогади, то врешті-решт спотворимо їх. Ми почнемо надавати їм надмірного значення, дивитися на них із помилкової перспективи.

— Я чудово пам’ятаю кожне слово й кожну подію з тих часів! — пристрасно вигукнув Девід.

— Так, любий, але це неправильно! Це неприродно! Ти судиш про ті часи з погляду хлопчика, замість того, аби дивитися на них спокійніше, як дорослий чоловік.

— І в чому полягатиме різниця? — пхикнув Девід.

Хільда вагалася. Вона розуміла, що наполягати на своєму в такій справі не дуже розумно, але їй вельми кортіло дещо сказати чоловікові. Тому вона продовжила:

— Гадаю, ти сприймаєш батька як тирана. Можливо, коли б ти по-новому поглянув на нього, уже як доросла людина, то зрозумів би, що він — цілком звичайний чоловік. Можливо, його пристрасті і брали над ним гору, та й життя його не можна назвати бездоганним, — але все ж таки він усього лише чоловік. Людина, а не чудовисько!

— Ти не розумієш! Те, як він поводився з моєю мамою…

Хільда суворо перервала його:

— Є люди, настільки покірні, що саме така їхня поведінка й вивільняє найгірші вади в інших людях. У той час як ті самі люди, зустрівшись із силою духу та наполегливістю, поводилися б зовсім інакше!

— То ти кажеш, що моя мама сама винна…

Хільда не дала йому договорити.

— Та ні, звісно ж, ні! Я не сумніваюся, що твій батько справді дуже погано поводився із матір’ю. Але шлюб — складна річ, тож жодна стороння людина — і навіть дитина, що народилася у цьому шлюбі, — не має права судити когось із пари. Крім того, твоє обурення на батька через матір їй не допоможе. Усе вже скінчилося, усе давно позаду! Зараз ти маєш старого батька в поганому стані, який просить власного сина приїхати додому на Різдво.

— І ти хочеш, аби я поїхав?

Хільда деякий час вагалася, але нарешті прийняла рішення.

— Так, — рішуче заявила вона. — Хочу. Я хочу, аби ти поїхав і нарешті переміг чудовисько із нічних жахів.

Джордж Лі, член Парламенту від Вестерингема, був доволі корпулентним джентльменом і нещодавно відсвяткував сорок перший день народження. Його очі, світло-блакитні й витрішкуваті, дивилися на світ із легкою підозрою. Він мав важку нижню щелепу й розмовляв завжди повільно та повчально.

От і зараз він поважно промовив:

— Я ж тобі вже пояснив, Магдалено: я вважаю, що поїхати туди — це мій обов’язок.

Дружина лише нетерпляче знизала плечима.

Вона була тендітною дівчиною, мала платиново-біляве волосся, брови ниточкою і миле овальне личко без жодної зморшки. Інколи воно могло взагалі не мати виразу, а її очі тоді ставали порожніми. Саме так вона виглядала зараз.

— Милий, — сказала вона, — але ж я певна, там буде та-ака нудьга!

— Головне, — зауважив Джордж Лі, і його обличчя засвітилося від радості, щойно йому на думку спала одна ідея, — що така подорож допоможе нам непогано заощадити. На Різдво витрати зазвичай зростають, а так ми зможемо відправити слуг у неоплачувану відпустку.

— Гаразд! — легко погодилася Магдалена. — Зрештою, Різдво скрізь нудне.

— Гадаю, — продовжив прясти свою нитку Джордж, — вони захочуть отримати від нас святковий обід. Можемо запропонувати їм добрячий шматок яловичини замість традиційної індички?

— Кому? Слугам? Ой, Джордже, припини метушитися. Ти завжди непокоїшся через гроші.

— Хтось має це робити, — зауважив Джордж.

— Так, але постійно збивати копійки — це ж просто абсурд. Чому ти не попросиш батька давати тобі більше грошей?

— Бо він і так дає мені пристойну суму на прожиток.

— Як ти можеш повністю залежати від батькових грошей? Це ж просто нестерпно! Йому б слід відразу відписати тобі частку.

— Це не в його стилі.

Магдалена подивилася на Джорджа. Погляд її карих очей раптом став пронизливим, а на бездумному овальному личку несподівано з’явився певний вираз.

— Він шалено багата людина, чи не так, Джордже? Начебто навіть мільйонер?

— Гадаю, навіть двічі мільйонер.

Магдалена зітхнула із заздрістю.

— Як же він стільки заробив? У Південній Африці, так?

— Так, у молодості він там заробив собі капітал. Переважно на алмазах.

— Як захопливо! — аж скрикнула жінка.

— Потім повернувся до Англії, розпочав власну справу і подвоїв чи навіть потроїв капітал.

— А що буде з грошима, коли він помре?

— На цю тему батько не дуже волів говорити. Звісно, в лоба його ніхто не питав, але, гадаю, основна частина спадку відійде нам із Альфредом. Альфред, зрозуміло, отримає більше за мене.

— У тебе й інші брати є, чи не так?

— Так, є ще Девід. Не думаю, що він отримає багато. Він давно пішов із дому, зайнявся мистецтвом чи ще чимось таким. Наскільки я пам’ятаю, батько попереджав його, що в такому разі позбавить спадку, але Девід відповів, ніби йому байдуже.

— Ну й дурень! — із презирством заявила Магдалена.

— Ще в мене була сестра, Дженніфер. Вона втекла із якимось іноземцем — здається, іспанцем, друзякою Девіда. Але десь із рік тому померла. Здається, у неї залишилася дочка. Може, батько їй щось і відпише в заповіті, але сума навряд чи буде великою. І, звісно, є ще Гаррі…

Він раптом сконфужено замовк.

— Гаррі? — здивовано перепитала Магдалена. — Хто такий Гаррі?

— Ну… е-е… теж мій брат.

— Я і не знала, що в тебе є ще один брат.

— Розумієш, люба, він не з тих людей, ким можна… е-е… пишатися. Ми навіть не згадуємо його. Ніколи. Він зганьбив нашу родину. Та й уже кілька років ми не отримуємо від нього жодної звістки. Найімовірніше, він взагалі давно помер.

Магдалена раптом розсміялася.

— Що таке? Що я такого кумедного сказав?

— Я просто подумала: як же смішно, що ти — ти, Джордж! — маєш брата, який зганьбив сім’ю! Ти ж такий поважний…

— Сподіваюсь, що саме такий, — холодно зауважив Джордж.

Його дружина примружилася на секунду.

— А от твій батько не настільки поважний, Джордже.

— Магдалено, годі вже!

— Він іноді як ляпне щось. Мені тоді стає дуже незручно.

Джордж зітхнув:

— Магдалено, ти мене сьогодні просто дивуєш. Скажи, а Лідія теж так почувається?

— Лідії він нічого такого не каже, — уточнила Магдалена й сердито додала: — О ні, їй ніколи не доводиться вислуховувати таке. Навіть уявити не можу, чому так.

Джордж подивився був на неї, але швидко відвів погляд.

— Ну, так, — сказав він, аби не промовчати. — Нам слід ставитися до цих прикрих випадків із розумінням. У батьковому віці та ще й зі станом його здоров’я…

Він знову замовк, а дружина одразу ж уточнила:

— Він і справді так важко хворий?

— Ну, не зовсім важко. У нього на диво багато сил залишилося. Однак, оскільки він хоче зібрати на Різдво всю родину, гадаю, поїхати до нього буде правильно. Може, це взагалі його останнє Різдво.

Магдалена різко заперечила:

— Кажи будь-що, Джордже, але я вважаю, що він може прожити ще багато років.

Джордж трохи ніяково відповів, затинаючись ледь не на кожному слові:

— Так… так, звісно… може.

— У кожному разі я згодна: поїхавши до нього, ми вчинимо правильно.

— Я в цьому не сумніваюся.

— Але ж мені так не хочеться їхати! Альфред такий нудний, а Лідія взагалі зверхньо на мене дивиться.

— Не кажи дурниць.

— Але це правда! І мене дратує той страхітливий слуга.

— Старий Трессіліан?

— Та ні, Горбері. Нишпорить навколо, наче кіт, і усмішка в нього така самовдоволена.

— Господи, Магдалено, а Горбері перед тобою чим завинив?

— Він просто мені грає на нервах, от і все. Але не зважай. Я і сама розумію: треба їхати. Не слід ображати старого.

— Так-так, у цьому й річ. Щодо різдвяної вечері для слуг…

— О, ні, Джордже, якось іншим разом. А зараз я зателефоную Лідії та скажу, що ми приїдемо завтра потягом о сімнадцятій двадцять.

З цими словами Магдалена стрімко пішла. Зробивши запланований дзвінок, вона подалася у свою кімнату, сіла за секретер, опустила кришку та почала ритися у численних маленьких відділеннях. Назовні висипалася купа рахунків. Магдалена взялася сортувати їх, намагаючись розкласти в більш-менш логічному порядку. Нарешті, нервово зітхнувши, вона зібрала їх і запхала назад у відділення. Розгублено провела долонею по платиновому волоссю, зібраному в гладеньку зачіску.

— Що ж мені тепер робити? — прошепотіла вона.

Якщо пройти довгим коридором на другому поверсі Горстон-Холу, то можна потрапити до великої кімнати, вікна якої виходять на під’їзну алею. Кімната була мебльована в найбільш екстравагантному стилі, який тільки можна уявити в цій старомодній оселі. Уздовж оббитих парчею стін стояли шкіряні крісла; з великих підлогових ваз за відвідувачами спостерігали дракони; очі хазяїв і гостей милували бронзові скульптури… Усе вражало величчю, коштовністю та помпезністю.

У великому старовинному кріслі, найбільш імпозантному з усіх, що стояли тут, сидів худорлявий, зморщений старий. Довгі й сухі, наче кігті, руки він поклав на підлокітники, а палицю із золотим набалдашником поставив поруч. Одягнутий він був у старий і витертий халат, а взутий — у повстяні туфлі. Його волосся посивіло від старості, а шкіра на обличчі пожовтіла.

Якийсь обшарпанець — так могла б подумати стороння людина. Але, побачивши гордовитий орлиний ніс, зустрівши жвавий погляд темних очей, ця людина, найімовірніше, змінила б свою думку. Адже перед нею сиділо втілення вогню, життя і снаги.

Старий Симеон Лі гигикнув собі під ніс — несподівано і пронизливо, очевидно, від задоволення, — і спитав:

— Ти ж передав моє послання місіс Лідії?

Горбері, який стояв поруч із кріслом, тихо й шанобливо відповів:

— Так, сер.

— Точнісінько так, як я тобі велів? Використав ті самі слова й ідеї?

— Так, сер. Я не зробив жодної помилки.

— Та ні, помилок ти не робиш. І все одно затям собі: краще тобі не помилятися, бо пошкодуєш! То що вона сказала, Горбері? А що сказав містер Альфред?

Так само тихо й беземоційно, як і раніше, Горбері переказав бесіду. Старий знову гигикнув і потер руки від задоволення.

— Чудово… Перший клас… Вони, напевно, довго міркували й дивувалися… Увесь день! Чудово! Тепер я хочу їх побачити. Йди до них і приведи сюди.

— Так, сер.

Горбері безшумно перетнув кімнату і вийшов.

— І ще дещо, Горбері…

Старий озирнувся і тихо вилаявся.

— Цей хлопець тихий, наче кіт. Ніколи не вгадаєш, де він зараз.

І він застиг у кріслі; рухалися лише його пальці, погладжуючи підборіддя. Нарешті у двері постукали, і увійшли Альфред із Лідією.

— Ага, ось і ви, ось і ви. Сідай, Лідіє, люба моя, сідай біля мене. Які в тебе яскраві щічки!

— На вулиці холодно. Від холоду щоки червоніють.

Альфред ввічливо поцікавився:

— Як твої справи, батьку? Ти гарно відпочив після обіду?

— Перший клас, перший клас. Мені снилися старі добрі часи! Ще до того, як я оселився тут і перетворився на стовп суспільства.

Він раптом розсміявся надтріснутим старечим сміхом.

Його невістка сиділа мовчки, ввічливо слухала й лагідно всміхалася.

Альфред продовжив:

— А хто ті двоє, батьку, кого ти запросив на Різдво?

— А, ті двоє! Так-так, маю розповісти вам про них. Хочу влаштувати собі грандіозне Різдво цього року — справді грандіозне Різдво. Дайте пригадаю… Приїдуть Джордж і Магдалена…

Лідія уточнила:

— Так, вони приїдуть завтра потягом о сімнадцятій двадцять.

Старий Симеон вигукнув:

— Цей нікчема Джордж! Тільки й уміє, що язиком ляпати! Але ж він мій син.

Альфред додав:

— Виборці його люблять.

Симеон знову гигикнув:

— Мабуть, вірять, що він чесна людина. Чесна, га! Ще не народився жоден Лі, який би міг похвалитися чесністю.

— Батьку, та годі вже!

— Ти виняток, сину мій. Ти виняток.

— А Девід? — уточнила Лідія.

— Так, Девід! Цікаво, яким він став після стількох років. У юності він був такий тютя… І що то за жінка, з якою він одружився? Принаймні вона не на двадцять років молодша за нього — на відміну від дружини того йолопа Джорджа!

— Хільда написала мені дуже милий лист, — повідомила старому Лідія. — Я щойно отримала від неї телеграму: вона підтверджує, що вони приїдуть на Різдво і завтра вже будуть тут.

Свекор окинув Лідію пронизливим поглядом і розсміявся.

— Мені ніколи не вдається допекти тобі, Лідіє, — зізнався він. — Маю віддати тобі належне, ти дуже гарно вихована жінка. Виховання не сховаєш, мені це добре відомо. Хоча спадковість — дивна штука. Із усіх вас лише один схожий на мене. Лише один із усього посліду.

Його очі заблищали.

— А тепер вгадайте, хто ще приїде на Різдво. Даю вам три спроби. І готовий закластися на п’ять фунтів, що ви не вгадаєте.

Він переводив погляд із одного обличчя на інше. Альфред насупився і сказав:

— Горбері обмовився, що ти очікуєш молоду даму.

— І це тебе заінтригувало, еге ж? Ще б пак! Пілар от-от приїде. Я надіслав за нею автівку.

Альфред шоковано перепитав:

— Хто? Пілар?!

— Пілар Естравадос. Дочка Дженніфер. Моя онука. Цікаво, яка вона.

Альфред вигукнув:

— Боже мій, батьку, ти ж ніколи не казав мені!..

Старий широко усміхався.

— Не казав, бо хотів зберегти все в таємниці! Велів Чарлтону зв’язатися з нею і все владнати.

Альфред обурено повторив:

— Ти ніколи не казав мені…

Його батько, не прибираючи з обличчя зловісної посмішки, пояснив:

— Не хотів псувати сюрприз! Цікаво, як воно буде — коли в домі знову з’явиться молода кров. Естравадоса я ніколи не бачив. На кого схожа дівчина — на матір чи на батька?

— Батьку, невже ти вважаєш, що вчинив розумно? — почав Альфред. — Беручи до уваги все…

— Безпека, безпека, ти занадто опікуєшся безпекою, Альфреде! Завжди опікувався! А я чхати хотів на безпеку! Роби, що хочеш, і до біса все інше! От як я живу! Ця дівчина — моя онука, єдине дитя в родині! І мені байдуже, ким був її батько чи чим він заробляв на життя. Це моя плоть і кров! І вона приїздить до мене й житиме у моєму домі.

— Вона тут житиме? — Лідія була шокована звісткою.

Старий кинув на неї короткий погляд.

— А ти заперечуєш?

Вона похитала головою, усміхнулася і сказала:

— Невже я справді можу заборонити вам запрошувати до себе кого завгодно? Ні, я просто міркувала щодо неї.

— Щодо неї? Про що це ти?

— Чи вона буде щасливою у вашому домі.

Старий Симеон аж скинувся.

— Та вона бідна, наче церковна миша. Вона має мені подякувати!

Лідія знизала плечима.

Симеон обернувся до Альфреда.

— Ось бачиш? Різдво вийде грандіозним! Усі мої діти з’їдуться до мене. Усі мої діти! Так, Альфреде, ось тобі підказка. Тепер вгадай: хто ж інший гість?

Альфред розгублено вирячився на батька.

— Усі мої діти! Ну ж бо, хлопче, відгадуй! Та, звісно ж, Гаррі! Твій брат Гаррі!

Альфред раптом зблід і ледь вимовив, затинаючись:

— Гаррі… не Гаррі…

— Гаррі, хто ж іще!

— Але ж ми думали, що він помер…

— Та нізащо!

— І ти… ти вирішив притягнути його сюди? Після всього?

— Блудний син, еге ж? Твоя правда. Відгодоване теля! Альфреде, ми маємо зарізати відгодоване теля. Маємо влаштувати йому великий прийом.

Альфред заперечив:

— Але ж він повівся з тобою… з усіма нами… ганебно. Він…

— Не перелічуй усі його гріхи! Це займе багато часу. Чи пам’ятаєш ти, що Різдво — то час для прощення? Ми відкриємо свій дім блудному синові.

Альфред підвівся і пробурмотів:

— Знаєш, я… я шокований. Мені й примаритися не могло, що одного дня він знову ступить на поріг цього дому.

Симеон нахилився вперед.

— Гаррі тобі ніколи не подобався, чи не так? — тихо спитав він.

— Після того, як він поставився до тебе…

Симеон гигикнув і зауважив:

— Та ну, що було, те загуло. Цього від нас вимагає дух Різдва, чи не так, Лідіє?

Лідія теж зблідла й сухо відповіла:

— Я бачу, цього року ви багато часу присвятили міркуванням щодо Різдва та його значення.

— Я хочу зібрати навколо себе всю свою родину. Мир і благовоління. Я людина стара. Ти вже йдеш, синку?

Альфред вискочив із кімнати. Лідія хвильку подумала й підвелася, щоб іти за ним.

Симеон дивився вслід синові й мовчки кивав.

— Він засмутився. Вони з Гаррі ніколи не ладнали. Гаррі завжди виставляв Альфреда посміховиськом. Називав його старою черепахою.

Лідія відкрила рота, збираючись щось відповісти на це, але, побачивши нетерплячий вираз обличчя старого, передумала.

Така стриманість, схоже, розчарувала його. Зрозумівши це, Лідія сказала:

— Заєць і черепаха. Ах, так, гонку виграє саме черепаха.

— Не завжди, — заперечив Симеон. — Не завжди, мила моя Лідіє.

Тоді, усе ще усміхаючись, вона вирішила завершити розмову:

— Вибачте, я маю піти за Альфредом. Несподіванки, навіть приємні, завжди засмучують його.

Симеон гигикнув:

— Так, Альфред не любить змін. Він завжди був сиднем.

Лідія дорікнула свекрові:

— Альфред дуже відданий вам.

— Тобі це здається дивним?

— Інколи — так, здається, — підтвердила Лідія і вийшла з кімнати. Симеон провів її очима.

Потім тихенько розсміявся і потер долоні від задоволення.

— Як весело, — підсумував він. — Як мене це тішить. Це Різдво мені неодмінно сподобається.

Він важко піднявся з крісла і, спираючись на палицю, прошкандибав в інший куток кімнати, де стояв великий сейф.

Покрутив диск, набираючи комбінацію цифр. Дверцята відчинилися, і скрючені пальці старого вхопили прихований скарб.

Із сейфа він дістав маленький замшевий мішечок, розв’язав його і пропустив крізь пальці струмочок необроблених алмазів.

— Ось ви де, красунчики мої… Такі ж, як і раніше… Мої давні друзі. То були гарні часи, добрі часи… Ніхто не стане обробляти вас, різати й пиляти, друзі мої. Ви не висітимете на жіночих шиях, не сидітимете на жіночих пальцях, не стирчатимете в жіночих вухах. Ви мої! Мої давні друзі! У нас із вами є спільні таємниці, авжеж… Мені кажуть, що я старий і хворий, але їм мене так просто не здихатися! Старий пес ще не всі свої зуби втратив. Я ще зможу дістати певну радість від життя. Ще зможу…

1 Посушливе плато в Південній Африці. (Тут і далі прим. перекл.)