Різдво Еркюля Пуаро

Частина 5. 26 грудня

Головний констебль і суперінтендант Сагден недовірливо вирячилися на Пуаро. Останній обережно повернув цівкою дрібні камінчики у невеличку картонну коробку й підштовхнув її головному констеблю.

— О, так, — повторив він. — Це справжні алмази.

— І де ви їх знайшли, ви кажете? У саду?

— В одному з маленьких садів, створених мадам Лідією Лі.

— Місіс Лідією? — Сагден похитав головою. — Це малоймовірно.

Пуаро уточнив:

— Мабуть, ви маєте на увазі, що не вважаєте ймовірним те, що місіс Лідія перерізала горло своєму свекру?

Сагден швидко відповів:

— Ми знаємо, що вона цього не робила. Я мав на увазі — малоймовірно, що вона поцупила алмази.

Пуаро зазначив:

— Нелегко повірити, що вона злодійка.

— Будь-хто міг їх там заховати, — зауважив Сагден.

— Це правда. Просто збіг обставин: у цьому конкретному саду — у Мертвому морі, яке він зображує, — виявилася галька, дуже схожа на алмази і за формою, і за виглядом.

Сагден здивувався:

— Ви натякаєте на те, що вона все спланувала заздалегідь? Свідомо?

Полковник Джонсон спокійно заперечив:

— Я не вірю в це, ні на мить не вірю. Ні на мить. Навіщо їй узагалі красти ті алмази?

— Ну, щодо цього… — повільно почав Сагден.

Пуаро швидко втрутився:

— Я можу запропонувати відповідь на ваше запитання. Вона взяла алмази, щоб підказати нам мотив убивства. Тобто вона знала, що буде скоєне вбивство, хоча сама й не брала в ньому активної участі.

Джонсон нахмурився:

— Це не витримує жодної критики. Ви робите її спільницею, але кому вона могла б допомагати? Тільки власному чоловікові. Проте оскільки нам відомо, що він теж не причетний до вбивства, то вся теорія розсипається, наче картковий будинок.

Сагден рефлекторно погладив нижню щелепу.

— Так, — погодився він, — усе правильно. Якщо місіс Лідія справді вкрала алмази — а це під великим сумнівом, — то це було звичайне пограбування. І тоді, можливо, вона і планувала використати той сад як схованку для вкраденого, поки не вщухне галас. Але всі інші можливості — то справжнісінька випадковість. Цей сад, каміння в якому схоже на алмази, вразив злодія, ким би він не був, і навів його на думку про ідеальну схованку.

Пуаро погодився:

— Ось це вже можливо. Я завжди готовий визнати можливість одного випадкового збігу, але не більше.

Суперінтендант Сагден сумнівно похитав головою.

Пуаро спитав його:

— Яка ваша думка, інспекторе?

Той обережно заявив:

— Місіс Лідія — дуже мила жінка. Мені здається, то малоймовірно, що вона могла б вплутатися в якісь підозрілі справи. Але, звісно, напевно знати неможливо.

Полковник Джонсон роздратовано зауважив:

— У кожному разі, що б там насправді не сталося з алмазами, про її причетність до вбивства не може бути й мови. Дворецький бачив її у вітальні під час злочину. Ви ж пам’ятаєте це, Пуаро?

Пуаро підтвердив:

— Я не забув.

Головний констебль звернувся до свого підлеглого:

— Продовжуймо нарешті. Що ви можете доповісти? Є якась нова інформація?

— Так, сер. Нова інформація є. Почну з Горбері. Є причина, чому він може боятися поліції.

— Пограбування?

— Ні, сер. Вимагання грошей і погрози. Прихований шантаж. Його провину довести не вдалося, тож його відпустили, але мені здається, що він таки був винний. Оскільки він знає за собою такий гріх, то, мабуть, коли Трессіліан згадав про прихід поліцейського вчора ввечері, Горбері подумав, що ми натрапили на щось аналогічне, і перелякався.

Головний констебль буркнув:

— Гм! Досить із мене Горбері. Що ще?

Суперінтендант кашлянув.

— Е… Місіс Магдалена Лі, сер. У нас є інформація про неї, про її життя до заміжжя. Мешкала разом із таким собі капітаном Джонсом. Прикидалася його дочкою, але насправді ніякий він їй не батько… Я думаю, зважаючи на цю інформацію, можна сказати, що старий містер Лі просто розкусив її: він був розумним, коли йшлося про жінок, і з першого погляду міг відрізнити чесну жінку від нечесної. Гадаю, він просто розважався, діяв навмання. І налякав її!

Полковник Джонсон задумливо промовив:

— Це дає нам іще один можливий мотив, крім фінансового. Мабуть, місіс Магдалена думала, що містер Лі знає про неї щось конкретне і збирається викрити її чоловікові. Ця її історія із телефонною розмовою просто вигадана. Вона нікому не телефонувала.

Сагден запропонував:

— Чому б нам не зібрати їх тут, сер, і не розпитати про цю телефонну розмову? А тоді вже подивимось, що матимемо.

— Гарна ідея, — підтримав його полковник Джонсон.

Він подзвонив у дзвінок, і Трессіліан прийшов на виклик.

— Запросіть містера Джорджа і місіс Магдалену Лі.

— Як скажете, сер.

Коли старий відвернувся, Пуаро спитав його:

— Дата на настінному календарі залишилася незмінною після вбивства?

Трессіліан повернувся.

— На якому календарі, сер?

— Он тому, на стіні.

Троє чоловіків знову сиділи в маленькій вітальні Альфреда Лі. Календар, про який ішлося, був великий і мав відривні аркуші, на кожному з яких жирним шрифтом була надрукована дата. Трессіліан подивився на нього через кімнату, а потім повільно пошкандибав до календаря, зупинившись лише за фут чи два від нього.

— Вибачте, сер, аркуш відірвали. Сьогодні двадцять шосте число.

— Ах, даруйте. А хто б міг його відірвати?

— Містер Лі, сер, щоранку так робить. Містер Альфред — дуже організований джентльмен.

— Розумію. Дякую.

Трессіліан вийшов. Сагден спантеличено спитав Пуаро:

— Що такого підозрілого ви побачили в тому календарі, містере Пуаро? Я щось пропустив?

Знизавши плечима, Пуаро відповів йому:

— Календар тут ні до чого. Я просто вирішив провести маленький експеримент, от і все.

— Засідання суду завтра. Звісно, його перенесуть, — повідомив полковник Джонсон.

Сагден підтвердив:

— Так, сер, я бачив коронера, усе мине як слід.

II

До кімнати зайшов Джордж Лі в супроводі дружини.

Полковник Джонсон сказав їм:

— Доброго ранку. Прошу сідати. Є кілька запитань, які я хочу поставити вам обом. Певні моменти мені не зовсім зрозумілі.

— Я буду радий надати вам будь-яку допомогу, — дещо бундючно заявив Джордж.

Магдалена ж тихо відгукнулась:

— Прошу.

Головний констебль злегка кивнув Сагдену, і той узявся до допиту:

— Річ у телефонних дзвінках у вечір, коли стався злочин. Ви зателефонували у Вестерингем — так, здається, ви нам казали, містере Лі?

Джордж холодно відповів:

— Так. До свого агента в графстві. Я можу зв’язати вас із ним і…

Суперінтендант Сагден підняв руку, аби стримати потік слів Джорджа.

— Саме так, містере Лі. Ми не заперечуємо цей пункт. Ваш дзвінок відбувся рівно о восьмій п’ятдесят дев’ять.

— Ну… я… е-е… не міг назвати час настільки точно.

— Ага, — погодився Сагден. — Але ми можемо! Ми зав­жди дуже ретельно перевіряємо ці речі. Справді дуже ретельно. Дзвінок було здійснено о восьмій п’ятдесят дев’ять, а завершено о дев’ятій нуль чотири. Ваш батько, містер Лі, був убитий близько дев’ятої п’ятнадцять. Я мушу ще раз попросити вас розповісти нам про ваші пересування.

— Я ж казав вам, я телефонував!

— Ні, містере Лі, у той час — ні.

— Дурниці… Ви, мабуть, помилилися! Ну, можливо, я тоді щойно закінчив телефонувати… Я, здається, обмірковував можливість зробити ще один дзвінок — просто міркував, чи… е-е… варто… витрачати гроші… коли я почув шум нагорі.

— Навряд чи ви цілих десять хвилин обмірковували необхідність зробити телефонний дзвінок.

Обличчя Джорджа набуло фіолетового відтінку.

— Що ви маєте на увазі? На що це ви, чорт забирай, натякаєте? Яке нахабство! Ви смієте сумніватися в моїх словах? Сумніватися в слові людини мого стану? — заторохтів він. — Я… е-е… чому я взагалі маю звітувати за кожну хвилину свого часу?

Суперінтендант Сагден відповів йому із незворушністю, яка викликала захоплення Пуаро:

— Такі правила.

Джордж сердито обернувся до головного констебля.

— Полковнику Джонсоне! Ви підтримуєте таке… Таке безпрецедентне ставлення?

Головний констебль сердито відповів:

— У справі про вбивство, містере Лі, потрібно ставити запитання і відповідати на них.

— Та я ж відповів! Я закінчив телефонувати і… е-е… обдумував наступний дзвінок.

— Ви були в цій кімнаті, коли нагорі підняли тривогу?

— Я був… так, саме тут.

Джонсон звернувся до Магдалени.

— Мені здається, місіс Лі, — зауважив він, — ви казали, що говорили по телефону, коли розпочалася бійка, і що в цей час ви були самі в цій кімнаті?

Його запитання збентежило Магдалену. Їй перехопило подих; вона скоса подивилася на Джорджа, потім на Сагдена, потім поблажливо — на полковника Джонсона. Нарешті сказала:

— Ой, справді, я не знаю… Я не пам’ятаю, що казала… Я була така засмучена…

Сагден лише зазначив:

— Знаєте, у нас усе записане.

Вона спрямувала на нього здивовані привабливі очі, тремтячі губи.

Але у відповідь отримала холодну відстороненість суворої респектабельної людини, якій такі жінки не по­добалися.

Тоді невпевнено промовила:

— Я… я… звісно, я телефонувала. Я не можу точно сказати, коли саме…

Джонсон наполягав:

— Що ви маєте на увазі? Звідки ви телефонували? Точно не звідси.

Суперінтендант Сагден продовжив думку керівника:

— Я так підозрюю, місіс Лі, що ви взагалі не телефонували. У такому разі — де ви були і що робили?

Магдалена розгублено роззирнулася і розплакалася. Схлипуючи, вона заблагала чоловіка:

— Джордже, не дозволяй їм залякувати мене! Ти ж знаєш, якщо мене хто лякає і закидає питаннями, то я взагалі нічого не згадаю! Я… я не знаю, що я казала того вечора… Це все було так жахливо, і я була така засмучена… І вони так жорстоко поводяться зі мною…

Вона підскочила і, ридаючи, вибігла з кімнати.

Підвівшись, Джордж Лі вигукнув:

— Що ви собі дозволяєте?! Я не допущу, щоб з моєї дружини знущалися та залякували її до смерті! Вона дуже чутлива. Це ганебно! Я поставлю питання в Палаті громад про ганебні методи роботи поліції. Який сором!

Він вискочив із кімнати й грюкнув дверима.

Суперінтендант Сагден закинув голову й розсміявся.

— Ми вивели їх на чисту воду! Тепер побачимо!

Джонсон нахмурився:

— Надзвичайна справа! Однак така поведінка виглядає підозріло. Ми повинні ще раз допитати цю жінку.

Сагден легковажно запевнив його:

— Ой, та вона повернеться через кілька хвилин, коли вирішить, що сказати. Чи не так, містере Пуаро?

Пуаро, який начебто задрімав, стрепенувся.

— Pardon?

— Я сказав, що вона повернеться.

— Мабуть… Так, можливо… О, так!

Сагден подивився на нього і здивовано спитав:

— Що сталося, містере Пуаро? Привида побачили?

Пуаро повільно відповів:

— Ви знаєте, я не впевнений, що це був не привид…

Полковник Джонсон нетерпляче звернувся до підлеглого:

— Ну, Сагдене, ще щось є?

Сагден відповів:

— Я намагався перевірити порядок, у якому всі прибули на місце вбивства. Цілком зрозуміло, що, найімовірніше, сталося. Після вбивства, коли передсмертний крик жертви наполохав усіх, хто був у домі, убивця вислизнув із кімнати, замкнув двері плоскогубцями чи іншим інструментом і через хвилину чи дві приєднався до тих, хто прибіг на місце злочину. На жаль, нелегко перевірити, кого саме бачив кожен, тому що на спогади людей у такій ситуації покладатися не можна. Трессіліан каже, що бачив, як Гаррі та Альфред Лі вискочили з їдальні, перетнули коридор і помчали нагору. Це дозволяє нам викреслити їх зі списку підозрюваних, але ми все одно на них не думали. Наскільки я зміг зрозуміти, міс Естравадос приєдналася до всіх пізно — однією з останніх. Здається, усі погоджуються у тому, що першими прибігли Фарр, місіс Магдалена і місіс Хільда. Кожен із цих трьох каже, що один із інших був просто попереду нього. Ось у чому полягає складність: неможливо відрізнити навмисну брехню від справжньої нечіткості спогадів. Усі бігли туди — із цим усі погоджуються, але в якому порядку — не так вже й легко встановити.

Пуаро повільно спитав:

— Ви думаєте, це важливо?

— Так, це ж питання часу. А його, якщо пам’ятаєте, було неймовірно мало.

Пуаро поважно кивнув:

— Я згоден із вами, що питання часу в цій справі дуже важливе.

Сагден продовжив:

— Ситуація ускладнюється тим, що в будинку є двоє сходів. Головні — тут, у передпокої, приблизно на однаковій відстані від дверей їдальні та вітальні. А інші розташовані в протилежному крилі будинку. Стівен Фарр скористався саме другими сходами. Міс Естравадос пройшла верхнім коридором теж із того кінця будинку (її кімната розташована в іншому кінці). Решта кажуть, що піднялися головними сходами.

Пуаро додав:

— Можна заплутатися, так.

Двері відчинилися, і до кімнати швидко увійшла Магдалена. Вона важко дихала, а на кожній щоці в неї палала яскрава кольорова пляма. Вона підійшла до столу й тихо промовила:

— Мій чоловік вважає, що я лягла відпочивати. Я тихо вислизнула зі своєї кімнати. Полковнику Джонсоне, — звернула вона до нього погляд своїх широко округлених, засмучених очей, — якщо я скажу вам правду, це залишиться між нами? Я маю на увазі, що ви ж не зобов’язані оприлюднювати геть усе?

Полковник Джонсон уточнив:

— Ви маєте на увазі, місіс Лі, щось, що не стосується злочину?

— Так. Просто одна деталь мого… мого особистого життя.

Головний констебль ухильно відповів:

— Краще зізнайтеся нам в усьому щиросердно, місіс Лі, і залиште нам судити.

Очі Магдалени наповнилися сльозами. Вона рішуче заявила:

— Гаразд, я довірюсь вам. Я знаю, що можу вам довіряти. Ви справляєте враження людини доброї. Розумієте, усе трапилося таким чином. Є одна людина… — Вона замовкла.

— Отже, місіс Лі?

— Учора ввечері я хотіла зателефонувати одній людині… Чоловікові… Моєму другові. І я не хотіла, щоб Джордж про це дізнався. Я знаю, що це дуже неправильно з мого боку… Але ось так усе й було. Тому я пішла до телефона — після обіду, коли думала, що це безпечно, оскільки Джордж сидить у їдальні. Але коли я прийшла сюди, то почула, як він розмовляє, і мені довелося чекати.

— Де ж ви чекали, мадам? — спитав її Пуаро.

— За сходами є місце для пальт та інших речей. Там темно. Я прослизнула туди, бо звідти побачила б, як Джордж вийде з кімнати. Але він ніяк не виходив, а тоді піднявся галас, містер Лі закричав, і я побігла нагору.

— Отже, ваш чоловік не виходив із цієї кімнати до моменту вбивства?

— Не виходив.

Головний констебль уточнив:

— А ви з дев’ятої години і до дев’ятої п’ятнадцять чекали в ніші за сходами?

— Так, але я не могла цього сказати при всіх, розумієте? Усі хотіли б дізнатися, що я там робила. Це була дуже, дуже незручна ситуація, ви ж розумієте, чи не так?

Джонсон сухо відповів:

— Ситуація і справді незручна.

Магдалена мило всміхнулася йому.

— Я відчуваю таке полегшення, що сказала вам правду. Але ж ви не повідомите моєму чоловікові, чи не так? Ні, я впевнена, що не повідомите! Я можу вам усім довіряти.

Вона окинула кожного з них благальним поглядом і швидко вислизнула з кімнати.

Полковник Джонсон глибоко зітхнув.

— Що ж, — сказав він. — Це може бути і правдою! Цілком правдоподібна історія. З іншого боку…

— Можливо, і ні, — закінчив за нього Сагден. — Ось і все. Ми не знаємо напевно.

III

Лідія Лі стояла біля дальнього вікна вітальні й дивилася на двір. Її постать була наполовину прихована важкими шторами. Якийсь звук у кімнаті змусив її обернутися, і вона раптом побачила Еркюля Пуаро — він стояв біля дверей.

— Ви мене налякали, месьє Пуаро, — зізналася вона.

— Я перепрошую, мадам. Я тихо рухаюсь.

— Я думала, це Горбері.

Еркюль Пуаро кивнув.

— І правда, він тихенько ступає — як кіт… чи злодій.

Він трохи помовчав, спостерігаючи за нею.

На обличчі Лідії спочатку не було жодних емоцій, але потім вона скривила легку гримаску неприязні:

— Мені той чоловік ніколи не подобався. Я буду рада позбутися його.

— Мені здається, ви вчините мудро, мадам.

Вона швидко глянула на нього і спитала:

— Що ви маєте на увазі? Вам про нього відомо щось… погане?

— Він — людина, яка збирає секрети й використовує їх у своїх інтересах.

Лідія миттєво спитала:

— Як ви думаєте, йому щось відомо про вбивство?

Пуаро знизав плечима й зауважив:

— У нього тиха хода й довгі вуха. Можливо, він випадково щось почув, але тримає це при собі.

Лідія насторожилася:

— Ви хочете сказати, що він може спробувати шантажувати когось із нас?

— Цілком вірогідно. Але я прийшов не заради того, щоб повідомити вам це.

— Чому ж тоді?

Пуаро повільно відповів:

— Я розмовляв з месьє Альфредом Лі. Він зробив мені пропозицію, і я хотів би обговорити її з вами, перш ніж прийняти або відхилити її. Але мене настільки вразила картина, яку я побачив, коли увійшов, — чарівний візерунок вашого джемпера на тлі темно-червоних штор, — що я зупинився, аби трохи помилуватися.

Лідія роздратовано кинула:

— Справді, месьє Пуаро, невже вам так потрібно гаяти час на компліменти?

— Перепрошую, мадам. Так мало англійських жінок розуміють мистецтво вбрання! Сукня, яку ви одягли в перший вечір, коли я вас побачив, її сміливий, але простий візерунок… Вона була витонченою — виділяла вас з-поміж інших.

Лідія нетерпляче повторила:

— Чому ви хотіли мене побачити?

Пуаро спохмурнів.

— Я вже назвав причину, мадам. Ваш чоловік просить мене дуже серйозно взятися за розслідування. Він вимагає, щоб я залишився тут, у будинку, і зробив усе можливе, щоб докопатися до суті.

Лідія нервово спитала:

— То й що?

Пуаро повільно зауважив:

— Я не хотів би приймати запрошення, яке не було схвалене господинею дому.

— Звісно, я підтримую запрошення мого чоловіка. — Вона холодно кивнула.

— Так, мадам, але мені потрібно більше. Ви справді хочете, щоб я залишився?

— Чому б і ні?

— Будьмо відвертими. Я вас питаю: чи хочете ви, щоб правда вийшла назовні, чи ні?

— Природно.

Пуаро зітхнув.

— Чому ви весь час даєте мені такі звичайні відповіді?

Лідія фиркнула:

— Бо я звичайна жінка.

Раптом вона закусила губу, повагалася трохи й нарешті промовила:

— Можливо, краще і справді говорити відверто. Звісно, я вас розумію! Становище не з приємних. Мого свекра жорстоко вбили. І якщо проти найвірогіднішого підозрюваного — Горбері — не можна порушити справи про пограбування та вбивство, — а здається, що це неможливо, — то висновок у мене залишається один: його вбив член власної ж родини. Якщо цю особу вдасться притягнути до відповідальності, це накличе сором і ганьбу на всіх нас… Якщо говорити відверто, я маю сказати: я не хочу, щоб це сталося.

Пуаро здивувався:

— Невже ви погодитеся з тим, що вбивця залишиться безкарним?

— Ймовірно, у світі є кілька вбивць, яких не покарали.

— Можу вас запевнити.

— Тоді одним менше, одним більше — яка різниця?

Пуаро не здавався:

— А як щодо інших членів сім’ї? Невинних?

Вона здивовано подивилася на нього.

— А що з ними не так?

— Ви ж розумієте: якщо все вийде так, як ви сподіваєтеся, ніхто ніколи не дізнається правди. Усі однаково будуть заплямовані підозрою…

Лідія невпевнено зізналася:

— Я про це не думала.

Пуаро продовжив:

— Ніхто ніколи не дізнається, хто ж винний…

І тихо додав:

— Хоча, здається, ви вже знаєте, мадам?

Вона вигукнула:

— Ви не маєте права таке казати! Це неправда! О! Якби це міг бути хтось чужий, а не член сім’ї!

— А може, і те, й інше, — зауважив Пуаро.

Лідія вирячилася на нього:

— Що ви маєте на увазі?

— Убивцею може бути член сім’ї і водночас чужа вам людина… Ви не розумієте, про що я? Eh bien, така вже ідея спала на думку Еркюлю Пуаро.

Він подивився на неї.

— Ну, мадам, що я маю сказати містеру Лі?

Лідія підняла руки й раптом безсило опустила їх знову.

— Звісно, ви повинні прийняти його запрошення, — зітхнула вона.

IV

Пілар стояла в центрі музичної кімнати. Спину вона тримала неприродно прямо, а її погляд бігав із боку в бік, наче у тварини, яка боїться нападу.

— Я хочу втекти звідси!

Стівен Фарр ніжно підтримав її:

— Ти не єдина, хто так відчуває. Але вони не відпускають нас, моя люба.

— Ти маєш на увазі поліцейських?

— Так.

Пілар дуже серйозно зауважила:

— Бути змушеною спілкуватися з поліцією — це неприємно. Такого не повинно відбуватися з поважними людьми.

Стівен спитав, ледь помітно всміхнувшись:

— Ти про себе?

Пілар заперечила:

— Ні, я зараз про Альфреда, і Лідію, і Девіда, і Джорджа, і Хільду, і… так, і Магдалену також.

Стівен запалив сигарету, кілька разів випустив дим із рота, а потім спитав:

— Чому ти зробила виняток?

— Даруй, не зрозуміла. Ти про що?

Стівен пояснив:

— Чому ти не згадала брата Гаррі?

Пілар засміялася, продемонструвавши йому свої білі й рівні зуби.

— Ах, Гаррі зовсім інший! Я думаю, він дуже добре знає, що таке мати проблеми з поліцією.

— Можливо, ти й маєш рацію. Він, звісно, надто колоритний, щоб добре вписатися в картину домашнього затишку.

Він трохи змінив тему:

— Пілар, тобі подобаються твої англійські родичі?

Дівчина непевно відповіла:

— Вони добрі… Усі вони дуже добрі. Але вони мало сміються, вони невеселі.

— Моя люба дівчинко, у домі щойно сталося вбивство!

— Так, — із сумнівом погодилася Пілар.

— Убивство, — повчально повторив Стівен, — не таке вже й повсякденне явище, як може здатися з твоєї безтурботності. В Англії люди серйозно ставляться до вбивств. Не знаю, що там про це кажуть іспанці.

Пілар обурилася:

— Ти смієшся з мене…

— Ти помиляєшся. Я не в тому настрої, щоб сміятися, — заперечив Стівен.

Пілар подивилася на нього й уточнила:

— Тому що ти теж хочеш утекти звідси?

— Так.

— А той великий, красивий поліцейський тебе не відпустить?

— Я його не питав. Але якби і спитав, то не сумніваюся: він би сказав «ні». Я маю стежити за своїми словами, Пілар, і поводитися дуже-дуже обережно.

— Це виснажливо, — Пілар закивала головою.

— Це трохи більше, ніж виснажливо, моя люба. Не забувай і про того божевільного іноземця. Я не думаю, що він хороший слідчий, але від нього в мене мурахи по шкірі.

Пілар насупилася.

— Мій дідусь був дуже, дуже багатий, чи не так?

— Можу собі уявити.

— Хто тепер отримає його гроші? Альфред та інші?

— Залежить від заповіту.

— Він міг би залишити мені грошенят, але, найімовірніше, не встиг, — задумливо промовила Пілар.

Стівен люб’язно запевнив дівчину:

— Усе буде добре. Зрештою, ти ж член родини. Ти її частина. Їм доведеться рахуватися з тобою.

Пілар повторила, зітхнувши:

— Я частина родини. Це дуже смішно. І все ж зовсім не смішно.

— Розумію, тобі зараз невесело.

Пілар знову зітхнула. Потім спитала:

— Як ти думаєш, якщо ми увімкнемо патефон, то зможемо потанцювати?

Стівен невпевнено відповів:

— Це було б непристойно. У будинку траур, ти, бездушна іспанська дівчинко.

Пілар округлила великі очі й запевнила Стівена:

— Але мені зовсім не сумно. Я не знала свого діда. І хоч любила з ним розмовляти, проте я не хочу плакати й бути нещасною через те, що він помер. Це ж зовсім безглуздо — прикидатися.

Стівен хмикнув:

— Яка мила дівчина!

Пілар почала його вмовляти:

— Ми могли б покласти в патефон кілька панчіх і рукавичок, і тоді він не буде сильно шуміти, і ніхто не почує.

— Тоді ходімо, спокуснице.

Вона весело засміялася і вибігла з кімнати, прямуючи до танцювальної зали в дальньому кінці будинку. Дійшовши до бічного проходу, який вів до дверей у сад, вона раптом завмерла.

Стівен наздогнав її і також зупинився.

Еркюль Пуаро зняв зі стіни портрет і розглядав його, повернувши до світла, що линуло з тераси. Детектив підвів очі й побачив молоду пару.

— Ага! — сказав він. — Ви прийшли у вдалий момент.

Пілар здивовано поцікавилася:

— Що ви робите?

Вона підійшла до Пуаро і стала біля нього.

Пуаро поважно відповів:

— Я вивчаю щось дуже важливе — обличчя Симеона Лі, коли він був молодим.

— То це мій дідусь?

— Так, мадемуазель.

Вона уважно розглядала намальоване обличчя. Потім замислено промовила:

— Зовсім інший… Зовсім інший… Він був такий старий, такий зморщений. Ось тут він схожий на Гаррі — того Гаррі, яким він міг бути десять років тому.

Еркюль Пуаро кивнув.

— Так, мадемуазель. Гаррі Лі — справжня копія свого батька. Тепер подивіться сюди… — Він трохи провів її галереєю. — Тут маємо портрет мадам, вашої бабусі, дивіться: ніжне овальне обличчя, дуже світле волосся, світло-блакитні очі.

Пілар зауважила:

— Схожа на Девіда.

Стівен додав:

— І на Альфреда теж.

Пуаро продовжив:

— Спадковість — дуже цікава річ. Містер Лі та його дружина мали діаметрально протилежні типи зовнішності. Загалом діти, народжені у шлюбі, усі пішли в матір. Подивіться, мадемуазель.

Він вказав на портрет дівчини років дев’ятнадцяти чи близько того, з волоссям, наче зітканим із золота, і великими, веселими блакитними очима. Колір її обличчя був таким, як у дружини Симеона Лі, але воно випромінювало силу й життєрадісність, яких ці лагідні блакитні очі та спокійні риси обличчя ніколи не знали.

Пілар зойкнула.

Її обличчя почервоніло. Вона торкнулася шиї та витягла з-за ворота медальйон на довгому золотому ланцюжку. Натиснула на кнопку, і медальйон розкрився. На Пуаро поглянуло те саме усміхнене обличчя.

— Моя мати, — сказала Пілар.

Пуаро кивнув. На протилежному боці медальйона був зображений чоловік: молодий і красивий, з чорним волоссям і темно-блакитними очима.

Пуаро спитав:

— То ваш батько?

— Так, батько, — кивнула Пілар. — Він дуже гарний, чи не так?

— І справді. Мало хто з іспанців має блакитні очі, сеньйорито…

— Іноді трапляється, у північних районах. Крім того, мати мого батька була ірландкою.

Пуаро задумливо підсумував:

— Отже, у вас тече іспанська кров, ірландська та англійська, а також трохи циганська. Знаєте, що я думаю, мадемуазель? З такою генеалогією я б не хотів мати вас за ворога.

Стівен розсміявся:

— Пам’ятаєш, що ти сказала в поїзді, Пілар? Що твій спосіб боротьби з ворогами — це перерізати їм горло. Ой!

Він замовк, раптом усвідомивши, що саме щойно сказав.

Еркюль Пуаро швидко перевів розмову на іншу тему:

— Ах, так, сеньйорито, я маю у вас дещо запитати. Ваш паспорт. Він потрібен моєму другові, суперінтенданту. Є, знаєте, різні поліцейські правила — напрочуд дурні, та ще й виснажливі, але необхідні, — що стосуються будь-яких іноземців. І, звісно, за законом, ви саме іноземка.

Пілар підняла брови.

— Мій паспорт? Добре, зараз принесу. Він у мене в кімнаті.

Пуаро пішов поруч із дівчиною і ще раз перепросив:

— Мені дуже прикро, що я змушений турбувати вас. Справді прикро.

Вони дійшли до кінця довгої галереї. Далі були сходи. Пілар побігла нагору, а Пуаро слідом за нею. Стівен приєднався до них. Спальня Пілар містилася просто навпроти верхньої сходинки. Дійшовши до дверей, вона сказала:

— Я принесу його вам. — І зайшла всередину.

Пуаро та Стівен Фарр залишилися чекати ззовні.

Стівен промовив із жалем:

— Як же дурнувато я вчинив, коли бовкнув таке. Але я не думаю, що вона помітила, а ви?

Пуаро не відповів. Він повернув голову трохи набік, ніби прислухаючись.

— Англійці надзвичайно люблять свіже повітря. Міс Естравадос, мабуть, успадкувала цю рису.

Стівен вирячився на нього:

— Чому?

Пуаро тихо пояснив:

— Тому що, хоч сьогодні надзвичайно холодно — мороз аж рипить (не так, як учора, коли погода була м’якою і сонячною), — міс Естравадос щойно відчинила вікно. Це ж треба — так любити свіже повітря!

Раптом із кімнати пролунав вигук іспанською, і Пілар знову з’явилася перед ними — весела й налякана одночасно.

— Ах! — скрикнула вона. — Яка я дурна і незграбна. Моя сумочка стояла на підвіконні, і я так швидко рилася в ній, що ненавмисно викинула паспорт з вікна. Він там, унизу, на клумбі. Зараз принесу.

— Я принесу, — підхопився Стівен, але Пілар промчала повз нього й вигукнула через плече:

— Не треба, я сама винна! Іди до вітальні разом із месьє Пуаро, а я скоро підійду!

Стівен Фарр, здавалося, вже збирався піти за нею, але долоня Пуаро м’яко лягла йому на лікоть:

— Ідіть сюди.

Вони пішли вздовж коридору першого поверху в інший кінець будинку, поки не дісталися головних сходів. Там Пуаро сказав:

— Пропоную не йти відразу на місце зустрічі. Будь ласка, ходімо зі мною до кімнати, де сталося вбивство, я хочу вас дещо запитати.

Вони пройшли коридором, що вів до кімнати Симеона Лі. Проминули ліворуч альков, у якому стояли дві мармурові статуї — статечні німфи, що вхопилися за гардини в агонії вікторіанської пристойності.

Стівен Фарр глянув на них і пробурмотів:

— Удень вони жахливі. Мені здалося, що їх троє, коли я прийшов сюди того вечора, але, слава богу, їх лише двоє!

— Сьогодні мало хто вважатиме їх красивими, — визнав Пуаро. — Але, безсумнівно, свого часу вони коштували багато грошей. Мені здається, вночі вони виглядають краще.

— Так, тоді видно лише білі мерехтливі силуети.

Пуаро пробурмотів:

— У темряві всі коти сірі.

Зайшовши до кімнати, вони побачили суперінтенданта Сагдена. Він стояв на колінах біля сейфа й розглядав його в лупу, але коли поліцейські увійшли, то відірвався від свого заняття.

— Сейф відімкнули ключем. Крім того, людина ще й набрала правильну комбінацію. Жодних ознак зламу.

Пуаро підійшов до нього, відвів убік і щось прошепотів. Суперінтендант кивнув і вийшов із кімнати. Пуаро повернувся до Стівена Фарра, який стояв і дивився на крісло, у якому завжди сидів Симеон Лі. Брови Стівена супилися, на лобі здулися вени. Пуаро хвилину чи дві мовчки розглядав чоловіка, а потім сказав:

— У вас є спогади, так?

Стівен повільно відповів:

— Два дні тому він сидів тут, живий… А тепер…

Раптом, скинувши морок спогадів, він спитав:

— Отже, месьє Пуаро, ви привели мене сюди, аби щось запитати?

— Ах, так. Здається, ви були першою людиною, яка прибула на місце події того вечора?

— Першою? Я не пам’ятаю. Ні, здається, одна з жінок вже була тут, коли я прийшов.

— Яка жінка?

— Одна з невісток: дружина Джорджа чи Девіда — я знаю, що вони обидві з’явилися невдовзі.

— Перепрошую: ви раніше казали, що не чули криків, так?

— Невже я таке казав? Я не можу згадати напевно. Хтось кричав, але це міг бути хтось унизу.

Пуаро уточнив:

— Ви не чули таких звуків? — І раптом закинув голову й випустив пронизливий крик. Це було настільки несподівано, що Стівен відскочив назад і мало не впав.

— Заради бога, ви хочете перелякати весь дім? — сердито спитав Стівен. — Ні, я нічого такого не чув! Ви знову всіх переполохаєте! Вони подумають, що сталося ще одне вбивство!

Пуаро мав пригнічений вигляд. Він пробурмотів:

— І справді… Це було нерозумно. Ходімо звідси, швидше!

Він вискочив із кімнати. Біля підніжжя сходів стояли Лідія й Альфред і дивилися вгору; Джордж вийшов із бібліотеки і приєднався до них, а Пілар прибігла з паспортом у руці.

Пуаро закричав:

— Усе добре! Усе гаразд! Не лякайтеся. Маленький експеримент — і все. Я зробив експеримент.

Альфреда його пояснення роздратувало, а Джорджа — обурило. Пуаро залишив Стівена виправдовуватися, а сам швиденько прослизнув коридором до іншого кінця будинку. Із дверей кімнати Пілар, що розміщувалася в кінці коридору, тихо вийшов суперінтендант Сагден і зустрівся з Пуаро.

— Ну, то як? — спитав його Пуаро.

Суперінтендант похитав головою.

— Жодного звуку.

Він зустрівся поглядом із Пуаро і кивнув.

V

Альфред Лі спитав:

— Тож ви згодні, месьє Пуаро?

Він підняв руку і спробував піднести її до рота — рука тремтіла. У лагідних карих очах спалахнув дивний, гарячковий погляд. Розмовляючи, він трохи затинався. Лідія мовчки стояла поруч і занепокоєно спостерігала за ним.

Альфред продовжив:

— Ви не знаєте… н-н-не можете уявити, що це з-з-значить для мене… У-у-убивцю мого батька треба з-з-знайти.

Пуаро відповів:

— Оскільки ви запевнили мене, що довго й уважно розмірковували, так, я погоджуюся. Але зрозумійте, містере Лі: відступати не можна. Я не той пес, якого пускають на полювання, а потім відкликають, бо вам не подобається дичина, яку він приносить!

— Звісно, звісно… Усе готово. Ваша спальня підготовлена. Залишайтеся тут стільки, скільки знадобиться…

Пуаро поважно перервав його:

— Я не надовго.

— Га? Що таке?

— Я сказав, що це не займе багато часу. У цьому злочині настільки вузьке коло підозрюваних, що навряд чи знадобиться багато часу, щоб дійти до істини. Я думаю, кінець уже наближається.

Альфред вирячився на нього:

— Неможливо! — вигукнув він.

— Зовсім ні. Усі факти більш-менш чітко вказують у тому самому напрямку. Потрібно лише розв’язати одну несуттєву проблему. Коли це буде зроблено, істина з’явиться сама.

Альфред недовірливо перепитав:

— Ви хочете сказати, що вже знаєте?

Пуаро всміхнувся.

— О, так, — підтвердив він. — Я знаю.

Альфред пробурмотів: «Мій батько… мій батько…» — і відвернувся.

Але Пуаро знову звернувся до нього:

— Месьє Лі, я маю до вас два прохання.

— Що завгодно… — приглушено запевнив Альфред.

— Тоді, по-перше, я хотів би, щоб портрет містера Лі в юності перенесли до спальні, яку ви люб’язно виділили мені.

Альфред і Лідія разом вирячилися на нього. Від заціпеніння першим оговтався Альфред:

— Портрет мого батька?.. Але навіщо?

Пуаро змахнув рукою:

— Він, скажімо так, надихає мене.

Лідія недовірливо спитала:

— Невже, месьє Пуаро, ви пропонуєте розкрити цей злочин за допомогою ясновидінь?

— Скажімо так, мадам: я маю намір використовувати не лише власні очі, а й очі розуму.

Вона знизала плечима.

Пуаро продовжив:

— Далі, месьє Лі, я хотів би знати про справжні обставини смерті чоловіка вашої сестри, Хуана Естра­вадоса.

— Це справді необхідно? — зітхнула Лідія.

— Мені потрібні абсолютно всі факти, мадам.

Замість Лідії відповів її чоловік:

— Хуан Естравадос посварився через жінку з іншим чоловіком і в результаті вбив того просто в кав’ярні.

— Як саме вбив?

Альфред благально глянув на Лідію. Вона спокійно відповіла замість чоловіка:

— Зарізав. Хуан Естравадос не був засуджений до страти, оскільки його спровокували. Його засудили до позбавлення волі, і він помер у в’язниці.

— Чи знає його дочка історію свого батька?

— Я так не думаю.

Альфред погодився:

— Дженніфер ніколи їй не казала.

— Дякую.

Лідія не витримала:

— Ви ж не думаєте, що Пілар… Та ні, це абсурдно!

Замість того, щоб відповісти, Пуаро змінив тему:

— А тепер, месьє Лі, чи не могли б ви розповісти мені кілька фактів про вашого брата, месьє Гаррі Лі?

— Що конкретно ви хочете дізнатись?

— Я так зрозумів, що його вважали кимось на кшталт паршивої вівці в родині. Чому?

— Стільки часу минуло… — почала Лідія, але Альфред перервав її. Він почервонів від гніву:

— Якщо справді хочете знати, месьє Пуаро, то Гаррі викрав велику суму грошей, підробивши підпис батька в чеку. Природно, що той не притягував сина до відповідальності. Гаррі просто був магнітом для неприємностей. Куди б не поїхав, весь час у щось втрапляв, а подорожував він багато. Постійно надсилав телеграми з проханнями вислати йому ще грошей, аби виплутатися з чергової халепи. Навіть до в’язниці потрапляв — то тут, то там, — але щоразу виходив на волю.

Лідія уточнила:

— Ти ж не можеш знати все це напевно, Альфреде.

Той сердито відказав, намагаючись стримати тремор рук:

— Гаррі ні на що не здатен, ні на що! І завжди таким був!

Пуаро уточнив:

— Я бачу, братньою любов’ю між вами й не пахне?

Альфред фиркнув:

— Він знущався з батька, але не лише це — він ще й зганьбив його!

Лідія зітхнула — коротко, нетерпляче. Пуаро почув це й кинув на неї насторожений погляд.

— Якби тільки ці алмази знайшлись. Я впевнена, це б допомогло розкрити вбивство, — припустила вона.

Пуаро відповів:

— Їх уже знайшли, мадам.

— Як це?

Пуаро додав подробиць:

— Їх знайшли у вашому мініатюрному садочку, що зображує Мертве море…

— У моєму саду? Як… Як непередбачувано! — вигукнула Лідія.

— Авжеж, мадам, — тихо промовив Пуаро.