Різдво Еркюля Пуаро

Частина 2. 23 грудня

Трессіліан пішов відчиняти двері. Дзвоник, що його смикав гість, лунав занадто агресивно, і не встиг старий дворецький перетнути хол, як задзвонили знову.

Трессіліан розчервонівся від обурення. Що за неввічлива, нетерпляча манера дзеленькати у двері аристократичного будинку! Якщо це знову ті колядники приперлися, він навчить їх гарних манер!

Крізь заледеніле скло у верхній частині дверей він розгледів нечіткий силует гостя — великого чоловіка у військовому капелюсі з широкими крисами — і відчинив двері. Ну, він так і думав: незнайомець був одягнений у вульгарно яскравий костюм.

Боже, що то за візерунок на піджаку? Якийсь нахабний жебрак завітав до них.

— Та щоб мене розірвало, коли це не Трессіліан! — заявив незнайомець. — Як життя, Трессіліане?

Дворецький вирячився на гостя, глибоко вдихнув і подивився уважніше.

Велика нижня щелепа, що нахабно й зухвало випиналася вперед, ніс із високою перемичкою, безтурботний і бешкетний погляд… Так, за три роки нічого не змінилося. Може, раніше ці риси так не впадали в очі…

Дворецький вигукнув:

— Містере Гаррі!

Гаррі Лі розсміявся.

— Схоже, мій приїзд шокував тебе. Але чому? Мене ж запросили, чи не так?

— Так, і справді, сер. Ваша правда, сер.

— То чому для тебе це така несподіванка? — Гаррі зробив крок чи два назад і окинув поглядом будинок — добротну, надійну, велику будівлю з червоної цегли: невигадливу, але солідну.

— Цей жахливий будинок аж ніяк не змінився, — зауважив він. — Але він усе ще стоїть, і це найважливіше. Як там мій батько, Трессіліане?

— Він сильно змінився, сер. Із кімнати не виходить, та й кімнатою не дуже пересувається. Але, зважаючи на обставини, здоров’я у нього гарне.

— От же ж старий грішник!

Гаррі Лі увійшов до будинку та віддав Трессіліану своє кашне й капелюх, трохи схожий на театральний реквізит.

— А як справи в мого дорогого брата Альфреда?

— Усе дуже гарно, сер.

Гаррі широко всміхнувся.

— З нетерпінням чекає на зустріч? Так?

— Думаю, так, сер.

— А от я так не думаю! Гадаю, якраз навпаки. Закладаюся, що моє раптове повернення стало для нього справжнім ударом. Ми з Альфредом ніколи не ладнали. Ти ще читаєш Біблію, Трессіліане?

— Е-е… Так, сер, інколи читаю.

— Пам’ятаєш притчу про блудного сина? Пам’ятаєш, як розлютився гарний син? Дуже розлютився! От і старому сидню Альфреду це не подобається, б’юся об заклад.

Трессіліан промовчав і опустив очі додолу. Незгода читалася навіть у його неприродно прямій спині. Гаррі поплескав його по плечу.

— Веди мене, давній друже! Відгодоване теля чекає на мене! Веди мене просто до нього.

Трессіліан пробурмотів:

— Прошу сюди, сер, до вітальні. Правда, я не певен щодо того, де зараз інші… Вони не змогли відправити за вами, сер, оскільки не знали точного часу вашого прибуття.

Гаррі кивнув. Він ішов коридором за Трессіліаном і крутив головою, роздивляючись навколо.

— Я бачу, що старі експонати залишилися на своїх місцях, — зауважив він. — Здається, з того часу, як я поїхав, тут геть нічого не змінилося, хоч мене й не було років зо двадцять.

Трессіліан провів гостя до вітальні, пробурмотів: «Спробую пошукати містера Альфреда чи місіс Лідію» — і хутко вийшов.

Гаррі Лі впевнено зайшов до кімнати й раптом завмер, побачивши людину на підвіконні. Не вірячи власним очам, він роздивлявся чорне волосся та екзотично бліде обличчя незнайомки.

— Пресвятий Боже! — вигукнув він. — Ви хто?! Сьома і найпрекрасніша дружина мого батька?!

Пілар зіскочила з підвіконня і підійшла до новопри­булого.

— Мене звати Пілар Естравадос, — відрекоменду­валася вона. — Ви, певно, мій дядько Гаррі, брат моєї матері.

Гаррі продовжував милуватися дівчиною.

— То он хто ви така! Дочка Дженніфер!

Пілар спитала:

— Чому ви вирішили, що я сьома дружина вашого батька? У нього справді було шість дружин?

Гаррі розсміявся.

— Ні, гадаю, офіційно він був одружений лише раз. Тож, Піл… як вас звати?

— Пілар.

— Що ж, Пілар, для мене справжня несподіванка побачити таку екзотичну квітку в цьому мавзолеї.

— У мав… пробачте, де саме?

— У цьому музеї, повному опудал! Я завжди вважав цей будинок паскудним. А тепер, коли знову побачив його після великої перерви, гадаю, він став навіть ще паскуднішим!

Його слова шокували Пілар, і вона гаряче заперечила:

— Та ні, тут дуже красиво! Такі гарні меблі, а килими… Тут усюди такі товсті килими! І стільки прикрас! Тут усе дуже гарної якості та дуже, дуже дороге!

— Тут ви маєте рацію, — погодився Гаррі й широко всміхнувся. Потім із цікавістю подивився на дівчину. — Мушу визнати, це справжнє задоволення — побачити вас у цьому місці, просто посеред…

Гаррі обірвав фразу на середині, адже до вітальні зайшла Лідія і підійшла просто до нього.

— Вітаю, Гаррі! Я Лідія, дружина Альфреда.

— Вітаннячко, Лідіє! — Він потиснув жінці руку, швидко відзначивши, яке розумне та живе в неї обличчя, і подумки похваливши її манеру рухатися: мало хто з жінок вміють робити це так гарно.

Лідія також окинула його оцінювальним поглядом і подумки відзначила: «Вигляд у нього дуже суворий, хоча й привабливий. Я б йому не довіряла…».

Вона всміхнулась і ввічливо спитала:

— І як вам дім після стількох років? Сильно змінився чи майже такий, як і був?

— Майже такий. — Він роззирнувся. — А цю кімнату переробили.

— Так, і не один раз.

— Я мав на увазі, що завдяки вам. Ви зробили її іншою.

— Гадаю, що так…

Він широко всміхнувся — раптовою бешкетною усмішкою, що моторошно нагадувала їй про старого нагорі.

— Вона стала справді розкішною! Пригадую, до мене доходили чутки, ніби Альфред одружився на дівчині, чий рід тягнеться від самого Вільгельма Завойовника!

Лідія усміхнулася і сказала:

— Це правда, наскільки я знаю. Але його слава залишилася в минулому.

Гаррі продовжив:

— А як справи в старого Альфреда? Той самий нудьга, що й раніше?

— Не знаю, чи змінився він, на вашу думку, чи ні.

— А інші? Певно, розкидало їх по всій Англії?

— Ні… Якщо хочете знати, то вони всі приїхали сюди на Різдво.

Гаррі від здивування вибалушив очі.

— Що, тут буде справжнє сімейне Різдво? Що сталося із дідуганом? Раніше він не був схильним до сентиментів. Та й на родину завжди чхати хотів. Він, певно, дуже змінився!

— Може, і так, — сухо відповіла Лідія.

Пілар не зводила з них погляду своїх широко округлених від цікавості очей.

А Гаррі продовжував розпитувати Лідію:

— Як справи в старого Джорджа? Він і зараз такий скнара, як і був? Пригадую, він по пів дня ридав, коли доводилося витрачати пів пенні з кишенькових грошей!

— Джордж — член Парламенту. Депутат від Вестерингема.

— Що? Скиглій — член Парламенту? Оце так!

Гаррі відкинув назад голову й зареготав.

Сміх його був щирий і громоподібний — він луною рознісся по всьому замкнутому простору вітальні.

Пілар ахнула. Лідія здригнулася.

Відчувши якийсь рух у себе за спиною, Гаррі різко припинив реготати та обернувся. Він не чув, щоб хтось заходив, але позаду нього мовчки стояв Альфред.

Просто стояв і дивився на Гаррі — і вираз обличчя в нього був дуже дивний.

Гаррі хвилину теж помовчав, а потім його губи знову розтягнулися в усмішці, і він зробив крок назустріч брату.

— Нічого собі! — вигукнув він. — Це ж Альфред!

Той кивнув і привітався:

— Здоров був, Гаррі.

Вони стояли, свердлячи один одного поглядами. У Лідії перехопило подих. Вона подумала: «Ну що за манери? Дивляться один на одного, наче собаки…».

Пілар ще більше округлила очі й подумала: «Який же безглуздий у них вигляд… Чому вони не обіймаються? Ні, звісно, англійці так не роблять. Але вони могли б хоч щось сказати. Чому вони просто дивляться один на одного?».

Нарешті Гаррі промовив:

— Ну, що ж. Дивне відчуття — я знову в цих стінах!

— Охоче повірю. Минуло багато років, як ти… пішов звідси.

Гаррі різко підняв голову. Провів пальцем по лінії щелепи. Це був звичний для нього жест. І означав він готовність до бою.

— Так, я радий, що повернувся, — він зробив паузу, щоб підкреслити значущість наступного слова, — додому.

ІІ

— Мабуть, я був дуже поганою людиною, — сказав Симеон Лі.

Він відкинувся на спинку крісла і трохи закинув го­лову. Одним пальцем рефлексивно погладжував щелепу. Перед ним у розпаленому каміні танцювали язики полум’я. Біля каміна сиділа Пілар, тримаючи в руці маленький екран із пап’є-маше. Ним дівчина прикривала обличчя від жару і зрідка обмахувалася, наче віялом, ритмічно рухаючи зап’ястям.

Симеон задоволено дивився на неї.

Він продовжував говорити — можливо, більше сам із собою, ніж із дівчиною, але факт її присутності, безперечно, підштовхував його до одкровень.

— Так, — повторив він. — Я був поганою людиною. Що ти на це скажеш, Пілар?

Дівчина лише знизала плечима.

— Усі чоловіки злі. Так кажуть черниці. Ось чому за них треба молитися.

— Ну, я був гірший за інших, — розсміявся Симеон. — І я про це не шкодую, знаєш… Ні, я ні про що не шкодую. Я насолоджувався кожною хвилиною! Вони завжди кажуть: «От постарієш, то розкаєшся». Повна маячня! Я не каюсь. Хоча, як я тобі вже казав, я багато нагрішив… Скоїв усі старі добрі гріхи! Обманював, і крав, і брехав… Боже, саме так! А жінки? У мене завжди були жінки! Хтось мені днями розповів одну казочку про якогось араба, охорона якого складалася тільки з його власних синів, і було їх не більше не менше як сорок. І всі приблизно одного віку! Ти ба! Сорок! Не скажу щодо сорока, але закладаюся: я міг би мати непогану охорону, коли б вирішив відшукати всіх своїх нащадків. Агов, Пілар! Що ти тепер скажеш? Ти шокована?

Пілар здивовано вирячилася на нього.

— Та ні. Чим тут шокуватися? Чоловіки завжди хочуть жінок. Мій батько також був таким. Саме тому дружини часто нещасні й ходять до церкви та багато моляться.

Старий насупив брови.

— Аделаїду я таки зробив нещасною, — зізнався він. Розмовляв він майже нечутно, наче сам із собою. — Боже, що то за жінка була! Кров з молоком! Коли я одружувався з нею, вона була гарна, наче янгол. А потім? Постійно нила й ридала. Коли дружина постійно плаче, у чоловікові народжується диявол… Мужності їй бракувало, правда. У тому-то й біда була з Аделаїдою. Якщо б вона хоч раз повстала проти мене! Але ні, жодного разу не насмілилася. Коли я одружився з нею, то вірив, що можу заспокоїтися, заснувати родину, забути про старе життя…

Його голос стих. Старий мовчки сидів і дивився в палаюче серце каміна.

— Створити родину… Боже, та яку там родину! — Він раптом вибухнув різким, сердитим сміхом. — Ти подивись на них… Лише поглянь! Жоден не схожий на мене, наче моє сім’я не проросло в жодному з них. Та що з ними не так? Невже в їхніх жилах зовсім немає крові? Жодного з них: ані законного, ані позашлюбного, — я не можу назвати сином. Узяти хоча б Альфреда: святі небеса, як він мені набрид! Дивиться на мене весь час цими собачими очима. Готовий виконати будь-яке моє прохання. Ну й дурень! А от його дружина, Лідія… Та мені подобається. У неї є сила духу. Однак я їй не подобаюсь. Ні, зовсім не подобаюсь. Але їй доводиться миритися зі мною заради цього тюхтія Альфреда. — Старий перевів погляд на дівчину, що сиділа біля каміна. — Пілар, запам’ятай: немає нічого нуднішого, ніж відданість.

Дівчина всміхнулась йому. А він і далі базікав, зігрітий променями її молодості та жіночності.

— Як щодо Джорджа? Тупак! Індик надутий! Пихатий базікало, що не має ані мізків, ані мужності… Та ще й скупий до грошей! Девід? Девід завжди дурнем був… Дурнем і мрійником. Мамій — це про нього. Єдина розумна річ за все його життя — це шлюб із надійною, спокійною жінкою. — Старий стукнув кулаком по бильцю крісла. — Гаррі кращий за них усіх! Бідолашний Гаррі, паршива вівця! Але принаймні в ньому є життя.

Пілар погодилася.

— Так, він милий. Він так голосно сміється і відкидає назад голову. Так, так, він мені дуже подобається.

Старий здивовано подивився на неї.

— Справді подобається? Гаррі завжди умів догодити дівчині. І в цьому він наслідує мене. — Симеон розсміявся — повільним, хрипким сміхом. — Я прожив гарне життя… Дуже гарне життя. Наповнене.

— У нас, в Іспанії, є одне прислів’я: «Бери, що хочеш, але заплати за все», — каже Господь.

Симеон схвально ляснув долонею по бильцю.

— Гарно сказано. Суть уловили. Бери, що хочеш… Я так і робив усе життя — брав, що захочу…

Високий і чистий голос Пілар раптом наче вирвав старого зі сну:

— А ти сплатив?

Сміх Симеона різко обірвався. Старий випростався і вирячився на дівчину.

— Що ти там кажеш?

— Я спитала тебе, дідусю, чи сплатив ти за все, що взяв?

І Симеон Лі повільно відповів:

— Ну, не знаю…

І, вдаривши кулаком по бильцю, зі злістю вигукнув:

— Що змусило тебе так казати, дівчино?! Що тебе змусило?!

Пілар спокійно відповіла:

— Я… просто поцікавилася.

Її рука, що махала екраном, раптом завмерла.

В очах оселилися темрява й таємниця. Вона сиділа, відкинувши голову, сповнена впевненості в собі та своїй жіночності.

Симеон буркнув:

— Ти чортова нахаба…

Вона тихо заперечила:

— Але я тобі подобаюся, дідусю. Тобі подобається, коли я сиджу тут із тобою.

Симеон погодився:

— Так, подобається. Давно не бачив таку молоду й гарну жінку… Мені це йде на користь, зігріває старі кістки. І ти моя власна плоть і кров. А Дженніфер молодець, вона виявилася найкращим моїм нащадком!

Пілар сиділа й усміхалася.

— Зауваж, ти мене не обдуриш, — попередив її Симеон. — Я знаю, чому ти так терпляче сидиш тут і слухаєш, як я верзу дурниці. Це все гроші… Чи ти прикидатимешся, що нібито любиш свого старого дідуся?

Пілар не стала брехати:

— Ні, я тебе не люблю. Але ти мені подобаєшся. Дуже подобаєшся. Ти маєш у це повірити, бо я кажу правду. Гадаю, ти справді був злий, але мені це теж подобається. Ти більш реальний, ніж інші люди в цьому домі. І тобі є що мені розповісти. Ти багато подорожував, твоє життя було сповнене пригод. Якби я була чоловіком, я б теж хотіла мати таке життя.

Симеон кивнув.

— Так, я вірю, що хотіла б… У нас тече циганська кров, так завжди казали. У моїх дітях вона мало помітна, хіба що в Гаррі, але, схоже, у тебе вона яскраво проявилася. Зауваж, я можу бути терплячим, коли це необхідно. Якось я чекав п’ятнадцять років, щоб поквитатися з чоловіком, який завдав мені болю. Це ще одна особливість Лі — ми не забуваємо! Помстимося за кривду, навіть якщо доведеться чекати на це роками. Той чоловік мене обдурив, а я лише через п’ятнадцять років дістав нагоду поквитатися — і тоді я вдарив. Я його знищив. Випатрав його повністю!

Він тихенько засміявся.

— Це сталося в Південній Африці?

— Так. Велична країна.

— І ти їздив туди, так?

— Поїхав через п’ять років після того, як одружився. Це був останній раз.

— А до цього? Ти жив там багато років?

— Так.

— Розкажи мені про це.

І він почав говорити. Пілар слухала, прикривши обличчя екраном. Поступово Симеон втомився, і його розповідь сповільнилася. Тоді він сказав:

— Почекай, я тобі щось покажу.

Він обережно підвівся і, спираючись на палицю, покульгав у протилежний бік кімнати. Відчинив великий сейф. Озирнувся і жестом велів дівчині наблизитися.

— Ось, поглянь-но сюди. Торкнись їх, пропусти крізь пальці.

Він подивився на її здивоване обличчя й розсміявся.

— Ти що, не знаєш, що воно таке? То алмази, дитинко, справжні алмази.

Очі Пілар розширилися. Вона схилилася над скарбами й зауважила:

— Але ж це просто якісь камінчики…

Симеон знову розсміявся.

— Це необроблені алмази. Ось у такому вигляді їх і знаходять.

Пілар недовірливо уточнила:

— А якби їх обробили, то вони були б уже справжніми діамантами?

— Авжеж.

— Вони б тоді виблискували?

— Виблискували б.

Пілар по-дитячому пронизливо скрикнула:

— О-о-о, повірити не можу!

Її реакція потішила Симеона.

— Але це правда.

— І вони цінні?

— Доволі цінні. Поки їх не обробили, визначити вартість важко. У кожному разі, ця купка коштує кілька тисяч фунтів.

Пілар повторила, роблячи паузу після кожного слова:

— Кілька… тисяч… фунтів?

— Скажімо, тисяч дев’ять чи десять… Ти й сама бачиш, вони чималенькі.

Пілар ошелешено спитала:

— Але чому ж ти їх досі не продав?

— Бо мені подобається зберігати їх тут.

— А як же гроші?

— Гроші мені не потрібні.

— Он як… Зрозуміло. — Але з обличчя Пілар було очевидно: вона не може цього зрозуміти. Тож дівчина продовжила допитуватися: — Але чому ти не віддаси їх на обробку, щоб вони були красиві?

— Тому що вони подобаються мені такими, як є. — На обличчя старого лягла тінь. Він відвернувся і продовжив, наче розмовляючи сам до себе: — Вони повертають мене в минуле… Їхній дотик, те, як вони ллються крізь мої пальці… Повертаються всі спогади: сонячне світло, запах вельду, бики, старий Еб, усі хлопці, вечори…

У двері тихо постукали.

Симеон наказав Пілар:

— Поклади їх назад до сейфа й зачини дверцята.

А тоді вигукнув:

— Заходьте!

Увійшов Горбері — тихо й шанобливо, як і завжди, — і оголосив:

— Чай поданий, прошу за стіл.

ІІІ

— Ось ти де, Девіде. А я тебе скрізь шукаю. Не сиди в цій кімнаті, тут шалений холод.

Девід відповів не відразу. Він стояв і дивився на стілець — низький стілець із вицвілою сатиновою оббивкою. Раптом сказав:

— Це її стілець… Той, на якому вона завжди сиділа. Він зовсім не змінився, ані на крихту… Лише вицвів.

На лобі Хільди з’явилася глибока зморшка.

— Зрозуміло. Девіде, ну ж бо, ходімо звідси. Тут жахливий холод.

Той знову проігнорував дружину. Роззирнувшись, він сказав:

— Найчастіше вона сиділа саме тут. Я пам’ятаю, як сам сидів на тому табуреті, а вона читала мені вголос. «Джек, убивця велетнів» — саме цю книжку. «Джек, убивця велетнів», точно. Мені тоді було років шість, мабуть.

Хільда рішуче взяла його під руку.

— Повертайся до вітальні, любий. У цьому приміщенні немає опалення.

Девід послухався, але Хільда відчула, як він задрижав.

— Як тоді, — прошепотів він. — Точнісінько так, як тоді. Час тут наче завмер.

Жінка стривожилась, але неприродно бадьоро й рішуче спитала:

— Цікаво, а де всі інші. Напевно, вже час пити чай.

Девід вивільнив свою руку й відчинив чергові двері.

— Ось тут раніше стояло піаніно… О, воно й досі тут стоїть! Цікаво, воно настроєне?

Він сів до інструмента, підняв кришку й легенько пробіг пальцями по клавішах.

— Так, воно чудово звучить.

Девід почав грати.

Він заледве торкався клавіш, і з-під його пальців линула прекрасна мелодія.

— Що це за музика? — спитала чоловіка Хільда. — Вона мені здається знайомою, але я ніяк не можу пригадати.

— Я багато років її не грав, — зізнався Девід. — Цю музику грала вона. Це одна з «Пісень без слів» Мендельсона.

Кімнату наповнила ніжна мелодія — занадто ніжна.

Хільда попросила чоловіка:

— Зіграй мені щось із Моцарта, будь ласка.

Але Девід похитав головою і перейшов до наступного твору Мендельсона.

Раптом він різко опустив руки на клавіші, викликавши різку какофонію звуків. Піднявся. Затремтів усім тілом. Хільда поспішила до нього, перелякано повторюючи:

— Девіде… Девіде…

— Нічого, зараз мине… — прошепотів він.

IV

Хтось настирливо дзвонив у двері. Трессіліан встав зі стільця, на якому сидів у коморі, повільно вийшов у коридор і поплентався до вхідних дверей.

Дзенькання повторилося.

Трессіліан насупився. Крізь заледеніле скло у верхній частині дверей він побачив силует чоловіка в капелюсі з широкими крисами.

Трессіліан провів долонею по лобі. Щось тут було негаразд. Йому здалося, наче все це вже відбувалося раніше.

Точно, таке вже було. Точно…

Він відсунув засув і прочинив двері.

Тієї ж миті чари розвіялися. Чоловік, що стояв на ґанку, спитав:

— Містер Симеон Лі тут живе?

— Так, сер.

— Я хотів би зустрітися з ним.

У пам’яті Трессіліана сплив слабкий натяк на спогад. Ці інтонації він уже колись чув — давно, у ті далекі дні, коли містер Лі вперше приїхав до Англії.

Трессіліан із сумнівом похитав головою.

— Сер, містер Лі — немічний. Він не приймає відві­дувачів. Якщо ви…

Але незнайомець не дав йому договорити.

Він дістав конверт і простягнув його дворецькому.

— Будь ласка, передайте це містеру Лі.

— Як скажете, сер.

V

Симеон Лі узяв конверт. Витяг звідти єдиний аркуш паперу. Здивувався.

Підняв брови, але при цьому всміхнувся.

— Клянусь, це ж чудова новина!

Промовивши це, Симеон повернувся до дворецького:

— Проведіть містера Фарра сюди, Трессіліане.

— Так, сер.

Симеон пояснив Пілар:

— Я щойно згадував старого Ебенезера Фарра. Він був моїм партнером — там, у Кімберлі. А тепер до мене завітав його син!

Знову з’явився Трессіліан і оголосив:

— До вас містер Фарр.

До вітальні увійшов Стівен Фарр. Він нервувався перед зустріччю і вирішив приховати це, надавши собі трохи пихатого вигляду. Фарр привітався, і на хвилинку його південноафриканський акцент став більш очевидним, ніж зазвичай:

— Містер Лі?

— Радий тебе бачити. Ти ж хлопчик Еба?

Усмішка у Стівена вийшла трохи збентежена.

— Це мій перший візит до старої країни, — зізнався він. — Батько завжди радив мені завітати до вас, коли я вже вирішу сюди приїхати.

— Ти правильно вчинив. — Старий озирнувся. — А це моя онучка, Пілар Естравадос.

— Приємно познайомитись, — скромно промовила Пілар.

Стівен Фарр захоплено подумав: «От холоднокровне бісеня! Вона здивувалася, побачивши мене, але вже через секунду опанувала себе».

І він вельми суворо відповів:

— Мені теж дуже приємно познайомитися з вами, міс Естравадос.

— Дякую, — кивнула Пілар.

Симеон Лі попросив гостя:

— Сядь, розкажи мені все про себе. Ти надовго в Англії?

— Тепер, коли я нарешті дістався сюди, я не поспішатиму!

Він відкинув голову й засміявся.

Симеон Лі схвально кивнув:

— Правильно. Ти маєш трохи побути тут, із нами.

— Зрозумійте мене правильно, сер. Я не можу звалитися як сніг на голову. До Різдва лише два дні.

— Ти просто повинен провести Різдво з нами. Хіба що в тебе якісь інші плани?

— Та ні, планів немає, але я б не хотів…

Симеон рішуче перервав його:

— Усе, вирішено. — Він повернув голову. — Пілар!

— Що, дідусю?

— Іди до Лідії та скажи їй, що в нас буде ще один гість. Попроси її підійти сюди.

Пілар вийшла з кімнати. Стівен простежив за нею. Старий задоволено відмітив цей факт. Він спитав гостя:

— Ви приїхали сюди просто з Південної Африки?

— Майже так.

І далі вони теревенили про цю країну.

За кілька хвилин увійшла Лідія.

— Це Стівен Фарр, — відрекомендував гостя Симеон, — син мого давнього друга й партнера Ебенезера Фарра. Він залишиться з нами на Різдво, якщо ти знайдеш для нього місце.

Лідія усміхнулася.

— Звісно, знайду. — Вона окинула оком незнайомця і відзначила бронзовий колір його обличчя, блакитні очі та легкий нахил голови назад.

— Моя невістка, — відрекомендував її Симеон.

Стівен вибачився:

— Чесно кажучи, мені трохи ніяково, адже я втручаюся у родинне коло.

— Ти член нашої сім’ї, хлопчику мій, — запевнив його Симеон. — Почувайся як удома.

— Ви надто добрі до мене, сер.

Пілар знову увійшла до кімнати. Вона тихенько сіла біля вогню і взяла екран. Почала використовувати його як віяло, повільно хитаючи зап’ястком туди-сюди. Її очі були скромно опущені.