Різдво Еркюля Пуаро

Частина 6. 27 грудня

— Я боявся, що буде гірше! — зітхнувши, сказав Альфред Лі.

Вони щойно повернулися зі слухання.

Містер Чарлтон, старомодний адвокат зі стриманим поглядом блакитних очей, теж був присутній на слуханні і тепер повертався разом із ними. Він зауважив:

— Ну, я ж казав вам, що слухання буде суто формальним. Його неминуче перенесуть, щоб дати поліції можливість зібрати додаткові докази.

Джордж Лі роздратовано видав:

— Усе це дуже неприємно. Надзвичайно неприємно. Найбільш жахливе становище, в яке можна встрягти! Я цілком переконаний, що цей злочин скоїв маніяк, який так чи інакше потрапив до будинку. Цей чоловік, Сагден, упертий, як мул. Полковник Джонсон повинен заручитися допомогою Скотленд-Ярду. Ця місцева поліція тільки й може, що ґав ловити. Недоумки. А як щодо цього Горбері, наприклад? Я чув, що його минуле має певні плями, але поліції на це байдуже.

Містер Чарлтон пояснив:

— Я вважаю, що містер Горбері має непогане алібі, яке охоплює відповідний період часу. Поліція прийняла його.

— Чого це раптом? — обурився Джордж. — На їхньому місці, я б ставився до таких алібі упереджено чи принаймні дуже стримано. Звісно, злочинець завжди забезпечує собі алібі! Обов’язок поліції — викрити фальшиве алібі. Звісно, якщо вона знає свою роботу.

— Ну-ну, — хмикнув містер Чарлтон. — Я не думаю, що наша справа — навчати поліцейських їхньої роботи, еге ж? Загалом вони мають вельми компетентну слідчу групу.

Джордж похмуро похитав головою.

— Треба звернутися до Скотленд-Ярду. Мене зовсім не задовольняє суперінтендант Сагден… Може, він і виконує кропітку роботу, але, очевидно, він не геній.

Містер Чарлтон заперечив:

— Знаєте, а я з вами не згоден. Сагден — хороша людина. Не розпилюється на багато напрямків, а йде до мети.

— Я впевнена, що поліція робить усе можливе, — примирливо заявила Лідія. — Містере Чарлтоне, може, вип’єте келих хересу?

Адвокат чемно подякував, але відмовився. Потім, відкашлявшись, перейшов до читання заповіту, оскільки всі члени родини вже зібралися.

Він читав заповіт із очевидною насолодою, уповільнюючи темп, коли зустрічалися незрозумілі пересічному слухачеві терміни, та відверто смакуючи складні юридичні звороти. Нарешті дістався кінця тексту, зняв окуляри, протер їх і запитально оглянув присутніх.

— Досить важко зрозуміти таку купу юридичних термінів. Розкажіть нам усе простими словами, будь ласка, — сказав Гаррі Лі.

— Важко? — здивувався містер Чарлтон. — Це ж абсолютно простий заповіт.

Гаррі ахнув:

— Боже мій, а які ж тоді складні заповіти?

Містер Чарлтон дорікнув йому холодним поглядом:

— Основні положення заповіту вельми прості. Половина майна містера Лі переходить до його сина, містера Альфреда Лі, а решта буде поділена між іншими його дітьми.

Гаррі неприємно засміявся та їдко зауважив:

— Як завжди, Альфреду пощастило! Половина багатства мого батька! Щасливий ти чортяка, еге ж, Альфреде?

Той почервонів, Лідія різко відповіла:

— Альфред був вірним і відданим сином. Він роками керував фірмою і ніс усю відповідальність.

— О, так, Альфред завжди був хорошим хлопцем, — нібито погодився Гаррі.

— Думаю, ти теж можеш вважати себе щасливчиком, Гаррі, бо мій батько тобі щось таки залишив! — різко зауважив Альфред.

Гаррі засміявся, відкинувши голову, і спитав брата:

— Тобі б більше сподобалося, якби він мене викреслив із заповіту, чи не так? Ти завжди мене не любив.

Містер Чарлтон закашлявся. Він звик — аж надто — до неприємних сцен, що відбувалися після читання заповіту. Йому дуже хотілося втекти, поки не розпочалася звичайна сімейна сварка.

Тому він пробурмотів:

— Я думаю… е-е… це все, що мені потрібно… е-е…

Раптом Гаррі спитав його:

— А як щодо Пілар?

Містер Чарлтон знову кашлянув, цього разу перепрошуючи.

— Е-е… міс Естравадос не згадується в заповіті.

Гаррі здивовано уточнив:

— Хіба вона не отримує частку своєї матері?

Містер Чарлтон пояснив:

— Сеньйора Естравадос, якби була жива, звісно, отримала б таку саму частку, як і ви; але оскільки вона померла, то частина, що належала б їй, повертається до загальної суми спадщини й ділиться між вами.

Пілар повільно вимовила своїм глибоким голосом дів­чини з Півдня:

— Тож… я… нічого не отримую?

Лідія квапливо запевнила її:

— Дорогенька, сім’я подбає про тебе, не переймайся.

Джордж Лі підтримав її:

— Ти зможеш поселитися тут, із Альфредом… Еге ж, Альфреде? Ми… е-е… ти наша племінниця, отже, наш обов’язок — піклуватися про тебе.

Хільда теж погодилася з таким рішенням:

— Ми з радістю приймемо Пілар до себе.

Але Гаррі наполягав:

— Вона повинна отримати належну частку. Вона мала б отримати частку Дженніфер.

Містер Чарлтон знову пробурмотів:

— Я вже справді маю… е-е… йти. До побачення, місіс Лі, усе, що я можу зробити... е-е… проконсультуйтеся зі мною в будь-який час…

І він швидко зник. Досвід дозволив йому передбачити, що всі складові для сімейного скандалу вже є.

Коли за ним зачинилися двері, Лідія чітко оголосила:

— Я згодна з Гаррі. Думаю, Пілар має право на певну частку. Цей заповіт було складено за багато років до смерті Дженніфер.

— Дурниці, — фиркнув Джордж. — Дуже необдуманий і незаконний спосіб мислення, Лідіє. Закон є закон. Ми повинні його дотримуватися.

Магдалена теж зробила свій внесок:

— Дівчинці, звісно, не пощастило, і нам усім дуже шкода Пілар, але Джордж має рацію. Як він каже, закон є закон.

Лідія встала та взяла Пілар за руку.

— Люба моя, — промовила вона. — Це, мабуть, дуже неприємно для тебе. Будь ласка, вийди на хвилинку, а ми обговоримо це питання, добре?

І вона провела дівчину до дверей.

— Не хвилюйся, Пілар, люба. Я все владнаю.

Дівчина повільно вийшла з кімнати. Лідія зачинила за нею двері й повернулася до інших.

На мить виникла пауза, поки всі перевели подих, а через мить спалахнула сварка. І почав її Гаррі:

— Джордже, ти завжди був клятим скнарою.

Джордж теж не став стримуватися:

— У кожному разі я не був паразитом і падлюкою!

— Та ти паразит, не гірший за мене! Ти сварився з батьком через гроші всі ці роки.

— Ти, здається, забув, що я обіймаю відповідальну посаду, яка…

Гаррі перервав його:

— Божечку мій, послухайте його! Відповідальна посада! Ти просто надутий брехун!

Магдалена закричала:

— Як ти смієш?!

Пролунав спокійний, але цього разу трохи вищий голос Хільди:

— Чи не могли б ми обговорити це трохи тихіше?

Лідія кинула на неї вдячний погляд.

Девід несподівано гнівно вигукнув:

— Та припиніть уже цю ганебну сварку! Невже все це через гроші?!

Магдалена дорікнула йому зі злістю:

— Дуже добре бути таким високоморальним. Але ж ти не збираєшся відмовлятися від своєї спадщини? Ти хочеш грошей аж ніяк не менше, ніж усі ми! Уся твоя духов­ність удавана!

Девід придушено спитав її:

— То ти гадаєш, що я маю відмовитися від грошей? Цікаво…

Хільда різко перервала його:

— Звісно ж, не маєш. Чому всі поводяться, як діти? Альфреде, ти голова сім’ї…

Альфред ніби прокинувся від сну й заявив:

— Прошу вибачення. Ви кричите всі одночасно. Я… Це мене бентежить.

Лідія підтримала його:

— Як щойно зазначила Хільда, чому ми поводимося, наче жадібні діти? Обговорімо все спокійно й до тями, і, — швидко додала вона, — по одному. Альфред говоритиме першим, бо він старший. Як ти думаєш, Альфреде, що нам робити з Пілар?

Він повільно відповів:

— Безперечно, вона має влаштуватися тут. І ми повин­ні виділити їй утримання. Я не бачу жодних законних можливостей для неї вимагати виділення частки, яка за інших обставин перейшла б її матері. Пам’ятайте, вона не Лі. Вона іспанська піддана.

— Жодних правових підстав, згодна, — кивнула Лідія. — Але я думаю, що вона має моральні підстави. Наскільки я розумію, ваш батько, хоч його дочка й вийшла заміж за іспанця проти його волі, визнав, що вона має рівні з вами права на спадщину. Джордж, Гаррі, Девід і Дженніфер мали рівні частки. Дженніфер померла лише минулого року. Я впевнена, що коли свекор відправив за містером Чарлтоном, то збирався змінити заповіт, виділивши достатньо коштів для Пілар. Він би, напевно, виділив їй не менше за частку її матері. Цілком можливо, що він міг відписати їй навіть набагато більше. Не забувайте, вона його єдина онука. Гадаю, найменше, що ми можемо зробити, це спробувати виправити будь-яку несправедливість, яку ваш батько сам готувався виправити.

Альфред тепло промовив:

— Добре сказано, Лідіє! Я помилявся. Згоден з тобою, що Пілар має отримати частку, яка належала Дженніфер.

— Твоя черга, Гаррі, — передала слово Лідія.

Гаррі почав промову:

— Як ви знаєте, я згоден з Лідією. Думаю, вона дуже добре виклала суть справи, і я хотів би сказати, що захоп­лююся нею.

Лідія передала слово наступному:

— Джордже…

Джордж сидів із червоним обличчям. Він швидко заговорив, бризкаючи слиною:

— У жодному разі! Усе це питання абсурдне! Дайте їй дах над головою і невеличку суму на одяг. Для неї цього цілком достатньо!

— То ти відмовляєшся співпрацювати? — уточнив Альфред.

— Відмовляюся.

— І він цілком має рацію, — підтримала його Магдалена. — Досить ганебно припускати, що він повинен погодитися на таке! Враховуючи, що Джордж — єдиний член сім’ї, який зробив щось справжнє, я думаю, те, що батько залишив йому так мало, просто обурливо!

Лідія повернулася до Девіда:

— Що скажеш?

Девід пробурмотів:

— Ну, я думаю, ти маєш рацію. Шкода, що таке питання викликає стільки суперечок.

Хільда підтримала Лідію:

— Твоя правда, Лідіє. Ми повинні відновити справедливість!

Гаррі роззирнувся, а тоді підсумував:

— Ну, мені все зрозуміло. З усієї родини пропозицію Альфреда підтримали я та Девід. Джордж проти. «За» більше.

Джордж різко уточнив:

— Немає тут жодних «за» чи «проти». Моя частка спадщини батька належить мені повністю. Я не дам ані пенні.

— Справедливо, — кивнула Магдалена.

Лідія кинула їм:

— Якщо не хочете приєднатися до більшості, ваше право. Решта з нас покриє вашу частку від загальної суми.

Вона роззирнулася в пошуках підтримки, і всі інші кивнули.

Гаррі підсумував:

— Левова частка дісталася Альфреду. Він повинен покрити більшу частину нестачі.

— Я так розумію, що ваша первісна справедлива пропозиція скоро анулюється, — сказав Альфред.

Хільда рішуче заявила:

— Не починаймо знову! Лідія розповість Пілар, що ми вирішили. Про деталі можемо домовитися пізніше. — І вона додала, сподіваючись змінити тему: — Цікаво, а де містер Фарр і містер Пуаро.

Відповідь надійшла від Альфреда:

— Дорогою до суду ми підкинули Пуаро до села. Він сказав, що має зробити важливу покупку.

— Чому він не пішов на суд? — здивувався Гаррі. — Напевно, він мав піти!

— Можливо, знав, що нічого важливого там не відбудеться, — припустила Лідія і раптом спитала: — Хто це там у саду? Суперінтендант Сагден чи містер Фарр?

Зусилля двох жінок мали успіх: сімейний конклав розпався.

Залишившись удвох, Лідія сказала Хільді:

— Дякую тобі, Хільдо. Це було мило з твого боку — підтримати мене. Знаєш, ти нам усім дуже допомогла.

Хільда задумливо вимовила:

— Дивно, як гроші засмучують людей…

— Так, навіть Гаррі, — погодилася Лідія, — хоча саме він і запропонував поділитися! А мій бідолашний Альфред — такий типовий британець: йому не дуже подобається, що гроші Лі підуть іспанській підданій.

Хільда, усміхаючись, спитала:

— А ти думаєш, ми, жінки, більше байдужі до земних пристрастей?

Лідія знизала витонченими плечима:

— Ну, знаєш, насправді це не наші гроші — вони нам не належать! Може, тому ми по-іншому до них ставимося.

— Вона дивна дитина — я маю на увазі Пілар. Цікаво, що з нею буде, — задумливо зазначила Хільда.

Лідія зітхнула.

— Я рада, що вона матиме фінансову незалежність. Мені здається, що мешкати тут, безкоштовно користуватися житлом, отримувати гроші на одяг… Усе це не для неї. Вона не змогла б задовольнитися таким життям. Вона надто горда і, гадаю, ще й надто… чужа. — Лідія, роздумуючи, додала: — Одного разу я привезла додому з Єгипту гарний блакитний ляпіс. Там, на тлі яскравого сонця та піску, він мав чудовий колір: насичений, теплий синій. Але тут, вдома, синяви майже не було видно. Він перетворився на нитку тьмяного, темного бісеру.

Хільда кивнула:

— Так, розумію…

— Я дуже рада, що нарешті познайомилася з тобою та Девідом. Рада, що ви приїхали сюди удвох, — ніжно додала Лідія.

Хільда зітхнула:

— Як часто за останні кілька днів я шкодувала, що вмовила його приїхати!

— Здогадуюсь. Ти, напевно… Але, знаєш, Хільдо, шок не так вже й сильно вплинув на Девіда. Тобто він настільки чутливий, що це могло б повністю зруйнувати його ментальне здоров’я. Насправді ж після вбивства він здається мені набагато здоровішим…

Хільда мала трохи стурбований вигляд.

Вона уточнила:

— То ти також це помітила? У певному сенсі це так жахливо… Але, Лідіє, твоя правда, безсумнівно, це таки так!

Вона хвилину помовчала, пригадуючи слова її чоловіка минулого вечора.

Девід тоді палко заявив їй, відкинувши з чола світлий чуб: «Хільдо, ти пам’ятаєш той момент у “То`сці” — коли Скарпіа помер, і То`ска запалює свічки біля його голови та ніг? Пам’ятаєш, вона каже: “Тепер я можу йому пробачити…”? Це те, що я відчуваю стосовно тата. Тепер я бачу, що всі ці роки я не міг йому пробачити, хоч і дуже хотів… Але зараз — злоби більше немає. Усе в минулому. І я відчуваю… О, я відчуваю, ніби з мого серця впав великий камінь».

Вона тоді спитала чоловіка, намагаючись приборкати раптовий напад страху: «Тому що він мертвий?».

Він швидко відповів — так швидко, що навіть затинався: «Ні, ні, ти не розумієш. Не тому, що він помер, а тому, що померла моя дурна, дитяча ненависть до нього…».

Хільда зараз згадала ті слова.

Вона хотіла б повторити їх жінці поруч, але інстинктивно відчула, що краще промовчати. Вона слідом за Лідією вийшла з вітальні в хол і побачила Магдалену — та стояла біля столу і тримала якийсь пакуночок. Побачивши їх, вона аж підстрибнула й відбрехалася:

— О, це, мабуть, та сама важлива покупка месьє Пуаро. Я бачила, як він поклав її тут. Цікаво, що там таке…

Магдалена переводила погляд з однієї жінки на іншу, тихенько хихикаючи, але погляд її був уважним і стривоженим, підкреслюючи фальшивість веселого тону. Лідія підняла брови і сказала:

— Піду причепурюся перед обідом.

Магдалена промовила зі своєю звичною дитячою вередливістю, яку тепер, однак, перекривало відчуття розпачу:

— Я маю це побачити! Хоч одним оком!

Вона розгорнула папірець і пронизливо скрикнула, не зводячи очей із предмета у своїй руці. Лідія завмерла на місці, і Хільда теж. Обидві жінки так само дивилися на дивну річ.

Нарешті Магдалена спантеличено промовила:

— Накладні вуса. Але… але… навіщо?

Хільда невпевнено запропонувала:

— Щоб маскуватися? Але…

Лідія закінчила речення за неї.

— Але ж у містера Пуаро дуже гарні вуса!

Магдалена знову загорнула пакунок і пожалілася:

— Я не розумію. Це божевілля. Навіщо месьє Пуаро купує накладні вуса?

II

Пілар вийшла з вітальні й повільно рушила коридором. У ту саму мить через двері з саду в хол зайшов Стівен Фарр.

— Ну то як? Сімейний конклав закінчився? Чи заповіт уже прочитали?

Пілар відповіла, задихаючись від емоцій:

— Я нічого не отримала, взагалі нічого! Це був заповіт, складений багато років тому. Мій дідусь залишив гроші моїй матері, але, оскільки вона померла, гроші не йдуть мені, а повертаються їм.

Стівен поспівчував дівчині:

— Як на мене, то це суворе рішення.

Пілар не могла заспокоїтися:

— Якби старий був живий, він би склав інший заповіт. Він би залишив мені гроші — купу грошей! Можливо, з часом він залишив би мені всі гроші!

Стівен усміхнувся і зауважив:

— Це теж було б не дуже справедливе рішення, га?

— Чого це раптом? Я б йому сподобалася найбільше, от і все.

— Така молода, а така жадібна. Справжня маленька авантюристка, — дорікнув їй Стівен.

Пілар стримано пояснила:

— Світ дуже жорстокий до жінок. Вони повинні робити для себе все, що можуть, поки молоді. Адже коли вони втратять молодість і красу, то ніхто їм не допоможе.

— У твоїх словах більше правди, ніж мені хочеться визнавати. Але це не зовсім так. Альфред Лі, наприклад, щиро любив свого батька, попри те, що старий був дуже вимогливим і часто грав на нервах сина.

Пілар рішуче підняла голову й заявила:

— Альфред — просто дурень.

Стівен засміявся.

— Ну, не хвилюйся, люба моя Пілар. Знаєш, Лі тепер зобов’язані піклуватися про тебе.

— Це буде не дуже весело, — безутішно промовила Пілар.

Стівен похмуро погодився із нею:

— Боюся, твоя правда. Я не розумію, як ти живеш тут, Пілар. А хочеш поїхати до Південної Африки?

Вона кивнула.

— Там сонце і простір. І важка праця. Ти вмієш працювати, Пілар?

— Я не знаю, — зізналася дівчина.

— Ти б краще сиділа на балконі та цілими днями їла смаколики? Аби тебе рознесло в усі боки? І з’явилося три подвійних підборіддя?

Пілар засміялася, а Стівен задоволено кивнув:

— Так краще. Я тебе розсмішив.

— Я думала, що на Різдво веселитимуся! — зізналася Пілар. — У книжках я читала, що англійське Різдво — це дуже весело, що люди їдять палаючі родзинки, а ще — сливовий пудинг, який теж палає, і щось, що називається «різдвяна колода».

Стівен зітхнув:

— Усе так, єдина умова: Різдво має минути без убивств. Зайди-но сюди на хвилинку. Лідія привела мене сюди вчора. Це її комора.

Він завів її до маленької кімнати, трохи більшої за шафу.

— Дивись, Пілар: купа коробок крекерів, консервовані фрукти, апельсини, фініки, горіхи. А тут…

— Ах! — сплеснула руками Пілар. — Які вони гарні, ці золоті та срібні кульки!

— Вони мали висіти на ялинці, а під ялинкою мали лежати подарунки для слуг. А ось сніговики, вкриті блискучим інеєм, їх зазвичай ставлять на обідній стіл. А он там — повітряні кульки всіх кольорів: так і просяться, щоб їх надули!

— Ой! — очі Пілар засяяли. — А можна мені надути хоча б одну? Лідія була б не проти. Я люблю повітряні кульки.

Стівен розсміявся:

— Яке ж ти дитя! Яку обереш?

Пілар обрала червону.

Вони дістали повітряні кульки й почали надувати їх, роздувши щоки. Пілар перестала дути, бо не могла втримати сміх, і її повітряна кулька знову здулася.

Вона сказала:

— У тебе такий кумедний вигляд, коли ти надуваєш кульку… Такі величезні щоки…

Вона дзвінко розсміялась, а потім повернулася до своєї кульки і знову почала старанно дмухати. Вони ретельно зав’язали кінчики надутих кульок і почали ними гратися: підкидати вгору, перекидати туди-сюди в повітрі.

— У холі більше місця, — зауважила Пілар.

Вони, сміючись, кидали одне одному повітряні кульки, коли в хол зайшов Пуаро й поблажливо глянув на них.

— О, ви граєте в les jeux d’enfants?14 Як гарно!

Пілар захекано повідомила йому:

— Моя кулька червона. Більша, ніж у Стівена. Набагато більша. Якби ми винесли її на вулицю, вона б піднялася просто до неба.

— Відпустімо їх у небо та задумаймо бажання, — запропонував Стівен.

— О, яка гарна ідея!

Пілар побігла до дверей у сад, а Стівен — слідом за нею. Пуаро йшов позаду, і вигляд у нього залишався поблажливим.

— Я бажаю багато грошей, — оголосила Пілар.

Вона звелася навшпиньки, тримаючи в руці нитку повітряної кульки. Подув вітерець, і кулька повільно рухалася вгору. Пілар відпустила кульку, і та попливла, підхоплена вітерцем.

Стівен засміявся.

— Не можна промовляти бажання вголос.

— Не можна? А чому?

— Тоді вони не здійсняться. Тепер моя черга задумувати.

Він випустив свою повітряну кульку. Але йому не так пощастило: кулька попливла вбік, зачепилася за кущ гостролиста й гучно луснула.

Пілар підбігла до нього, подивилася і трагічно оголосила:

— Усе, немає…

Потім, поворухнувши пальцем ноги млявий шматочок гуми, вона сказала:

— Ось що я знайшла в кімнаті дідуся. У нього теж була повітряна кулька, тільки рожева.

Пуаро різко скрикнув. Пілар здивовано обернулася до нього.

— Нічого, я просто вбив… ой, ні, забив… палець на нозі.

Він обернувся, подивився на будинок і зауважив:

— Скільки вікон! У будинку, мадемуазель, є очі й вуха. Справді прикро, що англійці так люблять відчинені вікна.

На терасу вийшла Лідія та покликала їх:

— Прошу всіх до столу. Пілар, люба моя, усе вирішено, і цілком задовільно. Альфред розповість усі деталі після ланчу. Ходімо!

Вони зайшли в дім. Останнім зайшов Пуаро. Вигляд у нього був невеселий.

III

Ланч закінчився.

Коли вони вийшли з їдальні, Альфред сказав Пілар: «Будь ласка, зайди до моєї кімнати. Я хочу дещо обговорити з тобою».

Він повів її через хол до свого кабінету, а зайшовши всередину, зачинив за собою двері. Решта пішли до вітальні. Лише Еркюль Пуаро зостався в холі, задумливо дивлячись на зачинені двері кабінету.

Раптом він помітив старого дворецького: той нервово кружляв поруч.

Пуаро спитав його:

— Трессіліане, ви щось хотіли?

Старий стурбовано відповів:

— Я сподівався поговорити з містером Лі, але не хочу йому заважати.

Пуаро уточнив:

— Щось сталося?

Трессіліан повільно заявив:

— Якась дивна річ. Вона не має сенсу.

— Скажіть мені, — попросив його Еркюль Пуаро.

Трессіліан трохи повагався і нарешті розповів:

— Ну, річ ось у чому, сер. Можливо, ви помітили, що з кожного боку вхідних дверей лежить гарматне ядро. Великі важкі кулі з каменю. Так от, сер, одне з них зникло.

Брови Еркюля Пуаро поповзли вгору. Він спитав:

— Коли?

— Вони обидва були там сьогодні вранці, сер. Можу заприсягтися.

— Подивімося.

Вони разом вийшли назовні.

Пуаро нахилився і оглянув гарматне ядро, що залишилося. Коли він випростався, його обличчя було дуже серйозним.

Трессіліан здригнувся:

— Кому потрібно красти таку річ, сер? У цьому немає сенсу.

— Мені це не подобається. Мені це зовсім не подобається…

Трессіліан стривожено подивився на нього й повільно спитав:

— Що прийшло в наш дім, сер? Відтоді, як господаря вбили, це, здається, більше не те місце. Весь час я відчуваю себе так, наче блукаю уві сні. Я плутаю речі, і часом мені здається, що я не можу довіряти власним очам.

Еркюль Пуаро похитав головою і запевнив дворецького:

— Це неправильно. Ви повинні довіряти своїм очам.

Трессіліан збентежено похитав головою:

— Зір у мене поганий — я вже не так добре бачу, як раніше. Я плутаю речі та людей. Стаю надто старим для своєї роботи.

Еркюль Пуаро поплескав його по плечу і сказав:

— Тримайтеся.

— Дякую вам, сер. Ви дуже добрі до мене, я знаю. Але ось воно: я занадто старий. Я постійно повертаюся до старих часів і старих лиць. Міс Дженні, містер Девід, містер Альфред… Я завжди бачу в них молодих джентльменів і леді. З того самого вечора, як містер Гаррі повернувся додому…

Пуаро кивнув.

— Авжеж, — сказав він, — я так і думав. Ви щойно сказали: «Відтоді, як господаря вбили», але все почалося раніше. Усе змінилося і почало здаватися нереальним відтоді, як додому повернувся містер Гаррі, чи не так?

Дворецький погодився з ним:

— Ви маєте рацію, сер. Саме тоді. Містер Гаррі завжди приносив у дім біду, навіть у старі часи.

Він знову перевів погляд на порожню кам’яну основу від кулі.

— Хто міг забрати ядро, сер? — прошепотів він. — І навіщо? Дім — він наче перетворився на божевільню.

Еркюль Пуаро зауважив:

— Боюся, це не божевілля. Це розсудливість! Хтось, Трессіліане, у великій небезпеці.

Він розвернувся і знову ввійшов до будинку.

У цю мить Пілар вийшла з кабінету. На її щоках сяяли червоні плями. Вона високо підняла голову, в її очах з’явився блиск.

Коли Пуаро підійшов до неї, Пілар раптом тупнула ногою і сказала: «Я їх не візьму».

Пуаро підняв брови і спитав її:

— Чого ви не візьмете, мадемуазель?

— Альфред тільки-но сказав, що мені віддадуть частку моєї матері, яка мала відійти їй після смерті дідуся.

— І що?

— Я не можу отримати ці гроші за законом, так він мені сказав. Але він, і Лідія, й решта вважають, що вони мають віддати мені ті гроші. Кажуть, це питання справедливості. І вони передадуть їх мені.

— І що? — повторив Пуаро.

Пілар ще раз тупнула ногою.

— Ви не розумієте? Вони дають мені гроші… Дають їх мені.

— Чому це так чіпляє вас? Адже вони кажуть правду: це лише справедливо, якщо ви отримаєте частку матері.

Пілар зітхнула:

— Ви не розумієте…

— Навпаки, я дуже добре все розумію, — заперечив Пуаро.

— Ах! — Вона роздратовано відвернулася.

У двері подзвонили. Пуаро глянув через плече. Крізь скло виднівся силует суперінтенданта Сагдена. Пуаро негайно спитав Пілар:

— Куди ви збиралися?

Вона похмуро відповіла йому:

— До вітальні. До інших.

— Добре. Залишайтеся з ними там. Не блукайте будинком самі, особливо після настання темряви. Будьте насторожі. Ви у великій небезпеці, мадемуазель. Ви ніколи не будете в більшій небезпеці, ніж сьогодні.

Він відвернувся від неї і пішов назустріч Сагдену. Останній дочекався, доки Трессіліан повернеться до своєї комори.

Тоді він сунув під ніс Пуаро бланк телеграми.

— Ми нарешті її отримали! — вигукнув він. — Почитайте. Це від південноафриканської поліції.

У телеграмі було сказано: «Єдиний син Ебенезера Фарра помер два роки тому».

Сагден заявив:

— Отже, тепер ми знаємо! Дивно… Я розробляв зовсім іншу версію…

IV

Пілар увійшла до вітальні, високо піднявши голову.

Вона відразу попрямувала до Лідії, яка сиділа біля вікна з в’язанням.

— Лідіє, я прийшла сказати тобі, що не візьму цих грошей. Я їду — негайно…

Її слова здивували Лідію, і та навіть поклала в’язання і спробувала пояснити дівчині ситуацію:

— Моя люба дитино, Альфред, мабуть, дуже погано тобі все пояснив! Річ зовсім не в милосерді, якщо ти саме так сприйняла нашу пропозицію. Насправді річ взагалі не в доброті чи великодушності з нашого боку. Це звичайне питання правильного й неправильного. За звичайного ходу подій твоя мати успадкувала б ці гроші, а ти б отримала їх від неї. Це твоє право — твоє кровне право. Ми діємо не з милосердя, а зі справедливості!

Пілар палко вигукнула:

— І тому я не можу їх прийняти — саме через те, що ви мені щойно сказали! Через те, що ви такі! Мені тут сподобалося. Було весело! Це була пригода, але тепер ви все зіпсували! Я зараз же їду геть, я вас більше ніколи не турбуватиму…

Сльози душили її, і в неї перехопило подих. Вона розвернулася й наосліп вибігла з кімнати.

Лідія здивовано дивилася їй услід. Потім безсило сказала:

— Я й гадки не мала, що вона сприйме це ось так!

— Дитина, схоже, жахливо засмутилася, — зітхнула Хільда.

Джордж відкашлявся і зловісно промовив:

— Е-е, як я зазначив сьогодні вранці, ви не тим шляхом пішли. Пілар вистачило розуму переконатися в цьому на власні очі. Вона відмовляється приймати милостиню…

Лідія різко перервала його:

— Це не милостиня. Це її право!

— Схоже, вона так не думає! — дорікнув Джордж.

Увійшли суперінтендант Сагден і Еркюль Пуаро. Перший озирнувся і запитав:

— Де містер Фарр? Я хочу з ним поговорити.

Перш ніж хтось встиг відповісти, Пуаро нервово спитав:

— Де сеньйорита Естравадос?

Джордж Лі відповів йому з невеликим злостивим задоволенням:

— Збирається поїхати геть звідси, за її словами. Мабуть, вона вже донесхочу наїлася спілкування з англійськими родичами.

Пуаро обернувся і велів Сагдену:

— Уперед!

Коли двоє чоловіків вийшли в коридор, почувся сильний гуркіт і далекий крик. Пуаро вигукнув:

— Швидше! Ходімо туди!

Вони помчали вздовж коридору й піднялися дальніми сходами. Двері кімнати Пілар були відчинені, і на порозі стояв чоловік. Коли вони підбігли, чоловік повернув голову. Це був Стівен Фарр.

— Вона жива… — сказав він.

Пілар стояла, притулившись до стіни своєї кімнати. Вона дивилася на підлогу, де лежало велике кам’яне ядро. Дівчина сказала, хапаючи ротом повітря:

— Воно лежало на моїх дверях, балансувало на них. Коли я увійшла, воно мало впасти мені на голову, але я зачепилася спідницею за цвях і відсахнулася.

Пуаро став на коліна й оглянув цвях. На ньому була твідова нитка фіолетового кольору. Він підвів очі й серйозно кивнув.

— Цей цвях, мадемуазель, — заявив він, — врятував вам життя.

Суперінтендант спантеличено спитав його:

— Послухайте, що це все означає?

— Хтось намагався мене вбити! — відповіла Пілар і закивала.

Суперінтендант Сагден глянув на двері.

— Міна-пастка, — сказав він. — Старомодна міна-пастка, а її метою було вбивство! Друге вбивство, яке планується в цьому будинку. Але на цей раз воно не здійснилося!

Стівен Фарр хрипло сказав:

— Слава богу, ти в безпеці.

Пілар у відчаї широко розкинула руки.

— Madre dе Dios, матір Божа! — вигукнула вона. — Навіщо комусь хотіти мене вбити? Що такого я зробила?

— Ви краще запитайте, мадемуазель: «Що мені відомо?» — повільно промовив Еркюль Пуаро.

Вона подивилася на нього здивованими очима.

— Відомо? Нічого мені не відомо!

— Ось тут ви помиляєтеся. Скажіть, мадемуазель Пілар, де ви були під час убивства? Вас не було в цій кімнаті.

— Була. Я вже казала!

Суперінтендант Сагден підкреслено м’яко пояснив:

— Авжеж, але ви говорили неправду, чи не так? Ви сказали нам, що чули крик свого дідуся, але ви б не могли його почути, якби були тут: ми з містером Пуаро це вчора перевірили.

— Ой! — У Пілар перехопило подих.

Пуаро продовжив:

— Ви були десь набагато ближче до його кімнати. Я скажу вам, де, на мою думку, мадемуазель. Ви були в ніші зі статуями, зовсім близько до дверей дідусевої кімнати.

Пілар перелякано вигукнула:

— Ах!.. Як ви здогадалися?!

Пуаро відповів, ледь помітно всміхнувшись:

— Містер Фарр бачив вас там.

Стівен різко заперечив:

— Не бачив. Повна брехня!

Пуаро наполягав:

— Прошу вибачення, містере Фарре, але ви її бачили. Згадайте, як у вас склалося враження, що в цій ніші було три статуї, а не дві. Тієї ночі лише одна особа була в білій сукні: мадемуазель Естравадос. Вона була третьою білою статуєю, яку ви бачили. Я правду кажу, мадемуазель?

Після миті вагань Пілар підтвердила:

— Так, ваша правда.

Пуаро лагідно попросив її:

— А тепер розкажіть нам, мадемуазель, усю правду. Що ви там робили?

І Пілар зізналася:

— Я вийшла з вітальні після обіду і збиралася піти провідати дідуся. Я думала, йому це сподобається. Але коли повернула в коридор, то побачила, що біля його дверей ще хтось стоїть. Я не хотіла, щоб мене помітили, бо знала, що дідусь заборонив будь-кому приходити до нього того вечора. Тож я прослизнула в нішу на випадок, якщо людина біля дверей обернеться. Тоді раптом я почула найжахливіші звуки: столи, стільці, — вона розмахувала руками, — усе падало й ламалося. Я не ворушилась. Не знаю чому. Злякалася… А потім почувся жахливий крик, — вона перехрестилася, — і моє серце припинило битися. Я подумала собі: «Хтось помер…».

— А потім?

— Потім коридором побігли люди, і я дочекалася, поки пробіжить остання людина, вийшла з ніші та приєдналася до всіх.

Суперінтендант Сагден суворо заявив:

— Ви нічого такого нам не казали, коли ми вперше вас розпитували. Чому?

Пілар похитала головою і доволі мудро зауважила:

— Недобре занадто багато розповідати поліції. Розумієте, я подумала, що якби я сказала, що була поруч, то ви могли б вирішити, що його вбила я. Тому я сказала, що була у своїй кімнаті.

— Якщо ви говорите навмисну брехню, усе зазвичай закінчується тим, що вас обов’язково починають підозрювати, — дорікнув їй Сагден.

— Пілар… — раптом озвався Стівен Фарр.

— Що?

— Кого ти бачила біля дверей, коли завернула в коридор? Скажи нам.

Сагден підтримав його:

— Так, розкажіть нам.

На мить дівчина завагалася.

Вона спочатку широко округлила очі, потім примружилася і повільно промовила:

— Я не знаю, хто це був. У коридорі було надто темно, щоб розгледіти щось напевно. Але це точно була жінка…

V

Суперінтендант Сагден окинув поглядом обличчя присутніх. Коли він заговорив, у його голосі чулося роздратування, якого він до сьогодні не демонстрував:

— Ніхто так не робить, містере Пуаро.

Пуаро заперечив:

— Це моя маленька ідея. Хочу поділитися з усіма відомостями, які мені вдалося здобути. Потім я запрошу всіх до співпраці, і в такий спосіб ми дізнаємося правду.

Сагден пробурмотів собі під ніс: «Що за цирк…» — і відкинувся на спинку крісла.

Пуаро почав:

— Гадаю, для початку вам потрібно попросити пояснення у містера Фарра.

Сагден стиснув губи.

— На вашому місці, я б не робив цього у присутності такої кількості свідків, — зауважив він. — Проте я не заперечую, — і він передав телеграму Стівену Фарру. — Отже, містере Фарре, як ви себе називаєте, чи не могли б ви пояснити нам оце?

Стівен Фарр узяв телеграму. Піднявши брови, він повільно прочитав зміст уголос. Потім, вклонившись, повернув телеграму суперінтендантові.

— Так, — сказав він. — До біса складно це пояснити, чи не так?

Сагден уточнив:

— Більше вам немає чого сказати? Ви повністю усвідомлюєте, що не зобов’язані зараз робити заяву…

Стівен Фарр перервав його:

— Вам не потрібно мене попереджати, інспекторе. Я бачу, як вам кортить це сказати! Гаразд, я дам вам пояснення. Воно не дуже гарне, але правдиве.

Він трохи помовчав, а потім почав свою розповідь:

— Я не син Ебенезера Фарра. Але я добре знав і батька, і сина. А тепер спробуйте уявити себе на моєму місці. (До речі, мене звуть Стівен Грант.) Я приїхав до цієї країни вперше в житті. Я був розчарований. Усе і всі здавалися мені сірими й неживими. Потім я поїхав потягом і побачив дівчину. Маю чесно зізнатися: я закохався в неї! Вона була наймилішим і найнеймовірнішим створінням у світі! Я трохи поговорив із нею в поїзді й негайно вирішив не втрачати її з поля зору. Виходячи з купе, я помітив ярлик на її валізі. Її ім’я мені нічого не говорило, на відміну від адреси того місця, куди вона їхала. Я чув про Горстон-Хол і знав усе про його власника: він колись був партнером Ебенезера Фарра, і старий Еб часто розповідав про нього й казав, що він за людина.

Стівен розповідав далі:

— Ну, і тут мені спало на думку прийти в Горстон-Хол і вдати, ніби я син Еба. Він помер, як сказано в цій телеграмі, два роки тому. Але я пригадав, як старий Еб казав, що він уже багато років не чув про Симеона Лі, і я вирішив, що Лі нічого не відомо про смерть Ебового сина. У кожному разі, я відчув, що спробувати варто.

Сагден зауважив:

— Однак ви не відразу перейшли до здійснення плану. Ви два дні провели в готелі в Едлсфілді.

— Я все роздумував, спробувати чи ні. Нарешті я зважився. Мені хотілося поринути у пригоди — я так це сприймав. Ну, все йшло як по маслу! Старий зустрів мене на диво люб’язно й відразу ж запропонував пожити в його домі. Запрошення я прийняв. Ось вам, суперінтенданте, і все моє пояснення. Якщо воно вам не подобається, подумки поверніться у дні юнацтва й поміркуйте, чи не згадається вам якийсь дурнуватий вчинок. Щодо мого справжнього імені, як я вже сказав, то мене звуть Стівен Грант. Ви можете надіслати телеграму в Південну Африку й розпитати про мене, але я вам скажу ось що: ви дізнаєтеся, що я цілком поважний громадянин. Я не шахрай і не краду коштовностей.

Пуаро тихо промовив:

— А я вас таким ніколи й не вважав.

Суперінтендант Сагден замислено погладив щелепу й зазначив:

— Мені доведеться перевірити вашу історію. Я хотів би знати ось що: чому ви не відкрили нам свого справжнього імені після вбивства, замість того щоб наговорити купу брехні?

Стівен просто пояснив:

— Тому що я був дурнем! Я гадав, що зможу втекти! Подумав, що коли зізнаюся, що перебуваю тут під фальшивим іменем, то це викличе додаткові підозри. Якби я не був цілковитим ідіотом, то здогадався б, що ви телеграфуватимете до Йоганнесбурга.

Сагден підсумував:

— Що ж, містере Фарре… е-е… Гранте, я не можу сказати, що в жодному разі не повірю вашій розповіді. Скоро я матиму інформацію, котра або доведе правдивість цієї історії, або спростує її.

Він запитально глянув на Пуаро, і той заявив:

— Мені здається, міс Естравадос хоче щось нам повідомити.

Пілар різко зблідла й ледь чутно промовила:

— Так і є. Я б ніколи не зізналася, якби не Лідія та гроші. Приїхати сюди, вдавати, обманювати, грати роль — це було весело; але коли Лідія сказала, що гроші мої і що вони хочуть відновити справедливість, то для мене все змінилося. Про веселощі вже не йшлося.

Альфред Лі повернув до Пілар здивоване обличчя:

— Люба моя, що ти таке кажеш? Я тебе не розумію.

Пілар відповіла:

— Ви думаєте, що я ваша племінниця, Пілар Естравадос? Але це неправда! Пілар загинула в Іспанії, коли їхала в авто. Я була разом із нею. Прилетіла бомба, влучила в автомобіль, і Пілар загинула, але мене не зачепило. Я не дуже добре її знала, але вона розповіла мені все про себе і про те, як її дід викликав її до Англії, і що він дуже багатий. А в мене зовсім не було грошей, і я не знала, куди піти і що робити. І я раптом подумала: «Чому б мені не взяти паспорт Пілар, не поїхати до Англії і не стати дуже багатою?». — Її обличчя раптом осяяла широка усмішка. — Як же весело було розмірковувати над тим, чи зійде мені все з рук! Наші обличчя на фотографії і так були схожі. А коли поліцейські тут захотіли отримати мій паспорт, я відчинила вікно, викинула його на вулицю та побігла за ним, а потім трохи потерла фото об землю. На кордоні ніхто особливо не вдивляється в обличчя, а тут таке може статися…

Альфред Лі розсердився:

— Ви хочете сказати, що прийшли до мого батька, назвалися його онукою і грали на його почуттях?

Пілар кивнула й самовдоволено заявила:

— Так, я відразу зрозуміла, що можу примусити його сильно мене полюбити.

— Яке неподобство! — вибухнув Джордж Лі. — Вона злочинниця! Хотіла отримати гроші, видаючи себе за іншу людину!

Гаррі Лі заступився за Пілар:

— Вона нічого від тебе не отримала, старий! Пілар, я на твоєму боці! Я глибоко захоплююся твоєю сміливістю. І, слава богу, я більше не твій дядько! Тепер у мене розв’язані руки.

Пілар спитала Пуаро:

— То ви все знали? Коли ви дізналися?

Пуаро всміхнувся:

— Мадемуазель, якби ви вивчали закони Менделя, то знали б, що двоє блакитнооких людей навряд чи народять карооку дитину. Я не сумнівався у тому, що ваша мати є дуже цнотливою та поважною жінкою. З цього випливало, що ви — аж ніяк не Пілар Естравадос. Коли ви викинули той трюк із паспортом, я цілком упевнився у своїй правоті. Це було хитромудро, але, розумієте, недостатньо.

Суперінтендант Сагден невдоволено буркнув:

— Та взагалі вся ця історія недостатньо хитромудра.

Пілар вирячилася на нього й зізналася:

— Я не розумію…

— Ви розповіли нам певну історію, але, на мій погляд, багато чого приховали, — пояснив Сагден.

Стівен вигукнув:

— Дайте їй спокій!

Однак суперінтендант Сагден не звернув на емоції жодної уваги.

— Ви сказали нам, що після обіду пішли в кімнату дідуся. Пояснили, що прийняли таке рішення раптово. Але в мене інше пояснення. Це ви вкрали алмази. Ви знали про їхнє існування. Можливо, ви скористалися нагодою та викрали їх із сейфа, а старий не помітив цього! Коли він нарешті дізнався, що каменів немає, то одразу збагнув, що їх могли взяти лише двоє людей. Одним із них був Горбері, який міг дізнатися комбінацію, прокрастися до кімнати містера Лі вночі та викрасти коштовності. Іншою людиною були ви.

Суперінтендант помовчав і продовжив:

— Що ж, містер Лі негайно вжив заходів. Він зателефонував мені й попросив прийти до нього. Потім велів дворецькому повідомити вам, що хоче вас бачити в себе відразу після обіду. Ви послухалися, і він звинуватив вас у крадіжці. Ви заперечували; він натиснув. Не знаю, що сталося далі, — можливо, він якось дізнався, що ви не його онука, а дуже спритна професійна злодюжка. У кожному разі, гра закінчилася, над вами нависла небезпека викриття, і ви кинулися на нього з ножем. Спалахнула бійка, він закричав. Ви швидко зорієнтувались. Вибігли з кімнати, повернули ключ ззовні, а потім, усвідомлюючи, що не встигнете втекти до того, як прийдуть інші, прослизнули в нішу зі статуями.

Пілар пронизливо скрикнула:

— Це неправда! Неправда! Я не крала алмазів! Я його не вбивала. Клянусь Пресвятою Богородицею!

Сагден суворо спитав її:

— Тоді хто зробив усе це? Ви кажете, що бачили силует людини, яка стояла біля дверей містера Лі. Згідно з вашою розповіддю, це і мав бути вбивця. Але там більше нікого не було! І ми маємо вірити вам на слово, що там взагалі була людина. Іншими словами, ви все вигадали, аби виправдати себе!

Джордж Лі фиркнув:

— Звісно, вона винна! Усе цілком зрозуміло! Я завжди казав, що мого батька вбив сторонній! Абсурд і нісенітниця — припускати, що подібне міг вчинити член нашої родини! Адже це було б неприродно!

Пуаро, який до того мовчки сидів у кріслі, заворушився і заявив:

— Я з вами не згоден. Беручи до уваги характер Симеона Лі, це було б цілком природно.

У Джорджа відвисла щелепа. Він вирячився на Пуаро.

А той продовжував:

— І, на мій погляд, саме це і сталося. Симеона Лі вбила його власна плоть і кров, і вбивця вважав, що має дуже вагому причину.

Джордж вигукнув:

— Один із нас?! Я заперечую…

Пуаро перервав Джорджа, і в його голосі раптом залунав метал.

— Я завів справу проти кожного з присутніх. Містере Джордже Лі, почнемо зі справи проти вас. Ви не любили свого батька! Ви підтримували з ним добрі стосунки заради грошей. У день убивства він погрожував вам скоротити фінансову допомогу. Ви знали, що після його смерті, імовірно, успадкуєте значну суму. Є мотив. Після обіду ви пішли, як самі сказали, до телефона. Зателефонували. Але розмова тривала лише п’ять хвилин. Після цього ви легко могли піти в кімнату батька, поговорити з ним, а потім напасти і вбити. Ви вийшли з кімнати й повернули ключ ззовні, бо сподівалися, що вбивство спишуть на грабіжника. Але запанікували й не переконалися, чи повністю вікно відчинене, щоб підтвердити теорію злому. Це був дурний вчинок; але й ви, даруйте, не дуже розумна людина!

— Проте, — продовжив Пуаро після короткої паузи, під час якої Джордж марно намагався щось вимовити, — багато дурнів були злочинцями!

Пуаро перевів погляд на Магдалену.

— У мадам теж був мотив. Я вважаю, що вона загрузла в боргах, і тон деяких зауважень вашого батька, можливо, викликав у неї занепокоєння. У неї теж немає алібі. Вона пішла до телефона, але не телефонувала, і ми маємо вірити їй на слово щодо того, що саме вона робила…

Пуаро знову замовк і, витримавши паузу, продовжив:

— Далі маємо містера Девіда Лі. Ми багато разів чули про мстивий характер і гарну пам’ять Лі, які нібито в крові всіх представників родини. Містер Девід Лі не забув і не пробачив батькові ставлення до матері. Ще одне глузування з мертвої жінки могло стати останньою краплею. Кажуть, що Девід Лі грав на піаніно під час убивства. За збігом обставин, він грав «Похоронний марш». Але припустімо, що хтось інший грав ту мелодію, хтось, хто знав, що містер Девід Лі збирався робити, і хто схвалював його дії.

Хільда Лі тихо заперечила:

— Ганьба казати таке.

Пуаро звернувся до неї.

— Я запропоную вам іншу версію, мадам. Це ваша рука завдала смертельної рани. Це ви пробралися нагору, аби здійснити вирок над людиною, якій, на вашу думку, неможливо пробачити. Ви належите до тих людей, мадам, які можуть бути страшними у гніві…

— Я його не вбивала, — рішуче заявила Хільда.

Суперінтендант Сагден стисло оголосив:

— Містер Пуаро має рацію. Справу можна відкрити проти всіх, крім містера Альфреда Лі, містера Гаррі Лі та місіс Лідії Лі.

Пуаро лагідно виправив суперінтенданта:

— На мою думку, навіть цих трьох викреслювати не варто…

Але той зарепетував:

— Містере Пуаро, то вже занадто!

Лідія Лі втрутилася в їхній обмін думками:

— А які мотиви були в мене, месьє Пуаро?

Поставивши запитання, вона стримано всміхнулася та іронічно підняла брови.

Пуаро вклонився їй і відповів:

— Ваші мотиви, мадам, я називати не буду, настільки вони очевидні. Щодо іншого, то минулого вечора на вас була сукня з квітчастої тафти, з дуже незвичним малюнком і накидкою. Я нагадаю вам, що Трессіліан, дворецький, людина короткозора. Предмети на відстані для нього — тьмяні й розпливчасті. Зазначу також, що вітальня у вашому домі велика, а освітлення в ній — доволі тьмяне. Того вечора, за хвилину чи дві до того, як пролунали крики, Трессіліан увійшов до вітальні, щоб забрати кавові чашки. Він побачив, як йому здалося, вас у знайомій позі біля дальнього вікна, наполовину приховану важкими шторами.

Лідія Лі заперечила:

— Він справді бачив мене.

Пуаро продовжував:

— Я припускаю, що, можливо, насправді Трессіліан побачив лише накидку від вашої сукні, яку ви розмістили поруч зі шторою, щоб вдати, ніби самі стоїте біля вікна.

Лідія не здавалася:

— Там стояла я…

— Як ви смієте припускати… — підтримав дружину Альфред.

Раптом його перебив Гаррі:

— Нехай продовжує, Альфреде. Далі наша черга. Як ви можете припускати, що милий Альфред убив свого батька, якого він так любив, коли ми з ним у той час були разом у їдальні?

Пуаро просяяв.

— А це, — заявив він, — дуже просто. Алібі набуває ваги, якщо воно надається мимоволі. Ви з братом у поганих стосунках. Це добре відомо. Ви відкрито смієтеся з нього. Він, своєю чергою, не може сказати нічого доброго про вас! Але припустімо, що все це було частиною дуже хитрої змови. Уявімо, що Альфред Лі втомився танцювати перед вимогливим доглядачем. Припустімо, що не так давно ви з ним порозумілися. І склали план. Ви повертаєтеся додому. Альфред вдає, ніби ваша присутність обурює його. Він постійно демонструє ревнощі й неприязнь до вас. Ви демонструєте зневагу до нього. А потім настає ніч убивства, яке ви разом так спритно спланували. Один із вас залишається в їдальні, розмовляючи і, можливо, сварячись уголос, наче там двоє людей. Інший піднімається нагору і вчиняє злочин…

Альфред скочив на ноги.

— Ви диявол! — вигукнув він і забурмотів щось нерозбірливе.

Сагден не відводив від Пуаро шокованого погляду. Він розгублено спитав:

— Ви справді серйозно…

Голос Пуаро раптом став владним:

— Мені довелося продемонструвати вам можливості! Це те, що могло статися! А що сталося насправді, ми зможемо сказати, лише якщо перейдемо від того, що нам здавалося, до того, що ховається під зовнішнім шаром…

Він зробив паузу, а потім повільно додав:

— Як я вже казав раніше, нам слід повернутися до особистості самого Симеона Лі…

VI

На мить настала пауза. Як не дивно, усе обурення і злоба вщухли. Еркюль Пуаро зачарував аудиторію своєю харизмою. Присутні ловили кожне його слово, щойно він почав говорити.

— Ось у чому річ, розумієте? Загиблий чоловік — центр таємниці! Ми повинні заглибитися в серце й розум Симеона Лі та роздивитися, що там знайдемо. Бо людина не живе й не вмирає наодинці з собою. Те, що вона має, передає тим, хто прийде після неї… Отже, що Симеон Лі міг заповісти своїм синам і дочці? По-перше, гордість. Гордість, яка в старому чоловікові перетворилася на розчарування власними дітьми. Друга чеснота — терплячість. Ми сьогодні почули, що Симеон Лі терпляче чекав роками, аби помститися комусь, хто завдав йому образи. Ми бачимо, що цей аспект його темпераменту успадкував той його син, який найменше був схожий на нього обличчям. Девід Лі також міг пам’ятати образу і плекати її протягом довгих років. Гаррі Лі був єдиним із його дітей, дуже схожим на батька зовні. Ця схожість просто вражає, коли подивитися на портрет Симеона Лі в молодості. Такий само орлиний ніс із високою перемичкою, довга й чітка лінія підборіддя, відкинута голова. Я також думаю, що Гаррі успадкував багато батьківських манер. Наприклад, оту звичку закидати голову і сміятися. Чи іншу — проводити пальцем уздовж нижньої щелепи.

Врахувавши все це й переконавшись, що вбивство скоїла людина, тісно пов’язана з померлим, я вивчив родину з психологічної точки зору. Тобто я намагався вирішити, хто з них психологічно міг скоїти злочин. І, на мій погляд, серед близьких Симеона Лі є лише дві особи, які підходять на цю роль: Альфред Лі та Хільда Лі, дружина Девіда. Самого Девіда я викреслив зі списку можливих убивць. Я не думаю, що людина з такою душевною організацією могла б витримати вигляд крові, яка витікала з перерізаного горла. Джорджа Лі та його дружину я також викреслив. Якими б не були їхні бажання, я не вважав, що вони схильні до ризику. Вони обоє, по суті, обережні люди. Я вважав, що місіс Лідія Лі абсолютно нездатна на акт насильства. У її натурі занадто багато іронії. Щодо Гаррі Лі я вагався. Він вирізнявся певною примітивною жорстокістю, але я був майже впевнений, що Гаррі Лі, попри його блеф і пихатість, по суті, слабак. Тепер я знаю, що його батько розділяв цю думку. За його словами, Гаррі нічим не кращий за інших. Такий аналіз залишив мене з двома підозрюваними, про яких я вже згадував. Альфред Лі — людина, здатна на безумовну й безкорисливу відданість. Він протягом багатьох років підпорядковував себе волі іншого. Стиснута пружина могла розпрямитися у будь-який момент. Крім того, цілком можливо, що він зачаїв образу на батька, яка могла поступово посилюватися, оскільки ніколи не виходила назовні. Найтихіші й найлагідніші люди часто здатні на найбільш несподіване насильство з тієї причини, що коли вони нарешті втрачають самоконтроль, то він зникає повністю! Ще одна особа, яку я вважав здатною на злочин, — Хільда Лі. Вона з тих людей, які іноді здатні взяти здійснення закону в свої руки, але ніколи не роблять це з егоїстичних мотивів. Такі люди можуть бути одночасно суддею та катом. Багато персонажів Старого Завіту саме такі. Наприклад, Яїл і Юдита.

І тепер, пройшовши такий довгий шлях, я дослідив обставини самого злочину, — продовжував Пуаро. — Перше, на що звертаєш увагу, що, так би мовити, впадає в очі, — це надзвичайні умови, в яких стався злочин! Повернімося подумки в кімнату, де лежав мертвий Симеон Лі. Якщо пам’ятаєте, там були перекинуті і важкий стіл, і велике крісло, лампа, посуд, склянки… Але особливо мене здивували крісло і стіл. Вони виготовлені з твердого червоного дерева. Було важко уявити, яким чином боротьба немічного старого з супротивником може призвести до того, що стільки важких меблів буде перекинуто. Усе це здавалося нереальним. І все ж, напевно, ніхто при здоровому глузді навмисно не влаштував би такий безлад — за винятком, можливо, ситуації, коли Симеона Лі вбив сильний чоловік, який хотів навести всіх на думку, що нападником була жінка або ж чоловік слабкої статури.

Але така ідея була вкрай непереконливою, оскільки шум від меблів, що перекидаються, мав спричинити переполох, і таким чином у вбивці було б дуже мало часу, щоб утекти. Перерізати горло Симеону Лі якомога тихіше — такий варіант був значно кращим для будь-кого.

Ще одним дивовижним моментом став для мене поворот ключа в замку ззовні. Знову ж таки, на мій погляд, у вбивці не було жодних причин влаштовувати собі такі труднощі. Ця деталь не могла свідчити про самогубство, оскільки ніщо в самій смерті не вказувало на це. Не могла вона означати й те, що вбивця утік через вікно, адже вікна так влаштовані, що втекти таким способом було неможливо! Крім того, це потребувало часу. Часу, який має бути дорогоцінним для вбивці!

Була ще одна незрозуміла річ: шматочок гуми, відрізаний від мішечка з начинням для душу Симеона Лі, і дерев’яний кілочок, які мені показав суперінтендант Сагден. Їх підібрав хтось із тих, хто першим увійшов до кімнати. І знову — ці речі не мали сенсу! Вони взагалі нічого не означали! Але були там.

Злочин, як ви бачите, стає все більш незрозумілим. У ньому немає порядку, немає методу — і, отже, він просто безглуздий.

А тепер ми перейдемо до наступного ускладнення. Суперінтенданта Сагдена викликав сюди загиблий: повідомив про пограбування і попросив повернутися через півтори години. Чому? Якщо це тому, що Симеон Лі запідозрив свою онуку чи якогось іншого члена сім’ї, то чому він не попросив суперінтенданта зачекати внизу, поки господар проведе бесіду з підозрюваним? За присутності суперінтенданта важіль впливу загиблого на винного був би набагато більшим.

Тепер ми підійшли до моменту, коли не лише поведінка вбивці є дивовижною, але й поведінка Симеона Лі також! І я кажу собі: «Тут геть усе не так!». Чому? Тому що ми дивимося на справу під неправильним кутом. Ми бачимо все під тим кутом, який нам підсовує вбивця…

У нас є три речі, які не мають сенсу: бійка; ключ, вставлений ззовні; шматочок гуми. Але має існувати якийсь інший спосіб поглянути на ці три речі — спосіб, який мав би сенс! І я звільняю свій розум, забуваю про обставини злочину і сприймаю ці речі як вони є. Я кажу: бійка. Що вона означає? Насильство, зламані речі, шум… Ключ? Навіщо повертати ключ у замковій щілині? Щоб ніхто не за­йшов? Але ключ цьому не завадив, адже двері зламали практично миттєво. Щоб не дати комусь вийти? Щоб не дати комусь конкретному ввійти? А шматок гуми? Я кажу собі: «Шматочок мішечка для душу — це просто шматочок мішечка, і все!».

Тож можна сказати, що в тих речах немає нічого важливого. І все ж це не зовсім так, оскільки залишаються три деталі: шум, самотність, порожнеча…

Чи пасують вони одному з двох моїх підозрюваних? Ні, не пасують. І для Альфреда Лі, і для Хільди Лі тихе вбивство було б, безумовно, кращим. Витрачати час на замикання дверей ззовні вони б не стали, бо це абсурдно. А шматочок мішечка для душу, повторюю, не означає взагалі нічого!

І все ж мене не залишає глибока підозра, що в цьому злочині немає нічого абсурдного — навпаки, він дуже добре спланований і чудово здійснений. Тобто він, по суті, удався! А тому все, що сталося, мало певний сенс…

А потім, обмірковуючи все ще раз, я побачив перший промінь світла…

Кров… Стільки крові… Кров скрізь… Акцент на крові — свіжій, вологій, блискучій крові… Забагато крові… І з цим приходить друга думка. Це кривавий злочин — його причини полягають у крові. Це власна кров Симеона Лі повстає проти нього…

Еркюль Пуаро нахилився вперед.

— Дві найцінніші підказки в цій справі були вимовлені абсолютно несвідомо двома різними людьми. Перша — коли місіс Лідія Лі процитувала рядок із «Макбета»: «Але хто б міг подумати, що в старого стільки крові?». Друга — фраза, вимовлена Трессіліаном, дворецьким. Він розповів мені, що почувався збентеженим і що йому здавалося, ніби події, які вже траплялися раніше, відбувалися знову. Таке дивне відчуття викликала в нього одна дуже проста річ: він почув дзвінок і пішов відчинити двері Гаррі Лі, а наступного дня повторив це зі Стівеном Фарром.

Тож чому в нього виникло таке відчуття? Лише подивіться на Гаррі Лі та Стівена Фарра — і ви зрозумієте чому. Вони напрочуд схожі! Ось чому, відчиняючи двері Стівену Фарру, дворецький наче відчиняв двері Гаррі Лі. Адже на ґанку стояв майже той самий чоловік. А потім, лише сьогодні, Трессіліан згадав, що постійно плутає людей. Не дивно! Стівен Фарр має орлиний ніс, звичку закидати голову, коли сміється, і погладжує нижню щелепу вказівним пальцем. Коли довго й уважно дивитися на портрет Симеона Лі в молодості, можна побачити не лише Гаррі Лі, а й Стівена Фарра…

Стівен поворухнувся. Його крісло скрипнуло.

Пуаро продовжив:

— Згадайте ту несподівану промову Симеона Лі, в якій він принижує всіх членів родини! Він сказав — пам’я­та­єте? — що присягнувся б, що кращі його сини народжувалися не у священному шлюбі. І ми знову повертаємося до характеру Симеона Лі. Того, який мав успіх у жінок і розбив серце своїй дружині! Чоловіка, який хвалився Пілар, що, можливо, має загін охоронців із власних синів майже одного віку! Тож я дійшов такого висновку: у будинку Симеона Лі перебували не лише його законні нащадки, а також і невизнаний і нікому не відомий позашлюбний син.

Стівен схопився на ноги, але Пуаро не зупинив свою розповідь:

— Ось вона, ваша справжня причина, чи не так? Не та мила романтична історія про раптове кохання до дівчини, яку ви зустріли в потягу! Ви їхали сюди ще до того, як здибали її. Їхали, аби дізнатися, якою людиною був ваш батько…

Стівен зблід. Він заговорив, і його голос звучав надтріснуто і хрипко:

— Так, мене завжди це цікавило… Мама іноді розповідала про нього. Цікавість із часом переросла у справжню одержимість: мені кортіло побачити, який він! Я заробив трохи грошей і приїхав до Англії. Я не збирався повідом­ляти йому, хто я. Просто прикинувся сином старого Еба. Я прийшов сюди через одну-єдину причину: бажання побачити чоловіка, який доводився мені батьком…

Суперінтендант Сагден промовив — дуже тихо, майже пошепки:

— Господи, я був сліпим… Воно ж очевидно! Двічі я плутав вас із містером Гаррі Лі, а потім розумів свою помилку, але так і не здогадався!

Він звернувся до Пілар.

— Це все пояснює, так? Ви ж Стівена Фарра бачили біля тих дверей? Ви вагалися, як я пам’ятаю, і подивилися на нього, перш ніж сказати, що то була жінка. Ви бачили Фарра і не хотіли його видавати.

Почувся тихий шелест. Глибокий голос Хільди Лі промовив:

— Ні. Ви помиляєтеся. Пілар побачила мене…

— Вас, мадам? — перепитав Пуаро. — Ну, я так і думав…

Хільда тихо зізналася:

— Самозбереження — дивна річ. Я б не повірила, якби мені хтось сказав, що я насправді така боягузка. Промовчала тільки через страх!

— Але тепер ви нам усе розкажете? — спитав Пуаро.

Вона кивнула.

— Я була разом із Девідом у музичній кімнаті. Він грав. Він був у дуже дивному настрої. Я була трохи налякана і дуже гостро відчувала провину, бо це ж я наполягла, що ми маємо приїхати сюди. Девід почав грати «Похоронний марш», і раптом я зважилася. Яким би дивним це не здавалося, я вирішила, що ми обоє маємо негайно поїхати звідси — тієї ж ночі. Я тихенько вийшла з музичної кімнати й піднялася на другий поверх. Збиралася піти до старого містера Лі й відверто розповісти йому, чому ми їдемо. Я пройшла коридором до його кімнати й постукала у двері. Але відповіді не почула. Постукала знову, цього разу трохи сильніше. І знову не дістала відповіді. Тоді я смикнула дверну ручку. Двері були замкнені. А потім, поки стояла, вагаючись, я почула звуки в кімнаті…

Вона замовкла.

— Ви мені не повірите, але я кажу правду! Там хтось був, і він напав на містера Лі. Я чула, як падали столи й стільці, чула дзенькіт скла й порцеляни, а потім почула той останній жахливий крик, який потроху стих… І все закінчилося — настала тиша.

Я стояла, наче паралізована! Я не могла рухатися! А потім підбіг містер Фарр, і Магдалена, і всі інші, і містер Фарр із Гаррі почали ламати двері. Двері впали, і ми побачили кімнату, і в ній нікого не було, крім містера Лі, який лежав мертвий у калюжі крові.

Її до того тихий голос раптом набрав силу. Вона закричала:

— Більше там нікого не було — нікого, розумієте! А з кімнати ніхто не виходив…

VII

Суперінтендант Сагден глибоко вдихнув і заявив:

— Очевидно, хтось божеволіє: або я, або всі інші! Те, що ви нам розповіли, місіс Лі, просто неможливе. Це ненормально!

Хільда Лі знову закричала:

— Кажу вам, я чула, як вони там б’ються, і чула, як старий кричав, коли йому перерізали горло… Але ніхто з кімнати не виходив, і всередині при цьому теж нікого не було!

Еркюль Пуаро дорікнув їй:

— І весь цей час ви мовчали.

Обличчя Хільди Лі зблідло, але вона твердо заявила:

— Мовчала, бо якби розповіла вам, що трапилося, то єдине, що спало б вам на думку (а може, ви й заявили б це вголос), — що це я його вбила…

Пуаро похитав головою.

— Ні, — сказав він. — Ви його не вбивали. Його вбив син.

Стівен Фарр вигукнув:

— Богом клянусь, я його навіть не торкався!

— Не ви, — погодився Пуаро. — У нього ж ще й інші сини були!

Гаррі вимовив лише:

— Якого біса…

Джордж мовчки вирячився на Пуаро.

Девід провів долонею по очах. Альфред двічі моргнув.

Пуаро продовжив:

— Першого ж вечора, коли я прийшов, — у вечір убивства, — я побачив привида. Це був привид мерця. Коли я вперше побачив Гаррі Лі, я був спантеличений. Мені здавалося, що я вже зустрічав його раніше. Тоді я звернув увагу на його характерні риси і зрозумів, наскільки він схожий на свого батька. Я сказав собі: саме ця схожість і примусила мене повірити, що я вже зустрічав його.

Але вчора чоловік, який сидів навпроти мене, закинув голову й засміявся, і тоді я зрозумів, кого насправді мені нагадав Гаррі Лі. І я знову, вже на іншому обличчі, побачив риси мерця.

Не дивно, що бідний старий Трессіліан розгубився, коли послідовно відчинив двері не двом, а трьом чоловікам, які були дуже схожі один на одного. Не дивно, що він зізнався, що плутає людей, коли в будинку було троє чоловіків, які з невеликої відстані могли зійти один за одного! Така сама статура, ті самі жести (зокрема, проведення пальцем по підборіддю), та сама звичка сміятися, закинувши голову, той самий характерний ніс із високою перемичкою. Проте подібність не завжди було легко помітити, бо третій чоловік мав вуса.

Він нахилився вперед.

— Іноді люди забувають, що поліцейські — теж люди, що в них є дружини й діти, матері, — він зробив паузу, — і батьки… Згадайте місцеву репутацію Симеона Лі: чоловіка, який розбив серце своїй дружині через романи з жінками. Син, який народився за межами священного шлюбу, може багато чого успадкувати. Наприклад, риси обличчя свого батька і навіть його жести. Він може успадкувати його гордість, терпіння та мстивий дух!

Голос Пуаро піднявся на кілька тонів.

— Усе своє життя, Сагдене, ви сердилися на те зло, що заподіяв вам батько. Я думаю, ви давно вже вирішили його вбити. Ви родом із сусіднього округу, що не дуже далеко. Безсумнівно, ваша мати, маючи таку велику суму, яку Симеон Лі щедро надав їй, змогла знайти чоловіка, який замінив батька її дитині. Ви без жодних труднощів потрапили до поліції Мідлширу та чекали слушної нагоди. А суперінтендант має чудові шанси скоїти вбивство й уникнути покарання.

Обличчя Сагдена побіліло, як папір.

Він вигукнув:

— Ви божевільний! Мене навіть у будинку не було, коли його вбили!

Пуаро похитав головою.

— Ні, ви вбили його ще до того, як уперше вийшли з будинку. Ніхто не бачив його живим після того, як ви пішли. Вам усе далося дуже легко. Симеон Лі чекав на вас, так, але він не відправляв за вами. Це ви йому зателефонували й натякнули на спробу пограбування. Ви сказали, що завітаєте до нього незадовго до восьмої вечора й удасте, що збираєте гроші на благодійність, на притулок для дітей поліцейських. Симеон Лі нічого поганого не запідозрив. Він не знав, що ви його син. Ви прийшли й розповіли йому казочку про те, що алмази в сейфі були підмінені фальшивками. Він відімкнув сейф, щоб показати вам: справжні алмази у нього, у безпеці. Ви вибачилися, повернулися разом із ним до каміна і, заскочивши його зненацька, перерізали йому горло, затиснувши рот рукою, щоб він не закричав. Зави́грашки для чоловіка вашої міцної статури.

А після цього ви підготували виставу. Забрали алмази. Поскладали в купу столи і стільці, лампи і склянки й обмотали їх з усіх боків дуже тонкою мотузкою або шнурком, який принесли на собі. Також ви принесли із собою пляшку свіжої тваринної крові, до якої додали певну кількість цитрату натрію. Ви довільно побризкали розчином усе навколо й додали ще цитрату натрію в калюжу крові, яка витікала з рани Симеона Лі. Потім розвели вогонь, щоб тіло не втрачало тепло. Далі простягнули два кінці шнура крізь вузьку щілину внизу вікна та залишили їх вільно звисати назовні. Вийшли з кімнати й повернули ключ із зовнішнього боку дверей. Це було життєво важливо, оскільки ніхто не мав випадково зайти всередину.

Потім ви пішли надвір і сховали алмази в саду, у кам’я­ному вазоні. Рано чи пізно їх там знайшли б, але вони лише сильніше спрямували б підозру туди, куди ви хотіли: на офіційних членів родини Симеона Лі. Незадовго до сьомої вечора ви повернулися і, підійшовши до стіни під вікном, смикнули за шнур. Це обрушило ретельно складену конструкцію, яку ви побудували. З гуркотом падали меблі, дзвеніла, розбиваючись, порцеляна. Ви витягли шнур за вільний кінець і знову обмотали його навколо себе під пальтом і жилетом. Але це ще не всі ваші витівки!

Пуаро звернувся до присутніх.

— Чи пам’ятаєте ви, як кожен із вас по-своєму описав передсмертний крик містера Лі? Ви, містере Лі, назвали його криком людини в смертельній агонії. А ваша дружина, і Девід Лі також, використали вислів «душа в пеклі». Тим часом місіс Хільда Лі сказала, що це був крик людини, у якої немає душі. Вона заявила, що крик був не людський, а звірячий. Найближчим до істини був Гаррі Лі. Він сказав, що крик був схожий на вереск свині, коли її ріжуть.

Ви знаєте ті рожеві надувні камери витягнутої форми, із намальованими обличчями, які продають на ярмарках? Їх іще називають «свині, що вмирають». Коли повітря виривається з них, вони видають нелюдський лемент. Це, Сагдене, і був ваш останній штрих. Ви помістили таку іграшку в кімнаті. Рот «свині» був заткнутий кілочком, але той кілочок був приєднаний до шнура. Коли ви потягнули за шнур, кілочок вискочив, і «свиня» почала випускати повітря. Поверх гуркоту меблів, що падали, чувся крик «свині, що вмирає».

Пуаро ще раз звернувся до присутніх.

— Тепер ви розумієте, що саме підібрала Пілар Естравадос? Суперінтендант сподівався, що встигне забрати цей шматочок гуми, перш ніж хтось його помітить. Однак він вельми спритно виманив цей доказ у Пілар — на найбільш офіційний манер. Але пригадаймо: він ніколи й нікому не розповідав про цей випадок. Сам собою цей факт уже був надзвичайно підозрілий. Я почув про це від Магдалени Лі і звернувся до суперінтенданта з відповідним запитанням. Той заздалегідь підготувався до моїх допитів: відрізав шматок з гумового мішечка для душу містера Лі та продемонстрував його мені разом із дерев’яним кілочком. Зовні вони відповідали опису: шматочок гуми та дерева. Це, як я тоді зрозумів, абсолютно нічого не означало! Але — який же я дурень! — я не подумав тоді: «Це нічого не означає, тому це неправда, а отже, суперінтендант Сагден бреше…». Ні, я безглуздо намагався знайти цьому пояснення. Лише коли мадемуазель Естравадос гралася з повітряною кулею, яка лопнула, і вигукнула, що, мабуть, саме шматочок від кульки вона підібрала в кімнаті Симеона Лі, — лише тоді я зрозумів правду.

Бачите, як усе гарно пасує одне до одного? Неймовірна боротьба, необхідна для встановлення помилкового часу смерті; замкнені двері — щоб ніхто не знайшов тіла завчасно; крик вмираючого. Тепер злочин є логічним і правдоподібним.

Але з того моменту, як Пілар Естравадос голосно вигукнула про повітряну кулю, вона стала джерелом небезпеки для вбивці. І якщо він це зауваження почув (що цілком могло трапитися, бо, хоч вона й була на вулиці, а він — всередині будинку, голос у неї високий, вимова чітка, а вікна були відчинені), то вона сама опинилася у великій небезпеці. Через неї вбивця вже один раз пережив неприємний момент. Говорячи про старого містера Лі, Пілар була зазначила: «…коли він був юнаком, то, мабуть, був гарним — дуже гарним…». І додала, звертаючись безпосередньо до Сагдена: «…як ви». Вона вжила цей вислів у буквальному значенні, і Сагден це зрозумів. Не дивно, що він почервонів і страшенно розгубився. Ситуація була дуже несподіваною і просто смертельно небезпечною. Після цього випадку він сподівався звалити провину на Пілар, але це раптом виявилося складним завданням, оскільки як онука старого вона не отримувала спадщини, а отже, очевидно, і не мала мотиву для злочину. Пізніше, коли він випадково почув її чіткий високий голос — її міркування про повітряну кулю, то зважився на відчайдушні заходи. Він поставив міну-пастку, коли ми обідали. На щастя, його план провалився — майже дивом…

Запанувала мертва тиша. Потім Сагден тихо спитав:

— Коли ви переконалися у своїй правоті?

Пуаро відповів:

— Я переконався у цьому, лише коли приніс сюди накладні вуса і приклав їх до портрета Симеона Лі. І тоді… обличчя, яке дивилося на мене, перетворилося на ваше.

Сагден вигукнув:

— Боже, нехай його душа палає в пеклі! Я радий, що зробив це!

14 Дитячі ігри (фр.).