Різдво Еркюля Пуаро

Частина 4. 25 грудня

Під яскравим сонцем різдвяного полудня Пуаро гуляв садами Горстон-Холу. Будинок був великим, міцним, без особливих архітектурних претензій.

З південного боку була широка тераса, оточена з двох сторін живоплотом зі стриженого тису. У проміжках між кам’яними плитами були висаджені маленькі рослини, а вздовж тераси через певні проміжки розставлені кам’яні вазони, в яких розкинулися мініатюрні сади.

Пуаро доброзичливо й навіть схвально оглянув їх, бурк­нувши собі під носа: «C’est bien imaginé, ça!»11.

Удалині він побачив дві фігури, що прямували до невеликого штучного водоймища за ярдів триста від нього. В одній із фігур Пуаро легко розпізнав Пілар і спочатку подумав, що друга — то Стівен Фарр, але потім розгледів, що насправді то Гаррі Лі. Здавалося, Гаррі дуже уважно ставився до своєї привабливої племінниці. Час від часу він відкидав голову і сміявся, після чого знову послужливо нахилявся до неї.

— О, ну звісно, серед родичів завжди є той, хто не в жалобі, — пробурмотів собі під ніс Пуаро.

Тихий звук позаду змусив його обернутися. За його спиною стояла Магдалена Лі.

Вона теж дивилася на постаті чоловіка й дівчини, що віддалялися. Нарешті вона повернула голову й чарівно всміхнулася Пуаро.

— Який чудовий сонячний день! — почала вона. — Важко й повірити, що вчора вночі сталися такі жахливі події, чи не так, месьє Пуаро?

— Справді, мадам, у таке важко повірити.

Магдалена зітхнула.

— Я ніколи раніше не була учасницею трагічних подій. Я… Я, правду кажучи, лише вчора стала справді дорослою людиною. Гадаю, я надто довго залишалася дитиною… Це недобре.

Вона знову зітхнула. Потім продовжила:

— Пілар тепер здається мені надзвичайно стриманою… Припускаю, що через іспанську кров. Усе це дуже дивно, чи не так?

— Що тут дивного, мадам?

— Те, як несподівано вона тут з’явилася!

Пуаро пояснив їй:

— Я дізнався, що містер Лі певний час розшукував її. Він листувався з британським консульством у Мадриді та з віцеконсулом в Алікварі, де померла її мати.

— Геть усе, що стосувалося розшуків, він тримав у таємниці, — зізналася Магдалена. — Альфред нічого не знав. І Лідія також.

— А-а, — тільки й сказав Пуаро.

Магдалена підійшла трохи ближче до нього.

Настільки близько, що він відчув ніжний запах її парфумів.

— Знаєте, месьє Пуаро, є якась дивна історія, по­в’язана з чоловіком Дженніфер, Естравадосом. Він помер невдовзі після одруження, і в цьому криється якась таємниця. Альфред і Лідія її знають. Мені здається, там було щось ганебне…

— Це справді сумно, — співчутливо промовив Пуаро.

Магдалена не могла вгамуватися:

— Мій чоловік вважає — і я погоджуюся з ним, — що родині слід було більше розповісти про походження дів­чини. Зрештою, якщо її батько був злочинцем…

Вона замовкла, але Еркюль Пуаро нічого не сказав. Здавалося, він милувався красою природи, яку можна було побачити взимку на території Горстон-Холу.

Магдалена продовжила:

— Я не можу не відчувати, що той спосіб, яким убили мого свекра, має важливе значення. Це вбивство, воно таке не англійське!

Еркюль Пуаро повільно обернувся. Їхні погляди: його серйозний та її, сповнений невинної цікавості, — зустрілися.

— А, — нарешті промовив він. — Іспанський слід, така ваша версія?

— Ну, вони жорстокі, чи не так? — логіка Магдалени пасувала певніше невинній дитині. І така наполегливість теж. — Усі ці бої биків і таке інше!

Еркюль Пуаро ласкаво уточнив:

— Ви хочете сказати, що, на вашу думку, сеньйорита Естравадос перерізала своєму дідові горло?

— О ні, містере Пуаро! — Його слова глибоко шокували Магдалену. — Я зовсім не це мала на увазі! Ви мене неправильно зрозуміли.

— Ну, — знизав плечима Пуаро, — можливо, і не мали.

— Але я справді думаю, що вона… Ну, підозріла особа. Наприклад, те, як вона вчора ввечері підняла щось із підлоги в тій кімнаті.

Голос Еркюля Пуаро раптом набув зовсім іншої тональності:

— Вона підняла щось із підлоги минулої ночі?

Магдалена кивнула. Її дитячі губи скривилися у злій посмішці.

— Так, щойно ми туди зайшли. Пілар швидко озирнулася, аби перевірити, чи хтось дивиться, а потім швиденько схопила це. Але суперінтендант помітив це, на щастя, і змусив віддати йому той предмет.

— Що саме вона схопила? Ви раптом не помітили, мадам?

— Ні. Я була занадто далеко. — У голосі Магдалени відчувався жаль. — Але предмет був зовсім маленький.

Пуаро нахмурився.

— Як цікаво, — пробубонів він собі під ніс.

Магдалена миттєво зазначила:

— Так, я подумала, що вам слід про це знати. Зрештою, нам нічого не відомо про виховання Пілар і про те, яким було її життя. Альфред завжди такий підозріливий, а дорога Лідія — така безпосередня. — Вона трохи помовчала і пробурмотіла: — Можливо, мені краще піти й подивитися, чи зможу я якось допомогти Лідії. Можливо, потрібно буде написати листи…

І вона пішла, на прощання нагородивши його усмішкою вдоволеної злоби.

Пуаро залишився на терасі наодинці зі своїми роздумами.

II

Пізніше до Пуаро приєднався суперінтендант Сагден. Вигляд у поліцейського був похмурий.

— Доброго ранку, містере Пуаро, — привітався Сагден. — Здається, не зовсім правильно бажати вам «веселого Різдва», чи не так?

— Mon cher collégue12, я точно не бачу жодних слідів веселощів на вашому обличчі. Якби ви сказали «веселого Різдва», я б не зміг відповісти так само.

— Ще одного такого Різдва мені точно не потрібно, — хмикнув Сагден.

— Ви вже зрушили з місця?

— Я вже багато чого перевірив. Алібі Горбері, наприклад, — воно, схоже, підтвердилося. Швейцар у кінотеатрі бачив, як той зайшов із дівчиною, і побачив, як Горбері вийшов із нею наприкінці сеансу, і, здається, цілком впевнений, що наш підозрюваний не виходив раніше, ба більше: не міг піти та повернутися під час сеансу. Дівчина теж клянеться, що хлопець весь час був із нею в кіно.

Пуаро підняв брови.

— Тоді я навряд чи можу вигадати, що ще тут можна зробити.

Сагден цинічно зауважив:

— Ну, з дівчатами ніколи не можна бути впевненим! Заради чоловіка вони таке набрешуть…

— Це робить честь їхнім серцям, — зазначив Еркюль Пуаро.

— Таке може бовкнути лише іноземець. Ви що, проти справедливості? — обурився Сагден.

— Справедливість — дуже дивна річ. Ви коли-небудь розмірковували над цим?

Сагден вирячився на нього:

— Ви дивак, містере Пуаро.

— Зовсім ні. Я дотримуюся логічного ходу думок. Але не будемо вступати в суперечку. Отже, ви вважаєте, що ця дівчина з молочного комбінату говорить неправду?

Сагден похитав головою.

— Та не в цьому річ, — пояснив він. — Насправді я думаю, що вона каже правду. Вона проста дівчина, і, гадаю, якби наговорила мені купу брехні, я б це помітив.

Пуаро зробив йому комплімент:

— У вас великий досвід, так?

— Саме так, містере Пуаро. Людина більш-менш знає, коли хтось бреше, а коли — ні. Я вважаю, що свідчення дівчини правдиві, і якщо так, то Горбері не міг убити старого містера Лі. Тож це повертає нас до інших домашніх.

Він глибоко вдихнув.

— Це зробив один із них, містере Пуаро. Один із них це зробив. Але хто саме?

— У вас немає нових даних?

— Мені певною мірою пощастило з телефонними розмовами. Містер Джордж Лі зателефонував у Вестерингем за дві хвилини до дев’ятої. Розмова тривала менше ніж шість хвилин.

— Ага!

— Ба більше, жодного іншого дзвінка не було зроблено. Ані у Вестерингем, ані кудись іще.

— Дуже цікаво, — схвально зауважив Пуаро. — Месьє Джордж Лі розповів нам, що закінчив говорити по телефону й відразу почув над головою шум, але насправді він закінчив розмову майже за десять хвилин до цього. Де він перебував ці десять хвилин? Місіс Магдалена Лі каже, що також розмовляла по телефону, але насправді вона взагалі нікому не телефонувала. Де вона була?

— Я бачив, як ви з нею розмовляли, месьє Пуаро…

Він не договорив, але Пуаро відреагував на це зовсім не так, як Сагден очікував. Той рішуче заявив:

— Ви помиляєтеся!

— Тобто?

— Я з нею не розмовляв — це вона зі мною розмовляла!

— Он як… — Сагден, здавалося, збирався нетерпляче відмахнутися від таких нюансів, але, збагнувши різницю, повторив: — Кажете, це вона з вами розмовляла?

— Безперечно. Заради цього вона і прийшла.

— Що ж вона хотіла сказати?

— Хотіла підкреслити деякі моменти: не англійський характер злочину, можливо, небажане походження міс Естравадос по батьківській лінії, а також той факт, що міс Естравадос крадькома підняла щось із підлоги минулої ночі.

— Вона так вам і сказала? — зацікавлено запитав Сагден.

— Так. Що ж підняла сеньйорита?

Сагден зітхнув.

— Я міг би дати вам триста спроб на відгадування! Я вам це покажу. Це така річ, яка миттєво розв’язує всю загадку в детективах! Якщо ви зможете з цього щось витягнути, я сьогодні ж піду на пенсію!

— Покажіть мені вашу знахідку.

Сагден дістав із кишені конверт і висипав його вміст на долоню. На його обличчі з’явилася слабка усмішка.

— Ось воно. Що ви можете сказати з цього приводу?

На широкій долоні суперінтенданта лежав маленький трикутний шматочок рожевої гуми та дерев’яний кілочок.

Його усмішка стала ширшою, коли Пуаро взяв ці предмети, поглянув на них і насупився.

— Що воно таке, містере Пуаро?

— Можливо, цей маленький шматочок гуми вирізали з мішечка, у якому зберігають начиння для душу?

— Саме так. Він справді підходить до мішечка, що ми його знайшли в кімнаті містера Лі. Хтось просто вирізав із нього маленький трикутний шматок гострими ножицями. Містер Лі, можливо, зробив це сам, я не знаю. Але мені незрозуміло, нащо йому таке робити. Горбері теж не може пролити світло на це питання. Щодо кілочка, то він розміром приблизно з кілочок для гри у крибідж, але зазвичай їх виготовляють зі слонової кістки. Це просто необроблена деревина — я маю сказати, що її вирізали вручну.

— Надзвичайно, — пробурмотів Пуаро.

— Залиште їх собі, якщо хочете, — ввічливо запропонував йому Сагден. — Мені вони не потрібні.

— Mon ami, я нізащо не візьму їх у вас!

— Вони наштовхують вас на якісь здогадки?

— Мушу зізнатися — ні!

— Чудово, — саркастично буркнув Сагден, повертаючи їх до кишені. — Тоді ми продовжимо.

Пуаро розповів йому:

— Місіс Магдалена Лі каже, що молода леді нахи­лилася і підняла ці дрібнички потайки. На ваш погляд, це правда?

Сагден замислився.

— Ні, — вагаючись, нарешті відповів він. — Я би так не сказав. Вона не виглядала винною — нічого подібного. Але вона підняла їх так швидко й тихо — якщо ви розумієте, про що я. І вона не знала, що я бачив, як вона їх підняла! У цьому я впевнений. Вона підскочила, коли я сказав їй, що все бачив.

Пуаро задумливо спитав сам себе:

— Тоді у неї була певна причина? Але яка то могла бути причина? Цей шматочок гуми зовсім свіжий. Ні для чого не використовувався. Він не може мати жодного значення, і все ж…

Сагден нетерпляче сказав:

— Ну, ви можете перейматися цим, якщо хочете, містере Пуаро. А мені й без того є про що подумати.

— Ваше розслідування — куди воно вас веде, як гадаєте?

Сагден дістав свій блокнот.

— Перейдімо до фактів. Почнімо з того, що є люди, які просто не могли цього зробити. Тож спершу усуньмо їх…

— І хто ж вони?

— Альфред і Гаррі Лі. У них є певне алібі. Також місіс Лідія Лі, оскільки Трессіліан бачив її у вітальні лише за хвилину до того, як почався скандал нагорі. З цими трьома все зрозуміло. Тепер щодо інших. Ось список. Я записав усе таким чином для зручності.

Він передав блокнот Пуаро.

Джордж Лі

Місіс Магдалена Лі

Девід Лі

Місіс Хільда Лі

Міс Естравадос

Стівен Фарр

На момент скоєння злочину

?

?

грає на піаніно в музичній кімнаті (підтверджено його дружиною)

у музичній кімнаті (підтверджено чоловіком)

у своїй спальні (без підтвердження)

у бальній залі слухає музику на патефоні (підтверджено трьома слугами, які чули музику в коридорі для слуг)

Віддаючи список, Пуаро спитав:

— І які висновки?

— Отже, — відповів Сагден, — Джордж Лі міг убити старого. Місіс Магдалена Лі могла його вбити. Пілар Естравадос могла. І містер Девід або місіс Хільда Лі могли, але не обоє разом.

— Тобто це алібі ви не приймаєте?

Суперінтендант Сагден рішуче похитав головою.

— Та в жодному разі! Чоловік і жінка — найкраща спілка! Вони можуть бути обоє замішані у вбивстві. Або, якщо це зробив один із них, другий готовий присягнути для підтвердження алібі. Я дивлюся на це так: хтось був у музичній кімнаті й грав на піаніно. Можливо, це був Девід Лі. Це цілком імовірно, оскільки він визнаний музикант, але немає нічого, що б могло підтвердити присутність там і його дружини також — нічого, окрім їхніх слів. Так само Хільда могла грати на піаніно, а Девід Лі прокрався нагору і вбив свого батька! Ні, це зовсім інший випадок, ніж два брати в їдальні. Альфред Лі та Гаррі Лі не люблять один одного. Жоден із них не дав би неправдивих свідчень заради іншого.

— А як щодо Стівена Фарра?

— Його можна розглядати як підозрюваного, оскільки це його «патефонне алібі» доволі ненадійне. З іншого боку, це таке алібі, яке справді надійніше, ніж стовідсоткове, до якого не причепишся, але яке, десять до одного, було сфальсифіковане заздалегідь!

Пуаро задумливо схилив голову.

— Я розумію, на що ви натякаєте. Це алібі людини, яка не підозрювала, що їй доведеться надавати алібі.

— Точнісінько так! І в кожному разі я не вірю, що в цю справу вплутаний хтось чужий.

Пуаро миттєво погодився:

— Повністю підтримую. У нас тут сімейна справа. Це отрута, яка діє в крові… Вона прихована… Залягла глибоко. Тут, я думаю, є ненависть і знання…

Він замахав руками.

— Я не знаю… Важко пояснити!

Суперінтендант Сагден шанобливо почекав продовження, але Пуаро його не вразив. Тоді поліцейський сказав:

— Саме так, містере Пуаро. Але ми доберемося до суті, не бійтеся, озброївшись логікою і викреслюючи зайве. Зараз ми розглядаємо людей, які мали змогу скоїти злочин. Джордж Лі, Магдалена Лі, Девід Лі, Хільда Лі, Пілар Естравадос, і я б іще додав Стівена Фарра. Тепер перейдімо до мотиву. У кого був мотив усунути старого містера Лі? І знову ми можемо викреслити певних людей. Міс Естравадос, наприклад. Я так розумію, за теперішнім заповітом вона взагалі нічого не отримує. Якби Симеон Лі помер раніше за її матір, частка матері дісталася б їй (якщо мати не захотіла б інакше), але оскільки Дженніфер Естравадос померла раніше Симеона Лі, то ця спадщина буде розподілена між іншими членами сім’ї. Отже, в інте­ресах міс Естравадос було якраз залишити старого живим. Він полюбив її. І я впевнений, що залишив би їй значну частину своїх статків, коли б уклав новий заповіт. Унаслідок цього вбивства вона втратила все і нічого не отримала. Ви згодні зі мною?

— Цілковито!

— Звісно, залишається ймовірність, що міс Естравадос перерізала старому горло в розпалі сварки, але це здається мені вкрай малоймовірним. Вони були в найкращих стосунках, і вона перебувала тут недостатньо довго, щоб встигнути серйозно на нього образитися. Тому мені здається сумнівним, що міс Естравадос причетна до злочину, за винятком того, що ви можете стверджувати, ніби перерізати людині горло — це не англійська річ, як сказала ваша подруга місіс Магдалена.

— Не називайте її моєю подругою, — поспішно попросив Пуаро. — Або я тоді говоритиму про вашу подругу, міс Естравадос, яка вважає вас таким красивим чоловіком!

Він із задоволенням знову побачив, як дає тріщину офіційність та врівноваженість суперінтенданта. Обличчя поліцейського стало багряним. Пуаро зловтішно подивився на нього. А потім із тугою в голосі зазначив:

— Це правда, у вас пречудові вуса… Скажіть, ви використовуєте для них спеціальну помаду?

— Помаду? Борони боже!

— А чим тоді ви користуєтесь?

— Користуюся? Та взагалі нічим. Вони просто… ростуть.

— Природа до вас ласкава… — він погладив власні вуса — пишні та чорні, потім зітхнув. — Яким би дорогим не був препарат для відновлення природного кольору, — пробурмотів він, — якість волосся він дещо погіршує.

Суперінтендант Сагден, якого проблеми з волоссям аж ніяк не тривожили, незворушно продовжив:

— Враховуючи мотиви злочину, я маю сказати, що ми, імовірно, зможемо викреслити містера Стівена Фарра. Цілком можливо, що між його батьком і містером Лі були якісь непорозуміння, через які перший постраждав, але я сумніваюся. Поведінка Фарра була надто легкою і невимушеною, коли він згадав цю тему. Він був упевненим у собі — і я не думаю, що він прикидався. Ні, не думаю, що ми там щось знайдемо.

— І я так не думаю, — погодився Пуаро.

— І є ще одна людина, яка б хотіла, аби старий містер Лі залишився живим: його син Гаррі. Так, за заповітом він отримує певну вигоду від смерті батька, але я не вірю, що він про це знав. І абсолютно неможливо, щоб він міг бути у цьому впевнений! Загальне враження було таке, що, пішовши з дому, Гаррі остаточно позбувся своєї частки спадку. Але тепер у нього з’явилися всі шанси знову повернути собі милість батька! Йому було вигідно, щоб батько склав новий заповіт. Гаррі ж не дурень — убивати того саме зараз! Насправді нам відомо, що він і не міг цього зробити. Бачите, ми просуваємося і викреслюємо досить багато людей зі списку підозрюваних.

— Ви маєте рацію. З таким підходом дуже скоро у вашому списку взагалі нікого не залишиться!

Сагден усміхнувся.

— Та ні, ми не настільки швидко рухаємося! У нас залишаються Джордж Лі та його дружина, а також Девід Лі та місіс Хільда. Усі вони виграють від смерті батька; а Джордж Лі, судячи з того, що я встиг про нього зрозу­міти, — завжди в боргах. Ба більше, батько погрожував скоротити йому фінансову допомогу. Отже, ми маємо Джорджа Лі, у якого є і мотив, і можливість!

— Продовжуйте, — попросив його Пуаро.

— А ще в нас є місіс Магдалена! Вона любить гроші, як кіт — сметану. І я готовий закластися, що вона зараз у великих боргах! Вона ревнувала свекра до іспанки, бо швидко помітила, як та починає мички зі старого микати. Місіс Магдалена чула, як старий сказав, що посилає за адвокатом. Тому швидко завдала удар. У принципі, можна вважати справу розкритою.

— Можливо…

— Крім неї, ще є Девід Лі та його дружина. Вони багато успадковують, згідно з нинішнім заповітом, але я чомусь не вірю, що в їхньому випадку грошовий мотив буде особливо сильним.

— Не вірите?

— Не вірю. Девід Лі більше схожий на мрійника, аніж на холоднокровного вбивцю. Але він… дивний. На мій погляд, є три можливі мотиви для цього вбивства: проблема з алмазами, заповіт, а також… ну… просто ненависть.

— А, тобто ви теж це помітили?

— Природно, — відповів Сагден. — Я відразу про такий варіант подумав. Якщо Девід Лі вбив свого батька, то не думаю, що мотивом слугували саме гроші. І коли злочинцем є саме він, то це могло б пояснити таке кровопролиття!

Пуаро вдячно глянув на нього.

— Так, мені було цікаво, коли ви візьмете це до уваги. «Стільки крові» — так сказала місіс Лідія. Це повертає нас до давніх ритуалів — до кривавої жертви, помазання жертовною кров’ю…

Сагден перепитав його, насупившись:

— Ви хочете сказати, що той, хто все влаштував, був божевільним?

— Mon cher, у людині є всілякі глибинні інстинкти, про які вона сама не підозрює. Жага крові, потреба жертви!

Сагден із сумнівом мовив:

— Девід Лі справив на мене враження спокійного, безневинного хлопця.

— Ви не знаєтеся на людській психології. Девід Лі — людина, яка живе минулим; він має ще дуже свіжу пам’ять про матір. Девід багато років тримався подалі від батька, бо не міг пробачити йому ставлення до матері. Він приїхав сюди, скажімо так, щоб пробачити. Але, можливо, так і не зміг цього зробити… Ми знаємо одне: коли Девід Лі стояв біля мертвого тіла свого батька, якась його частина була заспокоєна та задоволена. «Божі млини мелють повільно, але незворотно». Відплата! Неправда знищена спокутою!

Сагден раптово здригнувся і попросив:

— Не говоріть так, містере Пуаро. Ви мене просто лякаєте. Може, все і справді відбувалося так, як ви кажете. Якщо ви маєте рацію, то місіс Хільді все відомо, і, отже, вона захищатиме чоловіка всіма можливими способами. Це було б дуже схоже на неї. З іншого боку, я не можу уявити її вбивцею. Вона така спокійна і звичайна жінка.

У погляді Пуаро знову з’явилася цікавість.

— То вона такою вам здається? — пробурмотів він.

— Ну, так… Домашня жінка, якщо ви розумієте, що я маю на увазі.

— О, я чудово розумію, про що ви!

Сагден подивився на нього.

— Що ж, містере Пуаро, у вас є ідеї щодо цієї справи? Кажіть уже.

Пуаро повільно зазначив:

— Так, ідеї у мене є, але вони вельми туманні. Дозвольте мені спершу почути ваші висновки.

— Ну, як я вже сказав, можливих мотивів три: ненависть, вигода і ця ситуація з алмазами. Розгляньмо факти в хронологічному порядку. Третя тридцять пополудні. Сімейний збір. Телефонну розмову з адвокатом чула вся родина. Тоді старий кричить на членів родини, розповідає їм, що про них думає і що відпише їм за заповітом. Вони біжать із кімнати, наче купка наляканих зайців.

— Хільда Лі залишилася, — сказав Пуаро.

— Так, залишилася. Але не надовго. Потім, близько шостої, у Альфреда відбулася розмова з батьком — неприємна розмова. Гаррі має повернутися у родинне коло. Альфред незадоволений. Він, звичайно, мав би бути нашим головним підозрюваним. У нього найсильніший мотив з-поміж усіх. Однак, щоб налагодити стосунки з батьком, Гаррі йде до того відразу після Альфреда. Перебуває при цьому в піднесеному настрої. Адже старий тепер ставиться до нього саме так, як того хоче Гаррі. Однак перед цими двома розмовами Симеон Лі виявив крадіжку алмазів і зателефонував мені. Він не повідомляє про крадіжку жодному з двох своїх синів. Чому? На мою думку, тому що він цілком упевнений: жоден із них не причетний до цього. Жодного з них Симеон не підозрював. Я вважаю — і я весь час це кажу, — що старий підозрював Горбері та ще одну особу. І я цілком упевнений у тому, що саме він збирався зробити. Пригадайте: він рішуче заборонив будь-кому приходити до нього того вечора. Чому? Тому що готувався до двох речей: по-перше, до мого візиту, по-друге, до візиту іншої підозрюваної особи. Він справді попросив когось завітати до нього після обіду. Отже, питання: ким могла бути ця людина? Можливо, це був Джордж Лі. Але, найімовірніше, то була його дружина. І є ще одна людина, яка знову повертається на сцену, — Пілар Естравадос. Він показав їй алмази. Назвав їхню ціну. Звідки нам знати, що дівчина — не злодійка? Згадайте ці таємничі натяки на ганебну поведінку її батька. Можливо, він був професійним злодієм і, зрештою, потрапив до в’язниці?

Пуаро повільно повторив:

— Тож, як ви сказали, на сцену повертається Пілар Естравадос…

— Так — у ролі злодійки. Іншого варіанта немає. Можливо, вона втратила голову, коли її викрили. Можливо, наскочила на свого дідуся й убила його.

Пуаро повільно сказав:

— Це можливо, так…

Суперінтендант Сагден пильно подивився на нього.

— Але ж це не ваша версія? Ну ж бо, містере Пуаро, яка у вас версія?

— Я завжди повертаюся до одного й того самого: до характеру померлої людини. Якою людиною був Симеон Лі?

— У цьому немає великої таємниці, — здивувався Сагден.

— Тоді скажіть мені. Тобто розкажіть як тутешній: що було всім відомо про цього чоловіка?

Суперінтендант Сагден замислено провів пальцем по щелепі. Вигляд у нього був спантеличеним. Нарешті він сказав:

— Я не тутешній. Я родом із Рівширу, він за кордоном, тобто це сусіднє графство. Але, звісно, старий містер Лі був добре відомою постаттю в цих краях. Я все про нього знаю з чуток.

— Он як? І що кажуть ці чутки?

— Ну, як клієнт, він завжди міг вибити собі пільгові умови; мало хто був здатен перевершити його. Але при цьому він був щедрим. Дивно, як містер Джордж Лі може бути його прямою протилежністю і залишатися сином свого батька.

— Ах! Але в родині чітко видно дві різні лінії. Альфред, Джордж і Девід схожі — принаймні зовні — на лінію матері. Сьогодні вранці я уважно роздивився кілька портретів у галереї.

— Він був запальним, — продовжував суперінтендант Сагден, — і, звісно, користувався поганою репутацією серед жінок. Маю на увазі, у молодості. Вже багато років він має інвалідність. Але з жінками він завжди поводився шляхетно. Якщо виникали проблеми, він щедро платив. І часто навіть видавав дівчину заміж. Можливо, він був поганцем, але злим його не назвеш. Містер Лі погано поводився зі своєю дружиною, бігав за іншими жінками, нехтував нею. Вона померла від розбитого серця, так кажуть. Усім так хотілося б думати, але я вважаю, що вона справді була дуже нещасною, бідолашна леді. Вона завжди була хворобливою і рідко виходила з дому. Без сумніву, містер Лі був дивним персонажем. Також він вирізнявся мстивістю. Кажуть, якщо хтось робив йому капость, він завжди відплачував, і для нього не мало значення, скільки доводилося чекати на таку можливість.

— «Божі млини мелють повільно, але незворотно», — пробурмотів Пуаро.

Суперінтендант Сагден суворо відказав:

— Млини диявола, найімовірніше! Нічого святого в Симеоні Лі не спостерігалося. Його радше можна було назвати людиною, що продала свою душу дияволу і насолоджується угодою з ним! І він був гордий — як сам Люцифер.

— Гордий, як Люцифер? — здивувався Пуаро. — Те, що ви кажете, викликає в мене певні асоціації…

Суперінтендант Сагден спантеличено спитав:

— Ви ж не хочете сказати, що його вбили, бо він був гордий?

— Я хочу сказати, — пояснив Пуаро, — що існує таке поняття, як спадковість. Симеон Лі передав цю гордість своїм синам…

Він замовк. Із дому вийшла Хільда Лі й стояла та дивилася у їхній бік.

III

— Я шукаю вас, месьє Пуаро.

Суперінтендант Сагден перепросив і повернувся до будинку. Глянувши йому вслід, Хільда сказала:

— Я не знала, що він із вами. Думала, він із Пілар. Здається, він гарна людина, уважна.

Її голос був приємним, низьким і мав заспокійливий ритм.

Пуаро запитав:

— Кажете, ви мене шукали?

Вона схилила голову.

— Так. Я думаю, ви можете мені допомогти.

— Залюбки допоможу, мадам.

— Ви дуже розумна людина, месьє Пуаро. Я зрозуміла це ще минулого вечора. Є речі, про які, гадаю, ви легко дізнаєтеся. Я хочу, щоб ви зрозуміли мого чоловіка.

— Тобто, мадам?

— Я б ніколи не стала розмовляти так із суперінтендантом Сагденом. Він би не зрозумів мене. А от ви зрозумієте.

Пуаро вклонився.

— Ви дуже люб’язні, мадам.

Хільда спокійно продовжила:

— Мій чоловік протягом багатьох років, відтоді як я вийшла за нього заміж, був… Я не стану добирати слів: він психічно хворий.

— Ага…

— Коли людина зазнає серйозної фізичної травми, то дістає шок і відчуває біль, але тіло з часом зцілюється: рана затягується, кістки зростаються. Звісно, може залишитися невелика фізична слабкість чи навіть шрам, але не більше. Мій чоловік, месьє Пуаро, зазнав великої психічної травми у найбільш вразливому віці. Він обож­нював свою матір і бачив, як вона померла. Він вважав, що його батько несе моральну відповідальність за її смерть. Від того шоку він так і не оговтався. Його образа на батька так і не вщухла. Це я переконала Девіда приїхати сюди на Різдво, аби помиритися з батьком. Я хотіла цього… Заради нього… Я хотіла, щоб ця душевна рана загоїлася. Тепер я розумію, що приїздити сюди було помилкою. Симеон Лі розважався, він сипав сіль на стару рану. Це було дуже небезпечно…

Пуаро обережно уточнив:

— Мадам, чи не хочете ви мені сказати, що то ваш чоловік убив свого батька?

— Я кажу вам, месьє Пуаро, що він легко міг це зробити… І я вам ще таке скажу: він не вбивав! Коли Симеон Лі загинув, його син грав «Похоронний марш». Бажання вбити жило в його серці. Воно вийшло крізь його пальці й померло у хвилях звуку — ось у чому правда.

Пуаро помовчав кілька хвилин, а потім сказав:

— А ви, мадам, — який ваш погляд на ту давно минулу драму?

— Ви маєте на увазі смерть дружини Симеона Лі?

— Так.

Хільда повільно відповіла:

— Я достатньо знаю життя, щоб розуміти: ніколи не можна судити про будь-яку річ, коли сам перебуваєш поза нею. На перший погляд, у всьому винен Симеон Лі, який просто огидно поводився із дружиною. У той же час я щиро вірю, що існує певна поступливість, навіть схильність до мучеництва, яка в людях певного типу збуджує найгірші інстинкти. Гадаю, Симеон Лі міг би захопитися силою духу й характеру. А от терплячість і сльози його тільки дратували.

Пуаро кивнув і запитав її:

— Ваш чоловік учора ввечері сказав: «Моя мама ніколи не скаржилася». Це правда?

Хільда Лі нетерпляче відказала:

— Та яка там правда! Вона весь час скаржилася Девіду! Весь тягар свого нещастя вона звалила на його плечі. Він був надто молодий — надто, — аби витримати все, що вона на нього навалила!

Пуаро задумливо подивився на Хільду. Під його поглядом вона почервоніла й закусила губу.

Він сказав лише одне слово:

— Розумію.

Вона аж скинулася:

— Що ви розумієте?

— Розумію, що вам довелося стати матір’ю для свого чоловіка, хоча ви воліли б бути дружиною.

Вона мовчки відвернулася.

У цей час Девід Лі вийшов із дому та рушив у їхній бік. Він крикнув, і в його голосі лунала відверта радість:

— Хільдо, який сьогодні чудовий день! Майже наче весна замість зими.

Він підійшов ближче. Його голова була закинута, пасмо світлого волосся спадало на чоло, блакитні очі сяяли. Він виглядав неймовірно молодим і схожим на дитину. У ньому відчувалося якесь юнацьке завзяття, безтурботна енергійність. У Еркюля Пуаро перехопило подих…

Девід запропонував:

— Ходімо до озера, Хільдо.

Вона всміхнулася, схопила його за руку, і вони рушили разом.

Дивлячись їм услід, Пуаро побачив, як жінка озирнулася й кинула на нього швидкий погляд. Детектив на мить помітив у цьому погляді занепокоєння… «Чи то був страх?» — подумав Пуаро. Він повільно пішов до іншого кінця тераси, бурмочучи собі під ніс: «Як я завжди казав, я сповідник! А оскільки жінки приходять до сповіді частіше, ніж чоловіки, то сьогодні вранці до мене прийшли тільки жінки. Цікаво, чи прийде незабаром ще одна?».

Коли він дійшов до кінця тераси, розвернувся і пішов назад, то зрозумів, що вже дістав відповідь на своє запитання. До нього прямувала Лідія Лі.

IV

— Доброго ранку, месьє Пуаро, — привіталася Лідія. — Трессіліан сказав мені, що я знайду вас тут із Гаррі; але я рада, що ви тут самі. Мій чоловік розповідав мені про вас. Я знаю, що він дуже хоче поговорити з вами.

— Ага! Справді? Може, мені піти до нього?

— Поки що не треба. Минулої ночі він майже не спав. Нарешті я не витримала і дала йому міцне снодійне. Він ще спить, і я не хочу його турбувати.

— Повністю вас розумію. Ви дуже мудро вчинили. Учора ввечері я помітив, що він пережив серйозне потрясіння.

Вона пояснила:

— Розумієте, месьє Пуаро, він справді дбав про батька, набагато більше, ніж інші.

— Я розумію.

— Чи є у вас — або в суперінтенданта — хоч якесь уявлення про те, хто міг скоїти такий жахливий злочин?

Пуаро поважно заявив:

— У нас є певні ідеї, мадам, щодо того, хто цього не робив.

Лідія нетерпляче заявила:

— Це схоже на нічне жахіття — усе так нереально! Я не можу повірити, що це справді сталося!

Вона додала:

— А як щодо Горбері? Чи він справді ходив у кіно, як казав?

— Так, мадам, його історію перевірили. Він казав правду.

Лідія зупинилася, притягнула гілочку й відколупала шматочок тису. Її обличчя трохи зблідло, і вона збентежено вигукнула:

— Але це жахливо! Тоді залишається тільки сім’я!

— Саме так.

— Месьє Пуаро, я не можу в це повірити!

— Мадам, насправді ви можете й вірите.

Здавалося, вона вже збиралася обуритися, але раптом сумно всміхнулася і тихо промовила:

— Який же лицемір!

Пуаро кивнув.

— Якби ви були зі мною відверті, мадам, — зазначив він, — то визнали б, що ви вважаєте цілком природним, що вашого свекра вбив член його родини.

Лідія гаряче заперечила:

— Ви розповідаєте мені фантастичні речі, месьє Пуаро!

— Так. Але і свекор ваш був фантастичною людиною!

Лідія зітхнула:

— Бідолашний старий. Тепер я можу його пожаліти. Коли він був живий, то просто невимовно мене дратував!

— Так, можу собі уявити, — погодився Пуаро й нахилився над однією з кам’яних клумб. — Вони просто геніальні. Дуже красиві.

— Я рада, що вам подобається. Це одне з моїх захоп­лень. А як вам ця — арктична, з пінгвінами та льодом?

— Вона чарівна. А ця — що це?

— О, це Мертве море… Чи буде море. Воно ще не закінчене. Не треба сюди дивитися. А ось ця — це нібито П’яна на Корсиці. Скелі там, знаєте, трохи рожеві й неймовірно гарні, особливо в тому місці, де вони спускаються в синє море. А як вам подобається ця сцена в пустелі?

Вона повела його за собою. Коли вони дійшли до кінця, Лідія глянула на свій наручний годинник.

— Я маю піти подивитися, чи прокинувся Альфред.

Коли вона пішла, Пуаро знову повільно повернувся до саду, що символізував Мертве море. Він дивився на мініатюру з великим інтересом. Потім зачерпнув кілька камінчиків і пропустив їх крізь пальці. Раптом його обличчя змінилося. Він підніс камінці близько до обличчя.

— Sapristi!13 — скрикнув він. — Оце так сюрприз! Що б це означало?!

11 Яка багата уява! (фр.)

12 Шановний колего (фр.)

13 Боже милосердний! (фр.)